- Продемонструйте, товаришу Бергер, вашi знахiдки.
      - Охоче... - чоловiк повернувся до пульта. - Я ввiмкну локатори, щоб ви могли зазирнути в надра землi.
      На екранi проступили розпливчастi бруднi смуги, якi швидко набували чiткостi й виразностi.
      - Глибина - шiсть метрiв... - лунав голос Бергера. - Тут, пiд наносним грунтом, починається товстий шар криги... Наш вертолiт з апаратурою просувається до центру острова... Увага!
      Перед глядачами з'явився нечiткий образ складеного по колу камiння, а поруч нього - багато кiсток. Трохи далi "очi" апарата виявили велику ведмежу голову. Ще далi - нап'яту на палицi шкуру.
      Картина на екранi швидко попливла в сторону.
      - Стiй, стiй, Бергер! - несподiвано пролунав у залi схвильований голос. - Повертайся назад!.. Менi здається, що я помiтив силует мертвої людини!
      Залом прокотився схвильований шум. Тисячi очей з напруженням стежили за картиною, яка повiльно пропливала екраном.
      - Тут!.. Зменш довжину хвилi i наведи точнiше на фокус!
      З присмерку виступив невиразний силует людини, що лежала на боцi, пiдiгнувши нога й пiдклавши руку пiд голову. Деталi важко було розрiзнити, бо давався взнаки товстий шар криги й грунту над трупом. Щоб розгледiти все детальнiше, кiлька чоловiк поспiшили до екрана.
      - Прошу iнформацiйний центр негайно сфотографувати труп! - вигукнув хтось iз них.
      - Бергер, використайте рентгенiвськi хвилi! - попросив iнший.
      А коли на екранi з'явився рентгенiвський знiмок трупа, перший вчений сказав урочисто:
      - З форми черепа та загальної будови кiстяка суджу, що йдеться про людину дуже стародавню, можна сказати, первiсну. Точнiшi данi дiстанемо тодi, коли...
      Вiн не закiнчив. Його перебив дзвiнкий голос дiвчини з середини залу:
      - Товаришi, пропоную, щоб Бергер точно вiдмiтив мiсце знахiдки i одразу ж вимкнув апарат.
      Залом прокотився невдоволений гомiн.
      - Я поясню чому, - продовжувала дiвчина. - Ця знахiдка має надзвичайну цiннiсть для людства, а опромiнювання може зруйнувати чутливi тканини трупа, - насамперед мозок. Ми, колектив академiка Тарабкiна, спробуємо оживити цього мертвого.
      На полотнi з'явилось обличчя Бергера:
      - Я цiлком згодний з товаришкою, яка нас щойно застерегла. Не гнiвайтесь, але через небезпеку надмiрного опромiнювання вимикаю апарат без голосування...
      Екран погас. Було оголошено перерву, щоб присутнi могли спокiйно обмiркувати побачене.
      Iнформацiйний центр, як завжди, впорався iз своїм завданням блискавично. Вже через кiлька хвилин перший вчений зайшов до залу з щойно виготовленими фотознiмками в руках. Вигляд у нього був переможний.
      - Моє припущення пiдтвердилось цiлком! Ось - рентгенiвський знiмок "крижаного чоловiка", а ось - знiмок реконструйованого кiстяка первiсної людини, неандертальця. Як бачите, у обох - примiтивна будова черепа з низьким, спадистим лобом, великi надбрiвнi дуги, масивна нижня щелепа з нерозвиненим пiдборiддям. Те ж саме спостерiгаємо i при порiвняннi iнших частин обох кiстякiв.
      Отже, перед нами - неандерталець, що жив близько сiмдесяти тисяч рокiв тому... Складене по колу камiння, яке ми бачили на екранi, було, напевне, вогнищем, а натягнута на палицi шкура, мабуть, правила за тимчасове житло... Чи уявляєте ви, яка це буде перемога науки, якщо академiк Тарабкiн поверне до життя цього неандертальця? Я вiрю, що йому це вдасться зробити, як вдалось оживити малятко мамонта i кiлька iнших тварин, знайдених у кризi Арктики... Пропоную, щоб оживленого неандертальця спочатку було залишено серед вiльної природи, аби ми могли спостерiгати його життя та звички. Цiнним дослiдом буде й спроба його виховати...
      ***
      У величезнiй лабораторiї тихо, тiльки коли-не-коли чути кроки академiка Тарабкiна. Вiн пiдходить до широких прозорих резервуарiв, поглядає на апарати, вмонтованi в їх бiчнi стiнки. I знову повертається до столу.
      Обережно перегортаючи картоновi аркушi товстого журналу спостережень, академiк перебiгає очима стовпцi таблиць.
      Цифри, цифри, значки та цифри - i нiчого бiльш. Коли б хтось iз нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, вiн розчаровано згорнув би її вже на другiй сторiнцi. Однак академiка Тарабкiна сухi цифри хвилюють бiльш, нiж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрiбною ланкою ланцюга незлiченних дослiдiв. Так, наприклад, в однiй-єдинiй колонцi мiститься телеграфно короткий запис долi пiддослiдної тварини:
      "Номер дослiду IАТ - 148. Тиск перед дослiдом - 135, пiсля ексзангуїнацiї - 60, пiсля повернення 50% взятої кровi - 135, пiсля повної трансфузiї - 145, через одну годину пiсля трансфузiї - 140".
      Коротко кажучи, в собаки настала клiнiчна смерть внаслiдок втрати всiєї кровi, а потiм тварина була знову оживлена.
      Тарабкiн перегортає аркушi далi. Нумерацiя дослiдiв перевищує тисячу. На цих сторiнках кожен стовпчик свiдчить про невдачу, про остаточну, бiологiчну смерть тварини. Заморожений органiзм не вдавалось повернути до життя.
      Дослiд № АЗО - 1312 - бiологiчна смерть.
      Дослiд № АЗО - 1463 - бiологiчна смерть.
      Дослiд № АЗО - 1529 - пес загинув тiльки через чотири години пiсля оживлення.
      Бiля запису дослiду № АЗО - 1695 академiк затримується трохи довше. Кудлатого татранського пса, якого назвали Льодовичком, тричi заморожували при сiмдесятиградусному морозi i тричi повертали до життя. Як то вiн почуває себе зараз?
      Тарабкiн пiдвiвся, щоб попрямувати до вiварiя, але на пультi заблимав червоний вогник, i з гучномовця вiдеофону пролунав голос чергової центральної станцiї зв'язку:
      - Запрошуємо до апарата академiка Тарабкiна!.. Вас викликає Арктика.
      На екранi вiдеофону одразу ж з'явилось засмагле обличчя Бергера:
      - Не потурбував, Олександре Iвановичу?
      - Нi. Зараз ще нi, - посмiхнувся у вiдповiдь Тарабкiн. - Менi приписано обов'язковий пiвгодинний вiдпочинок, так що зараз я байдикую.
      - Як наш неандерталець?.. Чи є надiя повернути його до життя?
      - Сподiваюсь, що так. Нам дуже допомiг професор Мусил своїм новим методом регенерацiї органiзму. Всi пошкодженi тканини трупа оновлено, клiтини прокидаються до життя. В сiрiй речовинi кори головного мозку неандертальця вже не помiтно анi найменших ознак кисневого голодування. Фiзiологiчний розчин вiльно пульсує вiнцевою артерiєю i проникає в найдрiбнiшi судини. Мої колеги зараз саме готуються до останньої, вирiшальної операцiї.
      - Вiтаю вас, Олександре Iвановичу! Дуже радий i тисну вашу руку. А ще я хочу вас повiдомити,- тому й викликаю вночi,- що на невеличкому острiвцi, за триста сорок два кiлометри вiд Шпiцбергену, знайдено в льодовику ще одного замерзлого. Як можна судити з одягу, вiн жив на початку двадцятого сторiччя i був льотчиком.
      Тарабкiн здригнувся i замахав руками:
      - Лишiть його там, де знайшли. I, звичайно, припинiть роботи на тiй дiлянцi. Не знаю, наскiльки успiшною буде сьогоднiшня операцiя. Не забувайте, що це - перша спроба оживлення замерзлої людини,
      До лабораторiї зайшла дiвчина в бiлому халатi:
      - Олександре Iвановичу, все готово.
      Академiк попрощався з Бергером i, вдягнувши халат, попрямував до сусiднього примiщення.
      Посеред великого, залитого блакитним свiтлом залу стояла закрита з усiх бокiв скляна призма, в якiй, здавалось, спав густо зарослий волоссям первiсний чоловiк. Науковi працiвники, учнi академiка Тарабкiна, зосереджено стежили за мерехтливими променями у вiчках численних апаратiв та вимiрних приладiв, прикрiплених на призмi.
      - Апаратура перевiрена? - запитав академiк.
      - Так.
      - Чи в порядку трубки, що подаватимуть кров?
      - Так.
      Гострий погляд академiка затримався на цилiндричному скляному резервуарi з кров'ю, в якiй монотонно булькав кисень.
      - Огляньте ще раз... Бастiєн, початковий тиск в резервуарi - тридцять мiлiметрiв, швидкiсть трансфузiї - п'ятнадцять на хвилину. Поступово прискорювати... Наташо, в трубках, що проводять кров до мозку, тиск не бiльший за сто вiсiмдесят. Пильнуйте!.. Ну - починаємо!
      Члени колективу мовчки кивнули головами на знак згоди.
      - Бастiєн, увiмкнiть насоси!.. Тиск повiтря?
      - П'ятнадцять мiлiметрiв.
      - Тиск кровi?
      - Тридцять п'ять... сорок... сорок п'ять...
      - Права камера?
      - Нормальне навантаження.
      - Наташо, знизьте тиск на тридцять п'ять... - сказав майже пошепки Тарабкiн, глянувши на манометр. - Введiть кальцiй!
      Очi всiх були прикутi до екранiв контрольних апаратiв. I тiльки академiк пильно дивився на тiло первiсної людини, що все ще лежало нерухомо.
      Ось ледве помiтно ворухнулась грудна клiтка.
      - Штучне дихання!.. Механiчне серце ще не зупиняйте... Наташо, як мозок?
      Дiвчина припала очима до окулярiв рентгенмiкроскопа:
      - Все гаразд. Ознак гiпоксiї немає.
      Грудна клiтка неандертальця пiднялась, впала i знову пiднялась.
      - Йонес, збiльшить тиск до двохсот двадцяти... А ви - до ста вiсiмдесяти, - звернувся академiк до Наташi.
      Дихання пралюдини прискорилось,
      - П'ятнадцять подихiв на хвилину!- доповiв Бастiєн.
      - Венозний тиск? - запитав академiк.
      - Сто десять... Гадаю, що ми перемогли.
      - Почекайте... - Тарабкiн уважно дивився на обличчя неандертальця. Як мозок?
      Наташа схилилась до мiкроскопа. Судорожно стиснула важельок управлiння. Здригнулась.
      - Що? - запитав з острахом Тарабкiн.
      Вона пiдвела блiде обличчя i затулила його долонями.
      - Погляньте самi, Олександре Iвановичу... Можливо, я погано бачу...
      - В чому справа? - Тарабкiн пiдбiг до мiкроскопа. - Тиск в посилачi кровi в мозок?
      - Сто вiсiмдесят.
      - Венозний тиск?
      - Нормальний.
      - Чому ж тодi мозок залитий кров'ю?! - Академiк ще раз зазирнув у окуляр, метнувся до контрольних апаратiв.- Чому мозок залито кров'ю?!
      В напруженiй тишi тiльки гудiли насоси, що нагнiтали кров та повiтря в тiло пралюдини. Академiк схилив голову:
      - Марно... Мозок зруйновано вщент... Бастiєн, зупинiть штучне серце...
      - Не зупиняйте, не зупиняйте! - раптом вигукнула Наташа. - Ми вже дибились таких успiхiв, що й кров з мозку видалимо!
      - Не сподiвайтесь на неможливе. Мозок - надто складний орган, його не можна створити штучно. Настав справдi кiнець, ми повиннi з цим примиритись... I все ж я нiяк не можу збагнути, як все це могло трапитись?! - академiк поклав руку на плече Наташi.- Не плач, Наташо, ти нi в чому не винна... Слiзьми тут не зарадиш. Сьогоднi ми ще повиннi поступитись перед бiологiчною смертю. Але ми не здамось. Знову перевiримо все, щоб знайти похибки, яких припустились... Адже зумiли ми оживити тварин, якi були на сторiччя законсервованi в кризi?.. Оживимо й людину. Повиннi оживити, бо в Арктицi чекає ще один нещасний. Тепер тiльки вiд нас залежить, як довго вiн чекатиме..,
      Роздiл III
      Бульбашка
      повiтря
      Другого дня в iнститутi академiка Тарабкiна термiново зiбрались найвидатнiшi лiкарi й фiзiологи свiту. На запрошення славетного вченого вони прибули до Москви, щоб проаналiзувати весь хiд операцiї та визначити причину її невдачi.
      - Любi друзi, шановнi гостi, - звернувся до них академiк Тарабкiн, вiдкриваючи цю надзвичайну нараду. - Ви вже знаєте, чому я вас потурбував. Справа дуже й дуже важлива. Треба будь-що встановити, чи припустились якої помилки ми, чи, може, в цьому випадку нам на шляху стала невiдома науцi перепона, - коротко кажучи, треба вирiшити, чи здатнi ми нинi подолати смерть, що тривала сiмдесят тисяч рокiв... Попереднiй контроль ходу операцiї ми вже провели. Вся апаратура працює справно... А втiм, можете переконатися самi. Ось - контрольна плiвка i записи...
      Згортки пластмасових i паперових стрiчок з численними зазначками й химерними лiнiями переходили з рук у руки. Уважно розглядаючи та порiвнюючи їх з протокольними записами операцiї, вченi не квапились з висновками. Нарештi норвезький лiкар Галльстрем сказав задумливо:
      - Все свiдчить, що причину невдачi слiд шукати зовсiм не у надмiрному тиску кровi, яка подавалася в мозок... проте знiмки беззаперечно доводять, що крововилив стався саме через це... Нiчого не розумiю!
      Американський професор Дамбурi пiдняв руку:
      - Дозвольте, Олександре Iвановичу! На мою думку, можуть бути кiлька причин невдачi. Перша i найвiрогiднiша: метод, який виявився придатним для оживлення тварин, не придатний для людини. Друга: можливо, кору мозку та центральнi нерви було пошкоджено пiд час заморожування. I, нарештi, третя: кров сучасної людини не годиться для неандертальця, який, по сутi, стояв на перехiднiй стадiї мiж людиною й твариною...
      - Я б хотiла заперечити академiку Дамбурi, - озвалась Наташа Орлова. Дозвольте, Олександре Iвановичу?
      - Прошу! - кивнув головою Тарабкiн.
      - Гадаю, що про хибнiсть методики не може бути й мови. Оживляючи неандертальця, ми на основi численних дослiдiв змiнили весь хiд операцiї, взявши до уваги ступiнь розвитку первiсної людини. Мозок перед переливанням кровi зовсiм не був пошкоджений замороженням, це перевiрено. I, нарештi, при трансфузiї ми не використовували кровi сучасної людини такою, яка вона є, а змiнили її вiдповiдно до загального бiологiчного стану неандертальця. Отже, всi три припущення академiка Дамбурi вiдпадають. Я особисто шукала б причину в iншому. Ще на засiданнi Всесвiтньої Академiї наук я говорила про небезпеку зруйнування нiжних тканин замерзлого мозку ультразвуком та радiохвилями...
      - Нi, нi, не в цьому рiч! - похитав головою Тарабкiн. - До переливання кровi фiзiологiчний розчин струмував у всiх судинах без перешкод i легко проникав у всi капiляри мозку. Я особисто не вiрю в шкiдливу дiю дослiдницьких променiв на замерзлi тканини...
      Було висловлено ще кiлька припущень про причини невдачi i так само детально обговорено їх. Все свiдчило про те, що колектив тарабкiнцiв передбачливо зважив на всi можливi обставини, вжив усiх потрiбних заходiв.
      Розтин трупа пiдтвердив точку зору Тарабкiна про те, що мозок неандертальця був справдi оживлений i перед операцiєю не мав на собi анi найменшого слiду зруйнування структури.
      Дивним i нез'ясовним було те, що крововилив стався внаслiдок розриву капiлярних судин, хоч в них не спостерiгалось анi найменших ознак склерозу.
      - Отже, в усьому винна я! - Наташа Орлова схопилась за голову. - Це ж я стежила за манометром посилача кровi в мозок!
      Але не встигла вона це промовити, як раптом вiд дверей пролунав сумний голос чергового хiрурга:
      - Нi, Наташо, ти нi в чому не винна... Товаришi, я принiс вам ще одну прикру звiстку: хвилину тому, пiд час останньої операцiї при переливаннi кровi, загинув пiддослiдний собака номер сiмнадцять-тридцять... Знову ж таки крововилив у мозок...
      Тарабкiн швидко скинув гумовi рукавички i вибiг з операцiйної. За ним - Наташа, Бастiєн, решта членiв колективу й гостi.
      Тварина лежала в термостатi нерухомо. її смерть була гiрким докором ученим, навiювала тривожнi думки i сумнiви. Де, коли, яким саме чином у злагоджений хiд операцiї заповзла фатальна похибка? Що це - знову прикрий випадок чи ще не розкрита закономiрнiсть?
      - Пiсля стiлькох вдалих дослiдiв - знищений мозок... - засмучено сказав академiк Тарабкiн пiсля тривалої мовчанки. - I - у тварини... Товаришу Дамбурi, ви тепер переконались, що всi вашi припущення вiдпадають?.. Подивiться на цей мозок самi. Тi ж ознаки, що й у неандертальця. А цей пес був заморожений ненадовго, i ми використовували тi ж методи, що й ранiше; навiть тi самi апарати... В чому ж тодi криється помилка?
      Китайський академiк Сун Чiн-i пiдiйшов ближче до термостата:
      - Кажете, використовувалась та ж сама апаратура?.. То давайте ж перевiримо її якнайсуворiше.
      Тарабкiн погодився.
      Спочатку випробували кожен з апаратiв у дiї. Всi вони працювали бездоганно. Потiм усi прилади розiбрали до останнього гвинтика, старанно оглянули кожну складову частину. Все було гаразд.
      - Що ж, лишається тiльки перевiрити вакуум... - запропонував академiк Дамбурi.
      Отут i пролунало вперше нищiвне, приголомшливе повiдомлення: у вакуумi манометра виявилось повiтря!
      - Так ось у чому справа! - вигукнув Тарабкiн. - Манометр брехав! Вiн показував значно менший тиск кровi в мозку, анiж було насправдi... Пiд час нормального переливання кровi це не вiдiграло б особливої ролi, а для знесиленого органiзму пiдвищення кров'яного тиску стало катастрофiчним... академiк затримався поглядом на обличчi Наташi Орлової. - Але як могло потрапити у манометр повiтря?!
      Наташа мовчки затулила обличчя руками. Вона навiть не торкалася чутливого точного приладу, який чiткiстю й бездоганнiстю своєї роботи визначає успiх чи неуспiх операцiї. Нiхто не мiг би закинути їй неуважностi чи лихого намiру. Але факт лишався фактом: в манометр повiтря само собою просочитись не могло.
      Дамбурi взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.
      - Друзi, - сказав вiн по хвилинi гнiтючого мовчання. - Насамперед слiд встановити, хто розбирав манометр, а потiм я висловлю своє останнє i, можливо, єдино вiрне припущення про причину невдачi... Коли була попередня трансфузiя, що скiнчилася вдало?
      - Два тижнi тому.
      - Отже, за цей перiод хтось покопирсався в манометрi.
      Академiк Тарабкiн уважним, сумовитим поглядом обвiв членiв свого колективу, його очi зустрiчались з чесними, правдивими очима соратникiв. Вiн був певен у них: цi люди задля успiху загальної справи вiддавали все, нiхто з них не приховав би власної провини.
      Тарабкiн знизав плечима:
      - Що ж - тодi лишається припустити, що манометр з якихось мiркувань розбирав Йонес... До речi, я забув вам сказати, друзi, що вiн сьогоднi на свiтанку вилетiв додому, до Америки. У нього тяжко захворiла мати.
      Академiк Дамбурi насмiшкувато звiв лiву брову i хитнув головою:
      - Здається, настав час висловити моє останнє припущення, друзi!.. Отже, пiдозрюю, що бульбашку повiтря було випущено у вакуум навмисне!
      Тарабкiн замахав руками, наче вiдганяючи лиху примару:
      - Ви жартуєте, друже?! Хто, скажiть менi, хто був би в цьому зацiкавлений?! Адже це - страшний злочин!.. Хто з нас хотiв би знищити те, що так самовiддано створював протягом довгих рокiв?!
      - I все ж я гадаю, що бульбашку було впущено у вакуум навмисне! вперто повторив Дамбурi. - Пропоную запитати Йонеса по радiо, чи розбирав вiн манометр?
      - Я проти! - сухо заперечив Тарабкiн. - У Йонеса хвора мати, йому зараз не до цього. Вiн вiдповiсть на запитання, коли повернеться. А про лихi намiри з його боку не може бути й мови. Я знаю його вже шiсть рокiв, i знаю добре. З яким захопленням вiн працював над проблемою продовження життя людини! З якою стараннiстю й наполегливiстю проводив найскладнiшi, найвiдповiдальнiшi дослiди... Нi, друзi, Йонес на це не здатний... Та й взагалi хто б мiг зробити це тепер, коли на Землi вже не iснує капiталiзму, коли немає ненавистi мiж народами й людьми?
      - Бачите, Олександре Iвановичу, у нас, в Америцi, вважають, що ще не настав час абсолютної безпеки, що необхiдна пильнiсть... Чи ви гадаєте, що колишнi експлуататори вже вимерли або цiлком переродились? А може, в якогось з них ще лишилась в серцi звiряча ненависть до людства й шалена жадоба знову захопити владу?
      Всi поглядали на академiка Дамбурi здивовано й недовiрливо, проте нiхто не заперечив. А вiн посмiхнувся невесело:
      - Ну, то почекаємо, що скаже Йонес.
      Розмова поступово перейшла на iншi теми, потiм гостi розiйшлись.
      Тарабкiн довго стояв мовчки, поринувши в глибоку задуму. Слова академiка Дамбурi викликали в ньому почуття протесту: не хотiлося навiть припускати, що в новому свiтi - свiтi без визиску й експлуатацiї людини людиною - може знайтись такий чоловiк, який безжалiсно зруйнує плiд яскравих мрiй i дерзань, виступить не тiльки проти людства, а навiть проти самого себе. Весь колектив iнституту об'єднаний свiтлою метою - продовжити життя людини, подолати передчасну смерть. Невже ж... Нi, цього не може бути!
      Щоб трохи розважитись, академiк вирушив на свою улюблену прогулянку по залах iнституту.
      В анатомiчнiй академiк зупинився бiля асистентiв, якi готували тiло неандертальця до бальзамування. При поглядi на нерухоме волохате тiло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повiтря перешкодила здiйснити дерзновенний, неоцiненний дослiд, вщент розвiяла мрiю стати вiч-на-вiч з своїм далеким предком, первiсною людиною...
      - Ну, що ж... - сказав академiк скорiше до самого себе, нiж до асистентiв. - Почнемо все заново.
      Академiк пiдiйшов до вiдеофону i набрав номер. На екранi з'явилось обличчя бiлявої дiвчини - чергової з центральної станцiї зв'язку.
      - Олю, будь ласка, викличте Арктику i попросiть вiд мого iменi Бергера, щоб приготували крижину з тiлом льотчика. Ми прилетимо її забрати.
      - Гаразд, Олександре Iвановичу... Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академiк Дамбурi i просив передати вам його пробачення за те, що вiн проти вашого бажання викликав Йонеса... Уявiть собi, Олександре Iвановичу: Йонеса не iснує...
      - Не iснує?! - стурбувався академiк. - Як це?.. Що ж з ним трапилось?
      - У мiстi, куди вiн вилетiв, нiхто його не знає, нiякої матерi там у нього немає. Вiн там не народився i не жив нiколи. Йонес - вигадане iм'я...
      Роздiл IV
      Говорить
      Проксима Центавра
      Вже кiлька рокiв академiк Чан-су живе на Мiсяцi. За дорученням Всесвiтньої Академiї наук вiн керує великою астрономiчною обсерваторiєю на Пiвнiчному полюсi нашого супутника. Робота така цiкава, щодня розкривається так багато невiдомого, недослiдженого, нового, що спiвробiтники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академiку, що вiдпочивати слiд за земним, а не мiсячним календарем, де одна доба триває майже мiсяць.
      Сьогоднi Чан-су має вихiдний день, - звiсно, за земним календарем, - i вiн вдома.
      Крiзь велике вiкно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум'я корони. Скелi, рiвнини й кратери Мiсяця яскраво освiтленi, а на небi - мiльйони зiрок. Вони зовсiм не мерехтять, а сяють спокiйно й яскраво, нiби намальованi на чорному небосхилi. Низько над обрiєм нерухомо висить велика куля. Це - Земля.
      Земля... Саме до неї й прикутий зараз погляд академiка Чан-су.
      З пiвкулi, зануреної в пiтьму земної ночi, випромiнюється сяйво тисяч вогнiв. Це - свiдчення сили й величi людини. Континенти, моря й хмари на освiтленiй частинi планети - як барвиста палiтра художника. Повiтряна оболонка туманить контури великого глобуса, i все ж видно, як на темно-блакитнiй поверхнi Атлантичного океану слiпучо виграє вiдображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.
      Чан-су вiдiрвав погляд вiд Землi, подивився на годинник. На його батькiвщинi, в Китаї, зараз саме полудень. Отже, пекiнська телевiзiйна станцiя починає свою передачу. Треба ввiмкнути телевiзор.
      Насамперед - репортаж з Сахари. Кiлька годин тому було закiнчено будову тридцятої атомної електростанцiї для величезної насосної споруди. Двi третини колишньої пустелi вже стали родючими... Потiм апарат переносить глядачiв на Крайню Пiвнiч, в район робiт експедицiї по отепленню Арктики... А слiдом за тим на екранi з'являється перспектива великого залу.
      Телевiзiйна камера швидко наближається до прозорої скляної призми, всерединi якої спить ставний чоловiк.
      Його груди повiльно пiдводяться й опускаються. Рот - напiврозвалений.
      - Знайдений у кризi Арктики льотчик, соратник Амундсена, - живе! урочисто звучить голос диктора. - Наука святкує ще одну перемогу над смертю... Слава академiку Тарабкiну та всiм працiвникам його iнституту!
      Чан-су присувається ближче до телевiзора. А на екранi з'являється обличчя академiка Тарабкiна.
      - Так, льотчика Северсона нам пощастило повернути до життя... спокiйно й зосереджено каже академiк. - Ми ще тримаємо його на штучному снi; попереду в нас ще багато клопоту i тривог, але в найголовнiшому ми вже перемогли...
      Вiд радiсного хвилювання на очi Чан-су навернулись сльози. Вiн вимкнув телевiзор, лiг на канапу. Думкою полинув через космiчний простiр до академiка Тарабкiна, у Москву, що ото зараз горить ясною зорею на неосвiтленiй пiвкулi великого глобуса.
      Раптом увагу академiка привернули неяскравi спалахи в небi недалеко вiд диска Землi. Кiлькома секундами пiзнiше спалахи повторились вже значно ближче. А потiм, збуривши густу хмару пилу, на рiвнину перед обсерваторiєю знизився незграбний на вигляд ракетоплан. Вiн пiд'їхав на гусеничному шасi до ангара, зник у воротах шлюзової камери. А скоро по тому в дверi кiмнати Чан-су постукали.
      - Прошу! - сказав академiк, пiдводячись з канапи. - А, це ви, Цаген!.. Дуже радий вас бачити!.. Щось трапилось?.. Ви так несподiвано...
      Керiвник астрономiчної обсерваторiї на протилежному полюсi Мiсяця академiк Цаген,- ще нестарий, стрункий чоловiк,- мовчки потиснув руку Чан-су, витяг з кишенi сувiй кiноплiвки i розгорнув його на столi.
      - Що ви на це скажете? - провiв вiн пальцем по химернiй зигзагоподiбнiй лiнiї на целулоїднiй стрiчцi. - Це - запис радiохвиль iз Всесвiту.
      - А що тут особливого?.. Може, виявили ще якусь радiозiрку?
      - А погляньте-но уважнiше!.. - Цаген, ледве стримуючи переможний усмiх, склав руки на грудях. - Погляньте!
      - Але ж я не бачу тут нiчого спiльного з радiоастрономiєю! - знизав плечима Чан-су. - Може, ви перехопили якiсь радiосигнали з Землi?
      - Нi, мiй друже, цi сигнали спiйманi при вивченнi сузiр'я Центавра.
      - Тодi це означає... - Чан-су ще раз перебiг поглядом по целулоїднiй стрiчцi. - Ви точно зафiксували джерело радiохвиль?
      - Звичайно! - посмiхнувся Цаген. - Можу повiдомити вас про ще цiкавiше: на протязi того часу, поки я вивчаю цi сигнали, їхнє джерело помiтно зсунулось по круговiй орбiтi навколо Центавра. Отже... отже, можна зробити висновок, що йдеться про планету.
      - Яка довжина хвилi?
      - Чотириста сантиметрiв.
      Чан-су потер рукою чоло:
      - Чому ви мовчали про це досi? Адже це - надзвичайне вiдкриття! Воно дає пiдставу сподiватись, що ви перехопили сигнали мислячих створiнь!
      Цаген прочесав пальцями свою кучеряву попелясту чуприну:
      - Обережнiсть - матiр мудростi! Я сказав собi: перш нiж ти, Роберте, поткнешся з своїм вiдкриттям у свiт, хоча б зрозумiй, у чому суть справи... - вiн сперся трьома пальцями на кiноплiвку. - Як бачите, передача систематично уривається. Тривалiсть сигналiв та iнтервали несталi. Спочатку я намагався знайти в цьому якусь закономiрнiсть, але такої не iснує... Потiм я спробував перетворити сигнали на своєрiдну телеграфну азбуку. Ось вона... - Цаген поклав на стiл товстий блокнот, густо списаний рисками та крапками. - Це страшенно складна азбука, для розшифрування якої мого хисту астронома не вистачає. Завтра хочу полетiти на Землю i запропонувати, щоб моє вiдкриття було обговорене у Всесвiтнiй Академiї.
      - Пропоную iнше... - Чан-су випростався i поклав руку на плече Цагена. - Я за те, щоб Всесвiтнiй Академiї ви надiслали тiльки детальне повiдомлення... а мене запросили до вашої обсерваторiї. Один розум добре, а два ще краще. Поки Академiя розбиратиметься в цiй справi, я хотiв би допомогти вам у вивченнi сигналiв.
      Цаген охоче погодився. Чан-су швидко приготувався до подорожi.
      Ракетоплан помчав до пiвденного полюса Мiсяця.
      Роздiл V
      Пробудження
      Людина, що лежить на незвичайному лiжку з однiй з кiмнат iнституту академiка Тарабкiна, ще не усвiдомлює себе людиною. В її отупiлому мозку повiльно проповзають розпливчастi хаотичнi образи: свiдомiсть то спалахує на мить, то згасає. А разом з нею нiби й життя то покидає тiло, то повертається до нього, розливаючи судинами особливе тепло, таке знайоме кожному, хто зазнав кальцiйових вливань. Соратник вiдважного Амундсена, капiтан Северсон, поступово прокидається вiд багаторiчного крижаного сну.
      Часом Северсону вчуваються якiсь голоси. Вiн пробує розплющити очi, та марно, намагається зрозумiти змiст слiв, але постiль пiд ним починає гойдатись, i людина знову поринає в примарний сон.
      Пробудження приносить небагато: повiки наче свинцем налитi, губи немов чужi. Вухо ловить звуки розмови, яка не доходить до свiдомостi. А мозок повiдомляє про себе першою бiльш-менш чiткою думкою: "Врятований!.. Хто ж мене знайшов?.. Амундсен?.. Нова рятувальна експедицiя?".
      Вiдновлюється нюх. Нiс вiдчуває якийсь приємний запах, але який саме встановити не можна.
      Вiдтепер сон i неспання змiнюються все частiше. I з кожним разом думки людини стають дедалi виразнiшими й чiткiшими.
      "То, виходить, менi ще й пощастило... А як ноги? Не вiдморозив?"
      Нi, вiн вiльно ворушить пальцями нiг. По-дитячому радiє з цього.
      Трошки-трошки, з великим зусиллям, пересунулась рука, намацала м'яку тканину.
      "Де ж це я опинився?.. Звичайно, не у крижанiй печерi, бо звiдки ж там узялася б оця тканина... А може, все це менi тiльки сниться?"
      Нi, це не сон! Пальцi нiг рухаються, руки торкаються м'якої ковдри. Людина заспокоюється i одразу ж засинає. А прокинувшись, продовжує дослiдження.
      Нi, з тiлом таки все гаразд: можна цiлком вiльно рухати руками й ногами. От тiльки очi нiяк не вдається розплющити, бо повiки немов склеєно.
      Наступне пробудження принесло Северсону радiсний сюрприз, його повiки повiльно пiдвелись, очi широко розкрилися. Довколишня абсолютна темрява почала розвiюватись, з присмерку виступило кiлька предметiв, i насаль перед - лiжко.
      "А де вiкно?.. Чи воно затягнуто запоною, чи, може, зараз нiч?"
      Вiдповiдь знайти важко. Якщо нiч - то, значить, вiн лежить, мабуть, дуже довго: адже вiн замерз удень, а за Полярним колом день таки довгуватий - майже пiвроку.
      "А може, я на кораблi?"
      Северсон напружив свiдомiсть. Абсолютна тиша i спокiй, жодного натяку на рух. Отже, вiн не на кораблi.
      "А чи це часом не лiкарня?.. Яка?.. В Кiнгсбеї було б значно холоднiше, навiть коли б опалювали... То, може, це - Тромсе?.. Або Осло?"