Проте й сам полковник здебільшого також ішов за першими саньми, тримаючись за рожен. Губи йому потріскалися, обличчя стемніло, лущилося, чорні, з крутим зломом брови поруділи, вигострилися й стали як ножі.

Спали просто на снігу. Литвинські села траплялися рідко, були вони маленькі, по десять-п'ятнадцять хат, навіть старшина не вся втовплювалася туди. В тих нужденних селах не можна було купити нічого; овес, сіно коштували неймовірно дорого. А наш фураж, наш провіант танули, як віск на вогні. І вже козаки збували за безцінь зброю, одяг, аби прохарчувати решту коней, які худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками, котрі одразу присипав сніг, та кінським трупом. Зграї вовків ішли за нами, й вночі довкола табору стояло виття, від якого холонула в жилах кров. Не дай, Боже, відбитися від валки на кілька верст – рознесуть, розшматують, по тому знаходили тільки підкови та срібні, в інеї, шаблі. А довкола біла пустка, ліси та болота, де очерет на десятки верст, міріади схожих на запорозькі чуби мітелок метляються під вітром, і течуть поміж верболозів білі снігові змії. На одному такому болоті одразу троє саней пішли під лід у опар. Козаки почали роз'їжджатися вбоки, й провалилося ще двоє саней.

Ми йшли і йшли вперед, немов приречені на загибель, і кров замерзала в наших жилах, і замерзала думка, й навіть гнів і той пришерхав – бо ж на кого пролити його! На полковника Єропкіна, приставленого до нас від глухівського міністра-резидента Протасьєва? Так полковник і сам найдовався, як і ми. І їв той самий куліш. Щоправда, одного разу Єропкін підняв палицю на козака, який підпихав під гору полковникові сани, й саме нагодився Полуботок, однією рукою стиснув Єропкіна за руку, другою вирвав палицю й кинув її в кущі.

Ми йшли і йшли вперед, немов приречені на загибель

Вони довго стояли один проти одного, Єропкін у кошлатій білій шапці, Полуботок у татарському башликові, облямованому щетиною інею, й врешті шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозі.

Не знаю, як я витримав той похід – не вмер від виснаги, не замерз, не провалився під лід. Бо хоч Полуботок опікувався мною, і вшушкали мене в вовчі кожухи, і було припоручено наглядати за мною одному козакові, одначе тяготи були неймовірні. Більшу частину путі я лежав на санях, вкритий кожухами, бо чиряки обсипали моє тіло й приморозив пальці на лівій нозі. І все ж, либонь, дужче за кожухи гріла мене й охороняла Улясина любов, подарована нею пришита до натільної сторони сорочки червона весільна стрічка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував її пальцями. І тоді бачив Улясю такою, як на весіллі. В чорному строї, з червоною стрічкою довкола голови, з червоною шовковою хусткою на шиї – ці два кольори надзвичайно пасували їй, робили схожою на заморську царицю; була горда й неприступна для всіх, і така доступна мені. Боже, було це чи не було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похід!

З маленьких радощів пам’ятаю такі: стали у відлигу біля вузенької річечки, й хтось з козаків невідь-яким побитом дознав, що в річечці багато риби й вона гуляє на відлигу. Козаки прорубали лід, сплели з мерзлої лози запруду й поставили її в річку, й пробили кілька дірок та погнали до ополонки дерев’яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, її вичерпували невеликими підсаками просто на сніг, риба ворушилася, а далі завмирала. Риба – дрібна, особливо багато було в’юнів, гори їх чорніли на снігу.

Радощі – маленькі, а лиха величезні. Дедалі дужче притискав козаків голод, уже дехто вдавався й до грабунків по селах, які вряди-годи траплялися нам. Грабіжників карали, двох розстріляли, закопали в розбиту ломами землю на горбочку під берізками.

Відбивали також налоги розбійників, вони тоді ходили ватагами й навіть військовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю ніч козаки перегукувалися гаслами, й часто доводилося міняти ті гасла. Нашим гаслом було «Марія», а відгук: «Чернігів», а на всі тимчасові обирали назви полкових міст та містечок.

Отак добилися до Валдаю й торували путь через ліси до Ладоги, до того проклятого каналу, по якому цар хотів пустити кораблі в Неву. Таких лісів, як ті, що через них ми йшли, я не бачив більше ніколи. І в нас на Чернігівщині є бори, є пущі, але не такі… Там ялини, неначе велетенські шатрища, й берези височенні, зі стемнілою корою, й сосни, й лежать вони в безладді на землі, як п’яні велети, й скрізь приладі темні, болота та річки – нетрі, крізь які не продертися. Десь під снігами спить доріжка, протоптана влітку від села до села, тепер її не відшукати. Можна вгадати, що йде вона по долині, там низка галявин і щось подібне до гребельки. І знову темний, похмурий ліс, довга вузька долина, над якою на горбі черідка убогих темних хаток та хлівців. А далі пуща, пуща без кінця без краю. І скоїлося в тій пущі лихо страшенне – почав помирати мій батько, хорунжий генеральний Іван Сулима. На той час я був при ньому, батькові здалося, що Полуботок знову надто заніжує мене («кутає в кожуха»), й зажадав, аби мене доправили в його партію. Батько занедужав зненацька, просто на переході, відчув ломоту в усьому тілі й біль у грудях, його поклали на сани, вкрили кожухами й почали мерщій шукати якогось захищеного місця. Знайшли в лісі порожню літню хижу біля смолокурні, натопили глиняну грубку й поклали хорунжого на дощатий поміст. А йому вже боліла й голова, й увесь він пашів жаром. Послали гінців за лікарем – він був тільки один, у Полуботковій команді. Але вночі прокотився буран, замети зводилися, як гори, й куріли по гостряках білою порошею, дві дзиґареві години гінці били кіньми дорогу, борсалися й вернулися знесилені. Послали нових гінців на свіжих конях з цидулою до Полуботка, мною підписаною, а тим часом вітець Симеон Грем’ячевський при допомозі писаря Павла Черняхівського та осавула Куця лікували Судиму. Дали попити потовченого зі здором часнику в розведеній водою горілці, натирали тіло генерального хорунжого воском та живицею, а він кволо постогнував і дихав важко, з хрипом. Я постояв трохи в хижі й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й бачив, що тільки заважаю. Страшно мені було дивитися, як помирає батько, і страх той був то більшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч і не відав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зі мною такий суворий, такий далекий від мене і нещадимий. Щоправда, нещадимим і суворим він був до всіх. Ні, таки відав, проганяв ту думку, а вона з’являлася знову й знову, переслідувала мене скрізь і всюди. Ну що б, здавалося, в тому… Адже знав уже про світ чимало, бодай із книг, навіть у Біблії читав про це, але прогнати те видиво не міг. Мовби й простив, і забув, а воно стриміло, як лісовий кліщ, що впився в тім’я.

Мати вже тоді почала хворіти, і я приїхав провідати її й просто від її постелі пішов до хліва й побачив, як батько, розпашілий, без шапки, розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумів усе, вибіг з хліва й того ж дня, намагаючись не трапити батькові на очі, виїхав до Києва. Ну що б здавалося… Коли те було! На світі є більші зради та кривди… А я не міг пробачити батькові цю. Іноді починав думати, що, може, це діймає мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво – вже й не видиво, а спомин про нього – вчепилося до мене. І навіть тут я не міг забути ту кривду. Вже й не в докір, а якось так…

Мені хотілося плакати, хотілося завити по-вовчому, але я не плакав, а, згорбившись, стояв під ялиною. Кажуть, у мене батьків ніс і батькові очі… Тільки вдача не батькова.

Хоч метелиця вщухла, але вітер не вгавав, над хижею гуділи сосни й зрідка голосно погупували по покрівлі збиті вітром шишки. Вся старшина стовпилася біля хижі, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожі на дивовижних німих птахів. Гінці не верталися, а Судимі ставало все гірше, я знову зайшов і вийшов, і, схожі на закляклі сови, старшини посунули до мене:

– Йому легше?

– Гірше. – Я спробував розстібнути дерев’яну застібку на кожусі біля горла, не розстібнув, одірвав. Вороньківський сотник Василь Берла пошепотівся із значковими Яковом Михайловським та Андрієм Грабовецьким, і Берла прочинив до хижі дощані двері та покликав Грем’ячевського. Той вийшов, витираючи з чола піт – у хижі було жарко.

– Батюшко, тут вельми делікатна справа, – мовив Грабовецький. – У пана генерального хорунжого нинішня жона – друга, перша померла, ви це знаєте, отож – діти від обох. Скажіть пану хорунжому генеральному, нехай складе духовну про своє добро, а то Іван не отримає нічого. Нова малжонка вимогла в нього заповіт на себе… Вони тримають це в таємниці, але я знаю. Пункти Статусу потрактовують права не в Іванову користь…

– Мені не належить думати про мирське. Скажи сам.

Грабовецький всунувся до хижі й потягнув за полу мене, він сів у ногах хворого. Вдивлявся в обличчя генерального хорунжого, немов хотів прочитати його долю. Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина, дрімучий ліс, і хворий батько, який чомусь одводив від мене погляд.

– Слухай, пане Іване, – мовив. – Усі ходимо під Богом. Може, видужаєш ти, а може, й ні. Знаєш сам, які плутані твої справи статкові. Склади тестамента, Павло Черняхівський його на папір спише.

– Що ви мене у гроб вганяєте. Я не збираюся помирати, – відказав батько й повів на мене червоними очима.

– Дай Боже, – мовив Грабовецький і вийшов. Я вийшов слідом за ним. Зразу приступили Берла та Михайловський.

– Ну що?

Вітер змів з губів значкового слова, але обоє зрозуміли – генеральний хорунжий відмовився писати тестамент.

– А яка твоя думка про його житейську стезю?

– Не доживе до вечора.

– То зроби ласку, сходи ще раз.

Грабовецький переступив з ноги на ногу, сніг заскрипів під велетенськими чоботиськами – у них устілки й по дві вовняні онучі. Мимохіть поклав руку на руків’я шаблі й відсмикнув – пронизало холодним вогнем. Для чогось одягнув заячі рукавиці й знову зняв, кашлянув і врешті зайшов до хижі. Вітер з ляскотом причинив за ним дощані двері.

– Що, що ще? – прохрипів хворий. – Лікас скоро буде?

– Коли буде – не знаю. Хлопці поїхали. А Йван і всі козаки духовної просять.

Обличчя хворого пересмикнулося, він повернувся обличчям до темної стіни. Розсердився. Одначе по хвилі мовив:

– У мене друга малжонка, я з нею сплодив діти, вони ще малі, вона мати, знатиме, як розпорядитися добром…

– Для своїх дітей…

– Іван своє візьме. Нехай допинається шаблею… А не зуміє – хрестом.

– Не візьме… Вже були такі причинки.

– Та що ти мене на той світ спроваджуєш! Душу з живого виймаєш… Підпишу – помру… Вість така мені.

Грабовецький вийшов і нарікав на старшин, що через них привів у гнів хорунжого.

– Йди ще ти, – звернувся до мене Берла. – Зайди сам. Без нікого. Стань на коліна й попроси.

– Не піду, – відказав я. – Не треба мені того добра.

– Дурний ти, – сказав Михайловський.

– Може, й таке, але не піду, – потвердив рішуче.

– Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.

Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як і Полуботки. Тільки Полуботки вивернулися, вибилися знову в маєтні люди, батько ж піднімався важко, статкувати не вмів, та й не велося йому, двічі від моровиці пропадала худоба, двічі горів. Хорунжим генеральним він зовсім недавно, й уряд той не статковий, уряд – на всіляких посилках, в ньому тільки назва поважна – «генеральний». Але й це мене тоді мало обходило, був приголомшений і пригнічений, молився в мислях Богу й не подумав, що для того, щоб одружитися, потрібен статок, вітцівщина… Про те не подумав. Хоч потім, вже вдома, попри мою волю, зривалися такі мислі…

Надвечір хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський відпустив йому гріхи, причастив.

Генеральний хорунжий склепив повіки.

Гінці вернулися без лікаря, він сам застудився в дорозі, його лишили в якомусь селі. Та й не потрібний він уже був. І стояли зморені, в задубілих, неначе залізних, киреях гінці, й стояли, схожі на сичів, старшини, й гули, віщо гули високі сосни, вітер скидав з віття сніг, і він падав пластами. Гнулися під сніговою вагою віти, ялини немов поприсідали, поопускали нижнє віття на замети. Розгубилася старшина. Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що діяти? Лежить мертвий їхній проводир, стоїть, немов закам'янілий, його син. Кому передати пернач, кому далі вести військо, зморене й приголомшене смертю ватага, й що робити з тілом померлого. Закопати в сніг біля хижі, везти з собою? Куди й навіщо? Хтось пораяв поховати просто в хижі, ту пораду не прийняли. І тоді порішили знову послати гінців до Полуботка.

Гінці поїхали й розповіли полковнику про смерті його шваґера та про туск, який стоїть у війську. Полковник, котрий сидів у наметі, на сідлі, довго мовчав, відтак підвівся, вийшов надвір і якийсь час крокував туди-сюди поміж соснами. Відгорнув вилогу намету й сказав писарю:

– Візьми каламар та розморозь чорнило.

На вогнику, що горів посеред намета, писар розігрів каламар. Двоє пер були затемперовані, і він поклав їх на барило, яке стояло неподалік від вогню. Дим від березових дров ятрив горло та очі, і писар писав листа крізь сльози. Полковник промовляв спроквола: «Милий сестринче. З першого листа від твоєї мосці до мене писаного, а й од старшини полкової принесеного, почув я відомість невтішну про слабість здоров'я його милості пана хорунжого генерального, коханого мого пана шваґера, любо не менш такому його милості припадку співчував моїм шваґерським серцем, однак тепер з повторною звісткою довідуємось, що його милість Божими неухронними судьбами своєму життю останнє прийняв пожекгованє, сугубу мою мечаль слізним моїм оплакую серцем; оскільки в своєму листі вимагаєте собі наставления, й насамперед як бути з тілом преставленого, чи тут похоронити, чи додому провадити, то відповім. Можна б і тут похоронити його милість за такою далекою дорогою, однак же в цім краї й імені його ніхто не згадає, а до того і її милість пані хорунжева генеральна з усім своїм домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели належну труну зробити, в яку тіло покласти, чимось онеє обікласти, щоб у труні ні трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити її з тілом чи в палубі, якщо можна таку знайти, чи у возі якому, вкривши добре луб'ям для того, щоб бризки грязі на труну не падали, і, спорядивши так, відправ його милість до господи при пану синові та при пану Грабовецькому, звелівши як значковим при тілі йти, так і курінцям усім його милості, й музиці військовій, тільки довбиша залиш при команді, оскільки він тут потрібний на коні іноді на побудку вдарити на котлах. А коли тіло запроваджено буде в нашу вітчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна буде взяти котли. Панові осавулові полковому для безпечнішого з тілом переходу придай з полку хоча б кашоварів з належною зброєю чоловік десять, об чім і я його прошу. Запаси кормові й питні можеш усі тут спродати, якщо буде більш-менш заплачено, залиш тільки те, з чим можна до господи дійти, радив би й воли тут же в Торжку продати, оскільки, годуючи їх, велика втрата в грошах буде. З грошей усіх, скільки тут у його милості залишилося в червоних золотих, талярах битих, як і в дрібних, на похід відрахуй золотих триста, срібла, рондів, шабель, сукон, коней і інших речей, що знайдеться, запроси до себе панотця і всю старшину полкову, все те при всіх зареєструй, і сам на тім реєстрі руку приклади, так і піп і вся старшина полкова нехай розпишуться, і один реєстр вручи пану Грабовецькому і значковим, наказавши його цілим у дім його милості привезти, а другий пришли мені. Тільки, коли будеш везти додому тіло, вели його везти битим шляхом на Москву, на Калугу і далі містами на Україну, а то для того, що цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто під час розливу. Лист подорожній, від себе писаний, посилаю, з яким відправиш тіло, сам маєш з командою своєю при полку дальший путь до означеного місця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий, його царської величності війська Запорозького полковник чернігівський Павло Полуботок. З Валдаю. Квітня 2, року 1721».

Поки писар грів біля вогню покляклі пальці, полковник власноручно написав подорожнього листа. Був він безконечно засмучений, одначе спокійний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрібно багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналі та на путь зворотну. Полковник покликав свого підпомічного козака й сказав:

– Збирай, Грицьку, скарби свої, поїдеш і ти з Сулимами, живим та мертвим. Хорунжого потрібно довезти до рідної землі. Нехай мати поплаче, нехай жінка поплаче, нехай Україна заплаче. Вдома передаси уклін усім моїм і віддаси оцю цидулу. – З тим дістав з-за опушки рукава ще одного листа. – І пильнуй за меншим Сулимою. Отрок він тендітний, до стуж і тяжкостей незвичний. Приїду – даси одвіт.

Переяславці вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох половинок велетенської сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали мертвого генерального хорунжого, обіклавши його стружками, смолою із смолокурні осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, і з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий відтинок шляху, ми ледве встигли подолати його до скресання рік. У Москві поміняли сани на вози й рушили далі, через моря багнюки, через великі та малі ріки – бродами та на плотах, й прибули на Вкраїну, коли вже цвіли вишні. Вони й обсипали цвітом чорну страшну домовину, і так, у цвіту, її привезли ми до нашого дому.

Як я їхав, що думав при батьковій домовині, оповісти не годний. Ще й тому, що понад велике горе, понад несосвітенне лихо жодного дня, жодної години не забував, що на мене чекає кохана дівчина, а отже – щастя. Це – при домовині!

Як в'їхали у двір, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь Глухів, хотіла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й смола попідтавала під весняним сонцем, – не впала. Впала вже в хаті, коли домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу підводила заплакане обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:

– Чом же ти його не вберіг! Та чом же ти його не вберіг!.. Сам вернувся живий, а батька привіз мертвого.

Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось в мене все всередині, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, і я впав на підлогу. А може, це була кара від батька, він тягнув мене за собою, бо й хвороба моя була нестеменно, як у нього, й підвівся з ліжка аж восени, марний та виснажений.

Полк вернувся на початку осені наступного року. Не вернувся кожен третій, услали кістками канал царський, аби міцніше тримався, аби кораблі везли цареві нових рекрутів, сукна та меди, мідь на гармати і всілякі припаси на нові війни. І плакали по Україні вдови, й плакали малі діти, і втирали скупі сльози досугі, обкручені в багатьох битвах діди.

Вставши, я одразу пішов до церкви, хоч і не сподівався, що вона одчинена о цій порі. Одначе двері бічного притвору справді ще були не замкнені, церква була порожня, у ній походжав тільки високий довгов'язий хлопець – свічкогас, гасив свічі. Він уже погасив майже всі, лишилось з півдесятка перед іконою Спасителя, і я вклякнув на коліна. Здивований хлопець опустив свічкогасну палицю, одступив убік, і я довго стояв навколішки, молився гаряче, всією душею. Я молився, що Бог вберіг мене від смерті та всіх напастей, молився за пана Полуботка, аби він вернувся живим та здоровим, молився за козаків – молився за добрих людей, моїх побратимів у далекій дорозі, і, коли погасла остання свічка, – і добре, що вона погасла, бо про таке молитися встид, – помолився за нашу з Уляною любов. За мою і за її – велику, жертовну.

Бо, як лежав я у комірчині й то поринав у гарячу, маревну безвість, то виринав з неї на якийсь час, одного разу, знаходячись при пам'яті, почув у сінях якусь метушню, тупотіння, а тоді рвучко розчинилися двері й на порозі стала… Уляся. В червоній керсетці, червоному жупані і чорній спідниці. Я подумав, що знову марю, й прошепотів:

– Улясю!

– Це я, Іване, – сказала Уляся.

Тицялася по комірчині мачуха, полою запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослінчика, собою, своїм дорідним тілом прикривала другого ослінчика з холодною учорашньою кулешею та окрайцем черствого хліба, але Уляся не помічала того. Ступила до мене й мовила голосно та твердо:

– Я прийшла, Іване, щоб ти не вмер. І ти не вмреш. Ти одужаєш, і ми одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужній і сильний…

– Улясю, я не мужній… Ти вигадала мене такого, – прошепотів я…

– Не вигадала… Ти мужній серцем… І добрий, і справедливий та ніжний. І я люблю тебе такого і нікому тебе не віддам, навіть Богові.

Я злякався.

– Не говори так…

– Говорила й говоритиму. Ні Богові, ні людям.

Аж тоді обвела поглядом моє нужденне, убоге мешкання, знищувальним поглядом черкнула по мачусі, котра зіпала розтуленим ротом.

– Я пришлю лікаря… І принесу чисту постіль…

Постіль вона не принесла, але то було й не потрібно, далі мачуха клопоталася мною дужче, ніж рідними дітьми, – Улясю не пустила до мене Анастасія Марківна, бо то зовсім негоже дівці ходити до парубка, нехай і хворого, можна накликати поговір.

Уляся відповіла, що то не просто парубок, а її наречений, вона заручиться зі мною по моєму одужанню. Анастасія Марківна не заперечувала їй, а вже по моєму одужанні мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладнається, і, як покаже Боже провидіння, так і буде. Про це розповіла мені Оленка, котра кілька разів навідувала мене.

…І ось я стою на гетьманському подвір'ї у новій сутності: не просто парубок, а парубок, чиї мислі та наміри щодо їхньої дочки відомі батькам. Ноги не тримають мене, я весь дрібно тремчу, чи то після хвороби, чи то від хвилювання, я ладен дременути на вулицю, але те неможливо: від гетьманші був знак, веління, передане челядницею, аби завітав до них у неділю пополудні.

Та сама челядниця провела мене поміж рясними півоніями та лаплахами по викладеній з цегли стежечці до хати гетьманші, і я негнучкими ногами переступив хатній поріг. У невеликій світличці під образами, завішаними дорогими намітками, обшитими перлами, сиділи гетьман з гетьманшею. Я вклонився, притулився спиною до одвірка, але гетьманша вказала рукою на ослінець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасія Марківна – жінка років сорока п'яти, набагато молодша за чоловіка, гарна на вроду, яка ще не обсипалася до кінця (Уляна схожа на неї), гоноровита і владна. Гетьман тільки покивував головою. Гетьман – вдачі плохої, лагідної, полохливої, та й було чого полохатися: на його пам'яті одна віхола замела слід від саней, що повезли до Сибіру гетьмана Многогрішного, друга – за саньми не менш вірного й догідливого цареві Самойловича, а третя вимела з України разом з Мазепою піввійська козацького. Гетьман по всіх, навіть дрібних справах радився з царем, з Сенатом, намагався нікого не покривдити, всіх ускаржників одсилав до генерального судді або писаря, коли ж таки доводилось мовити своє вирішальне слово, послуговувався думкою Анастасії Марківни. Волів жити тихо, не любив будь-яких клопотів, любив посидіти в садочку за кухлем з пивом або узваром, погомоніти з святими вітцями, послухати оповіді мандрівного ченця про далекі краї, про Афон, про дива та чудернації світу.

Анастасія Марківна розпитувала мене про покійницю матір та про покійного вітця, про наші маєтності, про Ладозький похід. Гетьман же втрутився тільки раз, запитавши, що я думаю про чуда світу. Я відказав, що вірю в чуда світу, ось одне з них – лишився живий, – і що всі вони з Божого помислу, одначе в світі багато темного, незрозумілого, хоч світло розуму таки має вливатися в світло віри, але ми воліємо докопуватися до всіх таємниць, що часом гріх, і я заплутаний в тому гріху, бо ж іноді намагаються проникнути думкою за Божі заповіді, ми всі відходимо від тих заповідей все далі й далі, підправляємо світ за власними недоскональностями, а жити треба сумирно й тихо, адже все від Бога і в його волі. Бачив: моя відповідь сподобалася гетьманові, а гетьманша округлила в подиві чорні, смоляні брови й розглядала мене самого, неначе якесь чудо. А я й справді був чудом: лобатий, вухатий, марний, у батьковому жупані, котрий завеликий на мене і висів на моїх плечах, неначе на кілку. Що вона думала про мене, відгадати було неважко: оце така потороча стане чоловіком моєї дочки? Гай-гай!

Я вловив той її погляд і відгадав його, й несподівано для себе сказав:

– Я зараз виморений і втомлений… І розум мій утомлений. Я не вмію ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок і знаю про світ більше, ніж декотрі інші. На шаблях ширмувати я навчуся, але по білих аркушах часом можна пройти далі, ніж проїхати по найкращій дорозі на коневі.

Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усміхнувся і сказав:

– Достойна відповідь. Отож походи трохи по аркушах… Позаглядай у каламар і в наділки Полуботкової шаблі. Його наука – золота. На початку зими я їду до Москви. Зі мною іде пан полковник чернігівський, він і тебе візьме. Подивишся на світ, потрешся між розумними людьми. Може, я випрошу для початку тобі якийсь підходящий уряд. А як повернемося, тоді й теє… Заручини ж… – Гетьманша блимнула на нього очима, і він кашлянув у кулак. – Справимо тобі заручини. А ти – шануйся… Шануйся, кажу, – чомусь вирішив скінчити строгістю.

На тому відпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи підбадьорливо.

– Межи нас, Іване, таке, мовби я парубок, а ти дівка, – мовила.

Я погодився в думці. Сковував мене й погляд Анастасії Марківни, кілька разів вона підходила до палісадника, буцімто в якійсь справі.

– Півонії потоптано курми. Оришка не догледіла. Ось я її…

– Не треба, матінко…

– Така ти добра! Ось пожди, замаєш своє господарство, побачиш…

Над лісом за Есманню загуло, загуділо, здавалося, звідти приступає ворог. Далекі громи котились над Глуховом, в саду потемніло, вщух пташиний гамір.

– Пора йти, – сказала Анастасія Марківна, і я зрозумів, що йти не до господи, а мені додому.