Як я проводив домашнiй телефон
      Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частiше радитись, наприклад, коли виконуємо домашнi завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити i запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємнi телеграми. "Будь ласка, привiтай тьотю Емiлiю" могло б означати: приходь о третiй до грота в парку. Чи щось подiбне. Така iдея спала на думку Бруно тому, що нашi будинки поруч. Вона менi теж сподобалася.
      -- А де ж ми вiзьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
      -- Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
      -- А коли буде проводити не пошта, то де ми вiзьмемо телефонний апарат?
      Бруно розповiв менi про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кiнцiв довгого шматка шпагату прикрiплюють по кришечцi вiд коробки з-пiд вакси або чогось iншого. Над кришечками натягують пергаментний папiр.
      Все це ми проробляємо. Бруно iде в один куток кiмнати, я -- в iнший. Кришечку тримаю бiля вуха.
      -- Нiчого не чути, -- кажу я.
      -- Зараз буду шкрябати.
      Бруно шкрябає по паперовi. Справдi, в коробочцi шарудить. Чути досить чiтко. Потiм шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота i щось говорить. Спочатку я не розумiю нiчого. Та коли вiн починає говорити голоснiше, чути добре:
      -- Чудовий телефон, правда ж, Цiттербаке?
      -- Так! -- кричу я.
      Бруно теж зрозумiв. Це ж так просто! Папiр, шпагат, коробочка з-пiд вакси -- i телефон готовий.
      -- Протягнемо шпагат вiд квартири до квартири i тодi зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, i другий бере коробочку.
      Ми вийшли у двiр. Нашi будинки стоять зовсiм поруч. Бруно живе на першому поверсi, я -- поверхом вище.
      -- А тепер давай протягнемо шпагат через двiр вiд квартири до квартири, -- запропонував Бруно.
      Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило вiд будинку до будинку. Вийшло багато вузлiв, i я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кiмнати.
      -- Треба просвердлити у вiкнi дiрку, -- сказав Бруно.
      Менi не хотiлося цього робити, i я запропонував:
      -- Можна причепити телефон до вiкна знадвору. Коли ти подзвониш, я вiдчиню вiкно, i будемо говорити.
      -- А якщо я подзвоню вночi? Тодi ти не почуєш i не вiдчиниш вiкна.
      -- А чому це вночi? -- здивувався я.
      -- Ну, коли влiзе злодiй або так просто...
      Це мене переконало, i ми стали свердлити дiрку. На жаль, ми зламали татiв свердел, та хоч те добре, що зламався вiн у ту мить, коли робота була майже закiнчена.
      Приладнавши телефон у мене, ми заховали його пiд лiжком, а другий кiнець шпагату опустили надвiр. Тепер треба протягти його в кiмнату Бруно.
      -- Проведемо над цим деревом, -- дiловито сказав Бруно. -- Вилазь на дерево, мiцно прив'яжи проводку до гiлки, а далi потягнемо в нашу квартиру.
      -- Гаразд, -- погодився я, хоч i не дуже менi хотiлося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, i до того ж, це дерево -- не просто дерево, а слива панi Матнер.
      Водночас менi так хотiлося мати таємний телефон! Тримаючи кiнець шпагату в зубах, я видерся на сливу й мiцно прив'язав його до гiлки. Знову Бруно допомагав менi порадами.
      -- Здається, нiби справдi натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тiльки слiдкувати, щоб нiхто не вiшав на неї бiлизни.
      Раптом до моїх вух долинув крик панi Матнер.
      -- А побий його лиха година! Цiттербаке на моїй сливi!
      Я не встиг злiзти, а Бруно накивав п'ятами.
      -- Менi зовсiм непотрiбнi вашi сливи, -- сказав я i залився рум'янцем.
      Панi Матнер тiльки зловтiшно засмiялась:
      -- А чого ж ти на сливi? Не вигадуй казочок. А сливи ж iще зеленi!
      -- Та не треба менi ваших слив! Мама щойно купила в магазинi п'ять фунтiв!
      -- А що ж ти тодi робиш на моєму деревi, га? -- запитала панi Матнер.
      Мама радить завжди бути чесним, i я вирiшив признатись :
      -- Я проводжу телефон.
      Але це не заспокоїло панi Матнер. Навпаки, вона ще дужче розсердилася.
      -- Телефон? -- перепитала вона. -- Не забивай менi баки своїми вигадками! Ти що, глузуєш надi мною?
      В будинку стали вiдчинятися вiкна.
      -- Еге ж, Цiттербаке на сливi. А в мене обiрвали агрус, -- почувся чийсь голос.
      Менi хотiлося негайно обернутися в той бiк i сказати, що я взагалi не їм агрусу, а тим бiльше у своєму дворi. Обертаючись, я спiткнувся i впав додолу. Прямо пiд ноги панi Матнер. Я скочив на ноги i кинувся навтiкача. Ще почув, як панi Матнер гукнула менi вслiд:
      -- Ось я розповiм твоїй матерi.
      У дверях мого будинку я зустрiв Бруно.
      -- Утiк, Цiттербаке?
      Ох, який я був сердитий!
      -- Та втiк, але ж тепер усi думатимуть, що я крав сливи. I що, як про це довiдається мама?
      Та Бруно думав тiльки про телефон.
      -- Проводити низом не годиться, треба спробувати горою.
      -- По зовнiшнiй стiнi будинку? Дерись туди сам!
      -- Навiщо дертися? Проводитимемо вiд квартири до квартири.
      -- А хто нам дозволить ходити по квартирах, i що ми казатимемо людям?
      -- Це я сам владнаю.
      I Бруно таки все владнав.
      -- У школi нам дали завдання обмiряти зовнiшню стiну будинку, -сказав вiн пановi Гонфенгайту, який живе над нами.
      Той буркнув:
      -- Новомоднi витiвки.
      Але зайти дозволив. З вiкна пана Гопфенгайта Бруно опустив шпагат униз. Коли надворi знову все стихло, я прив'язав кiнець проводки до свого вiкна. Потiм треба було тягти проводку до сiнешнього вiкна, далi до Мiхалакiв, тодi до Штенiв i, нарештi, вниз до вiкна Бруно. Це не так просто -- передати провiд од вiкна пана Гопфенгайта до сiнешнього вiкна. Бруно знову знайшов вихiд iз становища. Менi довелося розшукати камiнця i прив'язати його до кiнця шнура.
      -- Розгойдай камiнця так, щоб вiн долетiв до сiнешнього вiкна, а там я вхоплю його i прив'яжу проводку, -- сказав вiн.
      Бруно висунув свою круглу голову з сiнешнього вiкна i гукнув:
      -- Розгойдуй!
      Я почав гойдати. Тiльки-но я добре розгойдав камiнця, коли це розчинилося вiкно панi Матнер. Вона, певно, помiтила камiнця, що саме пролiтав повз її вiкно, i спробувала його схопити. Угледiвши мене, вона крикнула:
      -- Та хай його поб'є лиха година, цього Цiттербаке! Спершу вилiз на мою сливу, а тепер хоче побити менi вiкна!
      Пан Мiхалак теж виглянув iз вiкна. Вiн уже почув од Бруно про обмiрювання будинку, i тому сказав панi Матнер:
      -- Не чiпайте хлопцiв! Вони працюють для науки.
      Панi Матнер сказала, що ми плетемо небилицi, а наша наука -- це те саме, що й краденi сливи. Ще й порадила пановi Мiхалаку займатися його власними справами.
      Камiнець усе ще розгойдувався, i панi Матнер знову мало не спiймала його.
      Я так розхвилювався, що випустив з рук шпагат. Камiнець ударив по сливi так, що зеленi сливи посипалися градом.
      В цей день ми не встигли провести телефон, бо весь будинок тiльки й говорив, що про нас. Через цей телефон у мене була ще й не зовсiм приємна розмова з мамою.
      Наступного дня у нас вийшло. Ми провели проводку до вiкна Штенiв, а тодi вниз до вiкна Бруно.
      -- От i все, Цiттербаке, -- сказав Бруно.
      -- Так, все готово, -- сказав я.
      -- Все гаразд, -- сказав Бруно (звiсно, у нього не було прикрощiв, вiн полишив їх менi). -- Все гаразд, Альфi. Отепер ми як слiд поговоримо по телефону.
      I ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Я взяв кришечку i притулив до вуха, але нiчого не було чути. Прочекав двi години, а тодi пiшов до Бруно. Його мама сказала, що вiн давно пiшов грати в футбол. Сердитий, побiг я до нього. Бруно саме забив гол.
      -- Чому ти не подзвонив? -- запитав я.
      А вiн:
      -- Зараз у мене часу нема, але менi здається, з проводкою не все гаразд. Перевiр ще раз.
      Я перекривив його.
      -- З мене досить, не хочу бути злодiєм, що краде сливи, i не хочу обдурювати пана Гопфенгайта.
      Бруно побачив, що я розгнiвався, i полагiднiшав.
      -- Подзвоню тобi сьогоднi ввечерi, -- сказав вiн. -- А ти щоб вiдповiв менi росiйською.
      -- Гаразд, -- великодушно погодився я. -- Тричi пошкрябаєш.
      Ввечерi знову нiчого не було чути. Я вiдчинив вiкно i крикнув через двiр:
      -- Бруно, ти подзвониш нарештi?
      Його вiкно було за деревами. Аж ось i вiн обiзвався до мене:
      -- Ти здурiв, чи що? Дзвоню тобi вже чверть години, а ти мовчиш!
      -- Перевiряй проводку i вивчай слова сам! -- сердито крикнув я.
      В цю мить повiдчинялися вiкна у панi Матнер i пана Мiхалака i звiдти залунало:
      -- Тихiше! Хай вам всячина! Лиха година!..
      Цього вечора я лiг спати сердитий, а вночi не раз прокидався вiд шкряботiння. Так, я добре чув його. Це дзвонив Бруно. Я подумав, що коли вiзьму телефон i Бруно скаже, що до них влiз бандит, менi, мабуть, доведеться побiгти i вигнати бандита. Бруно страшенний боягуз. Я сам упораюся з бандитом, а Бруно сховається пiд ковдрою. Але брати телефон менi не хотiлося. Проте шкряботiння не припинялось. Я взяв коробочку i тихо сказав:
      -- Цiттербаке слухає. Що там таке?
      У коробочцi -- нiчичирк. Може, Бруно втiк? А може, скоїлося щось ще гiрше? Я вiдчув, як у мене волосся стало дибом, а по спинi наче поповзли мурашки. Я гукнув у коробочку:
      -- Бруно, вiдповiдай же! Чи ти ще живий?
      Я крикнув, мабуть, занадто голосно. Спалахнуло свiтло. У дверях з'явилася мама, в халатi наопашки.
      -- Що тобi, Альфi? -- схвильовано запитала вона i потермосила мене. -- В чому справа?
      -- Я... коли з Бруно щось сталося... весь час дзвонить телефон...
      -- Що дзвонить?
      -- В коробочцi шкрябає, кажу...
      -- Що шкрябає? Альфi, тобi приснилося щось страшне. Може, ти захворiв?
      -- Ну, а ти хiба нiчого не чуєш? -- запитав я. -- Чуєш, як шкрябає?
      -- То ж дощ iде, синку. Дощ то шкрябає, то стукоче у вiкно.
      I справдi, надворi йшов дощ.
      Мама дала менi випити ковток якогось напою i добре вкрила ковдрою.
      -- Тобi щось страшне приверзлося. Хай насниться приємне!
      Вранцi я викинув свiй телефон на смiтник. I тут я зустрiв пана Гопфенгайта.
      -- Ну як, обмiряли будинок? -- буркнув вiн.
      -- То ми проводили телефон, -- зiзнався я.
      Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:
      -- Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!
      -- Чому це? -- здивувався вiн. -- Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.
      Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"
      Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:
      -- Ось ви, злидарi зi Сходу...
      I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:
      -- Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?
      Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.
      Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:
      -- Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.
      Тато насупився.
      -- Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.
      Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.
      -- Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж? -- усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину. -- Це вам знадобиться. Тут же його нема.
      Цiлком спокiйно тато сказав:
      -- Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.
      -- Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.
      Тiтка Паулетта побачила.
      -- Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема! -- I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.
      -- Це справжня американська жувальна гумка! -- урочисто проказала бабуся.
      Тато не витримав:
      -- Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.
      Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.
      Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.
      -- О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.
      -- Хай так, -- не заперечував тато. -- А яка квартплата?
      Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:
      -- Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.
      -- Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта. -- А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?
      "Що за дурницi, -- подумав я. -- Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".
      -- Гумку треба тiльки жувати! -- вигукнула бабуся.
      -- Чому тiльки жувати? -- здивувався я. -- Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.
      -- Та нi ж бо! -- схвильовано скрикнула бабуся Паулетта. -Жувальна гумка тiльки для жування!
      Якесь безглуздя та й годi.
      -- Скiльки ти з'їв? -- злякано запитала бабуся.
      -- Ну, так... чотири плитки чи п'ять.
      -- Ой горенько! -- скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню. -- Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?
      Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.
      -- Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою? -- запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.
      -- Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати. -- Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.
      -- Як безглуздо! -- не витримав я. -- Це ж так жує жуйку корова.
      Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.
      Раптом бабуся перестала жувати.
      -- М-м-м... -- вирвалося в неї з рота.
      Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:
      -- Це так завжди мимрять, коли жують гумку?
      Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!
      Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.
      Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.
      Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.
      Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку:
      -- Знаєш, Альфi, то вчора вийшло погано, але повiр менi: жувальна гумка -- чудова рiч! Коли ти кiнчив жувати i хочеш їсти чи палити, тодi витягаєш її i де-небудь прилiплюєш.
      Якби я не брав бiльше гумки в рот, то не було б i прикрощiв. Половину гумок я вже встиг викинути. А тепер почав жувати решту, але так, щоб нiхто не бачив. Пожувавши, я вийняв гумку з рота i прилiпив пiд столом. Такi тримається. Тодi я ще прилiпив одну знизу до тарiлки, одну за вухом, хоч i розумiв, що це безглуздо. Швидко пожувавши решту сорок вiсiм гумок, якi ще були в пакетику, я прилiпив їх до сидiння стiльця. Вийшов нiби садочок iз пластилiнових дерев. Ну, а потiм почалися прикрощi.
      Мама приготувала обiд i покликала нас:
      -- Iдiть їсти печеню! Тiльки швидше, а то захолоне! Альфонсе! Захопи свого стiльця, бо тут не вистачає.
      Я знаю, як пильно мама стежить, щоб за столом все було в порядку i щоб у мене були чистi руки, тому я щодуху кинувся до умивальника, швиденько причесався, взяв стiльця i занiс у кiмнату. Мама послала мене також по суп i компот. Тим часом бабуся Паулетта i тато вже посiдали. Печеня була чудова. Не те, що жувальна гумка -- печеню можна ковтати, нею наїдаєшся, i вона смачна.
      Пiсля їжi ми збиралися пiти на прогулянку, повставали, сидiла тiльки бабуся.
      -- Ти ж, напевно, пiдеш з нами? -- запитала мама.
      Бабуся Паулетта чомусь скривилася i вiдповiла:
      -- Я... я... не... не можу.
      Ми перезирнулись.
      -- Тобi недобре? -- стурбувалася мама. -- Чи в тебе, може, ще болить рот?
      Бабуся Паулетта жалiбно похитала головою.
      -- Я не можу звестися на ноги, -- сказала вона. -- Мабуть, у мене прострiл. Може, тут у вас на Сходi таке повiтря, що вiд нього буває прострiл.
      Бабуся силкувалася встати, але це їй не вдавалось. Вона була немов прибита цвяхами до стiльця. Мама i тато здивовано дивилися на неї. Бабуся почала схлипувати. I тут я згадав про сорок вiсiм жувальних гумок! Зрозумiло, чому бабуся Паулетта прилипла до стiльця.
      -- До побачення! Пiду попереду! -- кинув я i подався геть.
      Отакий був у нас Великдень, iз прикрощами. Мама перестала зi мною розмовляти, тато теж. Вони думали, що я все навмисне влаштував.
      Тато знову посварився з бабусею Паулеттою. Вiн сказав їй:
      -- Так тобi й треба, що ти приклеїлася. Тi янкi, якби могли, всiх людей поприклеювали б на свої гумки.
      Всi троє дорослих розсердилися на мене. Я бiльше не жую цiєї поганi. Прикро тiльки те, що мiй Чистун знайшов прилiплену пiд столом гумку i занiс до себе в клiтку. Коли вже вiн щось ухопить у свiй дзьоб, то нiзащо не вiдбереш.
      Хай йому всячина, тому великодню!
      Яка пригода була в мене з макаронами й помiдорами
      Мабуть, нiколи в життi я бiльше не їстиму макаронiв i помiдорiв. Вiд самої згадки про них менi стає погано. А було ось як.
      В суботу наш клас поїхав на екскурсiю. Як це було чудово! Ми спали в барацi на солом'яних матрацах. Приємно пахла свiжа солома. Самi варили собi їсти. Першого дня готували дiвчатка -- гороховий суп i сосиски. Другого дня дiвчатка приготували суп iз локшиною i м'ясо.
      Наступного дня мала вiдбутися мандрiвка до руїн замку. Бруно сказав менi:
      -- Щось не хочеться плентатись до тих руїн. Це ж далеченько -кiлометрiв з п'ять буде.
      Я вiдповiв:
      -- У мене теж нема охоти. Ми з татом уже були там.
      -- Давай залишимося, -- прошепотiв Бруно.
      -- Нi, так не годиться, -- вiдповiв я теж пошепки. -- Дисциплiна є дисциплiна.
      Бруно невдоволено кивнув, а потiм скорчив страшну пику.
      -- Я дещо придумав, Цiттербаке, -- сказав вiн. -- Ось побачиш.
      А що вiн придумав -- не сказав.
      Наступного дня Гаррi, наш пiонервожатий, знову призначив куховарити дiвчаток, але тi вiдмовилися, їм теж хотiлось побачити руїни. Раптом обiзвався Бруно:
      -- У мене пропозицiя. Ми з Цiттербаке вмiємо куховарити, то й побудемо сьогоднi за кухарiв.
      Всi здивувались, а Гаррi нам просто не повiрив. Але Бруно так розходився, що Гаррi таки погодився. Всi пiшли, а ми з Бруно залишилися куховарити. Бруно навiть не схотiв вислуховувати вiд дiвчаток поради. Коли всi пiшли, вiн запитав мене:
      -- А ти вмiєш куховарити, Цiттербаке?
      -- Так, -- сказав я. -- Можу насмажити смачної картоплi.
      Зупинилися на смаженiй картоплi. Але тiльки поговорили, та на тому й кiнець. Смажити картоплю передумали, а як приготувати щось iнше, я не знав.
      -- А я гадав, ти вмiєш куховарити, -- сердився Бруно.
      -- Чому ж саме я? Це ж ти не захотiв iти разом з усiма! -обурився я.
      -- А чому я? -- гарячкував Бруно. -- Ти ж сказав, що не хочеш iти до руїн, бо вже бачив їх!
      Трохи посперечавшись, ми знову заходилися думати, що ж готувати.
      -- Треба щось зварити, -- вголос мiркував Бруно. -- Без обiду не можна. У мене самого вже бурчить у животi. Як же так без обiду?
      -- Я залюбки попоїв би макаронiв з томатним соусом.
      Це я чудово придумав.
      -- Гаразд, -- погодився Бруно. -- Якщо ти бiльше нiчого не вмiєш, давай хоч це приготуємо.
      Ми пiшли до сiльської крамницi й попросили макаронiв.
      -- Скiльки фунтiв? -- запитала продавщиця.
      Ми здивовано переглянулись.
      -- Хвилинку, -- попросив я її, -- ми зараз повернемось.
      Надворi ми стали гадати, скiльки ж фунтiв узяти. Нас двадцять п'ять чоловiк i пiонервожатий. Бруно гадав, що треба купити двадцять п'ять фунтiв. А я думав, що пiвфунта макаронiв на людину досить. Ми вернулись в крамницю i купили дванадцять фунтiв. Бруно попрохав також дванадцять фунтiв помiдорiв.
      -- Е, хлопче, на початку лiта помiдорiв не буває! -- продавщиця, мабуть, гадала, що ми смiємося над нею.
      -- Хвилинку, -- заїкаючись, попрохав я. -- Нам треба ще раз вийти.
      Надворi Бруно пробурчав:
      -- Таке запропонував! Макарони без помiдорiв не пiдуть.
      Що я мiг сказати? Ми вернулися в крамницю, i я запитав:
      -- А чогось iншого у вас нема?
      Продавщиця, мабуть, здогадалася, що нам треба:
      -- Є консервованi помiдори у банках.
      Ми були врятованi. Купили дванадцять банок помiдорiв i всi покупки принесли в табiр. Бруно вiдразу ж заходився розпалювати вогнище. Зрозумiло, чому. Бруно не вмiє куховарити. Отже, вiн хотiв бути за кочегара, а менi лишалася кухня. Вiн розпалив у плитi величезне вогнище i все пiдкладав дров, а я ходив сюди-туди по кухнi.
      -- Ну, Цiттербаке, -- запитав мене Бруно, -- скоро варитимеш?
      -- А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.
      Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.
      -- Принеси води! -- трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.
      -- А помiдори?
      Я знову мало не посварився з Бруно.
      -- Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! -- крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.
      Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.
      Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.
      -- Цiттербаке, щось смердить! -- крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.
      -- Може, вистачить тих, що висипалися? -- стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:
      -- Ще зовсiм сирi, -- сказав вiн.
      Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;
      -- Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.
      -- А як дiзнатися, чи кипить? -- запитав я. -- Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
      Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю -- тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
      -- Отже, кипить. Все гаразд, -- нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.
      Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.
      -- Погано, -- сказав Бруно. -- Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.
      Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.
      -- А тепер покуштуй! -- запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
      -- Не солоний, -- пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.
      -- Трьох фунтiв вистачить, -- сказав вiн.
      Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.
      -- А тепер ти покуштуй, бо я не можу, -- запропонував я Бруно.
      Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.
      -- Води! -- заволав вiн. -- Рятуйте! Води!
      Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:
      -- Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...
      Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:
      -- Ми хочемо їсти, їсти, їсти...
      Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.
      -- Ну, що там у вас? -- поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:
      -- Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.
      Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
      -- Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.
      -- Зате смачнi, -- вiдказав я.
      Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.
      Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.
      Тим часом я шепнув Бруно:
      -- А чому ти не їси?
      -- Менi й так погано, -- вiдповiв той.
      Я знову:
      -- Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.
      Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:
      -- Я отруїлась!
      Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.
      Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
      -- Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно. -- Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.
      -- А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.
      Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
      Як я ходив до амбулаторiї
      Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
      "Ми у наступ пiдем мужньо,
      бо команда наша дружна!
      Ми ваш захист прорвемо,
      ми вам гол заб'ємо!"
      Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
      -- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
      Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
      -- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.
      -- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.
      Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
      -- Що, не знаєш, як викрутитись?
      -- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
      Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
      -- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
      Продавець насупився:
      -- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
      -- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.
      Я почервонiв.
      -- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
      -- Хiба це не ламполаторiя?
      Продавець раптом засмiявся:
      -- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
      Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
      Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
      -- Ну, малий, де в тебе болить?
      Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
      -- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
      Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула: