Корф

Ця велика галаслива жінка з пишною гривою каштанового волосся, яке, здавалося, було недбало прикручене до її невеличкого черепа, з ледь помітною, але все ж таки пихою називала себе звучним словом консьєрж, більше того, вона називала себе concierge. У це слово вона вкладала щось глибше, ніж просто зміст, що стосувався безпосередньо її професійних обов'язків, вона вимовляла це слово з небаченим, правильніше сказати нечуваним, прононсом, який для поважного й освіченого мешканця цього міста мав здатися як мінімум кумедним, як максимум (давайте дивитися правді у вічі) – плебейським.

Вона випливла з невиразної темряви своєї комірчини, немов летючий голландець з туману. І все, що можна було побачити у тій комірчині, – так це чорно-білий телевізор, що працював без звуку, і календар за дев'яносто третій рік, на якому сірою посмішкою посміхалася Вероніка Кастро.

– Мене звати Марія Федорівна Корф, – саме це було першим, що наш головний герой почув від цієї галасливої жінки з пишною гривою каштанового волосся. – Я консьєрж, навіть не так, я concierge цього будинку і наполягаю на тому, щоб ви, перш ніж переступити поріг цього будинку, в якому я, якщо ви не забули, concierge, обтрушували свої ноги он тим віником. І ще: будинок починається з консьєржа. Це правило номер один. Добрий консьєрж чи злий – залежить від того, наскільки обізнані у правилі номер один мешканці. І правило номер два: з консьєржем завжди краще бути у гарних відносинах. Цього поки досить. – Це було друге, що він почув. Від тієї жінки, звичайно. Інакше, якби він взагалі почув щось уперше в житті, то виглядав би щонайменше приголомшеним, а це аж ніяк у наші плани не входить, адже одразу виникла б сила-силенна непорозумінь, незрозумілостей, і повість мала б дещо заплутаний характер, а цього, повірте мені, й без того не бракуватиме.

І, нарешті, третє, що він почув, було:

– Тож, шановний, в яку квартиру ви прямуєте?

– Тридцять сім, здається, – відповів наш головний герой і, щоб пересвідчитись напевне, зазирнув до клаптика паперу, що невідомо ким був вирваний з учнівського зошита. – Так, тридцять сім.

– О!!! – зраділа Марія Федорівна Корф. – І до кого ж ми прямуємо?

– Рита Львівна, якщо нічого не плутаю…

– Нічого не плутаєте, – хитрувато промовила Марія Федорівна. – Тільки… – вона, підібравши губи пучком, нахилилася до лівого вуха нашого головного героя, – будьте обережні. Рита Львівна – жінка страшної вдачі.

– На дачі? – недочув наш головний герой.

– Ага, на дачі! Яка дача у грудні? Думайте, що говорите!

– Думаю. Але нічого не розумію… Ви знущаєтесь?

– Я? Знущаюсь? Так, я знущаюсь.

– То я можу йти?

– Іди, іди, – раптом перейшла вона на «ти». – Тільки обережніше. Угумк?

– Угумк… – повторив наш головний герой за Марією Федорівною Корф і попрямував у глиб під'їзду, де, за його розрахунками, мав знаходитися ліфт.

Наш головний герой натиснув обгорілий п'ятачок кнопки виклику ліфта й оглянувся. У світловому прорізі дверей виднівся громіздкий силует Марії Федорівни Корф.

– П'ятий поверх! – крикнула вона сиплуватим голосом.

– Дякую, я знаю, – пошепки відповів наш головний герой і стрибнув до тьмяно освітленої кабіни, яка щойно спустилася з верхніх поверхів.

«Ідіотизм», – подумав він.

Ідіотизм, – відбилося луною десь у шахті ліфта.

Ліфт зупинився, наш головний герой перехрестився, відчинилися двері, і прямо перед ним з'явилася висвітлена пергідролем карлиця. Не встиг наш головний герой вискочити з ліфта, як карлиця, вдягнута у дитячу дублянку, шмигнула до кабіни, виштовхала з неї нашого головного героя і зі словами «привіт, сусід» натиснула кнопку й зникла. Ліфт поніс її донизу, у невідомість поверхів та людських доль. А наш головний герой залишився стояти у яскраво освітленому приміщенні, яке більше було схоже на лікарняну приймальню, ніж на сходовий майданчик.

– А це і є приймальня, шановний! Тільки не лікарняна, якщо встиг помітити! – почув він зичний голос, що лунав крізь, здавалося, динаміки.

– А він і лунає крізь динаміки, шановний! – знову почув він голос, який вже лунав звідкись праворуч. – Давай-давай, хлопчику, іди до мамки, на голос…

– А? – чи то не зрозумів, чи то злякався наш головний герой.

– Бе! Давай сюди! Ти запізнився, шановний.

– Рита Львівна? – перепитав наш головний герой.

– Ні, Льоня Космос, хто ж іще. Довго я буду чекати? Ніжками, ніжками, маленький.

І наш головний герой, підкорюючись погрозливому голосу, за мить опинився у невеличкій кімнаті, що більше скидалася на третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

– Тут вам і смерть, – пролунав голос невідомо звідки, у кімнаті загорілося верхнє світло, і наш головний герой побачив її, жінку страшної вдачі. Риту Львівну.

Рита Львівна

Так-так, саме Рита Львівна. Зовні вона була схожа на велетенську людиноподібну жабу. Невисока, проте об'ємна, з довгим, нижче плечей, чорним волоссям, що звивалося горгонськими зміями, вона стояла посеред кімнати. Чималий неохайний рот відкривався без видимої (радше, чутної) на те причини. Губна помада кольору перестиглої сливи товстим шаром лежала на губах і, більше того, навколо них, наче це фарбувалася не сама Рита Львівна, а її молодша донька Рима.

– Не лякайся, шановний, – майже прокричала Рита Львівна, – не лякайся мого макіяжу, чи як там у вас, молодих, кажуть, мейк-апу. Це мене сьогодні моя молодша донька Рима фарбувала. Безмозке дитя, їй-богу. Що з неї візьмеш.

– Певно, симпатичне створіннячко, – фальшиво видавив із себе наш головний герой і посміхнувся.

– Ти її бачив, принаймні, мав зустріти. Вона вибігла від мене три хвилини тому.

– М-м-м, – зніяковів наш головний герой, вагаючись: чи то поспівчувати, чи то залишитися при твердому рішенні, що створіннячко таки симпатичне. Але і перше і друге він відкинув як непотрібне. З першим він би міг перегнути палицю, з другим – піти проти власних принципів до кінця залишатися чесним. Хоча, зрештою, він ту карлицю побачив лише мигцем, і враження могли скластися досить хибні. Болюче хибні.

– Ясно, – промовив він, залишившись на стороні компромісного нейтралітету в судженнях.

– Куди ясніше! – жваво підхопила Рита Львівна й розкланялася у досить вишуканий спосіб – зробила реверанс.

Надто вишуканий як для такої тумби, відзначив наш головний герой і засоромився своїх нахабних думок. Але, окрім цього, він також звернув увагу (і, варто зазначити, не менше попереднього засоромився) на дивовижно короткі ноги і незрівнянно довгі руки Рити Львівни. І хоч вона була вдягнута у гаптовану білими трояндами коричневу спідницю, що сягала щиколоток, довжина ніг все-таки себе видавала: то була маленька довжина. І руки – які ж руки, немов жердини чи граблі. Не руки, а лапи. Взагалі, подумав наш головний герой, уся вона якась недоладна, незграбна, безфігурна, якщо можна так сказати.

– Ну, годі тут у реверансах витанцьовувати, час і до діла. Отже, шановний, ти є тим самим племінником?

Племінником наш головний герой був, але чи тим самим – з упевненістю відповісти він не міг.

– Не відповім напевне, – зашарівся наш головний герой, – так, справді, я племінник, дядечка мого звати Іваном, але яке це має значення?

– Іваном, кажеш? – замислилася Рита Львівна.

– Іваном Опанасовичем…

– По батькові мене не цікавить. А що цікавить тебе?

– Мене?

– Так, що тебе цікавить?

– М-м-м… я навіть не знаю, що вам відповісти.

– А ти не відповідай. Хочеш сісти?

– Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.

– І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.

Наш головний герой розгублено посміхнувся.

– Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?

– Можна.

– От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.

– Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…

– А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.

– Петро Іванович…

– Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?

– Вірно, але…

– Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.

– Знаю.

– Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.

– Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.

– Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.

– Пусте.

Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:

– Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?

– Приблизно, – відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.

Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:

– І не забудь гроші взяти з цього… – вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: – …конюха!

Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше – цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:

– Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…

– Хлопчику, – вкотре перебила нашого головного героя Рита Львівна, – тобі квартира потрібна?

– Е-е, ну так, у принципі.

– У принципі чи потрібна?

– Потрібна.

– Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.

Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.

Артур

Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

– Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

– Ні, не знав. А це правда?

– Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.

– Мені дуже шкода…

– Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

– Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.

– Хвойний.

– Приємний запах.

– Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

– Хвойний? Хвойний запах?

– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

– Хто помер?

– Матінка.

– Вибачте, я не знав…

– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

– У мене немає револьвера.

– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.

– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.

– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.

– За яких ще цих?

– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.

– Мав би, але не розумію.

– Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.

– Рукавички у мене є. Арсен…

– Артур.

– Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…

– І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?

– Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

– Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, – і він уклав її до кишені нашого головного героя. – Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час – це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок – ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

– Мені підходить.

– Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

– Вас?

– Мене, – з гордістю промовив Артур. – І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму – жалюгідне видовище, не вдалася дівка – карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

– Куди – туди ж? – не зрозумів наш головний герой.

– Туди, – Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

– Зрозуміло, – зробив свої висновки наш головний герой.

– Тож будь обережним, вона твоя сусідка, – і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

– Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

– Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

– Ага, тепер я розумію, – згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

– От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

– Усіх? – здивувався наш головний герой.

– Ага.

– І мене?

– Ну, цього я не знаю. Мене – б'є, Риму свою – як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

– Кого?

– Вахтерку нашу.

– Яку ще вахтерку?

– Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.

– Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.

– Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, – змахнув руками Артур. – Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима – теж туди ж.

– Себто туди? – перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.

– Ага, – простодушно закивав Артур, – усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.

Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.

Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» – а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.

Ніколай

Від чого прокинувся наш головний герой, так і не було встановлено. Ходять чутки, що ніхто ніколи достеменно і не встановить причин пробудження нашого головного героя. Версій, які натикалися одна на одну й змагалися у своїй імовірності, було дві. Перша – неабияке відчуття голоду, яке охопило, немов простудна бацила, весь його організм. Друга – телефонний дзвінок, що був прямою профанацією сну як інституту спокою. Що правда, а що ні – на даному етапі розвитку повісті неважливо. Але знаємо напевно – дзвінок був, і на нього відповів наш головний герой.

– Слухаю вас, – мовив він у слухавку.

– А я – вас, – відповіли на тому кінці грайливим чоловічим голосом.

– Не зрозумів.

– Це Ніколай. Дійшли чутки, що в нас поселився новий мешканець, і я вирішив перевірити зв'язок. Тепер бачу, точніше, чую, що все гаразд.

Наш головний герой почухав око.

– Ну, це добре. Отже, ви і є той самий Ніколай, до якого я маю звертатися у складних ситуаціях?

– Ага, це я. Тільки не у всіх складних ситуаціях, а виключно в тих, що стосуються сантехніки. А тебе як звати? Це мені для статистики.

«Для статистики? – подумав наш головний герой. – Для якої ще статистики? Яке відношення моє ім'я має до яких би то не було статистичних даних? Це що, розмір, зріст, вага, вік, соціальне становище?»

– Алєу! – прокричав Ніколай. – Ти заснув?

– Вибачте, задумався. Я тут. Так що, власне, ви хотіли?

– Ім'я. Твоє ім'я!

Раптом щось затріщало, пролунав лускіт, скрегіт, якісь сонорні шипіння, короткий «клац», зв'язок розірвався.

– Алло! Алло! – марно намагався докричатися наш головний герой.

Знову пролунав дзвінок.

– Ніколай? – запитав наш головний герой.

– Ага, це я, – грубуватим голосом відповів Ніколай. – Бачу, точніше, чую, а ще точніше – взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?

– Чую.

– Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?

– Так-так, уважно, – відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.

– Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, – ледь не погрозливо кричав Ніколай. – Але перш ніж мені телефонувати – добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі – вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу – я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала – прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні – розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку – значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?

– Ясно, – відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. – Все ясно! – прокричав наш головний герой.

– От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око – я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! – радісно вигукнув Ніколай.

– Не добре! – фальцетом заверещав наш головний герой. – Тепер вислухайте мене: я не збираюся…

В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.

– Алло! Гей, новенький, ти мене чуєш? Алло! – кричав Ніколай.

Але шипіння перервалося, знову пролунав короткий «клац», після чого пішла довга череда коротких гудків.

Наш головний герой приготувався до чергового дзвінка, він уже був готовий виплеснути на цього нахабного сантехніка всю помийну яму, що утворилася на дні його душі за неповні двадцять вісім років, але ніхто так і не зателефонував, натомість спазми, що були викликані голодом, уже добряче нагадали нашому головному герою про те, що вечеря, яка відбулася минулого дня в купе потяга, вже давно перетравлена і шлунковий сік лишився без роботи.

Вдягнувшись тепліше (зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування), наш головний герой вискочив на сходовий майданчик, спустився ліфтом униз і, ігноруючи якісь чи то погрозливі, чи то запитальні вигуки Марії Федорівни, себто Віри Євсеївни, швидко вистрибнув на морозне подвір'я. За рогом, біля кіоску з пресою, наш головний герой ще зранку запримітив булочну.

Наслідки

Вони могли бути будь-якими. Зважаючи на становище, у якому перебував наш головний герой, наслідки могли бути як катастрофічними, так і комічними. Варто зазначити, що перебуваючи у новій для нього соціопсихологічній атмосфері, він зовсім забув, що таке адекватне сприйняття стану речей, а тому був готовим до будь-чого. Навіть до каламбурів.

– Хліб у вас свіжий? – запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.

– Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.

З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:

– Хліб у нас завжди свіжий!

– От бачите. Хліб у нас свіжий, – заквоктала весела продавщиця. – У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.

Глєб повернувся до кросворда.

Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній – таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.

– То як? – з викликом промовила продавщиця. – Лови-лови!

– Кого? – не зрозумів наш головний герой.

– Очі. Он як розбіглися! – І вона розсміялася веселим і гучним сміхом. – Ну? – раптово посерйознішала вона. – Шо давать?

– Хліб. Чорний. І батон.

Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.

– Батон нарізаний?

– Ага, але в ідеалі…

– Вуді Аллен! – підхопила продавщиця.

– Що?

– Це каламбур. Не лякайся. Ти кажеш «в ідеалі», а я підхоплюю: «Вуді Аллен».

– А, ясно, – посміхнувся наш головний герой, подумки відзначаючи, що каламбур дійсно непоганий.

– А коли приходять кацапи, – подав свій басовитий голос Глєб, – і кажуть «пастараємся», ми зазвичай відповідаємо «Баста Раямс».

– Ясно, – стримано прокоментував наш головний герой, дістаючи дешевий гаманець із шкірозамінника з гравіюванням «DG».

– То шо давать? – знову запитала продавщиця, широко посміхаючись. – Батон нарізаний?

– Так, але в ідеалі…

– Вуді Аллен! – не меш за попередній раз зраділа продавщиця.

– Це вже не смішно, вибачте, – сказав наш головний герой, підраховуючи гроші у гаманці.

– Кому як, солодкий, кому як, – і вона щиро підморгнула. – Твій батон, твій хліб.

– Дякую, – подякував наш головний герой, розрахувався і поспіхом подався до виходу.

У гастрономі він упорався набагато швидше. Над містом кружляв дух обідньої перерви, а тому кулінарія, молочний та бакалійний відділи були насичені громадськістю, що поспішала справити свої гастрономічні інстинкти до чотирнадцяти нуль-нуль. Продавщиці не встигали обслуговувати, помітно нервували касири, цвірінькав дріб'язок, що падав на кахельну підлогу, біля гральних автоматів стояли черги, тому ніхто не відволікав нашого головного героя порожніми балачками.

На вулиці вівсяними пластівцями падав рідкий сніг, суцільний свинцевий накип у вигляді хмар укривав місто та його околиці, ожеледиця досягла свого абсолюту, й у натовпі, що крокував невідомо куди і невідомо звідки (наче це були ряди воїнів, що йшли у психічну атаку), утворювалися щілини. Це падали вбиті та поранені, які були зненацька уражені ожеледицею. Нові черевики нашого головного героя, що йому купила його матінка, мали досить рельєфну підошву, тому він ішов твердо, міцно ступаючи високими ногами по депресивному сірому снігу. В його селі, звідки наш головний герой був родом і де донедавна відлежував боки, сніг був білий, сірим він ставав лише тоді, коли його посипали попелом. Наш головний герой знав, що великі міста перерізані кам'яними артеріями автомагістралей, проспектів і вулиць і що автомобілів у мільйон разів більше, ніж мешканців, і всі ці міста обнесені шкідливими для людства заводами, немов колючим дротом. Усе це і було головною причиною сірості снігу. Все це і було причиною депресії, що, немов суцільний свинцевий накип, укривав місто та його околиці.

Обтрусивши віником ноги, наш головний герой зайшов до під'їзду.

– Підловила! Підловила! – вкотре почув він галасливий голос Марії Федорівни і відчув, як міцна рука, що належала власниці галасливого голосу, вхопила його за рукав пальта. – Підловила! – знову закричала вона.

Розгубившись і втративши будь-які орієнтири, які б могли вивести до ліфта, наш головний герой вирвався з чіпких лап смерті, позадкував, розвернувся на невідому кількість градусів і побіг. Опинившись знову на вулиці, він вирішив перечекати бурю, перевести дух і дати раду з консьєржем, тобто, перепрошую, concierge, але остання переводити дух не збиралася і слідом за нашим головним героєм вискочила надвір.

– Стій! – закричала вона.

Закашлялась, сплюнула – і знову:

– Куди тікаєш?

Корф досить вправно нахилилася, згребла руками у чорних в'язаних рукавичках сніг, зліпила сніжку і кинула нею у нашого головного героя.

– Та як ви смі… та що ж… – намагався щось заперечити наш головний герой. Очевидно, він був неабияк шокований зухвалою поведінкою Марії Федорівни, яка, не гаючи дорогоцінного часу, вже встигла зліпити другу сніжку.

– Лови! – зледеніла сніжка влучила в ногу.

«Не так боляче, як образливо», – подумав наш головний герой.

– На ще! – Артилерійський вогонь, що був пущений з рук Корф, градом посипався на нашого головного героя.

– Значить, так? Да?

Закипаючи від люті і ховаючи свій ображений організм за стовбуром каштана, наш головний герой почав і собі ліпіти сніжку, але він закипав настільки, що сніг моментально танув у його гарячих руках, і тоді він узяв себе в них, зосередився, згадав літній дощ та польові квіти, згадав матусю, щасливе дитинство, книжки Нестайка та Трублаїні і заспокоївся. Руки охололи, але у глибині душі ще жеврів гострий вогник помсти, і, таки зліпивши сніжку, він, пригадуючи свої юнацькі здібності у метанні молота, жбурнув ідеальної форми снігову кулю у Марію Федорівну Корф.

– Тримай, Куйбідище! – закричав наш головний герой і відчув блаженство, яке наступає лише в одного з дуелянтів, що отримав бажану сатисфакцію. Визирнувши з-за каштана, він побачив Корф, що розтягнулася на землі. Вона тужно стогнала. Стогнала і Марія Федорівна. Перелякавшись власної контратаки, наш головний герой підібрав поли пальта й стрімголов понісся до пораненої.

– Я вас не боляче? – винувато запитав він, досягнувши тіла.

– Ти мене дуже боляче! – сиплим голосом завила Корф.

– Вибачте, я не хотів.

– Не хотів би – не влучив. У саме яблучко, стрілок ти ворошиловський.

Однією рукою Корф прикривала поранене око, іншою намагалася вдарити нашого головного героя.

– Фінгал вискочить, – констатувала поранена.

– А ви його снігом.

– Зараз я тебе снігом! – закричала Марія Федорівна. – Дай руку.

Піднявши із землі громіздку тушу консьєржки, наш головний герой огледів корфівське око і зробив висновок: синець буде, до того ж синець великий, але озвучити свій висновок уголос він не наважився.

– Ви перші почали. Чого було за мною гнатися, а потім ще й сніжками кидатись? – намагався виправдатися наш головний герой.

– Не виправдовуйся! Чого-чого? Бо того! Не треба було тікати!

– Вибачте, але ви мене налякали. Кричали тут: підловила, підловила!

– Треба було, коли ти в булочну йшов, відгукнутися. Я йому кричу-кричу, а він, як ота пава, іде собі, розумієш, у булочну. Чого ти не відгукнувся?

– Я не чув.

– Не чув він. От і маєш тепер наслідки. Понаїхало тут всяких.

– Хто б казав!

– А шо таке? Шо таке? Я, між іншим, з Василькова. Не сьогодні-завтра у межі столиці ввійде. Так що до мене ніяких претензій.

– Знаєте що, давайте начистоту. Не треба мене обманювати, я знаю, що вас насправді звуть не Марія Федорівна Корф, а Віра Авсеївна Куйбіда. Не треба мені голову пудрити, домовились?