Дохристиянські імена

Дохристиянські – це найдавніші імена, які побутували серед наших пращурів ще у дохристиянські часи. Найдавнішою фіксацією імені пращура українців є всі підстави вважати ім'я антського вождя Бож чи Боз – «nomine Boz» – як його називає Йордан. Ім'я Бож, очевидно, є похідним варіантом від імен типу Богуслав, Богдан чи Божидар. Доля Божа була трагічною: після програної битви з остготами, яка відбулася у кінці 70 – на початку 80 pp. IV ст., за наказом Вінітара його разом із синами та 70 старшинами розп'яли, однак завдяки Йорданові ім'я цього вождя дійшло до нас. Майже через двісті років, близько 550 р., Менандр фіксує ім'я ще одного пращура українців – Мезамира, «найвидатнішого серед антів», якого підступно вбили авари[1]. На жаль, інших вірогідних фіксацій дохристиянських імен пращурів українців з цих часів до нас не дійшло (імена легендарних Кия, Хорива, Щека та їхньої сестри Либеді не можна беззастережно вважати автентичними), проте сучасні мовознавчі методи дозволили вченим з високою вірогідністю реконструювати не лише склад дохристиянського іменника українців, а й мотиви присвоєння імен.

Пращури українців, як і всі інші тогочасні народи, використовували тільки одне ім'я, а звичних нині прізвищ чи імен по батькові у ті далекі доісторичні часи не існувало. Хоча дохристиянське ім'я було єдиним різновидом власної назви людини, поширеним у доісторичні часи, проте дохристиянські імена праукраїнців, як і сучасні їх прізвиська, присвоювали не лише немовлятам, а й, треба думати, підліткам, юнакам і навіть дорослим. Особливості поведінки, вдачі, зовнішності, а також примітні обставини в житті денотата, тобто все, що було незвичним, помітним або важливим у конкретному колективі чи за певних обставин, могло зумовити появу його імені. Прикметно, що творення та вживання тогочасних імен ніким і нічим, окрім звичаїв, не регламентувалося. Відсутність письма, усталених обрядів наречения імені, державних інституцій, зацікавлених у точній та незмінній ідентифікації особи, – ніщо не перешкоджало тому, аби у дохристиянські часи одна і та ж особа протягом життя називалася двома-трьома або й більше власними іменами. Багатоіменність у дохристиянський період подібна до того, як нині одна особа може «нажити» собі кілька різних прізвиськ – у сім'ї, у школі, війську, серед однолітків-студентів, сусідів чи односельців, а також серед колег на роботі.

У дохристиянські часи характеристика найменованої особи, віддзеркалена в її імені, могла бути найнесподіванішою. Так, наприклад, третій у сім'ї дитині могли дати ім'я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак, восьмій – Осьмак і т. д. Дівчина, що з'явилася на світ взимку, могла одержати ім'я Зима, а та, що народилася весною, – Весна. Хлопчика, що забарився з появою на світ, часто називали Пізняком, а Томилом чи Томилою називали дитину, пологи якої були особливо тяжкими.

Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім'ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім'я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан, Милаш. У той же час дітей, поява яких була небажана, називали Нелюб, Нелюбець, Неждан, Нерад, Немила, Нерада, Безжданко, Безрада. Зовнішність, психічні або фізичні вади дитяти могли також впливати на вибір його імені. Малюків, що не відзначалися ростом, могли назвати Малом, Малком, Малишком, Малушею, Дрібком, Коротком, Комарем, Мухою, Блохою і т. п. Дітей, що вражали своїм зростом та дужою поставою, називали Величками, Дубами тощо. Світлий або смуглявий відтінок шкіри найменованої особи також міг стати її характеристикою, відображеною в імені: світловолосих, русявих називали Біликами, Біланами, Білашами, Світликами, а смуглявих – Чорнишами, Чорнотами. Непропорційно завеликі голова, ніс, губи людини породжували власні імена Головач, Головань, Носаль, Носач, Губань. Тригубом називали тих, хто мав заячу губу. Вередунів, плаксіїв та крикунів іменували Плакса, Плаксивий, Крикун, Верещака, а мовчунів – Мовчан, Несміян.

Називати дітей за їх зовнішнім виглядом, особливостями поведінки чи появи на світ тощо не є специфічно українською чи навіть слов'янською рисою. Так, наприклад, у Біблії подається історія народження двійнят Ісаака і Ревеки – Ісава та Якова: «З'явився перший, рудий, неначе пастух, косматий, і його названо Ісав. А потім вийшов його брат: рука його держалася за п'яту Ісава, і дали йому ім'я Яків». Первісне значення імені Ісав – «волосистий, волосяний, волохатий», а Яків —«він іде слідом (по п'ятах)». Аналогічних прикладів у тексті Біблії – десятки.

Окремі дохристиянські імена віддзеркалють характеристику денотата, мотивовану тогочасними віруваннями українців. Наші пращури приписували окремим іменам вплив на долю їхніх носіїв. Вважалося, що ім'я може оберегти дитину від хвороби, смерті, лихого ока, хижого звіра чи іншого лиха, зробити її щасливою. Так, наприклад, дуже поширеними серед наших предків були імена Продан, Куплен, які давали дітям з охоронною метою – оберегти їх від хвороб та смерті, особливо у сімях, де часто вмирали діти. Даючи ім'я Продан чи Куплен, мати виконувала певний обряд: за суто символічну плату вона продавала своє дитя жінці, у якої діти росли здоровими та не хворіли. Після закінчення обряду продажу дитина знову поверталася у рідну сім'ю. Ритуал продажу дитини та присвоєння їй характеристично-побажального імені Продан чи Куплен повинен був обдурити злих духів, переконати, що дитина на ім'я Продан чи Куплен чужа у цій сім'ї. Народ вірив у дієвість обряду продажу дитини та магічну силу імен Продан, Куплен, тому ще навіть сьогодні подекуди в Українських Карпатах зустрічається цей давній народний звичай продажу дитини. Український дослідник Павло Чучка у 60-х роках XX ст. виявив кілька осіб, переважно жителів гірських районів Закарпаття, що мали офіційне ім'я по батькові Проданович або Проданівна[2]. А закарпатський письменник В. Ґренджа-Донський у романі «Сини Верховини» також із документальною точністю відтворив цей досить-таки поширений магічний обряд продажу хворобливої дитини, про який сам багато чув серед своєїх односельців на початку XX ст.: «Дитину роздягли догола, відчинили вікно. Шостак стояв надворі під самим вікном, а Векла з Оленою в хаті.

– Продай мені твого сина, – мовив Шостак.

– Продам, бо тобі діти щастять.

– Скільки грошей просиш за сина? – питав далі Шостак.

– Один пінязь, – відповіла мати.

Шостак вибрав з кишені маленьку нікчемну почорнілу монету і подав Олені через вікно, а Олена через вікно подала сина з теплою пеленою.

– Нехай тобі віднині Продан буде ім'я, – сказав Шостак, загорнув хлопця в пелену і взяв на руки.

З тієї днини ніхто не посмів Любчика інакше звати, тільки Проданом, це було його нове ім'я».

Крім імен Продан та Куплен, у сім'ях, де постійно вмирали діти, немовлят часто називали характеристичними іменами Найден, Несин, Ненаш. Такі імена давалися з метою переконати злих духів, що у сім'ї, де всі діти вмирають, живе чужа дитина – Несин, Ненаш, або ж знайдена – Найден, або куплена – Куплен, Продан.

На відлякувальний ефект імені, утвореного від назв грізних звірів-хижаків, сподівалися батьки, коли називали дітей Вовком, Ведмедем, Рисем тощо. Вважалося, що грізне ім'я відлякуватиме всяку нечисть, яка могла б зашкодити або навіть загрожувати життю та здоров'ю його носія. Цю думку авторитетно підтверджує видатний сербський просвітитель Вук Караджич, який також народився у сім'ї, де вмирали діти, тому й був названий Буком, тобто сербським відповідником українського дохристиянського імені Вовк, про що він говорить у відомому «Словнику сербському…»: «Якщо у котроїсь жінки вмирають діти, тоді новонародженому дають ім'я Вук (сербський апелятив вук – «вовк». – Л. Б.), бо вважається, що померлих дітей звели відьми, а на вовка відьма уже не посміє нападати».[3]

У дохристиянській Русі-Україні вважалося, що вдало підібране ім'я здатне впливати на здоров'я, апетит, сон, ба навіть на характер та долю дитини. Здоровою дитина буде рости тоді, коли їй дати характеристично-побажальне ім'я Здоровко, а щасливою, коли матиме ім'я Щасний. Розум дитині принесе ім'я Розумник. Щоб немовля добре спало, йому давали ім'я Сон.

Разом з тим, за давніми віруваннями, батьки могли забезпечити своїм дітям добре здоров’я та щасливу долю, давши їм навмисне погане ім’я. Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син Некрас, Некраш. Добрий апетит і здоров’я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав’ялко. Дитина буде добре спати, коли матиме ім’я Безсон, а син буде хоробрим, якщо його назвати Страхом. Щастя, радість та всілякі гаразди синові чи дочці принесуть імена Невдача, Горе, Неспокій, Клопіт, Кривда, Смуток. Наші предки думали, що погане ім’я не привертатиме до дитини злих духів, тому син чи дочка виростуть здоровими і щасливими.

Серед наших предків панувала думка, що вдало підібране ім’я не тільки оберігає дитину від злих духів, але воно здатне навіть впливати на народжуваність. Якщо батьки вже більше не хотіли, аби в них народжувалися діти, то найменшому синові чи дочці давали ім’я Ненад, Ненада, Нетреба, Нема, Доста та ін., які містили своєрідне магічне прохання «не треба, досить нам дітей!». Із таких міркувань новонародженого могли назвати Мізинцем. Оскільки мізинець – найменший і останній палець на руці, то батькам хотілось, щоб після сина з побажально-характеристичним іменем Мізинець у сім’ї дітей більше не було.

До характеристично-побажальних дохристиянських імен, генеза яких сягає праіндоєвропейської доби, є всі підстави зарахувати складні імена, або імена-композити на зразок Борислав, Доброслав, Країслав, Славомир, Станіслав, Святополк, Ярополк тощо. Дотепер вченими виявлено близько 200 таких імен, причому кожне з них має по кілька похідних варіантів – напр.: Станимир – Станко, Станило, Станець, Станчик, Станчул, Станець, Стано, Старченя, Станча, Станша, Мирко, Мирута, Мирча, Мирун, Мируша, Мираш та ін., кожен з яких міг вживатися самостійно.

З-поміж українських дохристиянських композитів вирізняється група утворень, у структурі яких є компонент -бог-, більшість з яких і донині активно вживається в українській та інших слов’янських мовах: Молибог, Хвалибог, Мстибог, Помстибог, Богубож, Богдан, Богдана, Богдар, Богумил, Богуслав та ін. На жаль, українські пам’ятки, як і пам’ятки інших слов’янських народів не містять надійних свідчень про мотиви та обставини присвоєння таких імен, бо вже у писемну добу вибір імен-композит спирався переважно на традиції. Однак аналіз стуктури імен-композит типу Богдан та реконструкція їхнього первісного значення дають підстави стверджувати, що вони були своєрідними звертаннями обдарувати носія імені певною рисою характеру або забезпечити йому певні життєві гаразди. Наприклад: Борислав – «хай бореться за славу», Боривой – «хай буде завзятим воїном», В’ячеслав, Вацлав – «хай має більше слави», Володимир —«хай панує над світом», Мирослав – «хай славить мир», Станіслав – «хай зміцнить славу» тощо. Прикметно, що самої згадки про Бога, навіть евфемізованої, структура цих імен не містить, проте тут, як правило, виступає дієслівна форма наказового способу (брани-, бори-, слав– та ін.), що виконує функцію звертання до Бога, як це маємо у молитві «Отче наш…» – «Хліб наш щоденний Даждь (дай) нам (БОЖЕ) сьогодні…».

Аналогічними до слов’янських імен-композит з компонентом -бог– є утворення з основою свят-, яка мала первісне значення «великий; сильний», що цілком узгоджувалося з традиційними уявленнями про Бога та з подальшим розвитком семантики у «святий», її можна вважати одним із давніх слов’янських евфемізмів на позначення Бога. Пор.: Святослав – «славний у Великому, Сильному (Бозі) або той, хто славить Великого, сильного (Бога)», Святополк – «великий, сильний (Божий) воїн» тощо.

Усі побажально-характеристичні імена, що побутували серед наших пращурів у дохристиянські часи, показують примітивність, асистемність анімістичних вірувань, з допомогою яких прагнули вплинути на долю найменованих осіб. Разом з тим варто наголосити, що серед імен праукраїнців невідомо жодного дохристиянського імені, яке засвідчувало б посвяту найменованої особи котромусь поганському божку, тоді як у язичників-римлян та греків такі імена не рідкість. Напр.: Аполлінарій від латинського Apollinarius – «Аполлонів, той, хто належить грецькому божкові Аполлону»; Дмитро від давньогрецького ????????? [Dcmctrios] – «той, хто належить Деметрі; Деметрин»; Сидір від давньогрецького ???????? [Isidoros] – «дар єгипетської богині сонця Ізіди» тощо. У цьому треба вбачати докорінну відмінність грецьких, римських язичницьких, або поганських імен та дохристиянських імен наших предків.

Нині є всі підстави стверджувати, що в доісторичні часи наша система власних імен мала рідну мовно-культурну базу. Це означає, що слова, які завдяки онімізації набували статусу власного імені, з походження були слов’янськими, хоча генеза багатьох з них могла сягати й праіндоєвропейськоїдоби. І лише у ІХ ст. все помітнішим стає присутність в іменнику давньої Русі-України варязьких імен, що легко пояснюється активністю переселення варягів-скандинавів на наші землі: «Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому (Києві. —Л. Б.), і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» («Літопис руський»). Описуючи Олегове посольство до візантійського імператора 912 р., літописець називає такі варязькі імена Олегових супутників: Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермут, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актуву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Хоча професор Д. Чижевський оцінює кількість запозичених скандинавських слів двома-трьома десятками, «та й то рідко вживаних, почасти вже втрачених мовою»[4], проте імена-германізми в іменнику давньої Русі-України ІХ ст., зважаючи на високий соціальний статус їхніх носіїв, стають помітним, впливовим чинником у його розвитку. Навіть якщо вважати дискусійними спроби пов’язати питомо українські імена Володимир, Святослав зі скандинавськими Вольдемар, Сфендостлав, то незаперечним фактом є входження в основний фонд українського іменника варязьких з походження імен Олег, Ольга, Ігор, Гліб, Івор, Рюрик. Щоправда, академік В. Скляренко такі імена доби Русі-України, як Рюрикъ, Синеусъ, Труворъ, Игорь, Адунъ, Алданъ, Аминодъ, Боричъ, Веремуд, Иворъ, Карнъ, Кары, Куци, Моны, Руаръ, Синко, Стиръ, Тилен, Труанъ, Туадъ, Тудко, вважає кельтськими за походженням.[5]

Найдавніші імена праукраїнців, по суті, нічим не відрізняються від сучасних українських прізвиськ. Дохристиянські імена українців так само, як і сучасні прізвиська, творили відкриту систему, тому сучасні вчені не можуть навіть приблизно окреслити їх кількість. Одні оцінюють їх кількість «не менше тисячі», інші стверджують, що «практично кожне повнозначне слово (і службове іноді також. – Л. Б.) могло бути використано у ролі власного особового імені», а глибокий знавець української антропонімії – член-кореспондент HAH України Юрій Карпенко висловлював гіпотезу, що українці мали більше ста тисяч дохристиянських імен[6]. Кожна незвична або варта уваги обставина, пов'язана із появою на світ дитини, ставленням до неї у сім'ї, а також, звичайно, зовнішність, вдача найменованої особи і т. ін. – усе могло стати характеристикою, віддзеркаленою у власному імені людини.

Дохристиянські імена українців творилися та вживалися в умовах відсутності письма, без кодифікованого офіційного їх реєстра, а це означає, що кожен прадавній українець виступав не лише носієм імені, а й імено-творцем, бо імена не лише вибиралися з традиційного «мнемонічного» реєстру (письма ж бо не існувало), а й активно утворювалися для конкретного акту номінації. З прийняттям християнства дохристиянські імена та, що найважливіше, принципи їх надання не втрачають своєї популярності – вони й надалі широко вживаються як відомі кожному українцеві прізвиська.

Християнські імена

Так урочисто описав літописець одну з визначних подій в історії нашої Вітчизни – хрещення Русі-України. І це не випадково, бо ідеали християнства, християнська культура, християнська обрядовість зумовили глибокі зміни в духовному житті наших предків. Торкнулися ці зміни і репертуару імен, мотивів їх присвоєння, став цілком інакшим обряд надання імені, який почав називатися хрещенням. Адже ім'я людини, мотив його надання та сам обряд хрещення є основними елементами християнського віровчення.

Християнство на терени Русі-України принесло власний реєстр імен та, що дуже важливо, свої, християнські, принципи їх надання. Первісний реєстр християнських імен на теренах Русі-України був чисельно дуже обмежений. Найдавніші писемні пам’ятки старокиївської доби (ХІ—ХІІІ ст.), зокрема місячні мінеї, фіксують лише 394 християнських імені, з них 330 чоловічих та 64 жіночих. З походження це чужомовні – давньоєврейські, грецькі та латинські – імена, які, однак, на Русь-Україну потрапили не з Візантії, а вже частково послов’янізувавшись головним чином серед болгарів, у яких християнство стало офіційною релігією у 863 році. Не треба також виключати участі наших предків у адаптації християнських імен до давньоукраїнської мови у доволодимирівський період, оскільки християнські імена, як і християнство загалом, почали активно утверджуватися щонайменше на 100—120 років раніше від дати офіційного хрещення – 988 рік. Так, наприклад, давньогрецьке ?????? [kyrios] «пан, володар» у старослов’янських текстах трансформується у слов’янізований відповідник КУРИЛЛЪ, а в церковнослов’янських текстах української редакції – у Кирило, Кырыло, Курило, Чурило, Хурило і т. д., або давньогрецьке ???????? [Theodoros] змінюється у старослов’янський відповідник ?ЕОДОРЪ, а в українській мові – на Хведур, Хведір, Педір, Ведір, Федір, Федур тощо. Деякі християнські імена у процесі адаптації до фономорфемної структури української мови дали по два і більше варіантів, які нині мовцями усвідомлюються як окремі імена: давньогрецьке ??????? [georgos] – Георгій, Єгор, Юрій.

Християнське ім'я від імені дохристиянського або нехристиянського відрізняється не лише формою, а головним чином своєю сакраментальною суттю. Адже воно не виражає прохання-побажання доброї долі найменованій особі або ж не дає характеристику її зовнішності так, як дохристиянські імена, а, по-перше, виступає зовнішнім знаком, що засвідчує належність найменованої особи до християнської общини; по-друге, воно покликано у містичний спосіб пов'язати носія імені з його небесним заступником – тезкою-святим.

Сутність християнського імені виявляє також ближче знайомство з Таїною хрещення. Це канонічне священнодійство має глибокий символічний зміст: потрійне занурювання символізує Пресвяту Трійцю, занурювання і витягання – вкладення Ісуса Христа до гробу і воскресіння Спасителя. Разом з тим це дійство означає, що під час хрещення грішна людина вмирає (топиться), натомість воскресає нова людина, позбавлена гріхів. Під час хрещення хрещений отримує ім'я якогось святого (так зване хресне ім'я), так нового члена Церкви віддають під особливу опіку конкретного святого або ангела. Небесний тезко, зокрема його основні чесноти, заслуги перед Богом чи подвиги в ім'я Христа, мають бути зразком для охрещеної особи і в такий спосіб впливати на її подальшу долю.[7]

Щоб глибше зрозуміти сутність християнського імені, треба пригадати, що перші християнські імена – це не просто імена перших християн, якими їх наділили їхні батьки або одновірці, а це імена, пов'язані з самим Ісусом Христом та його найближчими сподвижниками, творцями Нового Заповіту – Іваном Предтечею, Богоматір'ю Марією, апостолом Петром. Саме ці євангельські особи у євангельських текстах відкривають сакраментальну сутність власних наймень, чим закладають підвалини християнського іменника. У Новому Заповіті сакраментальність імені відкривається через указания на його божественне походження: для Ісуса, для Його матері, Івана Предтечі імена вибрано на небесах, а на землі їх оголосили ангели. Так, ангел Господній з'явився Йосифові-обручникові уві сні й мовив: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх». А сталось усе це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком: «Ось діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім'я Еммануїл, що значить «З нами Бог» (Євангеліє від Матея, 1:20—23). На божественній природі імені Ісуса наголошує інший євангеліст – Лука: «Назвали його Ісус – ім'я, що надав був ангел, перше, ніж він зачався у лоні» (Євангеліє від Луки, 2:21). Дмитро Туптало у «Житіях святих», покликаючись на святого Єроніма, стверджує, що й ім'я Богородиці має сакраментальну природу, бо його вибрав ангел, що мовив старенькому Йоакимові: «Анна, жінка твоя, народить тобі доньку, і наречеш ім'ям її Марія, та, як обіцяєте, буде посвячена Богові і сповниться Духа Божого ще від лона матері своєї».[8]

Первісне значення арамейського імені Йоханан (Іоанн-Іван) – «Ягве (Бог) змилосердився, помилував» цілковито гармоніює з історією появи на світ чи не найвідомішого його носія, первістка літнього подружжя Захари та Єлизавети – Іоанна Предтечі. Ангел звернувся до Захари: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина, і ти даси йому ім'я Йоан» (Євангеліє від Луки, 1:13).

Для свого земного наступника, апостола Симона, Ісус Христос вибирає ім'я сам, причому це ім'я у неземний спосіб пророчо увиразнює земне призначення Симона-Петра: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, /…/ я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Євангеліє від Матея, 17:17—18). Добре усвідомлюючи сакраментальну сутність християнських імен, наші предки, очевидно, щоб не осквернити святості наймення Сина Божого, ніколи не називали дітей кусом або Христом; з глибокої поваги до Матері Божої ім'я Марія давали також не на честь Богородиці, а інших святих з таким іменем. Ніколи не були популярними серед українців й імена праотців – Адама та Єви, але тут, очевидно, визначальними були інші мотиви.

Визначальною, пріоритетною для християнського імені є його первісна семантика чи сам мотив його присвоєння, а вже форма імені, тобто його звучання, – вторинна. Показовою у цьому плані може бути історія імені Петро, яким, як ми уже зазначали, Ісус Христос назвав одного із своїх апостолів – Симона. Як відомо, ім'я Петро – грецького походження, а ні Ісус Христос, ні його учень Симон-Петро ніколи грецькою мовою не послуговувалися. Не випадково всі євангелісти стверджують, що Ісус Христос назвав свого земного наступника по-арамейськи Кифою, що відповідає грецькому Петро. Отже, як бачимо, євангелістам було важливо донести не форму, звучання імені апостола, навіть якщо це ім'я обрав сам Ісус Христос, а його первісне значення, яке й виступає своєрідним ключем для розкриття сакраментальної, священної сутності імені Кифа-Петро: носій цього імені, Ісусів апостол Симон, назвавшись іменем Кифа-Петро, став скелею, на якій постала Христова Церква.

Зараз не варто робити здогади, наскільки глибоко наші предки усвідомлювали сакраментальну, божественну сутність християнського імені, однак є очевидним, що у порівнянні з дохристиянським воно перестає бути мовним засобом характеристики носія імені або гарантом його щасливої долі, доброго здоров'я тощо. Адже значення чужомовних – єврейських, грецьких, латинських – за походженням християнських імен для української людності було невідомим, тому ці імена не могли використовуватись, як дохристиянські, для характеристики найменованої особи чи як засіб магічних діянь.

Хоча первісний реєстр християнських імен, їх сакраментальна сутність та сам обряд хрещення сформувалися далеко від України, проте завдяки відомій демократичності християнського віровчення українці також змогли долучитися до збагачення християнського іменника. Адже церква допускає, навіть передбачає збагачення християнського репертуару імен коштом місцевих, зокрема україномовних за походженням, імен, проте за умови строгого дотримання як процедури їх християнізації, так і докорінного переосмислення (християнізації) їх виражально-характеристичних можливостей. Так, починаючи з Русі-України князівської доби церква канонізувала цілий ряд українців, що йменувалися християнськими іменами. Першими було канонізовано киян, варягів за походженням, Івана та Федора, яких живцем спалили язичники у 983 році. Згодом до лику святих були приєднані Антоній та Теодосій Печерські, мученики Борис, Гліб, рівноапостольні Володимир Великий, княгиня Ольга, а також Йосафат Кунцевич, імена яких увійшли у церковні календарі не лише православної або греко-католицької, а й католицької церков. Процес поповнення списку святих і блаженних українцями, мучениками та проповідниками Христової церкви не припиняється упродовж усієї християнської історії України. Так, Українська православна церква Київського патріархату за роки незалежності України канонізувала видатних українців – Ярослава Мудрого, Іова Борецького, Костянтина Острозького, Арсенія Мацієвича, Петра Могилу, Петра Калнишевського та ін., які своїм життєвим подвигом уславили церкву та народ. У 2000 p., під час візиту в Україну папа римський Іван-Павло II проголосив блаженними Йосафату (Михайлину Гордашевську), Леоніда (Фьодорова), Миколу (Конрада), Володимира (Прийму), Андрія (Іщака), Северіяна (Бараника), Якима (Сеньківського), Зиновія (Ковалика), Омеляна (Ковча), Тарсикію (Ольгу Мацьків), Віталія (Байрака), Романа (Лиска), Григорія (Хромишина), Теодора (Ромжу), Йосафата (Коциловського), Микиту (Будку), Григорія (Лакоту), Климентія (Шептицького), Миколу (Цегельського), Івана (Зятика), Олімпію (Ольгу Біду), Лаврентію (Левкадію Гарасимів), Петра (Вергуна), Олексія (Зарицького), Миколая (Чарнецького), Симеона (Лукача), Івана (Слезюка), Василя (Величковського)[9]. З історії відомі випадки, коли дохристиянські імена наших предків канонізували інші християнські конфесії, зокрема римо-католики. Так, наприклад, українська княжна Гримислава, дочка Ігоря Ярославича, великого князя Київського, яка одружилася з краківсько-сандомирським князем Лєшеком Бялим, стала першою польською святою, а її дохристиянське та українське за походженням ім'я Гримислава (полонізований варіант Grzymislawa) було приєднано до канону християнських святих.

Як промовистий факт участі наших предків у творенні християнських імен можна розглядати появу християнських імен Віра, Надія, Любов. їх багато хто вважає слов'янськими за походженням іменами, однак це не зовсім відповідає дійсності, бо насправді ці імена є кальками, тобто українським (старослов'янським) перекладом з давньогрецької: ?????? [Pistis] – Віра; ????? [Hagape] – Любов; ????? [Helpis] – Надія. Причому ще у давньогрецькій мові онімізації зазнали не випадкові апелятиви, а назви трьох чеснот Божих, що віддзеркалюють засади християнського віровчення, на честь яких богобоязлива Софія назвала трьох своїх дочок – ?????? – Віру, ????? – Любов, ????? – Надію.

До імен, християнське походження яких приховує їх українське звучання, належить також жіноче ім'я Сніжана: нині, по суті, не береться під сумнів його слов'янське походження, яке, як правило, кваліфікується як неологізм або як запозичення з болгарської мови. На наше переконання, українське ім'я Сніжана – калька з латинської назви ad Nives «сніжна, сніжана», що входить до складу повного найменування одного із стародавніх християнських храмів Рима – Santa Maria Maggore ad Nives. Ця давня римська християнська святиня називається «сніговою» (ad Nives), бо, за переказами, двоє римських монахів не знали, де їм закласти храм, тому в молитвах благали Бога, щоб той допоміг їм правильно вибрати місце. Бог послав їм знак: 5 серпня на одному з римських пагорбів Есквілін випав сніг. Тому храм було закладено на місці чудотворного снігопаду, що було відображено не лише у власній назві новозбудованого храму – «Сніговий», а й у новому християнському святі, що відзначається у цей день. Звідси й християнське ім'я Снігова, Сніжана.[10]

Адаптація чужомовних християнських імен в українській мові іноді могла супроводжуватися курйозними випадками, спричиненими як неуважністю священиків, так і слабким рівнем володіння ними церковнослов'янською чи грецькою мовами. Так, наприклад, форми родового відмінка чоловічих християнських імен типу Римма, Інна, Пінна, Зіна (а саме у формі родового відмінка записували імена святих у мінеях) були сприйняті як називний відмінок жіночих імен. Саме тому давні чоловічі імена Римм, Інн, Пінн та Зін серед українців та інших східних слов'ян стали звичними нині жіночими іменами Римма, Інна, Пінна, Зіна, одне з яких так геніально оспівав П. Тичина.

Іменотворчість українського народу особливо позначилася на репертуарі жіночих християнських імен. Оскільки кількість жіночих імен в церковному календарі дуже обмежена, вона ледь сягає кількох десятків, то, щоб урізноманітнити жіночий іменник, наші предки масово творили жіночі імена від чоловічих: Августа від Август, Адріана від Адріан, Василина від Василь, Іванна від Іван, Миколая від Миколай, Олександра від Олександр, Павла від Павло, Петра від Петро, Романа від Роман, Степанія, Стефанія від Стефан, Зінька від Зінько, Ониська від Онисько, Санька від Санько тощо.

У процесі українізації християнських імен з’являлися численні варіанти, сфера вживання яких була чітко регламентована. За давньою традицією східної церкви у метриках та поминальниках імена українців намагалися записувати у так званій канонічній формі або ж «согласно славянской ор?ографіи», тому всім, хто відав веденням церковної документації, давалася вказівка: «Абысь власне имя клалъ, якъ в святцохъ стоитъ, а не змытрыченое презъ пещоту любъ презъ жарты». Канонічними вважалися варіанти християнських імен, узаконені церквою у регламентованій формі та які вживалися головним чином у спеціальних церковних книгах – Мінологіонах, або Місяцесловах із церковним календарем, та Четьях Мінеях – збірках життєписів святих, розташованих також за календарним принципом. Форма українських канонічних імен була найближчою до їх старослов’янських відповідників: АЛЕКСАНДРЪ, АЛЕКСЕЙ, АНДРЕЙ, АФАНАСИЙ, ВАСИЛИЙ, ГАВРИИЛЪ, ДИМИТРИЙ, ЄМИЛИАНЪ, ИАКОВЪ, КИРИЛЛЪ, МИХАИЛЪ, ПЕТРЪ, СИМЕОНЪ, ФЕОДОРЪ тощо. Однак починаючи з ХІ століття. у народно-розмовному мовленні, а також різних стилях української літературної мови, окрім конфесійного, широко побутували численні варіанти, форма яких зазнала виразної українізації: Олександр, Олехно, Лесь, Лесько, Сандрик, Санко; Олекса, Олешко, Лекса; Андрій, Андрійко, Андрусь, Андрусик, Андрушко, Ондрієць; Опанас, Панас, Опанас, Панасик; Василь, Василько, Василець, Васько, Васечко, Васюк, Васина; Гаврило, Аврило, Гаврилець, Гаврош; Дмитер, Дмитро, Дмитрик, Митро, Митько; Омелян, Омелянко, Милян, Милько, Мілько; Яків, Яковець, Яцько, Яцечко; Кирило, Курило, Курилець, Чурило, Чурко, Кирик; Михайло, Мигаль, Мисько, Мишко, Мись, Мисик; Петро, Петрик, Петра, Петрушко, Петрук; Семен, Семенко, Семенець, Семко, Сенько, Сенюк, Сенюта, Семашко; Федір, Федур, Федь, Федько, Федик, Хведір, Педір, Ведір, Ходар, Ходорець, Тудор та ін. Такі українізовані іменні варіанти не лише називали особу та виражали ставлення мовця до найменованої особи – вони також передавали широкий спектр емоцій: від пестливих до зневажливих, і, що дуже важливо, вказували на національне походження носія. Чужі за походженням християнські імена стали невід’ємною частиною української культури. У цьому легко переконатися, коли порівняти українське Олександр з російським Александр чи сербським Александар або українське Іван з польським чи словацьким Jan, cербським Joван, словенським Janez, німецьким Hans, англійським Jon, італійським Jovanni, угорським Janos тощо.

Процес інкультурації християнських імен міг розраховувати на успіх лише у разі цілковитої адаптації чужомовних за походженням імен до фономорфемної структури української мови. Такий адаптаційний процес, що відбувався головним чином на фонологічному, морфологічному та словотворчому рівнях української мови, породжував розгалужену варіантність імен, а сама структура чужомовних імен помітно українізувалася. Так, найпопулярніше християнське ім'я у старослов'янському варіанті ЮАННЪ на українському мовному ґрунті не просто трансформувалося у звичне нині Іван, а упродовж більш ніж 1000 років християнської традиції породило, за даними І. Трійняка, щонайменше 355 різнотипних варіантів – Вава, Вавеня, Ванець, Ванечко, Ваник, Ваничок, Банько, Ваньо, Ванінько, Ванік, Вантух, Вантушисько, Ванчо, Ванцьо, Ванюк, Ванюсьо, Ванюся, Ваняка, Ванярко, Ванятко, Ванюшечко, Вахно, Иванчо, Ивась, Иванега, Иваник, Иванило, Иванина, Иваниско, Иванище, Иванко, Ивантьо, Иванцьо, Ивась, Івака, Іваненя, Іванесенько, Іванеще, Іваника, Іванидло, Іванисько, Іванійко, Іванчура, Іванцюра, Іванцьо, Іванюсь, Івань, Іваньо, Івасечко, Івасило, Івасій, Івасочко, Івасуник, Івасунцьо, Івасунчик, Івасюнь, Івасунько, Івасуньо, Івасюк, Івасюнечко, Івасюнчик, Івасюта, Івасютечко, Івась, Івасько, Івасьо, Івата, Івах, Іваха, Івахник, Івахно, Івашенко, Івашечко, Івашина, Івашко, Іваш, Івонко, Іхно, Іван, Іванисько, Іванище, Івась, Івонічка, Йонка, Нюсъо, Нюцик, Сюнъо і т. д.[11] Таке ж численне варіантне гніздо має ціла низка популярних імен, зокрема Василь, Дмитро, Григорій, Микола, Михайло, Олександр, Олекса, Павло, Панас, Петро, Степан, Федір, Юрій, Катерина, Марія, Оксана, Олена, Ольга, Федора та інші.

Прикметно, що популярність конкретних християнських імен залежала від кількох чинників. Вважають, що популярність імені Іван пояснюється тим, що у християнському календарі це ім'я зустрічається аж 170 разів, тому вірогідність народитися у день, коли церква вшановує чи то Івана Предтечу, чи Івана Золотоустого, чи Івана Богослова, чи Івана Стратилата, є набагато більшою, ніж на свято Авдифакса, яке церква відзначає лише раз на рік. Іншим важливим чинником, що впливав на популярність християнських імен, було особливе ставлення українців до певних святих. Так, імена Василь, Юрій, Давид, Олена ще з князівських часів вважаються царськими іменами, бо серед святих з цим іменем були особи – непереможні воїни та мудрі державники. Тому, очевидно, і Володимир Великий, і Володимир Мономах мали християнські імена Василь, а княгиня Ольга – Олена. Андрій Первозваний, свято якого відзначають 13 грудня, вважається патроном України. У народних переказах та легендах говориться, що саме Адрій Первозваний єдиний з-поміж апостолів відвідав українські землі та пророкував велич Києва. А ще популярності імені Андрій додає той факт, що зі святом Андрія пов'язані численні ігри та розваги, які віддавна стали улюбленими серед української молоді. Микола Чудотворець, свято якого відзначають 19 грудня, вважається покровителем полонених, купців, подорожніх, моряків, убогих дітей, що також суттєво впливає на популярність цього імені серед українців.

Ім'я християнинові надається один-єдиний раз. У Русі-Україні домонгольської доби, як ввважають історики церкви, надання імені відбувалося на 8-й день життя немовляти, а сам обряд хрещення – на 40-й день. Саме так охрестили одного з перших українських святих – Феодосія Печерського. І лише за надзвичайних обставин – наприклад: при охрещенні помилково була визначена стать немовляти, немовля виявилося гермафродитом; замість канонічного імені священик помилково назвав немовля загальною назвою на зразок стратилат, тривун, синклітик, апепсія, стратиг тощо, які фігурують у місяцесловах як прикладки до власних імен святих, – церковні канони дозволяють надати охрещеному нове, «правильне» ім'я.

Церковні канони християн як східного, так і західного обряду передбачають також зміну імені при постригу в чернечий чин, яка символізує смерть світської людини та народження богопосвяченої особи – монаха чи монахині. Вибір імені для монаха має різні звичаї в різних чернечих об'єднаннях та орденах: часто його здійснює ігумен монастиря, зважаючи при цьому на характер, чесноти тощо майбутнього монаха чи монахині, при цьому, як правило, намагаються дотриматися принципу, щоб нове ім'я монаха починалось на ту ж літеру, що й колишнє світське. Мабуть, зважаючи на цей звичай ще у IX столітті солунянин Костянтин Філософ постригся у монахи під іменем Кирило; а Іван Огієнко уже у XX столітті став митрополитом Іларіоном. За цим давнім звичаєм добирав собі чернече ім'я Казимир Шептицький, який став монахом-студитом Климентієм. Однак, на нашу думку, мотивом вибору чернечого імені Климентій для Шептицького-молодшого став ще й той факт, що це ім'я мав третій папа римський Климентій, який одним із перших проповідував християнство у кінці І століття після Р. X. на теренах сучасної України і тут був страчений. До витоків християнства на українських землях треба, очевидно, вдаватися, щоб пояснити вибір чернечого імені для старшого брата Климентія – Романа Шептицького, який відомий більше як Андрей Шептицький. Чернече ім'я видатного релігійного та культурно-громадського діяча, мабуть, не випадково співзвучне з іменем Андрія Первозваного, Христового апостола, що, за переказами, особисто відвідав місцевість, де згодом був заснований Київ, та пророкував йому славне християнське майбутнє.

Репертуар християнських імен, а головне – багаті традиції, пов'язані з їх адаптацією, присвоєнням та функціонуванням, що зросли та глибоко вкоренилися в українській духовній культурі, засвідчують їх християнську природу. Самобутній український християнський іменник був одним із чинників, що перешкоджав денаціоналізації українців у часи бездержавності.

Імена українців нової доби

Новітній період в історії власних імен українців розпочинається в кінці XVIII – на початку XIX століття. Під натиском нових капіталістичних суспільно-економічних відносин, через зростання впливу секуляризаційних процесів, породжених Французькою революцією, а також завдяки активізації національного відродження слов'янських народів вплив церкви на функціонування імен, християнських за своїм походженням, слабшає. Власне, церква ще певний час і надалі самочинно визначає склад та форму імен українців, що побутують у церковній документації, проте для кожної особи все важливішою стає запис її імені в офіційних, державних документах. Саме у цей час для забезпечення однозначної ідентифікації особи-громадянина і запроваджуються прізвища, які й стають основним, стрижневим офіційним компонентом найменування громадянина. У позацерковних сферах християнські імена щораз більше втрачають питому християнську сутність, вони переосмислюються, трансформуються із основного та єдиного іменування особи-християнина в неосновний компонент іменування особи-громадянина. Разом з тим тогочасні українські інтелектуали добре усвідомлювали цінність самобутньої культурно-історичної інформації, акумульованої іменами, їх величезні можливості при національній ідентифікації особи. Тому до традиційних християнських імен українців усе частіше виявляють інтерес мовознавці, лексикографи, історики, письменники – словом, усі, хто усвідомив величезний культурний потенціал імені, здатний увиразнити національну самобутність їх носіїв. Саме так розпочався процес творення національного іменника українців, основою якого стали українські християнські імена.

Формування нового, світсько-національного за суттю українського іменника відбувалося у руслі творення нової української літературної мови. Оскільки використання іменних варіантів у канонічній (церковнослов'янській) формі ніяк не вписувалося у генеральну лінію розвитку нової української літературної мови на народнорозмовній основі, то формування українського національного іменника почалося з виокремлення іменних варіантів, які з-поміж розмаїття християнських варіантів імен могли претендувати на статус офіційних. Офіційні іменні варіанти мали бути за формою українські, тобто цілком відповідати структурним особливостям української мови, мати значний ареал поширення та бути нейтральними щодо емоційно-оцінного забарвлення. В умовах бездержавності, відсутності національно свідомої буржуазії процес творення національного іменника українців став справою українських письменників та лексикографів. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, а особливо Тарас Шевченко та Панько Куліш у власних літературних текстах, окрім іншого, творять реєстр українських літературних імен, окреслюючи емоційно-оцінні конотації кожного з уживаних ними імених варіантів. Герої І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша називаються звичними для народнорозмовного мовлення українців, а головне – витвореними у надрах української культури іменними варіантами Василь, Гриць, Грицько, Марко, Микола, Павло, Петро, Семен, Степан, Ярема, Ганна, Катря, Маруся, Наталка, Оксана, Орися та ін., вживання яких до того у літературних творах, а також в офіційних текстах було дуже обмеженим. Українські письменники другої половини XIX століття також іменують своїх персонажів традиційними українськими народнорозмовними варіантами імен, чим утверджують засади реалізму в їх вживанні.

До витворення світського національного іменника українців долучилося також і багато письменників, учених, культурно-громадських діячів XIX століття, які поділяли принципи панславізму або симпатизували ідеї єдності всіх слов'янських народів. Такі діячі особливу роль відводять відродженню та якнайширшій популяризації давніх, дохристиянських, імен. Дохристиянські імена, слов'янські за походженням, розглядалися ними як засіб маніфестації слов'янського походження їх носіїв, що мало особливе значення для українців, які жили в умовах неслов'янської Австро-Угорської імперії. Так, на Галичині члени Руської трійці та ідейно близькі до них діячі для пропаганди ідеї слов'янської єдності прийняли давні слов'янські імена, якими часто підписували свої твори: Маркіян Шашкевич – Руслан, Іван Вагилевич – Далибор, Яків Головацький – Ярослав, Григорій Ількевич – Мирослав. Очевидно, не без впливу панславістських ідей Іван Франко у ранніх творах також широко використовував дохристиянські та слов'янські за походженням імена на зразок Всеволод, Владибор, Володимир, Володар, Люмир, Ростислав, Ратибор, Святослав, Славой, Яромир, Ярослав, Людиша, Мирослава тощо, чим також сприяв відродженню їх в активному вжитку українців XIX—XXI століть.

Добре усвідомлюючи надзвичайно важливу роль власних імен людей у лексичному складі української мови, Б. Грінченко знайшов можливість долучити до «Словаря української мови» додаток «Хресні імена людей», сформований головним чином на базі традиційних народнорозмовних українських варіантів християнських імен із залученням окремих дохристиянських. Однак при укладанні реєстру Б. Грінченко зосереджується не на християнській сутності імен, не розкриває їх сакраментальні можливості і навіть не подає їх канонічної форми, натомість зазначає стилістичні можливості кожного з іменних варіантів в українській мові, чим показує самобутній характер українського іменника та відповідність його потребам української нації. Важливо, що Б. Грінченко при формуванні реєстру власних чи, як він називає, хресних імен намагається якнайповніше подати результати майже тисячолітньої іменотворчості українців, завдяки якій постали такі колоритні та самобутні українські іменні варіанти, як Андрух, Бенедь, Васюта, Володар, Володислав, Гнат, Григор, Гриць, Грицько, Гурко, Ґабро, Данько, Дорош, Євнух, Зінець, Зінь, Зінько, Илаш, Илько, Іванина, Івахно, Йов, Йосип, Конаш, Кость, Лешко, Лукаш, Лукань, Мацько, Микола, Митро, Михайло, Мілько, Мусій, Назар, Оверко, Олекса, Олелько, Олешко, Онисько, Онишко, Опанас, Осип, Остап, Панас, Прокіп, Санько, Сень, Сизько, Славко, Стах, Стець, Тиміш, Тимко, Тодір, Трушко, Фесько, Чіпка, Стефан, Юрко, Ярема, Ярош, Ясько, Яцина, Яць, Яцько; Анниця, Вівдя, Гальшка, Ганна, Гапка, Горпина, Ґенця, Зінька, Ксандра, Луцька, Любина, Марусина, Маруся, Меланка, Надія, Настя, Наталка, Одарка, Оксана, Ониська, Параска, Санька, Стеха, Устя, Феська, Ярина[12] та ін. Світський характер реєстру українських імен Б. Грінченка був актуальним в культурно-історичних умовах першої половин ХХ століття. Однак, незважаючи на важливість реєстру «Хресних імен людей», в умовах бездержавності ця праця Б. Грінченка мала лише довідково-інформаційний характер та, що найприкріше, не була доступною широким верствам українців.

У радянський період на розвиток українського національного іменника негативно вплинули такі два чинники, як його ідеологізація та русифікація. До використання власних імен людей з ідеологічною метою, тобто для пропаганди певних світоглядних ідей, вдалися більшовики зразу після Жовтневої революції. Правильно оцінюючи важливість імені людини у системі її духовних цінностей, більшовики з властивою їм гарячковістю та безкомпромісністю взялися за перебудову іменників народів СРСР, у тому числі й українського. Оголосивши церкву та все, що з нею пов'язано, пережитком минулого, виявами мракобісся і т. п., більшовики поставили перед собою завдання створити новий, пролетарський іменник, комуністичний на змістом.

Ідеологізація більшовицької іменотворчості на теренах України мала такі три характерні ознаки: 1) нігілізм, тобто невіглаське ігнорування або навіть визнання шкідливою величезної духовної спадщини, пов'язаної з вибором, мотивами надання та вживанням численних християнських імен; 2) войовничий інтернаціоналізм – прагнення витворити наднаціональний іменник через невизнання та заперечення його національного характеру; 3) культотворення – використання імен для поширення культу партійних вождів. Так, намагаючись відкинути реєстр традиційних українських імен, головним чином християнських за походженням, ідеологи більшовизму заохочували замість них називати дітей новими, пролетарськими, іменами. Такі нові, пролетарські, імена найактивніше витворювали у середовищі низькокваліфікованих, малоосвічених, навіть злюмпенізованих робітників на базі апелятивів, як правило, чужомовних за походженням, котрі в той час нерідко можна було почути на численних мітингах та якими рясніли більшовицькі агітки. Так постали нові пролетарські імена на зразок Авангард, Барикада, Вагон, Герб, Геній, Герой, Граніт, Евакуац, Енергія, Електрифікація, Електростанція, Ера, Індустріалізація, Ідея, Іскра, Колективізація, Коментарія, Мир, Муза, Олімпіада, Свобода, Трактор та багато ін. Усього, на думку мовознавців, таких ідеологічно вмотивованих імен було близько 10 тисяч (!), однак у більшості випадків їх вживання не стало масовим. Прикметно, що первісне значення пролетарських імен-неологізмів далеко не завжди усвідомлювали й самі йменотворці.

Більшовицькі принципи інтернаціоналізму та марення світовою революцією створили сприятливі умови для масового, неконтрольованого запозичення численних чужомовних імен, прізвищ, прізвиськ і навіть теонімів, які в середовищі ідеологічно свідомих громадян Країни Рад стають новими пролетарськими іменами. Наприклад: Альфред, Геракл, Едмунд, Еразм, Марат, Радій, Рейнгольд, Роберт, Спартак, Тимур, Фрідріх, Леонард, Аврора, Аеліта, Альбертина, Альвіна, Альфреда, Анджела, Аріадна, Афродіта, Белла, Берта, Венера, Віргінія, Гертруда, Елеонора, Елла, Ельвіна, Ельза, Емма, Жанна, Клеопатра, Лаура, Луїза, Люсьєна, Матильда, Римма, Стелла та ін. Навіть побіжний аналіз поданих вище імен-неологізмів міжвоєнної доби показує, що їх творці особливо не переймалися (або через низький освітній ценз не могли цього зробити) походженням та функцією цих імен у мові-джерелі. Так, наприклад, у цьому списку пролетарських імен разом з іменами Марат або Спартак, які були утворені від прізвища французького революціонера Марата та, відповідно, прізвиська керівника повстання римських рабів Спартака, фігурують імена Тимур та Клеопатра, які утворено від прізвиськ ідеологічних ворогів більшовиків – визискувачів та гнобителів робітничого люду – середньоазіатського еміра Тимурленга та єгипетської цариці Клеопатри. Зовсім не зрозуміло, як узгоджувалася з атеїстичними принципами ідеології більшовиків пропаганда імен Аврора, Аріадна, Афродіта, Венера, утворених на базі теонімів. Очевидно, більшовицькі йменотворці належно не дбали про дотримання чистоти власних ідеологічних догм, їм важливо було побороти тисячолітні християнські традиції, а також зруйнувати реєстр самобутнього українського іменника.

Щоб посилити ідеологічну заангажованість окремих імен-неологізмів, зокрема чужомовного походження, у радянський період розвитку українського іменника непоодинокими були спроби переосмислити первісне значення окремих імен, пов’язавши чи нав’язавши їм комуністичну ідеологічну значущість. Так, наприклад, німецьке за походженням ім’я Гертруда (від давньоверхньонімецького gcr «спис» та trut «сильний, міцний») почали трактувати як пролетарське російське ім’я-неологізм з первісним значенням «героїня труда». Так само жіноче ім’я Карина тлумачили не як запозичення з латинської, де саrina означало «корабельне днище або човен», а як похідне від Карське (море), бо саме у Карському морі народилася дівчинка під час відомої арктичної експедиції 1933 р. на пароплаві «Челюскін». Ім’я Майя, що, як відомо, постало від імені однієї з давньогрецьких плеяд чи давньоіталійської богині природи, почали пов’язувати з російською назвою місяця травня, а точніше, відомого свята Міжнародної солідарності трудящих, яке в СРСР відзначали першого та другого травня.

Використання власних імен людей для поширення культу компартійних вождів як один із виявів ідеологізації українського іменника радянської доби спричинилося до масового творення імен на честь вождів пролетаріату, а особливо В. І. Лєніна, І. В. Сталіна. Так, лише на честь «вождя світового пролетаріату Владіміра Ільіча Лєніна» було утворено цілу низку імен на зразок Вілен, Вілена (пор. рос: Владимир+Ільич+Ленин), Віленін, Віленіна (пор. рос: Владимир+Ильич+Ленин), Віль (Владимир+Ильич+Ленин), Владилен, Владилена (Владимир+Ильич+Ленин), Владлен, Владлена (Владимир+Ленин), Вілор, Вілора (Владимир Ильич Ленин организатор революции), Нінель (анаграма від рос Ленин), Леніна, Леніана та ін. За зразком імені Лен?на на честь іншого комуністичного вождя згодом утворили ім’я Сталiна. Не бракувало серед комуністичних імен-неологізмів і своєрідних композитів, ідеологічний заряд яких помножувався, бо вони утворювалися та надавалися на честь одразу двох або й трьох видатних діячів комуністичного руху, наприклад: Марлен (Маркс+Ленин), Лентрозіні (Ленин+Троцкий+Зиновьев) та ін. У повоєнний період популярність ідеологічно витриманих імен-неологізмів помітно падає, а в окремих випадках українські інтелектуали дозволяли собі публічно засудити практику вживання деяких ідеологічно мотивованих імен. Так, Олесь Гончар у романі «Тронка» устами однієї з своїх героїнь засуджує практику називання дітей на честь комуністичних вождів, які, виявляється, були жахливими злочинцями: «…батько мав необережність запропонувати дочці змінити ім’я, бо звати її, власне, було не Ліна, а Сталіна, але на батькову раду перейменувати його Ліна-Сталіна так і скипіла, так і кинулася: – Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Раніш треба було думати!»

Своєрідними спробами освятити, канонізувати за допомогою ідеологічних імен знакові реалії радянської дійсності можна кваліфікувати появу таких неологізмів, як Октябрина (від російської назви місяця октябрь, у якому за старим стилем відбулося збройне захоплення влади прибічниками В. І. Леніна). Імена Карм, Карма, Кармія утворили на честь «Красной армии», Ревмир, Ревмира – «революции мировой», Ревпуть – «революционного пути», Роблен «родился быть ленинцем», Ревдит констатує, що носій цього імені —революційне дитя. Комуністичний Інтернаціонал молоді комуністичні ідеологи вшанували в імені Кім, а ім’я Лорікерік, мов матрьошка, вмістило основні комуністичні символи – Ленин-Октябрьская-революция-индустриализация-коллективизация-электрификация-радиофикация-коммунизм і т. п. Десяту річницю Жовтневої революції свідомі батьки віддзеркалили в імені сина Окдес (Октябрь десятый), перипетії з полярником О. Шмідтом породили потворно-неартикуляційне ім’я Оюшминальд (Отто Юльевич Шмидт на льдине) та ін. Комуністичні ідеологи вважали доречним утворювати та надавати немовлятам імена, які пропагували чергові партійні кампанії: чергова хвиля атеїстичної пропаганди була відображена в іменах близнюків Небо (рос: нет бога) і Бебо (рос: без бога); клич першого секретаря Комуністичної партії Микити Сергійовича Хрущова догнати і перегнати за економічним розвитком США знайшов свій відгук в іменах Догон і Перегон. Пор. ще: Серп і Молот.

Якщо звернути увагу на мовну основу ідеологічно мотивованих імен-неологізмів радянської доби, то впадає в око, що значна їх кількість утворена на лексичній базі російської мови. Російськомовна основа більшості комуністичних імен-неологізмів не обов’язково означає, що вони постали в комуністичній Росії, а лише засвідчує факт, що під личиною широко пропагованої інтернаціоналізації українського іменника здійснювалася його русифікація.

Русифікація як стрижневий елемент денаціоналізації українського іменника виявлялася й у спробах запровадити до офіційного вжитку українців цілу низку українських рідковживаних вузьколокальних іменних варіантів на зразок Нікола, Дар’я, Мар’я, Соф’я та ін., які є співзвучними з відповідними загальновживаними російськими. Так в СРСР на прикладі національного іменника українців реалізовувалася концепція взаємозближення російської та української мов. На ідею взаємозближення російської та української мов у сфері їх національних іменників «примусили» запрацювати цілу низку архаїчних імен-старослов’янізмів типу Авксентій, Алфей, Ананій, Афанасій, Євсей, Євстафій, Єрофей, Пимон, Аксенія, Даниїла, Соломея і т. п., cтруктура яких ближча до російської, ніж до української літературної мови. Русифікацію українського іменника ХХ століття підтримувала експансія численних та досить популярних, російських за походженням, розмовних іменних варіантів Ваня, Вася, Коля, Петя, Жора, Катя, Маша тощо, які не лише не вписувалися у норми української літературної, а й витісняли питомо українські їх відповідники Ваньо, Васьо, котрим штучно нав’язувалася конотація непрестижних, сільських, архаїчних.

Русифікація українського офіційного іменника радянської доби відбувалася не тільки шляхом нав’язування українській нормі типово російських імених варіантів, а й через навмисне недопущення до офіційного вжитку значної частини колоритних українських іменних варіантів на зразок Гриць, Грицько, Зінько, Лесько, Лесь, Лукаш, Луць, Матій, Оксен, Олесь, Омелько, Онисько, Панько, Проник, Савка, Сафат, Стась, Стецько, Терешко, Терень, Тиміш, Тимко, Федь, Федось, Юрко, Ярко, Ярош, Галя, Ґандзя, Катря, Ксеня, Маруся, Меланка, Мотря, Наталка, Олеся, Одарка, Стефа, Стеха, Христя та ін. У словнику-довіднику «Власні імена людей» (К., 1986), виданому Академією наук УРСР, ці іменні варіанти супроводжують дискримінаційні ремарки чи позначки-натяки, котрі унеможливлюють використання таких імен як офіційних, передусім у метричних записах.

Незважаючи на те, що система власних імен українців радянської доби розвивалася під тиском потужного ідеологічного пресу, все ж не можна не відзначити, що упродовж 20—80-х років XX століття було проведено збір та оцінку стилістичних можливостей значної кількості іменних варіантів, які побутують у мовленні українців у багатьох регіонах України (Закарпаття, Буковина, Галичина, Волинь, Одещина, Херсонщина, Слобожанщина, Наддніпрянщина), а український національний іменник збагатився багатьма колоритними іменними варіантами. Долаючи ідеологічні заборони радянської доби, ризикуючи наразитися на підозри у симпатіях до українського буржуазного націоналізму, українські інтелектуали свідомо називалися іменами на зразок Лесь, Олекса, Олесь, Тодось, Терень, Леся, Ліна та ін., чим сприяли їх допуску у метричні записи та інші офіційні документи.

У радянській Україні важливе значення для популяризації колоритних українських імен мали літературні твори – як класичні, так і сучасні. У національно свідомих сім'ях українців часто вибирали ім'я немовлятам на честь улюблених літературних персонажів – Назар, Марко, Ксеня, Мальва, Наталка, Оксана, Орися, Маруся, Роксолана, які полонили серця читачів. Українські літературні тексти, зокрема історичні романи і повісті, дія яких відбувається у доісторичні часи, стали, на нашу думку, дієвим засобом пропаганди дохристиянських імен Святослав, Володимир, Ратибор, Всеволод, Гостромисл, Мирослава тощо.

У дусі тисячолітніх традицій українського назовництва лише протягом міжвоєнного періоду на теренах маленького Закарпаття утворилися імена Зірка та Зореслав. Зіркою назвав дочку закарпатський письменник, публіцист та громадський діяч Василь Ґренджа-Донський, а ім'я Зореслав утворено від літературного псевдоніма прекрасного поета і отця-василіанина Степана-Севастіана Сабола.

Уже в повоєнний час наукове вивчення складу та функційно-стилістичних можливостей численних українських народнорозмовних за походженням іменних варінтів було узагальнено в «Українсько-російському і російсько-українському словнику власних імен людей» (1956) за редакцією І. М. Кириченка, а також у двох виданнях словника-довідника Л. Г. Скрипник та ?. ?. Дзятківської «Власні імена людей». Попри очевидний ідеологічний тиск, укладачам цих словників-довідників удалося описати стилістичні та емоційно-оцінні особливості найуживаніших українських іменних варіантів, провести граматичну характеристику імен та проаналізували їх правопис, що дало всі підстави вважати український іменник XX століття належно кодифікованим, поліфункціональним, тобто таким, що цілком відповідає статусу національного.

Здобуття Україною незалежності зумовило глибокі зміни в українському іменнику, зокрема в його складі та мотивах присвоєння імен. Реалізація докорінних змін в українському іменнику доби незалежності відбувалася під впливом низки тенденцій, часто взаємозумовлених – деідеологізації, чи декомунізації, демократизації, коренізації та глобалізації.

Процес декомунізації реєстру українських імен розпочався і швидко та успішно завершився ще в кінці 80-х – на початку 90-х років у рамках політики перебудови, яка проводилася тогочасним керівництвом СРСР. Протягом кількох перебудовних років українці довідалися про старанно приховувані нелюдські звірства вождів пролетаріату – В. І. Леніна, Й. В. Сталіна, а також про облудність та примітивізм їхніх послідовників, що остаточно скомпрометувало комуністичну ідею, особливо в очах української молоді. Завдяки радикалізму та безкомпромісності молоді уже на початку 90-х років XX століття український іменник позбавився ідеологічно мотивованих імен на зразок Владлен, Октябрина.

Окрім архаїзації численних ідеологічно мотивованих імен, деідеологізація (декомунізація) українського іменника уможливила його демократизацію. Замість строго регламентованого реєстру імен, які допускалися до офіційного вжитку в радянській Україні, в незалежній Україні держава установила найзагальніші правила зміни та надання імені новонародженим. Президентські укази, інструкції, постанови уряду, а згодом і відповідні положення законів незалежної України не просто пом'якшували, а по суті знімали всі заборони радянської доби, які обмежували право батьків на вибір імені їхньої дитини.

Демократизація іменника українців уможливила допуск до офіційного вжитку цілої низки колоритних українських іменних варіантів, які в радянські часи кваліфікувалися регіональними, застарілими чи емоційно маркованими, а тому тогочасні інструкції забороняли ними офіційно називати дітей.

Однак демократизація українського іменника не лише уможливила реабілітацію численних колоритних українських іменних варіантів на зразок Грицько, Лесь, Панько, Тодось, Юрко та зняла будь-які перешкоди для вживання їх в офіційно-діловому стилі, а й відкрила шлюзи перед хвилею чужомовних, неадаптованих імен, які не мають ніяких традицій вживаня серед українців. Сучасний список імен українців «збагатили» Аурелій, Бартоломео, Віллі, Жорж, Патрік, Пауль, Ральф, Тімоті, Антуанетта, Вівіана, Бріджит, Дагмар, Данієла, Джанет, Джессіка, Долорес, Жаклін, Міхаела, Ніколь, Руф, Хелен, Хенріке, Хіларі, Юдит тощо. Популярність таких ультрамодних імен серед українців стрімко зростає і в окремих регіонах складає 10—12% серед імен, якими називають немовлят.[13]

На нашу думку, популяризації чужомовних імен сприяють щонайменше два чинники. З одного боку, у міщанському середовищі, вихованому сучасною масовою культурою, утвердився погляд на ім’я як модний аксесуар, незвична екстравагантність чи уявна соціальна респектабельність якого має бути очевидною. Тому чим більш незвичним, чим більше «чужомовним» є ім’я, а ще коли воно асоціюється з якоюсь відомою особою, як правило, із сфери шоу-бізнесу, то саме таке ім’я в очах міщанина є респектабельним. Цей погляд активно підтримують численні лубочні видання на зразок «Таємниця вашого імені» Ю. А. Ісхат (Донецьк, 2006), реєстр якого приблизно на 90% і складають саме такі неадаптовані чужомовні імена. Однак, окрім суб’єктивних міщанських смаків, поширенню чужомовних імен сприяють і об’єктивні чинники. Демократизація України забезпечила утвердження тісних міжнародних контактів українців, економічних та гуманітарних, серйозним соціальним чинником стала масова трудова імміграція у країни Заходу, Україна стала невід’ємною частиною світового, глобального культурно-економічного простору, звідки до нас завозять не лише товари, валюту, а й гуманітарні цінності, зокрема імена.

На відміну від імпортних товарів, чужомовні імена потрапляють в Україну, не проходячи ніякої експертизи: не епідеміологічної чи фіто-санітарної, зрозуміло, а лінгвістичної чи культурологічної. Завдяки ліберальному чинному українському законодавству протягом минулих 15—20 років офіційний список імен українців поповнився чужомовними іменами на зразок Антуанетта, Арабелла, Бабетта, Беатрікс, Беатріс, Берініке, Бріджит, Біргіт, Беккі, Ванесса, Габрієль, Габі, Джанні, Ізебілль, Інесс, Ірене, Кейт, Кейтлін, Консуелла, Кунігунде, Лале, Ларісса, Лунетта, Маура, Маурицій, Мелітта, Міллі, Мінетте, Марселла, Метью, Міккі, Оззі, Оттілія, Паула, Педді, Персі, Соннель та багато інших. Такими ультрамодними іменами не лише все частіше, як свідчить Міністерство юстиції України, називають найменших українців, а їх активно пропагують на сторінках різних глянцевих журналів та в лубочних виданнях псевдословників. Зрозуміло, що батьки, котрі не є фахівцями-ономастами, не завжди можуть адекватно оцінити, які незручності чи навіть прикрощі завдаватиме таке чужомовне ультрамодне ім'я вашій найдорожчій істоті. Так, жіночі імена, що мають «чоловічі» закінчення (Беатріс, Берініке, Бріджит, Біргіт, Беккі), часто сприйматимуть за чоловічі імена, а до того вони ще не будуть відмінюватися. Хибний, належно не кодифікований правопис імен часто породжуватиме проблеми при офіційній ідентифікації особи: імовірні помилки у написанні імені обернуться серйозними проблемами під час одержання диплома про освіту, грошового переказу, спадщини або реалізації права голосу тощо.

Однак навіть така свавільна псевдодемократична, що межує з анархією, практика вживання чужомовних імен в Україні обмежує антропонімічну фантазію окремих батьків, які вдаються до власної іменотворчості. Така іменотворчість просто шокує своєю легковажністю чи прагненням заперечити тисячолітні традиції українського назовництва. У цьому легко пересвідчитися, коли ознайомитися із «творчими знахідками» українських батьків 2009 p., оприлюдненими Міністерством юстиції України: Алладін, Бріліант, Діаманта, Диско, Голуб-Мірра, Злата Гевал, Еудіт, Емір, Кукла, Мадонна, Малина, Панна, Принц, Радість, Рим, Стерх, Цезар, Халва та інші. Якщо тут навіть абстрагуватися від культурно-історичного аспекту, то з погляду суто прагматичного для дитини таке винятково дивовижне ім'я нічого, крім прикрощів, не завдасть. Однак цього не хочуть зрозуміти батьки-іменотворці ні в Україні, ні поза її межами, де також не бракує подібних випадків.[14]

Проте не такі легковажні дивацтва визначають обличчя сучасного реєстру імен українців. Лише повага до апробованих часом національних та сімейних традицій, в тому числі й щодо запозичених імен, використання потужного потенціалу українського іменника мають бути надійною платформою для розвитку імен українців у сучасному глобалізованому світі.

Офіційні й розмовні варіанти імен

Прикметною рисою власного особового імені є те, що в мовленні воно часто змінює свою форму, тобто виступає у різних варіантах. У сучасній українській мові популярні імена мають по сто, двісті, а окремі навіть більше трьохсот варіантів: Федір, Федор, Хведір, Педір, Ведір, Хведор, Федько, Хведько, Федур, Федорко, Федорище, Федорисько, Федь, Федик, Федунь, Федуньчик, Фесь, Фесъко, Хвесько та багато інших. При цьому варіант від варіанта може відрізнятися формою, тобто звуковим, морфемним складом, особливостями відмінювання, а також територією і часом вживання, сферою функціонування.

За сферою функціонування сучасні варіанти імен українців поділяються на офіційні та розмовні. Офіційним вважається емоційно нейтральний варіант імені. Його використовують у ділових паперах (метрика, паспорт, атестат, диплом, реєстр виборців тощо). Неофіційний, розмовний, варіант імені – це, як правило, похідне, стилістично марковане утворення, що функціонує в літературно-художньому, побутовому, в тому числі діалектному мовленні. Наприклад: Андрійко, Андрусь, Андрусик, Андрух, Андріїще, Анді; Борисик, Бориско, Боря; Волъга, Олечка, Олюня, Ляля; Люлія, Юлька, Люлъця тощо.

У наш час існує кілька критеріїв розмежування українських офіційних і розмовних варіантів:

1. Структурний. Форма офіційних варіантів імен, тобто їх звуковий та морфемний склад, має відповідати сучасним нормам української літературної мови. Розмовні варіанти імен можуть мати у своїй структурі діалектні риси або архаїчні ознаки. Наприклад: офіційні Андрій, Микола, Федір; розмовні Гандрій, Микула, Феодор, Хведір, Федур, Федорейко та ін.

2. Емоційно-оцінний. Офіційні варіанти імен не повинні мати емоційного забарвлення, тобто вони не можуть виражати ставлення мовця (позитивне чи негативне) до найменованої особи. Єдиним призначенням офіційного варіанта імені є ідентифікація особи. Розмовні варіанти можуть передавати різні емоційно-оцінні відтінки, тобто виражати ставлення мовця до найменованої особи. Наприклад: офіційні Василь, Іван, Ганна, Наталя; розмовні Василище, Івасик, Гандзя, Наталочка.

3. Територіальний. Офіційні варіанти імен поширені на всій території України; побутування розмовних варіантів часто обмежується окремими регіонами. Пор.: офіційні Микола, Оксана, Пелагея; розмовні Никола, Николай, Николъцъо, Поланя, Оксена.

Межа, яка розділяє офіційні та розмовні варіанти імен, є історично мінливою. Частина імен, які раніше належали до офіційних, з часом може втратити цей статус і перейти в розряд розмовних. Так, канонічні іменні варіанти на зразок Александръ, Василий, Михаилъ, Петръ, Иулиана, Елена, Екатерина та ін., які тривалий час вживалися у функції офіційних, нині є стилістично маркованими архаїзмами. їх функціонування часто обмежується конфесійним стилем української мови або ж літературними текстами на історичну тематику. Водночас популярні розмовні варіанти, втративши свою емоційність та розширивши регіон свого побутування, можуть стати офіційними. Це примушує лексикографів, що укладають нормативні словники власних імен людей, переглядати час від часу рекомендаційний список офіційних варіантів імен, вносячи відповідні корективи. Так, у першому виданні «Словника власних імен людей» (Київ, 1954) не рекомендовані для офіційного вжитку іменні варіанти Гапон, Левко, Конаш, Ничипір, Сопрон, Супрун, Танас, Танасій, Устин, Харлам, Домаха, Наталя, Ликера, які п'яте видання цього ж словника (Київ, 1978) кваліфікує як офіційні. У цілому кількість офіційних варіантів імен від першого видання «Словника…» до п'ятого зросла з 846 до 1045.

Основним джерелом поповнення системи офіційних іменувань є розмовні (в тому числі й діалектні) варіанти імен, які на сторінках художніх творів та у засобах масової комунікації зазнають «олітературнення», а також стають відомими по всій Україні. Такі «олітературнені» розмовні варіанти, звукова та морфологічна будова яких відповідає нормам сучасної української літературної мови, здобувають, як правило, статус офіційних, наприклад: Євнух, Конаш, Лахтіон, Сафат, Ярема, Гафія, Дарина, Докія, Наталя, Ярина тощо. Власне, кожен літературний іменний варіант може здобути статус офіційного, якщо не виражає емоційності.

Крім популярних розмовних варіантів, офіційний іменник українців протягом останніх десятиліть активно збагачується завдяки похідним утворенням, у тому числі і із суфіксами -к(о), -к(а), дорогу яким «пробили» письменники, артисти: колишні розмовні іменні варіанти на зразок Ілько, Левко, Кость, Олеся тощо, що вже втратили первісну емоційність, здобули право громадянства в офіційному іменнику. Кожен з таких новоузаконених офіційних варіантів не перестає вживатися і в розмовному мовленні.