Розділ V

Я зачинив за собою двері. Потім повернувся, дивлюся – ось він, таточко! Я його завжди боявся – дуже вже він мене лупцював. Мені здалося, ніби я й тепер злякався, але потім зрозумів, що помилився. Тобто спочатку, звісно, від несподіванки трохи не вмер, мені аж подих перехопило – так він несподівано з’явився, але я одразу ж оговтався і зрозумів, що зовсім не боюсь, навіть говорити про це не варто.

Років батькові було близько п’ятдесяти, та й на вигляд стільки. Волосся у нього довге, нечесане і брудне, висить патлами, і тільки очі світяться крізь нього, немов крізь кущі. Волосся чорне, жодної сивої волосини, і довгі закудлані баки теж чорні. На обличчі, хоч його майже не видно за волоссям, ані кровинки – воно зовсім бліде; але не таке бліде, як в інших людей, а таке, що глянути страшно і гидко, – як розпороте риб’яче черево. А одяг – суцільне дрантя, нема на що дивитись. Одну ногу він заклав на коліно; чобіт на цій нозі луснув, звідти стирчали два пальці, й він ними ворушив час від часу. Капелюх валявся на підлозі – старий, чорний, з широкими крисами й верхом, що провалився всередину, ніби каструля з кришкою.

Я стояв і дивився на нього, а він дивився на мене, злегка похитуючись на стільці. Свічку я поставив на підлогу. Я помітив, що вікно відчинене: значить, він видерся спочатку на сарай, а звідти потрапив до кімнати. Він оглянув мене з голови до п’ят, потім каже:

– Ти ба’, як вирядився – ой-ой-ой! Певно, думаєш, ти тепер велике цабе, еге ж?

– Може, думаю, а може, й не думаю, – відповідаю я.

– Ти гляди мені, не пащекуй! – каже. – Ич, понабирався дурощів, поки мене не було! Я з тобою швидко розберуся, виб’ю з тебе пиху! Теж мені, розумний став, – кажуть, навіть читати і писати вмієш. Що, думаєш, батько тепер і нігтя твого не вартий, якщо він неграмотний? Я ці дурниці з тебе повибиваю. Це ж хто тобі велів набиратися цього дурнуватого благородства? Ну, кажи, хто велів?

– Вдова.

– Вдова? Ось воно як! А хто це вдові дозволив пхати носа не у своє діло?

– Ніхто не дозволяв.

– Ну, нічого, я їй покажу, як лізти, куди не просять! А ти школу свою покинь! Почув? Я їм всім покажу! Навчили хлопця задирати носа перед рідним батьком, наприндився, як індик! Ну, якщо тільки я побачу, що ти пхаєшся до тієї дурної школи, начувайся! Твоя мати ні читати, ні писати не вміла, так неграмотна і померла. Всі твої родичі так і померли неграмотні. Я сам ні читати, ні писати не вмію, а воно, дивись, яким франтом вирядилось! Не така я людина, щоб це терпіти, чуєш мене? А ну ж бо, почитай, я послухаю.

Я взяв книжку й почав читати щось про генерала Вашингтона і про війну. Не минуло і півхвилини, як батько вгатив по книжці кулаком, і вона полетіла через усю кімнату.

– Правильно. Читати вмієш. А я спершу й не повірив. Все, годі задаватися, бо я цього терпіти не збираюсь! Стежити за тобою буду, за франтом таким, і якщо спіймаю біля цієї самої школи, битиму, як сидорову козу! Всиплю так, що мало не здасться! Гарний синок, нічого не скажеш!

Він узяв до рук синю з жовтим картинку, де було намальовано хлопчика з коровами, й запитав:

– А це що таке?

– Це мені дали за те, що я добре вчуся. Він роздер картинку навпіл і сказав:

– Я тобі дам теж дещо: ременя добрячого!

Він довго бурчав щось собі під ніс, потім сказав:

– Ти ба, як розніжився! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килим на підлозі, – а рідний батько мусить валятися на чинбарному заводі разом зі свинями! Добре, синочку, добре! Нічого, я всю цю пиху з тебе швидко повибиваю! А то вже геть запанів – розбагатів, кажуть! Га? Це ж яким таким чином?

– Брехня це все – ось яким.

– Слухай, ти як це зі мною розмовляєш? Я терпів, терпів, але більше терпіти не буду, так що ти мені не пащекуй. Два дні я вже у місті – і тільки й чую, що про твоє багатство. І нижче по річці теж про це чув. Того і приїхав. Ти мені ці гроші дістань до завтра – вони мені потрібні.

– Немає в мене ніяких грошей.

– Брешеш! Вони у судді Тетчера. Забери їх. Вони мені потрібні.

– Кажу ж вам: немає в мене ніяких грошей! Спитайте самі у судді Тетчера, він вам те саме скаже.

– Ясно, що я його спитаю; я його примушу сказати! Доведеться йому діставати гаманця, зі мною жарти кепські! Ану, скільки у тебе в кишені? Мені потрібні гроші.

– Лише один долар, і він мені самому потрібен…

– Ха, він тобі потрібен! А мене що до того? Давай сюди, кажу.

Він взяв монету і спробував її на зуб – чи не фальшива, – потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні – батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.

Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.

Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого – тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.

Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.

Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, – можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі слова, і навіть пустив сльозу; дружина його теж заплакала; а батько сказав, що ніхто дотепер не розумів, яка він насправді людина; і суддя відповів, що він цьому вірить. Старий сказав, що людина, якій у житті не поталанило, потребує співчуття; і суддя відповів, що це абсолютно правильно, і обидва вони знову почали втирати сльози. А перед тим, як іти спати, старий підвівся, простягнув руку і промовив:

– Подивіться на цю руку, пані й панове! Потисніть її! Ця рука раніше була рукою брудної свині, але тепер усе змінилося: тепер це рука чесної людини, яка починає нове життя і краще помре, ніж повернеться до старого. Ви ще згадаєте мої слова. Не забувайте, що я сказав! Тепер це чиста рука. Потисніть її, не бійтесь!

І всі присутні, розчулені до сліз, один за одним потиснули йому руку. А дружина судді її навіть поцілувала. Після цього батько присягнувся не пити і замість підпису поставив хрест. Суддя сказав, що це історична, свята хвилина… Ну, словом, щось таке. Старого відвели до найкращої кімнати, яку тримали для гостей. А вночі йому раптом до смерті закортіло випити; він видерся на дах, спустився униз підпорою на ґанок, побіг до міста, там обміняв новий сюртук на сулію оковитої, заліз назад і давай бенкетувати. На світанку він знову чогось попхався у вікно, а оскільки був п’яний до поросячого виску, то скотився з даху, зламав ліву руку в двох місцях і трохи не замерз на смерть; хтось його підібрав уже на світанку. А коли пішли дивитися, що робиться в кімнаті для гостей, то довелося міряти глибину лотом, перш ніж рушати вплав.

Суддя дуже образився. Він сказав, що старого, мабуть, можна виправити хіба що гарною кулею з рушниці, а іншого способу він не бачить.

Розділ VI

Так от, коли мій старий вичухався, він подав скаргу в суд на суддю Тетчера, щоб той повернув мої гроші, а тоді взявся й за мене, бо школу я так і не покинув. Разів зо два він мене спіймав і відлупцював, тільки я все одно ходив до школи, а від нього весь час ховався або втікав. Раніше мені не дуже й подобалося вчитись, але тепер я вирішив, що неодмінно ходитиму до школи – батькові на зло. Суд усе відкладали, скидалось на те, що його ніколи не почнуть, тож я час від часу позичав у судді Тетчера два-три долари для свого старого, щоб відкупитися від різок. Щоразу, коли я давав йому гроші, він напивався в дим; і щоразу, коли він напивався, то тинявся містом та буянив; і щоразу, коли він влаштовував дебош чи хуліганив, його запроторювали у в’язницю. Він був дуже задоволений – таке життя було йому до душі.

Але щось він дуже вже внадився вештатись біля будинку вдови, аж доки та його не насварила: якщо він, мовляв, не облишить цю звичку, йому доведеться про це пожаліти. Ну й розізлився ж мій татуньо! Пообіцяв, що покаже, хто господар Гека Фінна.

І от якось навесні він вистежив мене, спіймав і вивіз у човні милі за три вверх по річці, а там переправився на той бік у такій місцині, де берег був лісистий і житла ніякого довкіл, крім старої рубленої хижки в гущавині лісу. Її нізащо не знайдеш, якщо не знаєш, де шукати.

Він мене не відпускав ані на хвильку, тому про втечу не варто було й думати. Жили ми в цій старій хижці, й він завжди замикав на ніч двері, а ключ клав собі під голову. Він мав рушницю – певно, поцупив у когось, – і ми з ним ходили полювати, а ще рибалили, цим і харчувались. Частенько він закривав мене на замок і їхав у крамницю милі за три, до переправи; там міняв дичину та рибу на віскі, привозив пляшку додому, напивався, співав пісень, а тоді лупцював мене. Вдова все ж таки якось вивідала, де мене шукати, і прислала мені на виручку чолов’ягу, але батько прогнав його, налякавши рушницею. А незабаром я й сам звик тут жити, і мені навіть подобалось, – усе, крім батькового ременя.

Жилося нічого так – хоч цілий день палець об палець не вдаряй, знай кури та рибку лови; ні тобі книжок, ні навчання. Так минуло місяців зо два, чи, може, й більше. Мій одяг перетворився в лахміття, я знову ходив брудний і вже не розумів, як це мені подобалося жити в будинку вдови, де треба було вмиватися і їсти з тарілки, і розчісуватися, і лягати та прокидатися вчасно, і нидіти над книжкою, та ще й стара міс Вотсон, бувало, гризе тебе постійно. Мені вже туди не хотілося. Я покинув було лаятись, бо вдова цього не любила, а тепер знову почав, якщо вже мій старий нічого не мав проти. Ну, загалом нам у лісі жилося зовсім не погано.

Але помалу старий зовсім розперезався, почав лупцювати мене палицею, і цього я не стерпів. Я був весь у рубцях. І вдома йому вже не сиділося: поїде кудись, бувало, а мене замкне. Одного разу він так поїхав і не повертався три дні. Так нудно було! Я вже думав, що він потонув і мені ніколи звідси не вибратись. Мені стало страшно, і я вирішив, що треба якимось чином тікати звідси. Я багато разів намагався вилізти з хижки, але ніяк не міг відшукати лазівку. Вікно було таке, що навіть псу не пролізти. Комином я теж не міг піднятися: він виявився надто вузьким. Двері були збиті з товстих і міцних дубових дощок. Батько, коли їхав десь, намагався ніколи не залишати в хижці ножа чи взагалі чогось гострого; я, певно, разів сорок обшукав усе в хаті, можна сказати, весь час тільки цим і займався, бо все одно більше не мав чого робити. Але цього разу таки дещо знайшлося: стара іржава пилка без ручки, просунута між кроквами і покрівельною дранкою. Я почистив її і взявся до роботи. У дальньому кутку хижки, за столом, була прибита до стіни гвіздками стара попона, щоб вітер не задував у щілини й не гасив свічку. Я заліз під стіл, підняв попону і почав відпилювати частину товстої нижньої колоди – таку, щоб мені можна було пролізти. Часу на це пішло чималенько, але справа вже наближалася до кінця, коли раптом я почув у лісі батькову рушницю. Я хутенько знищив усі сліди моєї роботи, опустив попону і заховав пилку, а незабаром і батько з’явився.

Він був дуже не в гуморі – тобто такий, як завжди. Розповів, що був у місті, й там справи йдуть чортзна-як. Адвокат сказав, що виграє процес і отримає гроші, якщо їм вдасться довести справу до суду, але є багато методів відтягнути слухання, і суддя Тетчер зуміє це влаштувати. А ще подейкують, нібито влаштовують новий процес, щоб забрати мене від батька і віддати під опіку вдові, й цього разу сподіваються його виграти. Я дуже засмутився, бо мені більше не хотілося жити у вдови, щоб мене знов утискували та виховували, як це в них там називається. Тут старий заходився лаятись, і лаяв усіх і кожного, хто тільки на язик потрапить, а потім ще раз вилаяв усіх підряд для певності, щоб точно нікого не забути, а потім лайнув усіх взагалі для заокруглення, навіть тих, кого не знав, як звати, облаяв найгіршими словами і пішов матюкатися далі.

Він кричав, що ще подивиться, як це вдова мене забере, що він буде пильнувати, і якщо вони тільки спробують йому влаштувати таку підлоту, то він знає одну місцину, де мене сховати, миль за шість чи сім звідси, і нехай тоді шукають хоч і сто років – все одно не знайдуть. Це мене знову ж таки засмутило, але ненадовго. Ну не буду ж я сидіти й чекати, доки він мене завезе світ за очі!

Старий послав мене до човника перенести речі, які він привіз: мішок кукурудзяного борошна фунтів на п’ятдесят, великий шмат копченої грудинки, порох і дріб, сулію віскі на чотири галони, а ще стару книжчину та дві газети для пижів, та ще клоччя. Я виніс усе це на берег, а потім повернувся і сів на ніс човна перепочити. Я обдумав усе як слід і вирішив: коли втікатиму з дому, візьму з собою рушницю і вудки. Сидіти на одному місці я не буду, а мандруватиму всією країною – краще вночі; харчуватимуся тим, що добуду полюванням та рибалкою, і піду так далеко, щоб ані старий, ані вдова мене більше не знайшли. Я вирішив випиляти колоду і втекти сьогодні ж уночі, якщо старий нап’ється, а судячи з привезеної сулії, він таки нап’ється, хто б сумнівався! Я так задумався, що навіть не помітив, скільки часу минуло, доки старий не гукнув мене і не запитав, що я там – сплю чи втонув.

Поки я переносив речі в хатину, вже майже зовсім стемніло. Я почав готувати вечерю, а старий тим часом устиг ковтнули пару разів із сулії; це підняло його бойовий дух, і він знову розійшовся. Він випив ще в місті, провалявся цілісіньку ніч у канаві, й тепер на нього просто страшно було дивитися. Коли ж його розвозить після випивки, він завжди починає лаяти уряд. Ось і цього разу завів своєї:

– А ще називається уряд! Ну на що це схоже, скажіть-но мені! Оце такі закони! Забирають у чоловіка сина – рідного сина, а він же його ростив, піклувався, гроші на нього витрачав! Еге ж! А щойно виростив нарешті цього сина, думаєш: час би й відпочити, нехай тепер син попрацює, допоможе батькові хоч якось, – тут закон його і цап! Це називається уряд! І це ще не все: закон допомагає судді Тетчеру забрати в мене капітал. Ось як цей закон робить: бере людину з капіталом шість тисяч доларів, навіть більше, запихає її в таку оце стару хижку, ніби в пастку, і примушує носити таке лахміття, що й свиня посоромилася б його одягти. А ще називається уряд! Людина в такого уряду зроду прав своїх не доб’ється. Та що тут казати! Інколи думаєш: ось візьму та й поїду з цієї країни назавжди. А я їм так і сказав, просто в очі старому Тетчеру так і сказав! Багато хто чув і може повторити мої слова. Кажу: «Я б ні за гріш покинув цю прокляту країну і більше навіть не поглянув би на неї! – Ось цими словами і сказав. – Погляньте, кажу, на мого капелюха, якщо це, по-вашому, капелюх. Верх відстає, а решта сповзає нижче підборіддя, так що й на капелюх зовсім не схоже, голова стирчить, ніби в комині. Дивіться, кажу, якого капелюха мушу носити, а я ж один із найперших багатіїв у місті, лише ніяк не можу добитися своїх прав».