-- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
      Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
      -- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
      -- А тепер оглянемо зуби.
      Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
      Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився:
      -- Такий великий i боїшся?
      -- Нi, -- заперечив я i бiльше не встиг нiчого сказати, бо лiкар уже вставив менi мiж зубiв дзеркальце i паличкою став шкрябати мої зуби.
      -- Гм... я... по... ма... -- Це мало означати: "Я ж прийшов по довiдку для мами". Але лiкар нiчого не зрозумiв.
      Вiн усе нишпорив дзеркальцем у мене в ротi i шкрябав мої зуби.
      -- Ти нерегулярно чистиш зуби. Ага, тут ось маленька чорна плямочка...
      -- Гм... я... по... -- Та вже гула бормашина.
      -- Ну, хiба було боляче? -- привiтнiше запитав лiкар. -- Все. До побачення, малий.
      Лiкар назвав мене малим, хоч i сам був не набагато бiльший за мене. В ротi у мене було солодко i пекло.
      Я знову стояв сам у порожнiй приймальнi. Вiдчинилися iншi дверi, й сестра гукнула:
      -- Наступний, будь ласка!
      Я озирнувся. Певно, це я наступний.
      -- Що в тебе болить? -- запитав новий лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, заговорив сам. -- Зараз подивимось, тiльки не хвилюйся, сiдай...
      У цього лiкаря була сива борода i веселий погляд -- це впало менi в очi. Я слухняно роззявив рота, дозволив обмацати собi шию, вiдчув, як лiкар щось устромив менi в нiс, а потiм посвiтив у вуха.
      -- Все гаразд! -- вигукнув лiкар i засмiявся. Потiм враз посерйознiв:
      -- Правда, вуха...
      Я злякався. Що з моїми вухами?
      -- ...треба краще мити. А то доведеться посiяти в них моркву.
      Точнiсiнько, як мама. Вона теж завжди присiкується до моїх вух.
      "Якась дурна ам..." -- подумав я i знову забув, як воно називається. Знову я стояв сам у порожнiй приймальнi. В третiх дверях з'явився третiй лiкар. Я скоса глянув на табличку на дверях: "Лiкар по всiх хворобах Пайкельт".
      Що ж цей буде зi мною робити? Я вирiшив мовчати та й годi. Навiщо говорити, коли нiхто тебе не розумiє?
      -- Пiзненько ти прийшов, -- сказав лiкар Пайкельт, позирнувши на мене крiзь окуляри. Я мовчав.
      -- Ти останнiй з гандбольної команди. Малуватий, як на воротаря.
      Але ж я не граю в гандбол, не записувався до доктора Пайкельта i нiякий не останнiй.
      Лiкар Пайкельт обслухав мене, звелiв зробити десять присiдань i знову обслухав.
      -- Здоровий, -- сказав вiн. -- Тiльки заслабкi м'язи. Дуже худий. Погано їси?
      Я кивнув.
      -- Треба бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, а повернувшись додому, знову добре їсти. Якнайбiльше овочiв.
      Точнiсiнько теж саме завжди каже тато. Я похнюпив голову, коли лiкар Пайкельт записав у якомусь паперi, що я не годжуся в гандбольну команду. Замалий, дуже худий. I лiкар, мов тато.
      Нарештi я пройшов усiх лiкарiв. Мерщiй тiкати з цiєї дурної... а... а... Ет, все одно, як воно називається.
      Коли я пробiгав повз крамницю, де продають лампочки, то знову згадав про мамину довiдку. Я ж не для того ходив до а... амбулаторiї (знову згадав), щоб комусь показувати зуби та робити присiдання. Ще швидше я помчав назад.
      Час прийому скiнчився. Дверi замкнули. Я подзвонив. Нарештi вийшла та сама медсестра.
      Цього разу я спершу теж не мiг нiчого сказати, так захекався.
      -- Ти ж тiльки-що був тут. Чого тобi ще треба?
      -- Я не хотiв... менi... Я не боявся, бо менi ж треба тiльки довiдку для мами... Цiттербаке.
      Сестра була невдоволена. Мабуть, подумала, що я просто дратуюся з нею.
      -- Ти мiг би це зразу сказати.
      Сестра неабияк розсердилась. Вона швидко знайшла записку для мами. "По три краплi тричi на день" -- так було там написано.
      Я зарiкся ходити в амбулаторiю. Краще завжди чиститиму зуби, митиму вуха i добре їстиму.
      Але на цьому прикрощi не скiнчились. Ще ж футбол!
      Коли я прийшов на спортмайданчик, якраз пролунав фiнальний свисток закiнчити гру. Наша команда програла з рахунком 11:3. Всi сердито дивилися на мене, нiби я був винний у цьому.
      -- З тобою ми куди краще прокричали б наше гасло. I напевне виграли б.
      Навiть Петер, наш справедливий голова ради загону, просто лютував:
      -- Де твоє слово. Альфонсе? Ти ж збирався вчасно прийти!
      -- Я був у лам... лампо... Як воно, кляте, називається?
      Не дочекавшись мого пояснення, Бруно крикнув:
      -- Викручується! Кинув нас напризволяще. Викликати Цiттербаке на раду загону!
      Мабуть, завтра доведеться менi виправдовуватися перед радою загону. А що скаже рада, коли розповiм, як лiкарi говорили менi: чистити зуби, мити вуха, бiльше їсти. Вони ще й закинуть менi, що, мовляв, я не виконую пiонерського правила: "Пiонер дбає про чистоту i здоров'я свого тiла".
      А ще довготелесий Герберт iз сьомого "А" скаржиться, що хтось був у лiкаря i видавав себе за воротаря гандбольної команди. Хай той нахаба тiльки попадеться Гербертовi, то вiн йому... Ну, зробить щось погане.
      Отака пригода сталася зi мною. А хто у всьому винний?
      Як я готувався стати космонавтом
      Космонавт номер 4 -- Цiттербаке
      Iнколи тато каже:
      -- Альфонсе, не будь такий балакучий. Ти вибовкуєш усi свої таємницi. Ми, Цiттербаке, зовсiм iншi -- ми мовчазнi. Це у тебе, мабуть, вiд маминої рiднi.
      Отакої! А мама сердиться. Вона каже, що її рiдня не балакуча, але у неї нема таємниць вiд тата i їй нема потреби бути мовчазною.
      Я вирiшив довести, що добре вмiю мовчати. I сподiвався, що обiйдеться без прикрощiв. Адже тривало це недовго.
      Почалося в середу. Я вирiшив стати космонавтом номер 4 або номер 5 чи принаймнi номер 6. Ранiше менi хотiлося бути продавцем овочiв, клоуном, водiєм таксi, водолазом, гонщиком на велосипедi, генералом Народної Армiї i бригадиром на вугiльнiй шахтi. Але все це менi якось не зовсiм личило. Та й час у мене ще був.
      А цiєї середи я прочитав книжку Гагарiна, космонавта номер 1, i вирiшив остаточно -- стану космонавтом. Вирiшив також: нiкому про це нi слова. Нi вдома, нi в школi. Тато, можливо, не мав би нiчого проти, а мама, певно, скаже, що ця професiя дуже важка. А ще вона скаже так:
      -- Альфонсе, у тебе з мигдаликом не все гаразд. Як же ти станеш космонавтом?
      У класi я не скажу нiчого, щоб iншi теж не захотiли стати космонавтами. Бо тодi буде вiдбiр. Можливо, буде багато охочих i я не пройду. Петер, Ервiн чи Бруно -- всi троє мiцнi хлопцi. До того ж Петер ще й голова ради загону.
      Наступного дня запитав Петера:
      -- Ким ти хочеш стати?
      -- Конструктором телевiзорiв, -- вiдповiв той. Я йому зразу ж пiвкулька цукерок насипав у жменю, чим здивував його.
      -- Бери, -- сказав я. -- Та старайся.
      Ервiн хотiв iти у прикордонники.
      -- Чудовий намiр, -- похвалив я. -- Добре загартовуй себе i тренуй зiр, щоб мiг бачити у пiтьмi й не пропустив жодного ворога.
      З Бруно було гiрше. Вiн мрiяв стати льотчиком-випробувачем. Ще трiшки i йому теж спаде на думку готуватися в космонавти.
      -- О-о-о! Льотчик-випробувач -- це дуже небезпечно, мiй любий. Тобi доведеться стрибати з висоти сорок тисяч метрiв!
      -- Ну то й що? Я вiзьму з собою два парашути.
      -- А як обидва не розкриються, що тодi?
      Бруно насупився. Вiн не знав, що вiдповiсти.
      -- А уяви собi, що пошкоджено мотор i лiтак загорiвся або раптом вiдвалилося крило.
      У вiдповiдь Бруно тiльки щось буркнув.
      -- Я нiзащо не став би льотчиком-випробувачем, -- продовжував я. -- Дуже небезпечна професiя. Нi, нi! Знаєш що? Краще бути водiєм таксi, водолазом чи клоуном у цирку.
      Бруно спалахнув:
      -- Клоуном у цирку? Я тебе зараз вiдлупцюю! Буду льотчиком-випробувачем, хоч би що ти говорив.
      Як менi його ще розраяти? Проте льотчик-випробувач -- це ще не космонавт.
      Я склав собi програму, як стати космонавтом. А для цього потрiбно багато чого. Зокрема, треба терпiти -- рiзнi муки. i я почав з мовчання.
      Як я мовчав
      У космосi має бути зовсiм тихо. Смiшно уявити тiльки: нiякого шуму, нi пташок, нi дерев, нi радiо, нi шелесту листя. Найважливiше для космонавта -- це щоб нерви витримали до кiнця. Я вирiшив три днi мовчати. Це буде моє перше тренування.
      Я взяв два ватянi тампони i позатикав вуха, зачинив вiкна, позавiшував їх i сiв посеред кiмнати на стiльцi. Спочатку все йшло добре, i я вже подумав, що сидiти нерухомо зовсiм легко. Та за кiлька хвилин у мене засвербiли ноги, а у вухах почало дзвенiти.
      Незабаром нiби здалеку крiзь ватянi тампони долинув мамин голос:
      -- Альфонсе! Альфi! Ти що, не чуєш?
      "Навiть у космосi мене гукає мама", -- сердито подумав я. Аж ось у коридорi почулися її кроки, грюкнули дверi. Потiм вона зазирнула до мене в кiмнату, але, мабуть, нiчого не побачила, пiдiйшла ближче i наштовхнулася на мiй стiлець.
      -- Ой! -- з несподiванки зойкнула вона, ввiмкнула свiтло i сплеснула в долонi. -- Що це за витiвки, Альфi? Такий чудовий день, а ти сидиш на стiльцi у темнiй кiмнатi! Iди погуляй!
      Спершу я хотiв усе пояснити, але вчасно похопився. Космонавти ж повиннi бути мовчазнi. -- Чи ти оглух? -- запитала мама.
      Я втупився в стелю i уявив, що бачу там сузiр'я Великої Ведмедицi.
      -- Далi нiкуди, -- зробила висновок мама. Тодi дала менi грошi, господарську сумку i сказала:
      -- А тепер сходи до магазину. Принеси мармеладу, маргарину i пiвфунта сала.
      Вiдмовитися не можна було нiяк. Отож я взяв мовчки грошi, сумку i пiшов. У магазинi пальцем показав, що менi треба.
      -- Чи в тебе язика нема? -- здивувалася продавщиця.
      А я дивився кудись у порожнечу i думав собi: звiдки їм знати, що я саме пролiтаю повз Мiсяць, а там же цiлковита тиша. За вечерею тато спочатку пильно подивився на мене, а тодi звернувся до мами:
      -- Чи не здається тобi, що сьогоднi Альфонс якийсь мовчазний? Певно, щось сталося. Може, заробив погану оцiнку, чи викликали на раду загону. Або покритикували в стiнгазетi.
      Я мовчки їв картоплю.
      -- Ану покажи щоденник.
      Тато не знайшов у щоденнику жодного запису. Я мовчки вийшов у свою кiмнату i знову сiв на стiлець. Тихенько зайшла мама, притулила руку до мого лоба.
      -- У тебе, мабуть, температура. Альфi. Чуєш, -- гукнула вона татовi, -- вiн хворий! Це точно. Вже й вуха позатикав ватою. Напевне, протягло i йому болить у вухах.
      Наче старiй бабi, мама закутала менi хусткою голову. Я все стерплю, але буду мовчати!
      Як на те, увечерi прийшов Петер, щоб обмiркувати зi мною новий номер стiнгазети. Вiн говорив так тихо, що я його ледве чув крiзь вату у вухах. А Петер говорив i говорив щось про велику статтю, в якiй треба засудити пiдказування. До мене ж долинало тiльки якесь: блуб, блуб, блуб.
      "Щось негаразд iз трансмiсiєю, -- подумав я. -- Досi ж не було перебоїв". I я почав ходити по кiмнатi туди й сюди -- мiркував, як урятувати себе i ракету. Петер не витримав i схопився за голову:
      -- Та вiн збожеволiв, геть збожеволiв!
      I пiшов собi.
      Вранцi наступного дня в школi я теж мовчав. Менi хотiлося витримати три днi (власне, три днi -- нiщо, коли летиш до сузiр'я Орiона). Пан Фiлькендорф поставив менi "п'ятiрку", бо я стояв бiля дошки, мов нiмий. А шкода, задача була легка, як дитяча забава. А пан Дорiан, наш учитель музики, подивився на мене крiзь окуляри й запитав:
      -- Альфонсе, чому ти не спiваєш з усiма?
      Я не вiдповiв:
      -- Еге, ти не хочеш розмовляти з учителем, -- розсердився вiн. -Добре, тодi, будь ласка, заспiвай сам.
      Весь клас повернув до мене голови. Раптом Петер сказав, щоб усi чули:
      -- Я вам скажу: Альфонс геть збожеволiв!
      Вiн пiдвiвся й розповiв учителевi про нашу зустрiч напередоднi ввечерi. Пан Дорiан викликав мене до дошки i звелiв роззявити рота.
      -- Може, порвав голосовi зв'язки, -- припустив вiн. -- Ану, скажи "а".
      -- А-а-а, -- видавив я.
      В класi розлiгся регiт. Я б розiрвав себе, якби мiг. Отак пiдвели мене! Але сказати "а" -- це ще не означав заговорити.
      Того дня бiльше я не видав жодного звуку, хоча прикрощiв зазнав ще чимало. До всього ще й запис у щоденнику дiстав. Звiсно ж, увечерi тато побачив той запис i насупився, а це вже погано.
      -- Не вчора, то сьогоднi запис у щоденнику. Я ж казав, -- зробив висновок тато.
      Мовчки я пiшов спати. Добре, що швидко заснув. Коли спиш, усе мовчить, i нiхто тебе не запитає, чому ти мовчиш. А космонавт мусить мовчати. Мовчати i мужньо терпiти мовчанку.
      Все в тюбиках
      Мама завжди каже, що я поганий їдун та ще й дуже вередливий. Вона, мабуть, гадає, що я в цьому винний. Тато завжди її заспокоює. Бо вiн теж не все їсть охоче. Не любить, наприклад, зелених бобiв. А коли я не хочу їсти бурячкiв чи гребую макаронами з томатним соусом (це ще вiд тiєї подорожi), чи не їм печiнки, бо вiд неї менi стає погано, чи вiдмовляюсь од ванiльного пудингу i холодцю, то мама завжди свариться зi мною.
      Дарма. Коли стану космонавтом, тодi не матиму прикрощiв через маму, бо, як пише Юрiй Гагарiн, космонавти не їдять нi холодцю, нi бурячкiв, анi ванiльного пудингу. Смiшно було б, якби космонавт брав iз собою в полiт на Мiсяць, скажiмо, десять фунтiв холодцю. Космонавти харчуються тiльки з тюбикiв. Менi це дуже подобається. I швидше, i не треба довго сидiти за столом. Бо мама завжди говорить:
      -- Альфi, чому ти поспiшаєш, мов на пожежу? У тебе ж є час! А насправдi у мене того часу нiколи нема. Надворi на мене чекають хлопцi з футбольної команди, або менi треба на пiонерськi збори чи йти пускати паперових змiїв. Тому менi так хочеться їсти з тюбикiв. Просто мимохiдь видавлюєш пiвтюбика в рот: смачно i наїдаєшся вiдразу. Я вирiшив потренуватись: харчуватися тiльки з тюбикiв. Космонавти все спочатку вiдпрацьовують. Почав я вранцi:
      -- Дякую, мамо. Сьогоднi менi не хочеться нiчого.
      А мама:
      -- Отакої! Знову своєї. Чого це ти не хочеш їсти?
      Та як менi вiдповiсти на її питання?
      На уроках у мене так бурчало в животi, що пан Фiлькендорф занепокоївся i спитав:
      -- У кого це весь час рипить парта?
      Петер сердито зиркнув на мене i зашипiв:
      -- Альфонсе, пам'ятай про дисциплiну!
      Але шлунок, у який не потрапило нi крихти їжi, не дотримується нiякої дисциплiни. На перервi я попрохав Бруно:
      -- Дай менi пiвбутерброда.
      З'їв тi пiвбутерброда, i розiзлився на себе, що не витримав. "Добре почав ти харчуватися з тюбикiв, Цiттербаке", -- подумав я.
      А державна торгiвля, як тут не нарiкати на неї? У магазинi нема їжi в тюбиках! Раптом я згадав про зубну пасту, що, як i мiй папуга, називається "Чистун", а на смак, мов шоколад. Ось де вихiд! Паста потрiбна менi не для того, щоб чистити зуби, а щоб їсти. Я видавив усю пасту собi в рот. Спочатку паста справдi була на смак, мов шоколад, а вже потiм, як гiпс iз клейстером.
      За вечерею тато не витримав:
      -- Альфi, Альфi, чому це ти не їси? Певно, щось iз тобою не гаразд?
      -- Я попоїв.
      -- Ох, Альфi, -- i мама сумно поглянула на мене, -- кажи правду. Ти не їв i потай нiчого не брав. Я ж бачу.
      -- Я...
      Я мало не виказав, що перейшов на їжу в тюбиках. Саме в цю мить менi так сильно вiддало шоколадним клейстером, що я не мiг бiльше нi слини ковтнути, нi слова промовити. Моє щастя! А потiм занудило. Менi здавалося, нiби скрiзь у квартирi пахне шоколадним клейстером. Нарештi мама сказала:
      -- Альфi, йди спати, вмийся, почисть зуби... Ой лишенько! Який ти блiдий! Мов стiна. Що в тебе болить?
      Коли вона сказала: "Почисть зуби", я згадав про порожнiй тюбик, i мiй шлунок ракетою рвонувся до горла. Мене перенесли в лiжко. Я не опирався. Мої думки знову були про тренування. Яка це важка справа!
      Вранцi менi стало краще. Але їсти зубної пасти я бiльше не мiг. До того ж це помiтили б. Бо прийшовши з ванної, мама сказала:
      -- Альфi, ти витрачаєш страх скiльки зубної пасти! Ти що, їси її?
      Вдруге я не дозволив собi просити у Бруно хлiба. Я зайшов до магазину i спитав у люб'язної продавщицi:
      -- Що у вас є в тюбиках?
      Спершу вона подумала, що я глузую з неї, але потiм усе-таки вiдповiла:
      -- Майонез, гiрчиця i анчоусова паста.
      Дивна якась їжа! А де вiн росте, той анчоус? Я витрусив усi свої грошi й купив усього по тюбику. Вирiшив почати з гiрчицi, бо знав, що воно таке. Зайшов у якийсь пiд'їзд, видавив гiрчичного черв'яка i злизав. Припекло так, що я закричав, наче навiжений, i стрiмголов вискочив надвiр. Менi здалося, що у мене просто з рота стартує ракета, а з носа б'є полум'я.
      Якийсь добродiй саме збирався зайти в будинок, але помiтив мене i схопив за руку.
      -- Чого ти плачеш, малий? -- спiвчутливо запитав вiн. -- Хтось набив тебе? Чи, може, загубив маму?
      Я тiльки застогнав: -- о-о-о-х, у-у-у, а тодi вирвався у нього з рук i помчав вулицею. Коли пробiгав повз пожежний сигнал, то ледве втримався, щоб не розбити скло -- може, пожежники допомогли б менi.
      Вдома я припав до крана i випив лiтрiв зо три води. Згодом я ще спробував видавлювати гiрчицю по рiсочцi, але пекло однаково. Пiсля того, як я з'їв пiвтюбика, язик у мене геть затерп i став, як ганчiрка. З очей безперестанку текли сльози. Мама вже хотiла повести мене до лiкаря. Менi треба було засмiятись, але замiсть смiху вийшло якесь хрипiння. Чого це я мав iти до лiкаря? Космонавт же не пiде до лiкаря через те, що вiн їсть iз тюбикiв. Вночi менi приснилося, що в мене день народження i все на столi, -- i тiстечка, i хлiб, i печеня, -- було з гiрчицi. Я закричав.
      Прибiгла мама i приклала менi до лоба руку. Я чув, як вона прошепотiла татовi:
      -- Наче не скарлатина, а очi червонi. Обкладений язик i горло ясно-червоне.
      Наступного ранку я був дуже кволий i потай з'їв п'ять шматочкiв хлiба. Ой, яке тяжке тренування! Тiльки тепер я зрозумiв, який мужнiй був Гагарiн. Вiд тюбика гiрчицi довелося вiдмовитись, бо це нi до чого хорошого не привело б. Майонез, мабуть, кращий. На тюбику написано: "Майонез додає їжi смаку. Приправляйте їжу хорошим майонезом". Я обережно видавив трохи на нiготь i лизнув. Так, майонез смачний. Тодi я взяв тюбик у зуби, а їсти менi хотiлося добряче, i все вичавив у рот. Трохи перегодом менi стало так, нiби тюбик майонезу перетворився в животi на величезний камiнь.
      -- Слухай, Петере, я не зможу пiти на тимурiвське завдання, -насилу проказав я.
      -- Це чому ж? -- запитали всi хором.
      -- Я... я...
      -- Не викручуйся! -- сказав Ервiн.
      -- У мене не гаразд iз животом, -- вiдповiв я i миттю вилетiв у дверi.
      -- Поговоримо на радi пiонерського загону, -- навздогiн менi кинув Петер. Але я не мав часу на вiдповiдь, треба було поспiшати до вбиральнi. Там я пробув цiлу годину. I в мене сяйнула думка: чи не вiдмовитися вiд їжi в тюбиках, а набрати в ракету смаженої картоплi i мисливської ковбаси? Але ж космонавт повинен виконувати до кiнця все, за що береться.
      Увечерi я з'їв пiвтюбика анчоусної пасти. О, в нiй є щось вiд риби, але вiдчуття таке, нiби з'їв ножа чи тертушку. А може, у мене язик став нечутливий од гiрчицi. Я попрохав маму пошепки:
      -- Завари менi, будь ласка, ромашки.
      Вигляд у мене, мабуть, був кепський, бо, нiчого не кажучи, мама швидко приготувала настiй. Цiлу годину я полоскав ним горло.
      Вiд сьогоднiшнього ранку я знову п'ю какао з сухариками, а на нiч їм щось тепле.
      Сьогоднi перед вечерею мама сказала:
      -- Я принесла тобi дещо смачненьке. Намаж скибку хлiба. Це анчоусна паста.
      Не знаю, як воно трапилось, але я заплакав i дозволив татовi перенести мене в лiжко.
      Але я стану космонавтом! Всупереч усьому!
      Десять квиткiв на карусель
      Моє тренування посувається вперед. Пiсля того як я повправлявся мовчати в космосi, а також їсти з тюбикiв, тепер маю виконувати фiзичнi вправи, як Гагарiн чи Титов. Найважливiша фiзична вправа -- на невагомiсть. Це незвичайна вправа. Кружляєш, як, наприклад, папуга Чистун по кiмнатi. Я довго обдумував, як би менi зробити те ж саме. Спочатку спробував простягтися, пiдскочивши в лiжку. Але вiд цього невагомим не став. Тiльки здiйняв страшенну пилюку. Якраз увiйшла мама. Вона закашлялась i спитала, чому так димить грубка.
      Я перечитав багато книжок, кiлька номерiв журналу "Троммель"[*], аж поки натрапив на потрiбну менi думку. [* "Троммель" ("Барабан") -- журнал нiмецьких пiонерiв.]
      Щоправда, це коштувало б багато грошей. Я вичитав, що космонавти тренуються витримувати невагомiсть на центрифузi. В мене легко паморочиться голова, але коли хочеш стати космонавтом, то маєш пройти всi тренування. На центрифузi треба крутиться, аж поки з'явиться вiдчуття, нiби ти в ракетi. Але де взяти центрифугу? Я питався скрiзь, однак нiхто не мiг допомогти. Аж ось одного разу, коли ми з татом їхали до рiчки, я побачив невеличкий майданчик, де були i ланцюгова карусель, i гойдалки, i дитяча карусель iз бiлими кониками. Я врятований!
      Звiсна рiч, за одне катання на каруселi не натренуєшся. Треба купити вiдразу п'ятдесят квиткiв, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.
      -- Мамо, дай менi, будь ласка, три марки! Розумiю, це багато, але я поверну їх тобi згодом, -- сказав я.
      Мама здивовано подивилася на мене:
      -- Так, це чимало, але знаєш, Альфi: коли це справдi щось важливе, я дам тобi охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собi щось непотрiбне або кататимешся до неохочу на каруселi.
      Я, мабуть, почервонiв, адже мама розгадала мої намiри. Але ж це був мiй обов'язок -- покататися на каруселi. Тiльки як про це сказати мамi?
      -- Нi, -- заперечив я. -- Це серйозна службова справа, але таємна.
      Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.
      -- Сподiваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, -- додав я.
      Тепер мама зацiкавилась:
      -- А чи не можеш ти хоч трохи менi розповiсти?
      Я засмучено похитав головою.
      -- Ми, пiонери, повиннi також учитися зберiгати таємницi, -пояснив я. -- Це державна таємниця.
      Мама не була цiлком певна i зажадала вiд мене чесного пiонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурницi.
      Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенiгiв. Моїх грошей вистачить якраз на десять разiв. Цього замало. Та нiчого, вистачить i десяти. Щоб заощадити на трамваї, я пiвгодини бiг пiшки, поки дiйшов до тих атракцiонiв. Було десь опiвднi. Карусельник налаштовував музику.
      -- Хiба сьогоднi не працюєте? -- запитав я.
      -- Ще рано, -- буркнув вiн. -- От увечерi тут усе закрутиться.
      Я витяг свої три марки:
      Чи можна у вас за один раз покататися на всi цi грошi?
      Карусельник здивувався:
      -- Десять квиткiв -- i все за один раз?
      -- Це важливо. Треба десять, не менше.
      -- А як тобi стане погано?
      -- Я вже пройшов харчування з тюбикiв, тепер уже нiчого менi не станеться.
      Карусельник здвигнув плечима i попередив:
      -- Ну, гаразд, але щоб потiм не наскаржився мамi!
      Я сiв на сидiння i прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я мiг здивувати лише кiлькох малих хлопчакiв. "Дуже шкода, -- сердито подумав я. -- От якби було багато людей i всi дивувалися!"
      Карусель заскрипiла i стала поволi обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:
      -- Коли стане погано, подай менi знак.
      Я замахав на нього обома руками.
      З гучномовця полинуло:
      "Як люблю я мандрувати по країнi..."
      А я почув тiльки: "... люблю я... вати... їнi..." Голосно пiдспiвуючи, я вигукнув:
      -- Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкiсть!
      Карусель закрутилася швидше. Я летiв у напiвлежачому положеннi. Миготiли будинки i дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, нiби вони обхопили мене своїми гiлками. З пiснi до мене дiйшло тiльки: "... вати... раїнi..."
      Я вже не вiдрiзняв будинкiв од дерев. Все злилося в сiро-зеленi плями. Заплющивши очi, я ледь чутно гукнув:
      -- Якщо можна, вимкнiть другу швидкiсть! Здається, я вже став невагомий!
      Тiльки мiй живiт ще був вагомий. Навiть поважчав.
      Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала iнша пiсня, але я вже нiчого не розумiв. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпiти також нудоту. Тому я не сказав нiчого, а тiльки дужче заплющив очi й поклав руки на живiт, сподiваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомостi. Коли карусель нарештi зупинилась, я -- не мiг пiдвестися.
      Карусельник пiдiйшов i злякано сказав:
      -- Ти бiлий, мов крейда!
      Говорити я теж не мiг. У мене i язик, мабуть, став невагомий. Карусельник пiдняв мене. Спотикаючись, я ледве спромiгся перетнути майданчик i лiг пiд кущем. Розплющив очi, але дерева все кружляли, i грала музика. Звучала знайома мелодiя. "Можливо, це справжня невагомiсть", -- подумав я. Мимо проходила якась дiвчинка. Побачила мене i заверещала:
      -- П'яний! П'яний!
      Одразу ж до мене пiдiйшов дiдусь, з яким гуляла та дiвчинка. Вiн поглянув на мене i сказав:
      -- Вставай, хлопче, а то застудишся!
      Я спробував пiдвестися, але знову поточився i впав на другий бiк. Дiдусь нахилився до мого рота i понюхав. Вiн, певно, подумав, що я справдi напився. Але ж нi, я тiльки з'їв бутерброд iз сиром.
      -- Тобi погано, хлопче?
      Я хотiв похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, i я навiть не зворухнувся. Пiдiйшла якась жiнка.
      -- У нього, мабуть, розлад кровообiгу, -- сказала вона.
      Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:
      -- Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...
      Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.
      -- А де ти живеш? -- запитав дiдусь.
      Це я мiг сказати.
      -- Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi. -- Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.
      Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.
      Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.
      Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:
      -- З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?
      -- А бiля атракцiонiв, -- защебетала Фрiда. -- Цей хлопець усе кружляв i кружляв на каруселi.
      -- А покажи-но три марки, -- зажадала мама.
      Я тiльки похитав головою.
      -- Отже, ти все-таки був на каруселi? -- доскiпувалася мама.
      Я кивнув, а менi здалося, нiби захиталися пiчка й шафа.
      -- Отже, ти порушив обiцянку? -- докiрливо сказала мама, розгнiвалась i вийшла з кiмнати.
      Три днi у мене паморочилася голова. Про карусель я не смiв навiть думати. Варто було менi про неї згадати, як усе починало перевертатися в животi. А мама ще довго гнiвалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, i навiть не бажала розмовляти зi мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпiти невагомiсть дуже тяжко; але що має бути, те вiдбудеться. Адже пан Фiлькендорф завжди говорить: "Заради хорошої справи треба вмiти йти на жертви". Менi здається, я вже склав безлiч жертв. Тепер мене справдi можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.
      Лишається зовсiм небагато: дiстатися до Москви i там сказати про це.
      Великий старт
      Їхати в Москву найкраще пiд час канiкул. Я так i вирiшив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що вiд мами нiчого бiльше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрiбно для дуже важливої справи. Вiдкритися ж їй я не мiг. Навiть татовi. Бо це дiйсно дуже важлива справа, i краще хай вона залишиться в таємницi.
      Канiкули почнуться тiльки за два тижнi, а я вже все пiдготував. Поклав у рюкзак нiчну сорочку, спортивнi черевики, атлас для орiєнтування i дещо iз заощаджених харчiв: двi пачки сухарiв, кiлька шматкiв хлiба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав пiонерський галстук, бинт -- на випадок, якщо в космосi я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також пiонерський квиток.
      Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канiкул наш загiн наче зумисне збирається в iншу подорож. Триденну подорож iз змаганням слiдопитiв i екскурсiєю в частину Народної Армiї.
      Як менi хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу пiти разом з ними, я вiдповiв:
      -- Друзi, я охоче пiшов би з вами, коли б не надумав щось важливiше.
      -- Що саме? -- нетерпляче запитав Бруно.
      А Луїза пирснула:
      -- Важливiше!
      -- Ось побачите, -- сказав я. -- Ваша екскурсiя -- нiщо в порiвняннi з моїм задумом.
      Я наче бджiл розворушив у вулику. Вони напосiлися на . мене, почали дорiкати, що я, мовляв, егоїст i виступаю проти колективу. Але ж насправдi це не так! Полiт у космос таки набагато важливiший за справи пiонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летiти в космос, анiж мандрувати з ними.
      -- Друзi, -- сказав я. -- Менi справдi шкода, але я не можу.
      Гаррi, наш пiонервожатий, навiть хотiв поговорити з моїми батьками, щоб довiдатися, що ж то у мене за важлива справа. Тодi б я мав клопiт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.
      Бруно написав до стiнгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стiльки макулатури минулого мiсяця, що посiв друге мiсце! Але нiчого. Коли стану космонавтом i проїздитиму автомашиною, а вони всi стоятимуть на вулицi й вiтатимуть мене, я дозволю собi зупинитись i скажу:
      -- Це стоїть мiй загiн. Коли я зiбрався летiти на Мiсяць, вони посварилися зi мною через якусь там екскурсiю. -- I всi люди на вулицi докiрливо подивляться на мiй загiн. А пiонери мого загону похнюплять голови, бо зрозумiють, як недооцiнювали вони мене.