Гвинтові сходи впевнено й стрімко кличуть догори. За товстими стінами вежі вирує гроза. Аліна чує різкі й тривожні набати за стіною. Жах тонюсінькими голочками впивається в серце. По кам’яній долівці гучно вистукують чиїсь упевнені кроки. Темний силует вимальовується на тлі вікна, яке полохливо підсвічують спалахи блискавок. Чужинець прийшов за нею, вона це знає напевно й мусить втікати, щоб він не забрав її. Ноги, мов налиті свинцем, майже не слухаються. Кожний крок віддає болем у серце і дається так важко. Аліна через силу долає одну за одною сходинки. Кроки в неї за спиною стрімко наближаються. Дівчина видирається на верх вежі. Далі дороги немає, немає дороги нагору. Є тільки вниз… Довкола вирує гроза. Розпечене від блискавок темне небо, здається, вмирає, стогнучи від страху та болю. І вона нажахано розуміє – він майже впіймав її, ще півкроку і… Не знати, що буде далі, але станеться обов’язково щось жахливе. Аліна впевнено робить крок із дахівки вежі назустріч бурі і летить. Цей сон часто снився їй у дитинстві, однак тоді вона завжди мала крила, міцні й легкі водночас. Але в цей раз Аліна відчуває, що крил немає, а вона з шаленою швидкістю летить назустріч землі і… прокидається, не знаючи, чи вижила вона там, у сні. Шалена думка приходить несподівано: «Якби не вижила – не прокинулася б».

Холодний піт рясно вкриває все тіло. Аліну трусить від побаченого у сні чи то від холодного світанку, який заповзає в майстерню через навстіж розчинене вікно. Вона натягує собі на голову ковдру, яку в сні відкинула вбік, і знову засинає…

Ранок починається не з дуже приємних звуків за стіною. Там щось грюкає, надто голосно гуде, аж висвистує. Через стінку – мансарда сусіднього під’їзду. Вона завжди стояла занедбаною пусткою. Належала ЖЕКу і використовувалася в господарських потребах, як склад чи вихід на дах для того, щоб полагодити його або почистити стічні труби, у які набивалося неслухняне сухе осіннє листя, пташине пір’я та різний непотріб, занесений жартівником вітром, а потім змитий дощем. Аліна кілька хвилин лежить, не рухаючись, і розуміє, що їй не спиться не лишень від цих набридливих звуків. Хтось дивиться на неї.

Аліна різким рухом скидає на підлогу ковдру. На підвіконні сидить Кажан і, не соромлячись, роздивляється дівчину.

– І чому я не здивована? – говорить чи то собі, чи то йому Аліна.

– Доброго ранку, сонько! Хто рано встає – тому Бог дає! Вікна чому на ніч не замикаєш? То правдива спокуса. Усе навстіж відкрите, просто гріх не зазирнути. Тяжко перепрошую, бачу – розбудив. Якби знав, що ти ще спиш, наказав би майстрам прийти пізніше. Ми ж тепер із тобою типу сусіди. Мій старий майстерню для мене вибив. Доводжу до пуття.

– То ти цілком випадково тут? Гуляв сусідньою дахівкою і забрів у гості, – єхидно говорить Аліна. – Ти дійсно ненормальний і справді мене переслідуєш? – Алінині ноги навпомацки шукають капці біля ліжка й не знаходять їх. Ота звичка навіть влітку спати в піжамі – лишалася з Аліною ще з дитинства. Те ж саме й стосовно кімнатних капців.

– Вони біля вікна, – ніби зовсім не чуючи сердитих слів дівчини, доброзичливо підказує Кажан.

Аліна вже починає звикати до дурнуватої манери хлопця не відповідати на запитання.

– Слухай, чому б тобі не піти звідси, га? – роздратовано випалює Аліна. – Не думаю, що я можу тебе вразити чимось, чого ти досі не бачив.

Вона підходить до вікна, щоб зачинити.

– Прикро, мала! Не з тої ноги встала? Може, поп’ємо кави й побалакаємо? Класна хата.

– Не в цьому житті, малий! На сьогодні ти в мої плани не входиш, – й Аліна майже силою виштовхує хлопця зі свого підвіконня. Замикає на всі замки вікно й наглухо зашторює його.

Ранок остаточно зіпсований, як і день, судячи із звуків за стіною. Перевдягається в спортивні шорти, у білу футболу і йде бігати. Біг завжди діє як транквілізатор. Коли виснажуєш до межі тіло, то принаймні на деякий час забуваєш про те, що тебе хвилює чи бентежить. Згодом проблеми, зазвичай, знов-таки вертають, однак це дає змогу не зациклюватися на них і подивитися на ситуацію ніби з боку, не лишень ізсередини. Наразі проблема єдина – в Аліни з’явився настирливий сусід, а точніше – претендент на частину її території. І, здається, не тільки…

Після бігу, коли прийняла душ і поснідала, проблема не здавалася вже такою жахливою. Одне добре – Кажан усім своїм єством витіснив геть нічний жах.

У майстерні ставало спекотно – дах нагрівало сонце. Та Аліна не ризикувала розчиняти вікна. Вистачить на сьогодні сюрпризів. Хтось постукав у двері. Дівчина підійшла й, не запитуючи банально: «Хто там?», розчинила їх. На порозі стояла мама, важко й уривчасто дихаючи, мов після важкої непосильної праці. Голубий шифоновий костюм від там когось (черговий мамин заскок), як завжди, ідеально припасований до її тіла. Бездоганна зачіска, світло-русяве волосся дбайливо зачесане. Й обов’язковий атрибут – босоніжки на високих підборах. Як вона ухитряється з них не падати? Мама дивилася на Аліну через ніжно-коричневі скельця окулярів від Гуччі. Напівморок у загальному коридорі приховує справжній настрій маминих очей.

– Мамо! Ти? – розгублено белькоче Аліна.

– А ти хотіла побачити привида? Тоді вибач! Доброго дня! Зайти можна? – роздратовано кидає жінка.

– Привіт! Звичайно, заходь.

– Це – жах! Ліфт не працює, і майже десятий поверх. Вище – тільки небо та сонце! – вдавано сердито веде Ірина і вмощується на стілець біля письмового столу.

– Ма! Чай будеш? – говорить те, що перше приходить у голову.

– У тебе, крім кави, є чай? – здивовано й дещо саркастично перепитує мати.

– Є, зелений. Будеш? – доволі спокійно відповідає Аліна.

– Буду! – Ірина манірно закочує догори очі. – Боже! Яка тут спека? – Відкриває ніжно-білу сумочку від когось там й витягує малесеньку пляшечку мінералки. Жадібно п’є.

Скільки себе пам’ятає Аліна, мама завжди вдягалася зі смаком, бездоганно. Кожна дрібничка в її гардеробі продумана досконало. «І звідки у вчителя української літератури такий художній смак!?» – Такі кокетливі «реверанси» любив робити мамі тато. Авжеж, це правда! От і зараз. Блакитний костюм витончено підкреслює колір її очей. Біла сумочка, отже, і білі босоніжки й доволі дороге намисто з направду натуральних лілейних перлів і така ж розкіш у вухах. Правда, цей весь ансамбль створював радше приємне враження, аніж відчуття гламурного несмаку. На пальцях, крім обручки, нічого зайвого. Так, у мами суперсмак… Із зовнішніх даних, якими щедро обдарувала маму природа, Аліна отримала у спадок лишень очі та волосся, яке вона «зуміла так нахабно спаскудити» – слова мами. Усе решта від тата… О ні, не все! Ще характер. Аліна тепер це знала – ота криця у натурі мамина.

Дівчина мовчки вмикає чайник, запитуючи себе: «Чому вона прийшла? Завжди я робила перший крок». Потім зазирає на верхню полицю над кухонним столом. Слава Богу, пачка зеленого чаю, завбачливо принесена батьком: «Так, про всяк випадок», на місці. Тато передбачав, очевидячки, такий розвиток подій. Дістає горнята і замислено спостерігає за мамою. Та, напившись досхочу води, скидає з ніг елегантним порухом босоніжки, потім встає зі стільця і прямує до замкненого вікна. З-за стіни чутно шурхотіння і чиїсь басовиті голоси. Мама рвучко розчиняє вікно.

– Ти здуріла, дитино! Така задуха, а ти позамикалася на всі замки. Думаєш, так заховаєшся від світу? Теж мені Сковорода… Чи вирішила зробити з майстерні Діогенову діжку? – не вгаває Ірина.

«Слава Богу, все, як завжди! Нічий пес не здох!» – заспокоюється Аліна.

– Чого ти прийшла, мамо? – спокійно запитує донька, вона ж бо на своїй території. – Ще раз посваритися? Знаю наперед, що ска…

– Ти мене не так зрозуміла, – обриває Аліну на півслові Ірина й ошелешено витріщається на доньку.

Ірина розгублено стоїть біля вікна. Вона знала – важко буде розпочати цю розмову, але не думала, що настільки. Жінка обережно й уважно підбирає слова, знаючи – цю битву вона програла. Та не сьогодні, а коли погодилася на переїзд доньки сюди, в оце Богом забуте місце, з метою виховного моменту. Думала, непутяща донька оговтається, не зможе жити без комфорту, без рідних стін і максимум через тиждень примандрує додому зі сльозами каяття та благання. Минув місяць, а вона не вертала. Ірина знала – чоловік тримає з донькою зв’язок. Це добре, мусить бути контроль. Однак не сподівалася, що Василь аж настільки допомагає… Тут направду жити можна. А вчора, коли вона між іншим завела розмову, чи не час блудній дитині повернутись додому, взагалі сказав, що Алінці без них (тобто рідних батьків) набагато ліпше… І що донечка нарешті стала правдивим художником, почавши дійсно писати картини, а не малювати. Правду кажучи, це найбільше збентежило Ірину. До того ж якесь дивне передчуття чогось незворотного, що підстерігає її дитину, не давало спокою. Сни з минулого останнім часом приходили дедалі частіше. Цю ніч не спала і вирішила помиритися з донькою. Врешті-решт її Василь – надто м’яка людина і не все бачить таким, яким воно є насправді. Ірина постійно ним крутила, мов циган сонцем, тепер ось дочка вправно продовжує це робити. Яблуко від яблуні… Можливо, вже не такі пропащі справи в її Алінки? А донька з тихенької домашньої бунтарки перетворилася на справжнісіньку революціонерку. Он і метал у голосі задзвенів.

– Ти мене не так зрозуміла, доню, – повторила примирливо Ірина. – Я сумую за тобою. Розумієш, того разу все так по-дурному склалося і ми не погомоніли, як дорослі люди. Так, визнаю, винна – погарячкувала. Пробач.

Аліна наливає в горнята до заварки окріп, якусь мить здивовано розмірковуючи над почутим. Тоді сідає за кухонний стіл.

– Добре. Давай побалакаємо, як дорослі люди. Вибачення прийнято.

Ірина чемно перетинає кімнату й сідає на краєчок стільця, якось невпевнено… Це ж не її територія. Вона відчуває. Стіни кімнати, пофарбовані в жахливий фіолетовий колір, тиснуть зі всіх боків. Стелажі з книгами, половини назв яких вона ніколи й не чула, хоча і не вважала себе неуком (і це читає дев’ятнадцятирічна дівчина!), на вікнах помаранчеве лахміття, тобто штори, а найжахливіше – навпроти за столом впевнена в собі Аліна.

– Дякую, мамо, що прийшла, – веде Аліна. – Я пару разів пробувала погомоніти з тобою, пригадуєш? Ти вимикала телефон, не бажаючи зі мною розмовляти. Зараз у мене гарна нагода попросити вибачення за зіпсуті штори, за те, що досі не виправдала твоїх сподівань, однак це ще не остаточно. Час покаже. Може, я направду рухаюсь не в той бік? Я до вас не повернусь. Мені тут добре. Самій. Правда, добре. Пий чай.

Аліна бере з полиці цукерничку, дві чайні ложечки, кладе на стіл.

– Бери цукор. До речі, у мене в холодильнику є «Корона», яку ти любиш, мамо, – і Аліна відчиняє двері холодильника, витягуючи з нього плитку шоколаду, – можна дати до чаю лід. Будеш?

Ірина ствердно киває головою і в горнята з чаєм перекочовують маленькі прозорі кубики льоду.

Простір у тій частині майстерні, яка зветься кухнею, насправді дуже тісний, однак вдало скомпонований. У правому куті кімнати, навпроти вхідних дверей, електроплита. Справа від неї стіл із полицями. Зліва холодильник. На холодильнику мікрохвильовка, на столі електрочайник. Над столом шафка з поличками. Без смаку, на Ірину думку, та все ж доволі практично. Ірина кладе в горня дві ложки цукру, хоча її звичайна доза – півложечки. Розгублено помішує його, вистукуючи об стінки горнятка ложечкою й обмірковуючи слова, які прийшла черга їй казати. Шурхотіння за стіною, яке називається чужим ремонтом, заважає зосередитися:

– Як ти можеш у цьому гармидері жити, донечко? – примирливо говорить Ірина. – Це ж суцільний стрес. Переїдь додому, поки воно не закінчиться. Ти ж, доню, ще сесію доскладати мусиш. Тільки не сприймай мої слова як бажання задобрити чи обдурити тебе.

– Я й не сприймаю. Цей «стрес» тільки-но почався. Однак звідси нікуди не поїду. Ремонт тут тільки вдень. І триватиме недовго, сподіваюсь. До того ж я півдня в бібліотеці, півдня в Академії чи на етюдах…

Аліна п’є чай без цукру. Цього батько навчив – художник мусить навіть фізично сприймати довершеність смакової гами, не спотворюючи її.

Вони мовчать. Кожна сьорбає свій чай, зосереджено думаючи, що ж буде далі.

– Слухай, доню! Може, підемо в якесь кафе. Мені цей шум діє на нерви, будь ласка, – озивається першою Ірина, вдаючись до хитрого маневру: виманити супротивника на нейтральну територію.

– Добре! Я перевдягнусь. Через пару хвилин буду, – погоджується доволі легко донька.

Аліна прямує до вхідних дверей. Там зліва невеличка шафа. Витягує звідти якесь шмаття й заходить до ванної кімнати, щоб переодягтися.

Тим часом Ірина роздивляється майстерню. Ліжко дбайливо застелене чимось фіолетовим і стоїть зліва від вікна. Мольберт справа. На ньому порожнє біле полотно. Під мольбертом щось недбало накрите клаптем тканини. Ірина підходить до мольберта, нахиляється, здіймає шмату і ставить картину на мольберт поверх чистого полотнища. Очевидячки, це саме той шедевр, який так нахвалював Василь. Ірина робить пару кроків назад і…

…торопіє. Картина одразу затягує. Кожна краплина дощу, мов справжня, а не намальована. Та річ не в цьому… Вона одружена з художником і бачила чимало прекрасних полотен – на виставках, у галереях, у музеях. Однак це – геть інше. Алінин витвір вабить і водночас жахає. Це вона вже колись переживала, відчувала…. Ірина прискіпливо вдивляється в очі жінки на картині. Вона знає її! Цей такий знайомий рух правою рукою й… Це – вона. Вирує гроза, блискавка розриває небо. Здається, ніби хтось дбайливо ховав у пам’яті ці спогади, а жінка з полотна торкнулася пальцями до призабутого й змусила його воскреснути. Хоча воно було вже давно мертвим. Ірина його сама поховала, пересвідчилась у тому, що назавжди. А воно насправді ніколи не вмирало. І ось зараз поруч, наздогнало її, можливо, чекає слушної нагоди, щоб напасти! Жах своїми пазурами впивається в серце, вириває з тіла тепло і радість. Ірина через силу відриває погляд від картини й квапливо накриває її. Чує шерех у себе за спиною. Ірина стоїть, захоплена зненацька, не чула – коли донька увійшла, й не знала, скільки часу простояла перед цією картиною, пригнічена і збентежена заразом. Минула лишень мить чи вічність?

– Прекрасне полотно, доню. Алінко, звідки ти взяла ці образи? – ледве чутно каже Ірина.

Скільки часу вона простояла перед цією картиною – мить чи вічність?

– Наснилися, – спокійно відповідає донька, і це правда.

Мовчки виходять із кімнати. Мама йде попереду, тиха й трохи збентежена. Аліна замикає двері і наздоганяє Ірину між дев’ятим і восьмим поверхами. Несподівано зупиняється:

– Мамо, де твої сумочка та босоніжки? Ти ж боса…

Кумедна ситуація, однак Аліні зовсім не смішно. Вона ще ніколи не бачила такою розгубленою свою матір, завжди надто впевнену у власній правоті, до педантичності вишукану в манері розмовляти, вдягатися, рухатися, що, як і коли їсти. Ірина зупиняється й збентежено дивиться на босі ноги. Аліна тим часом вертає назад до майстерні, за босоніжками та сумочкою.

Вони сидять на вулиці під парасолькою літнього кафе. Задуха дня говорить про те, що таки прийшло літо. Ірина п’є мінералку малюсінькими ковтками. Аліна замовила сік, ще не принесли. Вони мовчать. Точніше, мовчить Ірина. Уперше за дев’ятнадцять років вона не повчає, не читає нотацій… Чомусь це погано. Аліна вирішує рятувати ситуацію, тому що відчуває себе винною. Це ж вона написала ту дурну картину. Чому ж вона так шокує її рідних? Дівчина починає розповідати мамі про справи в Академії, про сесію. Ірина ніби оживає, слухаючи буденну розмову доньки. Як спраглий вазонок, котрий без води опустив своє листя та тихо вмирає. Ти починаєш лити на нього водицю, і він оживає. Буквально на очах піднімає свої пелюсточки вгору… Мить – і він уже стоїть впевнений у собі, весело підморгуючи світу. Ірина поволі, мов та квола рослинка, всмоктує в себе слова Аліни.

Після годинної розмови, коли вони прощаються, Ірина витягує зі сумочки ключі:

– Візьми, Алінко, це від квартири, від нашої квартири, твоєї також. Можеш приходити будь-коли. До речі, у майстерні слід поставити кондиціонер, а то ти влітку задихнешся від спеки або дістанеш тепловий удар.

Очі Аліни від здивування стають розміром зі сливу. Ірина тим часом продовжує:

– Я завтра ж, поки ти будеш в Академії, займуся цією справою. До речі, у тебе є ще один ключ від майстерні? Не хвилюйся, після того, як ми поставимо кондиціонер, я його поверну.

– А я й не хвилююся. Ключ є в тата, тільки він думає, що я цього не знаю, – весело підморгує мамі Аліна. – Дякую, мамо! Я рада, що ми помирилися. Мушу забігти в бібліотеку. Ще купа різних справ. Сесія, розумієш?

Аліна рвучко обнімає Ірину, цілує її в щоку і йде геть…

У неї направду ще багато справ, і несподівано день, який так прикро почався, стає вдалим.