– Та ну, – почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. – Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я – Сергій. Можна просто Боб.

– Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

– Слухай, а він у тебе драчун! – звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

– Сам ти дрочун! – стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. – Де мій беж? – звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

– Дякую, – сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

– Слухай, а чого ти такий агресивний? – запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

– Мене Варварою звати, – сказала вона ще м’якше.

– Дюша, – сухо вистрілив я.

– Як-як? – розсміялася вона.

– Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

– Йдемо на примирення? – зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

– А я з вами і не сварився, – процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

– Але все ж таки, – ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

– Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

– Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, – сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. – Я Олег.

– Рамзес, – сказав другий.

– Як? – смикнув я губами у недопосмішці.

– Рамзес. Рома. Рамзес – так всі мене називають.

– Люда, – сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

– Дюша, – тихенько промовив я, – тобто Андрій.

– Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

– Вип’єш? – запитав Олег.

– Ні, дякую. Це вбиває.

– Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

– Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

– Угу, – подякував я.

– Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

– Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

– Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.

– Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

– А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

– Двадцять шість.

– Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

– Ти малюєш оголених жінок? – привіталася вона іронічною посмішкою.

– З чого ти взяла? – глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

– Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

– Ага, – сказав він.

– В нас є беж! – встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

– Десь був, – промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик – усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував – ось він – і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

– Не роззувайся.

– Звичка, – буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя – не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

– Три години до поїзда! Три години! – кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

– Ну, ти проходь, – вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

– Хлопчику треба почистити карму, – раптом сказала Людка, – чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

– Я в це не вірю, – буркнув Дюша.

– Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

– Нормальна в мене аура, – пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

– А ти не мене так не дивись, – сказала Маша, – я тебе рятувати не збираюся.

– Давай ми тобі кундаліні піднімемо, – продовжувала гнути свою тему Людка.

– В мене і без того воно нормально стоїть, – вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

– Тобі до котрої можна? – запитала Маша.

– До котрої захочу.

– А батьки?

– Мені начхати на них, – відповів Дюша. – Я сам собі господар.

– Ну, це добре. Дорослий, значить?

– Та… – відмахнувся Дюша.

– Ще вина?

– Угу.

– Давай склянку.

Маша налила.

– Угу, – подякував Дюша.

– То чим ти займаєшся? – запитала Варя.

– Мистецтвом.

– Високим? – посміхнулася вона.

– Сучасним.

– О-о, схвалюю. А ще?

– Читаю.

– І що ж ти читаєш?

– Весь перелік? – якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», – відзначила вона подумки.

– Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

– О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? – запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

– Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, – сам себе перебив Дюша.

– Тобі не подобається Едіт Піаф?

– Не те щоб. Просто набридло.

– А що тобі поставити?

– Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

– Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, – вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

– Ну? – питально глянула Маша на Варю.

– Шо «ну»?

– Як він тобі?

– Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

– Та ні, просто…

– Ну що, хороший хлопчик…

– А взагалі?

– Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

– Ще одного мужчину привели? – жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

– Яківна, йди читай.

– Я вже дочитала, – хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

– Дати ще книжку?

– В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

– Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви – лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

– Ми це знаємо, – сказала Маша, – ви це вже говорили не один раз.

– В мене був роман з Олександром Петровичем.

– Ми і це знаємо.

– А Льова Б…

– Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… – Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

– Довженки, – додала Варя.

– Як варіант, – поскрипіла Яківна. – Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… – вона важко зітхнула.

– Я все це знаю, ба, – занервувала Маша. – Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани – Боб, Рамзес і Олег – колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними – своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше – Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав, роз’їдав найхолодніші деталі мого організму.

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь – вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, – і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ. Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти – сируха.

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її – такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому – щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска – все було майже ідеальне, в сукупності ж – інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки – уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… – вона її взагалі не носила, дешеві колготки – господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

– Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

– Звичайно, заходь, – навіть зраділа Маша. – Коли хочеш зайти?

– Сьогодні.

– Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду – сміливості.

– Добре, я зрозумів.

– Давай завтра?

– Подивимось, – буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» – подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

– Да.

– Шо да? – це була Маша.

– Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

– Придурок! – крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

– Да.

– Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

– Варя? – підняв я слухавку. – Щось зірвалося.

– Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

– Тобто?

– Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

– Все нормально, не хвилюйся.

– Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

– Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? – продовжувала Варя. – Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

– Та мені якось пофіг…

– Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, – нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

– Не розумію.

– Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

– Завтра не прийду.

– Чому? – в її голосі я відчув нотки розчарування.

– Я ніколи не прийду.

– Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

– Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

– Що тобі потрібно?

– Щоб ти прийшов завтра.

– У мене завтра гості.

– Після гостей.

– Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, – проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

– От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, – ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

– Добре, – вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

– Ти посміхаєшся?

– Ні, – збрехав я.

– Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

– Сім-вісім.

– Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

– Ти.

– Ні, ти.

– Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

– Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.

– А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

– Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

– Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.

– Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

– Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

– Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.

Останній дзвоник.

– Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?

– Ага, принесу.

Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.

– Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.

Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.

– Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? – хтось.

– Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.

– Погано, що пасував.

– Мені не потрібна алгебра.

– Анрійчику, в житті все може знадобитися.

– Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.

– Ох, Дюша, Дюша.

Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.

Нудно.

Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, – невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

– Дякую, – подякував я за Купера. – Давно мріяв почитати.

Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять – радіоприймач, у п’ятнадцять – господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз – акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом – такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують – вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

Нудно.

– Як школа? – типове питання за святковим столом.

– Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

– Сумуватимеш?

– Ага, – що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

– Екзамени тепер?

– Ну да. П’ять штук.

– А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

– Та там… – відмахнувся я.

Інше типове питання:

– А дівчина в тебе є?

– Да, – що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

– А що за дівчина?

– Все, як у людей, – просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

– Ну так, – пояснив я, – сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

– Ну так, це теж не остання річ! – перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

– Ну да, – сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді – я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). – Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.