Троянців бідних і Енея

Хто не хотів, той не пужав;

Терпіли гірше Прометея,

На люльку що огню украв.

Нептун з Еолом з перепросу

Дали такого переносу,

Що й досі зашпори щемлять.

Другії ж боги… Що казати?

Діла їх лучче мусиш знати,

Енея тілько не з'їдять.

О Зевс! О батечку мій рідний!

Огляньсь на плач дочки своєй;

Спаси народ фрігійський бідний.

Він діло єсть руки твоєй.

Як маєш ти кого карати,

Карай мене. — карай! Я мати,

Я все стерплю ради дітей!

Услиш Венеру многогрішну!

Скажи мні річ твою утішну:

Щоб жив Іул, щоб жив Еней!»

«Мовчать! Прескверна пащекухо!

Юнона злобна порощить. —

Фіндюрко, ящірко, брехухо!

Як дам — очіпок ізлетить!

Ти смієш, кошеня мерзенне,

Зевесу доносить на мене.

Щоб тим нас привести в розлад.

За кого ти мене приймаєш?

Хіба ж ти, сучище, не знаєш,

Що Зевс мій чоловік і брат?

Тобі ж, Зевес, скажи, не стидно,

Що пред тобою дрянь і прах

Базіка о богах обидно,

Мудрує о твоїх ділах?..

Який ти світу повелитель

І наш олімпський предводитель,

Коли против фіндюрки пас?..

Всесвітня волоцюга мерзька,

Нікчемна зводниця цітерська

Для тебе луччая од нас.

А з Марсом чи давно піймавши,

Вулкан їй пелену відтяв;

Різками добре одідравши,

Як сучку, в ретязку держав.

Но ти того буцім не знаєш,

Як чесную її приймаєш

І все робить для неї рад.

Вона і Трою розорила,

Вона Дідону погубила;

Но все іде для неї влад.

Де ся підтіпанка вмішалась,

То верб'я золоте росло;

Земля б щасливою назвалась,

Коли б таке пропало зло!

Чрез неї вся Латинь возстала

І на троян її напала,

І Турн зробивсь Енею враг.

Не можна бід всіх ізлічити,

Яких успіла наробити

На небі, на землі, в водах.

Тепер же на мене звергає,

Сама наброївши біди;

І так Зевеса умовляє,

Мов тілько вилізла з води.

Невинничаєть, мов Сусанна,

Незаймана ніколи панна,

Що в хуторі зжила ввесь вік.

Не діждеш з бабкою своєю —

Я покажу твому Енею…

Богиня я! — він чоловік».

Венера лайки не стерпіла,

Юнону стала кобенить;

І перепалка закипіла,

Одна другу хотіла бить.

Богині в гніві также баби

І также на утори слабі,

З досади часом і брехнуть,

І, як перекупки, горланять,

Одна другу безчестять, ганять

І рід ввесь з потрухом кленуть.

«Та цитьте, чортові сороки! —

Юпітер грізно закричав. —

Обом вам обіб'ю я щоки;

Щоб вас, бублейниць, враг побрав!

Не буду вас карать громами;

По п'ятах виб'ю чубуками,

Олімп заставлю вимітать;

Я вас умію усмирити,

Заставлю чесно в світі жити

І зараз дам себе вам знать.

Занишкніть, уха наставляйте

І слухайте, що я скажу,

Мовчіть! Роти пороззявляйте,

Хто писне, — морду розміжжу.

Проміж латинців і троянців

І всяких Турнових поганців

Не сікайся ніхто в війну;

Ніхто ніяк не помагайте,

Князьків їх також, не займайте,

Побачим, здасться хто кому».

Замовк Зевес, моргнув бровами.

І боги врозтіч всі пішли.

І я прощаюсь з небесами,

Пора спуститись до землі

І стать на Шведськую могилу,

Щоб озирнуть воєнну силу

І битву вірно описать;

Купив би музі на охвогу,

Щоб кончить помогла роботу,

Бо нігде рифм уже достать.

Турн осушивсь після купання

І ганусною підкрепивсь,

З намету виїхав зарання,

На кріпость сентябрем дививсь.

Трубить в ріжок! — оп'ять тривога!

Кричать, біжать, спішать якмога;

Великая настала січ!

Троянці дуже славно бились,

Рутульці трохи поживились,

Насилу розвела їх ніч.

В сю ніч Еней уже зближався

До городка що Турн обліг;

З Паллантом в човні частовався,

Поїв всю старшину, як міг.

В розказах чванився ділами.

Як храбровав з людьми, з богами,

Як без розбору всіх тузив.

Паллант і сам був зла брехачка,

Язик його тож не клесачка,

В брехні Енею не вступив.

Ану, старая цар-дівице,

Сідая музо, схаменись!

Прокашляйсь, без зубів сестрице,

До мене ближче прихились!

Кажи: якії там прасунки

В Енеєві пішли вербунки,

Щоб против Турна воювать.

Ти, музо, кажуть всі, письменна,

В полтавській школі наученна,

Всіх мусиш поіменно знать.

Читайте ж, муза що бормоче:

Що там з Енеєм плив Массик,

Лінтяй, ледащо неробоче,

А сильний і товстий, мов бик.

Там правив каюком Тигренко,

Із Стехівки то шинкаренко,

І вів з собою сто яриг.

Близ сих плили дуби Аванта,

Він був страшнійший од сержанта,

Бо всіх за все по спині стриг.

Поодаль плив байдак Астура,

Сей лежнем в винницях служив;

На нім була свиняча шкура,

Котору він як плащ носив.

За ним Азіллас плив на барці,

Се родич нашій паламарці, —

Недавно з кошельком ходив;

Но, бач, безокая фортуна

Зробила паном із чупруна.

Таких немало бачим див!

А то на легкому дубочку,

Що роззолочений ввесь в прах,

Сидить, розхриставши сорочку,

З турецьким чубуком в зубах?

То Цінарис, цехмістр картьожний.

Фігляр, обманщик, плут безбожний,

З собой всіх шахраїв веде;

Коли, бач, Турна не здоліють.

То картами уже подіють,

Що між старці Турн попаде.

А то сидить в брилі, в кереї,

З товстою книжкою в руках,

І всім, бач, гонить ахинеї,

І спорить о своїх правах?

То родом з Глухова юриста,

Він має чин канцеляриста

І єсть добродій Купавон.

Щоб значкового дослужиться

І на війні чим поживиться,

Вступив в Енеїв легіон.

А то-беззубий, говорливий,

Сухий, невірний, як шкелет,

І лисий, і брехун сварливий?

То вихрист із жидів, Авлет.

Недавно на другій женився,

Та, бач, в рахунку помилився.

Із жару в полом'я попав;

Щоб од яги як одв'язатись,

То мусив в військо записатись

І за шпигона на год став.

Іще там єсть до півдесятка,

Но дріб'язок і гольтіпа;

В таких не буде недостатка,

Хоть в день їх згине і копа.

А скілько ж всіх? — того не знаю,

Хоть муза я, — не одгадаю,

По пальцям тож не розлічу;

Бігме! На щотах не училась,

Над карбіжем тож не трудилась,

Я, що було, те лепечу.

Уже Волосожар піднявся,

Віз на небі вниз повертавсь,

І дехто спати укладався,

А хто під буркой витягавсь.

Онучі інші полоскали,

Другії лежа розмовляли,

А хто прудився у кабиць.

Старші, підпивши, розійшлися

І дома за люльки взялися,

Лежали боком, навзнич, ниць.

Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав;

Він думав, мислив, умудрявся

(Бо сам за всіх і одвічав),

Як Турна-ворога побити,

Царя Латина ускромити

І успокоіти народ.

В сій думці смутно походжая

І мислю бог зна де літая,

Під носом бачить коровод.

Ні риби то були, ні раки,

А так, якби кружок дівчат;

І бовталися, як собаки,

І вголос, як кішки, нявчать.

Еней здригнувсь, і одступає,

І «Да воскреснеть» вслух читає,

Но сим нітрохи не поміг;

Ті чуда з сміхом, з реготнею

Вхватились за поли з матнею;

Еней аж на поміст приліг.

Тогді одна к йому сплигнула

Так, мов цвіркун або блоха,

До уха самого прильнула,

Мов гадина яка лиха.

«Чи не пізнаєш нас, Енею?

Та ми ж з персоною твоєю

Троянський ввесь возили род;

Ми Ідської гори дубина,

Липки, горішина, соснина.

З яких був зроблений твій флот.

До нас було Турн докосився

І байдаки всі попалив,

Та Зевс, спасибі, поспішився,

Як бач, мавками поробив.

Була без тебе зла година.

Трохи-трохи твоя дитина

Не оддала душі богам.

Спіши свій городок спасати;

Ти мусиш ворогам тьху дати,

Ти сам, — повір моїм словам».

Сказавши, за ніс ущипнула;

Еней мов трохи ободривсь;

І на других хвостом махнула,

Ввесь флот неначе поспішивсь;

Мавки-бо стали човни пхати,

Путем найлучиим направляти.

І тілько починався світ.

Еней уздрів свій стан в осаді;

Кричить во гніві і досаді,

Що Турна лусне тут живіт.

А сам, матню прибравши в жменю,

По пояс в воду з човна плиг

І кличе в поміч гарну неню

І всіх олімпівських богів.

За ним Паллант, за сим вся сволоч

Стриб-стриб з човнів, Енею в помоч,

І тісно строяться на бой.

«Ну, разом! — закричав. — Напрімо!

І недовірків сокрушімо,

Рушайте як один, шульгой».

Троянці, з города уздрівши,

Що князь на поміч к ним іде,

Всі кинулись, мов одурівши,

Земля од топотні гуде.

Летять і все перевертають,

Як мух, рутульців убивають,

Сам Турн стоїть ні в сих ні в тих;

Скрізь ярим оком окидає,

Енея з військом уздріває

І репетує до своїх:

«Реб'ята! бийтесь, не виляйте,

Настав тепер-то січі час!

Доми, жінок, батьків спасайте,

Спасайте, любо що для вас!

Ступня не оддавайте даром,

Їх кості загребем тут ралом,

Або… но ми храбріші їх!

Олімпські нас не одступились,

Вперед! Троянці щось смутились,

Не жалуйте боків чужих».

Примітя ж Турн гармидер в флоті,

Туда всю силу волоче;

Скрізь йорзає, як чорт в болоті,

І о поживі всім товче.

Построївши рутульців в лаву,

Одборних молодців на славу,

Пустився на союзних вскач.

Кричить, рубає, вередує,

Не б'ється, бач, а мов жартує,

Бо був вертлявий і силач.

Еней пройдисвіт і не промах.

В війні і взріс, і постарів;

Привідця був во всіх содомах,

Ведмедів бачив і тхорів.

Дитина хукає на жижу;

Енею ж дур невдивовижу,

Видав він разних мастаків.

На Турна скоса поглядає

І на рутульців наступає,

Пощупать ребер і боків.

Фарона першого погладив

По тім'ю гострим, кладенцем

І добре так його уладив,

Що сей вильнув наверх денцем.

Потім Ліхаса в груди тиснув,

Сей поваливсь і більш не писнув:

За ним без голови Кісей,

Як міх з пашнею, повалився,

І Фар на теє ж нахопився,

Розплющив і сього Еней.

Еней тут добре колобродив

І всіх на чудо потрошив;

Робив він із людей уродів

І щиро всіх на смерть душив.

Паллант був перший раз на битві,

Кричав, жидки як на молитві,

Аркадян к бою підтруняв;

По фрунту бігав, турбовався,

Плигав, вертівся, ухилявся,

Як огир в стаді, ярував.

Тут Даг, рутулець прелукавий,

Пізнав одразу новичка,

Хотів попробовать для слави

Паллантові піддать тичка;

Но наш аркадець ухилився,

Рутулець з жизнею простився,

В аркадцях закипіла кров!

Одні других випереджають,

Врагів, як хмиз, трощать, ламають,

Така підданців єсть любов.

Паллант Евандрович наскоком

Якраз Гібсона і насів,

Шпигнув в висок над правим, оком,

Гібсон і дутеля із'їв,

За сим такая ж смертна кара

І лютого постигла Лара.

Ось Ретій в бендюгах летить!

Сього Паллант стягнув за ногу,

Ударив, як пузир, об дрогу,

Мазка із трупа капотить,

Ось! ось! яриться, бісом дише!

Агамемноненко Галес

І бистрим бігом все колише,

Неначе в гніві сам Зевес;

Вокруг себе все побиває,

Фарет, з ним збігшись, погибає,

Душі пустився Демоток,

Ладона сплющив, як блошицю,

Кричить: «Палланта-ледащицю

Злигаю я в один ковток».

Паллант, любесенький хлопчина,

Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,

І жде, яка то зла личина

Йому нам'яти хоче чуб.

Дождавсь — і зо всього розгона

Вліпив такого макогона,

Що пан Галес шкереберть став.

Паллант, його поволочивши,

Потім на горло наступивши,

Всього ногами потоптав.

За сим Авента, пхнувши ззаду,

Поставив раком напоказ;

І тут сього ж понюхав чаду

Одважний парубійка Клавз.

Хто ні сусіль, тому кабаки

Давав Паллант і всі бурлаки,

З Аркадії що з ним прийшли.

Побачив Турн собі зневагу,

Не мед дають тут пить, а брагу,

І коси не траву найшли.

Зробився Турн наш бісноватим,

Реве, як ранений кабан;

Гаса, финтить своїм зикратим;

Що ваш против його Полкан!

Простесенько к Палланту мчиться,

Зубами скреготить, яриться

І гамка їсти здалека.

Уже шаблюкою махає,

Коневі к шиї прилягає,

Хитрить, як ловить кіт шпака.

Паллант, мов од хорта лисиця,

Вильнув і обіруч мечем

Опоясав по поясниці,

Що Турн аж поморгав плечем;

І вмиг, не давши схаменутись,

Ні головою повернутись,

Стьогнув ще Турна через лоб.

Но Турн байдуже, не скривився,

Бо, бач, булатом ввесь обшився

І був, як в шкаралупі боб.

Так Турн, Палланта підпустивши,

Зо всіх сил келепом мазмув;

За русі кудри ухвативши,

Безчувственна з коня стягнув;

Кров з рани джерелом лилася,

В устах і в носі запеклася,

Надвоє череп розваливсь;

Як травка, скошеная в полі,

Ув'яв Паллант, судеб по волі,

Сердега в світі не наживсь!

Турн злобно сильною п'ятою

На труп Палланта настоптав,

Ремень з ладункой золотою

З бездушного для себе зняв;

Потім сам на коня схватився,

Над мертвим паничем глумився

І так аркадянам сказав:

«Аркадці! Лицаря возьміте,

В ралець к Евандру однесіте,

К Енею що в союз пристав».

Таку побачивши утрату,

Аркадці галас підняли,

Клялися учинить одплату,

Хоча би трупом всі лягли;

На щит Палланта положили,

Комлицькой буркою прикрили,

Із бою потаскали в стан.

О смерті князя всі ридали,

Харциза Турна проклинали,

Та де ж троянський наш султан?

Но що за стук, за гомін чую?

Який гармидер бачу я!

Хто землю так трясе сирую?

І сила там мутить чия?

Як вихри на пісках бушують,

В порогах води як лютують,

Коли прорватися хотять;

Еней так в лютім гніві рветься,

Одмстить Палланта смерть несеться,

Сустави всі на нім дрижать.

До лясу! Турна розбишаки,

Вам більше рясту не топтать!

Вам дасть Еней міцной кабаки,

Що будете за Стіксом чхать.

Еней совавсь, як навіжений,

Кричав, скакав, мов віл скажений,

І супротивних потрошив:

Махне мечем — врагів десятки

Лежать, повиставлявши п'ятки;

Так в гніві сильно їх локшив!

В запалі налетів на Мага,

Як на мале курча шулік;

Пропав навік сей Маг бідняга,

Порхне душа на другий бік;

Видючой смерті він боявся,

Енея у ногах валявся,

Просив живцем в неволю взять,

Но сей, коп'єм наскрізь пробивши

І до землі врага пришивши,

Других пустився доганять.

Тут на бігу піймав за рясу

Попа рутульського полку,

Смертельного завдавши прасу,

Як пса, покинув на піску.

Погиб тут также храбрий Нума,

Убив Сереста, його кума,

Тарквіту голову одтяв;

Камерта висадив з кульбаки,

Ансула в ад послав по раки,

А Луку пузо розплатав.

Як задавав Еней затьору

Всім супостатам на заказ,

Як всіх калічив без розбору

І убивав по десять враз:

Лігар з Лукуллом поспішають

І в тарадайці напирають

Енея кіньми потоптать.

Но тут їх доля зла наспіла,

І душі сих братів із тіла

Пішли к Плутону погулять.

Так наш Еней тут управлявся

І стан свій чистив од врагів;

Прогнавши супостат, зближався

До городка свого валів.

Трояни, вилазку зробивши,

Латинян к чорту протуривши,

З Енеєм вкупу ізійшлись.

Здоровкалися, обнімались,

Розпитовались, ціловались,

А деякі пить прийнялись.

Іул, як комендант ісправний,

Енеєві лепорт подав,

Як війська ватажок начальний,

Про все дрібненько розказав.

Еней Іула вихваляє,

Потім, до серця прижимає,

Цілуєть люб'язно в уста.

Енея серце трепетало,

Воно о сині віщовало,

Що він надежда не пуста.

В се врем'я Юпітер, підпивши,

З нудьги до жінки підмощавсь

І морду на плече склепивши,

Як блазень, чмокавсь та лизавсь;

Щоб більше ж угодить коханці,

Сказав: «Дивися, як троянці

Од Турна врозтіч всі летять,

Венера пас перед тобою:

Од неї краща ти собою,

До тебе всі лапки мостять.

Моє безсмертіє ярує,

Розкошних ласк твоїх бажа;

Тебе Олімп і світ шанує,

Юпітеру ти госпожа.

Захоч — і вродиться все зразу,

Все в світі ждеть твого приказу,

За твій смачний і ласий цмок…»

Сказавши, стиснув так Юнону,

Що трохи не скотилась з трону,

А тілько Зевс набив висок.

Юнона, козир-молодиця,

Юпітеру не піддалась;

Бо знала, що стара лисиця

На всякі штуки удалась.

Сказала: «О очей всіх світе,

Старий олімпський Єзуїте!

З медовими річми сховайсь.

Уже мене давно не любиш,

А тілько п'яний і голубиш,

Одсунься геть — не підсипайсь.

Чого передо мной лукавиш,

Не дівочка я в двацять літ,

І теревені-вені правиш,

Щоб тілько заморочить світ.

Нехай все буде по-твоєму;

Дай тілько Турнові моєму

Хоть трохи на світі пожить,

Щоб міг він з батьком повидаться

І перед смертю попрощаться,

Нехай, — не буду більш просить».

Сказавши, в Йовиша вп'ялася,

І обняла за поперек,

І так натужно простяглася,

Що світ в очах обох померк.

Розм'як Зевес, як після пару,

І вижлуктив підпінка чару,

На все ізвол Юноні дав.

Юнона в котика з ним грала,

А в мишки так залескотала,

Що аж Юпітер задрімав.

Олімпськії во всяку пору

І грім пускающий їх пан

Ходили голі без зазору,

Без сорому, на кшталт циган.

Юнона, з неба увильнувши

І гола, як долоня, бувши,

По-паруб'ячу одяглась;

Кликнувши ж в поміч Асмодея,

Взяла на себе вид Енея,

До Турна просто понеслась.

Тогді пан Турн зіло гнівився

І приступу к собі не мав,

Що у троян не поживився

І тьху Енеєві не дав.

Як ось мара в лиці Енея.

В кереї бідного Сіхея,

Явилась Турна задирать:

«Ану лиш, лицарю мізерний,

Злиденний, витязю нікчемний,

Виходь сто лих покуштовать».

Турн зирк — і бачить пред собою

Присяжного свого врага,

Що так не гречі кличе к бою

І явно в труси пострига.

Осатанів і затрусився,

Холодним потом ввесь облився,

Од гніву сумно застогнав.

Напер мару — мара виляє,

Еней від Турна утікає!

І Турн вдогонку поскакав,

Той не втече, сей не догонить,

От тілько-тілько не вшпигне;

Зикратого мечем супонить,

Та ба! Мари не підстьобне.

«Та не втечеш, — кричить, — паничу!

Ось зараз я тебе підтичу,

Се не в кукли з Лависей грать;

Тебе я швидко повінчаю

І воронів потішу стаю,

Коли начнуть твій труп клювать».

Мара Енеєва, примчавшись

До моря, де стояв байдак,

Нітрохи не остановлявшись

(Щоб показать великий ляк),

Стрибнула в нього, щоб спастися;

Тут без числа Турн осліпився,

Туди ж в байдак і сам стрибнув,

Щоб там з Енея поглумиться,

Убить його, мазки напиться,

Тогді б Турн первий лицар був!

Тут вмиг байдак заворушився

І сам, одчаливши, поплив,

А Турн скрізь бігав, і храбрився,

І тішивсь, що врага настиг.

Таку Юнона зливши кулю,

Перевернувшуся в зозулю,

Махнула в вирій навпростець.

Турн глядь, аж він уже средь моря,

Трохи не луснув з серця, — з горя.

Та мусив плить, де жив отець.

Юнона з Турном як шутила,

Еней про теє ні гугу;

Бо на його туман пустила,

Що був невидим нікому;

І сам нікого тож не бачив,

Но послі, як прозрів, кулачив

Рутулян і других врагів:

Убив Лутага, Лавза, Орсу,

Парфену, Палму витер ворсу,

Згубив багацько ватажків.

Мезентій, ватажок тірренський,

Одважно дуже підступив

І закричав по-бусурменськи,

Що тілько пан Еней і жив!

«Виходь, — кричить, — тичка подмімо,

Нікого в поміч не просімо,

Годящі парні: ти і я;

Ану!»-і сильно так стовкнулись,

Що трохи в'язи не звихнулись,

Мезентій же упав з коня.

Еней, не милуя чванливих,

В Мезентія всадив палаш;

Дух вискочив в словах лайливих,

Пішов до чорта на шабаш.

Еней побідой утішався,

Зо всіми добре частовався,

Олімпським жертви закурив.

Пили до ночі та гуляли

І п'яні спати полягали,

Еней був п'яний, єле жив.

Уже світовая зірниця

Була на небі, як п'ятак

Або пшенична варяниця,

І небо рділося, мов мак.

Еней троянців в гурт ззиває

І з смутним видом об'являє,

Що мертвих треба поховать;

Щоб зараз прийнялися дружно,

Братерськи і єдинодушно,

Троян убитих зволікать.

Потім Мезентія доспіхи

На пень високий насадив.

І се робив не для потіхи,

А Марса щоб удоволив.

Шишак, панцир і меч булатний;

Спис з прапором, щит дуже знатний!

І пень, мов рицар, в збруї був.

Тогді до війська обернувся,

Прокашлявся і раз смаркнувся.

І річ таку їм уджигнув:

«Козацтво! Лицарі! Трояне!

Храбруйте! Наша, бач, бере;

Оце опудало погане

Латинів город одіпре.

Но перше, чим начнем ми битись,

Для мертвих треба потрудитись,

Зробить їх душам упокой;

Імення лицарів прославить.

Палланта к батькові одправить,

Що наложив тут головой».

За сим пішов в курінь просторий,

Де труп царевича лежав,

Над ним аркадський підкоморій

Любистком мухи обганяв.

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,

Еней зарюмав басом сам:

«Гай! гай! — сказав. — Ув'яв мій гайстер!

Який то був до бою майстер.

Угодно, бачу, так богам!»

Звелів носилки з верболозу

І з очерету балдахин

Зготовить тіла для виносу,

Щоб в них Паллант, Евандрів син,

Вельможна, панськая персона

Явилася перед Плутона

Не як абиякий харпак.

Жінки покійника обмили,

Нове убрання наложили,

Запхнули за щоку п'ятак,

Як все уже було готово,

Тогді якийсь їх филозоп

Хотів сказать надгробне слово,

Та збився і почухав лоб;

Сказав: «Се мертвий і не дишеть,

Не видить, то єсть і не слишить,

Єй, єй! уви! Он мертв, амінь!»

Народ від річі умилився,

І гірко-гірко прослезився,

І мурмотав: «Паноче, згинь».

Потім Палланта покадили,

К носилкам винесли надвір;

Під балдахином положили,

Еней тут убивавсь без мір.

Накривши гарним покривалом,

Либонь, тим самим одіялом,

Що од Дідони взяв Еней,

Взмостили воїни на плечі

І помаленьку, по-старечи

Несли в містечко Паллантей.

Як вибрались на чисте поле,

Еней з покійником прощавсь,

Сказав: «О жизнь! Бурливе море,

Хто цілий на тобі оставсь?

Прости, приятелю любезний,

Оддячу я за вид сей слезний,

І Турн получить з баришком».

Потім Палланту уклонився,

Облобизав і прослезився,

Додому почвалав тишком.

К господі тілько що вернувся

Наш смутний лицар, пан Еней.

Уже в присінках і наткнувся

На присланих к ньому гостей:

Були посли се од Латина,

І всі асесорського чина,

Один армейський копитан;

Сей скрізь по світу волочився

І по-фрігійську научився,

В посольстві був як драгоман.

Латинець старший по породі

К Енею рацію начав,

І в нашім, значить, переводі

Буцімто ось він що сказав:

«Не ворог, хто уже дублений,

Не супостат, чий труп нікчемний

На полі без душі лежить.

Позволь тіла убитой раті.

Як водиться, землі продати;

Нехай князь милость сю явить».

Еней, к добру з натури склепний,

Сказав послам латинським так:

«Латинус рекс єсть невгомонний,

А Турнус пессімус дурак.

І кваре воювать вам мекум?

Латинуса буть путоцекум,

А вас, сеньйорес, без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злості корам вас нема,

Один єсть Турнус ворог меус,

Сам, ерго, дебет воювать;

Велять так фата, ут Енеус

Вам буде рекс, Аматі зять.

Щоб привести, ад фінем беллюм,

Ми зробим з Турнусом дуеллюм,

Про що всіх сангвіс проливать?

Чи Турнус буде, чи Енеус,

Укажеть глядіус, вель деус,

Латинським сцептро управлять».

Латинськії посли ззиркнулись,

По серцю їм ся річ була;

Знечев'я трохи схаменулись,

Дрансеса смілость тут взяла:

«О князь, — крикнув, — пресловутий!

Великим ти родився бути!

Ми все в Латинові уста

Внесем, дрібнесенько розкажем

І щиро, щиро те докажем,

Що з Турном дружба єсть пуста».

І мировую тут зробили

На тиждень, два або і три

І в договорі положили,

Щоб теслі і другі майстри

Латинські помогли троянам,

Сим ланцям, голякам, прочанам,

Достроїть новий городок;

Щоб нарубать дали соснини,

Кленків, дубків і берестини,

На крокви годних осичок.

За сим тут началось гуляння,

І чарочка пішла кругом;

Розкази, сміхи, обнімання,

Ділились дружно тютюном.

Які пили, які трудились

І над убитими возились;

В лісах же страшна стукотня.

В коротке мировеє врем'я

Латинське і троянське плем'я

Було як близькая рідня.

Тепер би треба описати

Евандра батьківську печаль

І хлипання всі розказати,

І крик, і охання, і жаль.

Та ба! Не всякий так змудрує,

Як сам Вергілій намалює,

А я ж до жалю не мастак;

Я сліз і охання боюся

І сам ніколи не журюся;

Нехай собі се піде так.

Як тілько світова зірниця

На небі зачала моргать,

То вся троянськая станиця