Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Гонихмарник

ModernLib.Net / Дара Корній / Гонихмарник - Чтение (Ознакомительный отрывок) (стр. 2)
Автор: Дара Корній
Жанр:

 

 


– Аліно, стій! – зупинив її хлопець. – У мене квитки на сьогодні, тобто чи не хотіла б ти піти зі мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти їх не любиш, то можна сходити в кіно.

При слові «кіно» Аліну запекло в тому місці, де вона відчувала ще недавно липкі гидкі пальці.

– Ні! Дякую, Петре, не сьогодні. Можливо, іншим разом. Бувай! – і вона кинулася вгору східцями, не зупиняючись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись – вона жива.

Аліна пірнула у ванну, змиваючи із себе гидотні сліди пальців того мерзенного типа. Зручно вмостилася на ліжку, включила «Адажіо» Альбіноні. Сама не знає, скільки просиділа в темряві, одягаючи на себе шати музики, яка очищала її зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потім дивилась у вікно, рахуючи зорі, які сьогодні так жваво мерехтіли. Вона на ніч ніколи не зашторювала вікна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навіть сяйво тих зірок, які вже давно померли, але ще тисячі й тисячі літ їх блиск падає в долоні живих, нагадуючи, що не все намарно. Навіть смерть!

Незчулася, як заснула. Вона летіла під музику Альбіноні між зорями, ніжно тулячи до себе Бузка. Потім був інший сон. Вона стоїть на вершині гори, довкола клекоче гроза, от-от захлюпоче злива. Грім сердито гупає дахівкою світу, затуляючи зорям шлях до землі. І тоді чорний саван неба розриває могутнє сяйво, мільярди промінчиків зір, наче стріли, впиваються в тіло землі… Аліна стоїть на горі, піднявши у височінь руки, і щось міцно тримає в кулачках – живе, пульсуюче, іскристо-срібне, ніби нитки від повітряного змія. Блискавиці блукають небом у пошуках спокою, і здається, що лишень вода здатна їх звільнити. І коли перші краплі дощу розпочинають упевнений біг, з обіймів сну її висмикує спотворена мелодія Баха… Телефонує тато. Отже, настав новий день і вже ранок.

За вікном на дахівці весело граються голуби, п’ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночі падав дощ.

Сьогодні субота, вихідний. Можна не поспішати. Аліна одягає шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги – кроси, і вперед на ранкову пробіжку. Без бігу – наче без повітря. Поруч із її майстернею нова школа з чудовим стадіоном. Є де розім’ятися. У вуха – навушники, улюблена музика і настрій, як треба.

На стадіоні – людно. Тому що субота, тому що вихідний, тому що тепло, тому що вже майже літо. Люди літнього віку активно втікають від старості, не даючи їй жодного шансу, принаймні, тимчасово, молодь просто біжить, можливо, втікаючи від самих себе, принаймні, вдає це. На трибунах (о, це надто голослівно сказано, пару рядів із жорсткими лавами для глядачів) майже порожньо. Чомусь відразу впав в око юнак, вдягнений у біле. «Те ж мені дивовижа в таку спеку!» – пробубоніла собі під ніс дівчина. Аліні здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починає розвиватися манія переслідування, Алінко. Дай людині спокій», – говорить сама собі. Юнак сидить на лаві, недбало закинувши ногу на ногу, і лузає гарбузове насіння. Здивувало Аліну, що шкарлупу він не кидає собі під ноги, як то зазвичай буває в таких випадках, а дбайливо кладе у мішечок. Який педант! Час від часу, роблячи чергове коло повз трибуну, Аліна намагається розгледіти обличчя юнака. І той щоразу квапливо нахиляє голову додолу, прикриваючись довгим козирком від бейсболки…

На сніданок – вівсянка й горнятко кави. З джезви в горнятко ллється гарячий запашний напій. Погляд Аліни випадково падає на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гітари. Вже місяць стоїть, чекаючи від власниці натхнення. А натхнення десь заблукало і не приходить. Ніби вона вступила в суперечку не тільки зі світом, а й із собою. Але не зараз. Глипнувши на полотно, Аліна зрозуміла – усе змінилося. Чи то вчорашні події так вплинули на неї, чи химерний сон. Знайоме відчуття. У неї раптом пересохло в роті, і навіть чорна густа кава не допомагала, руки починали тремтіти, а всередині закручувався маленький смерч, який, коли не знайти для нього виходу, міг її розірвати на шматки. Цей вихор тато називає натхненням. Аліна, мов навіжена, кинулася до полотна – і вже нічого та нікого не помічала, йдучи дорогою, якою вело її провидіння. Дівчина прислухалась до своїх пальців, які грали на струнах полотна. Музика та, натхненна й чарівна, викликала якийсь острах, однак без неї було б нестерпно.

Ранок невтішно переріс у спекотний день. У кімнаті зробилося гаряче, мов у печі. По тілу текли струмки солоного поту, футболка перетворилася на мокру шмату… Вона перебувала в тому шаленому стані, коли все, абсолютно все, що стосується тіла, не має жодного значення. Її душа зараз так далеко! Там тепер вирує гроза і променисті леза блискавок розрізають небо, нещадно його шматуючи.

У душній кімнаті пахне потом, фарбою, ацетоном.

Субота та неділя випали з пам’яті. Останнє, що запам’ятала, – блискавка на картині, відбиваючись від землі, краєчком зачіпає її руку, і вона падає, падає, падає.

У неділю ввечері Василь Петрович постукав у двері майстерні. Аліна була проти, щоб чіпляти на двері банальний дзвіночок. Бо тоді це вже не майстерня художника, а звичайнісіньке помешкання. Ніхто не квапився йому відчиняти. Може, донька кудись пішла? Мобільний вимкнула, за дверима тиша. Не любив Василь заходити в майстерню без доньчиної згоди, однак те, що вона випала з поля зору його опіки, хай навіть на два дні, його непокоїло. Мав, про всяк випадок, запасного ключа. Аліна про це не знала, та й навіщо. Чоловік відчинив двері і зайшов у майстерню. У кімнаті не було чим дихати, у голову увірвалася панічна думка: «Газ, витік газу. Зараз усе тут вибухне!» Однак здоровий глузд взяв гору. Стоп! Тут немає газу. Усе працює на електриці. У кімнаті панував хаос. Вся підлога встелена папером. На ліжку впереміж із баночками фарб валяються розчинники. Не всі вони добре позакривані – звідси й жахливий сморід. Письмовий стіл просто вгинається під тягарем книг, звалених абияк. Здавалося, ніби хтось кожну перетрусив, щось у ній бездумно шукаючи, і кинув спересердя на стіл.

Аліни у квартирі немає, порожньо. Від смороду в чоловіка запаморочилося в голові. Василь кинувся до вікна: воно було чомусь наглухо замкнене, ще й зашторене. Слід добре провітрити. Біля вікна несподівано перечепився через щось м’яке і ледве втримався на ногах. На підлозі, скрутившись калачиком, між мольбертом і вікном лежала Аліна. Батько обережно підняв доньку на руки. Вона ціла у фарбі, переважно в чорній: волосся, одяг, голова, ноги. На руках гумові рукавиці, також розцяцьковані фарбою. Переніс обережно на ліжко. Страх холодними щупальцями заповзає у скроні, і вони пульсують, готові вибухнути. Хтось вдерся в майстерню і… Взяв Аліну за руку, намацав пульс. Ху! Жива.

– Доню! Дитинко, що з тобою? – шепоче збентежений батько.

Аліна насилу відкриває очі:

– Я сплю. Дуже втомилася. Побесідуємо пізніше, татку, – і, повернувшись на бік, солодко засопіла.

Злість на Аліну охоплює чоловіка. «Вона п’яна». Нахилився над донькою, але щонайменшого запаху алкоголю чи перегару не відчув. «Тоді наркотики». Обдивився руки доньки, шукаючи знаки від уколу. Не знайшов. Слава Богу! Перебирав у голові варіанти. Невже обкурилася? Це також видавалося малоймовірним. Ні запаху, ні попелу.

Аліна не вважалася ніколи особливо педантичною господинею, однак підтримувала завжди менш-більш пристойний порядок. Що тоді означає весь цей шарварок? З Василя градом котиться піт – через спеку, через розгардіяш у майстерні, через розгубленість. У кімнаті гаряче, мов на пательні. Згадав, що так і не відчинив вікна.

– Так краще! Ох, що ж це твориться? Може, Ірина має слушність? Це я в усьому винен. Я. Вона ще така юна.

Василь відвертається від вікна. Чи готовий він прийняти найжахливішу правду? І зашпортується на думці. Стоїть, спантеличений, сам не знає скільки. Не ладен ворухнути ні рукою, ні ногою. Те, що він бачить перед собою, прекрасне.

Таким приголомшеним він у своєму житті був лишень двічі. Коли малим батько, радянський дипломат, взяв одного разу із собою у Францію. І вони пішли на екскурсію в Лувр. А там він зустрів її, сумну жінку із зачудованим усміхом на устах, який щемким серпанком ніжно вливається в серце. Він бачив її репродукції в каталогах, в енциклопедіях, на плакатах. Та це не вона, лише її тінь.

– Багато чути й читати – не означає пізнати, синку, – так говорив його тато.

І тоді він зрозумів зрештою, що означає – пізнати. Якби навіть Да Вінчі не написав нічого, окрім своєї «Мони Лізи», – цього виявилося б достатньо, щоб залишатися генієм. Вона перевернула світ хлопця, зробила іншим. Не знати, чи кращим, та іншим.

Вдруге Василь перебував у такому стані, коли вперше взяв на руки свою крихітку Алінку. Маленький рожевий пуп’янок тягнув до нього свої рученята й із замилуванням зазирав у душу, вже люблячи без зобов’язань і настанов, без високих слів.

І ось тепер – це втретє.

Перед ним на мольберті стояла картина. Грозова ніч, кудлаті хмари сердито снують небом, і цю пекельну чорноту роздирає навпіл, освітлюючи те, що приховує злодійка ніч. На горі стоїть самітна постать жінки, яка, піднявши над собою руки, міцно стискає щось у кулачках. Через завісу дощу, який починається разом із блискавкою, важко роздивитися, що це, тільки видно, як струмки води течуть по вродливому юному обличчі. А може, це сльози. Кожна краплинка, кожна складочка на обличчі ночі досконало виписані…

Коли перше оторопіння минає, він усвідомлює, що перед ним шедевр. Кожен із його знайомих художників мав би за честь (славу та гроші) мати у своєму доробку хоча б натяк на таку картину. Це написала його донька. Він уперше за багато років плаче, і чи не вперше в житті – від щастя.

…Коли Аліна розплющила очі, вже світало і ще не зовсім розвиднилося. Який сьогодні день? Почувалась, наче після грипу. Її здивувало, що біля ліжка на розкладачці хтось спить і навіть похропує. Аліна навшпиньки підійшла й зазирнула в обличчя хропунові. Тато. Дівчина здивовано стенула плечима й пішла робити каву, пробурмотівши собі під ніс:

– Очевидно, батьки погиркалися крутезно й тато переїхав до мене жити. Стоп! Де ж тоді його речі? Не логічно. Тоді…

– Доброго ранку, доню! – обірвав її роздуми татів голос. – Зроби й мені кавусі, будь ласка!

Вони сидять за кухонним столом та п’ють каву. Тато розповідає про те, як він застав її сплячою під вікном, про безлад у кімнаті, і як вона налякала його, вперто не бажаючи прокидатися. Проспала від вечора неділі аж до вівторка. Мусив набрехати Ірині про термінове замовлення, щоб пильнувати сон доньки.

Аліна майже нічого не пригадувала. Тому слухала мовчки. Та коли тато заговорив про картину, всередині наче щось ожило. Змія, згорнута в калачик, почала розкручуватися. А коли батько підійшов до мольберта і поставив його перед Аліною, змія закружляла у шаленому вихорі… І дівчина все пригадала.

Та навіжена хвиля, що заполонила її суботнього ранку, тримала міцно й не відпускала, допоки остання капля дощу не була виведена на полотні. Вона довго шукала чорну фарбу. Раніше нею майже ніколи не користувалася, тому що любила пастельні кольори. Коли небо було виписане, Аліна відчувала – це не все, тому що знала – на картині є ще хтось. І йому лячно у темряві. Тоді вона пригадала свій сон. Так на полотні, мов надія, з’явилася блискавка. А між книжками вона колись заховала гумові рукавиці, от і шукала їх, щоб блискавка її не вдарила. Останнє, звичайно, здавалося цілковитою маячнею, тобто повна дурня для нормальної людини. Однак на татовому обличчі жоден м’яз не здригнувся, очі залишалися серйозними. А згодом, коли блискавка освітила гору, з’явилась вона – та дивна жінка. Й Аліна мусила стояти перед мольбертом, поки не дописала її…

Потім враз відчула всередині таку пустку, ніби картина висмоктала з неї всю енергію. Від шаленої втоми підкосилися ноги, і вона банально заснула.

Батько хвалить Аліну, говорить високі, добрі слова про її талант, про те, як він пишається своєю дитиною, і таке інше. А ще про особливі моменти в житті кожного митця, коли зовсім незначні події перевертають твою свідомість або, навпаки, ставлять все на свої місця, якщо в душі панує хаос. Тато говорить багато й натхненно. Аліна вдає, що слухає. Однак думки блукають десь в іншому місці. А коли врешті тато замовкає і приносить мисочку гарячого смачнючого бульйону, дівчина страшенно радіє. Вона майже дві доби не їла. Аліні здалося, що такої смачної страви ніколи не куштувала.

– Голодній кумі – хліб на умі, – жартує батько.

Після сніданку тато цікавиться – чи збирається вона сьогодні до Академії? Аліна, аж самій дивно стало, каже – так. Коли вони виходять із майстерні, Василь запитує доньку:

– А як ти назвала її?

Звичайно, мається на увазі картина. Аліна відразу відповідає, ніби назва давно вже сидить у голові ще до її створення.

– Пошматоване небо!

– Пошматоване небо! – повторила вже для себе, крокуючи вранішньою травневою вулицею. – Химерна назва, як і світ…

3. Той, що носить чорне

Я придумаю світ, щоб прокинутись в ньому,

Я придумаю час, щоб зустрітися з ним.

Я придумаю ціль, і до неї дорогу,

І терни на шляху, щоби був непростим.

Олег Стасик

Ранкова пора у місті. Нестямно горять білі свічки каштанів, зоріють світлячки акацій, мов прощальний акорд травня, потужний і п’янкий акорд. Життя триває, видозмінюючи реальність. Палітра білої фарби, дбайливо приготована небесним художником, виливається на світ натхненням творця, а чи того, хто тільки-но збирається ним стати.

Аліна стоїть на перетині двох вулиць і не поспішає переходити на інший бік, хоча світлофор впевнено підморгує зеленим. Її зачіпають руками, раменами, сумками, перехожі бурчать невдоволено, обходячи таку собі несподівану живу перешкоду. Засвітився червоний. Перед очима замиготіли машини. Роздоріжжя – на вулиці, у житті. Кожного дня робимо вибір або хтось його робить за нас… Розмірковуємо, куди рушати. Стільки доріг! Вибираєш одну. Інколи жалкуєш, але повернути назад не вдасться, коли зметикуєш, що не туди завернув. Рух односторонній. А якщо піти на червоний? Й Аліна робить перший крок на…

Чиясь чіпка сильна рука рвучко шарпає її назад. Аліна втрачає рівновагу й майже падає, перечепившись через бордюр. Та ті ж таки руки втримують її і ставлять обережно на ноги.

– Ну ти даєш, Аліно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настільки! – чує в себе над вухом знайомий голос.

Це сусід знизу, господар Бузка, Петро.

– Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, – розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.

– Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, – доволі поважно провадить Петро.

– Як це – не тільки помешканнями? – дивується Аліна.

– А так… Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, – Петро киває в бік світлофора. – Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од…

– Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці… І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.

– Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.

– Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую.

Аліна переходить дорогу.

– Аліно! Агов! – несподівано до вух долітає голос Петра.

Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.

– Вдалого тобі дня!

– Дякую! Навзаєм!

Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічого. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.

Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п’янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.

Аліна, згорнувши на землю пелюстки акації, сіла на лавку. Так, перша пара… Історія релігії. Залік і так гарантований. Ще однієї перепалки з нею колишня аспірантка, а теперечки повноцінний викладач Броніслава Сергіївна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?

– Звичайно, не йти, – глузливий шепіт падає їй прямісінько у вухо. Аліна сполохано зойкає.

Незнайомець у чорному повільно виходить із-за лавки і, обіпершись однією рукою на спинку, теревенить:

– Привіт, мала! Як ся маєш? Гарний колір волосся, весняний.

Це був той самий тип, у чорному. Аліна ошелешено глипає на хлопця. Раптова його з’ява трішки приголомшила.

– Ти що, оніміла? Не бійся, я тебе не з’їм. Пішли вип’ємо кави, запрошую. На фіг тобі ця «Грицева шкільна наука». Познайомимося нарешті! Скільки можна за тобою бігати?

Несподівано їхню розмову, вірніше, монолог хлопця, переривають галасливі вигуки одногрупника Аліни Андрія. Він тисне тому, що в чорному, руку:

– Привіт, Кажане! Кого я бачу? Дійсно ти? Це в мене, сподіваюсь, не глюк. Надумав вчитися? Ги-ги-ги. Направду – ні сіло, ні впало. З’являєшся в Академії, «мов сонце у Львові». Сервус, Аліно! Тільки про тебе й думаю цілий ранок. Слухай, чуваки казали, що тіпа в тебе можна позичити конспектик. Пронька й так тобі залік автоматом поставить. А в мене – повна задниця, перепрошую, гузниця… Будь ласочка, сонечко, позич конспектик!

Андрій розпачливо й майже безнадійно зазирає дівчині в очі. Коли тебе називають сонечком, хай навіть нещиро, треба здаватись.

Не перестаючи дякувати, Андрій жадібно хапає конспект і квапливо йде до вхідних дверей Академії. Звідти його вже гукають. Стосунки Аліни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собі тимчасовий «пакт про ненапад»… Однак вона ніколи нікому не відмовляє в ось такій «наглій допомозі». Тим паче, що Андрій завжди привітний, навіть з ізгоями.

– «Итак, она звалась» Аліна. Гарне ім’я. Тобі пасує, – обізвався Кажан.

– Щодо Пушкіна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей». Напрошується висновок, що тобі від мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуєш? Й у п’ятницю, і сьогодні, – запитує сердито Аліна.

– Ще сам не вирішив, – нагло відповідає хлопець і безцеремонно роздивляється Аліну, мов заморську дивовижу, через темні скельця своїх окулярів й до того ж нахабно посміхається кутиками уст. – А що, у тебе є сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неї досить! Знайшов собі доісторичний об’єкт для досліджень. Хіба в Академії дівчат мало? Мов реп’ях. Аліна заледве вичавлює із себе:

– Знаєшятобідужевдячназатойвипадокупаркуівсетакетарозумієш тижсам студентсесіямаюбігти.

Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так – одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:

– Всього доброго. Бувай.

Вона лякається вимовляти його ім’я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.

Аліна ховається за дверима Академії. Притулившись спиною до холодної стіни, якусь мить стоїть збентежено. Можливо, вона надто брутально відшила хлопця? Кажан врятував її тоді, у парку! Але ж він шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало її. У душі якийсь хаос. Правда, хаос і безлад доволі різні речі. У власному творчому безладі Аліна завжди знає, де що шукати, а тут ніби хтось навмисне попереставляв речі дивним робом, і вона не відає, як цьому дати лад. Винуватець сум’яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, і лякав, і водночас бентежив. Це так, коли стоїш над прірвою. Лишень півкроку, і ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконує – неодмінно полетиш униз. Та хто в дев’ятнадцять років зважає на здоровий глузд? Аліну чомусь хвилюють його очі, хоча він так ретельно приховує їх окулярами. Вона відчула його погляд. Ні, не слизький і не свердлячий. Він баламутить. Навіть не бентежить, а гірше… Баламутить і тому дратує.

– Невже я йому подобаюсь? – Чи то запитує себе, чи то стверджує Аліна, розмірковуючи майже вголос, і сама собі відповідає: – Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже ніколи не дивишся. Подобається вона? Що за маячня, дівчино! То ж тобі не мамині жіночі романи, де з першого погляду закохуються до божевілля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся від нього якнайдалі, Аліно.

Дівчина крокує коридором. Під дверима аудиторії наштовхується на Броніславу Сергіївну і заледве встигає пригальмувати:

– Доброго ранку, Аліно! Ви так поспішаєте, голубонько! Даремно, шановна, даремно! Спеціально затрималася під дверима, чекаючи вашого візиту, хоча пан Андрій Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повірила, добре знаючи вашу вдачу.

– Доброго здоров’ячка і вам, вельмишановна пані Броніславо! – Аліна ніколи не називала викладачів по-батькові. Здебільшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона ґрунтовно й науково-виважено пояснювала неукраїнськість такого звернення. Зрештою всі звикали. Однаково Аліну не перепреш.

– Та що ви? – продовжувала дівчина. – Де ж це бачено, проґавити таке свято – залік з улюбленого предмету в «моєї» улюбленої пані доцента.

– Такі приємні слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Аліно! Залік вам поставила автоматом, як і обіцяла. Прошу дати свою заліківку, – роздратовано говорить Броніслава Сергіївна, вбачаючи в словах студентки прихований підтекст.

– Як прикро! Цілісінькі вихідні старанно готувалася, майже не спала, і тут маєш…

Аліна не встигає договорити. У Броніслави Сергіївни уривається терпець:

– Що? Ніяких заліків! Мені ваших практичних вистачає. Давайте заліківку, на мене студенти чекають.

Аліна вдавано довго знімає наплічник і водночас мимрить:

– Хто б міг подумати! Я ж половину лекцій пропустила і не всі практичні здала. Ви таки дуже добрі до мене.

– Прошу вас, швидше! Я дуже ціную ваш аналітичний розум, Аліно, незважаючи на таку черепахуватість у даний момент.

Аліні стає зрозуміло – в аудиторію її не впустять. Дівчина розчаровано простягає залікову книжку.

– Дві години до наступної пари. Іду вип’ю кави. Добре, що взяла із собою Кафку. Почитаю й подумаю або подумаю й почитаю. Слава Богу, відшила цього типчика в чорному. А то поруч із ним думки розбігаються в різні боки, мов вередливі діти… – виходячи з Академії, Аліна розмовляє сама із собою. Дурна звичка.

На вулиці весна плавно переростає в літо. Пелена чарівного серпанку, яка витає над буйним квітучим травнем, поступово переплавляється в більш спокійний і врівноважений ритм червневої мелодики.

Аліна заходить у кафе, де майже порожньо. Її місце в лівому куті вільне. Бере каву й сідає за стіл, витягуючи з ранця книжку. Двійко дівчаток-підлітків за сусіднім столом п’ють ядучу «Пепсі». Точно прогулюють уроки, он і наплечники біля столу безладно валяються; хіхікають безжурно, гортаючи зацікавлено глянцевий «Pink». Звичайно, коли весна так шаленіє, то як молодому серцю втриматися в загальноприйнятих суспільством рамцях. Риторичне запитання! Ті, які створили ці рамці, забули, очевидячки, що також колись були молодими. А може, і не забули, а просто безглуздо й бездумно відповідають швидкому плину літ помстою. Цікаво, чи отримують вони від цього кайф? Навряд. Тільки шумовиння… Аліна попиває каву й крадькома, так, щоб не сполохати, спостерігає за вічномолодою енергією тих, хто ще не знає про життя нічогісінько, починаючи робити у ньому перші помилки. Без них навряд чи можна потім стати мудрими…

– Ти ж мене підманула! Твоя мама така була і сестра така була! Підманула, підвела! – чує за спиною знайомий глузливий голос.

Від несподіванки дівчина підстрибує. Власник голосу без запрошення вмощується навпроти Аліни. У правій руці горня кави. Лівою бере до рук Кафку. Аліна сидить, збентежено тріпаючи повіками.

– М-да. Це можна пробачити. Адже ти відмовила мені в приємності випити з тобою кави через нього. Кафка. Цікаво. Любиш літературу абсурду?

Кажан ставить каву на стіл і відкриває книжку:

– Для чого молодій вродливій дівчині ця дурня? – продовжує Кажан. – Не любиш ходити в рожевих окулярах від Гуччі? Я теж. Тому ношу чорні. Ми з тобою дуже схожі, Алінко. Ти не така, як всі, і тебе це бентежить. Правда? – він підносить до своїх уст горнятко з кавою, поволі робить довгий ковток, дивлячись через скельця окулярів на Аліну.

Аліна підносить каву до вуст, робить ковточок, не відводячи від Кажана погляду. Може, вона навчиться не боятися його?

Юнак кладе руку на книгу:

– Знаєш, від чого він помер? Ні, не від туберкульозу. Це банально. Він помер від нудьги. Заповів другові спалити всі свої твори. Краще б він сам це зробив, як Гоголь «Мертві душі-2». Друзі можуть зраджувати. У тебе є друзі, Аліно?

Схоже, він не чекає відповіді. Юнак робить ще один ковток і переводить погляд на дівчат за сусіднім столиком. Ті зайняті власним життям: безтурботно теревенять по телефону й не зважають на сусідів.

Аліна не може зачепитися за жодну розумну думку. До неї підкрадається той панічний страх, який відчуває жертва перед удавом. Якщо вона залишиться тут – їй кінець. Хтось вклав йому в уста її думки. Це лякає, та ще й як. Дрібка здорового глузду наполягає: «Втікай, благаю! Втікай! Не вистачало ще тобі вклепатися!» Та Аліна продовжує сидіти непорушно. Думки порозбігалися в різні боки. Ніхто ніколи не міг загнати її в глухий кут. Будь-кого вона вміло «розводила» голою логікою в найвитонченішій спосіб. А тут така халепа. Слова кудись подались, мов перелітні птахи у вирій, і вона залишилася наодинці перед ним, мов перед Голіафом. Але ж вона не Давид… Зачудована й майже скорена, не годна ні відповісти, ні заперечити, встати й піти. Її заціпило. Просто сиділа, втупивши свій погляд у горня з кавою, і мовчала.

Раптом за барною стійкою почувся жахливий дзенькіт. Аліна здригнулася від несподіванки. Барменша перевернула тацю з чистими горнятами, сиплячи прокльони на голову тому «виродку» з вулиці, котрий так по-глупому бавиться, пускаючи в очі людям сонячні зайчики. Це вивело Аліну із заціпеніння. Вона ніби збоку подивилася на ту дурнувату ситуацію, у яку себе так безглуздо дозволила запроторити. Думки й здоровий глузд повилазили зі своїх схованок, встидливо обтрушуючи лати. А за ними вернули слова.

– Гарна спроба, друже! – промовила з притиском Аліна.

Однак сказала вона це, очевидно, надто голосно, тому що дівчата за сусіднім столиком принишкли і витріщилися на неї. Ще кілька хвилин тому це б її збентежило, однак зараз стало байдуже. Ніхто не має права заходити на її територію без дозволу й вказувати, що вона має робити.

– Гарна спроба, – повторила з притиском. У голосі бринів метал, мов щойно викуване лезо шаблі.

Аліна бачила, що Кажан це відчув. Схопилася з місця, взяла в руки книжку, спересердя закинула її в ранець і застигла від несподіванки.

Кажан сміявся, тихесенько, ледве чутно хихотів. Аліна сердито блиснула своїми блакитними очима, розвернулася й перед тим, як вибігти з кафе, роздратовано випалила:

– Приємного дня, друже!

Вона вже не чула слів хлопця, котрі полетіли їй вслід:

– Клітка йде шукати пташку.

Алінина злість не мала меж. На себе, на цього телепня, на весь світ. Вона, заглиблена у власний гнів, нікого й нічого не помічала.

Навпроти кафе, підпираючи плечем ліхтарний стовп, стояв юнак у білому. Він безжурно бавився дзеркалом, запускаючи в небо сонячних зайчиків. Хлопець задоволено посміхався, спостерігаючи за роздратованою Аліною, яка надто зосереджено дивилася собі під ноги, простуючи сонячною вулицею.

4. Мама

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з’явишся ти, —

я тебе передчую.

Сергій Жадан

Якщо не брати до уваги перестрілки з цим самовпевненим бевзем Кажаном, можна сказати, що день видався вдалим. Здала автоматом два заліки. У «Букіністі» неждано надибала книжку, яку так давно шукала, – «Комедії» Аристофана. Купила диск із цікавенною музикою – «Ті, що походять від сонця». Добра назва, бо таки в кожній людині живе сонце. Сократ мав рацію. Ансамбль української музики «Дніпро» фолкрок та фолкджаз виконує на правдиво українських народних інструментах: ліра, бухало, коза, кобза, бугай, козобас, флояра і ще купа різного. Так і кортіло послухати. Аліна відчинила двері майстерні. З порога війнуло спокоєм. Лише її територія! Швидесенько кинулася замикати двері, щоб не запускати у своє помешкання метушню міста та шамотню спекотного вечора…

Зробила сяку-таку вечерю. У холодильнику дбайливі руки батька залишили її улюблений мисливський сир, йогурт та крекери. Аліна увімкнула музику. Стіни майстерні заповнили звуки флояри. На мить здалося, що їм затісно в чотирьох стінах кімнати, і вона відкрила навстіж вікно, випускаючи мелодію на волю…

Завтра у неї вільний день. Прекрасно. Вона підходить до мольберта і навіть не стягує з картини, що стоїть на ньому, кусень тканини, який недбало її прикриває. Вона бере до рук полотно й ставить під вікно. Натомість на мольберті розміщує нове чисте полотнище, напнуте, мов вітрило. Аліна якусь мить пильно вдивляється в образитіні, які вигулькують на цьому чистому полі, щедро виплекані уявою дівчини. Руки починають тремтіти від хвилювання. Нова хвиля шаленства захоплює всю її плоть.

– Тільки не сьогодні. Благаю, тільки не сьогодні, – просить когось невидимого Аліна, і той, хто відає натхненням, відпускає її.

Натомість приходить втома. День виявився задовгим. Аліна розстеляє ліжко. Застрибує в піжаму. Дурна дитяча звичка спати в піжамі, навіть улітку. У ній Аліна уявляє себе лялечкою метелика, який назавтра розкриється вповні і стане чудесним махаоном або павиним оком. Їй подобається так думати чи то мріяти. Аліна витягує з наплечника Аристофана, відкриває книжку і пірнає в античний світ вишуканості й манірності. Читання плавно переходить у сон.

Аліна стоїть усередині однієї з веж художника Кіріко чи в Темній вежі Кінга, хто зна.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5