Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум

— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.

— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.

— Брр… — здригнулася Нікі.

«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»

— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х'ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.

— Так… Роботи було купа просто.

— I ти там була? — це інквізиція Марли.

— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.

— А чим ви займаєтеся? — це вже Х'ялмар до ірландської парочки.

— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, — відказала Нікі.

— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.

— А що б ви порадили тут з'їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.

— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].

Ірландці перезирнулися й загигикали.

«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.

— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х'ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.

— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.

— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

— Непроста цe штука — сафарі на слонах, скажи, Х'ял?

— Угу. Всю дупу собі відбив…

— Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?

— Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

— Ги-ги, тому його й називають героєм! — Марлу вже починало тихенько водити. — До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.

— Чого це?

— Ну як — чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…

Х'ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м'яса не допускали — забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда — в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло-рожеве, і де-не-де плямки по ньому жовто-брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци-хат.

— Слонихи, жінки-слони, що за дискримінація! — сама до себе проказала Марла.

— Що? — вже геть нічого не розумів Х"ялмар. Марла поміж тим уже видула половину його склянки з лассі. Далекий відгомін барабанів тепер ближчав. Вогні почали розкладати вже й довкола того місця, де вони вечеряли. Коло одного із таких вогнищ сиділи в кріслах ті двоє софістікейтид ірландців, і недобре до Марли посміювалися. Так здавалося Марлі. Вона потягнула Х'ялмара додому.

— Ти почуваєшся нормально? — для проформи поцікавився він.

— Атож. — Марла вже почувала навіть деяку паранормальність свого «тут-і-тепер». Треба було його негайно міняти.

Вулички містечка Сораха були не зовсім вузькими і зовсім не асфальтованими. Марла вряди-годи шпорталася, смішно й голосно лаялася, а потім заходила до крамнички подарунків, навпроти якої зашпорталася. Сувенірні склепики працювали тут, здається, і вдень і вночі. Купити в них можна було практично все, а до пошлоти паризьких і московських братів їм іще було скурвлюватися і скурвлюватися.

Вдень Марла із Х'ялмаром уже встигли накупляти собі прапорців-нашивок усіх країн, де побували цього року, кілька компактів автентичної непальської й тибетської музики, якихось дурнуватих футболок, чаїв, причандалів для буддійської духовної служби (загострений клиноподібний жезл-грім — чоловічий, опуклий дзвін — жіночий предмет), прочитаних кимось і зданих до магазину хороших книжок англійською та німецькою (читатиме Х'ялмар, у Марли. як завжди, ще три томи нечитаного Юнга в рюкзаку і вітер в голові), паличок-смердючок та іншого добра. Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі-бірюлічкі-вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили — загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.

— Це що таке? — Марла вже зав'язувала шнурівочку собі на шию.

— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…

— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.

— А він не гострий.

— То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.

— Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.

— Угу, соціум і все таке… Диви — якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок. Крім того, тут продавався непальський мед.

— Куплю для діда. В нього пасіка, — сказала Марла, завертаючи до крамнички.

— Ага, давай. Потім буде організовувати виробничі семінари «Бджоли Непалу — бджолам України».

Марла, сміючись, розглядала предмети, виставлені на продаж. Усі ці дзеркальця, попільнички, тарелі й тарілочки, таці були й насправді витворами мистецтва. Наївного жіночого мистецтва. Яскраві барви, смішні й справжні малюнки, дикі зображення диких жінок, наречених, черепах, носійок води, риб. собак і кішок, ящірок… Марла із Х'ялмаром знову набрали собі цілу гору добра, і тепер продавщиця загортала його в папір, щоб розписи й сама кераміка не понищилися.

— Тепер головне — це все довезти.

— Ага, — погоджувалася Марла, — позагортаємо кожну тарілочку в труси. В чисті, бо ж мистецтво все-таки. До речі, про чисті труси. Я сьогодні віддала до пральні джинси з купою бабла по кишенях. Думаєш, віддадуть?

— Думаю, ні.

Марла засумувала. Сумувала аж до самого готелику, до кімнатки з портретиком невеличкої птахи і назвою її виду — kingfisher. Українською Марла її імені не знала, та чи й були на Вкраїні такі птахи?

— Я, певно, спати піду… — глибина Марлиного суму сягнула критичного моменту, їй стало нестерпно шкода українських лісів, які скоро на фіг усі вирубають і вже жоден кінгфішер там і в теорії не поселиться; стало шкода всіх непальських звірів, убитих колись кровожерними англійцями; стало шкода Х'ялмара, що мусить мучитися із такою розтелепою, як вона; і стало шкода себе з ряду причин, які просто нереально тут помістити. Коротше, Марла заплакала. Сиділа на своєму ліжку й гірко-гірко плакала, опустивши голову на руки, а руки на коліна. Х'ялмар сидів на ліжку навпроти й не розуміючи на неї дивився. Здається, навіть пробував заговорити. Намарно. Марла не звертала на нього жодної уваги. Пробурмотівши щось на зразок: «Без наркотиків ти подобаєшся мені більше», Х'ялмар ліг спати, дбайливо загорнувшись у ковдру. Саме це загортання й привернуло Марлину увагу. Воно чогось раптом видалося їй несамовито смішним. Марла зареготала. Тепер смішним їй видавалося й нещодавнє горе, і те, як вона сидить отут, схиливши голову на руки. Марла реготала без упину, Х'ялмар аж зіп'явся на одному лікті і знову по-лабораторному її споглядав. Потім знудився й упав на постіль. Це Марлу гірко вразило. «Така… байдужість…» і вона знову заплакала від всеосяжної, пустельної самотності.

Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні — плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х'ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х'ялмар не бере жодної участі в її порятунку.

— О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… — хрипіла вона в точці «Нещастя».

— Що?! Ха-ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш — то спи! — викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х'ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з'являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х'ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін-сейвер…» — подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість — Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно-ліловою і в сніжку — так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х'ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.

— Боже, Боже ж мій… Як це боляче… — тепер уже їй було нестерпно зимно, — як це боляче і як страшно… — Марли-ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози — не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом, яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з-попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.

Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х'ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Марла хотіла вдочерити носоріжку.

— Вона ж зовсім маленька, така беззахисна сирота…

Трирічну самицю носорога вже встигла вдочерити військова база. Коли в джунглях загинула мати малої, її взяли виховувати й відгодовувати в село. Відтак тваринка настільки звикла до людей, шо не хотіла більше повертатися до джунглів. Швендяла людськими дворами в пошуках їжі й тепла. Звичайного тепла, материнського, якого просто не відловила у своєму житті. Люди того не розуміли й гріли її хіба що патиками по голові. Шкіра носорога — надзвичайно щільна, практично непробивна, тож відганяти її, б'ючи легенько і десь там по ногах, не вдавалося. Все чоло малюка було розбите, заживало не дуже добре.

— Бідненька… — Марла, що спершу злякалася, коли цей міні-бронетранспортер кинувся до неї, уздрівши якимось робом ґрінпісівську любов в її очах, тепер уже обережно гладила носоріжку по неушкоджених місцях на голові, питаючи себе, однак, чи відчуває тварина бодай якийсь кайф крізь свою су-першкіру.

— Коли станеш рок-зіркою, поселиш собі трьох носорогів у дворі… — Х'ялмар фотографував прояви Марлиної ніжності.

— Дивись, напевно, відчуває — оно як очі заплющила, треться об мене…

Носоріжка в загривку сягала Марлі до пояса, важила вже з кілька добрих тонн, і навіть обережно пробуючи притулитися до Марли, ледве не збивала її з ніг. А в Марли, між тим, прокинулися справжні материнські почуття. і тварина це відчувала, не бажаючи відійти від неї ні на крок, так і тупцяла своїми коротенькими ніжками слідом за Марлою, аж поки та вимушено (група корейців нетерпляче чекала відправки!) не сіла до каное й не відірвалася від берега. Носоріжка сумно мукала, пориваючись за Марлою у воду, аж поки якийсь місцевий добродій не відігнав її від берега патиком.

— Боже, вони знову її б'ють… — здригнулася Марла.

— Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.

— А що з ним може трапитися?!

— Не знаю… Солдати — істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м'яса, довго солдати не міркуватимуть, і…

— Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?

— Як — якого?! Ненавидіти монархію!

Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х'ялмар любив у них копирсатися — така була його робота.

— Зброя і маскулінність…

— Що? — не врубався Х'ялмар.

— Як це — що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…

— Ціную твою обізнаність! — поплескав її по плечу Х'ялмар, — слухай, скажи взагалі — ти знаєш, чим я займаюся?

— Ясно, що знаю! — в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред-локах). — Б'єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…

— Ну, я просто вражений, скажу тобі…

— Чого?!

— Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син-експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно-Східній Азії…»

Ані Х'ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно-Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х'ялмара вкупі з Джесікою-Волтдіс-ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя-буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft-а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки-но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка-палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су-карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…

Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів-рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від'їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок-очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев'яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь-непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.

— Х'ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.

— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. -Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем — звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити — звична картинка для передгір'їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).

— А в Катманду є гори?

— Марлочко, Катманду в долині лежить.

— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?

— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х'ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.