I

Сіонійські гори огортала тиха тепла ніч. Була вже сьома година вечора, коли Батько Вовк прокинувся після денного відпочинку. Піднявся, позіхнув, потягся спочатку передніми, потім задніми лапами, щоб відігнати від себе лінь і сон. Мати Вовчиця ще лежала, увіткнувши свій товстий сірий ніс між чотирма вовченятами, які кублилися й пищали. Місячне світло проходило крізь вузький отвір і освітлювало блідим промінням невелику печеру, в якій знайшла притулок вовча родина.

– Гр-р-р! – загарчав Батько Вовк. – Час виходити на полювання.

І він уже хотів вилізти зі свого лігвища, щоб спуститися з гори в долину, але раптом біля входу в печеру з’явилася невелика тінь із кудлатим хвостом. Тінь нерішуче зупинилася біля порогу печери і жалібно заскиглила:

– Хай буде щастя і мир в цьому домі, о пане над Вовками! Хай подарує доля удачу твоїм благородним діткам! Хай ростуть вони на славу Джунглів, хай будуть у них міцні, білі зуби! Але хай не забувають вони, що є на світі нещасні й голодні.

Це був шакал Табакі, пожирач недоїдків. Плем’я Вовків зневажає Табакі, тому що він волоцюга, який скрізь тиняється, намагаючись зробити кому-небудь підлість: то наплете різних дурниць, то стягне якесь лахміття чи старий шкіряний черевик, що його викинули в купу сміття за селом. Однак Вовки бояться Табакі, бо він частіше за інших мешканців Джунглів страждає на сказ. Сказившись, Табакі забуває всі свої колишні страхи і мчить Джунглями, кусаючи всіх підряд. Навіть сам Тигр поспішає сховатися, коли бачить маленького скаженого Табакі. Всі звірі дуже бояться сказу, бо це найбільше нещастя, яке може спіткати вільного мешканця Джунглів. Люди називають цю хворобу «страх води», але в Джунглях її називають сказом.

– Заходь у печеру й шукай, що хочеш, – непривітно сказав Батько Вовк, – але попереджаю, тут їжі у нас немає.

– О, для благородного Вовка немає їжі; а для такої нікчемної тварюки, як я, і стара обгризена кістка – справжнє свято. Хіба ті, хто належить до низького племені Гідур-Ліг (плем’я шакалів), можуть вибирати, що добре, а що ні?

Табакі прослизнув углиб печери, де витягнув із кутка напівобгризену кістку із залишками засохлого м’яса й одразу ж заходився коло неї.

– Дуже дякую за таке щедре частування! – гугнів Табакі, облизуючись. – О, які гарні у вас дітки! Які великі в них оченята!

Такі маленькі й уже такі тямущі! Так, недарма є приказка, що діти панів народжуються панами!

Розсипаючи всі ці лестощі, Табакі добре знав, що хвалити дітей у вічі – це дуже погано. Але він отримував велике задоволення, коли бачив, як хвилюються Батько Вовк і Мати Вовчиця – неприємними були для них солодкі слова Табакі.

Задоволений, що він таки зробив щось погане, Табакі на деякий час замовк. Але скоро він почав знову:

– А його Милість, Володар Шер-Хан, буде полювати у ваших краях, і до того ж уже скоро – найближчим часом. Так його Милість зласкавився сказати мені.

Шер-Хан, про якого говорив Табакі, – це тигр, що жив за 20 миль від печери біля річки Вайнганги.

– Він не має на це ніякого права! – не стримавшись, сказав Вовк. – За Законом Джунглів, не можна змінювати місце свого полювання, заздалегідь не попередивши сусідів. Він перелякає дичину на десятки миль навколо; а мені тепер доводиться шукати харчі за двох.

– Недарма мати назвала його Ленгрі (Кульгавий), – спокійніше зауважила Мати Вовчиця. – Від дня народження він кульгає на одну ногу і тому полює лише на домашню худобу. Він розсердив мешканців сіл уздовж річки Вайнганги, а тепер думає налаштувати проти Джунглів і наших поселян. Коли їм урветься терпець, вони вирішать позбутися розбійника, який перейде в якесь інше місце, а нам і нашим дітям доведеться відповідати за його свавілля і тікати від вогню, коли люди підпалять Джунглі. Отже й справді, є за що подякувати твоєму володарю, Шер-Хану!

– Що ж, може, переказати його милості ваші слова, вашу подяку? – солодкаво прогугнявив Табакі.

– Геть! Зараз же! Забирайся до свого володаря! – не стримався Батько Вовк. – Досить і тих капостей, які ти встиг накоїти цієї ночі.

– О, я, звісно, піду, – спокійно сказав Табакі. – А от і його милість, володар Шер-Хан; чуєте його голос, що лунає знизу, із хащ? Тож мені можна було й не передавати вам новину про прибуття Шер-Хана.

Батько Вовк почав прислухатися. Справді, з яру, де протікала невелика річка, було чути уривчасте нявчання роздратованого тигра. Скидалося на те, що від нього втекла здобич. Тигр у таких випадках зовсім не соромився розголосити про свою невдачу на всі околиці.

– Божевільний! – сказав Вовк. – Починати своє нічне полювання таким шумом! Невже він думає, що наші олені схожі на тих жирних буйволів, які пасуться на берегах річки Вайнганги?

– Тихо! Ні, це не на буйвола й не на оленя він полює зараз, – стривожено сказала Вовчиця. – Він полює на людину! – Нявчання змінилося на особливе гарчання, яке, здавалося, линуло звідусіль. Це той звук, що наводить жах на дроворубів і циган, яким трапляється ночувати просто неба. Цей звук змушує їх, переляканих, підхоплюватися з місця і мчати невідомо куди, часто в пащу тигра.

– Так воно й є… Полює на людину, – пробурмотів Батько Вовк, вишкіривши свої білі зуби.

– Негідник, хіба не вистачило для нього жаб у болоті, що він надумав поласувати людиною, та ще й на нашій землі!

ІІ

Закон Джунглів нічого не забороняє, якщо на те немає певних підстав. Проте цей Закон забороняє кожному мешканцю Джунглів ловити та їсти людину. Є лише один виняток: Закон Джунглів дозволяє нападати на людину, щоб показати дітям, як треба полювати; але той, хто нападе на людину, не може робити це там, де зазвичай полює його плем’я. Адже після вбивства людини завжди з’являються серед Джунглів білі люди з рушницями на приручених слонах, а за ними – сотні темношкірих людей з гонгами, ракетами, смолоскипами. Від цієї навали страждають усі в Джунглях. Але звірі інакше тлумачать мудрий Закон. Вони говорять, що людина – найслабша і найбеззахисніша істота, тому мисливець, який поважає себе, не буде нападати на таку здобич. До того ж, додають звірі Джунглів, людожер скоро лисіє і втрачає зуби.

Гарчання стало чіткішим і раптом закінчилося шаленим ревом, яким супроводжується стрибок тигра на свою жертву. Але потім почулося відчайдушне виття, зовсім не схоже на сильний голос тигра.

– Мабуть, невдача, – сказала Вовчиця. – Що б це могло означати?

Батько Вовк зробив кілька кроків уперед, але раптом почув скажене виття Шер-Хана, який борсався десь у гущавині чагарника.

– Здається, в цього дурня вистачило розуму стрибнути на багаття дроворубів і обпекти лапи, – сказав, повернувшись до печери, Батько Вовк. – Я бачив Табакі біля нього.

У цю мить Вовчиця нашорошила вуха і прислухалася.

– Хтось піднімається до нас знизу, – стривожено сказала вона. – Треба бути напоготові.

Із чагарників почувся шелест, і Батько Вовк присів на задні лапи, готовий до стрибка. Він і стрибнув, але досить дивно: зробивши стрибок, звір тієї ж миті вирішив зупинитися і тому лише високо підскочив на одному місці.

– Людина, – пробурмотів Вовк. – Дитинча людини, погляньте!

Якраз навпроти Вовка стояв, тримаючись за гілку, темношкірий хлопчик, який ледве міг ходити. Зовсім голий малюк підійшов до Вовка. Він дивився йому в очі та посміхався.

– Це дитинча людини? – здивовано запитала Вовчиця. – Ось воно яке! А я ніколи ще не бачила людського малюка. Ану принеси його сюди.

Вовк звик переносити своїх дітей, підхоплюючи їх зубами. Якщо треба, вовк може взяти зубами яйце і не розчавити його. Тому, хоча щелепи Вовка міцно вхопили спину дитини, та не залишили на ній жодної подряпини. Принісши хлопчика в печеру, Вовк поклав його біля Матері, разом з її дітьми.

– Який він маленький! Зовсім голий, без шерсті! А який сміливий! – сказала з ніжністю Мати Вовчиця. Хлопчик розштовхав вовченят і підліз до її теплого боку. – Дивіться! Він смокче, як справжнє вовченя. Ач яке це людське дитинча! Навряд чи була коли-небудь на світі вовчиця, яка могла б похвалитися, що серед її малят є людина!

– Ні, таке трапляється. Я чув якось про таке, але це було не зараз і не в нашій Зграї, – зауважив Вовк Батько. – Ну ти диви, зовсім без шерсті. Одного дотику моєї лапи було б досить, щоб убити його, а він не боїться: у нього такі сміливі очі!

Раптом місячне сяйво, яке вільно потрапляло в печеру, зникло, і величезна голова тигра закрила весь отвір. Широкі плечі не давали йому змоги пролізти глибше. Звідкись ззаду чувся тихий голос Табакі:

– Мій пане! Тут, саме тут він заховався! Я бачив це на власні очі, мій пане!

– Шер-Хан віддає нам своїм візитом велику шану, – спокійно, але з прихованим роздратуванням в голосі промовив Батько Вовк. – Чим можемо допомогти?

– Моя здобич… Віддайте мою здобич! Тут у вас заховалося людське дитинча! – грубо прогарчав тигр. – Батьки кинули його мені й утекли. Віддайте його швидше!

Батько Вовк здогадався, що так насправді й було. Шер-Хан стрибнув і потрапив у вогнище, яке розклали дроворуби, що думали ночувати в лісі. Він дуже обпік лапи і від цього зшаленів. Вовки, однак, не дуже злякалися його появи. Батько Вовк добре знав, що гладке тіло звіра не пройде крізь вузький отвір печери, в який увійшли лише його широка морда й передні лапи. Шер-Хан не міг би дістати дитину, навіть якщо б наважився битися з вовками.

– Вовки – вільні мешканці Джунглів, – різко відповів Батько Вовк. – Вони слухаються лише ватажка своєї зграї; їм байдуже, що потрібно чи не потрібно якомусь смугастому злодієві, який краде телят. Дитинча людини у нас, і воно наше; воно не буде нічиїм більше – тільки нашим, якщо ми цього схочемо.

– «Схочемо, не схочемо»! Мене не цікавить, чого хочете ви! Чи довго я буду стирчати коло вашої собачої нори і вимагати своєї законної здобичі? Хіба ви не знаєте, з ким говорите? Перед вами сам Шер-Хан!

І печера здригнулася від шаленого гарчання розлюченого тигра. Мати Вовчиця різким рухом струснула з себе дітей і стрибнула до нього. Її очі засяяли в темряві печери зеленим блиском гніву і сміливо зустріли злий погляд Шер-Хана.

– А ти знаєш, кульгавий убивце, хто перед тобою? Я, Ракша (Злий Демон), повторюю тобі, що людське дитинча в мене, і воно моє! Ні, хлопчика не буде вбито. Він буде жити, рости і полювати разом зі Зграєю. І запам’ятай, ти, безстрашний мисливцю на маленьких голих дитинчат, ти, пожирачу жаб, ти, рибожере, запам’ятай, що прийде час, коли це дитинча вб’є тебе! А тепер забирайся геть. Інакше, присягаюся оленем, якого я вбила (адже я не їм здохлих телят), ти повернешся до себе ще більш кульгавим, ніж зараз. Геть звідси, підсмажена кішко Джунглів!

Батько Вовк здивовано поглянув на Вовчицю. Він майже забув той день, коли переміг п’ятьох інших вовків і отримав право одружитися зі своєю подругою. Тоді вона в Зграї мала прізвисько Ракша – за свою сміливість. Тепер Вовчиця виправдала своє ім’я. І Шер-Хан, який без страху вислухав Батька Вовка, не зміг витримати вогненного погляду Матері. До того ж він добре розумів, що всі переваги у Вовчиці, якщо вона надумає розпочати смертельний бій. Тому тигр поквапився витягти свою морду з отвору печери; відійшовши від входу, він прогарчав:

– Кожен пес вишкірюється у своїй будці. Ми ще побачимо, що скаже Зграя про людське дитинча. Хлопчик мій, і він таки потрапить до мене в пащу. Запам’ятайте це, товстохвості злодії!

ІІІ

Мати Вовчиця, важко дихаючи від обурення, опустилася біля своїх дітей, а Батько Вовк промовив спокійно і серйозно:

– Шер-Хан цього разу сказав правду: дитинча доведеться показати Зграї. Чи думаєш ти, Мати, залишити його в себе?

– Авжеж, – відповіла Вовчиця. – Він прийшов до нас уночі, один, голодний; він не злякався нас! Поглянь, ось він відсунув убік одного з моїх дітей. А цей кульгавий різник хотів його з’їсти й накивати п’ятами назад до Вайнганги. Тоді нам довелося б розплачуватися за це, коли мешканці сіл, аби помститися, вигнали б нас із наших місць! Ти ще запитуєш, чи залишу я його в себе! Звісно, залишу. Ану, лежи тихо, маленьке жабеня! Хай так і буде, я назву тебе Мауглі – Жабкою; прийде час, і ти, Мауглі, будеш полювати на Шер-Хана, як він полював на тебе.

– А що скаже наша Зграя? – промовив Батько Вовк.

Закон Джунглів говорить досить однозначно, що кожен дорослий вовк, коли він знаходить подругу, може залишити зграю, до якої належав. Але коли його діти підростуть і почнуть бігати, він повинен показати їх на Раді Зграї, щоб інші вовки могли побачити й визнати їх. Така Рада збирається зазвичай раз на місяць вночі. Після таких оглядин молоді вовченята можуть вільно бігати, де їм заманеться. А до того часу, доки вовченятко не може самостійно зловити свою першу здобич, немає ніякого виправдання для вовка, який уб’є такого підлітка. Покарання одне – смерть, якщо тільки знайдуть убивцю. Інакше не може бути.

Батько Вовк дочекався того часу, коли його діти почали потроху бігати, і однієї ночі повів їх на Раду Зграї разом з Мауглі та Вовчицею. Зграя збиралася в місцевості, яка була відома під назвою Скеля Ради. Це було узвишшя, вкрите скелями й валунами, де вільно могла розміститися сотня вовків. Акела, великий сірий вовк-одинак, який став ватажком завдяки своїй силі й спритності, лежав на своєму камені, витягнувшись на всю довжину. Нижче розмістилися близько сорока вовків, різних на зріст і різної масті – від сивих ветеранів (кожен з яких міг би легко звалити на спину оленя), до молодих, укритих чорною шерстю триліток, що вважали себе майже дорослими. Вовк-одинак був ватажком Зграї вже кілька років. Молодим він двічі потрапляв у пастку; якось його сильно побили й покинули, вважаючи, що він мертвий. Отож йому краще за всіх у Зграї були відомі звичаї людей. Молоді вовченята, яких привели на оглядини, стояли посеред кола, біля своїх батьків та матерів. Інколи до них підходив то один, то інший вовк, приглядався, обнюхував і повертався на місце. Скрізь панувала тиша, бо вовки, що підходили, робили це зовсім безшумно. Інколи мати підштовхувала когось зі своїх дітей туди, де яскравіше сяяв місяць, подалі від себе, щоб дорослі вовки могли краще його роздивитися. Серед урочистої тиші час від часу лунав голос вовка-одинака, ватажка Зграї:

– Ви знаєте закон, Вовки! Ви знаєте закон! Розглядайте добре, Вовки!

А матері, стурбовані долею своїх дітей, лише бурмотіли:

– Розглядайте добре, Вовки, дивіться уважніше!

От настала й черга Мауглі. Спина Матері вся напружилася, коли Батько Вовк виштовхнув хлопчика на місячне сяйво. Дитина всілася й почала безтурботно гратися камінчиками, що сяяли у місячному світлі.

Акела, як і раніше, лежав на своїй скелі, поклавши морду між лапами, не дивлячись ні на кого, і лише протяжливо виводив:

– Ви знаєте закон! Дивіться добре!

Раптом із-за каміння, що слугувало огорожею місця Ради, почувся приглушений рев – і всі впізнали голос Шер-Хана:

– Це людське дитинча належить мені! Яке діло Вільному Племені Вовків до людського роду?

Акела ледь повів вухами, почувши голос Шер-Хана; він, як і раніше, виводив своє протяжне:

– Дивіться добре, Вовки! Ви знаєте закон! Вільному Племені нема чого слухати наказів тих, хто не належить до племені! Розглядайте добре, Вовки!

Тоді із задніх рядів почулося гарчання багатьох голосів, і один з молодих вовків, якому йшов четвертий рік, вистрибнув з-за спини Шер-Хана на середину й зупинився навпроти Акели:

– Але яке діло Вільному Племені до людського дитинчати? Закон Джунглів чітко говорить: якщо почнеться суперечка відносно того, прийняти чи не прийняти малюка до Зграї, то за нього повинні виступити хоча б двоє присутніх, крім батька й матері.

Раптом серед тиші пролунав голос, чужий для Зграї, голос, що належав єдиному мешканцю Джунглів, якому дозволялося говорити на Раді. Це був Балу, неповороткий бурий ведмідь, який навчав молодих вовченят Закону Джунглів. Добродушному Балу дозволялося ходити скрізь, де той хоче, бо він харчується лише горіхами, корінням і медом диких бджіл. Голос цього ведмедя і пролунав на захист хлопчика.

– Чую одне й теж: людське дитинча, людське дитинча! Яка шкода нам від нього? Я не майстер говорити, але я кажу правду. Хай він буде у Зграї разом з іншими. Я сам учитиму його.

– Потрібен ще другий голос за людське дитинча, – сказав тоді Акела. – Бачу, вчитель наших дітей виступив на його захист. Хто ще, крім Балу, скаже слово за нього?

Тоді в середину кола, утвореного вовчими фігурами, безшумно прослизнула довга чорна тінь. Це була пантера Багіра – чорна, як вугілля, але з помітним плямистим вилиском, характерним для всього її роду. Кожен мешканець Джунглів знав Багіру, але ніхто не мав бажання зустрічатися з нею на шляху. Багіра була такою ж хитрою, як Табакі, сильною, як буйвіл, і безстрашною, як поранений слон. Однак голос її був солодший за мед диких бджіл, а шерсть – м’яка, наче ніжний пух.

– О Акело, і ви, Вільні Вовки, – м’яко замуркотіла Багіра, – я знаю, що не маю ніякого права говорити на вашій Раді; але я знаю також, що є Закон: коли виникає суперечка відносно прийняття нового дитинчати, то дозволяється викупити його життя. Так говорить Закон, але в ньому не йдеться про те, хто може і хто не може внести цей викуп. Адже я правильно тлумачу Закон, Вільні Вовки?

– Правильно, правильно! – почулися численні голоси молодих, завжди голодних вовків, які зовсім розтанули, почувши слово «викуп».

– Слухайте, слухайте Багіру! Малюка можна прийняти за викуп! Закон щодо цього говорить абсолютно чітко!

– Знаючи, що я не маю права гаяти ваш час, Вільні Вовки, я не буду більше говорити.

– Говори, Багіро, продовжуй, – закричали зо два десятки голосів.

– У такому разі я скажу, – почала знову чорна пантера. – Погодьтеся, вбити голе беззахисне дитинча – нікому не до честі. Також не забудьте, що коли він підросте, то може стати дуже корисним для вас. Балу сказав за нього своє слово. А тепер я хочу запропонувати за нього дещо, варте слова, – цілого буйвола, і до того ж дуже жирного. Ви знайдете його зовсім поряд; я віддам його, якщо ви готові, згідно із Законом Джунглів, прийняти людського малюка до своєї Зграї. Ну що? Може, є ще якісь перешкоди?

У відповідь почувся гомін:

– А чому б і ні? Досить про людське дитинча! Хай воно живе! Ми позбудемося його до сезону дощів, малюк однаково загине від холоду чи спеки. Чи варто хвилюватися через якесь голе жабеня? Приймемо його швидше до нашої Зграї! Де ж буйвіл, Багіро? Приймаємо його, приймаємо!

Весь цей незлагоджений хор голодних вовків перекрив протяжний, спокійний, могутній голос Акели:

– Дивіться добре, Вовки! Дивіться, ви знаєте Закон!

А Мауглі в той час сидів і грався камінчиками, не звертаючи уваги на вовків, що підходили до нього, роздивлялися й обнюхували. Нарешті всі вовки поступово спустилися з височини вниз, де лежав буйвіл, якого принесла пантера. Залишилися на скелі тільки Акела, Балу, Багіра й Батьки Вовки, які прийняли Мауглі. Серед нічної тиші чувся рев Шер-Хана, який шаленів через те, що Мауглі не потрапив йому в зуби.

– Реви тепер скільки завгодно, – бурмотіла про себе Багіра. – Прийде день, коли ця маленька гола істота змусить тебе ревти інакше. Це станеться, я впевнена, а якщо ні – тоді я не знаю людей.

– Ми вчинили мудро, – сказав Акела. – Люди та їхні діти – дуже хитрі істоти.

Наш приймак згодом може дуже нам знадобитися.

– Так, безперечно, з часом його допомога буде дуже потрібною; хіба може хтось бути певен, що Акела назавжди залишиться ватажком Зграї, – багатозначно зауважила Багіра.

Акела нічого не відповів на ці слова пантери, які стосувалися саме його – ватажка Зграї. Акела тільки похнюпився, згадавши, що для кожного ватажка приходить час, коли йому починають зраджувати міцні ноги й гострі зуби, коли сила поступово полишає його гнучке тіло – доки одного нещасного дня не кинуться на нього, старого, молоді вовки й не загризуть, щоб вибрати замість нього нового ватажка, якого з часом спіткає така ж доля.

– Прийми його до себе, – сказав Акела Батькові Вовку, – і виховуй, як виховують усіх вовків Вільного Племені.

Так Мауглі став членом Сіонійської Вовчої Зграї. Завдяки буйволу, запропонованому Багірою, і завдяки доброму слову ведмедя Балу.

IV

Можна лише здогадуватися про те, як жив Мауглі серед вовків перші десять чи одинадцять років. Він зростав разом зі своїми братами-вовченятами, хоча вони стали дорослими вовками, а Мауглі залишався маленькою дитиною. Батько Вовк учив його всього, що повинен був знати Вільний Вовк. І скоро Мауглі почав розуміти таємний зміст усього, що відбувалося в Джунглях. Він чув найлегший шелест трави; відчував кожен повів теплого нічного вітру; розумів найменший відтінок у голосі нічної пташки; чув дотик кігтя кажана, коли той чіплявся за гілку; вловлював плюскіт риби в річці. Всі ці нічні звуки були для нього зрозумілими й очевидними так само, як усі тонкощі складної справи, звичайні для того, хто цілком присвятив себе їй.

Коли хлопчик не був зайнятий навчанням, то лягав на сонці й засинав; прокидався, їв і знову засинав. Коли він відчував спрагу чи знемагав від спеки, то спускався до лісового озера й купався. Якщо Мауглі хотів поласувати медом, він видирався на високі стовбури. Балу розповів йому, що мед диких бджіл і коріння багатьох рослин такі ж смачні, як і сире м’ясо, яке їдять вовки – брати хлопчика, а Багіра навчила його обережно пересуватися по гілках дерев. Пантера, бувало, ляже собі десь на гілці й кричить Мауглі:

– Видирайся до мене, Маленький Братику!

І Мауглі спочатку повільно, насилу, як молоде ведмежа, дряпався нагору, та скоро він навчився стрілою залазити на високе дерево не гірше за велику сіру мавпу. В нього було своє місце на Скелі Ради, і, відвідуючи зібрання, хлопчик відкрив прекрасну властивість свого погляду: варто було йому подивитися просто у вічі навіть сильному вовкові, як той, не витримуючи цього погляду, відвертався. Мауглі інколи користувався цим, якщо хотів пожартувати з якогось вовка. Нерідко йому доводилося виймати довгі скалки з лап своїх друзів, які постійно страждали від голок і шипів, що впивалися в їхні тіла.

Іноді вночі Мауглі спускався з гір, ішов до того місця, де починалися оброблені землі, та з цікавістю дивився на людей, на їхні житла. Але він боявся людей і не довіряв їм відтоді, як Багіра показала пастку – так майстерно замасковану в лісі, що він мало не потрапив у неї. Пантера пояснила хлопчику, що ця пастка влаштована для вільних мешканців Джунглів.

Найбільше подобалося Мауглі блукати з Багірою в сирій темряві густих заростей, спати в неї на боці туманного дня, і спостерігати вночі за мисливськими пригодами чорної пантери, яка вбивала всіх без розбору, коли була голодна. Її приклад наслідував і хлопчик. Коли він підріс настільки, що почав розуміти серйозніші речі, Багіра пояснила, що він ніколи не повинен убивати свійську худобу, бо його життя було куплене за буйвола.

– Усі Джунглі до твоїх послуг, – говорила Багіра, – і ти можеш убивати все, що тобі під силу; але заради буйвола, за якого купили твоє життя, ти не можеш ніколи ні вбивати, ні їсти свійську худобу. Цього вимагає Закон Джунглів.

І Мауглі виконував цей Закон.

Він ріс і ставав дедалі міцнішим і сильнішим – ріс так, як і повинен рости хлопчик, що мимохідь навчається всього, що потрібно знати, навіть не думаючи, що вчиться, і турбується тільки про те, щоб добути собі їжу.

Мати Вовчиця наказувала Мауглі бути особливо обережним із Шер-Ханом – день, коли він стане сильнішим за тигра і вб’є його, ще прийде. Вовченя з першого разу запам’ятає таке, але Мауглі забув. Адже він усе таки був людською дитиною, хоча, вміючи розмовляти, назвав би себе вовком.

А Шер-Хан останнім часом з особливою наполегливістю відвідував ті місця, де жила Сіонійська Зграя. Справа в тім, що Акела став дуже старим і щодня слабшав. Користуючись цим, кульгавий тигр знайшов чимало друзів серед молодих вовків, які зграєю ходили за ним, під’їдаючи залишки його здобичі. Якби Акела мав свою колишню силу, він не дозволив би вовкам опускатися так низько.

Шер-Хан підбурював своїх друзяк проти їхнього старого ватажка, повторюючи, що не розуміє, як такі молоді й сміливі мисливці дозволяють напівживому вовкові та людському дитинчаті бути їхніми зверхниками.

– Мені навіть розповідають, – говорив Шер-Хан, – наче на зборах Ради ви не наважуєтеся дивитися йому просто в очі.

Чуючи це, молоді вовки настовбурчували шерсть від злості й гарчали.

Багіра усе це знала, повз її очі та вуха ніщо не могло пройти. І вона кілька разів говорила Мауглі, що Шер-Хан чатує на нього, щоб убити. Та хлопець лише сміявся у відповідь:

– Але ж за мною ціла Зграя, ще й ти! А хіба Балу, хоча він і лінькуватий, пошкодує для мене одного чи двох ударів своєї лапи? Чого ж мені боятися?

Одного спекотного дня Багіра дізналася про плани Шер-Хана. Важко сказати, як вона здобула цю новину. Мабуть, дикобраз Іккі підслухав її десь і повідомив пантері.

І ось коли Мауглі відпочивав у глибині хащ, поклавши голову на розкішну м’яку шкіру Багіри, чорна пантера ласкаво звернулася до нього:

– Послухай, Братику, скільки я вже говорила, що Шер-Хан – твій найнебезпечніший ворог?

– Ой леле, стільки ж, скільки горіхів на цьому дереві, – пожартував Мауглі, який, звісно, не міг порахувати цих горіхів. – Хай і так! Я хочу спати, Багіро. А в Шер-Хана язик такий довгий, як і його хвіст; він любить теревенити, наче павич Мао.

– Але тепер не час спати, мій малюче! Балу скаже тобі те, що і я. Вся Зграя скаже тобі це. Та ти й сам, хоча ще дурненький, погодишся зі мною, якщо трішки подумаєш. Навіть Табакі визнає мою пораду правильною.

– Ха-ха-ха, Табакі! – засміявся Мауглі. – Та він нещодавно приходив до мене й хотів повчати, до того ж грубо, наче я голе людське дитинча, і тому мені не можна брати з землі горішки. Я схопив шакала за хвіст і кілька разів торохнув ним об стовбур дерева, щоб надалі він був ввічливішим.

– Даремно ти це зробив. Табакі, правду ніде діти, ще той негідник, але він міг би сказати щось важливе для тебе. Подумай, друже. Шер-Хан тепер навряд чи наважиться вбити тебе, якщо зустріне у Джунглях. Але згадай, що Акела старий, і скоро прийде день, коли він не зможе впоратися зі своєю здобиччю – тоді йому вже не бути ватажком Зграї. Ті вовки, які визнали тебе, коли вперше побачили на Скелі Ради, тепер теж стали старими, а молоді вовки мало тебе знають.

Шер-Хан постійно повторював, що людському дитинчаті не місце у Зграї, і ці телепні вже починають говорити те саме. Пройде ще якийсь час, і ти станеш зовсім дорослою людиною.

– Але чому людині не можна бути разом із братами, серед яких вона виросла? – сумно запитав Мауглі. – Я народився у Джунглях, я суворо дотримувався Закону Джунглів. Навряд чи знайдеться серед вовків хоча б один, у якого я не витягав із лап скалок. Хіба всі вони не брати мені?

Багіра витяглася на всю свою довжину і приплющила очі.

– Маленький Братику, – сказала вона, – помацай у мене під щелепою.

Мауглі простягнув свою сильну мускулясту руку до підборіддя Багіри і намацав у глибині шиї невелике місце без шерсті.

– Ніхто у Джунглях не знає, що я ношу на собі цей знак, слід нашийника. Тепер ти один, мій Маленький Братику, знаєш, що я народилася серед людей, що серед людей померла моя мати – померла у клітці королівського палацу в Одейпурі. Ось чому я вирішила викупити твоє життя, коли тебе, маленьке голе дитинча, показували Зграї. Я знала, що ти людський малюк. Народившись серед людей, довго я й гадки не мала про Джунглі. Люди годували мене крізь залізні ґрати. Так було, доки однієї ночі я не дізналася, хто я: дізналася, що я не іграшка людей, а чорна пантера Багіра. Тоді я зламала ґрати й втекла на волю. Оскільки я багато чого навчилася у людей, бачила, що вони роблять, я стала найстрашнішим хижаком у Джунглях, жахливішим за самого Шер-Хана. Адже так про мене говорять, правда?

– Так, – сказав Мауглі, – всі у Джунглях бояться Багіри, всі, але тільки не Мауглі.

– Тебе я не беру до уваги, ти – дитинча людини, – ніжно сказала Багіра. – Але як я повернулася до своїх рідних Джунглів, так і ти повинен будеш врешті-решт піти до людей, тому що люди – твої брати. І ти повернешся до них, якщо тебе не вб’ють на Раді Зграї.

– Але чому і за що хтось надумає вбивати мене? – запитав хлопчик.

– Поглянь на мене, – відповіла Багіра. І Мауглі подивився їй просто у вічі. Не минуло й півхвилини, як пантера відвела погляд.

– Тепер знаєш, чому? – сказала Багіра, шорхаючи лапами по листю. – Навіть я не витримую твого погляду, а я народилася серед людей і люблю тебе, мій Маленький Братику. Ті, інші, ненавидять тебе, бо їхні очі не можуть зустрічатися з твоїми очима, бо ти розумніший, бо ти можеш витягати скалки з їхніх лап, а вони ні, бо ти – людина.

– А я ніколи не думав про це, – сумно сказав Мауглі й насупив свої густі чорні брови.

– Що говорить Закон Джунглів? Насамперед завдай удару, а вже потім розмовляй. Через твою безтурботність вони дізнаються, що ти людина. Але будь обережним. Адже Акела слабшає не щодня, а щогодини: кожне полювання забирає в нього частинку колишньої сили. І відчуває моє серце, що в ту хвилину, коли Акела схибить зі своїм ударом і випустить здобич, Зграя кинеться на нього, а потім і на тебе. Вони планують влаштувати святкове зібрання на Скелі Ради, і тоді… тоді пам’ятай, що… я з тобою, – багатозначно додала Багіра; вона вигнулася й стрибнула. – А поки тобі слід йти в долину до людей, до їхніх хатин, і принести від них Червону Квітку, яка росте лише там. З цією Квіткою ти станеш сильнішим за мене і Балу, і небагатьох твоїх вірних друзів у Зграї. Тож рушай по Червону Квітку.

Так Багіра називала вогонь, тому що жоден мешканець Джунглів не наважується називати вогонь його справжнім ім’ям. Кожен відчуває перед вогнем первісний страх і намагається не говорити про нього.