Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Старо-світські батюшки та матушки

ModernLib.Net / Классическая проза / Нечуй-левицький Іван / Старо-світські батюшки та матушки - Чтение (стр. 13)
Автор: Нечуй-левицький Іван
Жанр: Классическая проза

 

 


«Тебе тільки, мій милий, я люблю, тебе одного на всьому світі! Тебе одного мені жаль!» – думала Олеся, до пізньої ночі гуляючи по садку.

Олеся повечеряла з Балабухою й за вечерею до його й слова не промовила. Балабуха звик до того й не дивувався. Зачинившись в своїй спальні, Олеся повиймала з скрині свої кращі сукні та деяку одежину, зав'язала в здорову хустку, погасила свічку й, не роздягаючись, лягла на ліжко й прикрилась укривалом. Вона ждала й прислухувалась. Од страшної напруги фантазії вона то холола, то пашіла огнем, неначе в пропасниці. Годинник в залі продзвонив дванадцять, а Казанцева не було. Час тягся, як важка хвороба. Вже вдарило першу годину, надворі було тихо й мертво. Коли це, чує Олеся, щось тихо стукотить на улиці: віз під'їхав і спинився. Щось захрущало коло тину. Олеся скочила з ліжка. Кров ударила їй у голову. Уся хата неначе освітилась

блискавкою. В очах в Олесі неначе посипались іскри, замиготіли, й забіліли, й десь розсипались. Вона кинулась до вікна; під вікном було знать темну, рівну, тонку постать. Олеся впізнала Казанцева й одчинила вікно. Казанцез вхопив її попід руки й витяг через вікно.

– Там за вікном лежить на стільці моя одежа,– зашепотіла Олеся,– витягни її.

Казанцев насилу налапав і випер через вікно здоровий узол і швиргонув через тин, на віз, потім пересадив Олесю через тин і переплигнув сам. Вони сіли на легкий візок. Казанцев вхопив віжки й вдарив по конях; коні, як змії, понесли візок з гори, а потім вбігли в ліс.

Дві темні стіни дерева стояли по обидва боки дороги. На сході вже червоніла рожева пляма. Казанцев гнав коні з усієї сили. Олеся обхопила його шию руками, щоб не впасти з візка додолу.

– Чи пам'ятаєш, серце, як ми летіли цим шляхом зимою, як ти вперше сказав тут, що любиш мене? – промовила Олеся до Казанцева.

Казанцев гнав коні й мовчав.

– Чи пам'ятаєш, який дивний іній висів тоді на дереві, як дивно світив тоді місяць в лісі!.. Я усе пам'ятаю. Пам'ятаю той вечір, те місце в лісі, де ти признався, що мене любиш... А ти пам'ятаєш? – питала Олеся.

Казанцев мовчав і тільки лупив батогом коні,– він хапався; йому ще треба було викрасти Хайку, а небо вже починало червоніти.

Під темною стіною ліса забіліла корчма.

– А ось і та корчма, де грав оркестр! А ось за корчмою й ті берези, де ми пили шампанське! – промовила Олеся.

Казанцев підкотив під корчму й спинив коні. Коні стали мов укопані. Казанцев скочив з воза, зняв Олесю й застукав у двері. Корчмар спав як убитий. Казанцев торгонув дверима так, що трохи їх не виставив. В корчмі почувся голос жидів: «Хто там? Ось зараз, зараз!» – обізвався жид.

В вікні блиснув світ. Рипнули двері. Заспаний жид вийшов з дверей.

– Нехай у тебе в хаті посидить оця пані,– через годину я заїду,– сказав Казанцев.

– Про мене, нехай сидить хоч і цілий день. Може, треба коням вівса або сіна? – спитав корчмар.

– Нічого не треба,– сказав Казанцев, вступаючи в корчму з Олесею під руку.

Жид поставив на столі маленький недогарок в мідному підсвічникові, пішов у кімнату, зачинив двері, ліг спати. Казанцев обняв Олесю, поцілував і, виступаючи за поріг, промовив: «Прощай і жди! Я незабаром прибуду!» Двері зачинились. Віз знов страшенно загуркотів і неначе вихром полетів назад. Стукіт помалу затихав, затихав – і вмер. Олеся поклала пакунок на лаву й сама сіла кінець стола. В корчмі стало тихо, тільки жиди в кімнаті сопли.

Недогарок ледве блимав на столі. Олеся сиділа, спершись ліктем на стіл і підперши долонею голову. Ледве примітний світ падав на її червоне гаряче лице, на чорні брови. Темні очі блищали незвичайним світом. Олеся сиділа, неначе вмерла; вона дивилась на недогарок; всі її думки полетіли назад, слідком за милим,– їй все здавалось, що вона неначе сидить на возі поруч з ним, обнімає його гарячу шию, почуває його дихання на своїй щоці; коні летять, як змії; в неї забиває дух, ніби од страшенно швидкого руху. Вона й не примічала здорового чорного барила з горілкою, що стояло коло порога, неначе здоровий чорний ведмідь, не чула важкого, гнилого горілчаного духу із корчмі. Коли це несподівано недогарок спахнув, затріщав, впав у підсвічник і одразу погас. Олеся кинулась, підвелася з лави й знов упала на лаву. В корчмі стало темно, як у погребі. Олеся опам'ятувалась.

– Боже мій! Де це я?.. Що це зо мною діється?.. Я їхала... летіла з ним, як птиця, на якихсь прудких конях... потім ми спинились... потім він устав з воза й зсадив мене... Кругом чорний ліс... корчма, якийсь жид... Боже мій! Я втекла з ним; я опинилась в корчмі... Їй в одну мить стало сумно й страшно. Олеся оглянулась кругом. Вікна насилу сіріли та мріли в страшенній темряві. Стіл, лавки, стіни, барило – все було вкрите чорною темрявою; тільки здорова біла груба виступала з кутка й ледве мріла з чорними дверцями. Олеся згадала, що вона жде Казанцева. Вона повернула очі до вікна й знов напрудила фантазію, на-сторочила вуха й почала прислухатись, чи не загуркотить віз на шляху.

І знов Олесині думки почали переплутуватись, неначе в пропасниці. їй здалось, що вона сидить в своїй темній спальні й жде милого. Перед нею сіріє вікно. Під вікном майнула темна рівна постать. Олеся кинулась до вікна, й постать зникла. їй стало незвичайно сумно. Вона ждала Казанцева,—коли це їй здається, що ліс шумить, а через шум десь далеко загуркотів віз та все наближається до корчми; під корчмою майнули високі коні; хтось встає з воза й біжить до дверей; двері в корчмі тихо одчиняються, й на порозі став Казанцев.

Олеся знялась з місця й кинулась до дверей. Казанцев зник, і вона вдарилась руками об чорні двері. Олеся оглянулась на хату,– чорне барило заворушилось, заворушилась груба, чорні дверці коло груби неначе одчинились... Олеся крикнула й вибігла надвір. Надворі вже світало. Червоне небо на сході поверх ліса розгорювалось чудовими рожевими та жовтими пасмами. Свіжий холоднуватий ранок обвіяв Олесине гаряче лице. Вона опам'яталась і почала оглядатись кругом себе. Верхи ліса вже ясніли проти чистого прозорого неба; вже було примітно широкий битий шлях.

– Серце моє, милий мій! Чого ж ти так забарився? Нащо ти так мучиш мене? – шепотіла Олеся, ходячи тихо попід високими березами.

А надворі виднішало та прояснювалось. Соловейки аж лящали внизу над Россю, а ліс стояв і неначе через легку дрімоту слухав ті дивні співи та дивився на рожеве, блискуче небо.

Олеся сіла на призьбі й похилила голову. Перед нею стояли чорні стіни ліса; дві стіни сходились за корчмою докупи, й дорога пірнала неначе в чорний льох. Олеся глянула на ту чорну пляму, і їй знов стало страшно. Розбишаки, вовки, відьми, русалки й усякі дива приходили їй на думку. Вона одвела очі од тієї темної продухвини й повернула голову на другий бік. Збоку коло корчми стояли високі берези; під ними чорніла така сама чорна ніч. Вона згадала всі страшні оповідання за цвіт папороті, за те, як нечиста сила стереже папороть, яким страхіттям вона лякає людей, їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки з страшними чорними цапиними мордами. Олесі здалось, що під березами в темряві блиснули, як жар, якісь очі. Вона скочила з призьби й вибігла на середину шляху, що пролягав серед невеличкої гальовини. Вище ліса вже видно було ясну рожеву смугу,– той тихий світ прогнав всі страхи. Олеся підвела очі, зирнула на той знак веселого ранку й набралась в йому сміливості, неначе побачила живих людей.

Ранок яснішав та виднішав. Ліс стояв, обсипаний важкою росою. На високому дубі зацвірінькала якась пташка, затріпала крильцями й струсила важкі краплі роси. Десь узявся горобець і пурхнув на покрівлю. Олеся зовсім опам'яталась і почала проходжуватись по широкому шляху.

«От-от загуркотить шарабан, минуть страхи та жахи, й я буду навіки щаслива!» – думала Олеся, поглядаючи на шлях.

А шарабан не загуркотів. Тільки пташки защебетали в лісі та по лугах над Россю й сповнили місцину своїми піснями.

Небо запалало. Ліс стало зовсім видно. Через вузеньку балку на Рось небо засяло, як жар, і серед того полум'я бризнули з-за гори неначе розпечені в огні червоні списи та стріли. Десь далеко в місті заграв оркестр. Тихі далекі одгуки мелодій полились по долині Росі й злились з піснями соловейків. Олеся почула ті мелодії, як через сон, і вся затрусилась.

«Гусари виступають з міста!» – подумала Олеся й засміялась. Вона кинулась в корчму, вхопила завиніння й побігла шляхом назустріч гусарам.

«От-от вискочать з-за гори вороні баскі коні! От-от загуркотить шарабан!» – думала Олеся, спускаючись в долинку.

Вона вийшла на гору, а коней і шарабана ніде не було видно. Зійшла вона в другу долину й знов вийшла на горб; ніхто ні йшов, ні їхав. Олеся втомилась і задихалась. Вона кинула важкий узол і впала на його. Сонце піднялось на небо. Ліс горів на ранньому сонці. Музики давно затихли. -За горбом загуркотів віз. Олеся схопилась і побігла назустріч.

З гори котився драбинчастий візок, а на візку сидів мужик.

– Тебе послав сюди Казанцев? – спитала в його Олеся.

– Мене ніхто не посилав. Я сам собі їду додому,– обізвався чоловік, спиняючи конячку.

– Чи далеко їдуть гусари? – спитала Олеся.

– А хіба я знаю! Вони вийшли київським шляхом,– сказав чоловік.

– Київським? – крикнула Олеся не своїм голосом.– А може, ти стрівся з яким гусарським офіцером? Не їдуть сюди часом які гусарські офіцери? Чи не бачив ти чорного шарабана?

– Всі офіцери й шарабани поїхали київським шляхом,– сказав чоловік і вдарив по конячці.

Олеся впустила узол і впала на його. Страшний здогад прийшов їй в голову: «А може, він піддурив мене, насміявся з мене? Але ні! Чи він же не кохав мене? Чи він же не клявся, не присягався?»

Олеся підняла важкий узол і вже не несла, а тягла його за собою. Сила й напруга одразу впали. Вона вийшла ще на одну гірку. Вже було видно між рідкими дубами Богуслав. По шляху сновигали люди й вози. Ніде не було видно ні одного синього мундира.

Олеся знов упала на узол і заридала. Вона ридала голосно, ламала руки, припадала головою до землі; й тільки густий ліс бачив ті страшні її муки та сльози. Сонце вже високо підбилось вгору.

– Що ж мені на світі божому тепереньки робити? – голосно промовляла Олеся, неначе просила поради в зеленого ліса.– Де мені подіти свій сором! Йти до батька в Хохітву – сором. Треба вертатись додому: ані викрутитись, ані випручатись з біди.

З ліса виїхав якийсь чоловік візком. Олеся підрядила його до Богуслава, сіла на віз і поїхала.

Олеся в'їхала в місто. По місті сновигали, вештались і кричали жиди, як несамовиті. Коло винарні чорніла здорова купа жидів та жидівок, неначе здоровий рій бджіл. Туди збігся усей кагал, кричав, верещав на все місто. Жидівки вейкали й плакали. Олеся приїхала в свій двір. Проти неї вийшов Прокіп.

– Слава богу, що ви вернулись. А ми думали, що ви втекли з офіцером. Батюшка побігли кіньми доганяти гусарів. А той чорнявий гусарин, що ходив до нас, украв Шмулеву Хайку.

– Хайку! – крикнула Олеся на ввесь двір. «Мене проміняв на Хайку! Будь же ти тричі проклятий,– тричі й довіку!» – подумала Олеся, встаючи з воза. Вона ввійшла в хату, сіла в спальні коло вікна й наче скам'яніла. її лице осунулось і зблідло; очі стали великі й блищали хоровитим огнем; під очима лягли сині смуги; губи побіліли, як крейда. Олеся сиділа, як смерть, бліда, аж жовто-синя, нічого не чула, нічого не бачила; увесь світ, з Богуславом, з домом, з мужем, неначе провалився для неї в безодню. Вона почувала, ніби сидить в якомусь порожньому просторі, де нема людей, нема світа, нема повітря, нема неба й сонця.

Килина застелила стіл, подала обід і попросила Олесю до столу. Олеся не чула, що говорила Килина, не бачила її.

Опівдні рипнули двері в спальню,– увійшов блідий як смерть Балабуха, з розпатланою головою, невмитим лицем. Він спинився серед хати, і його лице неначе прояснилось.

– Ти дома? – крикнув він голосно й кинувся до Олесі.– Ти не втекла з Казанцевим?

Олеся підняла на його каламутні, мертві очі й промовила:

– Хотіла втекти, та він мене піддурив і покинув,– і з тими словами вона впала з стільця додолу, як нежива.

Балабуха кинувся до неї, підняв її, поклав на ліжко, побіг за водою, приснув на її лице, приклав помочену хусточку до її голови. Олеся лежала, як мертва, біла як полотно. Прийшов доктор, звелів її роздягти й покласти на постіль, поставив горчишники. Олеся лежала, як труп, і тільки перед вечором почала важко зітхати та дихати, не розплющуючи очей. Балабуха ходив коло неї, плакав і тільки дивився на її гарне бліде лице, на повні руки, неначе виточені з слонової кості й приставлені до плечей. Вже надворі вечоріло, вже й смерклось. Балабуха не вставав з місця, цілий день нічого не ївши, і все держав Олесину руку в своїй руці.

Настала ніч. Посвітили свічки. Олеся не розплющувала очей. її бліде лице стемніло й почервоніло. Жар розлився в тілі. В домі все затихло. Годинник в гостинній вибивав годину, одну за другою. Вже вдарило північ. Години тягліїся для Балабухи, як лихо. Олеся почала белькотати безтямні слова.

– Олесю! Олесю! опам'ятайся! – промовляв Балабуха, піднімаючи її важку гарячу руку.

Олеся несподівано розплющила очі, схопилась і сіла на постелі. її великі очі були безтямні, сонні, як у мерця.

– Ти приїхав? Ти не покинув мене? Милий мій, серце моє! Я трохи не вмерла за тобою! Швидше, мерщій їдьмо, бо вже світає. Он, бачиш, місяць злетів з неба й сів на дереві. Сідлай коні! Станьмо пташками та полетім в небо, щоб нас ніхто не впіймав, та тільки мерщій, мерщій, моє миле серце!..

Олеся обняла Балабуху й поклала свою гарячу голову на його плече. Балабуха заридав; його гарячі сльози закрапали й полились по Олесиних щоках. Олеся знов упала на подушки, як мертва, і знов забелькотала в гарячці.

– Ои не од'їжджай! Ой не покидай мене в цьому лісі!.. Он ворушиться в темряві стіл, ворушиться груба... З груби щось дивиться на мене страшними червоними очима... Рятуй мене, мій милий!

Олеся закричала. Балабуха зняв хреста і притулив до її гарячого лоба. Олеся заплющила очі й знов стала як мертва.

– Боже мій! Чим я тебе прогнівив! – молився Балабуха, держачії холодний хрест над О.тесею, хрестячи її лице, її руки тим хрестом.

Почало розвиднюватись. Рожевий ранок заглянув у вікно,– і по хаті розлився тихий світ. Олеся знов зблідла на виду і заснула важким сном. Балабуха заслонив вікно, вийшов з кімнати, вмився, знов вернувсь і впав коло Олесиного ліжка навколішки. Вже сонце зійшло, вже засяяв пишний день, а Балабуха все стояв навколішки та молився за Олесю, щоб господь простив їй гріх, вернув їй здоров'я, дав сили витерпіти важкі муки, важку спокусу.

Тиждень пролежала Олеся в постелі; тиждень Балабуха не одходив од постелі, втішав Олесю, прощав її провину, благав її витерпіти й з мужністю перенести горе. Тільки через тиждень встала Олеся з ліжка. Вона зів'яла, зсохла, як билина в спеку; лице зблідло, помарніло, аж зчорніло; щоки опали, ясні очі неначе погасли.

Весна розцвіла й розпишнілась, а Олеся не примічала її, неначе жила в якомусь іншому світі. Її душу, її серце неначе прибили гострі морози. Вона вдалася в тугу. Цілі дні сиділа мовчки то в світлиці, то в садку, то над Россю, дивилась в далекий простір, сумувала і вдавалась в сумну меланхолію, доки восени не породила на світ дочки.

Балабуха знов взявся за свій діяриуш, думав, думав, думав і з великою тугою на серці тільки намалював здорового хреста на цілий листок, підписавши під ним страшні минувші весняні місяці.

VIII

Раз восени в один з сорокових років отець Харитін сидів в своїй кімнаті і вчив свою старшу дочку Надезю читати. Онисія Степанівна, не маючи ніякої роботи, пішла в пекарню, поштурхала кочергою в порожню піч і, як непо-сидяща господиня, видумала собі таку роботу: одчинила здорову на коліщатах скриню, що стояла в кімнаті, і навіщось то розгортувала, то згортала сорочки, наволічки, простирадла та сувої полотна. Надезя сиділа коло стола над граматкою і твердила: «Тма, мна, здо, тло, тию, нию, тлю, тля – «здохло дякове теля». Цей ненаписаний в граматці кінець вона часто чула од свого батька і все прикидала його в кінці, думаючи, що й це там десь написано.

– Що то ви, Онисіє Степанівно, ото робите? – спитав отець Харитін.

– Ах! нема роботи, то перебираю то се, то те, аби дурно не сидіти!

– Як нема роботи, то згорніть руки, та сядьте, та одпочиньте трохи.

– То тільки чоловіки вміють посиденьки справляти, згорнувши руки, а жінки ніколи не всидять: нам так – або горілку пити, або діло

робити,– говорила Онисія Степанівна з скрині, неначе сховавшись в неї по самий стан.

– Або язиком дзигорити,– знехотя прохопивсь з жартом отець Харитін і кахикнув.– Та не нагинайтесь, матушко, так низько, щоб часом ще не переломились пополовині та не дали сторчака в скриню.

– Придерж лишень свого язика зубами, бо он дочка слухає.

Надезя й справді одвела очі од книжки й зирнула на чудну мамину позу.

– А як ви думаєте, Онисіє Степанівно, чи не одвезти б пак нам Надезю в школу в Бо-гуслав до вчительки в пансіон? – спитав боязко та обережно отець Харитін.

– От вигадав! Навчиш сам читати, та й буде з неї. Виросте, то за роботою й те забуде. Адже й я вчилась читати, а тепер ніколи й помолитись по книжці, перехамаркаєш молитви напам'ять, та й годі.

– Коли, паніматко, тепер інший час настав; батюшки дають дочок в пансіони, щоб вміли і читати, і писати, і танцювати, ще й грати...

– І, мабуть, щоб вміли з гусарами тікати, як наша благочинна... Слухай лиш, панотче! А де ж ти на цю справу набереш грошей?

– А от кажуть, що нам незабаром дадуть жалування з скарбу.

– Як дадуть, тоді й повеземо Надезю в Богуслав в пансіон. Щось люди так говорять,– вже третій рік говорять за те жалування, а жалування нема. То, певно, жиди та пани брешуть на свою обихідку, що батюшки незабаром забагатіють од того жалування.

Надезя перестала читати й витріщала на маму очі; в неї очі пойнялись слізьми.

– От і одвеземо тебе, Надезю, в школу; там тебе буде вчити шляхтянка, якась панія,– сказав отець Харитін до Надезі. Надезя надула губи, насупила брови й заревла на всю хату.

– Не дражни-бо, старий, дитини, бо я тебе ще й вилаю, не казавши лихого слова,– загула Онися з скрині, неначе з-під землі.

Онися підставила під ноги низенький стільчик і ще глибше сховала половину себе в скрині; друга половина стриміла, неначе на тину, обмощена полотнами та півмітками.

Надворі загавкали собаки. Рипнули двері в світлицю. Батюшка вийшов і вглядів розсильного од благочинного, довгоногого паламаря з Шандри, що розносив курсорію. Він трохи жахнувся, бо не любив і боявся тих офіціальних пакетів. Але, прочитавши бумагу, отець Харитін з радості трохи не підскочив і прожогом побіг в кімнату.

– Радуйтесь, Онисіє Степанівно! Благочинний вже кличе за жалуванням. Жалування вже й є!

Онисія Степанівна витягла голову з скрині й розхилилась на ввесь зріст, стоячи на стільчику, її голова стриміла врівні з грубою й трохи не черкалась об сволок. Висока та тонка, вона була схожа на стовп, й з того дива й справді трохи не стала соляним стовпом.

– Вбирайсь мерщій та їдь. Забирай гроші швидше! – гукнула вона на свого панотця.

– Та ще й які гроші! зa два минувші роки заразом,– обізвавсь паламар.

– От тепер зачиняйте скриню, згорніть руки та хоч насіннячко лузайте,– сказав отець Харитін.– В бомазі написано, що я буду брати на рік 120 карбованців! Теперечки ми кинемо лихом об землю! Тепер ми забагатіємо! Не будемо дивитись панам в руки та благати в їх ласки!

Онися обернулась до образів і перехрестилась.

– Тепер, паніматко, скидайте плахту та юбку та вбирайтесь по-модньому, в сукню,– заберу гроші, привезу вам з Богуслава гостинчика, чогось моднього на сукню. Не будемо вже на луб'яних возах та в мотузяних шлеях їздити! – сказав отець Харитін.

– Побачимо, чого-то ти привезеш,– сказала Онися, все стоячи з дива на стільці.

– Та хоч злізьте з стільця, а то ви тепер схожі па Симеона-стовпника або на віху над шляхом,– сказав отець Харитін.

Отец Харитін любив трошки пожартувати, як був веселенький. Але з своєю Онисією Степанівною він жартував дуже обачно та обережно. Другим часом за ту віху над шляхом отцю Харитонові досталось би од Онисі на бублики, але тепер вона була в добрих норовах.

Пообідавши хапком, нашвидку, отець Харитін звелів запрягти коні в візок і поїхав в Богуслав.

До благочинного вже налинули батюшки, диякони, дяки, паламарі з цілої благочинії – з 18 парафій. Двір, заставлений простими по-возками, був схожий на ярмарок. Од благочинного усі пішли до церкви й одправили молебень в подяку за жалування і юрбою вернулись в світлицю до Балабухи.

Жалування дали червінцями, карбованцями та мідними п'ятаками. Всі панотці були веселі, балакали та реготались, аж по хатах йшли одляски. Благочинна була скупенька на могорич. Батюшки склалися й стругнули могорич на славу в «Галилеї», цебто в винарні в одного жида в містечку.

– От тепер ми забагатіємо! – крикнув отець Мельхиседек, торкаючи рукою по своїй кишені.– Заживемо по-панській, накупимо добрих коней, будемо їздити в ресорних екіпажах, заведемо самовари, оддамо дочок в пансіони, повбираємо своїх матушок по-панській в шовкові сукні.

– А що, панотці! Коли багатіти, то багатіти по-людській, щоб рук не паскудити,– обізвався Балабуха.– В нас плата за треби така, що можна й з голоду вмерти. Чи не накинути б нам оце ціни на треби?

Після гусарської зими в отця Балабухи в кишенях аж свистіло,– жиди перлись в його хату за грішми й день і ніч.

Батюшки замовкли її думали.

– Чом би і справді не накинути,– обізвався отець Мельхиседек,– тільки коли накидати, то треба накидати потрошку, по шагу, потім по гривні, щоб часом парафіяни не спротивились.

А ви як думаєте, отець Харитін? – спитав благочинний.

– Я?.. Як люди, так і я,– несміливо обізвався отець Харитін.

– Мені здається, коли накидати плату, то треба накидати всім та ще й однаково, щоб часом парафіяни не здумали їздити в дешевші парафії по треби,– говорив Балабуха.

– Але воно буде якось ніяково перед людьми: парафіяни обібрали нас на парафію, помагають роботою... Коли б часом не обважнити та не розсердити людей,– несміливо обізвався отець Харитін, трохи подумавши.

– Та то вас, бачте, обібрали, а нас ніхто не обирав,– сказав благочинний,– нас настановили на парафії, то ми цього не боїмось. Ану, панотці, разом та гуртом!

Ті батюшки, що вчились в академії й були понаставлювані на парафії митрополитом, встоювали за накидку плати на треби; старіші й простіші, обібрані громадами, були проти накидки плати. Але раз те, що накидки хотів благочинний, а друге – що гроші люблять гроші, всім схотілось самоварів та ресорних екіпажів, схотілось і дочок повиучувати в пансіонах; всі радили накинути плату на треби, щоб і «старі дірки полатати». Забравши гроші, батюшки роз'їхались по місті по крамницях купувати, що було потрібне в господарстві та усякі гостинці додому.

Отець Харитін наглядів через двері на благочинній модну сукню дуже чудного кольору й побіг в магазини шукати такої самої матерії для своєї жінки. Він оббігав усі крамниці, перетрусив усіх жидів і таки достав тієї матерії делікатного кольору. Скупивши все, отець Харитін стрівся на місті з паном Бонковським. Бонковський тепер був управителем в одному селі багатого графа. Село було по дорозі в Вільшаницю. Він запросив до себе отця Харитона на чарку горілки, але в його було зовсім інше на думці: він думав збути отцю Харитонові старомодний, ні на що не потрібний екіпаж. Він знав, що в отця Харитона сховані в кишені тільки що забрані гроші.

– Отець Харитін! Чи вам же не сором їздити на драбинчастому возі, ще й свою матушку возити? Тепер ви багаті: не личить вам цей візок тепер. Кидайте луб'яні вози та мотузяні шлеї! Я на вашому місці купив би такий екіпаж, що всі сусіди аж луснули б од зависності.

– А де ж нам шукати тих майстрів, тих екіпажів? Будемо їздити й на таких, коли кращих нема,– обізвався отець Харитін з воза.

– Купіть в мене! В мене є екіпаж на ресорах, зовсім панський. Їй-богу, купіть! Я дешево продам. Перепряжете свої коні, сядете, розіпретесь, неначе справжній панюга, та вкотите в свій двір, мов якийсь князь,– і матушка вас не впізнає. Заїжджайте та подивіться, й по чарці вип'ємо!

«А заїду й справді та подивлюсь! Та й чарку горілки непогано випити»,– подумав отець Харитін і звелів погоничеві завертати слідком за Бонковським в його двір.

Випили вони по чарці таки добре, аж голова в о. Харитона заморочилась, побалакали й пішли в возовню оглядати екіпаж. Екіпаж стояв серед возовні, неначе гора; він був схожий на ті карети, в яких їздили давні єгипетські фараони або московські цариці: крила круто загинались униз і спускались трохи не до самої землі; підніжки були одкидні, йшли, неначе сходи, на кільки ступенів і висіли аж до землі, неначе крила в слабої курки; вигнуті ззаду ресори стриміли, неначе журавлині шиї: щоб глянути на козли, треба було задерти голову вгору.

– Ото б було добре в'їхати в двір цією каретою та налякати свою матушку, подумала б, що архієрей приїхав,– сказав отець "Харитін.

– А що, карета! Це не ваш драбинчак,– хвалив Бонковський,– а сядьте лишень в екіпаж. Які подушки, які пружини!

Отець Харитін поліз в фаетон, неначе на горище по драбині, сів і пірнув в подушках. З'їдене міллю сукно спахнуло курявою, як димом.

– Цур йому, як м'яко! Неначе на перині, та ще щось і гойдає тебе спідсподу, неначе гойдалка! – промовив отець Харитін, неначе десь з горища.– А скільки ви візьмете за цю гойдалку чи машину?

Бонковському усе одно довелось би тією машиною витопити піч,– він сказав:

– Недорого візьму: двісті злотих, цебто тридцять карбованців. А коли хочете, я вам прикину за три карбованці ще й упряж. Перепряжете коні, покинете свого драбинчака в мене та налякаєте Онисію Степанівну.

Отцю Харитонові страх як сподобалася й та думка, н європейська цивілізація в виді тієї машини. Він зліз з тих підрів, поторгувавсь і вдарив Бонковського по долоні, скінчивши торг на двадцятії п'яти карбованцях. Поки пили по чарці та закусювали, Бонковський звелів обчистити допотопну упряж і перепрягти батющині коні з воза в екіпаж. Отець Харитін вийшов на ганок. Перед гайком стояв неначе курінь або катрага. Погонич стримів аж під стріхою, а коники отця Харитона проти такої катраги стали схожі на собак або овечок, запряжених в віз. О. Харитін сів.

– Ото шкода, що нема в мене краківських хомутів,– промовив хитрий насмішкуватий Бонковський,– якби до цього фаетона краківські червоні хомути, то, їй-богу, я б здалеки подумав, що їде наш граф.

– Добре й без хомутів. Не все разом. На перший раз буде й цього. Як мед, то й ложкою! – промовив отець Харитін десь неначе з хмари, з фаетона.

Погонич дістав коней кінчиком батога тільки до хвостів. Коники, захуджені й неодно-разні, сіпнули й соб і цабе, напрудились і ледве поволокли ту завальну машину. Отець Харитін вгніздивсь на подушках і їхав пишно, неначе прекрасний Іосиф на фараоновій колісниці. Завальний екіпаж коливавсь та скрипів. О. Харитін почував свою поважність, хильнувши всмак, і гордовито позирав на проїжджих.

– Та гляди мені, жени коні під самісінький ганок: треба бундючиться! – навчав отець Харитін погонича.

– Ой батюшко, не всиджу на цих козлах! Здається, от-от упаду.. їй-богу, неначе мене хто настромив на вила, як подавальник того снопа! – репетував парубок на козлах.

– Держись міцніше та мерщій поганяй, бо вечір близько!

Нетерпляча Онисія Степанівна сиділа з дочками в ганку та усе виглядала батюшку. З горба на греблю скотився здоровий екіпаж і повернув просто в двір.

– Що це за панюга звертає в наш двір? Що воно за проява? – промовила Онисія Степанівна.– Але віз панський, а на возі сидить... ніби якийсь батюшка.

Погонич розігнав коні й влетів в ворота. Але батющині ворота ставились не для фараонових колісниць – були малі вже занадто. Екіпаж зачепився задніми осями за ворітниці, гуркнув, заторохтів, неначе сухі кістки, розломився й розсівся пополовині; задні колеса застрягли з батюшкою в воротях, а передні з погоничем підкотились під ганок. Батюшка борсався та виплутувавсь в задку екіпажа в воротях, а погонич вчепився в козла, неначе рак, і висів перед ганком перед самою Онисією Степанівною. Цивілізація не вдалась і розсипалась в воротях.

Онися тепер тільки впізнала свого панотця й свого погонича. Але що то за чудний віз? Де він узявся?

Онися крикнула, витріщила очі, скочила з ганку й не знала, куди бігти, як помагати. Тим часом отець Харитін зліз з високості й тільки руки розставив.

– Що це за віз? І де він в гаспида взявся? – питалась Онисія Степанівна.

– Та й хитрий з біса проклятий Бонков-ський! От тобі й карета! От тобі двадцять п'ять карбованців! – бідкався серед двора отець Харитін.

– Який Бонковський? Які карбованці? Може, ти гроші загубив в дорозі? – сипала Онися питання.

– Якби був згубив, то так би й знав, що згубив. Ох мені лихо! Ой моє нещастя! Що теперенька ви скажете мені, Онисіє Степанівно? – бідкався отець Харитін.

– Яке лихо? Яке нещастя? Що це за карета? За які гроші ти верзеш, неначе п'яний? Та розкажи до пуття, не муч мене! – кричала Онися.

– Візьміть палицю та бийте мене,– більш нічого не скажу вам.

– Як візьму й справді палицю в руки, то, може, мені палиця й скаже. Говори, що це за причта? – кричала Онисія.

– І на чорта я до того брехуна заїхав? І який нечистий мене до його заніс? – бідкався отець Харитін.

– Я ж казав,– не заїжджаймо, бо баба з порожніми відрами нам дорогу перейшла,– обізвався й собі погонич.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20