Імена українців нової доби

Новітній період в історії власних імен українців розпочинається в кінці XVIII – на початку XIX століття. Під натиском нових капіталістичних суспільно-економічних відносин, через зростання впливу секуляризаційних процесів, породжених Французькою революцією, а також завдяки активізації національного відродження слов'янських народів вплив церкви на функціонування імен, християнських за своїм походженням, слабшає. Власне, церква ще певний час і надалі самочинно визначає склад та форму імен українців, що побутують у церковній документації, проте для кожної особи все важливішою стає запис її імені в офіційних, державних документах. Саме у цей час для забезпечення однозначної ідентифікації особи-громадянина і запроваджуються прізвища, які й стають основним, стрижневим офіційним компонентом найменування громадянина. У позацерковних сферах християнські імена щораз більше втрачають питому християнську сутність, вони переосмислюються, трансформуються із основного та єдиного іменування особи-християнина в неосновний компонент іменування особи-громадянина. Разом з тим тогочасні українські інтелектуали добре усвідомлювали цінність самобутньої культурно-історичної інформації, акумульованої іменами, їх величезні можливості при національній ідентифікації особи. Тому до традиційних християнських імен українців усе частіше виявляють інтерес мовознавці, лексикографи, історики, письменники – словом, усі, хто усвідомив величезний культурний потенціал імені, здатний увиразнити національну самобутність їх носіїв. Саме так розпочався процес творення національного іменника українців, основою якого стали українські християнські імена.

Формування нового, світсько-національного за суттю українського іменника відбувалося у руслі творення нової української літературної мови. Оскільки використання іменних варіантів у канонічній (церковнослов'янській) формі ніяк не вписувалося у генеральну лінію розвитку нової української літературної мови на народнорозмовній основі, то формування українського національного іменника почалося з виокремлення іменних варіантів, які з-поміж розмаїття християнських варіантів імен могли претендувати на статус офіційних. Офіційні іменні варіанти мали бути за формою українські, тобто цілком відповідати структурним особливостям української мови, мати значний ареал поширення та бути нейтральними щодо емоційно-оцінного забарвлення. В умовах бездержавності, відсутності національно свідомої буржуазії процес творення національного іменника українців став справою українських письменників та лексикографів. Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко, а особливо Тарас Шевченко та Панько Куліш у власних літературних текстах, окрім іншого, творять реєстр українських літературних імен, окреслюючи емоційно-оцінні конотації кожного з уживаних ними імених варіантів. Герої І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша називаються звичними для народнорозмовного мовлення українців, а головне – витвореними у надрах української культури іменними варіантами Василь, Гриць, Грицько, Марко, Микола, Павло, Петро, Семен, Степан, Ярема, Ганна, Катря, Маруся, Наталка, Оксана, Орися та ін., вживання яких до того у літературних творах, а також в офіційних текстах було дуже обмеженим. Українські письменники другої половини XIX століття також іменують своїх персонажів традиційними українськими народнорозмовними варіантами імен, чим утверджують засади реалізму в їх вживанні.

До витворення світського національного іменника українців долучилося також і багато письменників, учених, культурно-громадських діячів XIX століття, які поділяли принципи панславізму або симпатизували ідеї єдності всіх слов'янських народів. Такі діячі особливу роль відводять відродженню та якнайширшій популяризації давніх, дохристиянських, імен. Дохристиянські імена, слов'янські за походженням, розглядалися ними як засіб маніфестації слов'янського походження їх носіїв, що мало особливе значення для українців, які жили в умовах неслов'янської Австро-Угорської імперії. Так, на Галичині члени Руської трійці та ідейно близькі до них діячі для пропаганди ідеї слов'янської єдності прийняли давні слов'янські імена, якими часто підписували свої твори: Маркіян Шашкевич – Руслан, Іван Вагилевич – Далибор, Яків Головацький – Ярослав, Григорій Ількевич – Мирослав. Очевидно, не без впливу панславістських ідей Іван Франко у ранніх творах також широко використовував дохристиянські та слов'янські за походженням імена на зразок Всеволод, Владибор, Володимир, Володар, Люмир, Ростислав, Ратибор, Святослав, Славой, Яромир, Ярослав, Людиша, Мирослава тощо, чим також сприяв відродженню їх в активному вжитку українців XIX—XXI століть.

Добре усвідомлюючи надзвичайно важливу роль власних імен людей у лексичному складі української мови, Б. Грінченко знайшов можливість долучити до «Словаря української мови» додаток «Хресні імена людей», сформований головним чином на базі традиційних народнорозмовних українських варіантів християнських імен із залученням окремих дохристиянських. Однак при укладанні реєстру Б. Грінченко зосереджується не на християнській сутності імен, не розкриває їх сакраментальні можливості і навіть не подає їх канонічної форми, натомість зазначає стилістичні можливості кожного з іменних варіантів в українській мові, чим показує самобутній характер українського іменника та відповідність його потребам української нації. Важливо, що Б. Грінченко при формуванні реєстру власних чи, як він називає, хресних імен намагається якнайповніше подати результати майже тисячолітньої іменотворчості українців, завдяки якій постали такі колоритні та самобутні українські іменні варіанти, як Андрух, Бенедь, Васюта, Володар, Володислав, Гнат, Григор, Гриць, Грицько, Гурко, Ґабро, Данько, Дорош, Євнух, Зінець, Зінь, Зінько, Илаш, Илько, Іванина, Івахно, Йов, Йосип, Конаш, Кость, Лешко, Лукаш, Лукань, Мацько, Микола, Митро, Михайло, Мілько, Мусій, Назар, Оверко, Олекса, Олелько, Олешко, Онисько, Онишко, Опанас, Осип, Остап, Панас, Прокіп, Санько, Сень, Сизько, Славко, Стах, Стець, Тиміш, Тимко, Тодір, Трушко, Фесько, Чіпка, Стефан, Юрко, Ярема, Ярош, Ясько, Яцина, Яць, Яцько; Анниця, Вівдя, Гальшка, Ганна, Гапка, Горпина, Ґенця, Зінька, Ксандра, Луцька, Любина, Марусина, Маруся, Меланка, Надія, Настя, Наталка, Одарка, Оксана, Ониська, Параска, Санька, Стеха, Устя, Феська, Ярина[12] та ін. Світський характер реєстру українських імен Б. Грінченка був актуальним в культурно-історичних умовах першої половин ХХ століття. Однак, незважаючи на важливість реєстру «Хресних імен людей», в умовах бездержавності ця праця Б. Грінченка мала лише довідково-інформаційний характер та, що найприкріше, не була доступною широким верствам українців.

У радянський період на розвиток українського національного іменника негативно вплинули такі два чинники, як його ідеологізація та русифікація. До використання власних імен людей з ідеологічною метою, тобто для пропаганди певних світоглядних ідей, вдалися більшовики зразу після Жовтневої революції. Правильно оцінюючи важливість імені людини у системі її духовних цінностей, більшовики з властивою їм гарячковістю та безкомпромісністю взялися за перебудову іменників народів СРСР, у тому числі й українського. Оголосивши церкву та все, що з нею пов'язано, пережитком минулого, виявами мракобісся і т. п., більшовики поставили перед собою завдання створити новий, пролетарський іменник, комуністичний на змістом.

Ідеологізація більшовицької іменотворчості на теренах України мала такі три характерні ознаки: 1) нігілізм, тобто невіглаське ігнорування або навіть визнання шкідливою величезної духовної спадщини, пов'язаної з вибором, мотивами надання та вживанням численних християнських імен; 2) войовничий інтернаціоналізм – прагнення витворити наднаціональний іменник через невизнання та заперечення його національного характеру; 3) культотворення – використання імен для поширення культу партійних вождів. Так, намагаючись відкинути реєстр традиційних українських імен, головним чином християнських за походженням, ідеологи більшовизму заохочували замість них називати дітей новими, пролетарськими, іменами. Такі нові, пролетарські, імена найактивніше витворювали у середовищі низькокваліфікованих, малоосвічених, навіть злюмпенізованих робітників на базі апелятивів, як правило, чужомовних за походженням, котрі в той час нерідко можна було почути на численних мітингах та якими рясніли більшовицькі агітки. Так постали нові пролетарські імена на зразок Авангард, Барикада, Вагон, Герб, Геній, Герой, Граніт, Евакуац, Енергія, Електрифікація, Електростанція, Ера, Індустріалізація, Ідея, Іскра, Колективізація, Коментарія, Мир, Муза, Олімпіада, Свобода, Трактор та багато ін. Усього, на думку мовознавців, таких ідеологічно вмотивованих імен було близько 10 тисяч (!), однак у більшості випадків їх вживання не стало масовим. Прикметно, що первісне значення пролетарських імен-неологізмів далеко не завжди усвідомлювали й самі йменотворці.

Більшовицькі принципи інтернаціоналізму та марення світовою революцією створили сприятливі умови для масового, неконтрольованого запозичення численних чужомовних імен, прізвищ, прізвиськ і навіть теонімів, які в середовищі ідеологічно свідомих громадян Країни Рад стають новими пролетарськими іменами. Наприклад: Альфред, Геракл, Едмунд, Еразм, Марат, Радій, Рейнгольд, Роберт, Спартак, Тимур, Фрідріх, Леонард, Аврора, Аеліта, Альбертина, Альвіна, Альфреда, Анджела, Аріадна, Афродіта, Белла, Берта, Венера, Віргінія, Гертруда, Елеонора, Елла, Ельвіна, Ельза, Емма, Жанна, Клеопатра, Лаура, Луїза, Люсьєна, Матильда, Римма, Стелла та ін. Навіть побіжний аналіз поданих вище імен-неологізмів міжвоєнної доби показує, що їх творці особливо не переймалися (або через низький освітній ценз не могли цього зробити) походженням та функцією цих імен у мові-джерелі. Так, наприклад, у цьому списку пролетарських імен разом з іменами Марат або Спартак, які були утворені від прізвища французького революціонера Марата та, відповідно, прізвиська керівника повстання римських рабів Спартака, фігурують імена Тимур та Клеопатра, які утворено від прізвиськ ідеологічних ворогів більшовиків – визискувачів та гнобителів робітничого люду – середньоазіатського еміра Тимурленга та єгипетської цариці Клеопатри. Зовсім не зрозуміло, як узгоджувалася з атеїстичними принципами ідеології більшовиків пропаганда імен Аврора, Аріадна, Афродіта, Венера, утворених на базі теонімів. Очевидно, більшовицькі йменотворці належно не дбали про дотримання чистоти власних ідеологічних догм, їм важливо було побороти тисячолітні християнські традиції, а також зруйнувати реєстр самобутнього українського іменника.

Щоб посилити ідеологічну заангажованість окремих імен-неологізмів, зокрема чужомовного походження, у радянський період розвитку українського іменника непоодинокими були спроби переосмислити первісне значення окремих імен, пов’язавши чи нав’язавши їм комуністичну ідеологічну значущість. Так, наприклад, німецьке за походженням ім’я Гертруда (від давньоверхньонімецького gcr «спис» та trut «сильний, міцний») почали трактувати як пролетарське російське ім’я-неологізм з первісним значенням «героїня труда». Так само жіноче ім’я Карина тлумачили не як запозичення з латинської, де саrina означало «корабельне днище або човен», а як похідне від Карське (море), бо саме у Карському морі народилася дівчинка під час відомої арктичної експедиції 1933 р. на пароплаві «Челюскін». Ім’я Майя, що, як відомо, постало від імені однієї з давньогрецьких плеяд чи давньоіталійської богині природи, почали пов’язувати з російською назвою місяця травня, а точніше, відомого свята Міжнародної солідарності трудящих, яке в СРСР відзначали першого та другого травня.

Використання власних імен людей для поширення культу компартійних вождів як один із виявів ідеологізації українського іменника радянської доби спричинилося до масового творення імен на честь вождів пролетаріату, а особливо В. І. Лєніна, І. В. Сталіна. Так, лише на честь «вождя світового пролетаріату Владіміра Ільіча Лєніна» було утворено цілу низку імен на зразок Вілен, Вілена (пор. рос: Владимир+Ільич+Ленин), Віленін, Віленіна (пор. рос: Владимир+Ильич+Ленин), Віль (Владимир+Ильич+Ленин), Владилен, Владилена (Владимир+Ильич+Ленин), Владлен, Владлена (Владимир+Ленин), Вілор, Вілора (Владимир Ильич Ленин организатор революции), Нінель (анаграма від рос Ленин), Леніна, Леніана та ін. За зразком імені Лен?на на честь іншого комуністичного вождя згодом утворили ім’я Сталiна. Не бракувало серед комуністичних імен-неологізмів і своєрідних композитів, ідеологічний заряд яких помножувався, бо вони утворювалися та надавалися на честь одразу двох або й трьох видатних діячів комуністичного руху, наприклад: Марлен (Маркс+Ленин), Лентрозіні (Ленин+Троцкий+Зиновьев) та ін. У повоєнний період популярність ідеологічно витриманих імен-неологізмів помітно падає, а в окремих випадках українські інтелектуали дозволяли собі публічно засудити практику вживання деяких ідеологічно мотивованих імен. Так, Олесь Гончар у романі «Тронка» устами однієї з своїх героїнь засуджує практику називання дітей на честь комуністичних вождів, які, виявляється, були жахливими злочинцями: «…батько мав необережність запропонувати дочці змінити ім’я, бо звати її, власне, було не Ліна, а Сталіна, але на батькову раду перейменувати його Ліна-Сталіна так і скипіла, так і кинулася: – Я вам не колгосп, щоб мене перейменовувати! Раніш треба було думати!»

Своєрідними спробами освятити, канонізувати за допомогою ідеологічних імен знакові реалії радянської дійсності можна кваліфікувати появу таких неологізмів, як Октябрина (від російської назви місяця октябрь, у якому за старим стилем відбулося збройне захоплення влади прибічниками В. І. Леніна). Імена Карм, Карма, Кармія утворили на честь «Красной армии», Ревмир, Ревмира – «революции мировой», Ревпуть – «революционного пути», Роблен «родился быть ленинцем», Ревдит констатує, що носій цього імені —революційне дитя. Комуністичний Інтернаціонал молоді комуністичні ідеологи вшанували в імені Кім, а ім’я Лорікерік, мов матрьошка, вмістило основні комуністичні символи – Ленин-Октябрьская-революция-индустриализация-коллективизация-электрификация-радиофикация-коммунизм і т. п. Десяту річницю Жовтневої революції свідомі батьки віддзеркалили в імені сина Окдес (Октябрь десятый), перипетії з полярником О. Шмідтом породили потворно-неартикуляційне ім’я Оюшминальд (Отто Юльевич Шмидт на льдине) та ін. Комуністичні ідеологи вважали доречним утворювати та надавати немовлятам імена, які пропагували чергові партійні кампанії: чергова хвиля атеїстичної пропаганди була відображена в іменах близнюків Небо (рос: нет бога) і Бебо (рос: без бога); клич першого секретаря Комуністичної партії Микити Сергійовича Хрущова догнати і перегнати за економічним розвитком США знайшов свій відгук в іменах Догон і Перегон. Пор. ще: Серп і Молот.

Якщо звернути увагу на мовну основу ідеологічно мотивованих імен-неологізмів радянської доби, то впадає в око, що значна їх кількість утворена на лексичній базі російської мови. Російськомовна основа більшості комуністичних імен-неологізмів не обов’язково означає, що вони постали в комуністичній Росії, а лише засвідчує факт, що під личиною широко пропагованої інтернаціоналізації українського іменника здійснювалася його русифікація.