Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Таємниця двох океанів

ModernLib.Net / Путешествия и география / Адамов Григорий Борисович / Таємниця двох океанів - Чтение (стр. 6)
Автор: Адамов Григорий Борисович
Жанры: Путешествия и география,
Эпическая фантастика

 

 


Інженер Крєпін використав обидві ці особливості ультразвуків, щоб дати своєму підводному човнові зір, слух і нищівну зброю в боротьбі з живою і мертвою природою.

Разом із своїм другом, ученим і винахідником Власьєвим, професором Московського інституту по вивченню коливань високої частоти, він побудував апарат, який давав до кількох сот мільйонів коливань за секунду. Вони винайшли методи одержання таких потужних коливань, що пучок ультразвукових хвиль, які випускає їхній апарат, пронизував водяні простори на відстань до двадцяти кілометрів. Ці апарати разом з самописними приймачами Крєпін установив на носі, на спині, з боків і в кілі «Піонера», давши йому таким чином вуха, яких не має жодна жива істота в світі.

Але на цьому Крєпін і Власьєв не заспокоїлись. Вони пішли далі і перетворили ці вуха одночасно і в очі свого корабля.

Ультразвукові промені, що випускаються їхнім апаратом, відбивалися зустрічними перепонами не з однаковою силою, а відповідно до зовнішньої форми цих перепон. Тому ультразвуковий промінь повертався вже зміненим. Винахідники влаштували приймальну мембрану з тисячі мікроскопічних мембран. Кожна з них вібрувала відповідно до сили тільки того пучечка ультразвукового променя, що повернувся, який падав саме на неї.

З допомогою складного приладу, що перетворює звукову енергію в світлову, кожен пучок променів давав на екрані центрального поста підводного човна зображення тієї частини зустрінутої перепони, від якої він відбився. Тисячі таких зображень від усіх мікроскопічних мембран зливалися в одне ціле і давали в результаті зовнішню форму предмета. Такі ультразвукові «прожектори» були розташовані з усіх боків по корпусу підводного корабля і безперервно посилали на круговий екран центрального поста зображення всього, що зустрічалося попереду і довкола в радіусі двадцяти кілометрів.

Можна було б збудувати такий прожектор, використавши звуки звичайної, чутної частоти. Але звичайні звуки, поширюючись по воді в усіх напрямах, міг почути будь-який корабель, обладнаний найпростішим гідрофоном. Цього, звісно, ні в якому разі не можна було допустити. Тимчасом для ультразвукових прожекторів «Піонера» з величезного діапазона коливань — від двадцяти тисяч до кількох сот мільйонів за секунду — і їх сили можна було підібрати таку комбінацію, яку знайти і розкрити для стороннього було б майже нездійсненним завданням. А якщо навіть кому-небудь і вдалося б розгадати цю таємницю, то в нього не було б апаратів, здатних приймати ультразвуки такої великої частоти і такої незвичайної потужності. Ці приймачі і випромінювачі були останнім винаходом Крєпіна і Власьєва, і їхня таємниця належала великій країні соціалізму, батьківщині винахідників.

Ці ж ультразвукові промені інженер Крєпін застосував як нову зброю для боротьби з живою і мертвою природою. Тут йому допоміг відомий зоолог і біолог професор Лордкіпанідзе, який давно працював в Інституті експериментальної медицини над проблемами використання ультразвукових коливань в біології і медицині. Використавши вже готовий випромінювач Крєпіна, професор Лордкіпанідзе сконструював ультразвукову гармату і невеликий ультразвуковий пістолет, які при різних, точно визначених коливаннях здатні були убивчо діяти на будь-яку живу тканину і руйнувати більшість відомих металів і мінералів.

Завдяки ультразвуковим променям, випущеним гарматою чи пістолетом, клітинки живої істоти набували таких швидких коливань, що розривалися на частини, а молекули металів і мінералів розпадались на атоми, розрих-лялися і руйнувалися.

У той час як Крєпін, Власьєв, Лордкіпанідзе і ряд працівників, що помагали їм, закінчували вже побудову перших своїх ультразвукових апаратів, оборонна промисловість Радянського Союзу запропонувала Крєпіну звернути увагу на нове відкриття радянського ученого-винахідника Блейхмана в галузі інфрачервоних, або невидимих, теплових променів.

Невидимі теплові промені більшої чи меншої інтенсивності випускаються всяким нагрітим тілом — сонцем, гарячим утюгом, житловим будинком, теплокровною твариною, деревами і навіть рибами. З допомогою особливої апаратури інфрачервоне фотографування давно й широко застосовували в нічний час, під час густого туману, в сиру, дощову погоду. Піднявшись вночі на літаку на висоту п'ять-шість тисяч метрів, можна було робити знімки з відстані п'ятисот-шестисот кілометрів, використовуючи не тільки тепло, часом незначне, яке дають наземні речі, але й різницю між їхньою температурою і температурою навколишнього середовища. Вже були відомі інфрачервоні біноклі, якими можна було користуватися вночі, під час густого туману і в дощ.

Але до праць Блейхмана здавалося нерозв'язаним завдання — перехопити у водяному середовищі і перетворити на видиме зображення ті часто незначні по силі інфрачервоні теплові промені, які пускають у цьому середовищі його мешканці і різні предмети.

Температура водяних тварин звичайно дуже мало перевищує температуру води, що їх оточує. Лише водяні теплокровні ссавці, наприклад кити, кашалоти, дельфіни, тюлені, моржі, ламантини, які колись перейшли жити з суші у водяне середовище, зберігають високу температуру тіла завдяки своїм зовнішнім покровам — товстій шкірі і товстим шарам підшкірного жиру. Інші водяні тварини — молюски, морські зорі, раки, краби, черепахи, риби — майже все тепло, яке вони розвивають внаслідок своєї м'язової роботи і обміну речовин, втрачають, віддаючи його навколишній воді. Але все-таки це тепло вони віддають воді не повністю. Невелика частина його, — яка іноді вимірюється цілими градусами, а іноді не перевищує сотих долей градуса, — все ж лишається в їхньому тілі.

Для кращих наземних інфрачервоних фотоапаратів не становило вже великих труднощів уловлювати в повітрі навіть на значній відстані мізерні випромінювання дуже слабо нагрітих тіл. Для підводного ж інфрачервоного фотографування найважчим було те, що теплові промені, потрапляючи у водяне середовище, майже цілком жадібно поглиналися або відбивалися ним. І все ж апаратура Блейхмана була такою чутливою, що могла уловлювати ті майже невідчутні для найточніших приладів інфрачервоні промені, Які ще залишалися у воді. Правда, уловлювати їх ці прилади могли поки що лише на відстані якихось п'ятисот метрів від джерела випромінювання. В той же час апаратура Блейхмана була здатна при переході з водяного середовища в повітряне діяти, як найкраща наземна установка. Ця апаратура разом з тим була дуже портативною.

Крєпін з великою радістю прийняв пропозицію працівників оборонної промисловості. Він цілком оцінив винахід Блейхмана. За короткий час Крєпін разом з Блейхманом сконструювали невеликий ракетний снаряд, який міг з допомогою певного запасу стиснутих водню і кисню рухатися подібно до підводного човна і з його ж швидкістю. В цей снаряд, схожий на товстий півтораметровий огірок, були вмонтовані апарати Блейхмана з таким розрахунком, щоб їх об'єктиви були розсіяні по всій поверхні снаряда і могли ловити теплові промені з усіх боків.

Для підіймання в повітря Крєпін обладнав цей снаряд крилами, які могли висуватися з нього і розкриватися, як плавці летючої риби. Але справжню активність і практичність, справжнє повноцінне життя цьому снарядові надавала радіотелемеханіка. З допомогою радіопередавача вахтовий начальник корабля міг викидати снаряд з гнізда в борту корабля і посилати далеко, до п'ятдесяти кілометрів від нього, на рекогносцировку; з допомогою радіо пускався в хід автоматичний механізм ракетного двигуна снаряда, здійснювалося керування його рухами, маневрування, висування крил і підіймання в повітря. По радіо все, що було помічене фотоапаратами Блейхмана навколо снаряда на відстані п'ятисот метрів від нього, передавалося на екран центрального поста. Маючи постійно поперед себе і особливо зверху, біля поверхні океану, два таких розвідкових снаряди і кілька резервних у своїх кла-дових, підводний човен міг не боятися несподіваних зустрічей і з ще більшою певністю прокладати собі шлях у темних глибинах океану.

Коли Павлик вперше опинився в центральному посту управління підводного човна, його вразила надзвичайно велика кількість найрізноманітніших і дивовижних приладів, апаратів, механізмів, прикріплених до круглих стін, розміщених на щитах, на підставках і тумбах. Круговий екран з молочного скла йшов широкою смугою вгорі по стінах і, як купол, вкривав стелю приміщення. На ньому весь час змінювалися тіні риб і інших жителів океану, які швидко сновигали навколо підводного човна. Навіть непроникна темрява глибин не могла заховати ці створіння від всевидящих очей «Піонера».

Вахтовий командир міг керувати звідси роботою всіх найскладніших механізмів і машин корабля; але всі механізми і машини, взаємно зв'язані в загальній роботі, були настільки автоматизовані, що досить було дати імпульс основному з них, щоб почали працювати всі допоміжні. Якщо підводному човну необхідно було опуститися на якусь певну глибину, то командирові досить було поставити стрілку глибиноміра на цифру цієї глибини, щоб автоматично почали працювати механізми, які прибирають з верхньої площадки підводного човна поручні; після цього сам собою насувався обтічний ковпак, зачинявся люк, відкривалися клапани вентиляції і кінгстони баластних цистерн, які потім самі закривалися якраз на заданій глибині. Контрольні електричні лампочки зеленого кольору загорялись, як тільки починав працювати той чи інший агрегат, машина чи механізм, і продовжували горіти, поки робота була нормальною. Але при найменшій несправності зелена лампочка зараз же гасла і спалахувала червона — сигнал аварії. Проте жодній червоній лампочці з моменту пуску «Піонера» на воду не довелося досі спалахнути; всі апарати і механізми діяли бездоганно точно і злагоджено.

При такій автоматизації механізмів підводного човна зрозуміло, що екіпаж його міг бути дуже невеликий. Незважаючи на тисячу з лишком тонн водотоннажності судна, весь екіпаж «Піонера», якщо не рахувати членів наукової експедиції, складався лише з двадцяти чоловік. Та зате майже всі вони були спеціалістами високої кваліфікації, досвідченими підводниками, людьми випробуваної мужності, сміливими, винахідливими і безмежно відданими своїй великій вітчизні.

Розділ VIII

КЛАПТИК ПАПЕРУ

Цой добре пам'ятає своє сіре, нерадісне дитинство на околичній вулиці Гирина, в напівзруйнованій хатині. Постійний голод був вірним супутником його дитячих років.

Спогади про приниження, про вічне раболіпство шевця-батька перед лихварем, хазяїном сусідньої крамнички, перед жандармом на розі вулиці, перед кожним японським солдатом, перед кожним автомобілем, що іноді з'являвся на цій околиці, досі ще здіймали з глибини душі Цоя сором, гіркоту і гнів. Бідний кореєць був нікчемністю, прахом перед кожним міцним черевиком з квадратним солдатським носком чи з ніжним лакованим верхом.

У дванадцять років Цой потрапив до свого бездітного дядька в радянський рисовий колгосп біля озера Ханка, недалеко від Владивостока. Дядько усиновив його і влаштував у школу. Перший рік Цой провів у колгоспі, як у сні. Він усе боявся, що цей сон скінчиться, щастя розвіється, як дим, і він знову почує стукіт батькового шевського молотка в темній, вологій хатині, і скарги матері на дороговизну сойових бобів, і голодний плач менших дітей.

В колгоспній школі Цой швидко став одним з кращих учнів. Коли хлопчик закінчив школу, його відправили до Владивостока, щоб він там повчився і повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-іншому. Цой захопився хімією і морем. І ось він — хімік підводної наукової експедиції і секретар комсомольського осередку на підводному човні — сидить зараз у червоному кутку «Піонера» і грає в шашки з рожевощоким круглолицим Матвєєвим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвєєва погані: одна шашка заперта, решта дуже далеко, і виручити її навряд чи вдасться. Матвєєв глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсім про інше, його чорні, з ледь скошеними повіками очі на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчі повільно обводять всіх тих, що зібралися у відсіці червоного кутка.

Цой бачить веселі обличчя, тверді, упевнені очі, він чує сміливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавіним. І навколо, час від часу, спокійний сміх, спокійний, безтурботний сміх.

Цоя в таких випадках часто охоплює якесь дивне, тривожне почуття. Він стає тоді неспокійним, кожна жилочка в ньому напружується, йому все здається, що він чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевірити, оглянути, закріпити гарненько. І йому хочеться тоді нагадувати всім, всім — друзям і товаришам, всім навколишнім, — нагадувати без кінця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокійними і впевненими, ніби і немає більше небезпеки навколо, ніби немає вже жандармів і лихварів по той бік кордону…

І ще йому в такі хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своїй новій батьківщині якийсь подарунок, принести їй в дар щось таке, що зробило б її ще могутнішою і неприступнішою і одночасно хоч трохи заспокоїло б його самого…

Але сьогодні, сидячи з Матвєєвим за шашками, він несподівано відчув, як радісно і гаряче кров заливає йому щоки від думки, що він начебто натрапив уже на якусь чудову ідею, що його таємна, ніби нездійсненна мрія про подарунок починає набирати хоч і невиразних, але все ж реальних обрисів.

«Коли б тільки пощастило практично розробити цю ідею… — думав Цой в радісному збудженні. — Море… Величезний, неосяжний Світовий океан… Який він великий! Які невичерпні багатства він ховає в собі! Треба лише уміти взяти їх в нього».

Дзвінкий голос комісара відірвав Цоя від цих думок:

— Матвєєв! Цой! Закінчуйте!

— Здавайся, Матвєєв, однаково партія програна. Час починати заняття.

Цой так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як у червоному кутку зібрався океанографічний гурток, керівником якого був Шелавін. На навчання прийшли механіки Ромейко і Козирєв, прибиральник Щербина, кок Білоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн — всі з зошитами і олівцями. В цьому гуртку працював і Матвєєв. Тому він заспішив і, кинувши останній погляд на дошку, здав Цою партію в явно безнадійному стані. Він на хвилину вибіг з відсіку, швидко повернувся з товстим зошитом і усівся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сиділи вже всі члени гуртка. Підійшов до столу і Цой. Вільного місця не було, і він влаштувався в одному кріслі з Павликом.

Від забинтованої Павликової голови йшов тонкий, ледве помітний запах йоду і ще якихось ліків, і Цою стало шкода хлопчика. Він обняв його за плечі, тепло пригорнув до себе, і так вони якийсь час спокійно сиділи в глибині м'якого крісла, уважно слухаючи Шелавіна. Раптом Павлик стрепенувся.

— Цой, Цой! — збуджено зашепотів хлопчик, дотяг-

шись до вуха свого приятеля. — Як жаль! Мені треба йти на перев'язку, я вже запізнююсь. Ти мені потім розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гніватиметься на мене…

***

Після шуму, гучних розмов і яскравого світла в червоному кутку Павлик, закрившії за собою двері, одразу ж опинився в тиші і м'якому матовому світлі безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лаковані стіни і перебірки, попереду було видно перспективу вирізних арок, по боках в кожному відсіку на дверях біліли емальовані дощечки з синіми написами.

Павлик пройшов уже два відсіки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей і потім приглушене ритмічне скрипіння взуття — важкі кроки великої людини, що віддалялася.

«Скворешня!» тепло подумав Павлик і пішов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешні розташована значно далі, отже, це хтось інший.

Вдалині, крізь арки двох відсіків, пляма яскраво освітленого знизу люка потемніла. Хтось спускався в машинний відділ. Павлик глянув на дощечку дверей, які його зацікавили: «Головний механік Федір Михайлович Горєлов». Чомусь відразу уповільнились кроки і зникло бажання доганяти. Павлик опустив очі. На підлозі біля дверей білів маленький клаптик паперу. Він був зовсім недоречний в цьому блискучому від чистоти коридорі, він різав очі Павликові, який уже звик до зразкового порядку на підводному човні. Павлик майже мимоволі нагнувся і підняв папірець, щоб кинути його в перший же люк сміттєпроводу. На папірці промайнули цифри, значки, уривки слів, звичайних тут, на морському судні: «…гассове море… точні координати…» «А що таке «координати»? — подумав Павлик. — Треба буде запитати Цоя», — і продовжував читати: «…7° 46'36"» півн. широти і 5 …бина шістсот п'ятдес… Червоні плями …цять шостого травня …чно вісімнадцять год… не забудьте гідро… Кро…»

Хтось обережно взяв Павлика за лікоть і нахилився над клаптиком паперу.

Павлик підняв очі. Над ним, зігнувшись майже вдвоє, стояв Горєлов. Він був дуже блідий. Довгі тонкі губа посіріли, вигнулися в натягнутій, мертвій посмішці. В його глибоко запалих чорних очах стояв страх.

Сам не розуміючи чому, Павлик раптом відчув, як цей страх передався і йому. Не зводячи з Горєлова піднятих очей, він злякано промимрив:

— Це я тільки що… тільки що знайшов, Федоре Михайловичу.

Посмішка зійшла з обличчя Горєлова. Він узяв клаптик із рук Павлика, випрямився, глянув у папірець і хрипло запитав:

— Де ж ти знайшов його, Павлику? А втім, яка дрібниця! Пробач, будь ласка, що я перешкодив тобі… Що за чортівщина! Мені чомусь здалося, що я загубив один секретний папір…

Він засунув пальці у верхню кишеню свого кітеля і витяг звідти невеликий, акуратно складений аркуш паперу.

— А він — ось він! Лежить собі і помовчує. Фу, як я злякався, Павлику! Адже ти знаєш, як у нас суворо з воєнними секретами… Спускаюся в люк, оглянувся і бачу — ти нагнувся біля дверей моєї каюти, підняв папірець і читаєш. У мене просто серце упало з переляку. Виявляється, така дрібничка!..

Він знову глянув на клаптик паперу, повертів його між пальцями і розсміявся.

— І до того ж, взагалі не мій. Мабуть, хтось загубив, проходячи тут. Ну, ти не сердишся на мене, Павлику?

Страх ще ховався в широко розкритих Павликових очах, але він відповів, ледь запинаючись:

— Ні… звичайно… Я тільки дуже злякався… Ви так дивилися на мене… — І Павлик слабо посміхнувся, боязко дивлячись знизу вгору на Горєлова.

— Ну ось і добре! Помирилися, значить. Ти куди зараз прямуєш? Знаєш що? Я іду в електролізний відділ. Ти там бував? Мабуть, ні. А там дуже цікаво. Ходімо зі мною. Я тобі все поясню.

Він недбало засунув клаптик паперу в кишеню, круто повернувся і закрокував по коридору. Павлик мовчки пішов за ним.

Вони спустилися в люк по гвинтових металевих сходах і потрапили в залитий світлом нижній коридор, який теж розділявся водонепроникними перебірками на окремі відсіки. З кожного коридорного відсіку праворуч і ліворуч відкриті двері вели в машинні відсіки.

Горєлов, тримаючи Павлика за руку, повів його в перші двері праворуч. Вони ввійшли у великий світлий відсік, заставлений високими машинами та апаратами. Деякі з них були заховані цілком в металеві циліндри, куби, кулі, обплетені товстими жилами проводів, сполучені один з одним і з сусідніми відсіками різнокольоровими трубами. Більшість же машин була вставлена позністю або частково в прозорі ковпаки, і тоді було добре видно клопітливу роботу шатунів і колінчатих валів, швидке обертання шестерень. Зовні, на металевому і скляному одягу машин, густо розташувались різноманітні контрольні і вимірювальні прилади з циферблатами, круговими шкалами, стрілками, стовпчиками різнокольорових рідин, зеленими, червоними, жовтими лампочками. Стрілки тремтіли, тріпотіли або повільно поезли по своїх шкалах; лампочки то гасли, то спалахували, то рівно і безперервно горіли; стовпчики рідин підіймалися або опускалися.

— Це генераторний і трансформаторний відсік, — пояснив Горєлов. — Бачиш ось ці товсті троси, які входять сюди з зовнішньої стіни? Це троси зовнішніх трос-бата-рей. Вони подають сюди електричний струм, який виникає в них від різниці температур на поверхні і в глибині океану. Частина цього струму використовується нами без будь-якої переробки, наприклад для електролізу води, а другу частину потужний переривач, а потім ось цей трансформатор перетворюють на струм низької напруги, який передається по верхніх — бачиш, на стелі? — проводах у лівий відсік, в акумулятори, і заряджає їх.

Павлик уже бував тут з Маратом, і нічого нового Горєлов йому не сказав. Все це було йому вже відоме. Але сказати про це Горєлову у нього чомусь невистачало духу. Він чемно кивав головою і в той же час думав про те, що запізнюється на перев'язку і що йому обов'язково перепаде від Арсена Давидовича і, може, той уже сам збирається шукати його, Павлика. Що ж робити? Можна було б сказати про це Горєлову, чемно, навіть дуже чемно пробачитися перед ним і пояснити: так, мовляв, і так… Але ні, ні! Це зовсім неможливо. Він знову, мабуть, розсердиться.

Вони пройшли під аркою перебірки в наступний відсік — електропідстанцію для розжарювання корпусу підводного човна під час ходу «на парі», коли тонкий шар гарячої пари окутує судно і полегшує йому рух у воді; потім у компресорний відсік, де потужні компресори продувають стисненим повітрям баластні, зрівнювальні дифе-рентні цистерни, звільнюючи їх від водяного вантажу для випливання чи вирівнювання підводного човна. Потім ішов відсік з балонами стисненого повітря, а за ним, помітно вужчий і нижчий, знову генераторний і трансформаторний відсік.

— Але ж, Федоре Михайловичу, — чемно кивнув головою Павлик, — ми вже начебто тільки що бачили ці машини в першому відсіку…

І, зібравшись з духом, Павлик хотів уже попросити пробачення і сказати, що він дуже вдячний, що все це страшенно цікаво, але що він дуже поспішає на перев'язку і навіть, мабуть, спізнився і Арсен Давидович буде дуже незадоволений, і тому він просить дозволу піти… Але саме в ту мить, коли він майже розтулив уже рота, щоб сказати все це, Горєлов підійшов до протилежної перебірки і біля наглухо закритої арки натиснув зелену кнопку зліва. Двері тихо відсунулись вбік і заховалися всередині товстої перебірки. В арці, що відкрилася, показався новий підсік, ще нижчий і вужчий, з закругленою зовнішньою стіною; з усього було видно, що Горєлов з Павликом наблизилися вже майже до останньої, найвужчої кормової частини підводного човна.

Павлик тут ніколи не бував і навіть не догадувався про існування за останньою перебіркою ще інших відсіків. У ньому раптом спалахнула цікавість, і він одразу ж забув про свій намір іти.

Горєлов увійшов у новин відсік, зігнувшись під невисокою аркою, і покликав:

— Заходь, Павлику! Тут не кожному щастить побувати. Заходь швидше, не можна лишати двері відчиненими.

Павлик не змусив себе двічі просити. Як тільки він зайшов у відсік, Горєлов натиснув кнопку біля входу, і двері швидко зачинилися. Павлик все ж встиг помітити незвичайну товщину перебірки, яка відділяє цей відсік від решти приміщень човна.

— Чому вн так швидко зачинили двері, Федоре Михайловичу? — запитав Павлик, оглядаючись навколо.

Нічого особливого в обладнанні відсіку він не помітив.

На підлозі в два ряди стояло багато герметично закритих довгих металевих ящиків. З обох боків біля кожного з них було по невеликому кубічному ящику, з'єднаному з довгим ящиком вигнутими трубками і проводами. Крім того, в кожний довгий ящик входили з обох боків товсті проводи і труби різних діаметрів. На ящиках і стінах відсіку містились численні, різноманітних форм і систем прилади.

— Ми зараз в камері електролізу води, — відповів Горєлов, уважно розглядаючи покази приладів на ящиках. — У цих довгих ваннах електричний струм розкладає воду на водень і кисень. Кожний газ збирається в окремий балон: у лівий іде водень, а в правий — кисень. Звідси обидва гази переходять, кожен своїм газопроводом, у свій газгольдер на верхньому поверсі. Там вони стискуються під великим тиском і зберігаються у величезних циліндричних балонах. З цих балонів особливі автоматичні прилади випускають точно відмірені порції кожного газу, які ось тут, за цією перебіркою, по спеціальній трубі переганяються в кульову камеру дюзи. Постукай по перебірці пальцем. Чуєш, який глухий і тупий звук? Це говорить про велику товщину перебірки. Вона досягає чотирьох сантиметрів товщини!

— Чотирьох сантиметрів? Але це ж, здається, зовсім не так багато?

— Так, начебто й небагато. Але коли б зробити цю перебірку не з нашого сплава, а з найкращої сталі, то вона повинна була б мати товщину не менше як півметра.

— Для чого ж це потрібно?

— Для безпеки. Якщо сюди проникнуть гази і утвориться гримучий газ, то від випадкової іскри може статися величезної сили вибух. Ця перебірка повинна витримати силу вибуху і врятувати підводний човен від нещастя, а може й від загибелі. Там, за перебіркою» проходять десятки труб, по яких водень і кисень швидко несуться звідси, з балонів, до ходових і стернових дюзів. Ходові дюзи розташовані на самому кінці підводного човна; вони спрямовані отворами своїх розтрубів прямо назад. У камері кожної дюзи, в камері згоряння, обидва гази зустрічаються, змішуються і утворюють гримучий газ. Тут його зустрічає іскра, від якої він вибухає і штовхає човен уперед. При тисячі вибухів на хвилину підводний човен набуває швидкість ходу від ста п'ятдесяти кілометрів на годину, Ну що, цікаво, Павлику? — посміхаючись, запитав Горєлов.

— Дуже цікаво, Федоре Михайловичу! Скажіть, будь ласка, а чи може «Піонер» дати задній хід?

— Може. Для цього служить ще одне верхнє кільце дюз, повернуте своїми розтрубами вперед, до носа. Спеціальна кнопка на щиті управління в центральному посту переводить шлях гримучого газу в це верхнє кільце дюз, і газ, вибухаючи там, б'є вперед і штовхає підводний човен назад. Бачиш, як це все добре придумано! Управляти дюзами і вибухами можна і звідси, ось з цієї дошки. Але це суворо заборонено без якоїсь виключної потреби, — на випадок, наприклад, несправності центрального поста чи аварії.

Горєлов раптом змовк, наче щось згадавши, і, посміхнувшись, запитав:

— Ага! Скажи, будь ласка, Павлику… Я не звернув тоді уваги і викинув папірець… не пам'ятаєш, що на ньому було написано?

Захоплений якимсь приладом, на якому стрілка швидко і вперто лізла догори, Павлик, не думаючи, відповів:

— Ні, Федоре Михайловичу, не пам'ятаю… Якісь уривки цифр… Я навіть не встиг роздивитися… А чому ця стрілка повзе угору і так швидко?

— Стрілка показує підвищення тиску в цьому балоні — балон, значить, переповнений газом; але зараз інший автоматичний прилад випустить з нього лишок, і до стрілки знову повернеться її спокійний хід.

Так і сталося. Біля приладу з стрілкою, що хвилювалася, спалахнула жовта лампочка, стрілка здригнулася, зупинилася, поповзла назад, потім знову зупинилася і повільно, майже непомітно для ока, знову поповзла вгору.

— Ох і цікаво ж! Машини, немов живі. Самі за собою стежать. Велике спасибі, Федоре Михайловичу! Ви мені дозволите піти? Мені вже давно треба було з'явитися на перев'язку. Арсен Давидович, мабуть, дуже сердиться.

Павлик говорив тепер жваво, упевнено і зовсім не боячись. Справді, чому він досі так соромився Федора Михайловича? Адже він зовсім проста людина! Мовчазний тільки, похмурий. А зараз зовсім навпаки: майже навіть веселий, жартує. І ямі цікаві речі показав, як цікаво пояснив!

Павлик швидко, майже бігом підіймався по гвинтових східцях, але посередині них раптом зупинився, постояв хвилину в нерішучості і скотився назад у генераторний відсік.

З веселим обличчям він біг повз знайомі уже машини. Федір Михайлович так добре пояснює… Чому ж не запитати у нього? Він теж, напевне, буде задоволений. Він так охоче все показав і пояснював…

Горєлов нерухомо стояв перед зачиненою наглухо аркою, опустивши довгі руки, нахмурившись, з очима, спрямованими в одну точку. Дзвінкий Павликів голос і швидкий тупіт його ніг немов повернули Горєлова звідкись здалеку сюди, в яскраво освітлений відсік підводного човна. Він не одразу отямився і в першу мить дивився на збудженого Павлика здивовано.

— Федоре Михайловичу, я згадав. Поясніть мені, будь ласка, що таке «координати»… «точні координати»… Мені дуже цікаво.

Горєлов здригнувся, витер хусткою обличчя і глухо запитав:

— Координати?.. Де тобі зустрілося це слово, Павлику?

— Та в тому ж папірці, який я знайшов у коридорі… Я цього слова не зрозумів, і воно мені запам'яталося. Я хотів було запитати у Цоя, але ви, мабуть, краще поясните…

Горєлов легенько поплескав Павлика по плечу і майже ласкаво посміхнувся:

— Дуже тобі вдячний за довір'я. Приходь, голубчику, коли завгодно і за якими завгодно поясненнями. Завжди до твоїх послуг. А координати… М-м-м… Координати — це такі величини, за допомогою яких в географії або в морській, скажімо, справі визначаються… м-м-м… ну, як тобі сказати? Визначається точне положення якоїсь точки на площині чи в просторі… Ну, ось… Зрозуміло, Павлушо?

Правду кажучи, Павлик не зовсім зрозумів це пояснення, але йому не хотілося признаватися в цьому. Та зрештою, не дуже вже й важливо цілком розуміти це дивне слово.

— Все ясно, Федоре Михайловичу. Велике спасибі! Біжу до Арсена Давидовича. Ну й перепаде ж мені!

Розділ ІХ

В ХАЩІ ВОДОРОСТЕЙ

Величезна черепаха, злякано витріщивши чорні блискучі, як крупні намистини, очі, крутила головою на довгій, витягнутій шиї, пірнала в глибину, кидалася з боку на бік, розпластавши широкі, плоскі, наче весла, ласти, потім птахом злітала вгору.

Радіючи з швидкості і спритності своїх рухів, щасливо сміючись, Павлик носився слідом за черепахою, не відстаючи від неї, то хапаючи її за ласти, то за короткий, товстий і гострий на кінці хвіст, то випереджаючи її, то майже зовсім лягаючи на її горбату тверду спину, всю із овальних, як темні кахлі, щитків.

Навколо шугали синьосмугі лоцмани, строкаті губани і папуги-риби; потворні бички підлітали з дна і падали назад; повільно і в'яло пропливали плямуваті спинороги з твердою крупною лускою і трьома гострими променями на спині; блискавкою проносились чудові золотисті доради. Компанія великих блідобурих морських угрів, звиваючись, просковзнула стороною кудись у своїх справах.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29