ГІҐІНС (зверхньо). Не пригадую, щоб я вживав бодай якесь лайливе слово. (ПАНІ ПІРС пильно на нього дивиться. ГІҐІНС змушений додати, приховуючи ніяковість за менторським тоном). Хіба що в рідкісні миті крайнього і слушного обурення.

ПАНІ ПІРС. Допіру вранці ви пом’янули цим словом пантофлі, печиво й поштаря.

ГІҐІНС. А, то ви про це! Але ж то звичайна алітерація, яку полюбляють усі поети.

ПАНІ ПІРС. Як би воно не називалося, при дівчині прошу вас цього слова не повторювати.

ГІҐІНС. Гаразд, гаразд, не буду. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ні, пане Гіґінс. Присутність дівчини зобов’язує нас ретельніше дбати про охайність і чистоту.

ГІҐІНС. Безперечно. Цілком згодний. Це дуже важливо.

ПАНІ ПІРС. Слід привчити її бути охайною в одязі й не розкидати скрізь свої речі.

ГІҐІНС (підходить до неї; поважно). Золоті слова, пані Пірс. Я й сам хотів звернути на це вашу увагу. (Відходить до ПІКЕРИНҐА, якому ця розмова явно до вподоби). Ось, Пікеринґ: саме такі дрібниці й мають велике значення. Бережи пенси, а фунти самі збережуться. І так не лише з грішми, але й з усіма нашими звичками. (Відходить і стає на килимку біля каміна з виглядом неприступності).

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. У такому разі прошу вас не виходити до сніданку в халаті або принаймні не так часто вживати його замість серветки. А якби ви – з вашої ласки – ще й перестали їсти все з тієї самої тарілки і запам’ятали, що каструлю з вівсянкою не ставлять на чисту скатертину, то дівчина мала б додатковий корисний приклад. До речі, лише минулого тижня ви мало не вдавилися риб’ячою кісткою, що якимось дивом потрапила у ваше варення.

ГІҐІНС (знявшись із якоря, знову бере курс до рояля). Іноді таке може трапитись через мою неуважливість. Але ж це буває так рідко… (Розізлившись). До речі, мій халат до біса відгонить бензином!

ПАНІ ПІРС. Авжеж, пане Гіґінс. Проте, якщо не витирати об нього руки…

ГІҐІНС (гарикає). Все! Добре, згода! Витиратиму об волосся.

ПАНІ ПІРС. Сподіваюся, я нічим не образила вас, пане Гіґінс?

ГІҐІНС (занепокоївшись, що його могли запідозрити у надмірній вразливості). Як ви могли подумати, пані Пірс? Ви маєте абсолютну рацію. Я буду надзвичайно обачним при дівчині. У вас до мене все?

ПАНІ ПІРС. Ще ні, пане Гіґінс. Чи можу я наразі дати дівчині один із японських халатів, що ви привезли з-за кордону? Я просто не наважуся вдягти її знов у те, в чому вона прийшла.

ГІҐІНС. Звичайно. Беріть усе, що схочете. Тепер усе?

ПАНІ ПІРС. Так, пане Гіґінс. Тепер усе. (Виходить).

ГІҐІНС. Знаєте, Пікеринґ, у цієї жінки склалося про мене зовсім помилкове враження. Погляньте: я скромна сором’язлива людина. Мені навіть здається, що я й досі не подорослішав. А проте, вона глибоко переконана, що я деспот, домашній тиран і самодур. Чому – не розумію.

Повертається ПАНІ ПІРС.

ПАНІ ПІРС. Пане Гіґінс, неприємності вже починаються. Прийшов сміттяр Елфрид Дулітл. Каже, що тут його дочка.

ПІКЕРИНҐ (встає). Оце так-так…

ГІҐІНС (швидко). Впустіть цього пройдисвіта.

ПАНІ ПІРС. Гаразд, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. А може, він не пройдисвіт?…

ГІҐІНС. Дурниці. Звичайно ж, пройдисвіт!

ПІКЕРИНҐ. Пройдисвіт він чи ні, а неприємності в нас із ним, боюсь, таки будуть.

ГІҐІНС. О, ні. Не думаю. Якщо й будуть неприємності, то це він їх матиме – не я. І, певна річ, ми почуємо від нього щось цікаве.

ПІКЕРИНҐ. Про дівчину?

ГІҐІНС. Ні, я маю на увазі вимову.

ПІКЕРИНҐ. А!..

ПАНІ ПІРС (у дверях). Дулітл, пане Гіґінс. (Впускає ДУЛІТЛА й іде).

ЕЛФРИД ДУЛІТЛ – літній, проте ще міцний сміттяр. На ньому робочий одяг і крислатий капелюх, що закриває шию та плечі. Він має карбовані й досить цікаві риси обличчя: один із тих, кому однаково чужі і страх, і совість. Голос у нього напрочуд виразний – внаслідок звички давати волю почуттям. У цю мить він усім своїм виглядом демонструє ображену гідність і цілковиту рішучість.

ДУЛІТЛ (зупиняється у дверях, вагаючись, до кого звернутися). Прохвесор Гіґінс?

ГІҐІНС. Це я. Доброго ранку. Сідайте.

ДУЛІТЛ. Добро’о ранку, хазяїне. (Поважно опускається на стілець). В мене до вас невідкладне діло.

ГІҐІНС (до ПІКЕРИНҐА). Зріс у Гонслоу, мати, гадаю, з Вельса. (ДУЛІТЛ від подиву роззявляє рота). Чого вам треба, Дулітле?

ДУЛІТЛ (погрозливо). Мені потрібна моя дочка! Ясно?!

ГІҐІНС. Ще б пак. Адже ви її батько. Кому ж іще, крім вас, вона потрібна? Радий, що у вас іще жевріє батьківське почуття. Вона нагорі. Забирайте хоч зараз.

ДУЛІТЛ (підводиться, збентежений). Як це?!

ГІҐІНС. Забирайте! Не думаєте ж ви, що я панькатимусь із нею замість вас?!

ДУЛІТЛ (протестуючи). Чекайте! Як же це так, хазяїне. Хіба ж мона отак-о зобижать чесну людину? Дівчина – моя. Ви її в мене забрали. А я ж із чим зостанусь?

ГІҐІНС. У вашої дочки вистачило нахабства прийти в мій дім і вимагати, щоб я давав їй уроки, бо їй закортіло працювати в магазині. Цей пан і моя економка можуть підтвердити. (Наступаючи на нього). Як ви сміли прийти, щоб мене шантажувати?! Ви її навмисне сюди підіслали!

ДУЛІТЛ. Та ну шо ви, хазяїне!

ГІҐІНС. А я кажу, підіслали! Звідки-бо ви довідалися, що вона тут?

ДУЛІТЛ. Ну, шо ж ви людину отак-о зразу до стінки приперли?

ГІҐІНС. Дивіться, аби вас не приперла поліція! Це чис тої води здирництво! І ви ще мені погрожуєте! Я дзвоню в поліцію. (Рішуче прямує до телефону й розгортає довідник).

ДУЛІТЛ. Та хіба ж я у вас хоч мідяка попрохав? Нехай оцей добродій скаже: чи я хоч заїкнувся за гроші?

ГІҐІНС (кидає довідника й підходить до ДУЛІТЛА). Чого тоді ви прийшли?

ДУЛ ІТЛ (улесливо). А то’о, шо кожен би прийшов сюди на моїм місці. Ну, хазяїне… Людина ви чи хто?

ГІҐІНС (обеззброєний). Скажіть, це ви намовили Елізу прийти до мене?

ДУЛІТЛ. Та не намовляв я, хазяїне, не намовляв! Хоч на Біблії вам присягну! Вже два місяці як дитину не бачив.

ГІҐІНС. Як же ви дізналися, що вона тут?

ДУЛ ІТЛ (із медом у голосі). Зара’, хазяїне, я все вам оповім. Дайте лишень слово мовити. Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати…

ГІҐІНС. Пікеринґ, ви чули? Цей чолов’яга – природжений оратор. Зверніть увагу на інстинктивну ритміку його фрази: «Я вам хочу сказати, я вам прагну сказати, я жадаю сказати». Сентиментальна риторика. Ось що значить валійська кров! Ошуканство й жебрання теж звідти.

ПІКЕРИНҐ. На Бога, Гіґінсе: я сам із тих місць… (До ДУЛІТЛА). Як же ви дізналися, що дівчина тут?

ДУЛІТЛ. А от як, хазяїне. Дочка, як до вас їхала, так взялась прокатать на таксі хлопчину, синка хазяйки її фартири. Він думав, вона йо’о назад додом’ повезе, а ви візьми та й затримай її в себе. Так вона йо’о послала по свої пожитки. А я вгледів пацана на Ендел-стріт, у кінці фарталу.

ГІҐІНС. У пивниці, мабуть?

ДУЛІТЛ. У ній! Пивниця – то ж клуб для бідної людини.

ПІКЕРИНҐ. Дайте йому договорити, Гіґінсе.

ДУЛІТЛ. Він і розказав мені, шо до чо’о. От я вас і питаю, як батько: шо мені було робить і шо я мав відчувать? Я й кажу пацану: тягни, кажу, її манатки сюди…

ПІКЕРИНҐ А чому ви самі не пішли по її речі?

ДУЛІТЛ. Де там! Хазяйка б зроду їх мені не дала! Бувають, знаєте, такі недовірливі баби… Пацан, так і той пені вициганив: не хтів мені вірить, свинтус. А я такий, шо радий помогти. Взяв та й приніс усі пожитки осюди. Отак…

ГІҐІНС. Що ж ви принесли?

ДУЛІТЛ. Музичний струмент, з пару хвотокарток, якісь там її витребеньки та пташину клітку. Одежу казала не брать – так шо ж я міг на таке подумать?! Шо я, як батько, міг подумать?!

ГІҐІНС. Отже, ви прийшли рятувати її від того, що страшніше за смерть?

ДУЛ ІТЛ (задоволений, що його зрозуміли; з полегкістю). Ви мене пойняли, хазяїне. Так точно.

ПІКЕРИНҐ. Навіщо ж ви принесли речі, якщо хочете її забрати?

ДУЛІТЛ. А хто говоре, шо забрать? Я нічо’ тако’о не говорив.

ГІҐІНС (рішуче). Ви її заберете – і негайно! (Підходить до каміна і смикає за шворку дзвінка).

ДУЛІТЛ (підводиться). Нє, хазяїне, не говоріть таке! Я не з тих, шо власній дитині дорогу заступають. Тут, мона ск’ать, перед нею кур’єра відкриваєця, то хіба ж я…

У дверях з’являється ПАНІ ПІРС і жде розпоряджень.

ГІҐІНС. Пані Пірс, це Елізин батько. Видайте йому дівчину. (Вертається до рояля з виглядом людини, що вмиває руки).

ДУЛІТЛ. Та нє! Ви ж не так мене пойняли. Послухайте…

ПАНІ ПІРС. Він не може її забрати. Їй нема в чому йти, адже ви самі звеліли спалити її сукню.

ДУЛІТЛ. Пра’ільно! Не понесу ж я дівчину по вулиці гольцем, як ту мавпу. Ну самі подумайте!

ГІҐІНС. Ви щойно вимагали повернути вам дитину. Так забирайте її. А якщо вона сидить без одягу, то підіть і купіть.

ДУЛІТЛ (відчайдушно). А де те платя, шо вона сюди прийшла? Хто йо’о палив – я чи ваша мадам?

ПАНІ ПІРС. У цьому домі я, з вашого дозволу, не «мадам», а економка. Я вже послала по одяг для вашої дочки. Тільки-но його принесуть, ви зможете її забрати. А наразі зачекайте на кухні. Сюди, будь ласка.

Знервований ДУЛІТЛ іде за нею до дверей. Потім зупиняється й після деякого вагання запобігливо звертається до ГІҐІНСА.

ДУЛІТЛ. Послухайте, хазяїне. Ми ж із вами інтілігентні люди.

ГІҐІНС. Он як! Інтелігентні люди, кажете. Пані Пірс, поки що можете бути вільні.

ПАНІ ПІРС. І я так думаю, пане Гіґінс. (З гідністю виходить).

ПІКЕРИНҐ. Ми вас слухаємо, пане Дулітл.

ДУЛІТЛ (до ПІКЕРИНҐА). Пасибі, хазяїне. (До ГІҐІНСА, що втікає до рояля, чимдалі від гостя, який поширює притаманний його професії запах). А знаєте, хазяїне, по правді, так ви мені зразу до серця припали. Коли вам так сильно вже тра’ моя Еліза – забирайте. Тіки давайте, шоб усе ж почесному. Дівка вона гарна й вродлива – шо й казать. А дочка, так зразу вам кажу, така, шо й не прогодуєш. Одне просю: не забувайте моїх батьківських прав. Ви, я бачу, людина честі. Не схоч’те ж ви, шоб я віддав вам дитину за так. Шо для вас п’ять фунтів, хазяїне. І шо для мене Еліза! (Вертається на своє місце й поважно сідає).

ПІКЕРИНҐ. Мушу вам сказати, Дулітле, що пан Гіґінс має благородні наміри.

ДУЛІТЛ. Аякже! Ясно, шо благородні. А то б я всі пядесять запросив!

ГІҐІНС (обурено). Цебто, ви здатні продати власну дочку за п’ятдесят фунтів?!

ДУЛІТЛ. Ну, не так, шоб уже прямо продавать. Друге діло – прислужить такому жинтільмену, як ви. Так шо мо’ете буть спокойні.

ГІҐІНС. Ви взагалі маєте хоч якісь моральні принципи?

ДУЛ ІТЛ (відверто). Такі розкоші не про мене, хазяїне. Подивився б я на вас у моїй шкурі! Та й шо ж таке? Як Елізі шось перепало, то чо’ ж би їй зо мною не поділицця?

ГІҐІНС (стурбовано). Не знаю, що й робити, Пікеринґ. З погляду моралі дати цьому чолов’язі хоч монету – уже злочин. Втім, його вимоги мають якусь первісну справедливість.

ДУЛІТЛ. Отож-бо й воно, хазяїне. Як не кажи, а батьківське серце – то батьківське серце.

ПІКЕРИНҐ. Я поділяю ваші почуття. Проте, як на мене, не певен, що це буде правильно…

ДУЛІТЛ. Не тра’ таке казать, хазяїне. Гляньте лишень з другого боку. Хто я такий, скажіть ви мені?! Бідний, недостойний чоловік, от хто! А подумайте тіки, шо це значить! Це значить, шо буржуазна мораль проти нашо’о брата. І якшо я колись і захтів узять хоч шось від житя, так мені кругом говорилося: «Не мона тобі, ти не достойний!» А потреби ж у мене такі, шо й в самої найдостойнішої вдови. Тіки ж їй кожний тиждень зразу шість жертводайних товариств грошики дають. І все за смерть одного й того ж чоловіка. А мені ж то тра’ не менш, чим достойному. А то й більш! Їм я не менш за нього, а п’ю так точно більш. Мені тра’ й розважиця, бо я ж такий, шо й подумать люблю. Я й зажартувать люблю, й пісню заспівать, а бува, й музику послухать, як зажурюся. А деруть же ж з мене так само, як з отих достойних! То шо ж воно таке, оця ваша буржуазна мораль? Просто прикривка, шоб нічо’ мені не дать! Так шо, жинтільмени, враховуючи вишшепригадане, я просю чесної гри. Я ж з вами в відкриту граю, не прикидаюся якимось там достойником. Був я собі недостойний, таким і зостанусь. І якшо хоч’те знать, мені так на’іть лучче. Не обманіть же чесну людину і оцініть по справедливості труд батька, шо в поті лиця ростив, годував і вдягав дитину, доки вона не виросла й не заінтересувала зразу двох жинтільменів, як ви. Шо таке пять фунтів, питаю я вас, і жду на сприятне рішення.

ГІҐІНС (встає й підходить до ПІКЕРИНҐА). А знаєте, Пікеринґ, коли б ми за нього взялися, то місяці через три він міг би вже обирати між кабінетом міністрів і церковною кафедрою у Вельсі.

ПІКЕРИНҐ. Дулітле, а що ви про це скажете?

ДУЛІТЛ. Е, нє, хазяїне. Красненько дякую, та не для мене це. Слухав я й проповідників, і міністрів… Кажу ж вам, я такий, шо люблю подумать: так шо політика, релігія та різні там соціальні рехворми для мене теж розвага. Тіки я одно вам скажу: собаче це житя, як на ньо’о не глянь. Так шо буду я вже лучче недостойним бідняком. Як понадивисся на те все ваше суспільство, як понапорівнюєсся, так їй-бо, в нашо’о брата хоч зюминка якась єсть.

ГІҐІНС. Гадаю, ми дамо йому п’ять фунтів.

ПІКЕРИНҐ. Навряд чи він їх використає розсудливо.

ДУЛІТЛ. Це я нерозсудливо? Та хай мені грець! Мо’ боїтесь, шо я їх відкладу та й буду на них дивиця? Е, нє, не такого натрапили: до понеділка од їх вже нічо’ не зостанеця. Все одно ходитиму на свою роботу, буцімто в мене їх і не було. Ледарем не стану, будьте спокойні. Хильнемо трохи зі старою, душу одведем, ше й другим дамо заробить. А вам і самому приємно буде, шо не на вітер гроші спустили. Розумніше ви б ними й самі б не розпорядилися.

ГІҐІНС (діставши портмоне, підходить до ДУЛІТЛА). Перед таким просто не встоїш! Дамо йому десятку. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. В старої рука не піднімеця аж десять потратить. Та я б і сам не зміг. Це ж купа грошей! Заведеця в тебе зразу стіки – так одразу скнарою станеш, а тоді – нема людині шастя! Так шо дайте вже скіки просив – не більше, але й не менше.

ПІКЕРИНҐ. А чому ви не хочете одружитися з вашою… приятелькою? Я особисто не схвалюю таких аморальних відносин.

ДУЛІТЛ. О! То ви їй скажіть! То ж вона не хоче, а не я, а я ше через неї й потерпаю! Ніяк не можу цю бабу до рук прибрать! В усьому їй догоджаю: подарунки їй приношу, платя там різні… Ой, гріх, та й годі! Я ж наче в рабстві у неї! А був би я їй законним чоловіком – то вона б уже на мені так не їздила! Вона й сама це знає, от і не йде за мене. Не така вона дурна, шоб самій в ярмо влазить. Послухайте мене, хазяїне: женіть на собі Елізу, поки молода й зелена. Бо як не жените – ви ж самі потім пошкодуєте. Та, як на мене, то хай уже лучче вона пошкодує – так шо, женіця, бо ви мужчина, а вона ж тільки жінка – їй і так то’о шастя не бачить.

ГІҐІНС. Пікеринґ, якщо ми ще трохи послухаємо цього чолов’ягу, боюсь, у нас у самих не залишиться жодних принципів. (До ДУЛІТЛА). То ви кажете, п’ять фунтів, чи не так?

ДУЛІТЛ. Авжеж, хазяїне. Красненько дякую.

ГІҐІНС. Ви певні, що не хочете десяти?

ДУЛІТЛ. Нє, хазяїне. Колись другим разом.

ГІҐІНС (простягає йому п’ятифунтову банкноту). Ось, тримайте.

ДУЛІТЛ. Пасибі вам, хазяїне. Бувайте здорові. (По спішає до дверей, щоб мерщій забратися зі своїми дармовими грішми. Відчинивши двері, він мало не наштовхується на тендітну, чарівну й чистеньку ЯПОНОЧКУ в скромному блакитному кімоно, майстерно оздобленому білими квітами жасмину. Її супроводжує ПАНІ ПІРС. ДУЛІТЛ шанобливо відступає, даючи панянці дорогу, і вибачається). Прошу пробачення, панянко.

ЯПОНКА. Тю! Це ми шо вже, своє дитя не взнаєм?

ДУЛІТЛ, ГІҐІНС, ПІКЕРИНҐ (в один голос) Хай мені грець! / Еліза! Невже це вона?! / Боже праведний!

ЕЛІЗА. От і я кажу: я в цьому, як дурнувата!

ГІҐІНС. Що ви, Елізо!.. Ви дуже помиляєтесь!

ПАНІ ПІРС (біля дверей). Прошу вас, пане Гіґінс, не кажіть зайвого. Дівчина бозна-що про себе подумає.

ГІҐІНС (спохопившись). Так-так. Звичайно, пані Пірс. (До ЕЛІЗИ). Справді, як дурнувата!

ПАНІ ПІРС. Прошу вас, пане Гіґінс!

ГІҐІНС (виправляючись). Цебто, у вас дуже кумедний вигляд.

ЕЛІЗА. З капелюхою лучче буде. (Вдягає свого капелюха і велично пливе до каміна).

ГІҐІНС. Та це ж нова мода! Їй-Богу, і хто б міг подумати!

ДУЛ ІТЛ (із батьківською гордістю). Ти ба! Я й не гадав, шо її аж до такої краси мона відмить. За таку може гордицця батько, еге ж, хазяїне?

ЕЛІЗА. А шоб ви знали, так митою тут ходить – раз плюнуть. Тут тобі й гаряча вода, й холодна. Хлюпайся собі, скіки хоч! Рушники пухнаті, а вішалки під ними такі гарячі, шо аж пальці мона попекти. Шітки мнякі, шоб шкрябаця, якась деревяна мисочка з милом. А запах же ж від ньо’о, ну прям як од первоцвіту. Т’ер ясно, чо’ всі леді такі помиті ходять. Їм же ж мицця – одна втіха. Знали б вони, як це нам достаєця!

ГІҐІНС. Радий, що ванна вам до вподоби.

ЕЛІЗА. Та до якої там подоби! Оно пані Пірс не дасть збрехать.

ГІҐІНС. Що сталося, пані Пірс?

ПАНІ ПІРС (лагідно). Нічого, пане Гіґінс. Не звертайте уваги.

ЕЛІЗА. Ше трохи – я б йо’ точно потовкла! А то не знаєш, куди тобі очі з сорому дівать. Так я взяла та й рушника на ньо’ почепила. От!

ГІҐІНС. На кого почепила?

ПАНІ ПІРС. На дзеркало, Пане Гіґінс.

ГІҐІНС. Дулітле, ви надто суворо виховали дитину.

ДУЛІТЛ. Я?! Та хто там її виховував! Пройдеся, бувало, ремінцем – ото й усе тобі виховання. Так шо не виніть мене, хазяїне. Не привикла вона ше. Та нічо’! Поживе у вас – навчиця вільної поведінки.

ЕЛІЗА. Не хочу я вільної поведінки! Я ж порядна!

ГІҐІНС. Елізо, іще хоч раз скажете, що ви порядна, – і батько забере вас додому.

ЕЛІЗА. Ага! Ше як забере! Ви йо’о ше не знаєте. Він же ж прийшов, шоб тіки гроші у вас видурить, бо нема за шо нализацця.

ДУЛІТЛ. А шо ж мені ше з тими грошима робить? Церкві жертвувать чи шо? (ЕЛІЗА показує йому язика. ДУЛІТЛА це так розлючує, що ПІКЕРИНҐУ доводиться стати між ними). Ти мені тут язика не розпускай! І диви, шоб оцей жинтільмен на те’е не жалівсь! Бо як дам!

ГІҐІНС. У вас будуть іще якісь настанови для доньки? Може, хочете благословити її на прощання?

ДУЛІТЛ. Е, нє-є, хазяїне. Не такий я дурний, шоб дітям розповідать, чого сам учився. З ними й так одна морока! Хоч’те, шоб вона розуму набралась, так беріть ременяку та й учіть самі! Ну, бувайте, панове! (Збирається йти).

ГІҐІНС (тоном наказу). Стійте! Ви повинні регулярно навідувати дочку. Це ваш батьківський обов’язок. Мій брат – священик. Він допоможе вам напучувати дитину.

ДУЛІТЛ (ухильно). Ну, добре, добре. Прийду. Тіки на цьому тижні не зможу. Працюю, бачте, далеченько. А от потім зато мо’ете на мене розраховувать. Всьо’о вам добро’о, панове. (Поштиво підіймає капелюха перед ПАНІ ПІРС, проте вона не відповідає на вітання, і він рушає до дверей. Обернувшись, підморгує ГІҐІНСОВІ, мабуть, співчуваючи з приводу непростої вдачі ПАНІ ПІРС, після чого виходить слідом за нею).

ЕЛІЗА. Старий брехун! Не вірте ні одному йо’о слову. Та він лучче погодиця, шоб ви на ньо’о бульдога нацькували, чим священика! Т’ер не скоро він до нас заявиця.

ГІҐІНС. Та мені його, чесно кажучи, і не треба. А вам, Елізо?

ЕЛІЗА. Мені тим більш. Очі б мої йо’о не бачили! Шо з ньо’о возьмеш, крім сорому? Чим ото в помиях борсаця, так лучче б ділом зайнявсь!

ПІКЕРИНҐ. А яка його справжня робота?

ЕЛІЗА. Видурювать у людей гроші. Це він уміє! А так він грабарем робив. Ше, бува, й зара’ бере лопату, шоб розімняця. Та й непогано цим заробля. А ви шо, вже не хоч’те казать мені «панна»?

ПІКЕРИНҐ. Перепрошую, панно Дулітл. Я обмовився.

ЕЛІЗА. Та нічо’; то я так… Просто воно гарно виходить: «панна Дулітл». А т’ер мона, я таксі найму та й проїдусь по Друрі-Лейн? Я б там вийшла й веліла б шохверу мене підо ждать. Тіки шоб же ж дівки наші побачили! Хай знають своє місце! Балакать з ними, ясне діло, я не буду!

ПІКЕРИНҐ. Ліпше зачекайте на новий одяг.

ГІҐІНС. Крім того, навіть світським дамам не годиться забувати давніх друзів. Ми називаємо це снобізмом.

ЕЛІЗА. От тіки ж не записуйте їх мені в друзі! То такі, шо не раз брали мене на глузи! Ну нічо’. Я їм носа втру! Шо ж, як тре’ підождать одежу, так я підожду. Ой же ж мені кортить одіцця по-модньому! Пані Пірс говоре, шо дасте різне, шоб спать і шоб днем ходить. Хоч, як на мене, то я б не тратилась на те, в чім нікому й не покажусь. А потім, мені й подумать страшно, шо оце зимою перед сном тра’ холодну одежу надягать.

ПАНІ ПІРС (повертається). Елізо, принесли нове вбрання, ходімо поміряти.

ЕЛІЗА. Уй-й-й! (У захваті вибігає з кімнати).

ПАНІ ПІРС (виходячи за нею). Не бігайте стрімголов по дому, дитя моє. (Зачиняє за собою двері).

ГІҐІНС. Пікеринґ, перед нами тяжка робота.

ПІКЕРИНҐ (переконано). Так, Гіґінсе, дуже тяжка.

Певно, вам цікаво, як ГІҐІНС працюватиме з ЕЛІЗОЮ. Ось один із його уроків. У кабінеті за столом сидить він, поруч нього – ПІКЕРИНҐ, навпроти – ЕЛІЗА. В новій сукні вона – мовби з картинки. В голові у неї все переплуталося від незвичної атмосфери, в якій минули сніданок та обід. Вона почувається, як пацієнт на першому прийомі в лікаря. Тим більше, що ГІҐІНС довго всидіти на місці не може й починає нервово ходити по кабінету. І якби не присутність полковника, ЕЛІЗА давно б уже втекла світ за очі, навіть назад у свою комірчину на Друрі-Лейн.

ГІҐІНС. Розкажіть мені алфавіт.

ЕЛІЗА. Тю! Я ж не дитина, шоб мене так учить!

ГІҐІНС (гримає на неї). Розказуйте алфавіт!

ПІКЕРИНҐ. Спробуйте, панно Дулітл. Згодом ви зрозумієте, навіщо це треба. В нього своя методика, робіть, як він каже.

ЕЛІЗА. Ну, добре вже. Розкажу. Як там воно: а… би… ви… ги…

ГІҐІНС (рикнувши, мов поранений лев). Замовкніть! Пікеринґ, ви тільки послухайте! І на таку освіту ми з вами даємо гроші! Це нещасне створіння дев’ять років просиділо в школі, а ми з вами платили за те, щоб її навчали мови Шекспіра й Мілтона. І ось вам результат: «а, би, ви, ги…» (До ЕЛІЗИ). Повторіть: А, Бе, Ве, Ге, Ґе…

ЕЛІЗА (мало не плаче). Так я ж і кажу: А, би, ви, ги, ги…

ГІҐІНС. Досить цього. А тепер скажіть «фіолетова фіалка».

ЕЛІЗА. Хвіолетова хвіалка.

ГІҐІНС. Притисніть нижню губу до верхніх зубів. А тепер скажіть: «Фіалка!»

ЕЛІЗА. Хв-хв-хв! Хф! Ф! Фіалка!

ПІКЕРИНҐ. Добре. Просто чудово, панно Дулітл!

ГІҐІНС. Чорт забирай! Їй це вдалося з першого разу! Ми таки зробимо з неї герцогиню! (До ЕЛІЗИ). Тільки добре собі затямте: ще хоч раз ви скажете мені «проХВесор», «мНякий» чи «не Филюйтесь», я сам, цими руками, візьму вас за коси й тричі проволочу довкола кімнати. (Наголошуючи на вимові). Проф-ф-фесор! М-й-й-акий! Не хвилюйтесь!

ЕЛІЗА (хлипаючи). Я чую, шо у вас виходе якось по-шляхецькому! А сама ше так не можу!

ГІҐІНС. Якщо ви вже відчуваєте різницю, то якого ж біса розрюмсались?! Пікеринґ, дайте їй шоколадку.

ПІКЕРИНҐ. Заспокойтеся, панно Дулітл… Не треба плакати. У вас усе так добре виходить! Учитися – зовсім не боляче. Даю слово, що не дозволю йому волокти вас за коси.

ГІҐІНС. Ну, все на сьогодні. Ідіть до пані Пірс і розкажіть їй, чого вас тут навчили. Тільки добре старайтеся! І не ковтайте «ч», коли вимовляєте «що»! Наступний урок сьогодні о пів на п’яту. Все, вільні.

ЕЛІЗА, все ще хлипаючи, мерщій вибігає з кімнати. Такі муки вона терпітиме ще не один місяць, перш ніж ми знову зустрінемося з нею під час її дебюту в товаристві лондонської еліти.