— Ну, навіщо ж, Миколо Борисовичу, відривати зараз людей від роботи! Я чудово й сам справлюсь, хоча, якщо дозволите, я взяв би з собою Павлика. Він не так уже тут потрібний, та й для нього було б цікаво й корисно…

Капітан згодився. Павлик невимовно радів цій вилазці: він давно не блукав під водою, а нові місця обіцяли нові враження, нові відкриття, нові радощі.

З повною зарядкою рідкого кисню в патронах, електроенергії в акумуляторах, харчування та води в термосах і в повній амуніції геологорозвідників і підводних мисливців, Шелавін і Павлик рівно о п'ятнадцятій годині зійшли з площадки на схил гори й пішли по грунту на південь. Іти було нелегко. Схил був досить стрімкий, густо вкритий уламками скель, ноги загрузали в мулі, плутаючись у водоростях. Можна було б просто пливти над схилами гори за допомогою гвинтів на найменшій швидкості, але Шелавін свідомо відмовився від цього, пояснивши Павликові, що необхідно дослідити геологічну будову гори; геологія ж розкриває свої таємниці тільки пішоходам, а не пілотам, хоча б і підводним.

Багато риб зустрічалося на шляху. Павлик безпомилково називав їх, викликаючи схвальне бурмотіння океанографа.

Через чверть години ходьби Павлик раптом спіткнувся, нахилився й витягнув щось із мулу.

— А ось це що таке? — спитав він, простягаючи Шелавіну свою знахідку.

В його руках був грубої, примітивної роботи, але цілком чітко оформлений кривий ніж з якимсь обрубком замість держака й тьмяно поблискуючим чорним лезом. Ледве глянувши на нього, Шелавін здивовано вигукнув:

— Обсидіановий ніж. Ніж із чистого вулканічного скла! А справа стає надзвичайно цікавою! Абсолютно! Давай, Павлику, ще покопаємось тут.

Через хвилину Шелавін з торжеством витягнув із мулу ще одну знахідку.

— Так і є! — радісно сказав він, роздивляючись її. — Обсидіановий наконечник списа… Чудово! Абсолютно! Копай, копай, Павлику!

Більше, проте, вони нічого не знайшли. Трохи відпочивши, вони пішли далі. Шелавін втратив на якийсь час свою звичайну балакучість і довго йшов мовчки, заглиблений у думки, лише зрідка нагадуючи Павликові:

— Дивись під ноги. Гарненько дивись! Не пропусти чого-небудь…

І знову йшов уперед, похиливши голову, мовчазний і замислений, зрідка бурмочучи щось нерозбірливе і наштовхуючись на скелі. Через півгодини Шелавін раптом зупинився перед великою плоскою скелею. Підвівши очі, він на мить завмер, а потім закричав голосом, повним захоплення:.

— Човен! Туземне каное!..

З несподіваною спритністю й швидкістю він скочив на скелю. Перед ним, як на п'єдесталі з базальту, майже до борту засипане мулом, лежало довге суденце з характерно вигнутим носом, прикрашеним вигадливою фантастичною різьбою.

— Сюди, Павлику! — нетерпляче закричав Шелавін. — За лопатку! Розчищай!

Оточені хмарою мулу, вони гарячково працювали з чверть години, і коли мул осів, а вода набула своєї звичайної прозорості, перед ними лежала туземна пірога з проломленим дном, навантажена залишками прогнилих рибальських сіток. Порпаючись у цій купі, то Шелавін, то Павлик з радісними криками витягали все нові й нові знахідки: людський череп, дерев'яні статуетки з людськими або пташиними головами, рибальські кістяні гачки, якісь дерев'яні червонуваті дощечки довжиною від одного до двох метрів, покриті густою в'яззю незрозумілих значків.

Перша ж дощечка, що потрапила до рук Шелавіна, справила на нього приголомшливе враження. Уткнувшись в неї майже впритул шоломом, з нестямними очима, що майже вилазили з орбіт, він вдивлявся декілька хвилин у довгі рядки цих значків, потім, раптом пританцьовуючи на місці, закричав:

— Кохау!.. Кохау ронго-ронго… Це вони! Це вони! Кохау ронго-ронго рапануйців!..

Остовпілий від здивування Павлик з розкритим ротом дивився на цю картину, що нагадувала танець первісних дикунів з якимись незрозумілими заклинаннями.

— Чи розумієте ви, юначе, що це значить, дозвольте вас спитати? Ні, ні! Ви не розумієте, що це значить!.. Це… Це…

— А що ж це, й справді, значить? — спитав, отямившись, Павлик.

Але Шелавін раптом замовк, зосереджено замислився, потім пробурмотів:

— Що це значить? Гм… гм… Зачекаємо трохи… Треба переконатися. Треба перевірити. Ми ще натрапимо… Я певний, що натрапимо на аху і… і… Ходімо! Скоріше ходімо далі!.. Складай усе в човен! Повертаючись назад, захопимо.

Шелавін майже біг попереду, а Павлик ледве встигав за ним. Так вони пройшли ще з півгодини, і коли Павлик нарешті відчув, що вибивається з сил, Шелавін раптом зупинився.

Перед ними, стіною метрів зо два заввишки, тягнулась поперек схилу, метрів на п'ятдесят-шістдесят завдовжки, складена з величезних плит тераса. Але ні Шелавін, ні Павлик не дивились на неї. В цілковитому мовчанні, наче зачаровані, закинувши голови, вони не зводили очей з кількох гігантських статуй, що мовчазно, в похмурому й грізному спокої височіли над терасою на п'ятнадцять-двадцять метрів. У променях ліхтарів було видно їхні дивовижні голови, прикрашені, немов кам'яними тюрбанами, величезними, двометровими циліндрами. Зрізані назад вузькі чола, довгі ввігнуті носи, глибокі порожні й чорні орбіти, тонкі, суворо стиснуті губи та гострі підборіддя справляли незабутнє враження внутрішньою силою свого надлюдського образу.

Вони стояли на видовжених тулубах, без ніг, з ледве окресленими під грудьми руками — примітивні й могутні, мовчазні й грізні, — і пильно дивилися вперед, у безмежні простори океану, через голови пігмеїв, що зненацька з'явилися звідти. Між цими виструнченими, наче на варті, гігантами валялося багато фігур, уже повалених океаном; величезні циліндри, що колись прикрашали їхні голови, позлітали з них і лежали осторонь.

— Рапа-Нуї… — бурмотів океанограф. — Рапа-Нуї… Стародавній Вайгу… Значить, правда: його затопив океан… Дивись, Павлику! Дивись! Запам'ятай це назавжди…

Довго стояли вони мовчки перед кам'яними гігантами. Нарешті Шелавін, наче прокинувшись, зітхнув і сказав:

— Треба йти далі, Павлику. Ми ще зустрінемо їх немало. Нам треба закінчити обслідування острова.

Кинувши останній довгий погляд на підводних вартових гори, Шелавін запустив гвинт і поплив далі на південь. Павлик рушив услід за ним. Після тривалого мовчання він спитав океанографа:

— Чому ви сказали, Іване Степановичу, «острова»? Хіба це не просто підводна гора?

— А де ж ти бачив підводну гору з затонулими на ній човнами, ножами, списами й, нарешті, з такими спорудами, як ці тераси й колосальні статуї? Га?.. Дозвольте вас спитати, юначе?

— Ну що ж? — набравшись духу, заперечив Павлик. — Ви ж нам якось розповідали на гуртку про острови й навіть материки, що опустилися в море! Може, й тут сталося те саме?

— Гм, гм… — зам'явся океанограф. — Так… Звичайно, буває… Почасти ти маєш рацію, але тільки почасти. Адже можуть бути випадки, коли острів чи материк поступово або відразу, але лише частково покривається наступаючим океаном. Здається, про ці трансгресії океану я теж вам говорив? Очевидно, і тут стався такий самий випадок… А що це таке? — раптом обірвавши себе, показав рукою Шелавін на велику темну пляму, що виділялась на схилі в підводних сутінках.

— Вхід в печеру або грот, можу сказати напевно, — не замислюючись, відповів Павлик, який вважав себе в цих питаннях досить досвідченою людиною.

— І, мабуть, у дуже велику печеру, — додав океанограф. — Треба подивитись!

Павлик першим вплив у печеру. Виявилось, що вона дійсно була величезних розмірів, а базальтові стіни та склепіння свідчили про її вулканічне походження. Можливо, що в далекі геологічні епохи через це жерло або боковий хід виливалась із надр землі розплавлена лава. Печера була дуже висока, широка й тягнулась далеко в глиб гори. Її дно було вкрите мулом, в якому серед незліченних черепашок копошилась сила-силенна голкошкірих та кишечнопорожнинних; стіни, уламки скель і горби застиглої лави заросли фестонами, завісами, ковдрами вапнякових водоростей.

Нашвидку обдивившись печеру, Шелавін і Павлик відчули втому й голод. Вирішено було зробити привал, відпочити й поїсти. Обидва сіли на невеликий уламок скелі й заходилися коло термосів. Зробивши кілька ковтків гарячого какао, Павлик відновив перервану розмову.

— Іване Степановичу, якщо ми не на звичайній підводній горі, то що ж це за острів?

— Це острів Рапа-Нуї. Таємничий, загадковий острів, що завдав і до цього часу ще завдає багато клопоту й мук географам, етнографам та історикам культури всього цивілізованого світу. Чи чув ти що-небудь про цей острів?

— Рапа-Нуї?.. Ні, — признався Павлик, — вперше чую.

— Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?

— Н-ні, Іване Степановичу, — відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. — І Вайгу щось не знаю.

— Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!

— Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.

— Не святого Патрика, — обурився нарешті океанограф, — а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!

— Пасхи? Острів святої Пасхи? — пожвавішав Павлик. — Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен — в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли тоді язичники, ідолопоклонники, але потім туди приїхали якісь монахи й навернули їх до християнства. Ось і все, що нам розповів про острів Пасхи учитель географії в коледжі.

— Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, — і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго — довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.

Шелавін замовк і ковтнув кілька раз какао з термоса.

— А ці тераси, або аху, як їх називають туземці? А ці надзвичайні, дивовижні статуї? — продовжував він через хвилину. — Як міг зробити ці велетенські споруди

маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй — більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.

— Виходить, тут колись жили інші люди? — спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.

— От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років. Можливо, поступово переконуючись в марності своїх надій і в безсиллі своїх богів, а можливо, після якого-небудь несподіваного штурму з боку океану внаслідок землетрусу, але кінець кінцем населення вдалося в паніку. Воно залишило всі роботи й, захопивши весь свій скарб, кинулось до своїх каное, щоб шукати порятунку на іншій землі. Такі переселення з острова на острів, через величезні водні простори океану, досить часто відбувалися з різних причин в історії заселення Полінезії.

А втім, деякі вчені вважають, що сучасні жителі острова Рапа-Нуї — не залишки його первісного населення, а пришельці, що насмілилися зайняти острів, який або перестав занурюватися, або почав занурюватися повільніше, непомітніше. А те, що ми відкрили сьогодні велике підводне аху із статуями, повинно остаточно довести правильність теорії про занурення острова…

Шелавін замовк, замислено посмоктуючи трубку від термоса з какао. Павлик, слухаючи весь час розповідь океанографа, як стародавню казку, теж мовчав. Нарешті він спитав:

— Ну, а вони, оці пришельці, як вони влаштувалися на острові?

— Вони, можливо, з їхньої точки зору, жили досить довгий час непогано — доти, поки європейські «цивілізатори» не звернули на них уваги. Тоді серед остров'ян з'явилися хвороби, пристрасть до горілки і тютюну, до європейських дрібничок і до так званої культури. Але найтяжчого удару було завдано острову тисяча вісімсот шістдесят другого року, коли перуанські работоргівці напали на нього. Після неймовірних жорстокостей, вбивств, грабунків вони захопили в полон більшу частину населення — п'ять тисяч чоловік і відвезли їх на острів Чінча, біля берегів Південної Америки. Там ці нещасні мусили добувати гуано — пташиний послід, що нагромадився у величезній кількості на цих островах, звідки вивозився для угноєння виснажених земель Європи.

Правда, деякі з цих рапануйців були потім звільнені, але, повернувшись на батьківщину, вони привезли з собою віспу, яка разом з туберкульозом та горілкою дуже винищила населення. З того часу почалось поступове його вимирання, і вже в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році воно становило всього лише сто п'ятдесят чоловік. За останній час число їх трохи збільшилось — досягло двохсот п'ятдесяти чоловік, але в умовах капіталізму, жорстокої експлуатації, пияцтва, хвороб, неймовірних злиднів навряд чи зможе це плем'я відродитися… Та-а-ак!.. Це не те, що у нас, Павлику!.. Скільки ось таких маленьких племен і народів, доведених царями, їхніми чиновниками та капіталістичними хижаками до вимирання, відродилось у нас в Союзі після Великої Жовтневої революції! Ось які справи, юначе!.. Багато ще й інших таєм-ппць для науки ховає в собі цей маленький, майже пустельний острівець. Всього зразу не перекажеш, Павлику, а нам час повертатися. Продовжувати обслідування цих підводних схилів я вважаю тепер зовсім зайвим: те, що капітан хотів знати, для мене вже цілком ясно. І це — головне! Ну, в дорогу, юначе, благонамірений вихованцю коледжу святого Патрика з Квебеку!

— Мені б хотілося скоріше забути про це, — відповів Павлик, — а ви мені нагадуєте...

— А-а-а!.. Гм… Гм… Так, докір справедливий… Ну, вибач старому. Більше не буду…

Шелавін з добродушною усмішкою простягнув металеву руку. Павлик весело й охоче потиснув її.

Повертаючись назад, біля човна вони навалили на себе купу рибальських сіток, розташували віялом за спиною священні таблиці рапануйців та інші трофеї, після чого подалися додому.

Через дві години, показавшись у такому вигляді перед підводним човном, в яскраво освітленому прожекторами просторі, вони були зустрінуті здивованими вигуками, які в наступну хвилину перейшли в регіт і жарти.

Ще на площадці вихідної камери вони побачили капітана, одягненого в скафандр. Першим його питанням, зверненим до Шелавіна, було:

— Де ми, Іване Степановичу?

— Біля підніжжя острова Рапа-Нуї. Капітан насупив брови.