Розділ І

Ураган 1865 року. Вигуки у повітрі. Аеростат, підхоплений бурею. Прорвана газова оболонка. Хочкуди глянь – розбурхане море. П’ятеро мандрівників. Що сталося у гондолі? На обрії з’явилася земля. Розв’язка драми.

– Ми піднімаємось?

– Ні! Навпаки! Опускаємось!

– Гірше, пане Сайресе! Падаємо!

– О Боже! Скидайте баласт!

– Скинуто останній мішок!

– А тепер піднімаємось?

– Ні!

– Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!

– Під гондолою море!

– До нього, здається, не більше п'ятисот футів!

Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:

– Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможи!

Ці слова лунали над безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.

Напевне, й досі усі пам’ятають жахливий буревій, який під час весняного рівнодення того року налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Буревій не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навскоси від тридцять п’ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі – а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро «Верітас», – цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, – такі були наслідки нещадної люті того грізного буревію. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.

Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний буревій, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі.

І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев’яносто миль на годину.[1]

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п’ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану.

Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час буревію. А буревій бушував уже добрих п’ять днів, – його перші ознаки з’явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості долав, очевидно, не менше двох тисяч миль на добу.

Та хоч там як, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, – для цього їм бракувало і точки відліку, і засобів. До того ж на них мало позначитися дуже цікаве явище: перебуваючи в епіцентрі бурі, вони її зовсім не відчували. Вони летіли й оберталися навколо своєї осі, не відчуваючи ні швидкості, ні навіть свого обертання. Їхні очі нічого не розрізняли крізь хмари, які клубочилися під гондолою. Навколо усе застеляв густий сірий туман. І та пелена була такою щільною, що навіть важко було сказати, чи то був день, а чи ніч. Жодного відблиску світла, жодного відгуку із землі, найменшого відлуння океану не могло долинути до них у темне безмежжя, поки вони летіли у верхній зоні смерчу. І лише після стрімкого спуску, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чигає на них.

Тим часом аеростат, з якого було скинуто всі важкі предмети: набої, зброю й провізію, – знову піднявся у верхні шари атмосфери на висоту чотири тисячі п’ятсот футів. Пасажири, побачивши під гондолою море, і вважаючи, що вгорі небезпека не така загрозлива, як унизу, не вагаючись, викинули за борт найнеобхідніші речі, аби лише зберегти життєдайний газ – душу літального апарату, що ніс їх над морською безоднею.

Ніч минула серед тривог, що були б смертельними для менш мужніх людей. Потім знову розвиднилося, і з настанням нового дня буревій помітно почав ущухати. 24 березня ще вдосвіта з’явилися перші ознаки припинення бурі. А на світанку хмари порідшали й піднялися високо в небо. За кілька годин вирва смерчу розійшлася і його стовп розпався. Ураганний вітер перейшов у штормовий, тобто швидкість руху атмосферних шарів зменшилася вдвічі. На ту пору, як кажуть моряки, дув «вітер на три рифи», та все ж таки стихія, безперечно, трохи вгамувалася.

Близько одинадцятої ранку водяний пил улігся, обрій помітно прояснився. Прозоре повітря променилося чистотою і вогкістю, що їх не так бачиш, як відчуваєш фізично після затяжної громовиці. Складалося враження, що буревій, замість відлетіти далеко на захід, мовби впав грудьми на океан і вщент розбився на міріади морських пилинок. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, буревій розсипався, пошматував самого себе блискавками, як це часом трапляється з тайфунами в Індійському океані.

Та це не все. Тепер мандрівники ще раз переконалися: їхній аеростат повільно й неухильно опускається. Їм навіть здалося, що оболонка кулі вужчає, витягується і стає не круглою, як було досі, а яйцеподібною.

Близько полудня аеростат летів над океаном на висоті не більше двох тисяч футів. Об’єм кулі становив п’ятдесят тисяч кубічних футів[2] і міг протриматися досить довго в повітрі, то піднімаючись високо в небо, то летячи горизонтально. Тепер мандрівники скидали за борт гондоли все, що було зайвим тягарем: останні запаси їжі, речі, навіть дрібне начиння, яке ще лишалося в кишенях; потім один із них виліз на нижній обруч, до якого кріпилась мотузяна сітка, і спробував щільніше прив’язати нижній клапан аеростата.

Стало очевидним, що мандрівникам не пощастить піднятися вище в небо, – у кулі було вже замало газу.

На всіх пасажирів аеростата чатувала неминуча смерть.

Під ними й справді не було ні материкових земель, ні найменшого острівця. Ніде не виднілося ані клаптика суші, за яку можна було б зачепитися якорем і приземлитися.

Навколо тільки безмежне море з усе ще оскаженілим громаддям хвиль. Навіть не море, а неозорий океан, берег якого не бачили й наші мандрівники, хоча їхній зір із вишини сягав сорокамильної відстані. Скрізь простягалася безжально розпанахана, вишмагана ураганом водяна пустеля, котра здавалася мандрівникам широкою мережею білих бурунів, що люто набігали один на одного. Хоч куди кинь оком – жодної цятки суші, жодного корабля!

Належало будь-що зупинити падіння аеростата, аби його не поглинули хвилі. І пасажири гондоли не шкодували для цього сил. Та попри всі їхні зусилля куля, гнана вітром із північного сходу на південний захід, стрімко летіла, щораз більше втрачаючи висоту.

Неможливо описати жахливе становище цих знедолених. Сумнівів не було: аеростат їм уже не корився. Усі спроби зарадити лиху виявилися марними. Оболонка кулі дедалі звужувалась. Із неї безупинно витікав газ, і втримати його не було ніякої змоги. Спуск помітно прискорювався; о першій пополудні гондола летіла над океаном щонайбільше на висоті шестисот футів. Та й не дивно: газу щохвилини меншало, – він вільно витікав крізь розрив у оболонці аеростата.

Геть спорожнивши гондолу, мандрівники протрималися в повітрі ще кілька годин. Але неминучу трагедію можна тільки відтягти, і коли б до ночі перед їхнім зором не виринула земля, всіх їх разом з гондолою й кулею аеростата проковтнула б морська безодня. Лишалося випробувати конче потрібний захід, і тільки завдяки йому вони могли хоч ненадовго зарадити лиху в ті хвилини. Нема сумніву: пасажири гондоли були рішучі й діяльні, хто-хто, а вони вміли дивитися смерті в очі. З їхніх уст не зірвалося жодного нарікання. Вони вирішили боротися до останньої миті і всіма засобами прагнули відтягти падіння аеростата. Їхня гондола – щось схоже на лозовий кошик – плавати не могла, і варто було їй упасти на воду, як вона зразу ж пішла б на дно.

0 другій годині дня аеростат летів на висоті щонайбільше чотирьохсот футів над поверхнею моря.

1 тоді пролунав мужній голос – голос людини, чиє серце не знає страху. На той голос відгукнулися не менш мужні голоси його супутників.

– Все викинули?

– Ні! Зосталося ще золото: десять тисяч франків! І тієї ж миті важка торбина полетіла в море.

– Куля піднімається?

– Ледь-ледь! І незабаром знов піде донизу!

– Що ще можна скинути?

– Нічого!

– Помиляєтесь!.. Гондолу!

– Чіпляймося за сітку! А гондолу – в море!

То й справді був єдиний останній засіб полегшити аеростат. Мотузки, на яких трималася гондола, було перерізано, і після цього куля піднялася на дві тисячі футів.

П’ятеро мандрівників видерлися вище обруча і, вчепившись у чарунки сітки, дивилися вниз на морську безодню. Відомо, які чутливі до навантаження аеростати. Варто скинути найлегший предмет, і куля тієї ж миті піднімається вгору. Пливучи в повітрі, цей літальний апарат подібний до математично точних терезів. Тож зрозуміло, що, позбувшися великої ваги, він рвучко злітає у вишину. Так сталося й цього разу.

Однак, протримавшись кілька хвилин угорі, аеростат почав спускатися знову. Газ витікав через дірку в оболонці, і полагодити її не було змоги.

Мандрівники зробили все, що могли. Віднині їх не врятували б ніякі людські зусилля. Тепер зоставалося покладатись тільки на Бога.

О четвертій годині куля летіла на висоті лише п’ятисот футів над рівнем моря.

Раптом пролунав гавкіт. Мандрівники взяли з собою собаку, що на той час висів у сітці аеростата поруч із хазяїном.

– Топ щось побачив! – вигукнув один із них.

І відразу ж пролунав гучний голос:

– Земля! Земля!

Від світанку куля, яку вітер невпинно гнав на південний захід, пролетіла велику відстань, що вимірювалась сотнями миль, і справді у цьому напрямку перед мандрівниками завиднівся досить високий берег.

Але та земля була ще на відстані щонайменше тридцяти миль. Щоб досягти її, потрібна добра година та й то за умови, що не зміниться вітер. Ціла година! Чи не втратить куля до того часу рештки газу?

Жахливе питання! Мандрівники чітко бачили цяточку тверді, якої необхідно будь-що досягти. Вони ще не знали, острів там чи материк, так само, як не знали, в який кінець світу їх заніс ураган; та хай яка була та земля, гостинна чи ворожа, заселена чи непридатна для життя, її потрібно було досягти за будь-яку ціну.

А тим часом о четвертій дня стало очевидно, що куля стільки часу в повітрі не протримається. Вона летіла, вже торкаючись поверхні води. Гребені величезних валів раз у раз лизали низ сітки аеростата, ще більше обважнюючи кулю, і тепер вона ледь підіймалася, немов птах із перебитим крилом.

Через півгодини до суші лишалося не більше милі, та з кулі вийшов майже весь газ, залишки якого зберігалися тільки у верхній частині плюсклої, витягнутої, пожмаканої оболонки. Мандрівники, що вчепилися за сітку, були надто важкі для кулі, тому незабаром вони напівзанурились у море і по них люто били розбурхані хвилі. Оболонка аеростата розпросталася, надулася, і вітер погнав її по воді, як вітрильника. Можливо, вони могли б добутися так аж до берега.

І справді, аеростат уже був за два кабельтових від землі, коли з чотирьох грудей вирвалося жахливе волання. Налетів величезний вал, і куля, що, здавалося, ніколи вже не підніметься вгору, несподівано підстрибнула в вишину. Наче позбувшись іще раз значної частки свого тягаря, вона здійнялася на висоту тисяча п’ятсот футів і, потрапивши у вихор, полетіла не до берега, а майже паралельно до землі. Та минуло хвилини зо дві, і вона нарешті змінила напрямок, навскоси полинула до піщаного берега і впала на відстані, недосяжній для хвиль.

Допомагаючи один одному, мандрівники насилу виплуталися із сітки. Підхоплена вітром куля, звільнившись від тягаря, полетіла вгору і зникла в небі, наче підбита птаха, що на мить знов ожила.

У гондолі аеростата було п’ятеро мандрівників і собака, але на берег викинуло лише чотирьох людей.

Одного із супутників напевне змило морською хвилею, що й дало змогу полегшеній кулі востаннє піднятися і за кілька хвилин досягти землі.

Як тільки чотири жертви повітряної катастрофи, – а їх інакше не назвеш, – ступили на землю, усі вони, не бачачи п’ятого супутника, в один голос вигукнули:

– Може, він намагається добратися уплав до берега! Порятуймо його! Порятуймо його!

Розділ II

Епізод громадянської війни у США. Інженер Сайрес Сміт. Гедеон Спілет. Негр Наб. Моряк Пенкроф. Юний Герберт. Несподівана пропозиція. Побачення о десятій вечора. Відліт у бурю.

Люди, викинуті на далекий невідомий берег, не були ні професійними аеронавтами, ні любителями повітряних мандрівок. Вони були військовими бранцями, що завдяки своїй сміливості відважились на втечу за найнезвичайніших обставин. Разів сто вони могли загинути! Разів сто аеростат із розірваною кулею міг скинути їх у безодню! Та Небо накреслило для них яскраву, дивну долю, й тому двадцятого березня, утікши із столиці Віргінії міста Річмонда, на той час оточеного військами генерала Уліса Гранта, вони перебували за сім тисяч миль від найголовнішої фортеці сепаратистів під час жахливої війни між Північчю і Півднем. Їхня повітряна подорож тривала цілих п’ять діб. Ось за яких дивних обставин трапилася втеча полонених, що скінчилася уже відомою нам катастрофою.

Того ж 1865 року, в лютому, під час одного зі штурмів, до якого ще раз безуспішно вдався генерал Грант, аби взяти приступом Річмонд, кілька його офіцерів опинилися в руках супротивника і були інтерновані в цьому місті. Один із найпомітніших полонених на ім’я Сайрес Сміт належав до штабу федеральної армії.

Цьому уродженцю Массачусетса під час війни уряд Сполучених Штатів доручив керувати залізницями великого стратегічного значення, був не лише інженером, а й першорядним ученим.

Худий, сухорлявий, кістлявий Сайрес Сміт усією своєю зовнішністю уособлював північноамериканця, і, хоч мав він не більш як сорок п’ять років, у його коротко стриженому чубі пробивалася сивина; помітна вона була і в бороді, однак він не носив бороди, лишаючи тільки густі вуса. Його вродливе обличчя з різьбленим профілем було з тих, що їх карбують на монетах та медалях, а ясні палючі очі й строгі стиснуті губи виказували вченого, незламного в утвердженні власних ідей. Він належав до тих інженерів, котрі, починаючи свій трудовий шлях, свідомо беруться за молот і кайло, як деякі генерали починають службу солдатами. Отож він мав не лише винятково гострий і кмітливий розум, а й спритні умілі руки, а розвинені м’язи свідчили про його неабияку силу. Справжня людина дії й мислитель, він трудився без будь-яких зусиль над собою, був винятково наполегливий і ніколи не боявся невдач – ним рухала невгамовна життєва снага. Дуже освічений і практичний, вельми тямковитий, як кажуть у народі, він до того ж мав надзвичайну витримку і вмів за будь-яких обставин не втрачати самовладання. Водночас у нього найвищою мірою були розвинені три основні риси, сукупність яких і визначає сильну людину: духовна й фізична енергія, цілеспрямованість і могутня воля. Своїм девізом він міг би взяти слова, сказані в XVII столітті Вільгельмом Оранським: «Беручись до справи, я не покладаюся на надії, а домагаючись її звершення, не маю потреби у перемозі». Водночас Сайрес Сміт ніби уособлював шляхетну мужність. Він брав участь у всіх боях від самого початку громадянської війни. Ставши на службу під командуванням Уліса Гранта в загоні добровольців Іллінойса, він воював під Пад’юкою, Бельмонтом і Пітсбургом-Лендінгом, при облозі Корінфа, біля Порт-Гібсона й Чорної Річки, під Чаттанугою й Уайльдернессом, а також на Потомаці й усюди бився доблесно, як солдат, гідний свого генерала, а той завжди казав: «Я ніколи не лічу своїх убитих». І Сайрес Сміт міг сто разів бути серед тих, кого не лічив грізний Грант, однак, хоч він не жалів себе в битвах, йому завжди щастило, аж до того дня, коли його, пораненого, було взято в полон під Річмондом.

І так сталося, що того самого дня в руках у південців опинилась інша відома людина – не хто інший, як Гедеон Спілет, власний кореспондент газети «Нью-Йорк геральд», відряджений до федеральної армії спостерігати за перебігом бойових дій.

Гедеон Спілет належав до тієї дивовижної породи англійських та американських журналістів, що й Стенлі та інші йому подібні; журналістів, котрі не відступають ні перед чим, аби добути точні відомості про останні події і якнайшвидше повідомити їх читачам газети. Такі періодичні видання Сполучених Штатів, як «Нью-Йорк геральд», мають велику силу, і з надісланими від них кореспондентами не можна не рахуватися. Гедеон Спілет посів одне з почесних перших місць серед усіх інших спеціальних кореспондентів.

Достойний, енергійний, рухливий і рішучий газетяр, що об’їздив увесь світ, солдат, майстер пера й художник, кипучий розум, здатний правильно оцінити становище й дати корисну пораду, заповзятливий і діяльний, Спілет не боявся тяжкої праці, втоми й небезпеки, коли належало дізнатися про щось для себе й для газет. Він був справжнім героєм допитливості, невтомним шукачем новин, інформації, всього нечуваного, неможливого – одним із тих відважних спостерігачів, які пишуть газетні дописи під посвист куль, складають хроніки під виття ядер і для яких усяка небезпека – захоплива пригода.

Він також брав участь в усіх боях, завжди був у перших лавах з револьвером в одній руці і з записником у другій, і навіть під скаженим обстрілом олівець не тремтів у його пальцях. На відміну від колег, найбагатослівніших тоді, коли нема чого сказати, він не перевантажував телеграфних ліній нескінченними телеграмами, зате кожна його замітка – коротка, влучна, ясна – завжди проливала світло на ту чи іншу важливу подію. А втім, він не був позбавлений почуття гумору. Саме він після битви біля Чорної Річки, прагнучи будь-що зберегти свою чергу під віконцем телеграфістки і сповістити в газету про наслідки бою, передавав дві години поспіль перші розділи Біблії. Це обійшлося «Нью-Йорк геральду» в дві тисячі доларів, зате газета першою отримала інформацію.

Гедеон Спілет був високий на зріст чоловік віком щонайбільше сорока років. Його лице обрамляли рудуваті бакенбарди. На обличчі світилися жваві й проникливі очі. То були очі людини, що звикла миттю схоплювати всі подробиці широкої панорами. Міцної статури, він до того ж загартувався, мандруючи під різними широтами, як загартовується стальний брус у холодній воді.

Гедеон Спілет був постійним кореспондентом «Нью-Йорк геральд» уже десять років і, добре володіючи не лише пером журналіста, а й олівцем художника, збагачував газету замітками, статтями та малюнками. Журналіста взяли в полон саме тоді, коли він описував хід запеклого бою і робив замальовки. В його записнику лишилися такі останні слова: «Південець цілить у мене і…» Стрілець схибив, а Гедеон Спілет, як завжди, вийшов з бою без жодної подряпинки.

Сайреса Сміта й Гедеона Спілета, що лише чули один про одного, переправили до Річмонда. Інженер швидко залікував рану і, одужуючи, познайомився із журналістом. Обидва відчули взаємну повагу і заприязнилися. Незабаром їх об’єднала спільна мета: втекти, пристати до армії Гранта і знову битися в її лавах за федеральну єдність.

Отож обидва американці вирішили скористатися з першої-ліпшої нагоди, але хоча в Річмонді вони жили загалом на волі, саме місто так пильно охоронялося, що втеча з нього видавалася неможливою.

Тим часом до Сайреса Сміта пробрався безмежно вірний йому служник. Той безстрашний відчайдух був негр, що народився на фермі інженерових батьків; його власні батько й мати були рабами, але Сайрес Сміт, за переконанням і голосом серця противник рабства, дав йому волю. Та, хоч як це дивно, раб, і здобувши волю, не захотів покинути свого хазяїна. Він так любив Сайреса Сміта, що ладен був померти за нього. То був тридцятирічний неодружений чоловік, сильний, меткий і спритний, кмітливий, лагідний і спокійний, часом наївний, завжди усміхнений, послужливий і добрий. Його звали Навуходоносор, але він озивався тільки на скорочене, звичне змалечку наймення – Наб.

Довідавшись, що його хазяїна взято в полон, Наб, не вагаючись, залишив Массачусетс, прибув до Річмонда і спритно й хитро, двадцять разів ризикуючи життям, зумів проникнути в обложене місто. Немає слів, щоб змалювати радість Сайреса Сміта, коли той побачив свого служника, та щастя Наба, котрий віднайшов свого улюбленого хазяїна.

Отож, хоча попри всі труднощі Наб і зумів пробратися в Річмонд, утекти звідти було значно складніше, бо полонені федеральної армії перебували під пильним наглядом. І лише надзвичайно сприятливий збіг обставин міг дати змогу здійснити таку спробу втечі, яка мала б хоч найменші шанси на успіх. Однак сприятливі обставини не виникали, і створити їх було ой як непросто!

Тим часом Грант вів рішучі воєнні дії і здобув перемогу в запеклому бою під Петерсбургом. Але об’єднані сили його армії та військ Бутлера і далі не могли здолати оборони обложеного Річмонда. Отож ніщо не провіщало близького звільнення в’язнів. Прикрі будні ув’язнення не давали журналістові ніякої поживи для написання заміток, і він уже не витримував свого животіння. Ним заволоділо єдине бажання: будь-що вирватися з неволі в Річмонді. Кілька разів він робив спроби до втечі, але щоразу наштовхувався на нездоланні перешкоди.

А облога міста не припинялася, і якщо згадані полонені гаряче прагнули втечі, аби повернутися до армії Гранта, деякі із захисників міста, що давно перебували в облозі, не менш гаряче прагнули вирватися з Річмонда, аби приєднатися до армії сепаратистів; серед них був і якийсь Джонатан Форстер, запеклий прибічник південців. Річ у тому, що не тільки полонені федералісти, а й самі його захисники не мали змоги покинути Річмонд, бо армія північних штатів оточила місто з усіх боків. Губернатор Річмонда вже давно втратив зв’язок з генералом Лі, котрому вкрай потрібно було повідомити про стан міста і закликати швидше рушити свою армію на допомогу обложеним. І саме Джонатанові Форстеру спало тоді на думку скористатися аеростатом, аби перетнути лінії федеральних військ і таким чином дістатися табору сепаратистів.

Губернатор дав згоду на таку спробу. Незабаром було виготовлено аеростат і надано його Джонатану Форстеру, який із п’ятьма супутниками мав піднятися на ньому в повітря. Їх забезпечили зброєю, на випадок зіткнення з ворогом під час приземлення, та запасом харчів, якщо доведеться довго перебувати в повітрі.

Виліт аеростата був призначений на 18 березня. Його мали здійснити вночі, і при західному вітрі середньої сили аеронавти розраховували за кілька годин досягти штаб-квартири генерала Лі.

Але північно-західний вітер виявився набагато дужчим, ніж сподівалися. З раннього ранку 18 березня стало ясно, що насувається буревій. Незабаром здійнялася така буря, що відліт Форстера мусили перенести – надто небезпечно було віддати аеростат на волю розбурханої стихії.

Наповнена газом повітряна куля зависла над центральним майданом Річмонда, готова піднятися в небо, як тільки трохи вщухне вітер, і все місто втрачало терпіння, бачачи, що погода не кращає.

Вісімнадцятого і дев’ятнадцятого березня буря не затихала ні на хвилину. Обслузі аеростата ледве вдавалося вберегти від пошкоджень кулю, яку шарпало і хилило до самого долу.

Минула ніч з 19 на 20 березня, але на ранок ураган ще подужчав. Відліт був неможливий.

Того дня на одній з вулиць Річмонда до інженера Сайреса Сміта підійшов незнайомець, смаглявий велетень із добродушним обличчям та жвавими очима, що часто кліпали. То був моряк на ім’я Пенкроф – північноамериканець, котрий плавав по всіх морях світу і побував у найнеймовірніших бувальцях, які тільки можна собі уявити. Нічого й казати, натуру він мав заповзятливу, відчайдушну і нічому не дивувався. На початку року Пенкроф приїхав у справах до Річмонда із Нью-Джерсі з п’ятнадцятирічним хлопцем, Гербертом Брауном, осиротілим сином свого капітана, а любив він цього хлопця як рідного. Не змігши залишити місто перед облогою, він, на своє велике невдоволення, опинився замкнутим в Річмонді й прагнув також лише одного: будь-що вирватися звідти. До нього докотилися чутки про інженера Сміта. Пенкроф знав, що той рішучий чоловік також невтримно рветься на волю. І ось на третій день буревію Пенкроф сміливо підійшов до інженера і без зайвих слів запитав:

– Пане Сміте, вам ще не обридло сидіти в Річмонді?

Інженер пильно подивився на незнайомця, що несподівано заговорив до нього, а той стиха додав:

– Пане Сміте, ви втекти хочете?

– Коли?.. – миттю озвався інженер, і можна впевнено сказати, що ця відповідь зірвалася у нього з язика мимохіть, бо він іще не встиг навіть розгледіти незнайомця, котрий звернувся до нього з цим запитанням.

Але, уважно подивившись у відкрите морякове обличчя, він уже не мав сумніву, що перед ним чесна людина.

– Хто ви такий? – уривчасто запитав він.

Пенкроф сказав, хто він такий.

– Гаразд, – промовив Сміт. – А яким чином ви пропонуєте мені тікати?

– Та ось на цій ледачій кулі, яку покинули хтозна-навіщо. У мене таке враження, що вона тільки нас і чекає!..

Моряк не мав потреби розтлумачувати свій план далі. Сміт зрозумів із півслова. Він ухопив Пенкрофа за руку й квапливо повів до свого помешкання.

Там моряк докладно виклав йому невигадливий простий план. Єдине, чим вони ризикували, це життям. Щоправда, ураган лютує, наче знавіснів, але такий вправний і відважний інженер, як Сайрес Сміт, і за такої погоди зумів би дати раду аеростатові. Якби він, Пенкроф, знав, як керувати кулею, то, не вагаючись, вилетів би звідси, звичайно, разом із Гербертом. А що ж до буревіїв, то він їх бачив-перебачив за свій вік!

Сайрес Сміт слухав моряка, не кажучи й слова, але очі його загорілись. Ось той омріяний щасливий збіг обставин! Він був не з тих, хто проминув би таку нагоду. План украй небезпечний, проте здійсненний, хоч на майдані виставлено варту. Вночі під прикриттям темряви можна пробратися до аеростата, прослизнути в гондолу, а потім обрізати канати, що тримають її біля землі. Звичайно, вони ризикують власним життям, але, з іншого боку, їм може й пощастити. От якби не ця буря… Хоча тоді аеростат давно вже вилетів би, і таку жадану для усіх нагоду було б втрачено назавжди!

– Я не сам!.. – наостанок коротко відповів Сайрес Сміт.

– Скількох людей ви хотіли б узяти з собою? – запитав моряк.

– Двох: свого друга Спілета і служника Наба.

– Значить, вас троє, – підсумував Пенкроф. – З Гербертом і зі мною – п’ятеро. А на кулі мали летіти шестеро…

– Домовились. Полетимо! – твердо сказав Сайрес Сміт.

Сказав це не лише від свого імені, а й від імені журналіста; проте той був не з боягузів і як тільки довідався про план утечі, підтримав його, не вагаючись. Щоправда, здивувався, як йому самому не спало це на думку. Що ж до Наба, то він ладен був піти за своїм хазяїном у вогонь і в воду.

– У такому разі… до вечора! – попрощався Пенкроф. – Вдаватимемо, що ми вп’ятьох знічев’я вирішили погуляти.

– До вечора! – відповів Сайрес Сміт. – До десятої вечора. І дай Боже, щоб до нашого відльоту не вщухла буря!

Пенкроф попрощався з інженером і повернувся додому, де на нього чекав юний Герберт Браун. Відважний хлопець знав про моряків план і стурбовано чекав наслідків його зустрічі з інженером. Як бачимо, всі п’ятеро були мужні й рішучі люди, котрі, не вагаючись, ладні були кинутись у вир стихії.

Ні! Буревій не вщух, і Джонатан Форстер та його супутники в таку негоду не могли б і думати про виліт у хисткій гондолі. Ураган не затихав цілий день. Інженер боявся одного: щоб куля прив’язаного аеростата, нахиляючись од вітру аж до землі, не вибухнула і не розірвалася на безліч клаптів. Він годинами блукав навколо майже безлюдного майдану, наглядаючи за полишеним літальним апаратом. Те саме робив і Пенкроф. Засунувши руки в кишені, він також блукав майданом, час від часу позіхаючи, як людина, що не знає, як згайнувати час, а насправді теж боявся, чи не лопне куля, чи не зірветься з канатів та не майне у небо аеростат.

Настав вечір. Спустилася непроглядна пітьма. Над землею котився густий туман. Сльота сікла обличчя. До кісток проймав холод. Над Річмондом нависла мла. Шалена буря немовби встановила щось подібне до перемир’я між обложеними й обложниками, навіть гармати змовкли, наче злякавшись оглушливих вибухів буревію. На вулицях міста не видно було жодної живої душі. За такої бурі здавалося навіть зайвим тримати варту серед майдану, де на всі боки шарпало кулю аеростата. Все, звичайно, сприяло втечі бранців, але як летіти, здавшися на волю ошаленілої стихії?

«Клятий буревій! – думав Пенкроф, натягуючи капелюха, що ледве втримувався на голові. – Чи ба! Ну та нічого, якось виборсаємось!»

О пів на десяту Сайрес Сміт зі своїми приятелями з різних боків прокралися на огорнений пітьмою майдан. Усі газові ліхтарі погасив вітер, і тому не видно було навіть велетенського аеростата, прибитого ураганним вітром аж до землі. Крім мішків з баластом, прив’язаних до запобіжних кінців сітки аеростата, його тримав ще й міцний канат, пропущений у велике залізне кільце, вмуроване у бруківку; обидва кінці аеростата були прив’язані до бортів гондоли. Біля нього зустрілися п’ятеро полонених. Ніхто їх не помітив: стояла така темрява, що вони й один одного не бачили.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Наб і Герберт, не зронивши й слова, сіли в гондолу, а Пенкроф тим часом за наказом інженера відв’язав мішки з баластом. За хвилину моряк піднявся до супутників.

Відтепер аеростата тримав лише канат, і Сайресу Сміту зоставалося тільки дати наказ про виліт.

Цієї миті в гондолу стрибнув пес. То був Топ, Сайресів собака; порвавши ланцюга, він наздогнав хазяїна. Боячись перевантажити гондолу, інженер хотів прогнати бідну тварину.