Якщо легку пиятику об одинадцятій годині ранку можна вважати сніданком, то — так, це було саме те. Четверо, а
      радше троє і один, зібралися на дружню посиденьку. І чому б трохи не випити? А те, що вранці, то через надзвичайну важливість розмови. А те, чому страшенно таємно, то зрозуміло само собою, бо зійшлися не прості люди, а вельми важливі персони. Впливові і могутні. Олігархи! Власне, олігархів було троє, а четвертий — присталий до них начальник Таємної державної поліції (ТАДЕПО) генерал-полковник Буха Копитович. Цей міністр-силовик мав велику охоту до алкоголю і, незважаючи на важливість моменту, вже випив чотириста грамів зубрівки і сидів з червоним, як його нарукавна пов'язка, носом і трохи осклянілими очима. Олігархам це не подобалось, але генерал Копитович на нинішньому етапі був їм потрібен до зарізу, тож, не приховуючи гидливости, вони терпіли його у своєму товаристві. Вони не були святенниками, але також не були й безнадійними алкоголіками.
      Олігарх Вернидуб був неперевершеним оратором, мав приємну зовнішність, добре володів усіма тонкощами політико-апаратних ігор. Він контролював фінансову сферу, Верховну раду, Панукраїнську партію. Йому ще не було п'ятдесяти років.
      Олігарх Крутивус спортивного вигляду п'ятдесятирічний мужчина мав репутацію азартного, ризикованого, проте фортунного гравця. Він контролював енергетику, спорт і шоу-бізнес.
      Олігарх Вернигора, трохи старший за своїх колег, не був таким, як вони, струнким і спортивним, зате своєю масивною статурою навіював упевненість у завтрашньому дні. Контролював промисловість.
      Усі троє докупи контролювали майже всі засоби масової інформації в Україні (за винятком телеканалу КГБ і кількох газет), також усі троє мали безперешкодний доступ до президента України Охріміяна Трипільського, якого між собою називали Охрімом (коли він робив усе правильно) або Тріпаком (коли президент займався самодіяльністю).
      Зібратися буднього дня на Вернидубовій дачі під Києвом на «сніданок» з гельським коньяком і нетверезим Бухою їх спонукали справи, звичайно, невідкладні. Державні! Ситуація все більше і більше виходила з-під контролю, а президент Трипільський ставав неадекватним. Останнім часом до його тіла почали допадатися молоді нахабні хижаки з політичних, військових, підприємницьких кіл і все підбивають Батька Нації на переділ сфер впливу. Конфідентні джерела інформації з адміністрації президента доносять тривожні вісті: готується дуже неприємний для Трьох пакет указів…
      — Щось треба робити, — невпевнено за формою, але безапеляційно за змістом промовив Вернидуб, виціджуючи півцитрини на канапку з кав'яром.
      — Однозначно, — кинув Крутивус, попиваючи каву.
      — Ми ще трохи поговоримо, — повагом сказав Вернигора, обгризаючи ніжку курчати, спеченого в грилі, — а потім хтось з нас трьох має вимовити першим ЦЕ. Як найстарший за віком я пропоную, аби після спожитку ще по ковтку коньяку ЦЕ зартикулював наймолодший за віком.
      Всі поглянули на Вернидуба.
      — Ситуація така, — здалеку почав Вернидуб, — що знаходиться під впливом конкретно означеного чинника, в нашому випадку він ототожнюється з певною посадовою особою…
      — Тріпака треба замочити, — несподівано проголосив Крутивус. Він сказав це тихо, ніби сам до себе, але так вагомо, що всі заціпеніли.
      — Ти думаєш? — спитав його Вернидуб.
      — Ми так думаємо, — з притиском на першому слові буркнув Крутивус і налив собі ще кави. Запала зловісна мовчанка.
      Генерал Копитович налив собі чарку горілки і похапцем випив.
      — Бухо, не бухай стільки, — озвучив звичний для їхнього кола банальний жарт Вернигора, — звалишся з копит.
      Ніхто не засміявся, а генерал навіть ніби образився. Стало зрозуміло, що зараз не до жартів.
      — Якщо вже перше слово сказано, — урочисто почав Вернидуб, — то будемо називати речі своїми іменами. Хто хоче висловитись?
      — Що тут висловлюватися? — занервувався Вернигора. — Тріпак виходить з-під контролю. Забув нікчема, хто йому булаву підніс. Його обступили молоді шакали, які переконують, що Трьох треба притиснути, бо, мовляв, зажерлися. Ми просто беремо те, що нам належить. Здобуте кривавим потом, надлюдськими зусиллями, розумом і енергією! А невдячний Тріпак хоче… та я не знаю, чого він хоче! — Вернигора почервонів, як індик. — Він конкретно дахом поїхав!
      — Натурально, він пиляє гілляку, на якій сидить, — підтримав колегу Крутивус.
      — То що будемо робити? — спитав Вернидуб.
      — Давайте розкладемо це питання на складові, — запропонував Вернигора. — Перше, Тріпак став для нас неприйнятним. Так це чи не так?
      — Так, — сказали олігархи.
      — Так, — пробурмотів і Буха, хоча його ніхто не питав.
      — Переходимо до другої частини, — провадив далі Вернигора, — Тріпак, тобто чоловік Охрім Трипільський, мусить бути усунутим з посади президента України. Так?
      —Так!
      — Тепер третя частина нашої проблеми: яким чином це зробити. Які будуть пропозиції?
      — Усунути фізично, — сказав з ненавистю Крутивус.
      — Влаштувати палацовий переворот, — хвацько врізав генерал Копитович.
      — Організувати народне повстання проти тирана, схопити, судити і розстріляти, — завзято проголосив Вернидуб.
      — А я вважаю, що варто добре налякати Тріпака і він сам піде, — висунув і свою версію Вернигора.
      Олігархи ще трішечки випили, причому не дали ні краплі більше генералови Копитовичу, і почали обговорювати всі запропоновані варіянти усунення Охріміяна Трипільського. В ході обговорення з'ясувалося, що влаштовувати революцію дуже накладно, до того ж небезпечно: розбурхана стихія люмпену (а хто ще піде на барикади у сучасній Україні?) може своїм крилом зачепити і їхні інтереси, а за гірших обставин (не дай, Творче!) і — дорогоцінні особи Трьох; влаштовувати палацовий переворот — це гарна річ, але очолити його мав би наступник скинутого тирана, а щодо персони, яка замінить Трипільського, олігархи ще не мали якоїсь навіть попередньої згоди; лякати президента своїм олігархічним гнівом можна, але всі гуртом зійшлися на тому, що — марно, з однаковим успіхом можна апелювати до його, Тріпакового, сумління, тому залишилось одне — усунути фізично.
      Почали думати, як це зробити в натурі.
      Додумалися до того, що коли влаштувати тривіяльний замах (ну, там розстріляти президентський броньований «Запорожець» із кумулятивного вогнемета «Джміль», що дає об'ємний вибух з температурою дві тисячі градусів), то поліція змушена буде шукати зловмисників і, звичайно, нікого не знайде, це викличе нездорове хвилювання у соціумі і прикрі чутки, можуть навіть десь там перелякано дошептатися, що це, мовляв, справа рук Трьох. Цього нікому не треба.
      Самогубство? Ніхто же ж не повірить. Всі знають, що Трипільський маніяк, але зовсім не у бік суїцидности, радше навпаки. Бо життєлюб наш президент рідкісний!
      Нещасний випадок? Це вже ближче до теми. Але чи не буде весь світ сміятися з України, якщо її президента вб'є струмом від несправного електрофона? Або коли він втопиться у власній ванні, попередньо посковзнувшись і вдарившись головою об мармуровий борт? Або — президент наддержави вбився, зашпортавшись об зібганий килим? Не солідно.
      А чи не може президент України померти своєю смертю? Від старости він ще не швидко помре, бо ще й сімдесяти не має, а ось від хвороби… Чи не хворіє наш президент на СНІД, Бухо?
      — На СНІД не хворіє, — відповів генерал Копитович, — а ось на рак, то, на жаль… Хоча він ще сам не знає, що у нього рак серця.
      — Як ти це зробиш, Бухо? — спитав його Вернидуб.
      — Магія. Чорна магія.
      — Наскільки нам відомо, — сказав Крутивус, — сотня бойової магії знаходиться у структурі армії, а Жовтовод-Водяник по-псячому відданий Тріпакови і ніколи проти нього не піде.
      — Чи я виглядаю на такого наївняка, аби собі теж не завести підрозділ бойової магії, після того, як цю зброю було впроваджено у ВНУ? — тверезів від важливости моменту Копитович.
      — Але ж на тебе може впасти підозра, — фальшиво зобразив стурбованість Вернигора.
      — Не впаде, — заспокоїв того Копитович, — по-перше, мій підрозділ бойової магії надійно засекречений, а по-друге, укомплектований він поки що лише однією бойовою одиницею
      — чорним магом шостого ступеня Ордену Порожнього Місяця…
      — Ти нам давай кажи, хто він, — обірвав генерала Вернидуб,
      — кажи, хто він, надійний тип?
      — Це молодий офіцер, хорунжий Тит Яблуненко, випускник Чернівецького інституту. Чи надійний, чи ні, не знаю, але шкурник великий. До того ж є два чинники безпеки…
      — Ну, про один ми знаємо, — перебив Копитовича Крутивус, — цього Грушенка потім ти в бетоні замість арматури використаєш.
      — Так, — посміхнувся генерал, — а до того ще й цей Яблуненко не знатиме, КОМУ він насилає рак серця.
      — Це як? — зацікавився Вернидуб.
      — Технологія така, — пояснив генерал, — маг здійснює ритуал над голограмою об'єкта, колись це робили над восковою фігуркою, з розвитком цивілізації — над фотознимком, а тепер
      — маємо голографічне зображення. Проводити церемонію мій бойовий маг вже навчився навпомацки, тож цього разу я особисто міцно зав'яжу йому очі і сам особисто ввімкну голограму Тріпака.
      — А-а… — почав Вернигора.
      — А коли президент помре від насланої хвороби, сам маг уже зміцнюватиме своїм кістяком свіжий бетонний фундамент.
      — Як арматура? — засміявся Крутивус.
      — Отож, — генерал теж засміявся, бо зрозумів, що зараз йому дадуть випити.
      Він не помилився.
      Після того, як Копитович, випивши три склянки коньяку, горілки і віскі, ліг собі спочивати на травичці біля басейну, олігархи приступили до найважливішої частини своєї розмови.
      Хто замінить Трипільського?
      Розглянувши кілька наперед непрохідних персонажів, вони дійшли висновку, що нема нікого. Нема такої особи, яка б, з одного боку, успішно грала роль президента України перед посполитими і рештою світу, з іншого — аби на сто відсотків забезпечувала інтереси Трьох. Не так, як цей Тріпак останнім часом!
      Ще трохи пометикувавши сяк і так, ці шановані люди зрозуміли, що нема іншої ради, як самим ставати на чолі держави. Тобто те, що є де-факто, оформити де-юре. По тому, як усі троє зійшлися, що це єдиний вихід, настав ще більш напружений момент.
      Хто замінить Трипільського? Хто з них Трьох?
      Довго не могли зартикулювати жодної комбінації, бо боялися, що перестріляються. Ясно було одне — у державі є три високі посади: президент, прем'єр-міністр і голова Верховної ради, і їх теж троє…
      Довго терли вони цей базар, аж поки не погодилися, що розподіл найкраще визначить жереб. А попередньо кожен поклявся найстрашнішою клятвою — на зуб, на опущення в сексменшину, на волю в історичному вимірі, що визнає результати жеребкування і гідно прийме посаду, на яку його покличе до служіння Великий Український Народ.
      Жереб (записки у картузі генерала Копитовича) розподілив посади так: президент України — Вернидуб, голова Верховної ради — Вернигора, прем'єр-міністр — Крутивус, до того ж усі троє мали обратись Генеральними секретарями ЦК Панукраїнської партії. Начальника ТАДЕПО генерал-полковника Буху Копитовича після успішного завершення операції запланували нагородити медаллю «Чисті руки». Хорунжого Яблуненка — медаллю «Гаряче серце» (посмертно).

      Україна осиротіла. Несподівано для всіх, а найбільше — для самого себе, нагло помер довголітній президент України — Батько Нації, Оборонець Неньки, Лицар Віри і Гарант Конституції Його Високошляхетність пан Охріміян Трипільський. Від швидкоплинного, кажуть, раку серця. Щоправда, вже на смертному ложі пан президент встиг докласти руку до важливих державних справ: він підписав указ, за яким звільнив з посади прем'єр-міністра Кавуненка «у зв'язку з переходом на іншу роботу», а на його місце призначив відомого достойника Вернидуба. А вже потім помер.
      За конституцією, в разі раптового «унеможливлений виконувати президентські обов'язки» цю тяжку функцію перебирає на себе прем'єр-міністр. Отож Вернидуб і перебрав. Першим його указ в ролі в.о. президента був «щодо вжиття заходів про увічнення пам'яти покійного президента». Пропонувалось, аби в кожному місті найперша новозбудована вулиця була названа «Трипільською», а нове, засноване українськими колоністами, в Північній Африці місто найменувати — Тріполі. Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. Вернидуб не піддався. Зате він вповні забезпечив жалобну програму. Три дні і три ночі йшов осиротілий український нарід прощатися зі своїм президентом, тіло якого, вже подвійно забальзамоване, було виставлено для прощання у Софії Київській. Почесну варту біля труни небіжчика несли» в.о. Вернидуб, новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, просто гарна людина Вернигора, начальник ТАДЕПО генерал Буха Копитович, військовий міністр Жовтовод-Водяник, генерал невідомого роду військ Доброзол та інші ліпші люди України. Лише голови Верховної ради Каламутненка чомусь ніде не було помічено. З'явились різноманітні чутки, які, однак, відразу ж були спрямовані у накреслене невидимою рукою русло: Каламутненко з горя запив. І так, кажуть, сарака п'є, що вже, мабуть, не вийде із запою, а якщо вийде, то вже точно обов'язки голови ВРУ виконувати не зможе. Забігаючи наперед, варто зазначити, що так воно і сталося. Каламутненко, вражений такою тяжкою втратою для Неньки, пив три тижні. Затим його запровадили до психіятричного шпиталю, де він і написав заяву з проханням до народних депутатів, аби ті увільнили його від обов'язків голови ВРУ. Народні обранці завважили прохання «нещасної хворої людини», а новим головою Верховної ради обрали гарну людину на прізвище Вернигора. В той же приблизно час відбулася цікава і змістовна розмова між в.о. Вернидубом та міністром мілітарних справ Жовтовод-Водяником. Пан Вернидуб вийняв зі свого президентського сейфу простеньку картонну теку і покрутив нею перед носом міністра, натомість генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу…
      А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, бабусі-пенсіонерки скрушно зітхали, мовляв, усі там будемо, гарний був чоловік, шкода лише, що не встиг пенсію підняти, як обіцяв ще під час перших своїх виборів, дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували… Атлантиді.
      Вшанували пам'ять покійного і зарубіжні делегації. Першими прибули достойники зі Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України. Далі — найближчі дружні сусіди: король Германії з придворними, президент Гелії з віце-президенткою, імператор Турану з улюбленим конем, шах Ірану зі спадкоємцем трону. Затим трохи віддалені сусіди: прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії. Чекали, чи прибуде хтось від Атлантиди. Бо війна поки що холодна, а формально між Україною та Атлантидою — мир і розрядка. Несподівано прилетів сам генералісимус Птеро XXVI Дактиліян. Він навіть зробив такий толерантний жест, що одягнувся не у звичний свій генеральський мундир, а у звичайний партикуляр. Після покладання вінка «Від народу Атлантиди» до труни померлого Птеро мав коротку розмову з в.о. Вернидубом. Біля виходу із Софії Птеро, як того вимагає протокол, підійшов до в.о. Вернидуба і промовив стандартну фразу по-атлантидськи:
      — Дозвольте, пане вео, у вашій особі висловити глибоке співчуття українському народови з приводу тяжкої втрати. Він був сильним лідером, цей ваш покійний президент Трипільський. Сподіваюсь, пане вео, що ви будете його гідним спадкоємцем.
      Вернидуб розуміюче кивав головою, а генерал Доброзол ковзнув поглядом по Птерови — згори вниз і з задоволенням відзначив великі мішки під очима атлантидця та енергетичну впадину в паху. Так, подумав генерал Доброзол, поручник Котигорошко бойове завдання виконав на «відмінно».
      Птеро XXVI Дактиліян тим часом потиснув лікоть в.о. Вернидуба і шепнув йому на вухо українською мовою:
      — Всевишній тебе покарає за Трипільського, бандите!
      — Йди ти до сраки, — шепнув у відповідь Вернидуб. Потім обидва керівники держав, що перебували у стані затяжної холодної війни, лагідно посміхнулися один одному, і атлантидець попрямував до свого авта.
      На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього.
      — Плюйте на мене, панове, бийте мене, розпинайте-карайте, бо ж грішник великий єсьм. Я підлий, поганий чоловік! Негідник від слова «негідний», — Вернидуба геть заносило. — Я — нікчема, я — лиходій, я — ворог народу. — Це вже робилось несмішним. Тому новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, тренований і спортивний, без зусиль вхопив в.о. президента попід пахви і відніс у горішні кімнати спати. Новопризначений же голова Верховної ради, співчутливо прицмокуючи, промовляв до гостей:
      — Він його так любив, так шанував, просто не може до кінця збагнути те, що цього великого президента, цієї прекрасної людини, цього світоча цивілізації вже з нами нема. Це я, панове, маю на увазі, що в.о. Вернидуб дуже тужить за покійним президентом Трипільським. Та запевняю вас, панове, що вже завтра вранці це буде зовсім інша людина — тверезий, мудрий і вольовий керівник.
      Справді, наступного дня в кабінеті президента України в Києві на вулиці Банковій сиділа інша людина — знервований від похмілля, роздратований від недосипання, погано поголений чоловік з синюватими мішками під очима. Начальник політичної поліції Буха Копитович доповів, що атлантидські засоби масової інформації, а найбільше — радіостанції, що «брешуть» на Европу, на всі смаки обсмоктують версію насильницької смерти Трипільського і роблять прозорі натяки у його, пана Вернидуба, бік. У відповідь в.о. Вернидуб викликав військового міністра і наказав, аби кораблі 7-го флоту українських ВМС топили у нейтральних водах судна Атлантиди, а потім би перепрошувались, мовляв, помилка сталася.
      Холодна з рясними гарячими вкрапленнями війна між Україною та Атлантидою набирала все більшої сили. Політичні оглядачі, які на підставі обміну люб'язностями між Птеро XXVI Дактиліяном і в.о. Вернидубом біля труни Трипільського прогнозували потеплішання взаємин між цими країнами, були присоромлені і затавровані як некомпетентні…
      В Україні тим часом все йшло за розробленим заздалегідь планом. Все, за одним дрібним, але неприємним винятком — десь щез бойовий маг Яблуненко.
      Хорунжий Яблуненко після того, як провів анонімний сеанс чорної магії, отримав подяку особисто від генерала Бухи Копитовича і запрошення випити. В генеральському кабінеті пан генерал сам особисто налив чарку «бойовому побратимови», яку той змушений був випити. А коли випив, то мусив гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.
      Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.
      — Тит?!
      — Вишнеслав?!
      Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.

      Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко отримав двотижневу відпустку. Перед новим призначенням. Він швиденько відвідав свою буковинську родину і наступного ж дня відбув до Києва. Бо тут йому чогось цікавіше було. В літаку Котигорошко склав собі план дій на ці два тижні — простий і ефективний: він буде зустрічатися з Яриною і Небославою черед день. Аргументація буде такою: для Ярини того дня, коли вони не бачитимуться, він дуже зайнятий підготовкою до нового місця служби (поки що хай це буде маленькою таємницею, Ярино), а для Небослави — він зустрічається з друзями (знаєш, Небославо, з яким пієтетом наші офіцери ставляться до так званого «бойового побратимства»?). Не вийшло так, бо Небо-слави якраз у Києві не було, вони разом з генералом Доброзолом перебували аж на Алясці, де управління «М» вивчало технологію магічних ритуалів тубільних шаманів. Тому графік довелося змінити, і кожного дня Котигорошко зустрічався з панною Савойською. До того ж, сталося так, що вона не надто була завантажена працею з причин суто об'єктивних. У телеканалу КГБ почалися проблеми. Нові зверхники України — тріумвірат у складі в.о. Вернидуба, прем'єра Крутивуса та голови ВРУ Вернигори разом з присталим до них начальником ТАДЕПО генералом Бухою Копитовичем чомусь незлюбили цей телеканал. КГБ терпів навіть покійний президент Трипільський, бо розумів, що об'єктивний більш-менш неупереджений журналістський погляд не дасть державному організмови геть загнити, але ЦІ вирішили, що будь-яка критика мусить бути «конструктивною». У телеканалу КГБ почалися фінансові труднощі, перестановки в керівництві, і випуск деяких передач довелося «тимчасово» припинити. Тому у панни Савойської з'явилося більше вільного часу. А чому б його не проводити з гарним хлопцем, що так привабливо засмаг десь у Єгипті?! Тим більше, що Вишнеслав, тобто поручник Котигорошко, все більше і більше подобався Ярині.
      Він переодягнувся у цивільне (Ярина навчила Котигорошка носити модні серед інтелектуалів сині бавовняні генуезькі штани з мідними заклепками, теніски та футболки), і вони поринули у вир бурхливого життя нічного Києва.
      Клуби, дискотеки, бари… концерти, виставки, перформенси… віскі, пиво, трава… поцілунки, обійми…
      Через тиждень Котигорошко і Ярина зрозуміли, що вони кохають одне одного і жити одне без одного вже не зможуть. У перервах між любощами вони будували плани на майбутнє. Він отримає призначення на нове місце служби, Котигорошко чомусь вважав, що його відправлять на Атлантичний вал — першу лінію оборони на Канарських островах. Це — майже фронт! Ярина буде займатися вільною журналістикою і, якщо захоче, готуватиме репортажі для київських і царгородських газет та телеканалів про нелегку службу простих українських вояків на віддалених рубежах захисту державних інтересів України. Будуть у них діти: хлопчик і дівчинка… Як ти вважаєш, Ярино?
      А потім поручника Котигорошка було викликано в управління «М» Генерального штабу ВНУ до генерал-полковника Доброзола! Котигорошко наче прокинувся з кольорового феєричного сну. Несподівано в уяві виник образ Небослави, ні, ні, він кохає Ярину і одружиться з нею, але… але Небослава теж колись подобалася йому. Що не кажіть, а поручник Кощун — гарна дівчина!
      У приймальні генерала Доброзола сидів інший ад'ютант, молоденький білявий чотар. Котигорошкови це дуже не сподобалося: для кого тоді він так довго полірував халяви чобіт велюровою ганчіркою, уніформу прасував, два рази, ордени-медалі всі свої пришпилив? Де — Небослава?
      Генерал Доброзол зустрів поручника Котигорошка, як рідного сина. Довго розпитував про здоров'я, потім ще довше про службу на варті українських пірамід і нарешті розпочав говорити про справу, а саме про наміри командування розгорнути сотню бойової магії в полк. Котигорошко, почувши таке, відразу вирахував, що йому зараз запропонують підвищення: командир сотні ЯРНЕ, наприклад. Але генерал нічого йому не запропонував, а натомість перевів розмову на цілком протилежну тему. Він почав розпитувати Котигорошка про родину, про батька-матір, братів і сестру.
      — Скільки вам років, поручнику?
      — Двадцять шість.
      — Чи не думали ви про одруження.