Оце я розумів уповні. Бо я так жив. Але утямив, осмислив себе і своє життя, частково завдяки цьому фільмові, я значно пізніше.

В Індонезії я ще жив і рухався інтуїтивно в цьому напрямку, і вдавалося це мені дивним чином, але вдавалося і доволі непогано.

І я був щасливий переживати це, як буваєш щасливий від кохання, яке вдалося нехай не назавжди – ти можеш це відчувати десь глибиною свого єства, але бути щасливим зараз, не знаючи, що зовсім незабаром прийдешній час принесе тобі біль.

Мені довелося кілька тижнів працювати на малому протипідводному кораблеві (МПК), який називався «Баракуда». Тут був лише один радянський офіцер, при якому стажувався командир корабля індонезієць.

Це була непогана робота, бо одна людина, якій я перекладав, і конкретне місце роботи, а не зміни – кожного дня в інше місце з іншими людьми.

Відбувалися військові навчання. В Яванське море вийшло п'ять кораблів, і мали вони робити якісь маневри.

Спершу море було маслянисте і сонне, вода тут справді дуже солона, значно солоніша, ніж у Чорному морі, і тому певне виглядає тут гладінь Яванського моря, як й Індійського океану, якого воно фактично є часткою, зовсім інакше.

Усе це вже давно втратило для мене свій реальний сенс, і я вдивлявся у берег, поки пропливали вздовж Сурабаї і трохи далі, і подумки відзначив собі, що берег тут якийсь ніби недороблений, пальми скупчувались незграбними групами, узбережжя кам'янисте, на морі не видно човнів, і все якось підозріло тихо і безлюдно.

Ми трохи пропливли і далі над берегом, і пейзаж почав потроху мінятися. Перед берегом, спершу кам'янистим, а далі подеколи з уривками піщаних пляжів, потягнувся ніби кордон безмежних хащів – темно-зелених, майже чорних. Вони були виструнчені рівно, як по лінійці вздовж морського обширу, який під яскравим ще сонцем – а ми вийшли в море по обіді десь о четвертій вечора, – виблискував темною синявою, по якій стелився ледве помітний повзучий туман.

Сонце палило немилосердно, земля сама світилась і парувала.

Врешті ми віддалились від берега і вийшли у відкрите море. Крім темно-синіх хвиль, в яких відбивалося сонце, довкола нічого не було, на розпеченому залізі палуби робити було нічого, і всі поховалися в трюмах і каютах.

Так минуло два дні. Ми кудись пливли, капітани про щось там перемовлялись по рації, і я час від часу перекладав щось нашому капітанові. Він виявився дуже простою людиною, і з таким працювати було дуже приємно.

Аж тут почався шторм. Справа це доволі нечаста в цих широтах, і Яванське море – частина Індійського океану – не таке вже й велике, але шторм чимдалі сильнішав.

Капітан нервував, перекладати не було чого в цей час. Я пішов униз у каюту і прив'язав себе до ліжка – там були для цього спеціальні паски, як у літаках, і заснув під колисання хвиль.

Десь поночі мене розбудили – капітан кличе.

Той, хто мене будив, був просто зелений на обличчі – так його нудило, – якщо можна смагляву шкіру індонезійця назвати зеленою, то вона такою в нього була. Ні, мабуть, скорше сіро-зеленою.

Виявилося, зараз всі індонезійці, хто ще міг пересуватися на кораблі, були такого кольору. У всіх їхніх моряків, без винятку, стався гострий напад морської хвороби.

Я дивувався – а які ж тоді моряки? А отак – тут шторми бувають дуже і дуже рідко. А так собі плавають тихенько і небагато – от тобі й моряки.

Я піднявся в капітанську рубку.

– Справи погані, – сказав мені наш капітан. – По-перше, ми заблукали і відірвались від інших кораблів. Зв'язку нема. Але що гірше – вся команда індонезійців лежить покотом від морської хвороби, ніхто не може нічого робити. Отже, йди за мною в машинне відділення.

Я пішов за ним.

– Бачиш оцю стрілку?

– Бачу!

– І оцю поділку. Тримай кермо тут і слідкуй, аби ця стрілка не відхилялась від цієї поділки!

Хотілося спати. Корабель водило з боку в бік. Але це було дуже кльово – тримати кермо на кораблі.

Наш капітан тримав кермо, а я тримав інше внизу.

Пояснити, що тут і до чого, я й тоді не міг, а зараз тим більше.

Але я був дуже гордий із себе, і так минуло кілька годин, аж доки шторм майже раптово не припинився. Наш корабель кинув якір, і всі, хто ще міг якось пересуватись, повалилися спати.

Коли я прокинувся і вийшов на палубу, то палило яскраве сонце, спека була як завжди. Корабель стояв на якорі, бо не було зв'язку, і індонезійські матроси старанно вимивали палубу від блювотини, якою занапастили увечері та вночі під час шторму увесь корабель.

Згодом уже всі висипали на палубу, повмивались і відійшли від переживань ночі, але ніхто не знав, де ми, і ми просто чекали, коли налагодиться зв'язок і будемо кудись рухатися.

Матроси очищали кокосові горіхи. Я ніколи їх раніше не бачив і не пробував.

Мені запропонували півгоріха з кокосовим молоком усередині. Я випив те молоко – ой-ой, ця екзотика – нічого особливого в цьому кокосовому молоці не знайшов і кинув ті півгоріха, як шкарлупу, за борт.

– Нащо ти це зробив? – розгублено спитав мене один із матросів.

– А що?

Виявилось, що головна їжа в цьому горіхові й було оте, що я викинув. А я думав, що то лушпайка…

Село неасфальтоване!

Але вчився і вчився!

Далі я почав допитуватися у матросів – чому ніхто не купається при такій спеці і штилі.

– Хочеш? Купайся! Вони не хочуть!

– Але чому? Така спека!

Я роздягся до плавок і шубовснув з палуби у воду! Ніколи в житті не забуду відчуття, коли очікуєш у спеку прохолоди води, в яку пірнаєш, і раптом потрапляєш у воду, яка майже тієї ж температури, що й повітря! Майже ніякого релаксу – тільки що мокра!

Я займався плаванням раніше кілька років і плавав добре. А тут була нагода показати усім цим індонезійцям, який я крутий чувак.

І я погнав у море різними стилями, насправді викобенюючись перед глядачами, які скупчились на палубі і дивились на мене – тепер я знаю, – як на придурка, який нічого не розуміє в місцевому житті.

Я погнав у море не дуже далеко, але від корабля десь метрів з двісті не менше.

Розвернувся, помахав рукою глядачам – типу дивіться, який я крутий! А по тому поплив собі спокійно брасом назад, але легенько, вже не намагаючись нічого показувати – й так усі бачили!

Аж тут пролунали крики з палуби:

– Акули! Акули!

Бажання бути схаваним якоюсь потворою в морі мене не захоплювало аж ніяк! Більше того, мене всього охопив панічний страх! Однак не паралізував, а навпаки.

Я погнав до корабля кролем з такою швидкістю, якої, напевне, не показував на жодних змаганнях!

Підпливши до корабля, я вилетів з води на палубу майже як дресирований дельфін, добряче обідравши собі литки й коліна об численні дрібненькі мушлі, якими був у підводній частині заліплений наш корабель!

Обдер ноги до крові, захеканий і переляканий, але щасливий, що живий і неушкоджений, намагаючись зберегти залишки своєї крутизни, я відхекався і забажав подивитись на тих потвор, де ж вони пливуть і куди.

На капітанському місточку двоє стояли з біноклями і дивились у море.

– Нічого страшного, – сказав капітан-індонезієць. – Це, виявилось, дельфіни!

– Курва мать! – вилаявся я. – Що ж ви мене так налякали!

– Всяке може бути. Тут акули невеликі в цьому морі, не з'їдять, але можуть добряче пошматувати, як попадешся! Вони якраз і називаються так, як наш корабель, – баракуди. А поза тим є тут ще і морські змії…

Тут до мене і дійшло, чому моряки-індонезійці не купаються у відкритому морі!

Я не раз над цим замислювався – як все здається просто, коли не знаєш, що і як воно тут насправді!

Ми стояли у відкритому морі ще майже добу – невідомо було, куди плисти, що робити!

Цирк на дроті!

Вечір. Я вдивлявся у неймовірні кольори вечірнього неба, які по своїй різкості, контрасту викликали в уяві хіба що картини Реріха, яким не йнялося віри, коли я бачив з них репродукції. Здавалося, що то фантазія художника.

Насправді ж якісь дурманно-химерні переплетіння червоного, яскраво-синього, зеленого, жовтогарячого, фіалкового і всіх можливих відтінків усіх існуючих і неіснуючих кольорів просто не давали змоги відірватися від споглядання цього марева.

Врешті сонце сіло.

Якийсь час я стояв на носі корабля і вдивлявся у масну чорну сонну гладінь моря, яку вперто розрізав ніс корабля, під безмежним і, здавалося, низьким і таємничим зоряним небом. Місячне світло спустилось до нас холодне і бліде. Є щось жахне у місячному світлі, гейби якась безпристрасність невтіленої душі і якась неосяжна таємниця. Місячне світло ніби позбавляє всі матеріальні форми їхньої власної субстанції і надає химерної реальності тільки тіням.

Я почував себе щасливим. У тому, що мене оточувало, була чарівність невловного, це було часткою мого індонезійського життя, може, саме тут я відчував його квінтесенцію, таємну його істину, приховану за реальністю.

Стояла якась пронизлива тиша, яку пробивала лиш незмінна вібрація корабля, все ніби завмерло.

І враз я почув спів.

М'який, тремтливий юнацький голос виводив якусь лагідну і трохи тужливу індонезійську пісню.

Я пішов палубою туди, звідки лунав цей спів.

Треба сказати, що, як виявилось потім, майже всі індонезійці мають чудовий слух і прекрасні голоси. Такого рівня, що, здавалося, мало не кожному йти вчитися співу сам Бог велів. Але життя у всіх різне, і можливості різні, і так далі.

Отож я почув пісню, яку хтось співав гарним, глибоким, сказати б, теплим голосом.

Що в перекладі означало просто

Камбоджійське дерево – я його потім побачив – було невисоке, з широкою крислатою кроною, і давало чудовий приємний затінок у спеку.

Я підійшов до хлопця – матроса, який сидів самотньо на носі корабля, і побачив, що він співав собі сам для себе.

Спершу я сів поряд і послухав, він усміхнувся, не припиняючи співу. Потім ми розбалакались. Батько давно помер, до морської служби хлопець дістався за невеличку зарплату – тут годують, одягають і трохи грошей лишається, аби передати матері, у якої ще двоє менших дітей.

Всі індонезійці виглядають, особливо попервах, поки до них не звикнеш, дуже юними. Цьому на вигляд було років п'ятнадцять але насправді вісімнадцять.

Ми пробалакали з ним добрих пару годин і домовились днями зустрітись і піти поблукати разом у місті.

Якраз через день у нього було кілька годин, вільних від роботи, і ми зустрілись і подалися в місто.

Анвар – його звали Анвар – вочевидь пишався, що я з ним. У мене була дуже яскрава синя сорочка, і вона підкреслювала мої світлі очі. На мене скрізь вирячувалися індонезійці, бо тоді в моді в них був фільм «Бен-Гур», і головний герой мав блакитний плащ і такі самі блакитні очі, і моряки на вантажівці, якою ми подалися в місто, пошепки казали один одному, показуючи на мене: дивися – Бен-Гур!

Анвар потягнув мене фотографуватися разом – на згадку. Ми зробили кілька знімків. На одному він прихилив мені голову на плече, і це виглядало якось надто лірично, як для недавнього знайомства, і мені було трохи ніяково.

Наступного разу ми зустрілися вже в місті – забрали фотографії – вони нам дуже сподобалися – і ходили базаром, потім пішли в кіно, потім щось їли і пили кока-колу.

Якийсь цей хлопець був дитиною чи природно чистий, навіть наївно чистий, і мені й на гадку не спадало пускатися з ним у якісь сексуальні пригоди, як от із Суфії. Він був інший, й це було теж гарно і приємно.

Ми вибиралися в місто ще кілька разів.

Одного разу ми вийшли в місто ще з двома його товаришами з морської піхоти і швендяли по нічному базару, як завжди, в пошуках якихось розваг.

І раптом хлопці напружились.

– Увага! От там йде четверо з повітряних сил. У нас з ними постійний конфлікт. Може бути бійка. Готуймося.

Я носив, як й індонезійці, – бо намагався втрапляти у місцеву моду, – дуже широко розкльошені штани, такого ж сірого кольору, як і військова морська форма індонезійців, синю футболку й темні окуляри.

Ось лиш волосся в мене не було такого темно-воронячого кольору, як у них. А на загал ніхто не знав, хто я насправді.

У моряків були кортики, і вони зайняли агресивну стойку, Анвар також, хоч і без кортика, стояв готовий до бійки. Так само зготувався і я.

І попри загальний страх, мить я почував себе моряком-індонезійцем, готовим разом з товаришами вдатися до вуличної бійки за честь мундира морських військових сил Індонезії.

Страх був менший за відчуття солідарності, в якій була певна мить щастя, що я був разом з ними, одним із них.

Льотчики дивились на нас, ми на них, бракувало іскри, аби полум'я спалахнуло.

Але в цю мить поміж нас втелющився бродячий торговець із закликами купувати завислі у нього на коромислі – це біло типово для індонезійського базару – смажені курчата і рисові млинці. Хтось щось купив у нього, він стояв між нами кілька хвилин. Атмосфера розрядилась, і полум'я бійки не спалахнуло. Поки він упорався з покупцями, льотчики передумали і кудись посунули геть, і ми полегшено зітхнули.

Але вже були всі разом. Це треба було відзначити.

А відзначати у військової молоді, гадаю, у всьому світі, існує лише два способи – трішки випити – і в бордель.

Це було трохи натужно і ніяково, але ж не відступиш перед такою компанією.

Все було як завжди. І Анвар також був із нами, і ми були всі потім дико щасливі й іржали, як коні на випасі, і набухались добряче, і всі разом їхали на базу, і вони мене всі проводжали аж до воріт. І я був щасливий відчути себе вповні одним із них.

Але все ж при всьому тому з Суфії я почував себе зовсім розкуто, як із самим собою, а тут… теж все було чудово. Але не так.

Минуло кілька днів – я мав вільний час і прийшов до Анвара на корабель.

Його покликали, але він раптом став зовсім інший.

Виявляється, його товариші-матроси висміяли його через наші фотографії, і чого вони вже там йому наговорили, я лиш тепер можу здогадатись, а тоді я просто розгубився.

Ми побалакали трішки, і я пішов собі. Але більше ми з ним не зустрічалися. Мені все це було насправді прикро.

Вихований в совєтських умовах, я насправді був чистим Кандідом, тобто й гадки не мав, що хтось може щось негарне подумати чи над цим посміятися.

Мені було дуже за ним шкода, але з бігом часу я довідався, як просто і легко можна знищити щось високе і гарне просто словами, просто кпинами і зневагою, за якою насправді стоїть лише заздрість, ревнощі і власна неспроможність на високе, і нерозуміння, що в когось можуть бути насправді ідеальні погляди і думки, не обтяжені примітивною фізичною потребою.

І ще одне я збагнув значно пізніше, вже через роки – хто з ким має бути разом, однаково буде! Рано чи пізно! А кому не судилось – то й не буде!

Примітивна фізична потреба, однак, існувала і починала брати своє. Я тут-таки розгулявся. Щойно більше часу для відпочинку – і дурні думки самі лізли в голову.

Однак сам я не насмілювався податись у бордель – бо ж справді невідомо, що і як може статися, коли ти не тільки не місцевий, але й робиш усе всупереч забороні свого начальства.

У міжчасі витягла мене на себе жінка якогось морського офіцера-бухарика. Вона казала, що його секс просто не цікавить вже давно, аби лиш напитися.

Просто біля кораблів, недалеко, у військовому порту, виявилось, що був такий собі гуртожиток для офіцерів з дружинами, які теж десь тут працювали.

Я потрапив туди випадково, розбалакалися з жінками, йшлося про самодіяльність до 1 Травня.

Дебела, хоч і молода жінка, їхня ніби керівничка, закликала мене по розмові до себе, запропонувала щось випити, і не встиг я отямитися, як вона вже тримала мене за оте місце, і далі все, як в кіно.

Раз-два – і в дамки.

Я почував себе трохи ідіотично, бо вона була доволі огрядна, а мені такі не подобаються, але ситуація і так далі. Одне слово, все вдалося.

Але то було один раз, і незабаром вона поїхала додому.

Настала дивна пора нашого перебування в Індонезії. Праці практично не було.

Тижнями бездіяльно всі сиділи на базі. Обідали, снідали й вечеряли в загальній їдальні, і просто дуріли від нудьги.

Офіцери розважались тим, що робили рогатки і стріляли з них по великих щурах, яких тут водилося дуже багато, і крутились вони ускрізь і вдень і вночі.

Хтось на той час на мене вже доніс, з'явилась у начальства підозра, що саме я вештаюсь у місті без дозволу, бо за чутками якийсь перекладач ночами ходить по місту. За мною почався негласний нагляд.

Я виходив із бази і гуляв якийсь час тільки довкола неї. Тут було багато маєтків, у цій околиці жили переважно багаті люди.

Але цей світ мене практично не цікавив, тут все було більш чи менш схоже на дачі наших заможників. Хіба що природа трохи інша, й люди смагляві і косоокі.

Мене вабив запах прілості первісного безмовного тропічного лісу, джунглів, які були поруч, але які я бачив доти тільки з вікна авто.

Я виходив на берег моря і дивився увечері, як місяць кидав своє яскраво-срібне покривало на густу траву, на безсонну чорно-синю гладінь моря, на берег із стіною дерев, переплетених кронами й гілками, і відчував запах первісного багна, природний запах первісності буття. І в усьому цьому була велич, німа велич очікування прийдешньої зустрічі. Здавалося, кожну мить може статися щось незвичайне, чари оживуть і здійсниться нереальне, перетворюючись на з'яви життя.

Якось я проходив повз один із маєтків поблизу нашої бази і побачив гулянку в саду біля будинку, я вдивився, і раптом серед гостей помітив одного нашого морського офіцера – тут всі були в цивільному. Він теж побачив мене і покликав жестом. Я підійшов.

– Йди до нас, і нікому нічого не кажи!

Отже, я не один порушував порядок у совєтській колонії.

Він трохи знав по-англійськи, і цього було досить. Кожен шукав свого шляху.

Кожен дрочить, як він хоче. Я дрочу, як я хочу!

Китаянку звали Мері. Мені не подобалися тут американські імена – вони вбивали для мене екзотичність ситуації, – але це, для багатих особливо, було круто і модно. Ми з нею танцювали цілий вечір, і все сталося без проблем просто у саду під кущами.

Сад виглядав привидним під місячним сяйвом. Ми вмостилися в глибині саду. Не говорили ні слова. У Мері була тонка ніжна шкіра, і вся вона була дуже біла порівняно з смаглявими індонезійцями, принаймні так здавалося мені під місячним світлом з тих, які я бачив, частин її оголеного тіла. Довкола панувала тиша, чути було тільки наші дихання і шурхотіння моїх колін і ліктів на траві. Всі ці звуки, здавалось, наповнювали сад, й спершу я боявся, що й наші сопіння і зітхання можуть бути почутими кимось, але скоро то вже стало байдуже, бо наближався кінець. І врешті з приглушеними зойками ми скінчили майже разом, вона лиш за мить після мене. І поборсавшись в ній ще хвилину, я вийшов з неї і, відкинувшись навзнак, ліг горілиць і дивився в небо, не одягаючись і не витираючись, враз протверезілий і поглинутий філософськими роздумами. Здавалося, все раптом замовкло і ця тиша заполонила цей двір і сад, і ставала ніби мовчанкою усієї цієї таємничої країни, і проникала, здавалось, просто в серце – таємниця країни, її велич і неймовірна реальність її невидимого життя.

Я було думав, що тепер вже гарно влаштувався.

І наступного дня спробував зайти до того будинку, аби якось побачити Мері, але нічого не вийшло. Вона взагалі тут не жила, а була в гостях.

Виглядало усе досить тупо – погуляли і досить.

Я ніколи не захоплювався такими короткочасними історіями, мені завжди хотілося продовження, якогось хоч би трішки інтиму. А це був звичайний блядохід.

Однак у той вечір я ще заприязнився із хлопцем, який зовсім не скидався на індонезійця.

Він був напівголландець, звали його Роні Матулавесі, і він мав русяво-темне волосся і світлі рудуваті очі.

Він був років на два молодший за мене, дуже веселий і шукав розваг.

З ним у мене почалася ще одна серія пригод.

Я вже боявся їздити до міста вантажівками разом з індонезійськими матросами, бо за мною слідкували.

Одного разу я вертався з міста трохи запізно, на КП, з якого вела дорога на базу, жодна машина не хотіла зупинятися, вже була друга година ночі, і врешті ми з якимось матросом кинулися на бензовоз, на якому були ручки збоку, ми зависли на них, і так і висіли усі дванадцять кілометрів, бо водій вкурвився з якоїсь матері і не збирався зупинятися, і на ходу я стрибнув з машини біля нашої бази і так розбив ногу, що шрам на голінній кістці лишився на все життя. Поза тим, я боявся йти через ворота, які були замкнені, бо завтра би про мене доповіли нашому начальству, і поліз через триметровий заввишки мур на військову базу. Мене могли просто застрілити, але я таки щасливо переліз. З такими мандрами то був останній раз, я більше сам вже не наважувався вештатись нічною Сурабаєю.

Ось я себе питаю, що я там шукав?

Нічого. Властиво, просто хотів переступити через заборону. Просто прагнув сам по собі вирішувати, що робити і що не робити!

Роні мав мотоцикла.

Я купив місцеву одежу, довго вправлявся перед дзеркалом, як зробити міну, в якій у мене були б косуваті очі. Надбав круглі окуляри з простими скельцями, і хоч за фігурою для індонезійця я був завеликий, то за китайця цілком міг зійти.

Я перевдягався у Роні в саду. Замість штанів часто вдягав широку індонезійську спідницю для чоловіків, яка називається саронг, сідав на мотоцикл позаду мого приятеля, і ми з Роні пускалися в мандри. Він літав вузенькими вуличками Сурабаї, як скажений. Я весь час боявся, що він на когось наїде, а він лиш сміявся у відповідь, і все було гаразд. Вони всі там так їздять, але оскільки майже не п'ють, то реакції водійські в них бездоганні.

Я потрапляв з ним у дещо вищі, чи, скажімо, середні верстви індонезійського суспільства – у гості на день народження до якогось місцевого поміщика за двадцять кілометрів від міста, у пристойні, хоч недорогі, ресторани, всього двічі у бордель, але доволі дорогий – для вищого класу, і так минуло ще пару місяців.

Одного разу ми поїхали кудись за місто на виставу традиційного яванського театру масок. Актори були всі чоловіки. Тут лиш чоловіки могли грати в театрі – така традиція – і мені було дуже дивно бачити хлопців, що грали жіночі ролі в жіночому вбранні. Вистава була дивна, рухи акторів ніби штучні, спеціальні маски означали зразу характер героя і його можливі дії.

Пізніше я купив собі зменшені форми цих масок і ще й досі часом на них дивлюся, як на відзвук минулого і символіку культури, якій багато більше років ніж нашій.

На дні народження у того можновладця я почув тост, в якому цитувалися слова з відомої індонезійської легенди:

«Тому, хто шукає добра і взаємної дружби, допомагають всі сили природи, слова його чує і вчинки його одобрює весь світ. Сили Дружби і Любові обертають всесвіт, і в цю вічну круговерть, підкорюючись волі богів, буде втягнуте все живе на землі.

Людина повинна любити й поважати Людину!

Тому я закликаю вас усіх – нехай наші серця будуть просвітлені і теж відізвуться одне в одному і до нашого ювіляра Добром і Чесністю, щоби мирним і радісним стало наше життя, щоби під промінням Дружби і Любові квітло наше життя!»

Мене вразили ці слова. Ось що в основі давніх культур, ось що є базою для прадавніх вірувань південних народів, цьому випадку яванців, – високі почуття гуманізму – Дружба і Любов!

Це був якийсь піздець!

У нас теж говорили всякого, але зовсім інакше – а отак про дружбу і любов – ні! Це було моє! Я був з ними! Я був їхній теж!

Такі емоції я зустрічав лише у Ремарка і Гемінґвея – оспівування чоловічої дружби, за якою не стояло сумнозвісних підозр кінця двадцятого століття, що якщо двоє чоловіків часто спілкуються чи кудись разом ходять чи їдуть, то обов'язково вони трахаються.

Любов трохи ширше і більше поняття, ніж Кохання, бо любов і до брата, і до матері, і до друга – це широке гуманне почуття добра, а кохання – це конкретна емоція, напряму пов'язана з прагненням іншого тіла.

Простіше – любити собаку можна, а кохати… всяке трапляється, але…

Зрозуміла річ, може бути всяке. Нині всі про все знають. Але тіні божевільних підозр і перетворення таємниці сексу на буденне явище з виставлянням всієї брудної обісраної за завафляної білизни всім напоказ – насправді бридить.

Папараці – про життя відомих людей – хто, коли, чому, з ким, і скільки, і як….

Втрата таємниці – втрата значної частини почуття. Приватне життя – інтим, право любити кого хочеш і не складати звіту перед довкіллям, яке сумно чекає нової жертви, щоби її розгризти і виплюнути.

Вони кажуть?

Аби сі всрали!

Нехай собі кажуть!

Мене ніхто не міг зловити, жодного разу, хоч намагались не раз вислідити. Але навіть у магазині в Сурабаї якесь наше військове начальство, стоячи майже поруч переодягненого, мене не впізнало.

Але коло довкруг мене звужувалось. І одного разу мене повідомили, що я переведений на іншу базу – на острів Мадура, поруч з Явою кілометрів із сім-вісім через протоку – рукою подати, але інший світ.

Я був у відчаї.

Але за кілька днів опинився на Мадурі.

На Мадурі сухий клімат, там немає дощів вісім місяців на рік. Мадурці говорять своєю мовою, не схожою ні на яванську, ні на індонезійську.

Навіть зовні вони дещо відрізняються від яванців. У них ширші вилиці, опуклі чола, впалі щоки.

Дуже багато рибалок. Бо острів бідний і багато мадурців живе в Сурабаї.

Вони переконані мусульмани, і всі чоловіки там обов'язково носять чорні шапочки. Відомо, що вони горді, витривалі і довго пам'ятають образи.

Але мені на цій маленькій військовій базі робити було нічого, просто нічого.

Перекладати майже не треба було, а я на той час вже пристойно говорив по-індонезійськи, бо мову почав вчити з першого дня свого перебування в Індонезії ще в Джакарті.

Я почував себе на засланні. І коли увечері я дивився з Мадури на вогні Сурабаї, де буяло життя, мені хотілося плакати від безсилля.

Я згадував давній фільм «Людина-амфібія», коли Іхтіандр дивиться на вогні великого міста, які для нього були недосяжні.

Я ще не вмів тоді розширяти час, чому навчився значно пізніше, навпаки, він для мене звужувався, кожен тупий день на засланні здавався мені вічністю. Все було поруч, але дістатись свого чарівного тропічного світу я не міг.

Якогось вечора в перші дні я мало не плакав від безсилої люті на ідіотське військове начальство, на абсурд, у якому людина, яка присвятила своє життя вивченню східних культур, перебуваючи серед однієї з найцікавіших і найекзотичніших, не може її торкнутись, її пізнавати. Бо ніззя, тому що не можна, а не можна, тому що ніззя.

Я стояв біля стіни і впирався в неї руками. Мало не бився об стінку головою з відчаю, не міг спати, і думав – що ж робити! Що робити?

Але безвихідних ситуацій не буває. Варто лиш пошукати вихід.

Я робив зарядку, плавав кілька разів на день, читав, писав якісь дурні і незграбні вірші, але почував, що мене життя поставило в тупець. Прекрасний, чудовий екзотичний світ мені закрили. Ось він поруч, але недосяжний.

Я заприязнився з дітьми, які збиралися біля моря на березі і дивились, як я плаваю. І врешті з'ясував, що тут є чоловік, який кожного вечора курсує човном в Сурабаю на нічний базар і поночі вертається назад.

Знайшов я того діда, домовився з ним, і ось я опинився в Сурабаї, і ніхто вже мене тут не міг шукати, бо ніхто би й не здогадався, що я туди дістанусь з Мадури.

Я насправді просто волочився містом, щось їв там, щось пив, ходив у кіно, але я був вільний. І це було для мене головне.

Я міг бути сам, не завжди потребував компанії, особливо будь-якої. Мав за краще бути самому і самому пізнавати цей світ.

Найбільше мене завжди вабили саме нічні базари, сповнені таємничих можливостей. Вночі місто ніби прокидалося і від усіх оцих запахів вологої темряви і химерного поєднання, несподіваних серед міста, просто за базаром, заростів бананових кущів і пальм і ще якихось екзотичних дерев, з-під яких раптом виринали вуличні повії, дешеві і небезпечні через венеричні хвороби, і авто на великих швидкостях, і розмальовані і розцяцьковані наклейками-листівками бечаки-велорикші (днями побачив такого в Києві на Хрещатику, а колись вважалося, що то використання людини і не вільно було ним користатися совєтському чєлавєку), і аромат сигарет з гвоздиками і кокосового масла, і таємничі вогники і свічки, за якими стоять на базарі торговці, і злодії на кожному кроці, і жебраки, яких сила-силенна, і люди, що сплять на газонах і теплому асфальті, навіть жінки з дітьми, бо нема куди дітися, і вся атмосфера нічного життя, яке збуджує всі відчуття, загострює сексуальність і манить у пригоди, в невідоме, незнане. Торкнутись таємниці.

За вісім місяців мого перебування в Індонезії насправді, якщо порахувати, то сексуальних пригод в мене було не так-то й багато. Не більше, ніж у звичайного, трохи батяруватого українського студента.

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.