НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Як завжди, відчуваючи гіркий присмак розпачу, а під ним виразнішу радість, Канае ледве встигав за Ген-тяном по парку. Оскільки з другого боку хлопець тримався за Аяко, то Канае подумав: „Невже я так і не зможу пройтися з Аяко рука об руку?” Ця думка трохи псувала йому настрій. Але невдовзі, коли їм відкрилася широчінь парку, Канае, відповідна питання збудженого Ген-тяна, сам по-хлоп’ячому запалився й розвеселився. Від звичної стриманості Аяко теж не лишилося й сліду.

День був похмурий і зовсім не для прогулянок, але парк аж кишів дорослими й дітьми. Канае мріяв не про таку гомінку дитячу атмосферу, коли довкола тебе ніби гуде бджолиний рій. Щоправда, на щось особливе він не сподівався. У нього було одне бажання: заохотити Аяко й Мотоко до пішої мандрівки в один із кількох вихідних днів травня. Ця думка не давала йому спокою вже давно. Якщо ж Мотоко не зможе поїхати (вона без усякої на це причини таки відмовилася,— мовляв, їдьте самі, а я зостануся вдома), Канае ладен був вирушити в подорож удвох з Аяко. Та оскільки Ген-тянові ще раніше було обіцяно прогулянку, то Канае погодився й на це, але покладав надію на тихий, безлюдний закуток у парку. Однак тут, у цьому місці розваги для дітей, головним персонажем був Ген-тян. Аяко виконувала роль няньки, а він, Канае,— охоронця. Годі й казати, що не таке йому ввижалося, а щось краще, романтичніше. Ген-тян називав його „дядею”, і від незвички це слово лоскотало нерви молодому Канае. Аяко була для малюка просто „нетян”, тобто сестрицею, що якраз відповідало їхнім приязним стосункам. І тільки Канае серед гучної музики й дитячого галасу почувався чужим. Таке з ним траплялося не раз. Слухаючи музику в кав'ярні або стрепенувшись від набридливого голосу головного редактора, він ловив себе на думці, що хвилину тому наче витав у іншому світі. І хоча колеги прозвали його „Ісікі-куном”, тобто Мислителем — він справді любив усе обмізкувати з усіх боків,— йому краще пасувало б прізвисько „Мусікі-кун”, тобто Бездумний — так часто в його очах не було видно жодної думки. І навіть тоді, коли редакторка Коїма, кидаючи на нього значущий погляд, застерігала: „Ісікі-кун, Сімма дивиться на вас. Ви що, задумалися над романом?” — Канае не здогадувався, що не байдужа до нього сусідка (принаймні такою думкою він себе тішив) насправді глузує. Бо звичайно називала його „Сома-куном”.

— Дядю!

Канае помітив, що його тягнуть уперед — це Ген-тян щосили шарпав своєю спітнілою рукою.

— Ген-тян, що з тобою?

Канае мимоволі відпустив малого, і той кинувся стрімголов до людського натовпу.

— Ген-тян, стривай! Куди ти? Самому не можна! -гукнула вслід йому Аяко і глянула на Канае. Той засміявся.

— Занудився з двома охоронцями, бідолаха.

— Ану ж загубиться. Що тоді? Нісімото-сан так понадіялася на мене.

— Та чого він має губитися? Видно захотів покататися на віслюкові. Он там!

Не спускаючи очей з хлопця, Канае проштовхався крізь юрбу і підійшов до овального манежу. На його огорожі майоріли прапорці різних країн, а доріжкою майже на однаковій відстані один від одного йшли віслюки на повідку, осідлані малими вершниками — здавалось, ніби це крутиться карусель. Віслюки кивали головами, а діти на їхніх спинах боязко, з усієї сили трималися сідел або гордо позирали на своїх батьків.

— Ген-тян, хочеш покататися? — запитав Канае, наздогнавши хлопця, що припав обличчям до паркану й жадібно вбирав очима це видовище.

— А можна?

— Ні в якому разі! Ану ж упадеш…— відразу заперечила Аяко.

— Не бійтесь. Не впаду.

— Хіба ти не бачиш, що ті діти старші за тебе? Тобі ще не можна.

Малюк надув щоки й подивився благально на Канае.

— Дядю, справді не можна?

— Ну чому ж? Покатаєшся. Мужчина повинен уміти їздити верхи на віслюкові,— великодушно пояснив Канае.

Обличчя хлопця вмить проясніло, а Аяко насупилася.

— І що ви собі думаєте? А раптом він пошкодить собі що-небудь?

— Та чого він має падати, коли поруч з ним іде погонич? Над хлопцями не можна трястися так, як ви. Бо що тоді з них виросте? А, зрештою, як упаде, то нічого з ним не станеться. Я ручаюся.

— Хоч скільки ручайтесь, а відповідаю перед Нісімото-сан я.

— І я. Але ж інакше ми не побудемо ані хвилини самі…

Малюк побіг до входу на манеж, Аяко — за ним, тому, певно, останніх слів вона не почула. Перед касою юрмилися люди цілими сім'ями й так само сперечалися, пускати дітей на манеж чи ні, та все одно черга була довга.

— Ох, і ждати ж доведеться! Стільки людей! — озираючись навколо, промовила Аяко.

— Дитині цікавіше покататися на віслюкові, ніж на трамваї чи автомобілі. Я змалку їздив на конях. Звісно, з дорослими. І нітрохи не боявся. Зверху все навколо здається зовсім інакшим. Бо навколишній краєвид зміщується. Враження таке — як би вам це сказати? — ніби перебуваєш у центрі рухомого світу. Кінь не біжить, а йде поволі, та скільки радості! Наче витаєш між небом і землею.

— Це було на Хоккайдо? — спитала Аяко.

— Так. Там кінь — все одно що член сім'ї. Треба поїхати кудись — сідлаєш коня, а взимку, коли випаде сніг, сани — єдиний вид тамтешнього транспорту. Я люблю коней понад усе.

— Ось чому ви такі спокійні! Я ж коня і зблизька не бачила. А що, коли віслюк чогось злякається й побіжить?

Канае мимоволі пирснув.

— Віслюк? Це ж не кінь. Хіба ви не знаєте, що віслюк — символ покірливості? На нього можна садовити й немовля. А щоб віслюк кинувся бігти — такого я не чув.

Канае так реготав, що Аяко аж почервоніла і знітилася.

— Не смійтеся так. Люди дивляться.

— Та як же не сміятися?

— Сома-сан, ви — злюка! — Аяко споважніла й закопилила губу. Канае побачив це і знову зареготав. Дівчина не витримала й теж залилася сміхом. Її тендітна постать у рожевому светрі й темній спідничці вигиналася, як билина під вітром. Люди озиралися на неї, і їхні очі на мить тепліли. Діти, серед них і Ген-тян, нічого не помітили. І тільки Канае подумав: „Яка вона чарівна!”

— Сома-сан, чи не тому ви вподобали собі Сібеліуса, що самі родом з Хоккайдо? — звернулася до нього Аяко, перевівши розмову на інше.

— Хто його знає. Це правда, що я з Хоккайдо, але виріс я не на фермі, а в місті. А, крім того, Хоккайдо і Фінляндія лежать на різних широтах, тому їхні краєвиди не схожі між собою. На Хоккайдо багато дрімучих лісів, просторих рівнин і засніжених гір. А от Фінляндія вкрита безліччю озер і боліт, що утворилися в льодовиковий період. Мабуть, там гарні краєвиди. До того ж, зима там довга, бувають білі ночі. На Хоккайдо зима теж не така вже й коротка, аж набридає, та куди їй до фінської. Отже, Фінляндія цікавить мене не схожістю з Хоккайдо, а як уособлення, символ Крайньої Півночі, суворих морозів і довгих ночей. Так хочеться побувати там хоч раз!

— А я воліла б поїхати до Парижа.

— Дівчатам давай тільки Париж. А от мене не тягне туди, де багато людей.

— А хіба в цьому парку їх мало? — насмішкувато спитала Аяко.

— Я ж гуляю не сам, а вас супроводжую. І від мене нічого не залежить,— загнаний несподіваним запитанням у глухий кут, щиро зізнався Канае. Чогось більш непідходящого, ніж цей дитячий парк, він собі не уявляв, але в душі відчував, що з Аяко (або Мотоко) піде куди завгодно.

— Я теж супроводжую,— розпашіла Аяко, кинувши погляд на малюка, запитала: — Отже, по-вашому, Сібеліус — уособлення Фінляндії, а сама Фінляндія — це якийсь символ?

— Ви вгадали. Але тут треба дещо пояснити. Як би це сказати?..

Поки Канае збирався з думками, підійшла їхня черга, і Ген-тян у супроводі погонича подибав до віслюка. Радісне обличчя хлопця ледь-ледь затьмарювалося тривогою, та, зрештою, в цьому він не був винятком серед дітей.

— Не бійся! Ми тебе тут почекаємо!

Ген-тян оглянувся й кивнув головою, а тоді, вже без найменшого страху, вмостився верхи на віслюкові. Погонич повів довговухого за вуздечку, і хлопець замахав рукою. Зіпершись на огорожу, Канае відповів йому тим же.

— Слава богу, хоч трохи побудемо самі,— проказав він, перевівши погляд на дівчину.

— Ох і сваритиметься Нісімото-сан!

— А чого? Зрештою, Ген-тян — бабусин пестунчик, і як виросте безпорадним, то біди буде більше.

— Нісімото-сан живе тільки заради нього. Батьків у малого нема, а тому вона трясеться над ним.

Аяко пильно стежила за віслюком, на якому їхав хлопець. Поглядаючи на її профіль, Канае згадав, що після втечі з дому Аяко не знала, куди подітися, та випадково познайомилася в лікарні з Мотоко Моегі й переїхала до неї на квартиру. „Як там поживають її батьки?” — подумав він. Це питання мало не зірвалося йому з язика, але Канае стримався, бо пригадав, як вона сказала, що не любить, коли хтось копається в її минулому. „Та й у Мотоко, певно, нема батьків,— міркував він далі.— Кожна лишилася на світі одна, як палець, і саме тому вони зблизились. Як Нісімото-сан не може обійтися без Ген-тяна, так і Мотоко без Аяко, а Аяко без Мотоко. Лише я тут зайвий”.

Проте Канае не впав у тугу від таких думок, а дав волю фантазії: уявив собі, що одружений з Аяко Аймі і в них народився син, який ось зараз, трохи підрісши, катається на віслюкові. Його, Канае, і цю жінку, що теж не спускає очей з манежу, не розділяє жодна таємниця, жодне непорозуміння, так що навіть невимушена мовчанка зігріває їх, як оце травневе сонце. Їх об'єднує таке природне і глибоке почуття, що нема потреби й називати його щастям і злагодою… Зрештою, хіба він, Канае, не має права на таку мрію? Йому здалося, що поки він дивиться, як вітер грається її кучериками, час спокійно плине в майбутнє і ключ від щастя лежить зараз на його долоні. Та раптом Канае опам'ятався й рішуче прогнав від себе це видиво. „Якщо з цього щастя й народиться твір мистецтва, то навряд чи такий, який мені довподоби. Такий твір не вартий буде уваги. Моя дорога в мистецтві не має нічого спільного із щастям звичайних людей. А от,— даючи думкам задній хід, прошепотів він самовпевнено,— з Мотоко-сан усе було б по-іншому, краще. Якби тільки вона погодилася піти зі мною на подібну прогулянку. Якби зрозуміла мої погляди на мистецтво…” Канае раптом спіймав себе на думці, ніби вважає Аяко своєю коханою, і здивувався.

— Отож продовжимо нашу попередню розмову,— запально сказав він, повертаючись обличчям до Аяко.— Людям властиво використовувати різні взаємо протилежні поняття. Ви згодні з цим? Наприклад, схід і захід. У ці поняття вкладено, так би мовити, культурологічний зміст — вони відображають відміну культур Заходу і Сходу. З другого боку, можна говорити про два інші протилежні поняття — північ і південь, беручи до уваги різницю в кліматі. У цьому випадку йдеться не про відмінності в культурі, а скоріш в найсуттєвіших умовах людського існування. Що ж до мене, то я, очевидно, людина з північним складом характеру. Я одержимий усім, що так чи інакше пов'язане з північчю. Мабуть, це пояснюється як моїм темпераментом, так і тим, де

я народився й виріс. Мене найбільше цікавить усе північне, а тому і своє уявлення про мистецтво я назвав би північним. Північ у моїй уяві асоціюється з похмурими тонами, холодом, безмежжям, тишею, нерухомістю. Перед моїм внутрішнім зором виникають тоді сніги, крига, ліси й нескінченні ночі. А уособленням усіх цих рис є для мене Фінляндія. образ, позначений замкнутістю і трагізмом, постає і мною не у вигляді картини, а музики, не конкретності, а абстракції, не реальності, а метафізики. Ну то ви зрозуміли, що Фінляндія для мене — певний символ?

— Ага, зрозуміла.

— На власні очі я цієї країни не бачив, а створив собі про неї уявлення, мабуть, під впливом „Калевали”. Аяко-сан, ви знаєте справжню її назву? Знаєте, як самі фіни називають її?

— Ні, не знаю. А як?

— Суомі. І це, здається, означає: країна озер і боліт.

Поглядаючи за огорожу, Аяко кивнула головою. Віслюк з Ген-тяном на спині, обійшовши манеж, саме наближався до виходу.

— Однак для мене Фінляндія — це не Суомі, а Туонела. Саме вона символізує північ.

У цю мить Аяко обернулася до Канае і, заглядаючи йому очі, спитала:

— Сома-сан, я бачу, що вас манить до себе лише трагічне. То невже і в вашому романі для іншого не знайдеться місця?

— Чому ж ні, знайдеться.

— Але ж ваш твір матиме північний колорит?

— Просто суворе, як сама північ, мистецтво найбільше відповідає моїй натурі. Ось чому Сібеліус, Ібсен і Мунк — мої улюблені митці. Одне я можу твердо сказати: мені не вдасться написати роман, повний світла й радості.

— А от я відчуваю неприязнь до похмурості й розпачу,— вибухнула Аяко.— І чого це вас, Сома-сан, вабить усе темне, холодне і прикре? Якби я збиралась у подорож, то лише в осяяні сонцем країни, як-от Франція чи Італія. Це ж зовсім природно, хіба ні?

У голосі дівчини вчувався крик душі, що виходив далеко а межі буденної розмови. Канае в душі проклинав себе за необережність. Але тільки-но він вирішив пояснити свою думку, як підбіг радісний Ген-тян і вигукнув:

— Ох і цікаво було! Так цікаво! — Його очі блищали, а спітніле обличчя поверталося поперемінно то до Аяко, то до Канае.— Я хочу ще раз покататися!

— Який ти жадібний! Перший раз було цікаво, а вдруге — не буде. Краще сядемо десь і перекусимо.

— Давайте, бо я так зголоднів,— підхопив Канае.

— І ви, дядю? А в Ая-тян такі чудові колобки.

Хлопчина взяв Аяко й Канае за руки (точніше, віддав свої в їхні долоні) і, захекуючись, почав гордо розповідати про їзду на віслюкові. Усі троє забрели в глибину парку, але підходящого місця не знайшли, бо все найкраще було зайняте. І тільки згодом вони примостилися на косогорі в затінку обсипаного цвітом рододендрона. Канае віддав Аяко торбинку й допоміг розкласти на газеті їжу.

— Нарешті скуштуємо колобків, що їх власноручно приготувала Аяко-сан,— вигукнув він.

— Можна подумати, ви голодніші за Ген-тяна.

— В усякому разі, рисових колобків давно не мав у роті. Своїм запахом вони нагадують мамині, — сказав Канае й відразу збагнув, що перегнув палицю, та, здається, ні Аяко, ні Ген-тян цього не помітили. Аяко саме щосили тягла корок з баклаги.

Після їжі задоволений Канае розлігся горілиць на траві. Ген-тян спустився косогором і внизу натрапив на гойдалку. Аяко зібралась піти вслід за ним, але Канае спокійно заявив: „Нехай сам погойдається. Бо який же з нього буде школяр?” — і вона залишилася на місці. Зрештою, і звідси їй було видно його.

— Я не зовсім розумію Сібеліуса,— після короткої мовчанки проказала Аяко.

Канае різко підвівся й сів.

— А ви ж тоді уважно слухали, хіба ні? І Концерт для скрипки з оркестром начебто вам сподобався.

— Так, сподобався. А от „Туонельський лебідь” надто похмурий.

— Невже? Але його можна зрозуміти. Важкими для

сприйняття є пізніші твори Сібеліуса. Скажімо, Сьома симфонія.

— Така музика не для мене. Я люблю щось світле й радісне.

Два дні тому на другому поверсі дому Нісімото Канае познайомив дівчат з усіма записами музики Сібеліуса. Щоправда, приніс він небагато — тільки те, що було в продажу: чотири платівки Концерту для скрипки з оркестром, три — Сьомої симфонії, а крім того, такі короткі речі, як Сумний вальс і Карельська сюїта. Серед них не було жодної довгограючої. Дівчата слухали музику, як заворожені, та, мабуть, робили це під впливом Канае — адже він так її розхвалював. Якщо Мотоко вимагала потім від нього уточнень щодо змісту твору, то Аяко до розмови не втручалася і своєї думки не висловлювала. Того самого дня пополудні вони ще слухали музику Моцарта з платівок Мотоко, і тільки по вечері Канае пішов додому.

— Сібеліуса за одним разом не збагнеш. І взагалі до музики треба звикнути. Лише тоді вона стане зрозумілою.

— Можливо. Але ж трапляються музичні твори, які розумієш відразу, точніше, ще не встиг їх збагнути, як вони вже сподобалися. Мабуть, музика Сібеліуса не для мене.

Канае глянув на Аяко: її обличчя виражало безпорадність і смуток.

— Я так не думаю.

— І взагалі я глуха до музики. Хоча в дитинстві трохи вчилася грати на сямісені[31].

— Он як! Ви, Аяко-сан, дістали таку освіту? А я й не знав.

— Та яка там освіта. Користі з неї катма.

„Цікаво, якою була вона змалку?” — подумав Канае і підбадьорливо сказав:

— Я зовсім не маю наміру накидати іншим своє захоплення Сібеліусом. Бо я ще не зовсім з'їхав з глузду.

— Отже, вам, Сома-сан, подобаються такі країни, як Фінляндія, а Сібеліус є їхнім символом? — усміхаючись, спитала Аяко. Її голос наче знову прояснів.

Канае повернувся до неї і взявся запально пояснювати:

— Ви вгадали. Сібеліус — національне багатство Фінляндії. Тепер, коли йому вже під дев'яносто, держава взяла його на своє утримання. Після Сьомої симфонії він не написав більше нічого. Відтоді минуло понад тридцяти років. Цьому єдиному фінському композиторові належать і патріотичні твори, що надихали народ на боротьбу за свої права, але вони мені зовсім не до душі. Серед них є кілька симфонічних поем, написаних на теми, взяті з „Калевали”. І, природно, вони позначені фінським національним колоритом. Взагалі кажучи, не буде помилкою вважати Сібеліуса символом Фінляндії. Однак я дотримуюся думки — і в цьому я розходжуся з дослідниками його творчості,— що він оспівував не лише свою батьківщину — Фінляндію.

— А кого ж?

— Сібеліус оспівував свою власну країну.

— А хіба це не одне й те саме?

— Ні. В тому-то й річ. Правда, мені бракує матеріалу, щоб дійти до певного висновку. Музична година „Великі композитори” по національному радіо, радіопередачі окупаційних військ та платівки — це все, звідки я черпаю

свої відомості. В усякому разі, я познайомився з Першою, Другою і Четвертою симфоніями. Якщо вірити книжці Сесіля Грея, у Сібеліуса є чимало цікавих симфонічних поем. Передусім мені хотілося б послухати „Повернення Лемінкяйнена”. Наскільки я можу судити, Перша симфонія схожа на музику російських композиторів, дехто вважає, що в ній відчувається вплив Чайковського. Справді, Чайковський писав у мі-мінорі. Однак Сесіль Грей дотримується іншого погляду: на його думку, Сібеліус почав з того, на чому зупинилися Чайковський, Глазунов і Дворжак. У Першій симфонії знайшла проникливе відображення природа Фінляндії. Завивання вітру над засніженими лісами, стрімкість потоків, що б'ються об скелі, німота льодовиків — усе передано в ритмі мелодій, схожих на народні. Цікаво, що Сібеліус не використовував народний мелос у сирому вигляді, як це робив, скажімо, Дворжак. У його протяжній музиці наче дихає сама природа. Здається, було б неточно називати її трагічною, патетичною чи ліричною. Скоріше це фантастична музика. В ній чути голос землі (її, напевно, топтали герої „Калевали”), чорної й холодної, споконвічний шум вітру і гуркіт води. Та чи можна сказати, що це Фінляндія? Ні, це інша, уявна країна. Принаймні в мене залишилося таке враження від небагатьох прослухувань Першої симфонії. Друга симфонія теж викликає в уяві природу — ліси, озера, річки й поля, над якими пролітає вітер. Та здається, що це не вітер, а духи землі. Після Бетховена музика стала надто наближеною до людей. Чайковський і Дворжак промовляли лише до них. А от Сібеліус створив музику, яку заполонює природа, а людина в ній не з'являється. Якщо ж і з'являється, то лише у вигляді героїв „Калевали”, що живуть в цілком відмінному від нашого світі й підвладні безжалісним, жорстоким чарам і закляттям природи. Словом, в музиці Сібеліуса зображено не ту природу, яку ми знаємо або уявляємо собі, а ту, яка жила в душі її автора. А тому я вважаю, що Фінляндія народила Сібеліуса, а він віддав перевагу іншій країні, іншій природі, взагалі іншому світові.

Аяко слухала уважно і, коли Канае передихнув, сумно промовила:

— Ви говорите надто складно.

— Пробачте. Аяко-сан, ви не слухали цієї симфонії, а тому в ваших очах я просто базікало.

— Правду кажучи, ваші враження цікавіші за саму музику.

— Дарма ви так кажете. Все-таки послухайте її хоч по радіо. Передусім Четверту симфонію. Вона краща за Першу й Другу.

— Як ви все добре пам'ятаєте!

— Я пам'ятаю не саму музику, а враження від неї. Четверта симфонія позначена внутрішньою зосередженість думки. У ній герої не з'являються. Зникає все, що має хоч якесь відношення до людини. Співає сама земля, постаючи у всій своїй первісності. Споглядаючи природу, ми називаємо її то величною, то дикою, то безнадійно сумною. В ній знаходить відображення стан нашої душі. Тому наші враження від природи ми завжди перекладаємо нашою, людською мовою. А от Сібеліус уміє озвучити навіть таємничі, неперекладні її голоси. Він не просто тлумачить її мову, а наче зливається з нею, стає її власним духом. Такої музики не писав жоден композитор. І хоча він не популярний і вже пенсіонер, утримуваний коштом фінського уряду, я вважаю його великим митцем.

— Я не зовсім добре розумію його музику, але Концерт для скрипки з оркестром мені до вподоби. Здається, в ньому багато світла.

— Можливо. На моїй платівці його майстерно виконує славетний Хейфец. У цьому концерті Сібеліус намагався показати всі технічні можливості скрипки. Однак я поставив би цей Концерт для скрипки з оркестром в один ряд з Першою і Другою симфонією. Природа виявляє свою суть у русі або в нерухомості. У першому випадку це — вітер, річки, прудконогі звірі, гойдання верховіття дерев і хвилі на озері. Саме такі рухи знайшли відображення в Першій симфонії й Концерті для скрипки з оркестром. І не має значення, світла ця музика чи ні. А от у Четвертій і Сьомій симфоніях перед твоїм зором наче відкриваються безмежні простори стужавілої землі, крижане сонце або занурена в нічну пітьму природа.

— Усе це до мене не доходить.— Аяко зітхнула.— То, може, підемо? Не годиться залишати Ген-тяна самого.

Аяко та Канае зібрали розкидані на траві речі і спустилися вниз до малюка, що уп'явся в гойдалку, як кліщ. Коли, взявши хлопця за руки, вони знову рушили, Аяко спитала:

— Сома-сан, ви оце говорили про символ суворої півночі… Вона у вас похмура й повна безнадії. Виходить, і музика Сібеліуса така ж сама?

— Гадаю, що його уявлення про природу складається саме з суворих образів. Що далі на південь, то яскравішими, багатшими, повнішими стають наші почуття. І навпаки, коли рухатися все далі на північ, то їх щораз більше огортає темрява, сковує холод. Для людини там немає місця.

— Якщо там нема людини, то значить, нема нічого?

— Та як вам сказати?.. Наша уява тут безсила. Але ж тільки людині дано замислюватися над таким пустельним світом. Я вважаю, що наша сучасність, над якою висить загроза атомної війни, і є тим суворим, як північ, періодом в історії людства. Жити в передчутті знищення й не думати про пустельний світ неможливо. Коли я слухаю музику Сібеліуса, мені здається, ніби я сам поступово зникаю, а над дикою рівниною тільки вітер шугає. І сказати, що така музика викликає лише похмурий або сумний настрій, було б неправильно.

Аяко кивнула головою, але, видно, не зрозуміла цих слів. У розмову втрутився Ген-тян, і увага дорослих перейшла на нього, а тому в душу Канае почав закрадатися розпач. Адже він плекав зухвалу надію на те, що, скориставшись музикою Сібеліуса, зробить Аяко своєю прибічницею в розумінні мистецтва й високо піднесеться в її очах. Але його задумові не судився успіх, бо йому вдалося тільки розпочати своє самовпевнене просторікування і збити Аяко з пантелику. А він же мріяв зостатися з нею наодинці (якщо не брати до уваги Ген-тяна) і привернути до себе.

Незабаром вони підійшли до водяної гори. Коли великий, переповнений пасажирами, човен, сковзнувши похилим руслом, падав у ставок, здіймаючи бризки, дорослі й діти радісно скрикували. Ген-тян одразу зацікавився новою розвагою й почав канючити: „Можна й мені покататися?”

— Я боюсь за тебе.

— Ну чого вам боятися? Це ж зовсім не страшно.

— Ручуся: безпечніше, ніж на віслюкові,— усміхаючись, запевнив Канае.

— Ви так вважаєте?

— Яка ж ти, Ая-тян, боягузка!

— Я ніколи на такому човні не каталася.

— І я. Та й Ген-тян, мабуть, не знає, що це таке.

— То як, можна?..

Все ще вагаючись, Аяко невпевнено відповіла: „Ви сідайте, а я звідси дивитимусь”,— але хлопець потяг її за руку, і вона вже не опиралася. І тут перед касою тяглася довга черга. Поки стояли за квитками, Канае все думав, як би знайти нову тему для розмови, але тепер заважав Ген-тян.

Під час посадки Аяко зблідла — видно, справді-таки боялася. Натомість Ген-тян був спокійнісінький, і цей контраст дивував Канае. Хлопець першим ступив у човен, а тому Канае, взявши Аяко за другу руку, опинився на лавці поруч з нею. Він усе ще тримав її спітнілу руку, коли човен зрушив з місця, проплив трохи і, нахилившись носом уперед, раптом почав падати. Те падіння тривало недовго — через хвилину, розрізавши поверхню води і здіймаючи хмару бризок, човен скорився човняреві й поплив, легко погойдуючись і лишаючи за собою жмури. Однак цього короткого падіння вистачило для того, щоб Канае відчув, як Аяко хитнулась до нього і грудьми торкнулася його руки. Поки серед загального галасу човняр підганяв човен до берега, Аяко, почервонівши, відсунулась від Канае, непомітно висмикнула з його руки свою і поправила волосся.

— Правда, не було страшно? — спитав Аяко збуджений хлопець.

— Анітрохи,— відповіла вона, усміхаючись до Канае. Його долоня все ще була тепла.

„Ну от, довірлива, дружня атмосфера відновилась”,— радів Канае. Перед поверненням додому вони вирішили перепочити — сіли на лавку й дивилися, як Ген-тян без угаву насолоджувався колодою-гойдалкою. Попихкуючи цигаркою, Канае відчував, що Аяко також у доброму настрої. Не тільки хлопцеві, але й їм цей день приніс чимало радощів.

— Жаль, що Мотоко-сан не пішла з нами, правда? — почала звичним, але низьким і сухим голосом Аяко.

— Хто зна, може, так і краще. Бо вона трохи дивна.

— Не наговорюйте. Не треба.

— Як це так — „не наговорюйте”? — трохи вражений тоном дівчини, спитав Канае.

— Сома-сан, правда ж, ви хотіли взяти Мотоко-сан із собою? Мабуть, шкодуєте, що вона відмовилася? Признайтеся, що так.

— Звідки ви це взяли? Що з вами? — На обличчі Канае можна було прочитати здивування.

— Цілий день вона не виходила вам з голови. Вас брала досада за те, що її тут нема,— задумливо провадила далі Аяко, не дивлячись співрозмовникові в очі.

— Нічого подібного.

— Ви й розмову про Сібеліуса завели тому, що бачили перед собою не мене — я все одно нічого не розумію,— а Мотоко-сан.

— Та ні, ви помиляєтесь. Я захоплююсь його музикою, тому хотів, щоб і ви її зрозуміли. Але, мабуть, мої пояснення не досягли мети. Я дуже радий, що мені пощастило з вами прогулятися.

Канае говорив щиро. У нього було таке враження, ніби за цей день Аяко стала йому ближчою. Вона була однаково приязна і з Ген-тяном, і з ним. Та от зараз у її очах прозирав смуток.

— Я не згодна з вами,— промовила вона.— Я добре розумію, що вам до вподоби саме музика Сібеліуса. І те, що вас цікавить усе північне. А чи не тому, що ту вашу „північ” уособлює Мотоко-сан, яка припала вам до серця? Невже ви, така розумна людина, не збагнули цієї простої речі?

— Та ні, не в тому річ…— Канае хотів було якось виправдатися, але, заскочений зненацька, не спромігся видобути із себе слова.

— Вам було б краще з Мотоко-сан. Я не з тих, що вам подобаються,— сказала Аяко, і раптом відвернулася. Здавалось, вона намагається приховати сльози на очах.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. ПОПОЛУДНІ

Прокинувсь я сьогодні вранці й відчув, ніби щось від мене віддаляється, а натомість щось інше наближається. Хоч я сказав „вранці”, та насправді було вже досить пізно, коли я пробудився. А наближалося до мене не щось, а Токіко. Мугикаючи собі під ніс, вона вешталася по кухні й раз у раз підходила до моєї постелі, щоб розбуркати мене. Та от що від мене віддалялося — цього я не можу пригадати. Не міг і тоді.

Зараз я відходжу чимраз далі від Токіко й наближаюся до іншої жінки. Я певен, що це не сон. Цікаво, яка різниця між сном і дійсністю? У сни я не вірю. Бо, кажу я собі, дійсність цікавіша за них. Та зрештою, я не бачу різкої межі між сном і дійсністю; я глибоко переконаний, що дійсність — різновид сну; я навіть не пам'ятаю, коли опинявся в цьому безкрайому, строкатому світі; словом, навколишня дійсність така ж пуста, безплідна химера, як і потік дурних, неймовірних снів. І коли це в моїй голові виникла несосвітенна думка вважати дійсність за сон?..

— Літаєте в підхмар'ї?

— Га-а? Здається, я ще добре не проснувся. Можна чашку кави?

— Та вже давно по полудні. А ви все ще дрімаєте.

— Вам дивно?

— Дивно. І смішно.

— Просто я люблю спати навстоячки.

Сказано несерйозно, бо я зовсім не сплю, я завжди в напрузі, ока не замружу й на хвилину, завжди насторожі — боюся видати своє справжнє обличчя, промахнутися, пропустити повз себе цікаву здобич. Словом, оте напруження — це і є дійсність, штучна, створена людськими руками, схожа на сон (принаймні так мені почало здаватися), своєрідний театр, де я граю головну роль.