78

Гілозоїзм – філософський погляд, за яким усі речі нібито здатні відчувати, як живі істоти.

79

Ідеться про погляд на матеріальну природу як на живий організм (від ??? – речовина, матерія й ??? – життя). Ще в античності його експлікують у справді наївній формі. Скажімо, в натурфілософів іонійської школи він співвідноситься із наділенням головних стихій матеріального світу (води, повітря, вогню) душею і розумом. Гілозоїчний характер шукань Емпедокла виявляється в рецепції природного світу як сфери дії двох протилежних сил – любові й ворожнечі. Незважаючи на поширення атомістичних учень Левкіппа й Демокріта, а разом і з ним механічного уявлення про речовину, гілозоїзм зберігається в метафізиці Платона й Арістотеля. Після втрати своїх позицій у схоластиці Середньовіччя він відновлюється в раціоналістичних моделях епохи Відродження, основу яких складають давні вчення на зразок ідеї тепла й холоду, що оживлюють речовину, в Бернардина Телезія (XVI ст.). Послідовними прихильниками гілозоїзму стали кембриджські платоніки Ралф Кедворт (1617–1688) та Генрі Мур (1614–1687), які і ввели це поняття в 1678 році для окреслення власних ідей та ідей своїх попередників. Розглядаючи гілозоїзм як протилежність анімізму та панпсихізму, вони ведуть мову про «пластичну природу», своєрідну безтілесну субстанцію, що організовує все живе, виступаючи в ролі божественного інструмента. На рубежі XIX і XX ст. гілозоїзм часто сприймався не лише за традиційну антитезу філософії Декарта, але й філософії життя. В Україні ґрунтовну версію гілозоїзму висунув Микола Руденко у своїй філософській книзі «Економічні монологи: Нариси катастрофічної помилки» (1978, США) та в романі «Формула сонця» (написаний у 1970 році).

80

Перше місце публікації: Вапліте. – 1927. – № 3. – С 49–98. Подаємо за книгою: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1982. – Т. 1. – С 65-113.

81

Можливо, йдеться про найбільш відомі ілюстрації до книги М. де Сервантеса Сааведри, які написав Густав Доре (6.01.1832, Страсбург, Франція – 23.01.1883, Париж). Цей майстер володів ідеальною технікою гравюри на дереві, що виявилася також при оформленні видань «Пекла» Данте (1861) та Біблії (1866). У тексті Яновського його картина постає кодом «кіхотизму» як трагічного світовідчуття, що актуалізується в «переходову добу» (див: Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / пер. с исп., вступ, ст. и коммент. Е. В. Га-раджа. – К.: Символ, 1996. – 416 с; Белая Г. Дон Кихоты 20-х годов: «Перевал» и судьба его идей. – М.: Сов. писатель, 1989. – 400 с; Хоменко Г. Танатологічний проект 1920-х в аспекті негативної алхімії // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури [Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С Сковороди]. – X.: Майдан, 2008. – Т. VI. – С 156–182).

82

Тут: броньовик.

83

Ця та множина інших точок в оповіданні Яновського («…Сьогодні четвер перед Великоднем»; «Північ під Страсну п 'ятницю тільки що надійшла»; «…несе зараз себе, як Великодню вербу» тощо) виконують традиційну функцію сакрального коду, сенс якого можна зрозуміти за книгою: Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Репринтне видання. – К.: Оберіг, 1991. – Т. 1; Т. 2.

84

Ідеться про Тамерлана (Темерленга) (1336, Кеш поблизу Самарканда – 19.11.1405, Отрар поблизу Чимкента), тюркського завойовника, чиї володіння простягалися від Індії і Росії до Середземного моря. Як відзначають історики, з допомогою підступності й інтриг Тимур захопив усю Середню Азію й проголосив себе відроджувачем імперії монголів. Він відзначився нечуваною жорстокістю під час завоювання Персії, Індії, Месопотамії та Грузії. Зруйнував усі пам'ятники Багдада. Мав на меті перетворити у політичний, культурний та науковий центр Самарканд, куди вивіз найбільш талановитих людей з усього світу. Помер під час походу на Китай.

85

Ідеться про фламандського живописця Антоніса Ван Дейка (Сера Ентоні) (22.03.1559, Антверпен, Бельгія – 9.12.1641, Лондон). Він, як відомо, був учнем П. П. Рубенса, хоча уже його перші полотна, написані в барочному стилі свого вчителя, мали більш теплий і темний колорит, більш різку світлотінь. У 16 років Ван-Дейк відкрив власну майстерню. Після повернення з Італії (1621–1627) він писав алтарні образи й портрети. Вважався неперевершеним оформлювачем і портретистом при дворі Карла І. Його стиль і техніку наслідували голландські, фламандські, німецькі, англійські портретисти, з-поміж яких найбільш відомі майстри XVIII ст. Т. Гейнсборо та Дж. Рейнолдс.

86

Вальниці – підшипники.

87

Імовірно, йдеться про Фрідріхплатц у Берліні та пам'ятник Фрідріху Еберту (4.02.1871 – 28.02.1925), відомому німецькому політичному діячеві, що з 1913 року був головою соціал-демократичної партії Німеччини, а в 1919 році став першим президентом Веймарської республіки.

88

Тут Яновський вдається до реактуалізації апокрифічної версії горобця як проклятої Господом пташки з тої причини, що вона – «чортове насіння», народжена з екскрементів кіз, власниками яких були «жадібні жиди», а також тому, що горобець, особливо сірий (Passer domesticus) своїм криком: «Жив, жив!» – спровокував удар списом римського вояка у бік Спасителя, коли той був розіп'ятий (див.: Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. – К.: Довіра, 1992. – С 358–359.

89

Лексія окреслює війну як стихію, спрямовану на руйнування форм. Звідси в Яновського сусідство архітектурних споруд, які займають зовсім різні місця в мистецькій ієрархії.

Реймський собор – кафедральний собор Нотр-Дам у Реймсі – шедевр французької соборної готики, будівництво якого розпочалося 1211 року і тривало майже століття. Ця дивовижна споруда – 3-нефна базиліка з 3-прольотним поперечним нефом – зведена в дусі Шартру. Однак її вважають першою церквою, де були використані суцільні вікна з ажурним орнаментом. Окрім того, собор має привілей коронації французьких монархів. Це відбилося у його скульптурі: в стрілчатих нішах, прикритих декоративними готичними фронтонами, вишикувалися в ряд 56 статуй, кожна з яких має висоту 4,3 м і вагу майже 6 т. Найбільшою знаменитою скульптурою собору є Ангел із Посмішкою (Архангел Гавриїл), який став символом Реймса. Під час Першої світової війни Реймський собор зазнав обстрілу німецької артилерії, і, хоча самій споруді значної шкоди не завдали, однак багато скульптур і вікон було зруйновано, так що пізніше їх довелося або реставровувати, або відтворювати заново.

Балчанська церква – церква в передмісті Єлисаветграда, що мало назву Балка. Як про те свідчать історики, вона не визнається за архітектурну пам'ятку. В Херсонській губернії, до складу якої тривалий час належав Єлисаветград, пам'яткою старовини вважали на початку XX століття лише Єкатерининський собор (1787), хоча в губернії нараховувалося 597 православних церков, 52 церкви інших віросповідань, 188 єврейських молитовних будинків і синагог (див.: Мушашкинцевъ А Херсонъ // Энциклопедический словарь / Издатели ?. А. Брокгаузъ (Лейпцигъ); И. А. Ефронъ (С.-Петербургъ). – СПб., 1903. – Т. XXXVII. – С. 176).

90

Ідеться про форми вияву ідей Михайла Олександровича Бакуніна (30.05.1814, Прямухіно, Тверська губернія – 1.07.1876, Берн, Швейцарія), знаного у світі російського революціонера й теоретика анархізму. Більшу частину життя він провів у Європі, був активним учасником революції 1848 року, помітною постаттю на слов'янському конгресі у Празі, автором «Звернення російського патріота до слов'янських народів». Його пропаганда анархізму особливо посилилася після втечі у 1861 році із сибірського заслання, що привело до суперечок із Карлом Марксом, внесення розладу в роботу Першого Інтернаціоналу та в міжнародний революційний рух.

91

Перше місце публікації: Глобус. – 1924. – № 27. – С. 1 – 11. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – Т. 1. – С 113–123.

92

Ідеться про комітети незалежних селян, створені в березні 1920 року за рішенням IV конференції КПб(У).

93

Перше місце публікації: Глобус. – 1924. – № 25. – С. 5 – 13. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – ? 1. – С. 124–130.

94

Напевно, ідеться про Петра Степановича Милорадовича (1723–1799), одного із представників дворянського роду, який бере свій початок від братів Михайла й Гаврила, вихідців із Сербії, що прислужилися Петру І під час російсько-турецької війни. Петро Степанович, онук Михайла, був гоф-фур'єром при царському дворі, пізніше – чернігівським полковником. Одружившись із правнучкою Павла Полуботка, він дістав у володіння велику кількість земель і маєтків гетьмана. Правда, графський титул дістане його племінник Михайло згідно з указом імператора Олександра І від 1 травня 1813 року.

95

Ідеться про Антона Івановича Денікіна (4.12.1872, Варшавська губернія – 8.07.1947, Анн-Арбор, Мічиган, США), російського воєначальника, генерал-лейтенанта, точніше, про той період його життя, коли він як командувач Добровольчої армії та головнокомандувач збройних сил півдня Росії виступає проти більшовиків і веде наступ на Москву, який буде зупинений Червоною армією під Орлом.

96

Яновський відтворює факт ув'язнення російським імператором Петром І останнього українського наказного гетьмана Павла Полуботка та про смерть непокірного внаслідок тортур у Петропавловській фортеці 18 грудня 1724 року.

97

Перше місце публікації: Всесвіт. – 1926. – № 6. – С 15–16. Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1982. – ? 1. – С. 131–137.

98

Сашкові – Олександрові Довженку. В листопаді 1930 року поява посвяти дістане таке пояснення: «Новела «В листопаді» виникла в автора внаслідок його розмов із О. Довженком. Цей милий друзяка, у художниках тоді ходивши, пречудесних міг оповідати історій та вигадувати пригод: він був великий на пригоди ловець. Отож, одного разу прийшов Довженко додому (він жив разом із нашим автором), прийшов задуманий і стривожений. Увечері, вино «цимлянське» попиваючи, розповідав Довженко нашому авторові, М. Бажанові та С Мельникові про те, що непогано було б висадити в повітря Мироносицьку церкву. Усі друзі, розібрало їх «цимлянське», завели кожен своєї. І всім сподобалась отака витівка. Наш автор написав тоді «В листопаді». А тепер, за чотири роки, ми, видавець, констатуємо вже порожнє місце там, де стояла та церква. У майбутньому на руїнах хизуватиметься Харківський театр масового дійства – тисяч на чотири глядачів. Ми кладемо на карб авторові його чутливість до теми про подібне передбачення. Руйнування церков було неймовірністю року 1926 і стало реальністю року 1930 (курсив мій. – Г. X.)» (Яновський Ю. Коментарії до книжок: «Прекрасна Ут», «Кров землі», «Майстер корабля» та «Чотири шаблі» // Яновський Ю. Прекрасна Ут. Книга віршів із коментаріями до поезії та прози. – X.; К: Рух, 1932. – С. 14).

99

Твір написано в 1949 році й опубліковано в ряді книг та часописів мовою оригіналу та в перекладі російською мовою цього ж року.

Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К: Дніпро, 1982. – Т. 1. – С 331–344.

100

Перша публікація: Яновський Ю. Голівуд на березі Чорного моря. – К: Укртеакіновидав, 1930. – 71 с.

Порядок укладання текстів відповідає виданню: Яновський Ю. Кров землі. – X.: Книгоспілка, 1930. – 214[2] с.

Книга містила 4 есе («Милий німий фільм!» (1930, січень), «Голівуд» (1926, березень), «Історія майстра» (1927, січень), «Звенигора» (1927, серпень), які автор окреслював як новели («Хай ці мої новелі будуть фіксацією того, що пройшло чи проходить: милого німого фільму» [с. 4]), та сценарій власного кінофільму Яновського – «Бородаті мисливці знаходять молодість!» (1929) (досі текст з'являвся у виданнях: Життя й революція. – 1929. – № 6. – С. 5 – 27; Яновський Ю. Кров землі. – 2-ге вид., допов. – X.: Книгоспілка, 1930. – С. 143–176; пізніше він виходить під назвою «Царський острів», яка збережена у виданнях: Яновський Ю. Твори: У 5-ти т. – К.: Держлітвидав України, 1959. – Т. 4. – С 37–63; Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1983. – Т. 4. – С. 34–57; правда, без вказівки на те, що цей текст був частиною «Голлівуда на березі Чорного моря»).

Подаємо за виданням: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1983. – Т. 5. – С. 194–212, при цьому вперше дотримуючись структури книги 1930 року.

101

Ідеться про потужне кінопідприємство, створене в Одесі в 1919 році на основі багатьох приватних кінофабрик, націоналізованих більшовицькою владою: М. Й. Гроссмана, що мала назву «Мірограф», К. П. Борисова, Д. Г Харитонова, кіноательє «Мізрах» при Єврейському театрі тощо. В 1922 році разом із кінофабриками Ялти й Києва Одеська кінофабрика підпорядковується ВУФКУ (Всеукраїнському фото-кіноуправлінню). У 1927 році її визнають однією з найкращих у світі. 1929 року вона дістає назву кінофабрики «Українфільм». З 1938 року – це Одеська кіностудія художніх фільмів (див.: Малиновский А. Кино в Одессе. – Одесса: Астро Принт, 2000. – 220 с; Милавский В. Кино в Украине (1896–1921): Факты. Фильмы. Имена. – X.: Торсинг, 2005. – 576 с; ил.; Островский Г. Одесса, море, кино. – Одесса: Маяк, 1989. – 184 с).

1920-ті в Одесі, що стають об'єктом зображення в книзі «Голлівуд на березі Чорного моря», – час другого «літературного періоду» (С. Гйзенштейн) в історії кінематографа, коли до розвитку кіно долучаються талановиті письменники М. Семенко, М. Бажан, Ю. Яновський, М. Йогансен та інші, формалістські експерименти яких, задані теоріями В. Шкловського, Б. Гйхенбаума, Р. Якобсона, з одного боку, визначали логіку новаторських шукань молодого кіномистецтва, а з другого, – самі живилися іманентним досвідом кіно.

102

Голлівуд – передмістя Лос-Анжелеса в Каліфорнії (США), яке на початку 1920-х дістає всесвітню славу столиці та символу американського кіно. У 1922 році тут розміщувалася 91 кіностудія (див.: Садуль Ж. Всеобщая история кино. Т. 4. (Второй полутом): Голливуд и конец немого кино 1919–1929 / пер. с фр. – М.: Искусство, 1982. – 557 с, 24 л. ил.).

103

Ідеться про сера Чарлза Спенсера Чапліна (16.01.1889, Лондон, Великобританія – 25.12.1977, Корсьєр-сюр-Веве, Швейцарія), відомого англо-американського актора й кінорежисера, відзначеного в США спеціальною премією «Оскар» (1972) за внесок у кіномистецтво. Його кіногерой «маленький бродяга» з'являється в 1913 році у фільмах М. Сеннета і продовжує жити в кінострічках, створених самим Чапліном: «Бродяга» (1915), «Золота лихоманка» (1925), «Вогні великого міста» (1931), «Нові часи» (1936), «Великий диктатор» (1940), «Мсьє Верду» (1947), «Вогні рампи» (1952).

104

Ідеться про Дугласа Фербенкса (справжнє ім'я та прізвище Дуглас Елтон Томас Ульман) (23.05.1883, Денвер, Колорадо – 12.12.1939, Санта-Моніка, Каліфорнія), американського актора, продюсера. Він дебютував у кіно в 1915 році у фільмі Д. У. Ґріффіта «Ягнятко», маючи десятирічний досвід роботи в театрі. Режисер Дж. Емерсон сформував амплуа Фербенкса: шукач пригод, який спроможний подолати будь-які перешкоди. Найбільш відомі фільми за участю Дугласа Фербенкса – «Подвійні клопоти» (1915), «Дикий і кошлатий», «Сучасний мушкетер», «Подорож на місяць» (1917), «Його величність американець» (1919), «Знак Зорро» (1920), «Три мушкетери» (1921), «Робін Гуд» (1922), «Багдадський злодій» (1924), «Чорний пірат» (1926), «Залізна маска» (1929). Окрім того, в 1919 році він разом із Ч. Чапліном, Д. У. Ґріффітом та актрисою М. Пікфорд, яка була його дружиною, заснував компанію «Юнайтед артисте», що вважається етапною подією в історії Голлівуда. Робота Фербенкса відзначена спеціальною премією «Оскар» (1939).

105

Пан міністр (фр.).

106

Ідеться про Миколу Феофановича Козловського (1887 (можливо, 1866) – 1.05.1939), фотографа, кінооператора, кінопродюсера. З 1907 року він знімав у Києві кінохроніку й демонстрував у власному кінотеатрі. У 1908 році Козловський разом із Абрамом Дранковим зняв перший російський ігровий фільм «Понизова вольниця» та відкрив у Москві кінофірму «М. Козловський, С. Юр'єв і К». У 1920-ті він долучається до роботи кіностудій Ленінграда, Москви, Одеси. З-поміж десятків фільмів, над якими працював Козловський, – «Сумка дипкур'єра» (1927) Олександра Довженка.

107

«Звенигора» – фільм, створений Олександром Довженком у 1927 році, який став зразком інноваційних шукань українського та світового кінематографа. Винятково складний для розуміння, він сприймається як авангардистська рецепція шляхетного національного епосу, яка хоч і викликає асоціації з баладним стилем Д. У Ґріффіта, лаконічним американським Гротеском, символізмом німецького й шведського кіно, монтажем Дзиги Вертова та Сергія Ейзенштейна, технічно складними трюками Мельєса, однак виливається в оригінальну за своєю сутністю модель українського поетичного кіномистецтва. Знані майстри кіно засвідчують тріумфальний успіх «Звенигори» в Європі 1920-х (див.: Довженко і світ: Статті. Есе. Рецензії. Спогади. Доповіді. Відгуки. Листи. Телеграми. – К: Радянський письменник, 1984. – 224 а). Юрій Яновський зафіксував високу оцінку фільму французьких філософів та представників мистецького авангарду в статті «Успіх «Звенигори» в Парижі» (Кіновісті. Бюлетень ВУФКУ – 1928. – № 5–6).

108

Ідеться про експансію в Україну впродовж 1917–1921 років кінофільмів, вироблених у Росії, у зв'язку із викликаним там війною згортанням кіновиробництва, а насамперед салонних драм, створених на кіностудії Д. І. Харитонова в Москві, що з 1916 року вважалася найбільшим російським кінопідприємством. Фільми на зразок «Позабудь про камин, в нем погасли огни…» (1917), «Любви свободной финал печальный» (1919) тощо тривалий час поціновувалися в Харкові, Києві, Одесі як виняткове явище в кінематографії. Концепція нового українського кіно в «переходову добу» передбачає утвердження поетичного світосприйняття, ошляхетнення сюжету, розвиток пізнавального та агітаційного сенсів, експеримент у сфері форми та заперечення психологізму (див.: Милавский В. Кино в Украине. – С 167–218).

109

Ідеться про Василя Григоровича Кричевського (12.01.1877, с Ворожба, поблизу Лебедина, Харківська губернія (зараз Сумська область) – 15.11.1952, Каракас, Венесуела), талановитого живописця, графіка, архітектора, знавця килимарства та кераміки, професора. В Україні він став відомим як автор проектів великого та малого гербів України, затверджених Центральною Радою 22 березня 1918 року, а також як автор графічних проектів печатей для дипломатичних паперів. Кричевський виконав ескізи ліпнини, що досі прикрашає будівлі Харкова (автотранспортний технікум і Будинок техніки (колись Земельний та Торговий банки) на площі Конституції, радіотехнічний технікум на вулиці Сумській, 18 (колишній Будинок Ради з'їзду гірничопромисловців півдня Росії), де 21 серпня 2008 року відкрито меморіальну дошку Кричевському), Полтави (Будинок земства (1903–1908), де зараз розміщений місцевий краєзнавчий музей) та інших міст. В. Г. Кричевського вважали оригінальним художником-оформлювачем книжкових видань, про що свідчать книги М. Грушевського, В. Винниченка тощо; він зробив художнє оформлення першого видання роману Ю. Яновського «Чотири шаблі». Під час створення О. Довженком фільму «Звенигора» (1927) Кричевський виступає як художник-декоратор та консультант з питань історії. Творчість В. Кричевського була такою масштабною й плідною, що коли в 1940 році організовується виставка його робіт, виконаних упродовж 1892–1940 років, то вміщує вона понад 100 тисяч експонатів. Еміграція не стала перешкодою для художника: в 2003 році в Україну передано з Венесуели майже 300 його робіт.

Добрими джерелами для вивчення Кричевського можуть бути книги: Кричевська-Росандіч К. Мої спогади. – К.: ТОВ «Вид-во «Родовід», 2006. – 208 с; Рубан-Кравченко В. Кричевські і українська культура XX століття: Василь Кричевський. – К.: Криниця. 2004. – 704 с.

Юрій Яновський присвятив Кричевському статтю «Василь Кричевський» (Універсальний журнал. – 1929. – № 6 (8). – С. 72–73). А в романі «Майстер корабля» змалював його в образі Професора.

110

Яновський зауважує той факт, що першими авторами сценарію «Звенигори» були Майк Йогансен та Юрій Тютюнник, робота яких дістала серйозні зауваження на засіданні художньої ради Одеської кінофабрики в червні 1927 року. Олександр Довженко погоджується інсценізувати текст, схарактеризований директором кінофабрики Павлом Нечесою як «нісенітниця», внісши кардинальні зміни до первісного варіанту. «В сценарії було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій. Тому я й переробив його процентів на дев'яносто, внаслідок чого автори демонстративно «зняли свої імена», і це стало початком мого розходження з харківськими письменниками» (Довженко О. Автобіографія // Довженко О. Твори: У 5 т. – К.: Дніпро, 1983. – Т. 1. – С 28). Фільм було створено за сто днів.

111

Ідеться про Бориса Ісааковича Завелєва (1876–1938), талановитого кінооператора. З 1914 року він працював на кінофірмі Олександра Ханжонкова із режисером Петром Чардиніним і до 1917 року зняв понад 70 фільмів. У ВУФКУ зняв понад 20 фільмів, з-поміж яких «Звенигора» (1927) Олександра Довженка.