Біда не по дерев'ях ходить,

І хто ж її не скуштовав?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас — судьби устав!

Еней в біді, як птичка в клітці;

Запутався, мов рибка в сітці;

Терявся в думах молодець.

Ввесь світ, здавалось, зговорився,

Ввесь мир на його напустився,

Щоб розорить його вкінець.

Еней ту бачив страшну тучу,

Що на його війна несла;

В ній бачив гибель неминучу

І мучивсь страшно, без числа.

Як хвиля хвилю проганяла,

Так думка думку пошибала;

К олімлським руки протягав,

Надеждою хоть підкреплявся,

Но переміни він боявся,

І дух його ізнемогав.

Ні ніч його не вгамовала,

Він о війні все сумовав;

І вся коли ватага спала,

То він по берегу гуляв,

Хоть з горя сильно ізнемігся;

Мов простий, на піску улігся,

Та думка спати не дала.

Скажіть, тогді чи дуже спиться,

Як доля против нас яриться

І як для нас фортуна зла?

О сон! З тобою забуваєм

Все горе і свою напасть;

Чрез тебе сили набираєм,

Без тебе ж мусили б пропасть.

Ти ослабівших укріпляєш,

В тюрмі невинних утішаєш,

Злодіїв снищами страшиш;

Влюблених ти докупи зводиш,

Злі замисли к добру приводиш,

Пропав — од кого ти біжиш.

Енея мислі турбовали,

Но сон таки своє бере;

Тілесні сили в кім охляли,

В тім дух не швидко, та замре.

Еней заснув і бачить снище:

Пред ним стоїть старий дідище,

Обшитий весь очеретом;

Він був собі ковтуноватий,

Сідий, в космах і пелехатий,

Зігнувсь, підпершися ціпком.

«Венерин сину! Не жахайся, —

Дід очеретяний сказав, —

І в смуток дуже не вдавайся,

Ти гіршії біди видав;

Війни кривавой не страшися,

А на олімпських положися,

Вони все злеє оддалять.

А що мої слова до діла,

Лежить свиня під дубом біла

І тридцять білих поросят.

На тім-то берлозі свиноти

Іул построїть Альбу-град,

Як тридесять промчаться годи.

З Юноною як зробить лад.

Однаково ж сам не плошайся,

З аркадянами побратайся,

Вони латинцям вороги:

Троянців з ними як з'єднаєш,

Тогді і Турна осідлаєш,

Все військо виб'єш до ноги.

Вставай, Енею! Годі спати,

Вставай і богу помолись,

Мене ти мусиш такжє знати:

Я Тібр старий! — ось придивись.

Я тут водою управляю,

Тобі я вірно помагаю,

Я не прочвара, не упир,

Тут будеть град над городами,

Поставлено так між богами…»

Сказавши се, дід в воду — нир.

Еней пробуркався, схопився

І духом моторнійший став;

Водою тібрською умився,

Богам молитви прочитав.

Велів два човни знаряджати,

І сухарями запасати,

І воїнів туди саджать.

Як млость пішла по всьому тілу:

Свиню уздрів під дубом білу

І тридцять білих поросят.

Звелів їх зараз поколоти

І дать Юноні на обід,

Щоб сею жертвою свиноти

Себе ізбавити од бід.

Потім в човни метнувсь хутенько,

Поплив по Тібру вниз гарненько

К Евандру помочі просить;

Ліси, вода, піски зумились,

Які се два човни пустились

З одвагою по Тібру плить.

Чи довго плив Еней, — не знаю,

А до Евандра він доплив;

Евандр, по давньому звичаю,

Тогді для празника курив,

З аркадянами веселився,

Над варенухою трудився,

І хміль в їх головах бродив:

І тілько що човни уздріли,

То всі злякалися без міри,

Один к троянцям підступив.

«Чи по неволі, чи по волі? —

Кричить аркадський їм горлань. —

Родились в небі чи — чи долі?

Чи мир нам везете, чи брань?»

«Троянець я, Еней одважний,

Латинців ворог я присяжний! —

Еней так з човна закричав. —

Іду к Евандру погостити,

На перепутті одпочити,

Евандр цар добрий, я чував».

Евандра син, Паллант вродливий,

К Енею зараз підступив;

Оддав поклон дружелюбивий,

До батька в гості попросив.

Еней з Паллантом обнімався

І в його приязнь заставлявся.

Потім до лісу почвалав,

Де гардовав Евандр з попами,

Зо старшиною і панами.

Еней Евандрові сказав:

«Хоть ти і грек, та цар правдивий,

Тобі латинці вороги;

Я твій товариш буду щирий,

Латинці і мені враги.

Тепер тебе я суплікую

Мою уважить долю злую

І постояти за троян.

Я кошовий Еней-троянець,

Скитаюсь по миру, мов ланець,

По всім товчуся берегам.

Прийшов до тебе на одвагу,

Не думавши, як приймеш ти:

Чи буду пити мед, чи брагу?

Чи будем ми собі брати?

Скажи, і руку на — в завдаток,

Котора, бач, не трусить схваток

І самих злійших нам врагів.

Я маю храбрую дружину,

Терпівших гіркую годину

Од злих людей і од богів.

Мені найбільше доїдає

Рутульський Турн, собачий син;

І лиш гляди, то і влучає,

Щоб згамкати мене, як блин.

Так лучче в сажівці втоплюся

І лучче очкуром, вдавлюся,

Ніж Турнові я покорюсь.

Фортуна не в його кишені;

Турн побува у мене в жмені!

Дай поміч! — я з ним потягнусь».

Евандр мовчав і прислухався,

Слова Енеєві ковтав:

То ус крутив, то осміхався.

Енеєві одвіт сей дав:

«Еней Анхізович, сідайте,

Турбації не заживайте,

Бог милостив для грішних всіх;

Дамо вам війська в підпомогу.

І провіанту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

Не поцурайтесь хліба-солі,

Борщу скоштуйте, галушок;

Годуйтесь, кушайте доволі,

А там з труда до подушок.

А завтра, як начне світати,

Готово військо виступати,

Куди ви скажете, в поход;

За мной не буде остановки;

Я з вами не роблю умовки,

Люблю я дуже ваш народ».

Готова страва вся стояла,

Спішили всі за стіл сідать;

Хоть деяка позастивала,

Що мусили підогрівать.

Просілне з ушками, з грінками

І юшка з хляками, з кишками,

Телячий лизень тут лежав;

Ягни і до софорку кури,

Печені разної три гури,

Багацько ласих тож потрав.

Де їсться смачно, там і п'ється,

Од земляків я так чував;

На ласеє куток найдеться,

Еней з своїми не дрімав.

І, правда, гості доказали,

Що жить вони на світі знали:

Пили за жизнь — за упокой;

Пили здоров'я батька з сином,

І голь-голь-голь, мов клин за клином,

Кричать заставив на розстрой.

Троянці п'яні розбрехались

І чванилися без пуття,

З аркадянками женихались,

Хто так, а хто і не шутя.

Евандр точив гостям розкази,

Хвалив Іраклові прокази,

Як злого Кака він убив;

Якії Как робив розбої,

І що для радості такої

Евандр і празник учредив.

Всі к ночі так перепилися,

Держались ледве на ногах;

І на ніч в город поплелися.

Які іти були в силах.

Еней в керею замотався,

На задвірку хропти уклався,

Евандр же в хату рачки ліз;

І там, під прилавком зігнувшись

І цупко в бурку завернувшись,

Захріп старий во весь свій ніс.

Як ніч покрила пеленою

Тверезих, п'яних-всіх людей,

Як хріп Еней од перепою,

Забувши о біді своєй,

Венера без спідниці, боса,

В халатику, простоволоса,

К Вулкану підтюпцем ішла;

Вона тайком к Вулкану кралась,

Неначе з ним і не вінчалась,

Мов жінкой не його була.

А все то хитрость єсть жіноча,

Новинкою щоб підмануть;

Хоть гарна як, а все охоча

Іще гарнійшою щоб буть.

Венера пазуху порвала

І так себе підперезала,

Що вся на виставці була;

Косинку нарошно згубила,

Груднину так собі одкрила,

Що всякого б з ума звела.

Вулкан-коваль тогді трудився,

Зевесу блискавку ковав.

Уздрів Венеру, затрусився,

Із рук і молоток упав.

Венера зараз одгадала,

Що в добрий час сюди попала,

Вулкана в губи зараз черк;

На шию вскочила, повисла,

Вся опустилась, мов окисла,

Білки під лоб, — і світ померк.

Уже Вулкан розм'як, як кваша,

Венера те собі на ус.

За діло, ну! — бере, бач, наша!

Тепер під його підоб'юсь:

«Вулкасю милий, уродливий!

Мій друже вірний, справедливий!

Чи дуже любиш ти мене?»

«Люблю, люблю, божусь кліщами,

Ковадлом, молотом, міхами,

Все рад робити для тебе».

І прилабузнивсь до Кіпріди,

Як до просителя писець.

Їй корчив разні милі види,

Щоби достать собі ралець.

Венера зачала благати

І за Енеєчка прохати,

Вулкан йому щоб допоміг:

Енеєві зробив би збрую

Із сталі, міді,- золотую,

Такую, щоб ніхто не зміг.

«Для тебе? — ох, моя ти плітко! —

Вулкан задихавшись сказав. —

Зроблю не збрую, чудо рідко,

Ніхто якого не видав;

Палаш, шишак, панцир зо щитом,

Все буде золотом покрито,

Як тульськії кабатирки;

Насічка з черню з образками,

І з кунштиками, і з словами,

Скрізь будуть брязкальця, дзвінки».

А що ж, не так тепер буває

Проміж жінками і у нас?

Коли чого просити має,

То добрий одгадає час

І к чоловіку пригніздиться,

Прищулиться, приголубиться,

Цілує, гладить, лескотить,

І всі сустави розшрубує,

І мізком так завередує,

Що сей для жінки все творить.

Венера, в облако обвившись.

Махнула в Пафос оддихать,

Од всіх в світелці зачинившись,

Себе там стала розглядать.

Краси пом'яті розправляла;

В волоссі кудрі завивала,

Ну п'ятна водами мочить.

Венера, як правдива мати,

Для сина рада все оддати,

З Вулканом рада в кузні жить.

Вулкан, до кузні дочвалавши,

Будить зачав всіх ковалів;

Свинець, залізо, мідь зібравши,

Все гріти зараз ізвелів.

Міхи престрашні надимають,

Огонь великий розпаляють,

Пішов тріск, стук од молотів.

Вулкан потіє і трудиться.

Всіх лає, б'є, пужа, яриться,

К роботі приганя майстрів.

І сонце злізло височенько,

Уже час сьомий ранку був,

Уже закушовав смачненько,

Хто добре пінної лигнув;

Уже онагри захрючали,

Ворони, горобці кричали,

Сиділи в лавках крамарі;

Картьожники же спать лягали,

Фіндюрки щоки підправляли,

В суди пішли секретарі.

А наші з хмелю потягались,

Вчорашній мордовав їх чад:

Стогнали, харкали, смаркались,

Ніхто не був і світу рад.

Не дуже рано повставали

І льодом очі протирали,

Щоб освіжитись на часок.

Потім взялись за оковиту

І скликали річ посполиту —

Поставить, як іти в поход.

Тут скілько сотень одлічили

Аркадських жвавих парубків

І в ратники їх назначили;

Дали їм в сотники панів.

Дали значки їм з хоругвою,

Бунчук і бубни з булавою,

Списів, мушкетів, палашів.

На тиждень сала з сухарями,

Барильце з срібними рублями,

Муки, пшона, ковбас, коржів.

Евандр, Палланта підозвавши,

Такі слова йому сказав:

«Я, рать Енею в поміч давши,

Тебе начальником назвав.

А доки в паці будеш грати?

З дівками день і ніч ганяти

І красти голубів у всіх?

Одважний жид грішить і в школі,

Іди лиш послужи на полі;

Ледащо син — то батьків гріх.

Іди служи, годи Енею,

Він зна воєнне ремесло;

Умом і храбростю своєю

В опрічнеє попав число.

А ви, аркадці,- ви не труси,

Давайте всім і в ніс, і в уси,

Паллант мій ваш єсть отаман.

За його бийтесь, умирайте,

Енеєвих врагів карайте,

Еней мій сват, — а ваш гетьман.

А вас, Анхізович, покорно

Прошу Палланта доглядать;

Воно хоть паруб'я, неспорно,

Уміє і склади читать;

Та дурень, молоде, одважне,

В бою як буде необачне,

То може згинуть неборак;

Тогді не буду жить чрез силу,

Живцем полізу я в могилу,

Ізгину, без води мов рак.

Беріте рать, ідіте з богом,

Нехай Зевес вам помага, —

Тут частовались за порогом,

Евандр додав такі слова: —

Зайдіть к лідійському народу,

Вони послужать вам в пригоду,

На Турна підуть воювать.

Мезентій їх тіснить, зжимає,

На чинш нікого не пускає,

Готові зараз бунт піднять».

Пішли, розвивши короговку,

І сльози молодьож лила,

Хто жінку мав, сестру, ятровку,

У інших милая була.

Тогді найбільш нам допікає,

Коли зла доля однімає,

Що нам всього миліше єсть.

За милу все терять готові:

Клейноди, животи, обнови,

Одна дорожє милой — честь!

І так, питейним під крепившись,

Утерли сльози із очей;

Пішли, марш сумно затрубивши;

Перед же вів сам пан Еней.

Їх первий марш був до байраку.

Прийшовши, стали на біваку;

Еней порядок учредив.

Паллант по армії діжурив.

Трудивсь, всю ніч очей не жмурив,

Еней тож по лісу бродив…

Як в північ самую глухую

Еней лиш тілько мав дрімать,

Побачив хмару золотую,

Свою на хмарі гарну мать.

Венера білолика, красна,

Курносенька, очима ясна

І вся, як з кров'ю молоко,

Духи од себе іспускала

І збрую чудную держала,

Явилась так перед синком.

Сказала: «Милий, на, Енею,

Ту збрую, що ковав Вулкан;

Коли себе устроїш нею,

То струсить Турн, Бова, Полкан;

До збруї що ні доторкнеться,

Все зараз ламнеться і гнеться,

Її і куля не бере;

Устройсь, храбруй, коли, рубайся

І на Зевеса полагайся,

То носа вже ніхто не втре».

Сказавши, аромат пустила:

Васильки, м'яту і амбре;

На хмарі в Пафос покотила.

Еней же збрую і бере,

Її очима пожирає,

На себе панцир натягає,

Палаш до бока прив'язав,

Насилу щит підняв чудесний,

Не легкий був презент небесний;

Еней роботу розглядав:

На щиті, в самій середині,

Під чернь, з насічкой золотой,

Конала муха в павутині,

Павук торкав її ногой.

Поодаль був малий Телешик,

Він плакав і лигав кулешик,

До його кралася змія

Крилатая, з сім'ю главами,

З хвостом в версту, страшна, з рогами,

А звалася Жеретія.

Вокруг же щита на заломах

Найлуччі лицарські діла

Були бляховані в персонах

Іскусно, живо, без числа,

Котигорох, Іван Царевич,

Кухарчич, Сучич і Налетич.

Услужливий Кузьма-Дем'ян.

Кощій з прескверною ягою,

І дурень з ступою новою,

І славний лицар Марципан.

Так пан Еней наш знаряджався,

Щоб дружби Турну доказать;

Напасть на ворогів збирався,

Зненацька копоті їм дать.

Но зла Юнона не дрімає,

Навильот умисли всі знає,

Оп'ять Ірисю посила:

Як можна Турна роздрочити,

Против троянців насталити,

Щоб викоренив їх дотла.

Ірися виль, скользнула з неба,

До Турна в північ шусть в намет;

Він дожидавсь тогді вертепа,

Хлистав з нудьги охтирський мед.

К Лависі од любві був в горі,

Топив печаль в питейном морі,

Так в армії колись велось:

Коли влюбився чи програвся,

То пуншту хлись — судьба поправся!

Вєселлє в душу і влилось!

«А що? — Ірися щебетала. —

Сидиш без діла і клюєш?

Чи се на тебе лінь напала?

Чи все троянцям оддаєш?

Коту гладкому не до мишки;

Не втне, бачу, Панько Оришки!

Хто б сподівавсь, що Турн бабак?

Тобі не хист з Енеєм биться,

Не хист з Лавинієй любиться,

Ти, бачу, здатний бить собак.

Правдивий воїн не дрімає;

Без просипу же і не п'є:

Мудрує, дума, розглядає,

Такий і ворогів поб'є.

Ну, к чорту! Швидше охмеляйся.

Збирать союзних поспішайся,

На нову Трою напади.

Еней в чужих землях, блукає,

Дружину в поміч набирає,

Не оплошай тепер: гляди!»

Сказавши, столик ізвалила,

Шкереберть к чорту все пішло:

Пляшки і чарочки побила,

Пропало все, як не було.

Зробився Турн несамовитий,

Ярився, лютовав неситий,

Троянськой крові забажав.

Всі страсті в голову стовкнулись,

Любов і ненависть прочнулись:

«На штурм, на штурм!» — своїм кричав

Зібрав і кінних, і піхотних

І всіх для битви шиковав;

І розбишак самих одборних

Під кріпость задирать послав.

Два корпуси докупи звівши,

А на зикратого сам сівши,

На штурм їх не веде, а мчить;

Мезап, Галес в другім отряді

Пішли од берега к ограді,

Побить троянців всяк спішить.

Троянці, в кріпості запершись,

Енея ждали вороття;

З нещастям тісно пообтершись.

Біду встрічали, мов шутя.

Побачивши ж врагів напори,

У башт прибавили запори

І на валу всі залягли;

В віконця з будок виглядали

І носа вон не виставляли,

Шептались і люльки тягли.

У них поставлено в громаді,

Коли на їх лан Турн напре,

То всім сидіть в своїй ограді,

Нехай же штурмом вал бере.

Троянці так і учинили;

На вал колоддя накотили

І разний приправляли вар;

Олію, дьоготь кип'ятили,

Живицю, оливо топили,

Хто лізтиме, щоб лить на твар.

Турн, в міру к валу приступивши,

Скрізь на зикратому гасав;

В розсипку кінних розпустивши,

Сам, як опарений, кричав:

«Сюди, трусливії троянці,

На бой, шкодливії поганці!

Зарились в землю, мов кроти;

Де ваш Еней — жіночий празник?

Пряде з бабами набалдашник!

Не лепсько виглянуть сюди?»

І всі його так підкомандні

Кричали, лаяли троян;

Робили глузи їм досадні,

Гірш нівечили, як циган,

Пускали тучами к ним стріли,

А деякі були так смілі,

Що мали перескочить рів.

Троянці уха затикали,

Рутульців лайки не вважали,

Хоть битись всякий з них готів.

Турн з серця скреготав зубами,

Що в кріпості всі ні гугу;

А стін не розіб'єш, лобами,

З посилку гнися хоть в дугу.

Злость, кажуть, сатані сестриця

Хоть, може, се і небилиця,

А я скажу, що, може, й так:

Од злості Турн те компонує,

Мов сатана йому диктує,

Сам чорт заліз в його кабак.

Од злості Турн осатанівши,

Велів багаття розводить.

І військо к берегу привівши,

Казав троянський флот спалить.

Всі принялися за роботу

(На злеє всякий мав охоту),

Огні помчалися к водам.

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом'я взвилось;

Од диму сонце закоптилось,

Курище к небу донеслось,

Боги в Олімпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був мов винокур.

Венеру ж за душу щипало,

Що з флотом поступили так;

Од жалю серце завмирало,

Що сяде син на міль, як рак.

В жалю, в сльозах і гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купідон;

Кобила їх везе кривая,

Цібелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

Цібелла, знають во всіх школах,

Що матір'ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

Венера часто докучала

Зевесу самою бридней

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цібеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

Цібелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купідон собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню.

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

Цібелла перше закректала,

А послі кашлять начала.

Потім у пелену смаркала

І дух п'ять раз перевела:

«Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б'ють, а лають:

Осрамлена моя гора!

Мою ти знаєш гору Іду

І ліс, де з капищем олтар;

За них несу таку обиду,

Якой не терпить твій свинар!

На зруб я продала троянцям,

Твоїм молельщикам, підданцям,

Дубків і сосен строїть флот.

Твої уста судьбам веліли,

Були щоб ідські брусся цілі,

Нетліннії од рода в род.

Зиркни ж тепер на тібрські води.

Дивись, як кораблі горять!

Їх палять Турнові уроди,

Тебе і всіх нас кобенять.

Спусти їм — то таке закоять.

І власть твою собі присвоять,

І всім дадуть нам киселя;

Сплюндрують ліс, розриють Іду;

Мене ж, стару, уб'ють, мов гниду,

Тебе прогонять відсіля».

«Та не турбуйтесь, паніматко! —

Зевес з досадою сказав. —

Провчу я всіх — і буде гладко;

Анахтем вічний — Турн пропав!»

Зиркнув, мигнув, махнув рукою

Над Тібром, чудною рікою,

Всі врозтіч кораблі пішли;

Як гуси, в воду поринали,

Із кораблів — сирени стали

І разні пісні підняли.

Рутульське військо і союзне

Дрижало од таких чудес;

Злякалось плем'я все окружне,

Мезап дав драла і Галес.

Пороснули і рутуляни,

Як од дощу в шатер цигани,

А тілько Турн один оставсь.

Утікачів щоб перейняти,

Щоб чудо їм розтолковати

По всіх усюдах сам совавсь.

«Реб'ятушки! — кричав. — Постійте!

Се ж ласка божая для нас;

Одкиньте страх і не робійтє,

Прийшлось сказать Енею: пас.

Чого огнем ми не спалили,

То боги все те потопили,

Тепер троянці в западні.

Живцем в землі їх загромадим,

Разком на той світ одпровадим,

Богів се воля! Вірте мні».

Великії у страха очі,

Вся рать неслась, хто швидше зміг.

Назад вертатись не охочі,

Всі бігли, аж не чули ніг.

Оставшись, Турн один маячив,

Нікого вкруг себе не бачив,

Стьогнув зикратого хлистом

І шапку на очі насунув,

Во всі лопатки в лагер дунув,

Що коник аж вертів хвостом.

Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк то толковав,

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хоть утіка — не все женися;

Хоть мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили, баштах,

Ліхтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих блідних огоньків.

Враги троянські почивали.

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая-бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

«А що, як, викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? —

Шептав Низ в ухо Евріалу. —

Го каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дригне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.