Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Оксамитовий перевертень

ModernLib.Net / Ужасы и мистика / Олександр Шевченко / Оксамитовий перевертень - Чтение (Ознакомительный отрывок) (стр. 3)
Автор: Олександр Шевченко
Жанр: Ужасы и мистика

 

 


Кров. Усюди. Безодня свічада пульсувала нею, займалася усією палітрою червоного, наче якийсь вбивчий світанок раптом розквітнув на нічному небі. Тут були рідкі корали капілярів, темно-багряна, майже чорна, венозна юшка, калинова артеріальна руда[4]– і все те зливалося в моторошні струмки, капало з невидимої стелі, збивалося у хвилі, і, здавалося, ось-ось вихлюпнеться сюди, у фізичну ранкову реальність, заллє спочатку Томині ноги, а потім і маківку. А тоді прямо посеред кривавого Задзеркалля з’явилася Маргарита, чиста, як лілея, вся в золотій парчі, без жодної червоної краплі на виду і з очима, порожніми, як очниці смерті. Рита усміхалася, вірніше сказати, безтямно шкірила до когось невидимого свої гостренькі перлинні зубки, і хижий вираз на тонкому личку робив її схожою на молоду вовчицю. Вона, здавалося, зовсім не зважала на ту моторошну криваву вакханалію, що пульсувала навколо паруючими гейзерами; Рита стояла НАД цим – і посеред цього. Вона перебувала в епіцентрі – що б це не означало.

Тамара дивилася так пильно, як тільки могла, та більше нічого, вартого уваги, не побачила. Кумачевий колір збляк із вражаючою швидкістю, золотаві одежі Ритусі заколивалися, як тільце медузи на вологому піску, і врешті-решт велична, як ніколи, постать подруги зникла, а з дзеркала на Тому глянуло власне лице, бліде й таке змучене, ніби його власниця тиждень розвантажувала вагони з плутонієм.

Знала я й кращі дні.

Напади безсилля, під час яких хотілося впасти, де стоїш, і більше ніколи не рухатись, перемежовувалися з моментами відносної бадьорості; саме завдяки останнім Тамарі вдалося за якихось двадцять хвилин зняти дзеркало зі стіни, дійти до спальні, відмінити усі призначені на сьогодні зустрічі і впасти на ліжко, маючи в тілі таке відчуття, ніби з нього витягли хребет.

Тусю, вітаю. Ти успішно вляпалася в чергову пригоду. А люстро доведеться продати, хоч воно й не моє. Скажу хазяйці, що розбила. За ті гроші, що я їй покладу, вона зможе й стелю дзеркалами викласти. Буде займатися сексом і дивитися… скільки ж їй років? Сімдесят сім. Ну, тоді не буде. Тоді їй просто вистачить на похорон. Ох, Рито, чому від тебе один головний біль?!

Кров.

Глава 2

Про те, як важко розгледіти щось справжнє з намальованого вікна

Віра – це благочестива впевненість у тому, чого не розумієш.

Маркіза Дюдефан

До тями Тамара приходила близько години – злочинно довго, як на її погляд, та якби ж її хтось питав! За великим рахунком, після таких енергетичних витрат вона відновилася доволі оперативно, і тільки тривога за подругу підхльостувала її, змушуючи вважати змарнованою кожну другу хвилину. Тома вже вкотре набирала назубок завчений номер і вже вкотре чула у трубці веселий голос Рити: «Ви додзвонилися до мене, і це добре. Значить, я вам потрібна. Але мене зараз немає, тому кажіть, хто ви. Після сигналу. Ну, ви в курсі. Я передзвоню».

– Та ж не передзвонюєш, – пробурмотіла Тамара і взялася за карти Таро. Але колода лише дражнила її, розмови не вийшло. Те ж саме було і з рунами, що видавали на рідкість ідіотські прогнози, і зі звичайними картами. Тривожний симптом.

Та й видіння – тривожніше нікуди.

Зате вдалося додзвонитися до Ритиної матері, яка солодкаво засюсюкала, що її донька з її ж зятем подалися на курорт, на якісь дуже мінеральні води, і в них усе гаразд, навіть більш ніж гаразд, усе в них дуже добре, ось буквально вчора вона з ними розмовляла, а ти, Томочко, повинна розуміти, що міжміський зв’язок – дороге задоволення, знаємо ми ваші розмови, по півтори години, хехе, щебетушки. Ось приїде Ритуся, наговоритесь досхочу! Відчуваючи, як прикладена до вуха трубка стає масною від оливи в голосі тьоті Клави, Тамара стримано розпрощалася, уточнивши перед тим назву містечка і санаторію, де перебувала Маргарита, і зовсім не здивувалася, почувши від втомленої реєстраторки, що ніякої пані Козодуб у їхньому санаторії немає. Окрім «Верховини», у містечку було ще три санаторії, два пансіонати, готель і мотель. Тома обдзвонила і їх – із нульовим результатом. Ніде не чули про Риту, і жінка, схожа на неї, – а навіть словесний її портрет виходив вельми колоритним, – у жодному з цих місць не зупинялася.

Глухий кут.

Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише стіну? І що це за курорт, на якому її подруга вже два місяці байдикує? Відпустка в неї нібито не декретна… Подзвонити б їй на роботу, та у них там нещодавно помінявся телефон, і Рита з властивою їй недбалістю ніде той номер не записала. «Головне, що адреса стара, – засміялась вона тоді. – Ось приїду, і все занотую». Не приїхала. З цього висновок – доведеться Тамарі самій відвідати ту контору. «ТОВ «Купи слона». Тільки у нас для вас на складі – весь непотріб!». Робота подруги Томі категорично не подобалася, якраз тому, що платили грубі гроші за дурненьку працю, та Маргарита лише сміялася над її підозрами, а від попереджень відмахувалася, як від настирливих мух.

Вона завжди була такою безтурботною.

І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор – чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою…

Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.

У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх – чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти – звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного – бо з-за столу не видно – кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.

– Чим можу допомогти? – спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.

– Васю хочу, – конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.

– Василя Мойсейовича? – навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. – Його немає…

– Є.

– Річ у тім, що…

– Я вже себе не контролюю. – На цій заяві голос Томи підвищився – не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. – Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і… скажіть йому, що це Тамара Сотник.

– Зараз доповім. – Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.

– Тамаро Олександрівно! – Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. – Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли – на каву?

– Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?

– Як? – На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. – Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.

– Таке кажуть тільки про покійників.

– Боже збав! Просто до слова прийшлося.

– Зрозуміло. А як ваші справи?

– Е… – Василь Мойсейович ще більше заметушився. – Хвалити Бога, все добре.

– Хваліть його й надалі, – Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. – Де тут у вас відділ кадрів?

– Томо… Тамаро Олександрівно… за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.

– Відсотки залиште собі на похмілля – я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?

Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.

– Які питання!

– У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.

– Та, бачте, річ у тім, що…

– Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?

– Так.

– І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити – просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?

Шкіра Стерна набула землистого відтінку.

– Ось, – хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, – зараз, одну хвилиночку… Нагадайте мені, скільки я вам винен?

Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.

– Покладіть на стіл. Добре.

Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.

– Не дякую, бо це моя зарплата, – ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.

– Багато? – спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, – звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки – вибила її із сідла.

– Ну… пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло. Якщо потрібна точна сума, спитайте в бухгалтерії.

Тобто у відпустку Рита подалася без грошей. Кіно, та й годі. Ось тільки… чоловік її любий заробляє двісті гривень, гаражі десь охороняє, тому повірити, що вони мінералізувалися виключно за його кошти, прямо скажемо, не просто.

– А ви не знаєте, чому вона звільнилася? Формулювання «за власним бажанням» залишимо кодексу законів про працю – має бути якась причина.

– Дивно все це, – погодилася жіночка, рішуче кивнувши, і тугі кучерики попелястого кольору весело застрибали в такт її руху. – Рита була якась сама не своя. Я ще зрозуміла б, якби вона знайшла кращу роботу, бо ясно, що цей паноптикум скоро вкриється мідними ночвами, так ні – нічого подібного, принаймні з її слів. Тут їй нічого не загрожувало, вона ж не матеріально відповідальна особа, диспетчер, та й усе, однак пішла… і ще сказала, що знайшла новий сенс життя, чи щось таке.

Томі це зовсім не сподобалося.

У вузькому колі друзів Маргарита славилася тим, що постійно шукала Бога – і то якогось свого, особливого, в найнесподіваніших і, як сказали б правоохоронці, не пристосованих для цього місцях. Православна за народженням, вона вперто ігнорувала своє віросповідання, у звичайну церкву майже не заходила, зате в релігійну екзотику занурювалась по самісінькі вуха, з азартом, за яким, зумій вона його сконденсувати, полювало б не одне казино. Тамара вже з ліку збилася, скільки разів і звідкіля вона витягувала Риту, пригадувала лишень, що спочатку то були кришнаїти, за ними – Біле Братство, керувала яким та ще парочка аферистів – Кривоногий чи Кривоносий, як там його прізвище, Юрій і якась Марина, котра після восьмого аборту ледь ласти не склеїла, зате коли очуняла, то раптом зрозуміла, що вона – Марія Деві Христос. З цими було особливо важко попрощатися… Ще пригадувалося щось пов’язане з вуду – і примудрилася ж подруга знайти таке на Європейському континенті! – потім кабалістика, далі якийсь сибірський пророк, засновник «нової цивілізації», як це презентувалося на дешевих афішах, котрий зачіскою і бородою стриг купони з Христа і таки був трохи відмороженим – одне слово, Сибір. Словом, у дівки в мізках мав наколотитися справжній метафізичний коктейль Молотова. Та після того, як Рита вийшла заміж, ритуальна магія домашнього вогнища забирала в неї увесь вільний час і думки про вічне, здавалося, назавжди повилітали з її гарненької голівки. Але то так тільки здавалося, бо слова кадровика означали одне – почалося знову.

Тома чемно попрощалася з привітною жінкою і подалася додому, напружено розмірковуючи, чи вистачить у неї сил на серйозний обряд. День видався напруженим, а для того, щоб прикликати Риту, бажано бути в кращій формі, ніж зараз. І піст не завадило б потримати хоч днів зо три, та хто ж міг знати, що…

Вона. Вона й могла знати. Якби голова в неї не була забита витівками сина та переїздом, Маргарита давно б сиділа на її кухні і принижено перепрошувала за турботи, повторюючи дзвінким, радісно-винуватим голосом – поєднувати такі обертони вміла тільки вона:

– Пробач, що знову вляпалася і відволікла тебе. Я ж хотіла як краще… Вони були такими справжніми. Вони відкрили мені нові духовні обрії. Я знайшла віру. Хто б міг подумати…

– …Що поки ти шукала віру, вони чистили твою калитку?

– Цей світ такий складний і багатогранний…

– …Але двічі по два завжди буде чотири, Ритусю.

Лаври королеви й відьми залишали її байдужою, зате пестливе «Ритуся» якнайкраще пасувало до її суті – м’якої, ніжної і домашньої. По-справжньому доброї.

А для Віктора Козодуба аж занадто доброї.

До речі, цікаво, а він де подівся? Бо легше уявити собі амебу за шкільною партою, аніж отого бугая з красною мордою і жилавою шиєю поруч з подругою в будь-якому місці, де говорять про віру. Хіба що там пиво на дурничку наливають. Втім, чого тільки люди не вигадають – може, вже й така секта існує.

– З вас двадцять гривень.

Таксисту явно хотілося роздивитися її якомога детальніше, однак Тома не дала йому такої нагоди, швиденько розрахувалася і випурхнула з машини. Поїздка в авто пішла на користь: зі столиці до Вишневого шлях неблизький, і вона встигла трохи відпочити й зосередитися. Ще з півгодини вдома – і буде повністю готова.

Не варто відкладати це на завтра, яким би не був результат.

Глава 3

Про круговорот речовин у природі

Саме це й злить мене в жінках. Обов’язково їм подавай хорошого чоловіка.

Оскар Уайльд

Наріне стояла біля молочного ларка і відчайдушно жаліла себе. Вона рідко розкошувала жалістю – на її думку, зайві сентименти роз’їдали душу, як надлишок цукру зуби, та зараз нічого не могла з цим вдіяти – їй було шкода себе до сліз. Цьому малоприємному, однак неминучому заняттю не заважала навіть чималенька черга, що зібралася за її спиною і напрочуд терпляче чекала, доки ця дивачка щось купить. Ранок просто знущався з людей своєю красою, обіцяючи теплий день, і всі намагалися купити на обід щось легеньке – сиркову масу чи десерт, бо за довгу зиму всім осточортіли бутерброди. Усі, крім неї, поспішали на роботу. Її ж чекали вдома.

– Ні, у нас не буває йогурту з авокадо. – Продавщиця у білому халаті, що визирала в крихітне віконечко кіоску, теж була втіленням терпіння. – Я не впевнена, що такий взагалі існує в природі. У нас є персиковий йогурт, є також диня, ваніль, полуниця і вишня.

– На вишню в мене алергія, – прошепотіла Наріне, відступаючи вбік, але ще встигла почути, як продавщиця спитала:

– А на авокадо алергії немає?

– Не знаю. Я його ніколи не куштувала.

Хтось із черги присвиснув, і їй не треба було озиратися, щоб довідатися, що цей «хтось» крутить пальцем біля скроні. Не будеш же ти всім і кожному пояснювати, що в тебе дуже вимогливий чоловік. Якщо він сказав (наказав) «йогурт з авокадо», то ні на що інше не погодиться, хай би йому натомість пропонували пташине молоко.

Сама вона любила чорничний йогурт і терпіти не могла своє ім’я. Чуючи його вперше, всі без винятку розпливалися в солодкавих усмішках і питалися про її кавказькі корені. Язик болів повторювати без кінця і краю, що вона не має ніяких коренів узагалі, а Наріне її назвав тато – просто так, для сміху. Вона не була ані грузинкою, ані чеченкою, ані вірменкою і Кавказькі гори бачила лише на малюнку в підручнику географії. Їй здавалося, що одна з тих гір називалася на честь цигарок – Казбек; втім, вона могла й помилятися, але в чому вона була точно впевнена, так це в тому, що добрий неньо передбачив винахід кисломолочного напою «Наріне» і зробив усе від нього залежне, щоби в дитинстві його доньку дражнили «ряжанкою», на роботі свого часу охрестили «лактозою», а в паспорті, в графі «по батькові», хтось грамотний з переляку вказав «Кефірівна», і довелося переписувати. Не дивно, що від таких поневірянь у неї утворилася стійка ненависть майже до всіх молочних продуктів, а також до відвідин молочних відділів у супермаркетах, магазинів «Молоко», ларків при молокозаводах і тому подібних торговельних точок. Звісно, Максим про це знав, тому за десять років шлюбу не змарнував жодної можливості заслати пару в глибоко огидний їй лактозний світ.

– Наріне, дівчинко, я б оце випив молочка!

– Смоли гарячої йому налий! – радили в таких випадках нечисленні подруги, та Наріне все ж хутко одягалася й покірно пленталася куди треба. Макс був управним маніпулятором, а вона – класичною жертвою, свято переконаною, що жінки задумувалися як автомати для виконання чоловічих бажань, а потім щось пішло не так і вони випадково ожили, хоча їхні функції залишились незмінними. Цю впевненість насадив любий тато, він культивував її, плекав і таки виплекав. А зараз, мабуть, тішиться, дивлячись з небес на тінь, що боїться своєї тіні, на бліде створіння, яке зганьбило його прізвище вже тим, що народилося – перша дівчинка за п’ятнадцять поколінь! Добре, що після неї мати спромоглася ще привести хлопчика, любив повторювати він за кухлем пива, і є кому успадкувати славне прізвище Бойчук, дітям його передати, та й навіщо ці баби здалися, якби хлопів не вилуплювали?

Дуже могло бути, що мама Тоня дещо більше знала про призначення бабів, та поділитися цим з донькою не встигла, бо померла, народжуючи брата Бориса. Батько відразу оженився вдруге – Наріне дуже добре пам’ятала, як осудливо перешіптувалися сусіди, щось повторюючи про недотримання жалоби, хоч і було їй тоді усього п’ять років. Звичайно, тато їй все пояснив, у властивій йому манері: просто завів до дитячої кімнати, де принишкло в кутку біляве дівча з неймовірно великими чорними очима, сухорляву, злу жінку і поставив доню перед фактом.

«Це твоя нова мати».

Тієї ночі Наріне довго молилася Бозі, про якого їй колись розповідала бабуся, щоби він поміняв матерів місцями – нову забрав до себе, а їй повернув стару, її маму – маму Тоню. Та, вочевидь, Бозі нова мати Наріне теж не надто сподобалася, бо обмін не відбувся. Не можна сказати, що Килина – так звали мачуху – погано ставилася до дівчинки, бо вона не ставилася до неї взагалі ніяк. Мовчазна і зосереджена, Килина займалася винятково Борею, свідома того, навіщо на ній одружився такий гарний козак. Та й дійсно, не самому ж йому сина глядіти! До школи мала пішла з ранцем, знайденим на смітнику, й у формі, подарованій сусідкою, – зовсім не тому, що її сім’я бідувала, а через те, що до Наріне нікому не було жодного діла. Борис зростав самозакоханим, егоїстичним вилупком, навколо якого, помалу набираючи обертів, крутився Всесвіт, і тато не міг нарадуватися синові, аж доки його – тобто тата – не переїхала машина. Він мучився ще три роки.

Килина здиміла відразу, надавши доньці неоціненну можливість пізнати батька як слід. Наріне ледь виповнилося п’ятнадцять, коли на руках у неї опинилися двоє однаково капризних дітей – брат і батько. Довелося перевестися до вечірньої школи і тихо радіти, що ані у відділі канцтоварів, де вона працювала продавщицею, ані у гастрономі, де їй вдалося влаштуватися прибиральницею, у неї не питали документів, бо все одно вона мала тільки метрику.

Паспорт зі справжнім по батькові Наріне отримала в той день, коли познайомилася з Максимом. Їй це здалося добрим знаком. Наївна! Тоді вона ще вірила в хороші прикмети: у повні відра назустріч, щасливі білетики і трибарвних котів. Загальновідомо, що закоханим увесь світ видається одним суцільним добрим знаком. А як красиво все починалося!

Занурившись у спогади, перемішані з роздумами про те, чи роблять йогурт з авокадо, Наріне меланхолійно брела стежиною, що вела до її будинку, зігнорувавши асфальтову доріжку радше за звичкою, аніж від бажання скоротити шлях. Вона не відразу зауважила двох жіночок, що рухались їй назустріч, переговорюючись так швидко, що їхня мова зливалася в одне суцільне джерґотіння, і в результаті зачепила одну з них плечем. Від несподіванки та скрикнула і випустила з рук сумочку, дуже вишукану і, поза сумнівом, дорогу. В падінні сумочка розкрилася і за мить опинилася на землі разом з усім своїм вмістом.

Макс сказав би: «Граціозна, як корова на льоду. Мов чужими ногами ходиш!»

– Дозвольте, я допоможу! – Радіючи хоч такій оказії сховати палаюче лице, Наріне нахилилася і квапливо підібрала помаду, дзеркальце, ключі, записничок, мобільний телефон і гаманець, Все – у порохняві, на радість археологам. Помітивши це, Наріне дістала з кишені сукні чистий носовичок і заходилася витирати ключі.

– Не треба цього. – Власниця сумочки дивилася на неї з огидою. Нічого дивного, такими платтями, як у Наріне, в її домі, по всьому видно, й підлогу мити стидаються. – Я сама.

Вона вихопила з рук геть розгубленої Наріне записничок і гаман – решту дрібничок та вже встигла витерти – і квапливо запхала їх назад до сумки, відкопиливши нижню губу так, ніби перед нею стояло смердюче звіренятко. Можливо, для неї всі навколо були маленькими сморідними тхорами, та від цього руху красуні й від її погляду настрій у Наріне, і без того жахливий, упав нижче подільської каналізації. Вона раптом гостро – до шпильки в серці – зрозуміла, що ніколи в житті, ані в цьому, ані в усіх інших, якщо вони тільки будуть, їй не вдасться триматися з таким шиком, як ця панянка, і що її існування до межі бліде та убоге – таким було, таким й лишиться. Макс має рацію.

Він завжди має рацію, її домашній напівбог. У нього є рації на всі випадки життя.

– Дякую, ви дуже уважні, – сказала друга жіночка з неприхованим єхидством, підхопила під лікоть свою манірну подругу, і вони подалися геть, не оглядаючись. Наріне теж не стала дивитися їм услід. Вона й так встигла їх розгледіти – обох. Та, друга, була менш яскравою – невисока, з ординарною фігурою, темно-сині джинси обтягували пружні сідниці, біла еластична майка робила і без того скромний бюст майже натяком, але волосся – коротко стрижене, чорне як воронове крило і норовливе – підморгувало сонцю чомусь сталевим відблиском. І очі…

Наріне збиралася йти, і навіть зробила крок, звично втупивши погляд у землю – «не смій так витріщатися на людей, чуєш мене, дочко?! – Їм може бути неприємно розглядати таку бліду неміч, як ти, люба дружинонько!» – аж тут помітила на стежці білий клаптик картону. Це була візитка, і вона явно випала із сумки постраждалої від нальоту Наріне пані, бо була ще не зачовгана. Звісно, рух на цій стежці не тої інтенсивності, що на Хрещатику, однак є багато охочих скоротити шлях додому – є багато людей, які мають дім. Пролеж цей папірець тут бодай десять хвилин, і від пилюки його й орел не відрізнив би.

«Здається, моя крихітка перечитала детективів, – зронив би Максим. – Певно, має забагато вільного часу».

Оскільки подруги відійшли досить далеко і внутрішній голос підказував, що, дожени вона їх, ті цьому не зраділи б, Наріне нахилилася і підняла картку. Ніяких візерунків, кучериків, кренделиків, позолоти чи срібно-синіх літер. Напис короткий, але не сказати щоб ясний, друкованими літерами: «Магія впливу. Біла магія. Магія вуду» – і номер телефону, судячи з коду, десь у передмісті. Ні ймення, ні прізвища – розумій як хочеш. Наріне зрозуміла це так, що сторонні тут не ходять, і вже хотіла викинути візитку, але помітила, що на зворотному боці від руки, жіночим почерком дописано: «Вишневе, вул. Житня, 35». Наріне знала, де це. На вулиці Житній, 35 колись жила її тітка Віра, татова сестра. Вона була вчителькою, тобто грамотною, як із нищівним сарказмом любив повторювати батько, але в інших членів родини Бойчук цей факт викликав швидше пекучу заздрість і побожний жах, а ніяк не злу іронію. Потім тітка кудись переїхала, дуже далеко, чи то в Італію, чи в Іспанію, вийшла там заміж, розлучившись попередньо зі своїм мужем, і в невеличкому приватному будиночку на три кімнати став жити дядько, колишній Вірин чоловік. Наріне він терпіти не міг, бо вона вилилась у тітку, як із воску, і хоча Віра, ця підла зрадниця, в жодному листі не поцікавилася долею небоги, та й листів ніяких не слала, якщо чесно, дядько Іван ненавидів усе, що хоча б віддалено про неї нагадувало, – усе, окрім господи. Про те, що сталося далі з дядьком, хатою і тіткою, Наріне не мала зеленого поняття, бо у Вишневому не була, дай бог пам’яті, років зо двадцять. Що ж, зненацька вирішила вона, може, настав час відвідати це містечко, подивитися, чи так само пишно квітнуть вишні на тітчиному подвір’ї, як колись, та й на цю безіменну зірку чародійства подивитися? Магія вуду, це ж треба! Може, замовити в неї парочку зомбі для охорони?

Примечания

1

Козак, що в турецькому полоні з різних причин (приміром, щоби визволити з неволі товаришів) прийняв іслам. До кінця своїх днів він не смів входити до церкви, а лягав перед нею на землю, і через нього переступало все село. За цю покуту його ховали на загальному цвинтарі, і вважалося, що в Царстві Божім він буде зі своїм товариством.

2

Те ж, що й земля (заст.).

3

Психіатрична лікарня імені Павлова.

4

Кров (заст.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.

  • Страницы:
    1, 2, 3