1998

У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя.

Хоча ні, брешу – бажання виникало, та й повість, яку я збираюся написати, до мого життя має напрочуд пряме відношення. Тільки от історією мого життя назвати цю словесну нісенітницю було б необачною помилкою. Це лише фрагмент, вирваний з довжелезної мотузки, яку невблаганний Хронос розтяг уздовж усього призначеного мені відрізка безкінечності. Фрагмент незначний, навіть незначущий, і я вже взагалі не знаю, якого милого взявся за його висвітлення на папері, і от черв’ячок сумніву почав підточувати мої наміри продовжувати писати цей незначний і незначущий фрагмент історії мого життя. Але… але тим не менш…

Тільки почати було б доречним з самого початку – з імені.

Мене звати Дюшею. Дюша – це похідне від Андрія. У дитинстві я деякий час не вимовляв літеру «р», і коли мене питали: як же тебе звати, хлопчику, – я відповідав: Андюша. Моїм батькам, тоді ще закоханим один у одного, це сподобалося, й мене всім, з ким вони мене знайомили, представляли як Дюшу, і ніяк інакше.

До речі, про батьків.

Мої батьки – вони не дуже розумні, але освічені люди. Тато – диригент у міській філармонії, довгий час їздив Східною Європою з виступами, отримував навіть якісь гранти та дипломи, був стипендіатом багатьох європейських програм. З раннього мого дитинства привчав до музики і мене. Я годинами сидів за піаніно, вибренькуючи надскладні етюди. Мати моя філолог. Довгий час працювала коректором в якомусь літературному журналі, а потім стала викладати в дитячій школі мистецтв. Її коник – російська література. Моя мама – досить дивна жінка. Скільки я її пам’ятаю, вона могла годинами читати напам’ять різні прозові речі, незалежно від їхнього обсягу. Для мене завжди було загадкою, яким же треба бути шизофреніком, щоб вивчити таку нудоту, як «Острів Сахалін» Чехова. Весь. Напам’ять. Або цілі глави з «Жизні Кліма Самгіна» Пєшкова.

Мати моя страждала безсонням. Її не брали ані відвари з сон-трави, ані морфій, ані найсильніші пігулки, тому в її кімнаті всякчас до четвертої ранку горіло кармінне світло каганця, й вона напівпошепки перечитувала всю нашу мільйонотомну бібліотеку, починаючи від Карамзіна і закінчуючи Сорокіним.

Я виростав напівпсихом з розладженими струнами мозку, який у вісім років читав «Запіскі із подполья», що не могло не відіграти вирішальної ролі у будові підліткової, а вже згодом юнацької психіки.

З певного віку в мене почалися проблеми з батьками. В першу чергу, із татом. Він, будучи владною натурою, ніяк не міг звикнути до мого «не хочу» та «не буду». Вперше я твердо наважився сказати «не буду» у дванадцять років. Я просто припинив грати на тому клятому піаніно. Спочатку батько не міг зрозуміти, що ж це, власне, сталося! Чому його син – нормальний, здавалося б, син – насмілився сказати тверде «ні», беззастережно промінявши священні стакато і легато, благородні діези та бемолі, геніальні крещендо-дімінуендо врешті-решт на якісь ідіотичні альцгеймерівські посиденьки на лавочках з тупою навколорайонною потолоччю. Насправді, все це можна було легко пояснити: попросту я зміцнів фізично і десь на підсвідомому рівні став сам вирішувати те, чим мені займатися в цьому житті, а якщо хтось не згоден з моїми рішеннями, повторюю: я зміцнів фізично. Це сильно зіпсувало наші стосунки. Мама ж, яка ненавиділа мого батька (власне, як і він її), від того всього страшенно тішилась й починала цитувати Цвєтаєву, наче в той момент цитування Марини Іванівни мало пом’якшити наші з батьком взаємини. Але, тим не менш, з мамою я ще міг хоч якось віднайти спільну мову – і те все на тлі літератури.

Наша сімейка була ще тією!

Але не це головне.

Десь років у тринадцять я зрозумів, що весь світ поділяється або на підступних й користолюбних негідників, або на зацьковану, бідну й принижену лохмайстерню, тому я перейшов на бік, який мене, в принципі, вдовольняв повною мірою: на бік імені себе. Я став для себе хорошим, паїнькою, страждальцем й внутрішньо бунтарем проти системи, натомість всіх інших або відкрито зневажав, або зневажав потай. Моєю головною зброєю стали сирі яйця та наповнені водою презервативи.

Коли я залишався вдома один, наставав час, коли суспільство в особі пересічних людей починало платити за свої гріхи переді мною. На балконі з усілякого мотлоху робилася барикада, встановлювався дзот у вигляді двох стільців, і палкий борець за справедливість, невгамовний месник, бунтар та вигадник – себто я – запускав бездушний маховик правосуддя. Люди, які проходили повз будинок, поспішали у справах, по роботі, просто виходили прогулятися – всі вони отримували по своїх макітрах яйцями, презервативами з водою, картоплею, грудками землі з вазонів, помідорами. У те жбурляння я вкладав таку кількість ненависті й зневаги до суспільства, до тієї колективної несправедливості, яку воно випромінювало, що люди, в яких я влучав усім цим, не так відчували шкоду, заподіяну їхній одежі або волоссю, як мою підліткову ненависть, яка яєчним жовтком стікала їхніми обличчями. Вони відчували мою образу, яка червоними насиченими плямами залишалася на їхніх білих сорочках. У ті моменти я справді ненавидів усю цю покидь, яка складалася з людей. Натомість ще більше любив й жалів самого себе. Батько дивувався моїй любові до яєць, казав, що в мене щось з гормонами, маму непокоїло те, що вона почала знаходити в мене презервативи.

– В такому ранньому віці, – зітхала вона, але я вже став дорослим, і мені було начхати, чи хвилює її щось, чи ні. Моя справа було маленькою (але від того не менш значущою): ненавидіти суспільство. Я любив тоді одне слово, яке зараз, мені здається, стало дуже популярним для визначення суспільного устрою двадцятого та двадцять першого сторіч. Система.

Для мене було системою все, що входило у систему. Переглядання телевізору, комп’ютерні ігри, політика, паління цигарок, алкоголь, блакитні сорочки офісних працівників та смугасті безликі краватки, відвідування школи. Це все було системою, з якою я мав боротися, мені просто необхідно було закидувати яйцями весь білий світ, починаючи від фізрука і закінчуючи більш приємним, але не менш системним заняттям – онанізмом. Я займався ним, але ставився до нього з презирством. Я намагався якось відсторонитися від нього, позбавити себе усвідомлення того, що я цим займаюся. Те саме було з телебаченням, відвідуванням музичної школи та репетитором англійської, яка до мене приходила, демонструючи вже на сходовому майданчику свою перманентну рекламну посмішку.

Лав. Її звали Люба, але Лав її називав її хлопець, вже не пам’ятаю, як його звали. Вони були студентами, навчалися на факультеті романо-германської філології. Такими модними були, з різними американськими штучками, типу маркерів, які до нашої пострадянської напівцивілізації ще не завезли, з американськими журналами мод, з феньками та бусами, навушниками, плеєрами і якимись штуками незрозумілого походження. У Лав та її хлопця (носатого демона з модною зачіскою, як у Кейта Флінта) були ще джинси Levis. Одні на двох. Справа в тім, що цей її хлопець займався англійською з моїм сусідом, Женькою Бандерлогом. Власне, прізвище в нього було інше, але ми всі у дворі називали його Бандерлогом, просто так, жартома, не намагаючись його образити. Хоча навіщо нам було взагалі когось ображати, ми були незлими хлопчиками, точніше, пацани з двору були незлими, що ж до мене, я вже казав, як ставився до цього невиразного устрою під назвою людська цивілізація, що уособлювала собою систему. Неприємність полягала ще й у тому, що я також був людиною, а це у мої плани аж ніяк не входило…

А от Люба і Андрій… я вже казав, що були вони досить модними на той час, власне, на час, коли мені було тринадцять. Це був, здається рік дев’яносто четвертий, можливо, дев’яносто п’ятий. Я займався англійською, грав (хоч і покинув навчання) на піаніно, ходив до судомодельного гуртка, в якому викладав мій дід, цікавився театром та літературою – коротше кажучи, був всебічно розвиненою дитиною, яка до всього мала силу-силенну різноманітних комплексів, хворобливих задатків до аутизму та маніакального стану. Але все це потім. А тоді я старанно виховував у собі цинічного ненависника, жовчного сноба, вередливого й матюкливого підлітка.

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність – у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у системі (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики – на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем – системою (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки – типу переслідування християн, а пізніше інквізиції – не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, – писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», – придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно – смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань – всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

– Я терпіти не можу «Депеш Мод», – казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. – Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

– Вау! – казав я Лав, – Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.

О! Згадав! Його звали Андрій. Бой-френд Андрій, поціновувач пінк-флойду, депеш-моду, супер-макс, йелло (останні два гурти, щоправда, подобалися і мені).

З Лав я займався двічі на тиждень. Щовівторка та щосуботи. Вона приходила до мене додому, наповнювала всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» – повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

– Ю маст льорн амерікан інгліш!

– Йеп! – казав я, і вона з того непідробно тішилась.

Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони – мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго – їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні – все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, – все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме – досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

Мої батьки були всередині системи – я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

Я – колишній мізантроп та всененавидяче око.

Таким я був. Яким став? Про це – пізніше.

Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але не знайшлося в моєму дитинстві підходящого Костянтина Сергійовича, який би сказав свою епохальну фразу. Тому я, немов поганий актор провінційного театру, настільки вжився в образ – несправжній, фальшивий, але від щирого серця, – що в отроцтві та на перших етапах юності це не могло не позначитися на моєму характері та поведінці.

Я почав курити та серйозно цікавитися літературою майже одночасно. Це був липень дев’яносто п’ятого року. Що відбувалося в той час у державі, я не пам’ятаю, я ніколи не цікавився нічим, крім власної персони, і мені багато дорікали за це. Звичайно, я закохувався, мене починали цікавити дівчата, але недовго, інтерес до них згасав швидше, ніж я встигав кінчати в туалеті, уявляючи їхні оголені ікри та груди. Тому кінчав я без великого ентузіазму. Життя протікало повільно. В мене були якісь друзі, нічого особливого, але часом вони мене сторонилися, казали, що я злий. Так і казали:

– Ти злий, Дюш! Ти дуже злий.

Хоча з іншого боку, я користувався неабияким авторитетом серед них. Мене поважали хоча б за інтелект та ерудицію, за вміння не боятися складних ситуацій та за те, що я хоч і не дуже добре, але таки грав на піаніно. Серед усіх цих друзів, телепнів та невігласів я краще за всіх знав англійську, іноді, приколу заради (для них то був такий прикол), зачитував напам’ять вірші Ахматової та Пастернака. Ну, тоді я ще любив поезію і Ахматової, і Пастернака. Коли я гіпертеатрально розтягував голосні та робив акценти в кінці кожного рядка, мої друзі, напівдебіли та квазікретини, гучно реготали та чомусь відригували. Пізніше я зробив висновки, що насправді та поезія торкала найглибші струни їхніх душ, але в них спрацьовувала захисна реакція, і вони починали все те хаїти. Пацани ж бо не плачуть.

Чомусь вони завжди думали, що я читаю тільки поезію, коли насправді кожної ночі проковтувався черговий роман з багатомільйоннотомної домашньої бібліотеки.

Я мріяв стати письменником і написати книжку про те, як я ненавиджу суспільство та систему. Я хотів написати легкий та пронизливий роман. І бажано, щоб герой був один, чимось схожий на мене, самотній та безнадійно геніальний. Проте писав лише вірші, погано римовані рядки. Та й проблематика, яка висвітлювалася в моїй поезії, була досить сумнівна: неіснуюче кохання, природа, самотність. Звичайно, у тринадцять-чотирнадцять писати про щось інше не уявляється можливим. Написати хоча б один вірш про ненависть я не наважувався.

Все це відгонило мастурбацією.

Я мріяв про безладне злягання з малолітніми грудастими шлюхами з 8-Б та про тотальне винищення людства. А отримував безладний саморозвиток та тотальне, майже блюзнірське винищення продуктів харчування.

Мене не розумів ніхто. До певного часу. Але до цього я ще повернуся.

А потім у моєму житті настав, нехай як це не пафосно звучить, переломний момент. Тобто до цього часу життя та навколишній світ були розфарбовані у чорні та білі кольори. Часом до них домішувалися якісь інші, але дуже рідко, і переважно чисті – червоний, жовтий, синій.

Коли я з нею познайомився, я одразу викреслив зі свого життя всі заперечення, всі заперечення заперечення і навіть заперечення заперечення заперечення.

Мені було шістнадцять. Їй – двадцять два. Я закінчував школу, і в мене була така дивна, трохи нав’язлива ідея стати художником. Я ніколи не вмів працювати ані з олівцем, ані з фарбами. Але я вирішив, що своєю мазнею зможу висловити свій внутрішній бунт, показати цьому клятому світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним – діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») – а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше – не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй – двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім – інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони – солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони – рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони – Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому – для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

– Світлішої точно немає? – з надією питав я.

– Всю світлу ти ще минулого разу забрав, – винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.

– Пошукайте, – благально промовив я. – Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

– Беж? – якось байдуже запитала вона.

– Ага, – ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

– Поміняю на білий, – так само байдуже сказала вона. – Скільки вам?

– Ну так, – неоднозначно сказав я.

– Сто мілілітрів підійде?

– О, цього буде достатньо, – посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати – батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

– Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

– Ей! – закричав я. – А квартира?

– Приватний сектор. – Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» – подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір – з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

– Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках – прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

– Не роззувайся.

Я роззувся.

– Кажу ж, не роззувайся.

– Звичка.

– Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

– Як тебе звати? – пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

– Дюша. Андрій тобто.

– Маша, – так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

– Нормальок, – ледь чутно промовив я.

– Це Дюша, – представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини – одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця – бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.

– І чого ж оце нам так смішно? – не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.