Передмова

Розділ I

Ви про мене нічого не знаєте, якщо не читали книжки під назвою «Пригоди Тома Сойєра», але це не біда. Цю книжку написав містер Марк Твен і загалом не дуже набрехав. Дещо він повигадував, але в цілому не наплів аж сім мішків гречаної вовни. Це нічого, я ще не бачив таких людей, які б зовсім не брехали, крім тітоньки Поллі та вдови, і хіба ще Мері. Про тітоньку Поллі, – це Тому Сойєру вона тітонька, – про Мері та вдову Дуглас ідеться саме в тій книжці, і там майже все правда, тільки де-не-де вигадки, – я вже про це говорив.

А завершується книжка ось чим: ми з Томом знайшли гроші, заховані грабіжниками в печері, й розбагатіли. Отримали ми по шість тисяч доларів на брата – й усе щирим золотом. Така була купа грошви – дивитися страшно! Ну, суддя Тетчер усе це взяв і поклав до банку, й ми тепер щодня отримували цілий долар прибутку, і так цілий рік, – не знаю навіть, чи хто здатен таку силу грошей витратити. Вдова Дуглас усиновила мене й пообіцяла, що буде виховувати, тільки мені в неї жилося несолодко: надто вже вона мене діставала всіма цими порядками та нормами, просто сил не було терпіти. Врешті-решт я взяв та й утік, вбрався у своє старе лахміття, заліз знову в ту саму діжку з-під цукру й сиджу, радію вільному життю. Однак Том Сойєр мене відшукав і розповів, що збирає ватагу розбійників. Прийме й мене, якщо я повернуся до вдови і буду поводитись, як годиться. Ну, я й повернувся.

Вдова поплакала наді мною, обізвала мене заблукалою вівцею й різними іншими словами. Але, зрозуміло, не щоб мене образити. Вона знову вбрала мене в усе нове, і я знову пітнів та цілий день ходив, наче зв’язаний. Все повернулося на свої місця. Перед вечерею вдова калатала у дзвін, і тут уже ніяк не можна було спізнюватись – конче приходь вчасно. А коли сядеш за стіл, не смій одразу братися до їжі: мусиш почекати, доки вдова не нахилить голову і не помурмотить трохи над тарілкою. Годували, в принципі, непогано; одне тільки кепсько – кожна страва зварена сама по собі. Це зовсім не те, коли перед тобою купа всіляких недогризків та недоїдків! Бувало, перемішаєш їх гарнесенько, вони просочаться соком і проскакують у горлянку значно легше.

Першого ж дня після вечері вдова взяла товсту книгу й почала читати мені про Мойсея в очереті, а мене просто розпирало від цікавості – так кортіло дізнатися, чим закінчиться історія; аж раптом вдова обмовилась, що цей Мойсей давно помер, і мені одразу перехотілося слухати, – плював я з високої гірки на небіжчиків.

Незабаром мені закортіло курити, і я запитав дозволу у вдови. Але вона не дозволила: сказала, що це шкідлива і дуже негарна звичка й мені потрібно від неї відучитися. Бувають же такі люди! Починають ганити те, про що й гадки не мають. Ось і вдова теж: трясеться над своїм Мойсеєм, коли він їй навіть не рідня, – та й взагалі, кому він потрібен, якщо давно помер, самі розумієте, – а мене сварить за те, що мені подобається курити. А сама, певно, нюхає тютюн – це нічого, їй-бо можна.

Її сестра, міс Вотсон – худюща, як скіпка, стара діва в окулярах – саме у той час переїхала жити до вдови й одразу ж причепилася до мене з букварем. Цілу годину вона до мене присікувалася, аж доки вдова не звеліла їй дати мені спокій. Та я б довше й не витримав. Потім цілу годину була нудьга смертельна, і я все крутився на стільці. А міс Вотсон усе чіплялася: «Не клади ноги на стіл, Гекльберрі!», «Не рипи так, Гекльберрі, сиди спокійно!», «Не позіхай і не потягуйся, Гекльберрі, поводься чемно!» Потім вона почала проповідувати про пекло, а я взяв та й ляпнув, що добре було б туди потрапити. Вона просто оскаженіла, а я ж нічого поганого не думав, тільки аби кудись втекти, так мені в них набридло, а куди – байдуже. Міс Вотсон сказала, що це дуже кепсько з мого боку і вона сама нізащо б так не говорила: вона намагається не грішити, аби потрапити до раю. Але я не бачив особливої втіхи в тому, щоб потрапити туди ж, куди й вона, і вирішив: то й старатися не буду. Звісно, вголос я нічого не сказав – знав, що від цього матиму тільки неприємності.

Тут вона заходилася розповідати про рай, та так, що й не спинити! Начебто робити там нічого не треба – прогулюйся собі цілий день із арфою та співай, і так навіки вічні. Мені це якось не дуже сподобалось. Але я цього, знову ж таки, не сказав. Спитав лише, як вона гадає, чи потрапить туди Том Сойєр? А вона й каже: «Ні, в жодному разі!» Я дуже зрадів, бо мені хотілося бути з ним разом.

Міс Вотсон все до мене чіплялася, тож врешті-решт це мені набридло й стало страшенно нудно. Незабаром до кімнати покликали негрів і почали молитися, а після того всі лягли спати. Я піднявся до себе нагору з недогарком свічки, поставив його на столі, сів перед вікном і спробував думати про щось веселе, – тільки нічого не вийшло: така напала туга, хоч помирай. Світили зірки, і листя в лісі шелестіло сумно-сумнісінько; десь далеко ухкав пугач – значить, хтось щойно помер; чути було, як кричить дрімлюга і виє собака, – значить, хтось незабаром помре. А вітер знай собі шепотів, і я ніяк не міг збагнути, про що він шепоче, і від цього по спині в мене бігали мурашки. Потім у лісі хтось застогнав; кажуть, так стогне привид, коли хоче розповісти про свої страждання, але не може домогтися, щоб його зрозуміли. Мовляв, тому привидові не лежиться спокійно в могилі, того він блукає ночами і тужить. Мені стало так страшно і тоскно, так захотілося, щоб хтось був поряд зі мною… А тут ще й павук спустився до мене на плече. Я його збив щиглем просто на свічку й не встиг отямитись, як той спопелів. Я знав, що це не до добра, не може бути гіршої прикмети, і дуже перелякався, аж душа в п’яти втекла. Того підхопився, повернувся тричі на каблуках, щоразу при цьому хрестячись, потім узяв ниточку, перев’язав собі пасмо волосся, щоб відігнати відьом, і все-таки не заспокоївся: це вірний спосіб тоді, коли знайдеш підкову і, замість того, щоб прибити її над дверима, загубиш; але я щось не чув, щоб таким чином можна було відвернути лихо, коли вб’єш павука.

Мене почали бити дрижаки. Я знову сів і вийняв люльку; в будинку було тихо, як у домовині, отже, вдова ні про що не дізнається. Минуло досить багато часу; я почув, як далеко в місті почав бити годинник: «Бум! Бум!» – пробило дванадцяту. А після того знову стало тихо, навіть тихіше, ніж перше. Незабаром я почув, як у темряві під деревами хруснула гілка – щось там рухалось. Я сидів нерухомо і прислухався. Аж раптом хтось ледь чутно нявкнув: «Няв! Няв!». От здорово! Я так само тихо нявкнув у відповідь, а потім загасив свічку й видерся через вікно на дах сараю. Звідти я сковзнув на землю і прокрався під дерева. Дивлюсь – так і є: Том Сойєр чекає на мене.

Розділ II

Ми навшпиньки рушили стежкою між деревами у кінець саду, нахиляючись якомога нижче, щоби гілки не черкали по голові. Проходячи повз кухню, я спіткнувся об корінь і наробив шуму. Ми присіли й затихли. Негр міс Вотсон – його звали Джим – сидів на ґанку кухні; ми дуже добре його бачили, бо у нього за спиною стояла свічка. Він схопився на ноги і десь зо хвилину прислухався, витягнувши шию; а тоді запитав:

– Хто там?

Він ще послухав, потім нечутно наблизився і зупинився просто між нами: можна було доторкнутися до нього пальцем. Час спливав, але стояла абсолютна тиша, а ми всі були так близько один до одного! Аж раптом у мене засвербіла щиколотка, а почухати її я боявся; потім засвербіло вухо, потім спина, якраз між лопатками. Думаю: якщо не почухаюсь зараз, то помру. Я потім не раз переконався: якщо ти десь у гостях, або на похороні, або хочеш заснути і ніяк не можеш – взагалі, коли аж ніяк не можна чухатись, – у тебе обов’язково зачешеться все одразу.

Тут Джим і каже:

– Послухайте, хто це? Де ж ви? Я ж усе чув, свинство яке! Гаразд, я знаю, що мені робити: сяду й сидітиму, доки знову щось не почую.

І він усівся на землю, просто між мною і Томом, притулився спиною до дерева і витягнув ноги так, що ледь не дістав до мене. У мене почав свербіти ніс. Потім у носі. Потім під носом. Свербіло так, що аж сльози на очах виступили. Я просто не знав, куди себе подіти. Така напасть тривала хвилин шість або сім, але мені здалось, що пройшло набагато більше часу. Тепер у мене чухалося в одинадцяти місцях одразу. Я подумав, що зможу протриматись ще не більш як хвилину, але якимось дивом тримався й далі. І тут якраз Джим почав глибоко дихати, потім захропів, і у мене все одразу минуло.

Том подав мені знак – ледь чутно прицмокнув губами, – і ми рачки поповзли геть. Коли відповзли кроків на десять, Том прошепотів мені, що хоче задля сміху прив’язати Джима до дерева. А я сказав: «Краще не треба, він прокинеться й наробить галасу, і тоді побачать, що мене немає на місці». Том сказав, що в нього замало свічок, треба було б пробратись до кухні й узяти побільше. Я намагався його відмовити, мовляв, Джим може прокинутись. Але Тому хотілося ризикнути, тож ми зайшли на кухню, взяли там три свічки, і Том залишив на столі п’ять центів як плату. Потім ми з ним вийшли; мені кортіло чимшвидше опинитися подалі, але Том хотів підповзти до Джима і якось пожартувати з нього. Я почекав його, і мені здалося, що пройшло багатенько часу – так було довкола безлюдно й тихо.

Коли Том повернувся, ми з ним побігли стежкою навколо саду й незабаром опинилися на самісінькій верхівці гори по той бік будинку. Том сказав, що стягнув капелюх із Джима й повісив його на гілку в нього над головою, а Джим трохи поворухнувся, але так і не прокинувся. Наступного дня негр розповідав, нібито відьми зачаклували його, приспали і їздили на ньому по всьому штату, а потім знову посадили під дерево й повісили його капелюх на гілку, щоб одразу видно було, чия це справа. А іншого разу Джим розповідав, що вони доїхали на ньому до Нового Орлеану; потім у нього з кожним разом виходило все далі й далі, так що зрештою він став говорити, нібито відьми об’їхали на ньому навколо світу, замучили його ледь не до смерті, й спина у нього була вся стерта, як під сідлом. Джим так запишався після цього, що на інших негрів і дивитись не хотів. Негри приходили за багато миль послухати, як Джим буде розповідати про свої пригоди, і його так поважали, як жодного іншого негра у наших краях. Зустрівши Джима, чужі негри зупинялися, відкривши рота, і дивилися на нього, наче на якесь диво.

Коли темніло, негри полюбляли збиратися на кухні біля вогню і розповідати про відьом; але варто було комусь завести про це мову, як Джим негайно втручався: «Ой, ну що ти можеш знати про відьом?!». І оповідачеві не лишалось нічого іншого, як одразу замовкнути. П’ятицентову монетку Джим нанизав на мотузочок і завжди носив на шиї; він розповідав, нібито цей талісман – чортів подарунок, і нібито ним можна лікувати від усіх хвороб і викликати відьом, коли заманеться, варто лише пошепотіти над монеткою. Щоправда, Джим ніколи не зізнавався, що саме він шепоче. Негри з усієї округи віддавали Джиму все, що у них було, аби тільки глянути на цю монетку; однак вони нізащо на світі не доторкнулися б до неї, бо ж монета побувала в руках чорта. Робітник він став тепер нікудишній – дуже вже загордився, що бачив чорта і возив на собі відьом по цілому світу.

Так от, коли ми з Томом підійшли до урвища й подивилися вниз, на містечко, там світилося лише три чи чотири віконця, – певно, в тих будинках, де лежали хворі; над нами яскраво сяяли зірки, а нижче міста велично і плавно текла ріка завширшки з милю. Ми спустилися з гори, розшукали Джо Гарпера з Беном Роджерсом і ще двох чи трьох хлопчиків; вони ховалися на старому чинбарному заводі. Ми відв’язали човника і спустилися річкою милі на дві з половиною, а потім висадились на берег у тому місці, де з гори зсунувся чималий пласт ґрунту.

Коли ми підійшли до кущів, Том Сойєр примусив усіх нас присягнутися, що не розкриємо таємниці, а потім показав лаз до печери – там, де чагарі росли найгустіше. Потім ми запалили свічки і поповзли в прохід. Рачкувати довелося, певно, кроків двісті – й тут перед нами відкрилася печера. Том покрутився у проходах і хутко прослизнув під стінку в одному місці, – ви б ніколи не помітили, що там є лаз. Цим вузьким ходом ми пролізли до такої собі начебто кімнати, дуже вогкої й холодної, і тут зупинилися.

Том сказав:

– Так от. Ми збираємо ватагу розбійників, яку назвемо «Ватага Тома Сойєра». І хто хоче з нами чинити розбій, мусить скласти присягу та підписатися своєю кров’ю.

Усі погодилися. Тоді Том дістав аркуш паперу, де в нього було написано присягу, і прочитав її. Вона закликала всіх хлопців дружно стояти за ватагу і нікому не розкривати її таємниць. А якщо чужак скривдить хлопця з ватаги, тоді той, кому накажуть вбити кривдника й усіх його родичів, має не їсти й не спати, поки не вб’є їх усіх і не виріже в них на грудях хрест – знак нашої ватаги. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки той, хто входить до ватаги; а якщо хтось поставить, тоді ватага подасть позов до суду; якщо ж він знову поставить, то його вб’ють. А якщо хто-небудь із ватаги викаже нашу таємницю, то йому треба перерізати горлянку, а потім спалити труп і розвіяти попіл по вітру, кров’ю викреслити ім’я зрадника зі списку й більше його не згадувати; а колишні товариші мусять проклясти його й забути назавжди.

Усі сказали, що присяга чудова, й запитали Тома, чи сам він її придумав. Том відповів, що дещо придумав сам, а решту взяв із книжок про розбійників та піратів, – у кожної нормальної ватаги буває така присяга.

Хтось підкинув ідею, що добре було б убивати родичів тих хлопців, які викажуть таємницю. Том сказав, що думка непогана, і відразу вписав її олівчиком.

Тут Бен Роджерс і каже:

– А ось у Гека Фінна родичів немає, як із ним бути?

– Ну то й що, батько ж у нього є! – відповідає Том Сойєр.

– Так, батько є, тільки де його тепер знайдеш? Він, бувало, валявся собі п’яний на чинбарному заводі, разом із свинями, та ось уже більш як рік щось його не видно у наших краях.

Порадилися вони між собою і вже зовсім зібралися було мене викреслити, бо, кажуть, у кожного розбійника мають бути родичі або хто-небудь, кого можна вбити, інакше буде несправедливо. Нарада зайшла в глухий кут, ніхто нічого не міг запропонувати. Я спочатку ледь не заплакав, а потім раптом придумав: можна вважати родичкою міс Вотсон – нехай її вбивають. Усі загомоніли:

– Ну що ж, вона згодиться. Тепер усе в порядку. Гека можна прийняти.

Тоді всі почали колоти собі пальці шпилькою і підписуватися кров’ю, і я теж поставив свою закарлючку на папері.

– Ну, а чим ще ця ватага займатиметься? – запитує Бен Роджерс.

– Нічим, тільки пограбуваннями та вбивствами.

– А як ми будемо грабувати? Може, у будинки залазитимемо, чи худобу будемо забирати, чи…

– Дурниці! Це не грабіж, якщо забирати в людей худобу чи якісь речі з дому, це крадіжка, – каже Том Сойєр. – А ми не злодії. У крадіжці немає жодного шику. Ми розбійники! Одягнемо маски, будемо зупиняти диліжанси та карети на великій дорозі, вбивати пасажирів і забирати в них годинники і гроші.

– І обов’язково треба їх убивати?

– Аякже! Без цього ніяк. Може, хтось із ватажків так не думає, але взагалі вважається, що краще вбивати всіх, – окрім тих, кого ми приведемо сюди, до печери, і триматимемо, доки вони не дадуть викуп.

– Викуп? А що це таке?

– Не знаю. Але так мусить бути. Я про це читав у книжках, і нам, звісно, теж доведеться так робити.

– Та як же ми це будемо робити, коли не знаємо, що воно таке?

– Ну, вже якось будемо. Кажу ж тобі: в усіх книжках так написано – чи ти не чуєш, що я кажу? Ти що, хочеш робити все по-своєму, не так, як у книжках, щоб ми зовсім заплуталися?

– Ага, добре тобі говорити, Томе Сойєр, але як вони дадуть викуп – щоб їх дідько забрав! – якщо ми не знаємо, як це робиться? А ти сам як думаєш, що воно таке?

– Ну, не знаю. Сказано: треба їх тримати, доки вони не дадуть викуп. Може, це означає, що треба їх тримати, поки вони не помруть.

– Схоже на правду… Це нам підійде. Чого ж ти раніше так не сказав? Мовляв, будемо їх тримати, поки вони не вріжуть дуба… Але ж клопоту з ними буде – це і годувати треба, і дивитись, щоб не втекли…

– Щось ти таке кажеш, Бене Роджерс… Як же вони зможуть утекти, коли біля них буде вартовий? Він застрелить їх, щойно вони ворухнуться.

– Вартовий? Нічого собі! Значить, комусь доведеться всю ніч не спати тільки через те, що їх треба стерегти? Як на мене, це дурня. Чому ж не можна взяти ломаку та й викупити їх одразу ломакою по голові?

– Тому що в книгах цього немає – ось чому. Слухай, Бене Роджерс: ти взагалі хочеш буди справжнім розбійником чи не хочеш? Ти що, думаєш, люди, які пишуть книжки, не знають, як це по-справжньому робиться? Навчати їх зібрався, чи що? Навіть і не думай! Ні, шановний, хай наші полоненні дають викуп за всіма правилами.

– Ну й нехай. Я ж не проти! Я тільки кажу: по-дурному якось виходить… Слухай, а жінок ми теж будемо вбивати?

– Знаєш, Бене, якби я був таким неуком, як оце ти, то більше мовчав би. Вбивати жінок! Чого це раптом, якщо у книжках такого не пишуть? Е, ні! Ти приводиш їх до печери і поводишся з ними якомога ввічливіше, а там вони потроху в тебе закохуються і вже самі не хочуть повертатись додому.

– Ну, якщо так, то згода; тільки не розумію, навіщо таке робити. Сам подумай: як наб’ється у нас в печеру жінок і всілякого люду, який чекає на викуп, то й самим розбійникам не буде куди подітись… Ні-ні, давай далі, я нічого не кажу.

Маленький Томмі Барнс устиг уже заснути, і коли його розбудили, злякався, заплакав і почав проситися додому до мами, сказав, що більше не хоче бути розбійником.

Усі почали з нього насміхатися і дражнити плаксієм, а він надув губи і сказав, що зараз же піде й розкаже всім про наші таємниці. Але Том дав йому п’ять центів за мовчання, а потім оголосив, що ми всі зараз підемо додому, а наступного тижня зберемося й тоді вже кого-небудь пограбуємо й уб’ємо.

Бен Роджерс сказав, що не може часто йти з дому, хіба що в неділю, і запитав, чи не можна почати з наступної неділі; але хлопці гуртом вирішили, що в неділю гріх убивати і грабувати, тож про це не може бути й мови. Ми домовилися зустрітися і призначити день якомога швидше, потім обрали Тома Сойєра отаманом ватаги, а Джо Гарпера – помічником, і розійшлися по домівках.

Я видерся на дах сараю, а звідти – у вікно своєї кімнати, коли вже світало. Мій новий костюм увесь був закапаний свічкою і вимазаний глиною, а сам я втомився, наче пес.

Розділ III

Ну й лаяла ж мене вранці стара міс Вотсон за брудний одяг! Зате вдова зовсім не сварилась, тільки відчистила свічне сало та глину і потім була така сумна, що я вирішив поводитися трошки краще, якщо зможу. Тоді міс Вотсон відвела мене до комірчини і примусила молитися, але нічого не вийшло. Вона наказала мені молитися щодня – мовляв, чого я проситиму, те мені Бог і пошле. Але хіба то так просто? Я чесно старався. Одного разу вимолив собі вудку, тільки без гачків. А нащо вона мені без гачків? Разів три чи чотири я пробував вимолити собі й гачки, але чомусь нічого не вийшло. Якось на днях я запитав, чи не може міс Вотсон помолитися замість мене, а вона обізвала мене дурнем і навіть не пояснила, за що. І досі не розумію, що я не так сказав.

Одного разу я довго сидів у лісі, все думав про це. Кажу собі: якщо людина може вимолити все, що завгодно, то чому ж диякон Уїнн не вимолив назад свої гроші, коли прогорів на торгівлі свининою? Чому вдова не може вимолити срібну табакерку, яку в неї вкрали? Чому міс Вотсон не помолиться, щоб їй трохи погладшати? Ні, думаю, тут щось не так. Пішов і спитав удову, а вона каже: можна молитися лише про «духовні блага». Це було явно не для мого розуму; ну, вона мені розтлумачила, мовляв, я мушу допомагати іншим і робити для них усе, що можу, піклуватися про них постійно і зовсім не думати про себе. І про міс Вотсон також піклуватися, – якщо я правильно зрозумів.

Я пішов до лісу, довго думав і так, і сяк, але ніяк не міг допетрати: яка ж від цього користь? Хіба що тільки іншим людям. Того зрештою вирішив не ламати над цим голови, може, як-небудь і так обійдеться. Іноді, бувало, вдова сама візьметься за мене і почне розповідати про Боже провидіння, та так, що аж сльоза пробиває; а наступного дня, глянь, міс Вотсон знову за своє і знову збиває мене з пантелику. Я почав здогадуватись, що насправді є два Боги: з Богом удови нещасний грішник ще якось порозуміється, а якщо ж потрапить до лап Бога міс Вотсон, тоді йому так просто не викрутитись. Усе це я обміркував і вирішив, що краще піду під опіку до Бога вдови, якщо я йому придамся. З іншого боку, ніяк не міг збагнути, навіщо я йому взагалі потрібен і яка від мене може бути користь, коли я геть нічого не знаю, поводжуся кепсько, і сам із простого люду, а не якогось там шляхетного роду.

Мого батька у нас у місті не бачили вже понад рік, і я зовсім заспокоївся; якщо чесно, то й бачити його більше не хотів. Тверезий він, бувало, все мене лупцює, тільки під руку йому потраплю; щоправда, я намагався втекти від нього до лісу, як тільки побачу, що він тиняється поблизу. Так ось, десь у цей час його виловили з річки, миль зо дванадцять вище від міста, – я чув про це від людей. Принаймні вирішили, що це він і є: на зріст потопельник був підходящий, і в лахмітті, й волосся довге-предовге; все це дуже нагадувало батька, тільки обличчя ніяк не можна було розібрати – він так довго був у воді, що воно й на обличчя не дуже було схоже. Казали, що він плив річкою догори обличчям. Його виловили з води і закопали на березі. Але я не довго тішився, бо згадав одну штуку. Усім відомо, що чоловік-потопельник повинен плисти річкою не догори обличчям, а донизу. Ось тому я і здогадався, що це був зовсім не батько, а якась утоплениця в чоловічому одязі. І знову на душі в мене стало неспокійно. Я все чекав, що старий ось-ось припхається, а мені цього аж ніяк не хотілося.

Майже цілий місяць ми гралися в розбійників, а потім я покинув ту забаву. І решта хлопців також. Ми нікого не пограбували і не вбили – так лише, дурня клеїли. Вибігали з лісу і кидалися на погоничів свиней або на жінок, які везли на ринок зелень і овочі, але ніколи нікого не чіпали. Том Сойєр називав свиней «зливками», а ріпу та зелень – «коштовностями». А потім, повернувшись до печери, ми хвалилися один перед одним, що зробили і скільки людей убили та поранили. Але я щось не бачив, який нам від цього зиск. Якось Том послав одного хлопця бігати містом з палаючим смолоскипом, який він називав «пароль» (знак для усієї ватаги негайно зібратися разом), а потім сказав нам, що він отримав від своїх розвідників зашифроване повідомлення. Нібито завтра біля печери зупиниться цілий караван заможних арабів та іспанських купців – з двома сотнями слонів, шістьма сотнями верблюдів та тисячею в’ючних мулів, навантажених діамантами, а охороняють все те добро лише чотириста солдат; тож ми влаштуємо засідку, переб’ємо їх усіх і захопимо здобич. Ватажок наказав нам нагострити мечі, вичистити рушниці й бути напоготові. Він навіть на віз із бруквою не міг напасти без того, щоб не нагострити мечі й не вичистити рушниці, хоча нащо їх гострити та чистити, коли це були звичайні собі палиці та ручки від щіток, – скільки не гостри, ні на йоту кращими не будуть. Мені якось не віри-лось, що ми можемо побити таку кількість іспанців і арабів, хотілося тільки подивитися на верблюдів і слонів, тому наступного дня, в суботу, я був на призначеному місці й сидів разом з іншими у засідці. За сигналом ми вистрибнули з кущів і скотилися з гори донизу. Але ніяких іспанців і арабів там не було, верблюдів і слонів також. Виявилось, що це всього лише екскурсія недільної школи, до того ж тільки один перший клас. Ми на них накинулись і розігнали дітлахів по всій долині. Але здобичі нам не дісталось, окрім пряників та варення, та ще Бен Роджерс підібрав ганчір’яну ляльку, а Джо Гарпер – молитовник та брошурку для спасіння душі; а потім за нами погналася вчителька, і ми все це покидали та й дали драла. Ніяких діамантів я там не побачив, про що і сказав Тому Сойєру. Та він стояв на своєму: мовляв, були й діаманти – цілі гори діамантів, і араби, і слони, і багато всякого добра. Я запитую: «Чому ж ми тоді нічого не бачили?» А він каже: «Якби ти бодай щось знав, хоча б прочитав книжку, яка називається «Дон Кіхот», тоді б не питав. Вся причина, – каже, – в чаклунстві». Тобто насправді там були сотні солдат, і слони, і скарби, і все решта, тільки на нашу голову десь узялися вороги – чаклуни, як Том їх назвав, – і всі ці скарби вони перетворили на недільну школу, щоб нас подратувати. Я кажу:

– То що ж, давайте нападемо на цих чаклунів і провчимо їх, як слід!

Том Сойєр обізвав мене бовдуром.

– Та що ти! – обурився він. – Чаклун може викликати ціле полчище духів, і вони тебе вмить порубають, не встигнеш навіть кавкнути. Бо вони заввишки з дерево, а завтовшки як церква.

– Ну, – кажу, – а якщо ми теж викличемо духів собі на підмогу? Зможемо побити тих, чужих, чи ні?

– Як же ти їх викличеш?

– Не знаю. А як викликають?

– Як? Потруть стару бляшану лампу або залізну каблучку, і тоді з усіх боків з’являються духи, грім гуркоче, блискавка так і спалахує, дим клубочиться, і все, що духам наказати, вони відразу ж роблять. Наприклад, вони бавлячись можуть вирвати із землі дроболиварну башту і торохнути нею по голові директора недільної школи або взагалі кого завгодно.

– Для кого ж вони так стараються?

– Та для будь-кого, хто потре лампу або каблучку. Вони вважають володарем кожного, хто тре лампу чи каблучку, і повинні робити все, що він накаже. Якщо він накаже збудувати палац у сорок миль довжиною з самих лише діамантів та напхати його під зав’язку жувальною гумкою або чим там душа побажає, чи викрасти доньку китайського імператора за дружину, – вони все це мусять зробити, та ще за одну ніч, перш ніж зійде сонце. Мало того: вони повинні тягати цей палац по всій країні, куди тільки володарю заманеться, розумієш?

– Ось що, – кажу, – як на мене, всі духи – просто тупі віслюки, якщо не залишать цей палац собі, замість того, щоб клеїти дурня і втрачати таку нагоду! Мало того: якби я був духом, я б оцього володаря, який із лампою, послав би к бісовій мамі. Ото ще, буду я відриватися від справ і мчати до нього тільки того, що він потер якийсь мотлох!

– Не вигадуй, Геку! Якщо ти дух, ти повинен з’явитися, коли він потре лампу, хочеш ти цього чи ні.

– Що? Це коли я буду заввишки з дерево, а завтовшки як церква? Добре вже, я перед ним з’явлюся; тільки готовий побитися об заклад на що хочеш – я його зажену на найвище дерево, яке трапиться у тих місцях.

– Та ну тебе, Геку, з тобою говорити – дурно час тратити! Ти вже, здається, зовсім нічого не розумієш – наче телепень якийсь.

Два чи три дні я все думав про це, а потім вирішив сам подивитися, скільки правди в цій побрехеньці. Узяв стару бляшану лампу і залізну каблучку, пішов до лісу і тер, доки не спітнів, як індіанець. Думаю собі: збудую палац і продам. Тільки нічого не вийшло – духи так і не з’явилися. Так що, по-моєму, всі ці дурниці Том Сойєр просто вигадав, як завжди вигадує. Сам він, здається, повірив і в арабів, і у слонів. Ну, а я – інша справа: з усього було видно, що це звичайна недільна школа.

Розділ IV

Так минуло місяців три-чотири, вже давно настала зима. Я майже щодня ходив до школи, навчився складати докупи слова, трохи читати й писати. І ще вивчив напам’ять таблицю множення до «шість на сім – тридцять п’ять»; а далі, щось мені так здається, нізащо не вдасться подужати, хоч до ста років учись. Та й взагалі, я математику не дуже люблю.

Спочатку я цю школу терпіти не міг, а потім нічого, став звикати потроху. Коли, бувало, ну дуже вже набридне, я втечу з уроків, а наступного дня мене вчитель відшмагає; це йшло мені на користь і дуже підбадьорювало. Чим довше я ходив до школи, тим легше мені ставало. І до всіх суворих правил удови я теж помалу звик – якось притерпівся. Найважче було привчитися жити в будинку і спати на ліжку; аж до настання холодів я все ж інколи втікав на волю і спав у лісі – це було чимось на кшталт відпочинку. Старе життя мені було більш до смаку, але й до нового я теж почав звикати, воно мені навіть почало подобатись. Вдова казала, що я виправляюся потроху і поводжуся не так вже й кепсько. Казала, що їй за мене не доводиться червоніти.

Якось вранці я перекинув за сніданком сільничку. Я швидко схопив дрібку солі, щоб перекинути її через ліве плече і відвернути біду, але тут міс Вотсон невчасно нагодилася і зупинила мене. Каже: «Забери руки, Гекльберрі! Завжди ти насмітиш усюди!» Вдова за мене заступилася, тільки було пізно, біду все одно вже було не відвернути, це я точно знав. Я вийшов з дому, почуваючись зле, і все ламав голову, де ця біда зі мною трапиться і якою саме вона буде. Коли-не-коли лихо можна відвернути, тільки це був не той випадок, тож я і не пробував щось робити, а просто вештався містом у пригніченому настрої та чекав, де ж воно зі мною станеться.

Я вийшов у сад і перебрався через високий дерев’яний паркан. На землі було десь на дюйм снігу, який щойно випав, і я побачив на ньому сліди: хтось ішов від каменярні, потоптався трохи біля паркану, а потім пішов далі. Дивно було, що він не зайшов у сад, простоявши стільки часу біля паркану. Я не міг збагнути, у чому справа. Дивно якось… Я хотів був піти по слідах, але перед тим нахилився, щоб роздивитися їх. Спочатку я нічого особливого не бачив, а тоді помітив: на лівому каблуці було набито хрест із великих цвяхів, щоб відвертати нечисту силу. Я стрімголов скотився з гори, час від часу озираючись, але нікого не було видно. Помчав я до судді Тетчера. Він сказав:

– Ну, хлопче, ти щось зовсім захекався. Ти прийшов за відсотками?

– Ні, сер, – кажу я. – А хіба для мене щось є?