Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Острів Смерті

ModernLib.Net / Современная проза / Фукунага Такехіко / Острів Смерті - Чтение (стр. 11)
Автор: Фукунага Такехіко
Жанр: Современная проза

 

 


„Ая-тян, ти помиляєшся. Я нікуди не збираюся їхати. Яка ти чудна!” — „Це неправда! Навіщо ви мене обманюєте? Я все знаю”.— „Що ти знаєш?” — „Що ви збираєтеся їхати. Тому-то й понищили картини й попрощалися з Сома-саном. І думаєте, що я не здогадалася”. З очей Ая-тян котилися великі сльози і впали мені на коліна. Ми обидві тремтіли, але вже не від холоду. А тому, що нам обом треба було зробити вибір — кожному свій. У ту хвилину я могла знайти для неї заспокійливі слова, але я тільки гладила її по спині, ніби намагаючись відчути крізь піжаму й пальто тепло її тіла.

…Тримаючи в лівій руці чайник, а в правій — чашку, вона проходила між рядами потерпілих і запитувала:

— Кому води? Кому води?

Щоразу, коли хтось озивався або подавав знак рукою, вона ставила чайник на підлогу, наливала в чашку води й подавала нещасному. Декого поїла сама. Ніхто й не думав гидувати чашкою, якою користувалися всі. Нікого не вражало і її забинтоване обличчя. Чашка води з її рук повертала їх до життя.

— Дякую! Дякую!

Чайник був важкий, і роздача води так її втомлювала, що аж усе тіло боліло. Та вона повторювала в думці: „Завдяки цьому я живу. Завдяки цьому перебуваю серед живих людей”. Найважливіше було те, що ні вона, ні люди, що стогнали і страждали, не були мертвими речами. Тепер її вже ніщо не дивувало. З нещасними нерухомими людьми, які чекали тільки одного -порятунку, вона відчувала душевну спорідненість.

— Кому води?

Не всі озивалися на ці слова. Дехто вже не міг ворухнути рукою чи губами. Дехто вже не дихав цим застояним повітрям. Обличчя таких згодом укривали шматком білого полотна, а самих виносили на задвір'я. Та оскільки не вистачало робочих рук, то мертві ще довго лежали поряд з живими. А проте вона зверталася й до них:

— Кому води? Кому води?

Цим вона хотіла віддати їм останні почесті. Сама так вирішила. „Я не забуду того, що бачила. Не забуду голосів, якими озивалися до мене жертви”,— шепотіла вона, проходячи з чайником і чашкою в руках уперед…

Я не збиралася вводити Ая-тян в оману. „Вона вже все знає і тепер її не одуриш” ,— міркувала я. Завтра вранці (той ранок уже надходив) я напевне поїду звідси. В цьому Ая-тян не сумнівалася так само, як і я. Вона знайшла ключ від мого серця. А що це означає? Що вона поїде зі мною? Сама так сказала. Я обхопила її рукою за плече, її мокре обличчя здригалося на моїх колінах. „Усе красиве — недовговічне” ,— прошепотіла я, та мені здалося, що це торжествувало в о н о. У порожній майстерні й о г о регіт скидався на зойк.

ПОПОЛУДНІ

Дійшовши до дванадцятого вагона, Канае зупинився у дверях і взявся шукати вільного місця. Було їх тут більше, ніж у попередньому вагоні. Канае нагледів собі одне в порожньому відділі праворуч від проходу і вмостився коло вікна обличчям у напрямі руху потяга. „Слава богу, вже їду”,— мимоволі прошепотів він. Дорогоцінний портфель поклав на лаву, хвилину сидів замислений, а тоді встав і зняв пальто. У вагоні було парове опалення — біля вікна під ногами щось шипіло. Але йому й так було жарко, бо добряче поспішав, поки сюди дібрався. Пальто повісив на гачок, подумавши: знову накину на плечі, якщо буде холодно. І лише тоді вперше заспокоївся. Тим часом його зір раз у раз ковзав по краєвиду за вікном: мимо пролітали складські приміщення, сірі пустирі, безлюдні заводи, ряди будиночків. „Звідси Фудзіями я не побачу”,— подумав він. Зрештою, похмура погода, коли навколишній світ здавався каламутним, не настроювала на споглядання. Небо затягло густими хмарами, з яких от-от мав піти дощ або сніг і закрити собою все на світі. Вікно запітніло — певно, тому, що в вагоні було набагато тепліше, ніж надворі. Парове опалення діяло справно, бо й без пальта Канае не відчував особливого холоду. „Ох і хочеться побачити Фудзіяму!” — проказав він сам до себе. Адже милувався нею лише кілька разів. Токайдською залізничною лінією їхав уперше… Стривай, та чи це правда? Канае задумався. Таки правда. Вокзал Уено був йому добре знайомий, а от посадка на потяг на токійському від самого початку здалася незвичною. Канае виріс на Хоккайдо. У студентські роки далі, ніж до Токіо, він не їздив і навіть по закінченні університету, коли влаштувався у столичному видавництві, ніколи не подорожував у район Кансай. Щонайдалі добирався до Камакури. А от сьогодні він їде до Хіросіми. Не раз Канае мотався між Хоккайдо й Токіо, а тому звик до довгої мандрівки потягом, але його сьогоднішня радість була зрозуміла — адже Токайдською лінією проїжджав уперше в житті. Канае сидів біля вікна, охоплений якимось п'янким відчуттям, і мимоволі неуважно споглядав миготливий краєвид за спітнілою шибкою. „Якщо й пересяду на протилежний бік, то при такій погоді навряд чи побачу Фудзіяму”,— думалося йому.

Раптом він спіймав себе на думці, що його опанувала безтурботність туриста. Але ж він їде до Хіросіми не задля розваги, а щоб перевірити на місці, що сталося з дівчатами, і, правду кажучи, спробувати врятувати їх. На нього лягла тяжка відповідальність. Він спішить до лікарні в незнайомій стороні. Замість Нісімото-сан і батька Аяко. Ні, він представляє сам себе, адже він найближча їм обом людина. А може, йому випало виступити в ролі закоханого?.. Тут його роздуми обірвалися. Хіба можливо, щоб одна людина водночас грала дві ролі? „А все-таки кохання до котрої з них тягне мене до лікарні?” — міркував Канае. Силою волі прогнав од себе ці думки і, дивна річ, зразу відчув голод. Сьогодні він проспав і на сніданок випив лише пляшку холодного молока. Тож природно, що зголоднів. „У Йокогамі куплю бенто[26],— вирішив він.— А може, піти в вагон-ресторан?” Але тут Канае згадав, що треба надіслати телеграму Нісімото. На токійському вокзалі для цього йому не вистачило часу. Треба сповістити, що сів на потяг, бо стара, мабуть, переживає. Крім того, може, і в неї виникне потреба щось повідомити. Канае підвів очі і глянув в обидва кінці проходу — провідника не було видно. Що робити? Шукати його? Чи дочекатися Йокогами?

Довго чекати не довелося: незабаром потяг стишив ходу й повільно підкотив до платформи в Йокогамі. Він ще не зупинився, а Канае вже відчинив вікно, і в вагон увігнався холодний вітер. Канае вистромив голову — попереду, за два вагони, побачив продавця бенто, а далі — провідника з пов'язкою на рукаві, зайнятого розмовою з вокзальним службовцем. Як-не-як, а передусім треба заморити черв'яка. Канае підвівся, зійшов з вагона на платформу й побіг до продавця.

— Будь ласка, дайте бенто й чаю,— звернувся він до нього, коли вже дзвінок сповіщав про відправлення.

Затримавшись на хвилинку біля торговця, Канае стрибнув на найближчі приступці. Потяг рушив, коли він уже проходив через вагони в кінець потяга. Повернувшись на своє місце, поклав бенто та баночку з чаєм на лаву і мерщій зачинив вікно. „Молодець! Швидко впорався!” — похвалив сам себе, та замість сидіти знову підвівся. Відчуваючи, ніби робить щось недоречне, він пішов з вагона у вагон у пошуках провідника. Вагонів третього класу було кілька, за ними — вагон-ресторан з його приємними запахами. Нарешті трохи далі Канае помітив справа в купе провідника, відчинив двері і сказав:

— Я б хотів послати телеграму.

Смаглявий чоловік глипнув на нього і вийняв з папки телеграфний бланк.

— Я можу передати її на наступній зупинці в Одавара. Потяг прибуває туди о тринадцятій п'ятдесят вісім.

— Спасибі. А чи можна одержати відповідь?

— Звідки?

— З Токіо.

— Можна. В Нагої. Тільки, будь-ласка, в телеграмі допишіть цифру „35”, бо з Токіо потяг відправляється о дванадцятій тридцять п'ять.

Канае хвилину вагався.

— Мені незручно вас турбувати. Можна, я тут напишу?

— Будь ласка,— провідник показав на свій столик.

Канае вийняв авторучку й записник з адресою Нісімото, хвильку подумав і почав писати:

„Виїхав о дванадцятій тридцять п'ять. Телеграфуйте про дальші події. 35. Канае Сома”. Написану телеграму показав провідникові.

— Ага. Треба зазначити час проїзду через Нагою.— Провідник глянув у графік руху поїзда.— Буде надійніше, коли напишете: „Проїзд через станцію Нагоя о вісімнадцятій тридцять три”.

Канае виправив кінець телеграми таким чином: „Зворотна адреса: 35, проїзд через станцію Нагоя о 18.33”, а тоді похопився й запитав:

— А що, коли там запізняться з телеграмою-відповіддю?

— То краще вказати наступні зупинки, приміром, Майбару чи Осаку. Якщо вам не важко, допишіть: „З доставкою по лінії руху поїзда”.

— І що тоді?

— Тоді телеграма обов'язково наздожене вас.

Канае послухався провідника, а той порахував літери.

— Сімдесят вісім. З вас сто дев'яносто ієн.

Канае розплатився і, подякувавши провідникові, вийшов з купе. Коли проходив через вагон-ресторан, знову відчув, ніби робить щось недоречне. Його хитало то в один, то в другий бік, поки вертався на своє місце. У животі бурчало. Канае поставив чай перед вікном, а бенто взяв на коліна й почав розв'язувати стрічку. Поки вминав рис, із голови не виходили сумні думки. „Навіть якщо на адресу Нісімото прийде ще одна телеграма, то вона не принесе нічого веселого, а сповіщатиме, що одна з них — Мотоко або Аяко,— а може, навіть обидві вже мертві. Та годі! Що за дурниця! Чого це вони мають умирати?..” Канае пригадалося обличчя Аяко таким, яким було три дні тому. Згадалося, як вона простягає руки над електроплиткою. Її злегка нахмурені брови і сповнені глибоких почуттів очі. Цікаво, що ховалося за ними? Потім на цьому тлі з'явилося бліде обличчя Мотоко, таке, яким було чотири дні тому. Пригадався її поцілунок, що затягував його в безодню…

Канае доїв бенто, перев'язав порожню коробочку стрічкою й поклав її під лаву. Взявши банку з чаєм, він налив його в чашечку, що правила за кришку. І так кілька разів. Тоді поставив банку з недопитим чаєм на старе місце й запалив цигарку. Світ за вікном, як і раніше, був каламутний. Від розміреного похитування Канае приємно розслабився, час від часу підносячи затиснуту між пальцями цигарку до рота, а в його очах мерехтіли висохлі рисові поля, білясті стежки між ними, заляпані грязюкою рекламні щити, сірі будівлі. Невже таки розслабився? Ні, його душа щеміла в тривозі, і той щем він намагався притлумити. Він кинув недопалок і в думці проказав: „Мені страшно. Відколи це в мене? Відтоді, як сів у цей поїзд? Як почув від батька Аяко: „Я вас благаю: врятуйте її”? Чи коли Нісімото-сан показала мені ту телеграму? А може, тоді, коли подзвонила мені в редакторську? Та де там! Певно, все це почалося з тої хвилини, коли я прокинувся від кошмарного сну. А що це за сон?” Канае силкувався пригадати його, та не міг. Тоді він почав заклинати себе: „Чого це я маю боятися? Чогось подібного досі зі мною не траплялося”. Хоча вагон обігрівався, та Канае здавалося, ніби його руки й ноги дрібно тремтять від холоду. „А може, виною цьому погойдування вагону? — підказував йому розум.— Досі я був собі безтурботним студентом, оптимістично настроєним редактором і честолюбним початкуючим літератором. На відміну від Мотоко Моегі, я не зазнав особистої трагедії. У голодні воєнні роки, коли єдиною їжею була картопля, я ходив до школи, а досяг зрілості вже в мирний час, залишившись, однак, наївним, як мала дитина. Тож і доводилося мені терпіти глузування Мотоко з цього приводу. Та невже я такий дурний, що не маю про життя ніякого уявлення? Я з цим не згоден. Я можу уявити собі все — будь-яку драматичну подію, найпотаємнішу людську тривогу і крайній розпач,— мало не вголос переконував він себе.— Проте я таки чогось боюся. Та хіба можна сказати, буцімто я не знав, що той страх не пов'язаний з долею дівчат, а з моїм власним зачаєним переживанням? Все це почалося не від сьогоднішнього ранку. Я впевнився в цьому, коли нарешті зважився писати роман”.

Канае глянув на портфель, що лежав поруч на лаві. У ньому був його найдорожчий скарб — роман. „Я пишу його,— думав він далі,— щоб дати вихід первісній тривозі, яка загніздилася глибоко в моїй душі. Я довго не міг до нього взятися з тої причини, що не дозрів задум. Та от одного дня раптом почало писатися. Що зрушило мої думки з місця? Не жадоба похизуватися перед людьми, здобути славу, потішити власне марнолюбство, а прагнення втекти від незбагненної тривоги. Завдяки Мотоко Моегі я відкрив її в собі і створив образ М.— жіночого персонажа роману. В тому ж самому впевнила мене й Аяко Аймі, що послужила прообразом для А.— другої героїні твору. Однак це не означає, що, змальовуючи витвори мого власного розуму, я намагався втекти від дійсності. Нічого подібного. Силою уяви я створив світ сторонніх для мене М. і А., щоб з'ясувати сенс людського життя. Я поставив собі за мету через ці персонажі показати, що всіх нас переслідує споконвічна тривога, і найвища мудрість полягає в тому, щоб долати розпач”.

Канае й сам не помітив, як переклав портфель на коліна і заглянув усередину. Там був великий конверт з верстками Сінсаку Йосіди, розклад руху поїздів, одна книжка і два блокноти. Він добув ці блокноти й мимоволі зважив у руці. А тим часом його думки переганяли одна одну. „Я наділив М. і А. свободою волі і благав, щоб логіка їхніх вчинків підказала їм правильний вибір — життя, а не смерть. Це означає, що я прагнув, щоб їхні реальні прообрази — Аяко Аймі та Мотоко Моегі переходили від розпачу до мужності, від смерті до життя, від небуття до дійсності. У романі знайшли вияв мої найзаповітніші бажання й надії; цьому видуманому світові я звіряв свою мрію про те, що все буде так, як мені хочеться, і тим самим розганяв власну тривогу. Та якщо реальні прообрази наблизилися до смертельної прірви (хоча М. і А. я штовхав до життя), то я прорахувався і все, що написав, нічого не варте. Виходить, я не збагнув їхнього відчаю, а вони зрадили мене так само, як М. і А.”.

Канае тримав блокноти на колінах, замислено втупившись у вікно. Шибка зовсім непомітно запітніла й за нею лише пропливало щось невиразне. Здавалося, дійсність, з'являючись перед його недосвідченим зором у розпливчастих образах, насміхалася з нього. „Ні, цього не може бути! — з відчаю мало не закричав він.— Я ж усе добре бачив. Я ж розумів їх. Я любив їх”.

У вагоні було тихо, лише десь позаду рюмсала дитина. Шипіла в трубах пара, постукували на стиках рейок колеса, вагон гойдався, наганяючи дрімоту… Та Канае нічого не чув. „Ще довго, не одну годину я змушений буду чекати і знемагати в тривозі,— шепотів він сам до себе.— А що, коли я приїду й застану їх мертвими? Невже все виявиться марним?” Канае струснув головою і, щоб заспокоїтися, взяв з-перед вікна банку з чаєм і випив усе до дна, потім розгорнув блокнот з написом „Work in progress” і почав читати з першої сторінки.

ЧОВЕН ХАРОНА

То була вузька палата для двох хворих на другому поверсі невеликої лікарні, убога, з плямами на стінах, з великим календарем і рекламою якоїсь фармацевтичної фірми, Від стіни до стіни тяглася мотузка, а на ній, гойдаючись від протягу, висіли паперові журавлики[27] й кусудама[28]. Мабуть, їх, збляклих від часу, залишили тут попередні хворі, і то не жінки. Ця прозаїчна палата навіть такою подобалася М. Дещо М. принесла з дому, але не мала й найменшої охоти хоч якось її прикрашувати. І не тому, що від самого початку знала, що пробуде у лікарні не більше тижня. Просто вона була байдужа до прикрас, чистоти й порядку. Її квартира теж була неприваблива: навіть годі було сказати, хто тут живе — жінка чи чоловік. То тут, то там можна було наткнутися на вже готові або недомальовані картини олійними фарбами. То були твори не напоказ. і, крім того, ніби не жіночої руки.

Але це не означає, що М. була байдужа до краси. Вона лежала на ліжку під вікном і недбало оглядала давно знайому обстановку, а тоді повернула голову вбік — до А. Крізь вікно лилося бліде проміння зимового сонця, але ліжка А. воно не досягало — обличчя А. ховалося в тіні. Надходив вечір, але вмикати світло було ще рано. А. лежала навзнак, втупившись в стелю. Її профіль ледь-ледь проступав у сутінках, та в цій палаті лише на нього М. могла дивитися без утоми. Досі М. не раз крадькома зиркала на обличчя А., силкуючись зрозуміти, в чому його краса. „Стороння людина, може, й не побачила б у ньому чогось незвичайного,— подумала М.— А от мені воно уявляється якимось особливим”. Її обличчя здавалося символом смутку — на ньому можна було прочитати, як силою волі А. стримує свої почуття, як глибоко в серці притлумлює любов, як сумнівається в доцільності власної щирості. „Може, й я була колись гарною? — роздумувала М.— Але час забирає з собою навіть смуток. Зараз цей смуток ще красить її, та вона й не здогадується, що згодом він сточить її душу й тіло. Бідолашна. Смуток красить тільки молодих”.

М. не відводила очей від А., а та начебто не відчувала на собі того погляду. Широко відкритими очима, ніби в напівзабутті, вона втупилась у пляму на стелі. На її обличчі не було видно якихось переживань. Однак М. вважала його гарним, бо її стиснуті губи (вони могли в будь-яку мить затремтіти) протистояли душевним бурям, а очі насміхалися з власного відчаю. „Бідолашна! Скільки їй доводиться терпіти! І марнувати на це свою молодість”.

М. думала, дивлячись на А., а та, нічого не помічаючи, втупила очі в стелю. Коли ж згодом надійшов час вечеряти, М. встала з ліжка, накинула на себе халат, натягла на ноги шкарпетки і, взявши сковорідку та яйця, вийшла з палати. Незабаром у коридорі задеренчав візок, з'явилася медсестра й поставила на тумбочках дві таці з їжею. Але А. й цього разу не повернула голови, лише тихо подякувала.

— А.—сан, чого ти прикидаєшся, буцімто спиш? Пора вечеряти,— грубо озвалася М. ще з порога, тримаючи в руці сковорідку.

— Ніщо мені не смакує.

— Не кажи дурниць. Вставай. Я приготувала омлет.

А. спроквола ворухнулась і, поправляючи комір піжами, підвелася на постелі. М. поставила сковорідку на тумбочку й подала А. пальто, що лежало в її ногах. А. подякувала й накинула його собі на плечі.

— Ти, вважай, уже здорова, тож бадьорися,— сказала М.— З'їж омлет і наберешся сили.

М. розділила омлет надвоє й розклала на тарілочках. Лікарняна вечеря була вбога — невеличка смажена, але холодна котлета й овочевий салат.

— Начебто смачний,— промовила А.

— То тільки з вигляду. Насправді цей омлет не з найкращих продуктів. Як ти гадаєш, з чим він?

— З шинкою?

— Чого схотіла! На жаль, у ньому нема й шматочка м'яса. Коли щось на кухні попросиш, усі супляться. Мені вдалося роздобути лише трохи цибулі. Щоб ти знала, цей омлет з цибулею.

— І такий смачний!

— Я рада, що він тобі сподобався. Як-не-як, а це таки омлет.

На ці слова А. всміхнулась — печаль виявилася безсилою перед усміхом. Обличчя А. стало лагідним, невинним, як у дитини.

— А.—сан, а ти вмієш готувати омлет?

Запитання було несподіване. А., досі усміхнена, кивнула головою.

— Ага. Вмію.

— Чудово! А от я, мушу признатись, не розуміюся на куховарстві.

— Невже? Ви завжди так смачно готуєте. От хоч би цей омлет.

— Це тобі так здається. Бо лікарняні страви несмачні. Годують нас тут абияк! — вигукнула М. майже сердито, водночас не спускаючи радісного погляду з усміхненої А.

Незабаром виявилося, що апетиту бракувало не так А., як М. Та, певно, А. сама помітила, що апетит у неї з'явився завдяки вмовлянню М. Хоч вечерю в лікарні подавали досить рано, але електрична лампочка під стелею вже горіла, ще більше підкреслюючи злиденний вигляд їхньої палати. Коло А. і М. не було торшера, а тому читати книжку чи газету лежачи було неможливо. Залишалося вести розмови або мовчати. Відтоді, як вони познайомилися, минув тиждень.

Цього вечора, як тільки медсестра, поставивши їжу я тумбочки, вийшла з палати, М. не лягла в своє ліжко, а присіла скраєчку на постелі А.

— Я хочу з тобою поговорити,— промовила вона тихо, повернувши голову до А. Та мовчки глянула на неї. А. випадково опинилася в одній палаті з М. і знала про неї дуже мало. Навіть не знала, яка хвороба привела її в лікарню, їй було відомо тільки те, що М.— художниця, викладає малювання в жіночій школі, здається, незаміжня, що до всього ставиться байдуже, з холодком, але від природи добра. М. ще ні разу не заговорювала з нею так серйозно.

— А що таке? — здивувалася А. М. ще вагалася — на її обличчі було видно розгубленість. Та від її колишньої різкості не лишилось і сліду.

— Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Ти не хотіла б поселитися разом зі мною? — випалила М. одним духом, глянула на недовірливе обличчя А., потім передихнула й повела далі: — Я розумію: може, це негарно з мого боку. Але ти не спіши з відповіддю.— Хоча А. не заперечувала, М. підняла руку, ніби збираючись спинити її.— Я подумала, що тобі нема куди подітися, нема де оклигувати, коли випишуть з лікарні. Якщо я помиляюсь, то пробач. Ти не думай, що я шпигувала за тобою. Я нічого не знаю про тебе. Мені байдуже до твого минулого. Але твоя розмова з директором лікарні впевнила мене в тому, що ти не живеш з батьками. В лікарню до тебе майже ніхто не приходив, і я зрозуміла, що тобі буде важко за її стінами. Тим більше, що тобі потрібен догляд, інакше оперований апендицит дасть ускладнення. Моє діло запропонувати, а ти сама вирішуй. Можеш переїхати до мене, трохи поживеш, відпочинеш, а тоді вже остаточно дійдеш до певного висновку. Словом, вважай, що так ти продовжиш своє лікування. Як ти на це дивишся? Я займаю кімнату на вісім татамі на другому поверсі, господиня дуже добра жінка (її чоловік загинув на війні) і не матиме проти тебе нічого поганого. Вдень я працюю в школі й дома не буваю, тож ніхто не заважатиме тобі відпочивати. А якщо тобі й це набридне, можеш зайнятися малюванням. Ну, то як тобі моя ідея?

Поки М. говорила, А. пильно дивилася на її запальне обличчя. Навіть очима не мигала, і вони то зблискували, то тьмяніли, поки нарешті не затекли слізьми.

— Ну, то як? Не думай, що я хочу взяти тебе під якусь особливу опіку. Просто в наш час, коли не вистачає житла, займати одній кімнату на вісім татамі — чисте марнотратство. На мене часто нападає журба, але я важко сходжуся з людьми, а тому не хотіла б жити з будь-ким. Я вже тиждень спостерігаю за тобою, навіть кілька малюнків накидала, і мені здається, що ми з тобою поладимо. То як, спробуємо?

Оскільки А. мовчала, то вмовляння М. уже стало нав'язливим. Та незабаром вона звернула погляд на темне вікно і втомленим голосом повела далі::

— Я розумію, що ти не сподівалася від мене такої розмови. Я старша за тебе і в житті більше пізнала, але ти не впевнена, чи можна покластися на мене чи ні. Я зовсім не збираюся виступати в ролі старшої сестри. Якщо моя пропозиція тобі не до вподоби, то так і скажи — я не ображусь. Правду кажучи, я волію жити сама, я завжди заглиблена в свої думки. Завжди мене щось гнітить. Ти теж начебто завжди засмучена, але насправді ти — людина світлішої вдачі. Та, певно, і тебе спіткало нещастя, бо іноді ти теж впадаєш у розпач. Але ти молода і скоро зможеш забути своє горе й повеселіти. Я тобі співчуваю, але не думай, що простягаю тобі руку допомоги тільки з жалю, з сентиментальних міркувань. Скоріше тому, що я сама нещасна. Ти знаєш грецький міф про старого перевізника Харона? Цей Харон переправляє на своєму човні душі померлих через підземну річку на той світ. Мене повсякчас переслідують моторошні передчуття, тому іноді я ловлю себе на думці, що, може, й мені судилося бути таким перевізником. І ось мені здається, ніби я вмовляю тебе сісти в мій човен. Якщо це човен Харона, то краще було б, якби ти не сідала на нього. Та хіба ми знаємо, який човен вибрати? Зрештою, кожен з них несе нас назустріч смерті.

На цих словах М. замовкла, якийсь час дивилась у вікно, потім повільно повернула голову до А.

— Мабуть, я наговорила зайвого… То як тобі подобається моя пропозиція?

— Дякую,— тихо відповіла А., і її губи дрібно затремтіли, а по щоках покотилися великі сльози і впали на подушку.

— Та чого ти плачеш? — М. насупила брови — здавалось, вона не розуміє, чого А. заплакала. Вона вийняла з кишені халата носовик і простягла А. Та міцно схопила його разом з рукою.— Негайно витри очі!

— А хіба ви такі вже веселі?

— Страх не люблю плаксивих! — сказала М. і взялася силоміць витирати сльози А. Такого дружнього жесту А. не сподівалася, тому лежала непорушно. Сльозам не було кінця.

— Годі тобі плакати! То як, переїдеш на мою квартиру?

Витираючи хусточкою очі, А. кивнула головою.

— Мені все одно нема куди податися. Я саме думала, як бути далі.

— Отже, згодна терпіти моє товариство?

— Не смійтеся з мене,— відповіла А., широко розплющивши очі. На її обличчі ще було видно сліди сліз, а в очах і на вустах, здавалось, от-от заграє усмішка. Але А. не всміхнулась. Підвівшись на ліжку, вона несміливо перепитала: — То, значить, я можу скористатися вашою доброзичливістю?

— Яка там доброзичливість! Якщо ти покладаєш на неї великі надії, то потім розчаруєшся. На квартирі доведеться самій варити їжу. Господиня дозволяє користуватися її кухнею, але я найчастіше їм у місті, бо не маю охоти до

куховарства. То, може, ти візьмешся до нього?

— З радістю. Я люблю поратися на кухні.

— Невже? Тепер ти бачиш — я недарма питала, чи ти вмієш готувати омлет.

— Ви страшна людина! — ніби замахуючись рукою на М., сказала А. й засміялася. Це вперше за цілий тиждень.

М. почула її сміх. Юний голос А., здавалось, відбивався в кімнаті луною.

— І проти човна Харона ти нічого не маєш?

— Ні.

— Решту питань вирішимо пізніше. І речі твої перевеземо. А оплата за перебування в лікарні хай тебе не турбує.

— Але ж…— На обличчі А. раптом спалахнула тривога.

— Я чула, що директор цієї лікарні — знайомий твого батька. То, може, вони між собою дійдуть згоди? Чи ти проти цього?

— Як тільки можна, я б не хотіла здаватися на батькову ласку,— тихо сказала А.— Однак…

— Гаразд. Не переживай. Я добре знаю директора лікарні. У мене лейкопенія[29], і тому я регулярно буваю тут на обстеженні. А коли мені стає гірше, як от цього разу, мене кладуть у лікарню. Директор — людина дуже великодушна, і з оплатою я не мала особливих клопотів. Отож і за тебе замовлю слово — скажу, що пізніше розрахуємося. В усякому разі, тобі нема чого хвилюватися.

А. нахилила голову. Їй раптом здалося, ніби лампочка над стелею стала яскравіша. Та й М. відчула, начебто ця убога палата ставала привабливішою, коли з обличчя А. почала поволі сходити тінь зажури.

— М.—сан, це правда, що ви малювали мене?

— Правда.

— Коли?

— Ясна річ, коли ти спала.

— Покажіть мені ці малюнки.

— Не можу, бо на них у тебе обличчя, як у мерця. Покажу іншим разом, як перемалюю.

А. невинно всміхнулась і лагідно мовила:

— Якщо захочете, я завжди вам позуватиму.

М. кивнула кілька разів головою, а в глибині її блимнуло щось схоже на біль.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

З тонким томиком літографій у руці Канае Сома поспішав сходами на другий поверх будинку Нісімото. Коли на ґанку господиня сповістила, що дівчата вдома, і пропустила Канае всередину, він зрадів — видно, його вважають за доброго знайомого, якщо не проводять нагору.

Піднявшись на другий поверх, він ще з коридора гукнув:

— Це я, Сома! Я вам не заважатиму?

Двері кімнати в японському стилі відчинились і звідти показалось усміхнене обличчя Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. А ми працюємо.

— У таке свято? — пожартував Канае, проходячи в кімнату, і побачив у профіль за мольбертом у майстерні Мотоко Моегі. Аяко мерщій взялася прибирати із столика розкладені книжки й зошити.

— Мабуть, погано, що я перебив вам заняття?

— Та нічого. Які там заняття! Я тільки те й роблю, що балакаю. Але ж це не дає Мотоко-сан зосередитися. І я хоч-не-хоч мусила зайнятися книжками.

Сидячи на дзабутоні перед столиком і стежачи, як Аяко готує чай, Канае спитав:

— Котацу вже нема? Коли прибрали?

— Коли?.. Здається, минулої неділі.

— Я був би вам допоміг…

— 3 таким я сама можу впоратися. А вам, Сома-сан, доручу коли-небудь щось важче.

— Я завжди до ваших послуг. А без котацу кімната стала просторішою, правда?

У цю мить почувся різкий голос Мотоко:

— Тихше! Заважаєте.

— Мотоко-сан, добрий день! — привітався зніяковілий Канае.

— Даруйте,-перепросила Аяко.— Може, і ви перепочинете? Напевно, втомилися, вже так довго працюєте.

— Коли я малюю, то втоми не відчуваю. Та, мабуть, таки розвіюсь.

Відклавши пензель на робочий стіл, Мотоко ввійшла до кімнати й сіла поряд з Канае. Від неї пахло фарбою. Відсунувши обидві ноги вбік і зіпершись рукою об татамі, вона глянула на гостя.

— Дивно, що ви сьогодні завітали. Адже сьогодні не неділя!

— Але ж свято. День народження імператора. Довгожданий Золотий тиждень настав, то можна було б поїхати кудись на екскурсію.

— Сьогодні?

— Не обов'язково. Можна й найближчими днями. Взяти з собою бенто й вирушити. Як ви на це дивитеся?

— Бенто я приготую,— радісно промовила Аяко.

— Ага…— невиразно промимрила Мотоко і кинула погляд на книжку літографій.

— Що це таке?

— Літографії картин Бекліна. Пригадуєте, якось я обіцяв вам їх показати?

Мовчки кивнувши головою, Мотоко взяла книжку в руки й розгорнула на першій сторінці. Власне, то не був альбом літографій, а монографія німецькою мовою про того художника з ілюстраціями майже на кожній сторінці. Траплялись серед них і кольорові вставки.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37