Глава 1

Що таке видіння і як з ним боротися

Селище міського типу Вишневе,

Києво-Святошинський район, червень 2007 року

Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів – «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами – навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала – буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло, змушуючи резонувати келихи в сервантах та розморені від спеки людські тіла. На якусь мить Тамара навіть пошкодувала, що залишає це привітне містечко, яке дивним чином суміщає чарівливу неквапливість провінції з шаленим ритмом та амбіціями столиці. Ходили чутки, що за кілька років Вишневе цілком офіційно увійде до складу Києва, але чекати Тома не могла. Вона й так провела тут більше часу, аніж планувала. З її роботою все-таки краще перебувати в сяючому оточенні Вогнів Великого Міста. Принаймні, іногороднім клієнтам легше винайняти номер у столичному готелі, аніж знайти, де зупинитися в селищі міського типу, яке зроду-віку не було ані курортом, ані місцем паломництва спраглих до архітектурної краси туристів.

Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:

– Хтось помер?

– Ні, – як правило, озиваються на тому кінці дроту.

– То зателефонуйте зранку.

На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки – так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ – о третій ночі! – щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над… гм… гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює – стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:

– Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!

Дядько радісно затараторив – а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103»[3] – і втішений громадянин відключився – напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував – отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі – себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, – де там! Адже вона – тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» – так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго… За роботу Тома брала тільки грошима – її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар – ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає – того немає, а які вже гостинці їй возили – то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей – візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень – ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?

За роздумами Тома встигла прийняти душ, одягнути чорну блузу з довгими шифоновими рукавами і тепер, ретельно фарбуючи очі – прийом мав розпочатися лише за годину, хоча ніколи не знаєш, як воно вийде насправді, – продовжувала розмірковувати над причинами свого кепського настрою. Звичайні пояснення на кшталт «не з тої ноги встала» тут не проходили, сон, який вона бачила цієї ночі, хоч і не був аж надто добрим, являв собою звичайне попередження про речі не вельми приємні, але ніяк не смертельні і, що найголовніше, поправні. День видався чудовим, хіба що трохи більш спекотним, аніж те годилося б для початку червня, однак Тамара добре переносила жарінь, принаймні доки та не сягала критичної межі в тридцять п’ять градусів. Син подався на синє Чорне море в супроводі бабусі, і Тома нарешті могла відпочити від тої білявої дзиґи в окулярах, від схожого на кулеметні черги безперервного стукотіння по клавіатурі, від косих поглядів учителів і зляканого перешіптування у неї за спиною. І чи могла вона винуватити нещасних педагогів? Останнє «ноу-хау» Іванка – ціла серія гіпертонічних кризів у викладача англійської мови, усього їх було щось п’ять за тиждень, влаштована добрим хлопчиком лише тому, що його друзяки-лобуряки не підготувалися як слід до контрольної роботи, – не лізло вже ні в які ворота. «Швидка» їздила до школи щоранку, наче на підстанцію, і тягала бідного «англійця» сюди-туди, як лантух з половою. Тамара втрачала терпець, намагаючись розтлумачити сину, що дар, який він успадкував від неї, – це як фамільний меч і не можна махати ним навсібіч для забави, бо дуже легко поранитись. За її спиною, а тепер уже й за спиною Івана стояло щонайменше шістнадцять відьомських поколінь – це якщо не рахувати власне її й повірити, що Ванда Любомирська, року народження одна тисяча шістсот тридцять третього, до якої Тамарі вдалося прослідкувати свій родовід, була найпершою з них (що вельми сумнівно). Та замість виправдань чи хоча б пояснень Іванко бурмотів без упину: «Ма, ну я ж не для себе». Не так легко бути потомственим чаклуном у дванадцять років та ще й у дуже середній школі, щоправда, прикрашеній назвою «ліцей», – це вам не Гаррі Поттер з його платформою номер дев’ять і три чверті, Гоґвортським експресом і Гоґвортською школою чарів і чаклунства. Це цілком реальний, в міру хуліганистий, гарненький хлопчисько з незвичайними здібностями, який заради дружби готовий на все. Втім, після літніх канікул Іванко нарешті буде вчитися у справжньому ліцеї, а спробує ще раз підтримати приятелів таким чином – дістане від неї на горіхи, і тепер уже не тільки на словах. За це не варто перейматися.

Тома пірнула в свою улюблену чорну спідницю, довгу та вишукану, радісно відзначивши, що знову трохи схудла, аж тут її хребтом побіг неприємний морозець. Це був уже не просто настрій, а передчуття – у чому різниця, вона знала дуже добре. І це було лихе передчуття – бо від хорошого у мурашок, які гасають шкірою, не буває крижаних лапок. Тамара увійшла до кімнати, де приймала клієнтів, запалила свічки, огляділася – передчуття не зникало, але й не підсилювалося; холодок завмер собі між лопатками, ніби там і жив.

От паскудство.

Руки звично потягнулися до карт – захотілося розкласти якийсь пасьянс, бодай простенький, щоб заспокоїтись, аж тут зацвірінькав дверний дзвінок. До початку першого сеансу залишалося ще півгодини, та це лише зайвий доказ недосконалості людської натури… Видно, комусь припекло. Кинувши по дорозі контрольний погляд у люстро, Тамара Олександрівна гостинно розчахнула двері. На порозі стояла якась жіночка в сірому костюмі, схожа на мишу, що переїла анаболічних стероїдів, – маленька, м’язиста і сердита. Тамара бачила її вперше в житті, та абсолютно точно знала те, що їй не призначалося.

– Доброго ранку, – привіталась гостя. Тома кивнула у відповідь.

– Ви пані Сотник?

– Тамара Олександрівна. А ви?

– Що я? – Миша з ніжками слона переминалася на порозі й відчайдушно червоніла.

– Як вас звуть?

– А це обов’язково? У мене жахлива проблема. Тобто далі нікуди. Ви собі навіть не уявляєте!

– Ваше ім’я?

– Мені хотілося б… ні, я наполягаю на повній конфі… ден… ційності мого візиту сюди, а коли ні, то я…

– Пані Ікс, як мені до вас звертатися? Просто Хе?

– Звертання, імена – який це мотлох, – зі знанням справи махнула рукою сіра. – Усі ці назви, самоназви – ніщо в порівнянні з вічністю. Ви зі мною згодні?

Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.

– Ні, не згодна.

– То ви відьма чи ні? – крякнула жіночка.

– Так, потомствена. Що ще вас цікавить?

– А де ваш знак?

– Де мій що?..

– Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому – чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно – відьма!».

– Оригінально, – мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. – Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?

– Ні. – Сіра набрала повні груди повітря – це, вочевидь, додало їй рішучості – й видихнула: – То я можу нарешті увійти?

– Якби могли, то вже увійшли б.

– А це що значить?

– Лише те, що я сказала.

– Ну гаразд, гаразд. – Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. – Мене… моє ім’я, ну, скажімо… Лариса.

– Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?

– Я мушу говорити про це на порозі?

– Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога – вам чи мені?

– О, я… та годі… ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?

Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:

– Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?

– Ким?

Терплячість – моя чеснота.

– Не ким, а чим. Телефоном.

– Вашим?

– Ні, президентським! – гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.

– А до чого тут президент? У вас зайнято було.

– Довго?

– Що довго?

Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.

– Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.

Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька – той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так – проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.

– І що ви хочете від мене? – без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.

– Хіба не зрозуміло?

– Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.

– Я хочу, щоби ви її знищили, – зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: – Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!

– Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію – адже чоловік до вас повернувся.

– Він живе зі мною тільки заради дітей, – схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її – таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.

– І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?

– А хіба ні?

Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.

– Не впевнена. На мою думку…

– Тоді, – перебила її Лара, – нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться – страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді…

– Стривайте-но, шановна, – льодяним голосом зупинила її Тамара. – Для чого ви мені все це розписуєте? Ви будинком не помилилися? Хіба на моєму написано «кілер»?

Ранкова гостя замовкла в своєму кріслі, з очікуванням дивлячись на хазяйку.

– Ну ось що, Лізо, – втомлено мовила Тома, – нікого я вбивати, звісно, не буду – тим більше що дівчина, про яку ви говорите, абсолютно ні в чому не винна. Хіба в тому, що у вашого мужа склероз і він забув сказати їй, що жонатий. Таке трапляється. Щойно дізнавшись про цю забудькуватість, вона вказала йому на двері, так що нищити її я б не стала – інша панна могла б виявитися не такою високоморальною. Тому…

– Звідки ви знаєте, як мене звуть? Віра Охрімівна сказала?

– Ваша тітка на цю тему зі мною не говорила. – На лиці Єлизавети ясно читалося, що вона не вірить жодному слову, та Тамарі було плювати. – Я ворожка, забули? А якщо вам аж так кортить когось убити, то для розминки ми можемо почати з вашого чоловіка, як більш підходящої кандидатури. Спочатку, як ви й забажали, у нього вилізе волосся на голові – щоправда, його там не так багато, та все одно приємно. Потім…

– Ні! Що ви таке мелете?! – Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. – Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я…

– …Я, я, я. Ну звісно. – Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». – А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!

Гостя пополотніла.

– Цього не знала навіть тьотя Віра.

– Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю… її звуть Оля, правда ж? – так-от, що це несправедливо – карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.

Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:

– Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.

– Дуже смішно, – мляво прокоментувала Тамара.

– Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви – черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.

Сказала жінка, замовляючи вбивство.

– Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.

– Стривайте, – Тамара зітхнула. – Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.

– О… що ж… я не знаю, як вам і дякувати!

– Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю – ціна висока.

– Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі… Ціна не має значення. Коли до вас прийти?

Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.

– На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?

– Так, – квапливо погодилася сіра. – Що мені з собою взяти?

– Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.

– А від неї що принести?

Та що хочеш, однаково викину.

– Маєте її знімок?

– І не один, – гордо повідала радикальна відвідувачка.

– Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.

– А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.

– Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.

– Добре, добре, як скажете. – Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, – справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок – у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію – втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, – так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.

Ворожка… Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова – відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає – провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, – гріх; усе, що є у християнстві, – від Бога. Яка вузьколобість!

І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко – і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове:

– Щойно до вас приходила моя дружина. Що вона хотіла?

– І вам доброго дня.

– Я спитав… – Чоловічок упіймав ніжний погляд Томи, закашлявся, сухо пробубонів «Здрасьтє», і відразу ж продовжив: – Що у вас забула моя жінка?

– Торішнього снігу. То це була ваша жінка? Така пані років сорока…

– Тридцяти.

– Може, й тридцяти, за паспортом. А на вигляд – сорока, сизоока…

– Гарненька шатенка. І очі в неї сині, а не сизі.

Гарненька? Шатенка? Чи то любов таки сліпа, чи то цей добродій. Тамара, втім, просто стояла і мовчала.

Чоловічок, перерахувавши всі прикмети своєї пари, нетерпляче затіпався.

– То це вона чи ні?

– Консультація у мене платна, – відрубала Тома, – але навіть внесення вами певної суми не є підставою для розголошення лікарської таємниці. Якщо ви стежили за своєю жінкою – а ви явно стежили, – то самі маєте знати, хто у мене був.

Неприємний гість якийсь час блимав банькуватими очима, вочевидь, перетравлюючи цей монолог, – за потреби Тамара добре вміла будувати складні вербальні конструкції і ніколи не збивалася.

– Це вона, – нарешті видушив чоловік. – Я впевнений. І я в курсі, що вона тут робила. Не триндіть, ніби ви лікар! Я все про вас знаю.

– Геть усе? Слухай, Господи, щось ти сьогодні на себе не схожий. Блідий якийсь. Певно, важкий день… Та ти проходь, не стій на порозі!

Чоловік стиснув губи так, що вони геть зникли, лишивши по собі щось схоже на дірочку в курячій гузці.

– Я не придурююсь, – промовила Тома вже серйозно і значно люб’язніше, ніж того вимагала ситуація. Можливо, в іншому випадку вона й послала б цього нескладного чолов’ягу на дідькове весілля, та сьогоднішній жвавий ранок добре відволікав її від нечіткого, змазаного, але безумовно лихого та зловісного передчуття, яке з’явилося відразу за роздратуванням і яке Тамара ще не витлумачила. – Навіть маю диплом медінституту. З відзнакою.

– З якою це? – єхидно скривився чоловічок. – Із пентаграмою?

– Саме так. Із знаком якості. Якщо інших питань немає, то я вас більше не затримую.

– Сподіваюся, ви не думаєте, що я дозволю зеленому дівчиську командувати мною?

– Думаю, чоловіче, бо я тут живу. А ви хто такий?

– Я чоловік Єлизавети!

Не помітивши в очах Тамари благоговійного страху, створіння, видно, знудилося і вирішило заявити рішучий протест:

– Ну ось що, з мене годі. Ставтеся до мене з повагою, бо інакше я…

– Що? – Ввічливість, як виявила свого часу Тамара, дуже летюча субстанція – від кипіння гніву перетворюється на газ і швидко випаровується. – Ти й мене спробуєш трахнути, забувши попередити про дружину Лізу? Боже милий, та тій дівчині, що лягла під тебе, треба виливати переляк, і то ретельно. Що ти собі думаєш? – Коли їй грубіянили, Тома завжди переходила на «ти» – так було легше огризатися. – Корчиш тут із себе на всю губу пана! Жінці своїй цю виставу закатай, може, дождешся оплесків, а я – глядач невдячний. Кажи, чого треба, якщо треба чогось, а як ні, то гляди за поріг не перечепися.

Чоловік відкинув пухнастий чубчик з чола, і на Тому глянули несподівані у своєму холоді блакитні зіниці.

– Кого вона хоче вбити – її чи мене?

– Ну-у, тебе вона любить. Не розуміє, бідна, що легше одного котяру блудливого зі світу звести, аніж щоразу по новій юнці нищити, але ти не тривожся. Нікого я не вбиватиму, хоча… ти краще йди з-перед очей, не спокушай.

– А я в усе це не вірю! – пішов з тузів чоловічок. Тамара широко розвела руки, демонструючи, як це її втішило.

– То в чому проблема?

– Нема проблем. Це просто страховка. Раптом зі мною щось трапиться…

– А, ти орендуєш банківський сейф, – підхопила Тома. – У сейфі конверт з написом: «Відкрити в разі моєї загибелі», а в конверті записка: «У моїй смерті прошу звинувачувати свою хтиву натуру, небажання тримати член у трусах, дружину Лізу і родиму відьму Тамару Сотник, яка навела на мене порчу та міліцію». Цікаво, за розтління неповнолітніх ще саджають? Не пам’ятаєш, скільки дають?

– Чого дають? – поперхнувся бідолаха.

– Років, Модесте, років. Ув’язнення. Ну й іменнячко в тебе, господи прости! Хто тебе так обізвав, мати? Промахнулась вона трохи, тебе скромним уявити не легше, аніж бегемотів у синхронному плаванні… Тільки не питай, звідки я все знаю, ти ж все рівно не повіриш, що Єлизавета мені навіть імені твого не сказала.

– Я не…

– Ти – не, це вже точно. Скільки їй насправді, Олі тій? Шістнадцять? Не чую.

– П’ятнадцять. – Нещасний Модест уже тричі прокляв той щлях, яким прийшов до цього дому. – Богом клянуся, вона сама цього хотіла. У штани до мене лізла…

– Щось там шукала? Може, грибів? – Тамара вже втомилася підпирати косяк і вирішила закруглятися.

– Я присягаюся…

– Не треба, бо ще язик коростою вкриється. Та й ніколи мені, зараз до мене клієнт прийде, хороший такий, тільки серце в нього слабке – бо добре. Він нікого не зводить, не зваблює, нікого не замовляє – такий архетип нормальної людини, що хоч під скло його та в музей. І я не хочу, щоби він…

Томину мову перервав дзвінок мобільного. Петро Іполитович, увесь суцільне каяття й перепрошення, повідомляв, що вивихнув ногу, і хвилювався, чи не переведеться на руді миші все лікування від того, що три сеанси він змушений буде пропустити. Тамара щиро запевнила, що аж ніяк, побажала пану Петру швидкого одужання, дорікнула, що не послухався її попередження й пішов у гори, і відключилася. Модест свердлив її блакитними очима-викрутками, але мовчав.

– Бувай здоровий, – озвалася Тома, збираючись завершити й цю розмову також, і вже хотіла зачинити двері, та Модест раптом випалив:

– Якщо я вірно зрозумів, у вас зараз «вікно», так? То прийміть мене, дуже вас прошу! Я заплачу, скільки треба, ще й докину трохи, тільки позбавте мене від цих дуреп. Від обох!

Тамарі стало трохи цікаво.

– Яким чином?

– Яким завгодно, але з гарантією. А найкраща гарантія – то, гм, смерть, – додав він, притишивши голос.

Тепер для повноти картини бракує тільки Олі, яка прийде сюди замовляти смерть Єлизавети, з грошима, зекономленими на шкільних обідах.

– Це як пити дати. Позбавлю-но я світ від одного дурня. Від тебе.

Модест пополотнів – для чоловіка, який «у це не вірить», він був, як сказала б Рита, надто емоційним.

Цікаво, чому пригадалася саме Рита? І де вона поділася? Не з’являється цілу вічність, автовідповідач від мого голосу сам по собі з розетки висмикується…

– Ви мене неправильно зрозуміли.

Аякже. Тамара фиркнула. Зазвичай вона клієнтам не грубіянила і вислуховувала найдивніші прохання з олімпійським спокоєм, а якщо і відмовляла комусь, то робила це стримано і ввічливо, інколи навіть вигадуючи вагомі, пристойні причини – коли не могла оприлюднити причини справжні. Власне, робота давно навчила Тому нічому особливо не дивуватися – ані людській природі, ані тому, що через одного до неї приходять з проханням звести когось зі світу, ані тому, що обурюватися і читати нотації таким візитерам – тільки час та сили марнувати. Однак з кожного правила бувають винятки, та й цей Модест – не її клієнт. І ніколи ним не буде. Кишка тонка. Можна гаркнути, або краще єхидно підколупнути – він це заслужив.

– Чоловіче, – сказала Тома ретельно дібраним голосом, найнуднішим з усіх, які тільки водилися в її арсеналі, – у цьому житті так чи інакше кожен отримує те, на що заслуговує. Ти сам створив цю ситуацію, а тепер вдаєш із себе Олександра Македонського біля гордієвого вузла і вимахуєш віртуальним мечем, бо справжнього зроду-віку не мав і не матимеш. Так-от, кажу я тобі, якщо ти не викинеш зі своєї порожньої голови єдину і вкрай неправильну думку про вбивство, я зроблю так, що ти блюватимеш власними кишками, аж доки не здохнеш. Кінець фільму.

І цього разу їй таки вдалося ефектно зачинити двері. Задоволена собою, Тамара повернулася до дзеркала, щоби поправити зачіску, і, охнувши, завмерла від несподіванки.

Накотило.

Вона володіла даром передбачення, проте таких яскравих видінь у неї раніше не було – класичних видінь, які звичайно ніяк не стосуються відьомства і являють собою дивний жарт Провидіння – не дарма ж ці слова мають спільний корінь. Режисер-постановник світового трагіфарсу дійсно мудрий і жорстокий, та інколи він забавляється – піднімає завісу над безперервним дійством, яким є наше життя, і ти незнаним дивом бачиш виставу о сьомій вечора, маючи квитки на дев’яту, і отримуєш унікальний шанс змінити щось на свій смак у дев’ятигодинному спектаклі. Однак видовище, яке зненацька виплеснулося на Тому із сріблястих люстрових глибин, потішило б хіба що римський плебс на трибунах Колізею.