Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Старо-світські батюшки та матушки

ModernLib.Net / Классическая проза / Нечуй-левицький Іван / Старо-світські батюшки та матушки - Чтение (стр. 12)
Автор: Нечуй-левицький Іван
Жанр: Классическая проза

 

 


Санки шугали проз їх, як птиці. Ліс аж тріщав од гучної луни. Поїзд покатав назад, і вони знов поїхали тихо, поволі. Олеся притулилась щокою до виду Казанцева. В лісі стало тихо. Білий світ ще ясніше розлився по лісі; м'яке повітря прохолоджувало гаряче лице; фантастичний синюватий світ тривожив фантазію, будив мрії в гарячому серці. Олеся була без краю, без міри щаслива: їй бажалось їхати, летіти без спину, без кінця. Глибокі долини та западини в яснім світі місяця пересовувались, неначе гарні декорації. Олеся почувала, що її серце налилось щастям вщерть, що любов залила всю її душу, як весняна вода заливає луги та луки. От засвітились вікна в корчмі; з чорного димаря вився клубками дим. Корчма майнула перед очима, неначе намальована на картині. Дорога знов то западала в долини, то піднімалась вгору. Олеся незчулась, як коні вибігли з ліса й убігли в густий березняк; через рідкі срібні пачоси беріз залисніли ніби брильянтові зорі. От стоять дуби, ніби обтикані перами, а ондечки вже світиться в вікнах огонь. Вони в'їхали в місто.

На улицях вештались люди; в вікнах світився огонь. Олесі здалось, що їй снився дивний, солодкий, як радість, сон; вона тепер неначе прокинулась. Поїзд став перед квартирою Казанцева. Всі вікна були ясно освічені. В хаті заграв оркестр. Санки товпились під домом; товпилась попід вікнами сила жидків та жиденят. До Казанцева наїхали офіцери з сіл та містечок; здавалось, ніби в домі грають весілля. Олесі здалось, що вона вертається з церкви од вінця, що вона оце тільки що повінчалась з Казанцевим. Вона хотіла йняти тому віри, навіть пойняла віри... її голова була ніби повита якимсь чарівничим туманом... Вони приїхали останні. Казанцев взяв Олесю на руки й поніс в свою квартиру.

Гусари вскладку давали вечір для своїх богуславських знайомих і завезли дам трохи не силою просто на вечір. Квартира Казанцева, найбагатішого між усіма офіцерами, була найпросторніша. Вечір був в його квартирі. За Балабухою й за другими панами послали москалів.

Казанцев увів Олесю під руку в покої. Оркестр грав в прихожій; невелика прихожа була ніби начинена гусарами та здоровими трубами. Олеся розляглась й увійшла в світлицю. Просторна жидівська хата була убрана по-кавалерській; на двох стінах висіли здорові чудові килими; на порожніх білих стінах висіли, поначіплювані букетами та зорями, рушниці, пістолети, шаблі. Убогі жидівські канапки були застелені килимами та шматками червоної китайки; на столах стояли стакани з чаєм, стояли тарілки з закусками. Дами сиділи кругом столів, перемішані з синіми мундирами. Казанцев посадив Олесю за столом і сам сів поруч з нею. Олеся неначе зацвіла, розчервонілась, як квітка; налиті щастям очі блискали, неначе зорі; лице аж пашіло. Вона обперлась ліктем об спинку канапи, вп'ялась очима в лице Казанцева й нічого не бачила, нічого не чула.

«Золото моє, щастя моє! Тебе я ждала, тебе я шукала, линула, літала десь за тобою, як сива зозуля, і таки тебе знайшла»,– думала Олеся, дивлячись в вічі Казанцеву.

Гості випили чай, закусили й знов взялися за чай.

Після закуски принесли шампанське. Забахкали затички, полилось річкою дороге вино. Офіцери цокались чарками з дамами, кричали «ура!». Оркестр гримів; в покоях піднявся гвалт, ніби на битві. Після шампанського поприймали столи й пішли в танець. Офіцери, смикнувши добру порцію, почали поводитись з дамами трохи вільно. Казанцев просто-таки обнімав Олесю в танцях і пригортав до себе. Дами те примітили й почали розбігатись додому; одна Олеся досиділась до півночі й була ладна сидіти хоч і до світа, якби Балабуха силоміць не повів її додому.

Пишну, веселу зиму пережила Олеся. Вона не чула, як ішов час, незчулась, як минула пи-липівка й настало різдво; та зима здалась для неї якимсь гарячим, палким літом: для неї неначе гріло, як влітку, сонце, цвіли пахучі квітки, співали соловейки. Казанцев з товаришами заходив до Балабухи сливе щодня, запрошував до себе в гості Балабуху з жінкою. Олеся привезла до себе своїх сестер: вона думала, може, офіцери поженяться з сестрами; для неї самої здавалось, що вона ще не вийшла заміж, що вона от-от повінчається з Казанцевим. Щотижня Олеся справляла вечірки для гусарів, танцювала до світа й витрусила до дна кишені свого чоловіка на убори та вечори. Щоб гусари не нудились, Олеся почала возити їх в гості до сусід священиків: на різдво повезла їх до свого родича, о. Мельхиседека, а на Новий рік задумала повезти до Моссаковського.

– А поїдьмо в гості до близького нашого сусіди, отця Харитона,– говорила Олеся до гусарів.– Я вам покажу давню коханку свого чоловіка. Онисія Степанівна – це людина статковита,– не таке ледащо, як я; вона нагодує вас такою гусятиною та поросятиною, якої ви зроду не їли й в Петербурзі; доберімось лишень до її наливок та варенухи!

Гусари позапрягали свої баскі коні, посадовили Олесю й усіх її сестер і махнули по чудовій санній дорозі в Вільшаницю. Олеся потягла-таки з собою й Балабуху, щоб було кому розмовляти з господарем, отцем Харито-ном. Гусари розмістили з собою по дамі в кожних санках, а Балабуху повезли самого на задніх саночках одним коником.

День був гарний, тихий і не дуже холодний; санна дорога слалася, неначе гладеньке біле полотно; коні весело катали в Вільшаницю; коло кожних санок дзвеніли дзвоники. А тим часом в Вільшаниці ніхто не сподівавсь таких гостей. До отця Харитона зібралась своя сільська компанія; в його була повна світлиця чоловіків та молодиць навіть з малими дітьми на руках. В гості прийшов і старець Шмид, кум отця Харитона. Серед світлиці стояв застелений стіл: на столі стояли пляшки з горілкою, миски з полуднем, лежали цілі купи накраяного хліба. Чоловіки й молодиці, випивши всмак ради празника, гомоніли та гвалтували на все подвір'я; дзвінкі молодичі голоси зливались з чоловічими, мов дрібні дзвони з здоровими; в покоях клекотіло, наче в здоровому казані. Онисія Степанівна частувала молодиць, отець Харитін – чоловіків.

Коли це за двором задзвенів один дзвоник, а за ним другий; в ворота влетіли санки, запряжені баскими кіньми; за ними вскочили другі, а далі треті; дзвоники задзеленькали під самими вікнами. Всі гості кинулись до вікон і вгляділи повні санки гусарів.

– Ой лишечко! станові їдуть,– крикнула одна молодиця.

– Ой, москалі! Та як їх багато! Це московська закуція приїхала! – крикнув титар.

Всі гості отця Харитона схопились з місця й прожогом кинулись навтікача: одні втікали в сіни, другі в кімнату; деякі перелякані молодиці покидали в світлиці дітей і кинулись втікати, неначе сполохані птиці, то в пекарню, то на задвірок; деякі повтікали в хижку, а декотрі дерлись по драбині на горище; старець Шмид вхопив костура, махнув на задвірок через задвіркові сінешні двері й сховався в клуню; чоловіки розсипались по городі, позабувавши в світлиці шапки та рукавиці; декотрі молодиці зопалу та знестямки кинулись через сінешні двері в ганок, просто між гусарів та паннів і трохи не позвалювали їх з ніг.

Отець Харитін, сполоханий на смерть, не знав, що робити, й тільки бігав по хаті од кутка до кутка. Онисія вгляділа через вікно Олесю серед гусарів і вдарилась об поли руками: в світлиці був такий нелад, що вона не знала, за що хапатись; вхопила пляшку горілки, вкинула в миску з сметаною, вискочила в кімнату, кинула миску на перину, потім випхнула двох переляканих молодиць з опочивальні в світлицю й запищала сливе нишком:

– Беріть стола та виносьте через двері! Молодиці вхопили стола з усім добром і понесли його не в кімнату, а в сіни.

Гусари й дами стріли в сінях, як стіл, що аж захряс пляшками та мисками, застряг у дверях разом з молодицями.

– Добра прикмета!– не втерпів Казан-цев.– Видно, що господар і справді статковитий, бо любить вітати гостей.

– І стрічає нас хлібом-сіллю,– тихо обізвалась Олеся.

– І з пляшками та чарками,– промовив Балабуха, ступаючи на сінешній поріг.

Молодиці виволокли в сіни стола й дали дорогу гостям.

Гості ввійшли в світлицю. Світлиця була схожа на поле після побоїща: троє забутих мужичих дітей качались під грубою й од переляку дерлись не своїм голосом; серед хати валялись шматки хліба, качалась пляшка, звалена з стола, валялись шапки та рукавиці. Отець Харитін збирав шапки. Онися вхопила разом за руки троє дітей, виволокла їх в кімнату й причинила двері.

Балабуха з жінкою, три Олесині сестри й десять гусарів сповнили всю світлицю. Господар став стовпом серед хати, а за дверима в кімнаті було чути такий оркестр, якого гусарам не довелось чути й в Петербурзі.

– Вибачайте! Мабуть, ми не в добрий час приїхали,– сказав Казанцев до господаря.

Господар стояв серед хати мовчки й тільки дивився, як роздягались гусари, як заблищали їх еполети та коміри, йому було очевидячки ніяково. Балабуха підступив до о. Харитона, тричі поцілувався з ним, поздоровляючи з Новим роком.

– Ой, зомлію! – так смердить горілка на всю хату,– говорила пошептом Олеся Казан-цеву над вухо.

– Здається, ми розігнали веселу компанію,– тихо обізвався Казанцев до Олесі.

– Давня любов Марка Павловича кружляла горілочку з молодицями,– тихо обізвалась Олеся.

Гусари й дами пороздягались і накидали жужмом цілу купу одежі на стільцях та на канапі. Балабуха, привітавшись.до отця Харитона й Онисі, порекомендував Казанцева. Казанцев брязнув закаблуками перед Онисею; його закаблуки прокопали добрий рівчак на глиняному долі. Після Казанцева прискакували до Онисі другі гусари, совали закаблуками по долі й, неначе півні, вигребли чималу яму на долівці. Якісь прізвища так і сипались на Онисю, неначе хто їх трусив з торби.

«Це Олеся навезла гусарів... І де вона в біса набрала їх стільки!» – думала Онисія Степанівна.

Олеся сіла на канапі й затулила носа напаханою пахощами хусточкою; її сестри переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Гусари зареготіли й заходили по світлиці, як у себе вдома. Картина в світлиці змінилась неначе якимсь чарівництвом: замість свиток та горсетів – синіли вишивані сріблом мундири, червоніли тонкі ноги, бряжчали остроги, червоніли й біліли панянські сукні. Гусари приставали до господаря та до господині, неначе вони з ними вік звікували.

– Як ваше здоров'я? – пристав до Онисії Степанівни Казанцев.

– Спасибі вам! Слава богу, здорова до котрого часу,– знехотя обізвалась Онися.

А тим часом вона обвела очима гостей і полічила, скільки-то треба спекти гусей та поросят для тієї Олесиної компанії.

– А ваші діти здорові? Певно, у вас є діти? – прикинув Казанцев.

– Слава богу, є й усі здорові,– обізвалась Онися, а тим часом її думка рахувала: «По півгуски на кожного москалюгу, на благочинного півпоросяти, на благочинну півпоросяти, а на паннів хоч по ніжці».

– Чи весело провели святки? Чи бували в гостях? – піддержував розмову Казанцев.

Онися вже його й не слухала та все думала: «По півгуски зжеруть,– москалища здорові! Виходить: п'ять гусок і порося, та треба, мабуть, заколоти здорове порося, бо цей Бала-буха добре трощить поросятину; та й благочинна не спустить, бо дуже любить поросятину».

– Ні, ще ніде не були в гостях, думаємо їхати до батька післязавтра,– знехотя обізвалась Онися.

«Ой, пропадуть мої годовані гуси! Приїде батько на водохреща, не попоїсть гусятини,– снувалась Онисина думка.– Це Одеська навезла своїх пройдисвітів,– мабуть, не мала чо-го дати їм попоїсти на вечерю та й приперла їх на мої гуси. Це її справа. А бодай ти була дорогою голову скрутила разом з своїми мос-калиськами».

Один гусарин виглянув у вікно й вглядів у дворі здорове стадо гусей.

– Яка в вас сила гусей! Їй-богу, півдво-ра! – крикнув гусарин на всю хату.– Я ще ніде не бачив так багато гусей! Ото була б добра печеня!

«Так воно й є!– подумала Онися.– Це вона навезла оцієї голодної галичі на мої гуси; мабуть, вони за це дорогою розмовляли. Ану, чи й за поросята допоминатиметься?»

– Хвалити бога, цього року в нас гуси добре велись,– піддержав отець Харитін,– та й поросят виплодилось дуже багато.

«Цей дурень сам викаже»,– подумала Онися.

– Слава богу, виплодилось багато, та половину вовки вихапали в чагарях,– обізвалась Онися.

– Одначе не всіх вихапали: госпожі благочинній ще зосталось на вечерю,– піддобрювавсь отець Харитін.

– Як я бачу, в вас вовки дуже звичайні,– сказав Казанцев,– коли зоставили й на вечерю; в нас як почнуть хапати, то вже нічогісінько не зоставлять.

– Як же ваші воли та корови? – спитав в отця Харитона один гусарин, щоб сказати будлі-що.

– Слава богу, всі цілі, тільки одна безрога, шута корова забігла десь в Богуславський ліс та й досі не знайшли.

– Чи знайшли, чи й досі там гуляє? – спитала Олеся, поглядаючи скоса на Казанцева з осміхом.

Гострі Онисині очі впіймали те переглядання.

«Вона з мене сміється з своїм паскудним коханцем,– думала Онися.– Потривай же, насміюся й я з тебе й з твого милого! Казав мені жид кравець, що ти ввечері бігаєш нишком од свого Балабухи на кватирю до свого гусарина. Я ж тебе обнесу на ввесь повіт! Я ж тобі оддячу!»

– Щось я ніяк не нагріюсь, а здається, надворі одлига й не дуже холодно,– говорив один гусарин, бігаючи по хаті та тручи руки.

– І я неначе змерз,– обізвався другий гусарин, бігаючи по хаті.

«Допоминаються по чарці»,– подумала Онися.

– Може б, по чарці та по другій, то зараз і нагрієтесь,– обізвався отець Харитін.

– Як по чарці, то й по чарці,– передражнив Казанцев отця Харитона по-українській.

Онися вийшла в кімнату й винесла здорову пляшку горілки й миску пирогів з начинкою. Гусари накинулись на горілку й, без сорома казка, кружляли шинкову Шулимову горілку. Миска з пирогами в одну мить спорожнилась. Кругом стола піднявся клекіт, як за годину перед тим; гусари пили горілку й гвалтували, як передніше мужицька компанія. По хаті пішов свіжий горілчаний дух, одначе Олеся вже не затуляла носа хусточкою й не думала зомлівати.

Гусари розвеселились і почали романсувати з паннами. їм заманулось потанцювати.

– Чи не можна пак в вас дістати яких-небудь музик? От ми б і потанцювали! – промовив Казанцев.– Шкода, що ми не взяли свого оркестра.

– Де вже в нас дістати музик! Хіба покликати старого старця Шмида з лірою,– промовив отець Харитін.

– От і вигадав людям на сміх,– обізвалась Онися.

Олеся затулилась хусточкою й реготалась. Онися глянула на неї, неначе п'ятака дала.

– А чом же? – обізвався отець Харитін.– Там як утне козачка на лірі, то й музик не треба,– можна гацати й до вечора.

– Ото-то! дійсно козачка! Це дуже цікаво!

– Це буде щось небачене, дуже ефектне,– сказав Казанцев.

– А покличте справді! Я ще зроду не танцював під ліру.

Отець Харитін послав за Шмидом. Як почув Шмид, що його кличуть до москалів, то вхопив шапку та дав драла аж у Чайки.

Гусари почали танцювати та крутитись з паннами без музик. Онися поглядала на благочинну й просто сміялась їй в вічі.

– Що то в вас за напиток такий,– воно зветься варенухою, чи що? – спитав у отця Харитона Казанцев.

– Та еге ж! – сказав отець Харитін.– Варенухою ж! А ви ніколи не пили? – спитав отець Харитін.

– Зроду не пив! це, кажуть, щось дуже смачне,– сказав Казанцев.

– О, смачне й міцне, як ударить у голову, то й за ніч не прочумаєшся. Ож зваріть, Онисіє Степанівно, варенухи,– нехай гості покуштують,– сказав отець Харитін.

«Доведеться титарку кликати»,– подумала Онися.

– Добре, зваримо таки зараз,– сказала вона голосно.

Онися пішла в пекарню, звеліла смажити три гуски й заколоти двоє поросят. Титарка заходилась варити варенуху, та ще й дуже міцну.

Тим часом, як титарка смажила гуси та поросята, на селі скоївся переляк. Люди рознесли по селі, що приїхав становий, наїхала «московська закуція» й буде виправляти недоплат податі. Люди кинулись ховати своє добро: закопували в землю намиста, полотна, рушники, ховали в ожередах свитки та кожухи; декотрі повтікали з села за Рось, в Чайки, й позабирали з собою, що було дорожчого з одежі; бідніші люди погнали протії ночі в Чайки воли, корови та вівці. В селі неначе ждали татарського нападу; всі говорили, що за офіцерами йде з Богуслава цілий полк москалів, що москалі заберуть усе добро, поб'ють посуд, поріжуть і поїдять кури, гуси, свині й спродають товар.

Вже пізненько Онися накрила столи й подала вечерю. Гусари кинулись на гуси та на поросята, як голодні вовки на вівцю; кістки тріщали, гусятина щезала шматок за шматком. Сама Онися поклала половину поросяти перед благочинним, другу – перед благочинною. Олеся уклала в копи увесь здоровий шмат і зоставила сестрам тільки ніжки та хвостик. Гусари, непрохані, самі наливали горілку й пили. Після вечері подали варенуху; гусари спробували, розкуштували, що смачна, й хилили цілими стаканами.

– Та й міцний же оцей «ведмідь»! – промовив Казанцев до гусарів.– Як вип'ємо всього, то й в двері не потрапимо.

Він сказав правду: «ведмідь» міцно вдарив в гусарські голови; гусари розвеселились, позапалювали сигари, порозстібали мундири й почали ревти солдатських пісень. По хаті піднявся страшний гвалт; всі голосно говорили, й ніхто нікого не слухав; дим стояв такий, що ледве було видно свічки. П'яні офіцери лізли обніматись та цілуватись з господарем; декотрі дуже близько попримощувались коло паннів і трохи не лізли цілуватись. Казанцев підійшов до Олесі, взяв її за талію й поклав голову на плече...

Онисія Степанівна крикнула й протовпом вибігла в кімнату; отець Харитін спустив очі додолу. Балабуха скочив з стільця й витріщив очі; Олеся вирвалась з рук Казанцева й одскочила.

– Олександри Петровно, одягайся! їдьмо додому! – крикнув Балабуха й з тими словами вискочив надвір і звелів запрягати коні.

Гусари не слухали Балабухи, позабирали паннів і почали танцювати,– підковані закаблуки колупали діл, глина летіла на стільці. Балабуха повбирав жінку, паннів і вивів на ганок. Гусари мусили й собі виряджатись в дорогу, накинули шинелі, розпрощались з хазяїнами. Казанцев взяв Олесю під руку й хотів посадити з собою в санки.

– Олесю, сідай зо мною! – гукнув Балабуха, вхопивши Олесю за руку й потягнувши її до своїх саночок.

Гусари насилу розмістились по санках і рушили з двору. Цілу дорогу Балабуха не промовив слова до Олесі. Олеся й собі мовчала; мовчки доїхали вони додому.

Випровадившії непроханих гостей, господарі вернулись в покої. Онися взяла свічку й посвітила на діл. Діл був увесь сколупаний, покопирсаний, неначе на йому три дні стояла череда на стиглі. Деякі стільці лежали поперекидані.

– Ну, та й наробила ж благочинна! Неначе запровадила правдиву закуцію, неначе стояла на стиглі з табуном гусарських коней! – крикнула Онися.– А той москалище при всіх її обніма! Чортма їй сорому!

Отець Харитін, згорнувши руки, поглядав на стіл, на купи кісток; на столі неначе вовки тільки що барана обгризли.

Другого дня Онися поїхала в Чайки до батька і все розказала матері; з Чайків вона поїхала до о. Мельхиседека й розмалювала Олесю найгарнішими фарбами.

Отець Мельхиседек не втерпів: зараз поїхав до Балабухи й розказав Олесі, що за неї говорила Онися. Приїхавши додому, Онися розказала ще кравцям жидам все дочиста за благочинну; жидки рознесли ті вісті по цілому повіті.

Приїхавши додому, «Балабуха ввійшов в Олесину кімнату, причинив двері й на цей раз вже не змовчав,– приступив до жінки з докорами. Олеся розсердилась і надулась.

– Як ти сердишся на мене, то три дні мовчиш; лучче зробиш, як і тепер мовчатимеш,– сказала Олеся з гнівом,– хіба я винна, що п'яний Казанцев причепився до мене?

– Якби не була винна, то б він не чіплявся до тебе: недурно ж ти все тягнеш мене до його в гості, недурно за ним наші двері ніколи не зачиняються; я його не пущу в свою хату.

– Казанцев хоч говорить до мене, а ти по тижню мовчиш і слова до мене не промовиш.

– Я тих гусарів з хати повиганяю!

– Не роби цього, бо вийде скандал; та гусарів небезпечно й зачіпати,– сказала Олеся,– вони її тобі бороду обскубуть,– це митці на всякі штуки.

– Я тебе більше не пущу проїжджатись з Казанцевим на баских конях.

– Я й сама поїду, гусари не вовки: мене не з'їдять.

– З'їдять не з'їдять, а все-таки я не хочу, щоб ти кохалась та залицялась з якимсь пройдисвітом та вводила мене й себе в славу.

– Ет! Нема нам чого говорити – йди краще спати! – крикнула Олеся й повернулась до його спиною.

Балабуха хрьопнув, гуркнув дверима й пішов спати. Другого дня батюшка й матушка цілий день не говорили між собою. Балабуха сидів в кабінеті й курив люльку; Олеся никала мовчки по залі й цілий день ходила надута й насуплена. Минув другий день; Олеся все мовчала, не ходила в пекарню, нічого не робила й тільки по залі походжала. Сама Килина варила й пекла, що хотіла. Мовчав і Балабуха. Третього дня прийшов Казанцев з товаришами. Олеся заговорила, неначе воскресла: пригадала Вільшаницю, варенуху-«ведмедя», лихословила й сміялась з Онисі. Балабуха взяв шапку, вийшов з хати, пішов до сусіда-батюш-ки за Рось, прийшов додому опівночі й сів писати свій діяриуш. Невеселі листки ввійшли в діяриуш за ті смутні дні! Од того часу в дія-риуші часто стали з'являтись його вірші: «О злих женах», «О жені», «О безразсудной жені», «Про жінку-п'яницю». Балабуха писав ті байки й вірші, вставляючії прізвища чоловіків та молодиць; він і сам насилу догадувався, що пише властиву історію за себе й за свою Олесю.

Написавши в діяриуші байки, Балабуха впав навколішки перед образами й молився до півночі. Свічка блищала на косому столику в куточку й ледве освічувала дерев'яний хрест з розп'ятим Христом і вершок Голгофи, на котрій стояв на столику хрест. А проти блідого змученого Христа світилось ще блідніше лице Балабухи, мріли чорні насуплені брови та бліді губи. До півночі мріла проти світла похилена вниз його голова; все благав у бога, щоб він повернув Олесю на добру путь і послав мир та згоду в його хату.

Замість бажаного мира й згоди Казанцев привів у неділю в Балабушину хату гусарський оркестр. Олеся запросила до себе своїх сестер та знайомих і розвела бал. Балабуха опустив руки; він почав впадати в апатію, сідав в кабінеті з довгим цибуком в руках, мовчав і курив люльку. В залі розлягався клекіт, гам, сміхи, музики,– Балабуха неначе нічого й не чув, нічого й не бачив; його думи ховались десь глибоко в душі, затихали й неначе замирали; на його ніхто навіть не звертав уваги, неначе його й в хаті не було.

Але незабаром несподівано на голову Олесі спало велике лихо. Казанцев з товаришами наглядів в винарні жидівочку Хайку; Хайка була дочка Шмуля – хазяїна винарні, молоденька, шістнадцяти років, і напрочуд гарна з лиця. Великі чорні очі блищали матовим світлом, неначе дорогий оксамит; повні принадні губи виступали вперед – рожеві, як майська рожа; оксамитові брови були неначе пензлем виведені на чистому матовому лобі. Казанцев примітив її в винарні, й Олесина зоря почала згасати на небі. Од того часу Казанцев та гусари почали рідше бувати в Олесі й часто забігали в винарню, щоб подивитись на чудову Хайку. Хайка поти подавала гусарам вино та пиво, поки на смерть закохалась в Казанцева.

Цілий тиждень Казанцев не показував очей, – цілий тиждень Олеся не бачила його. Вона сиділа, коло вікна, дурно ждала, виглядала його, а він не приходив. Олесю брала страшна нудьга. В хаті було тихо, Балабуха лежав в своєму кабінеті й завсіди читав книжку. Олеся накинула на себе шубу й пішла на місто; вона сподівалась вглядіти Казанцева й закликати до себе на вечір. На місті стояв ще базар. По один бік стояли гончарі,– велика сила горшків була розставлена над самою ули-цею; по другий бік сиділи перепічайки та си-духи з бубликами, паляницями; стояли столи з медяниками, маковниками, а далі чорнів ряд шапликів з дьогтем. Сині гусари сновигали по місті, несли на плечах в'язки сіна; їх червона й синя одежа закрашувала сірий базарний тон, як снігурі закрашують чорний сумний зимній ліс.

Олеся вгляділа синіх та червоних москалів, і їй на душі стало веселіше. Тільки що вона вийшла на середину міста, проти неї з-за жидівської школи висунулась кавалькада офіцерів і катала просто на неї, як вихор. Вона ледве встигла вскочити між горшки, як Казанцев, котрий держав перед, ні з сього ні з того повернув коня просто на горшки й поскакав

по довгих рядах посуду; за ним повернули інші офіцери,– горшки, миски, полумиски затріщали під кінськими копитами, наче тріски; здорові макітри та золійники застогнали; гор-нята-близнюки й глечики заскавучали й запищали, як цуценята; черепки летіли на всі боки й обсипали Олесю кругом. Задній офіцер задумав стругнути ще кращу штуку й повернув коня на шаплики з дьогтем та на бублики: шаплики поперекидались; чорні бризки полетіли на жидів, на бублейниць та перепічайок; дьоготь полився по білому снігу й потік потьо-ками. Перепродухи, сидухи та крамарі кинулись навгеки; жиди й жидівки завейкали не своїм голосом. На базарі піднявся гвалт, гомін,– люди кричали, бідкались, плакали. Бублики й медяники посипались в дьоготь. Бідні сидухи плакали на ввесь базар; гончарі й дігтярі кляли гусарів.

Олеся махала на Казанцева хусточкою. А Казанцев повернув просто в винарню до Хайки; за ним посипалась уся кавалькада. Увесь базар кинувся бігти до полковника правити плату, але дурнісінько: крам пропав і по цей день! Олеся пройшла попід винарнею, заглянула в вікна: Казанцев пив з гусарами. Вже надвечір він вийшов з винарні. Олеся все гуляла по місті й вже надвечір підстерегла його й запровадила до себе. Цілий вечір вони реготались з тих пустощів, які встругнули гусари на місті.

Але це була остання гусарська розвага в Богуславі. Настала весна; зазеленіли верби над Россю; зазеленіла трава над берегами. Казанцев раз якось одного дня приніс Олесі страшну звістку: гусари мали весною виступати з Богуслава.

Олеся зблідла, аж пополотніла, як смерть, потім трохи одійшла, заридала й впала Казан-цеву на груди; вона обхопила його руками так міцно, неначе боялася, що її от-от кинуть з мосту в воду.

Казанцев сидів, наче витесаний з каменя,– він думав за свою Хайку.

– Мій милий, мій дорогий! Як ти поїдеш, я вмру за тобою; я не переживу однієї години без тебе. Цей дім, цей Богуслав – усе буде для мене гірше за смерть, гірше за пекло,– говорила Олеся ридаючи.

– Не плач, не журись, моє серце! Я тебе не забуду, ніколи не забуду,– втішав її Казанцев.

– Та що мені з того, що ти не забудеш, коли я тебе більше не бачитиму.

– Я тобі покину свій портрет, а дасть бог, я до тебе приїду, то й побачимось.

– Приїдеш... Поїдеш та й забудеш мене. Я тебе ні за що в світі не покину; я ладна їхати за тобою! Я піду пішки слідком за тобою!

«Оце причепилось лихо! Ще справді побіжить за мною слідком навздогінці!» – думав Казанцев, усе гадаючи-думаючи за свою Хайку.

– Я ладна йти з тобою на край світа! Піду за тобою, де ступить твоя нога; буду їздити з тобою й дивитись на тебе. Серце моє! не кидай мене, бо я вмру за тобою! Я тебе одного полюбила щиро, гаряче, як нікого в світі ніколи не любила! Візьми мене з собою! – крикнула Олеся й знов кинулась милому на груди, здавила його в своєму обнімочку.

Казанцев сидів і тільки поглядав на двері,– він боявся, щоб часом благочинний не надійшов і не застукав його в такій позі.

– Милий мій, моя рибонько! Я поїду з тобою! Візьми мене, бо я побіжу слідком через базар за твоїм конем.

«Оце напасть, та й годі!– думав Казанцев, котрому Хайка вже дала певну обіцянку, що втече з ним від батька.– Як же оце я буду викрадати їх заразом?»

– Добре, добре, моя рибонько! Я тебе візьму з собою: під'їду кіньми під садок пізненько, а ти вийдеш до мене через сад, та й полинемо далеко, далеко!

– Далеко, далеко, моє миле серце! Там тільки я буду навіки щаслива з тобою.

Олеся скочила з місця, страшно зареготалась, почала бігати по світлиці, ламала руки, закидала назад голову, кидалась Казанцеву на груди, ридала й знов бігала по хаті й реготалась. Казанцеву здалось, що вона збожеволіла, зовсім зійшла з ума. Він виглянув у сіни, причинив двері й усе полохливо оглядався на всі боки, доки Олеся втихла. Вона сіла коло його, поклала голову на плече й неначе заснула.

Сінешні двері рипнули: то Балабуха пройшов в свій кабінет через сіни. Казанцев тихенько підвів Олесину голову, взяв шапку й тихо, по-котячій, вислизнув з хати.

«Ну, напитав собі біду! – думав Казанцев, вертаючись в винарню до чудової Хайки,– це якась і справді скажена попадя: вона й справді бігтиме за мною серед дня через увесь Богуслав, бігтиме слідком за нашими гусарами. Насміється з мене увесь полк. Потривай же, матушко! Я тобі встругну штуку».

Минув тиждень, минув другий. Зацвіли сади. Заспівали соловейки в лозах та в садах понад Россю. Весна розпишнилась, як молода дівчина. Олеся походжала по своєму садку й тільки й думала та марила про той день, коли вона виїде з Богуслава з своїм милим. Тільки що вона спустилась по стежці до Росі, її догнав Казанцев.

– Завтра світом ми виступаємо,– сказав він на саме вухо Олесі,– не спи та жди мене. Я серед ночі тихо під'їду під твоє вікно й постукаю в шибку. Одчиняй вікно й будь готова. Я тебе звелю одвезти в ту корчму, що стоїть в лісі по дорозі на Корсунь,– там мене ждатимеш. Я вернусь до полка, бо мені треба раненько виступити з полком, а потім пошлю вперед фургон. Ти сідай в той фургон і позавішуй вікна. Я тоді сяду з тобою, й покатаємо по світі вдвох, моя мила! А потім приїдемо в Петербург; побачиш наші палаци; будемо танцювати на наших балах. Будемо щодня пити шампанське, чорт би його взяв!..

В Олесі затрусились ноги. Вона повела за руку Казанцева в гущавину з верб та вишень, де на заході сонця розливались піснями соловейки. Вони сіли на камені над самою водою. Широка Олесина сукня впала на молоденький очерет, котрий витикався з води кругом каменя, як зелене руно. Олеся кинулась Казанцеву на груди.

– Годі, годі, моє серце, обніматись! Мені час додому,– треба зібратись в дорогу.

Казанцев поцілував Олесю, схопився й побіг на гору. Олеся сиділа на камені, неначе нежива, потім встала й тихо вийшла на гору. Спинившись коло альтанки, вона обвела очима Рось, свій садок. Вечір горів тихим полум'ям на скелистому березі за Россю, на густому садку; горів червонуватим світом на високому шпилі внизу по Росі, де стояв монастир, на білих стінах монастиря. Олеся глянула на всю ту красу, згадала свого мужа й почувала, що їй не жаль кидати нікого й нічого. Дітей в неї не було, свого мужа вона не любила.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20