Допомога

Вже відрізуючи тонкий, немов кредитна картка, шматок хліба, наш головний герой зрозумів, що весела хохотушка і каламбурниця з булочної виявилася підступною підсовувачкою черствого хліба.

– Так я і ножі не встигатиму гострити, – невдоволено промимрив наш головний герой, накладаючи на відрізаний кусень хліба, який був черствішим за кредитну картку, шматок синтетичної ковбаси.

Проковтнувши бутерброд (жувати його не виявлялося можливим), він вирішив самостійно роздивитися квартиру. Кухня – сім квадратних метрів затишку, кімната – сімнадцять метрів простору, туалет, ванна. Посуд, ганчірки, постільна білизна. Телефон – сонна жаба бежевого кольору, вишневі шторки, балкон. Але чогось не вистачало, щось було відсутнім у цій, зрештою, непоганій квартирі майже в центрі міста (два квартали від площі Перемоги). Речі! Особисті речі головного героя. Три величезні спортивні сумки і один крихітний рюкзачишко. І тут наш головний герой згадав про свої речі. Подивився на годинник, що непомітним млинцем висів над піаніно, і зрозумів, що за годину у камері схову почне зростати пеня.

Він швиденько взув свої зручні новенькі черевики, вискочив з квартири і – благо ліфт не змусив себе чекати – спустився вниз.

– Ого-го! – вигукнула Марія Федорівна, запримітивши нашого головного героя. – Ого-го! – повторила вона свій радісний вигук. – Знаєш, я подумала і вирішила бути твоєю покровителькою. Це буде фантастично!

– Маріє Федорівно, я поспішаю.

– Та нікуди не дінуться твої речі, зачекай. Дай поясню. Тобі неодмінно треба познайомитися з моєю донькою.

«Цього тільки не вистачало», – подумав наш головний герой.

– Неодмінно! – скрикнула Корф.

– Я поспішаю! Не затримуйте мене, благаю вас.

Корф незворушно сиділа у своїй комірчині. Навколо лівого ока красувався блискучий синець.

– Ну біжи, біжи! Але з донькою я тебе обов'язково познайомлю. Валентина! Ї ї звуть Валентина!

Наш головний герой вискочив на вулицю, поспіхом добіг до автобусної зупинки і, ні в кого не питаючи маршруту, який би міг довести його до вокзалу, вскочив до першого автобуса.

– До вокзалу доїду? – запитав він у жінки поважного віку, що сиділа на першому сидінні коло дверей.

– Якщо вам треба на вокзал, то ви неодмінно доїдете. Ну, це якщо з вами нічого не станеться.

– А що може статися? – перепитав наш головний герой.

– Ну, не знаю: наприклад, ви впадете в каналізаційний люк, або вас до смерті покусають голодні собаки, або, не дай бог, на вас упаде свиня і придушить.

– Ясно. А цей автобус… автобус цей до вокзалу прямує?

– Цей – ні, – відповіла жінка, додавши: – Понаїхало ж тут…

На наступній зупинці нашому головному герою довелося зійти. Випитавши дорогу і дізнавшись, що до вокзалу він спокійнісінько дійде пішки за якихось десять хвилин, наш головний герой, притримуючи кишені, понісся через снігові замети, як йому пояснили, навпростець. Дорогою він ледь не втрапив у відкритий каналізаційний колектор біля ринку «Сиріус», який ще нерідко називають Євбазом. Його ледь не пошматувала зграя голодних собак, а вже коли він дістався безпосередньо вокзалу, якийсь чолов'яга у кирзових чоботях та ватній фуфайці трохи не впустив на нашого головного героя мішок, в якому щось неприємно заверещало…

Забравши свої сумки, він з полегшенням зітхнув і повільно, наче звичайний міський мешканець, що вирішив прогулятися, побрів до будинку, який мав стати його безпечною оселею, надійним фортом, вірним укриттям від негод і наврочень на найближчі кілька місяців.

Коли наш головний герой майже дістався свого вірного укриття, підступна доля знову звела його з консьєржкою, тобто, перепрошую, concierge, яка довго й обґрунтовано запевняла нашого головного героя у своїх професійних здібностях покровительки і в тому, що він не пожалкує про свій вибір. Також Корф ще раз наполягла на знайомстві нашого головного героя зі своєю донькою Валентиною, вона відверто посміхалася, всякчас поправляла здоровенний гребінь на голові, звужувала очі, театрально вимахувала газетою і під кінець виказала своє щире захоплення нашим головним героєм.

– Щиро! Просто щиро захоплююся тобою! А наслідки, – вона жалісливо погладила око, – дрібниці. Забудь про це. Ну все, цьом! А, ні, чекай! Скажи, у скільки тобі обійшовся бушлат?

– Це, взагалі-то, пальто.

– Ну звісно, пальто! Так у скільки?

– У півтори тисячі.

– Славний, славний, – Корф посмикала за рукав. – І не забудь про мою доньку. Вас неодмінно треба познайомити! Ну а тепер все, іди відпочивай.

І він пішов, згинаючись під тягарем трьох важелезних спортивних сумок та одного крихітного рюкзачка.

Уже вдома наш головний герой узявся до розв'язування складних побутових ребусів: куди покласти станок для гоління, на які полиці поставити необхідні для роботи книги, що їх було не так уже й багато. Але якщо розставити ці книги у незручному місці, можна з легкістю забути про їх існування. Також виникали питання стосовно білизни. У комоді було три шухляди. В нижній можна було б тримати шкарпетки та кальсони, у середній – спіднє, у верхній шухляді – різні необхідні дрібні речі. Але головоломка полягала в тому, що таку модель тримання власних речей у комоді можна було переінакшити: у верхній шухляді – спіднє, у нижній – необхідні дрібниці, у середній – шкарпетки та кальсони. Як зручніше? – ламав мозок наш головний герой. І тільки-но еврикіальна думка спалахнула у його голові, як пролунав дзвоник у двері.

Наш головний герой відчинив двері, але нікого не побачив.

Діти, виправдав він відсутність того, хто порушив його побутові роздуми. Зачинивши двері, він навіщось попрямував до кухні, але квартира знову наповнилася пронизливим тьохканням. Різко відчинивши двері й гостро глянувши уперед, наш головний герой знову нікого не побачив, але раптом його периферійний погляд запримітив якесь невиразне ворушіння внизу. Опустивши очі, він побачив… Риму, доньку Рити Львівни, яка, за словами Артура, теж туди ж.

– Альо! Сусід! – викрикнула Рима. – Я тут.

– Я бачу, доброго дня, – ввічливо, майже куртуазно поздоровкався наш головний герой, так колись здоровкався мультиплікаційний слоник з маленькими чоловічками, що мешкали у кульбабі.

– Чуєш, сусід, – у руках Рима тримала швабру, – давай я тобі допоможу.

– Гм-м, дуже вдячний, але я сам упораюся. Тим більше у квартирі напрочуд чисто, і мити підлогу не обов'язково.

– А я і не збиралася тобі підлогу мити. Просто подумала, що можу допомогти, і все тут.

– А швабра? – поцікавився наш головний герой і мав на те свої причини: якщо є швабра, а мити підлогу ніхто не збирався, то виникає питання: а швабра?

– До дзвоника не дістаю. Ну так шо?

– А шо? – розгублено глянув наш головний герой на карлицю.

– Шо-шо! Допомагати тобі?

– А чим же ви мені можете допомогти?

– Ну там, – замріяно протягнула Рима, – порозкладати речі, може, їсти приготувати, як захочеш.

– А ви хочете?

– Чесно – ні. Мене мамка прислали. Тільки ти їй не кажи, добре?

– Добре.

– А то вони мене поб'ють.

– Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?

– Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?

– Ні, дякую. Я сам.

– Ну як знаєш… Ех, – Рима раптово скисла. – Навіть у коридор не запросив.

– Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?

– Здався мені твій чай… – її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. – Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.

Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.

– Мамка тебе по голівці не погладять! – її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.

– Ну що? Що я зробив не так? – болісно зітхнув наш головний герой.

– Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.

– Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.

– Ще як призведе, – пхинькала Рима писклявим голосом. – Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!

– Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, – наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. – Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, – він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.

– Е ні, – погрозливо заверещала Рима, – спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.

Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:

– Сусід! – так, немовби це мало бути як мінімум образливим.

Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.

По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє – у середню шухляду, шкарпетки та кальсони – у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.

Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

– І хто ж це мені телефонує? – запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.

– Це я! Привіт!

Це був він.

– Хто? Я не розумію!

– Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! – це був Ніколай, і він кричав.

– Ніколай, щось трапилось?

– Ні!

– Ви телефонуєте з Бірми?

– Звідки?

– З Бірми.

– Це що? Назва ресторану?

– Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?

– Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…

– Бірмі.

– Точно!

– Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?

– А?

– Питаю, так треба, у сенсі, кричати?

– Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?

– А що може бути не гаразд? – Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.

– Ну, я не знаю! Крани не течуть?

– Ще не перевіряв.

– Так перевір ти! Думаєш я за тебе ходитиму і перевірятиму твої крани?

– Ніколай, це необхідно робити зараз?

Ніколай задумався. Пролунав тріск, шипіння, але зв'язок не розірвався.

– Так! Це треба зараз, щоб потім не було тужливих рапсодій!

– Добре, я перевірю, але благаю вас не телефонувати мені з таких дріб'язкових причин. Не кладіть слухавку.

Наш головний герой, стримуючи себе, аби не ляснути телефоном об стіну, вийшов з кімнати, зайшов до ванної, перевірив наявність несправностей і, впевнившись, що таких не існує, повернувся до телефону.

– Алло, Ніколай?

– Ага! То як там справи з кранами?

– Все гаразд.

– І з-під ванної теж не тече?

– Не тече.

– Ти перевірив?

– Так, я перевірив.

– Точно? Дивись, щоб потім не було ніяких липневих морозів.

Наш головний герой поклав слухавку, вилаявся і повернувся до ребусів, які хоч і добряче йому обридли, але їхнє завершення було необхідним для подальшого затишку та благоустрою квартири.

Знову задзеленькав телефон. Наш головний герой презирливо глянув у його бік і спокійно продовжив зав'язувати шкарпетки у клубки. Так колись навчила його матінка. Шкарпеточка у шкарпеточку, вузлик до вузлика.

Близько десятої години вечора наш головний герой нарешті закінчив свої буденні клопоти, випив склянку солодкого чаю з бергамотом і зробив висновок, що настав час лягати спати. Власне, час іще не настав, адже зазвичай наш головний герой лягав після дванадцятої, але така вражаюча втома накотилася на нього, що не лягти спати саме зараз було б подібно до смерті. Зрештою, наш головний герой так і подумав: якщо я зараз не ляжу спати, то помру. Але попереду на нього чекала болісна процедура. Всовувати ковдру до підодіяльника. Вдома це робила матінка. Коли наш головний герой навчався у медичному інституті, то спочивав у спальному мішку. В цій же квартирі, майже у центрі мегаполісу, не було ані спального мішка, ані матінки. Тому болісна процедура цілковито і повністю лягала на його кволі плечі.

Проте і з цим завданням наш головний герой впорався. Щоправда, намучився добряче.

Ліжко виявилося зручним, точніше не ліжко, адже ліжка як такого у цій квартирі не було, проте був розкладний диван.

– Ніколи не думав, – пробурмотів наш головний герой, гасячи світло у лампі, що стояла на журнальному столику поруч, – ніколи не думав, – повторив наш головний герой, занурюючи своє обличчя у подушку, – що на дивані можна так зручно спати.

За три з половиною хвилини він по вінця загруз у глибокому, немов провалля, сні.

Було двадцять три хвилини на двадцять третю.

Рівно за сорок вісім хвилин пролунав телефонний дзвінок, який і розбудив нашого головного героя.

– Господи, – вилаявся він, – мені ж тільки-но почали снитися леви. Якщо це знову Ніколай, я покладу слухавку.

– Алло, – роздратовано привітався наш головний герой.

– Алло!!! – прокричав Ніколай.

– У Бірмі ранок? – поцікавився наш головний герой.

– А? – не зрозумів саркастичного підтексту Ніколай.

Але наш головний герой уже поклав слухавку, і не встиг він її покласти (хоча ні, встиг, інакше не відбулося б того, що відбулося), як знову пролунав дзвінок.

Наш головний герой проігнорував саме поняття такту, а тому вдав, наче його немає вдома. Більше того, він знайшов важіль регулювання гучності на цій далеко не сонній бежевій жабі і поставив його на мінімальну гучність, яка дорівнює тиші.

– Може, хоч рись мені насниться, – пробурмотів наш головний герой і заснув.

О дев'ятій годині ранку хтось постукав у двері.

Наш головний герой нещодавно прочитав книжку, де один з героїв, Ніл Палич, ніколи не дзвонив у двері, а лише стукав, немов сусід за комуналкою, що прагнув чужих квадратних метрів.

Відчинивши двері, наш головний герой побачив стінку навпроти, але, згадавши вчорашній конфуз, подивився униз, де окрім килимка та трьох недопалків нічого не побачив. І тільки він зібрався було зачинити двері, як із-за них вискочила карлиця у синій брючній піжамі, що була розцяцькована в жовті ведмедики.

– Ага! Не чекав? Це я так, тебе обдурити хотіла, – побажала доброго ранку карлиця.

– Обдурили?

– Обдурила! Я чого прийшла. Насправді, ти мені триста років не потрібен, але мамка попросили, щоб ти увімкнув звук на телефоні.

– Я ще сплю.

– А мамка попросили!

– Добре, я увімкну звук.

– Ну… тоді… як хочеш, захода на оладки. З яблуками.

– Дякую, – ввічливо відмовився наш головний герой, – іншим разом.

– Як хочеш, – і Рима, в одних махрових шкарпетках, навіть без капців, знову зникла у своїй квартирі. Наш головний герой знизав плечима й зачинив двері.

На вигляд він міг би дати цій Римі років тридцять, а то навіть тридцять п'ять, але поведінка її натякала на те, що у чотирнадцять поводять себе нічим не краще, ніж у тридцять, а то навіть у тридцять п'ять.

Перевівши важіль у позицію «дуже гучно», наш головний герой одразу почув дуже гучний дзенькіт.

– Алло? – запитально відповів наш головний герой.

– Ей ти, конюх.

Пояснювати, хто телефонував, – зайвий клопіт.

– Я не конюх, у мене вища…

– Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!

– Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…

– Конюхи чистять зуби? – голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. – Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.

– А можна не у такому тоні? – ображено запитав наш головний герой.

– Ти мені вказувати будеш?

– Добре-добре, я зараз піднімуся.

З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.

– Ти до мамки? – запитала вона.

– Так, ви теж?

– Теж.

І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.

– Дякую, але я не п'ю розчинну.

– Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! – пролунав доволі неприємний голос з динаміків.

– Вибачте, – засоромився наш головний герой, – але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, – навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».

– Ну і добре, – двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. – Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? – Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

– Але я хотіла поговорити не про це!!! – голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. – Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!

Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.

– О господи! – стомлено зітхнув наш головний герой. – Не починайте.

– Що таке?! – риторично прокричала Рита Львівна. – Щось негаразд? Крани течуть?

– Ні, з кранами все гаразд, дякую.

– Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?

Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:

– Знаю.

– Так якого шершня ти її образив?

– Але чим? Чим?

– Тим!!! Тим ти її образив! – І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.

– Мамо, не бийте! – сіпнулася Рима.

– Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, – заспокоїла Рита Львівна Риму.

Та, здається, заспокоїлась.

– Ну?

– Що це все означає? – наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.

– Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима – моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.

– Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.

– Добре, – замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, – давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно – а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці – розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?

– Ну що ж, – на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: – Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. – На цих словах наш головний герой трохи розгубився. – І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, – господи прости, дитинка не виросла, – нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… – Рита Львівна залилася імітованими сльозами. – Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.

– Чекайте-чекайте, – затараторив наш головний герой. – Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.

– Ага! – заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, – то все-таки відмовив!

– Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

– Ну, зрештою так. Але…

– Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!

– Це правда?!?!

– Ні, – зашарівся наш головний герой.

– Тоді все ж таки є чим орудувати, а?

– Це до справи ніякого стосунку не має.

– Ще й як має!!!

– Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?

– А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?

Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.

– От бачите, – продовжила Рита Львівна, – вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? – І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. – Таким чином, доведеться тебе відлупити! – І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.

– О! – закричав він. – Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.

Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:

– А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.

– Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, – спокійно погодився наш головний герой. – Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.

– Римо? – спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.

– Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.

– Значить, правда… – знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за якою, вочевидь, копошився Артур.

– Як вам не соромно, – наостанку проговорив наш головний герой. – Ви ж самі підговорили Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?

– Сама! Сама! – різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. – І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!

– Як хочете…

І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:

– Може, таки кави? – І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…

Арманьяки

Вдома – наш головний герой швидко звикав до нових місць проживання – пахло паркетом та вогкою штукатуркою. Під ногами валялося дрібне сміття, що він звечора не прибрав, на столі засихав хліб, хотілося кави і спати.

– Одне з двох, – вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.

За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка – виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.

Але це не входило у плани нашого головного героя, він мав боротися, борсатися, дряпатися на прямовисні скелі складнощів та труднощів, мав викльовувати здобич із чужих дзьобів, переступати вбитих та поранених і дряпатися далі. Коли він залишав рідну оселю, мама йому так і сказала:

– Синок, – сказала вона, – сина, синочок, синюганчику мій, ти маєш знати, що тобі буде важко, що тобі доведеться борсатися у багні, збивати лапками вершки у масло, наступати на горлянки поранених та пухнути від голоду. Ти маєш вирвати ласий шматок свого щастя, вирвати, синюшончику, й оберігати його від червивих очей та загребущих лап, що всякі почвари тягтимуть до твого щастя.

Так і мало бути, якби наш головний герой не був виліплений з іншого тіста, якби не був він замішаний на сметані, немов колобок, якби не був він чистого поля ягодою та джерельного струмка краплиною, не був порядним та деякою мірою інтелігентним чоловіком.

Хоча іноді наступати на горлянки доведеться, подумав він і вирішив, що варто вже знімати джезву з плити, адже піна піднялася, а пити кип'ячену каву – то доля жебраків і негрів.

– Хоча вони не такі вже і погані, ці Джими Кроу, – промовив наш головний герой уголос і сів біля вікна. Руки йому зігрівала гаряча чашка.

Ще наш головний герой думав про вічність. Точніше, про смерть. Так-так, саме про цю вередливу безносу-ту-саму спокусницю, про цю діваху з темним минулим і ще більш темним майбутнім, про цю володарку людських почуттів, повелительку страхів та правительку незворотності. Коли він залишав рідну оселю, брат його, двоюрідний, так і сказав йому:

– Рита Львівна, братику мій, це жінка, яка ходить по слідах смерті. Братчику мій, братка, братан, знай, що Рита Львівна – жінка страшної вдачі, ти згодом і сам зрозумієш, але вона – непоганий стартовий майданчик, адже ти, братулюшечко мій, зможеш якийсь час пожити в одній з її квартир.

Рита Львівна дійсно ходила по слідах смерті. Цей кооперативний шістнадцятиповерховий будинок на вулиці Чорновола, одразу біля дитячої лікарні, був збудований тоді, коли найстарші його мешканці вже були древніми, як світ. А Рита Львівна була донькою найдревнішої з цих древніх як світ мешканок. Дочекавшись смерті своєї матінки – найстаршої і найдревнішої, вона взяла справу до своїх рук, а місцевих довгожителів – в оборот, почала підлещуватися до одиноких дідуганчиків, що закінчували своє земне життя, до їхніх дружин, що мали прожити трохи довше, до інвалідів та хворих на онкологію. Спочатку вона доглядала бабу Олену, ветерана ще, певно, Куликовської битви, і коли баба Олена віддала богу душу, Рита Львівна стала повноправною власницею її квартири. Потім був дід Олексій зі своїм Георгіївським хрестом (щоправда, до 1913 року) за битву при Порт-Артурі, за ним – тьотя Клавдія Сергіївна, далі баба Оксана, баба Нюра, стара Вербичиха, древня Ліза Іванівна, хворенька Настя, підсліпувата Орися, безногий Валеріан, тьотя Наташа, яку випадково перерізав трамвай, але то темна історія, і навіть сама Рита Львівна до кінця не змогла у ній розібратися, але трикімнатну на десятому поверсі таки загарбала.

Квартира, до якої вселився наш головний герой, належала колись подружжю старих, але ще сповнених сил угорців. Проте дід, старий угорець, якщо чуткам у такій ситуації можна довіряти, втопив дружину у ванній через надлишок почуттів до неї, а сам дременув до Лондона, де мешкав його племінник. Він пристроїв діда до якогось притулку на околиці, біля аеропорту Гетуік, а квартира у Києві відійшла Риті Львівні.

Всього цього наш головний герой, звісно, не знав, проте вже починав здогадуватися. Інакше як пояснити таку кількість квартир в одному будинку в однієї власниці? Проте не здогадувався він про те, що Рита Львівна хоч і була жінкою страшної вдачі, але мала одну таємницю (звичайно, їх було більше, але ця була особливою) від оточуючих, яка б значно знизила її авторитет, дізнайся про неї хто-небудь із її оточення.