Вовк і ягня

На луках паслась отара овець. Вівці розбились по всіх луках, кожна собі шукала смачнішого корму. Вовк наглядів овець і ходив назирця за ними трохи одалі поза кущами, піджидав, поки яка-небудь одчале од гурту і підближиться до нього. Кинуться напролом в отару – вовк боявся пастуха і трохи соромивсь без ніякої причини душить вівцю. Виждав, поки одно ягня підійшло до сарми воду пить, підійшов і собі до води, сердито глянув на ягня і сказав: «Ти чого тут воду каламутиш? Через тебе хоч не пивши здихай, вода меркотинням провоня». – «Та що ж ти, вовче, неправду кажеш? Чого ж вода буде вонять, коли вона тече не в той край, де ти стоїш?» – «Мовчи, не пащекуй, іш яке зарічене! Знаю я тебе, ти не одному мені допекло. Ти і торік моєму батькові не раз грубіянило». – «Та що ти, вовче, балакаєш, торік мене ще і на світі не було, я тіко зимою під голодний святвечір найшлося». – «Не мороч мені голови, ледаще. Не ти, так твій брат або тітка, про мене, все равно. Ти іще будеш мені перечить, огризаться і обличать мене в неправді? Зараз же рішу твою жисть».

Ягня баче, що біда, кинулось тікать, а вовк наздогнав його і почав душить. Ягня бідолашне кричало що єсть мочі: «Рятуйте, хто вірує в Бога, мене вовк душе!»

Вівці оборонять не побігли, боялись, щоб і їм того не було. А пастух поки розслухав, з якого краю крик доносився, а вовк тим часом ягня задушив і помчав у лози. Вівці довго турбувались, все гудили вовка за його вчинки, а подать на його в суд побоялись, бо знали добре, що вовка оправдають, а вівця нещасна кругом буде виновата.

Вовк, їжак і лисиця

– Що за чудо, – сказав вовк, увидівши їжака, котрий лежав, згорнувшись в клубок, обставлений докола шпильками, як ножми. – Він не подобний навіть до живого существа! То страшило і ганьба для цього лісу.

– А він таки благословить своє безобразіє, – сказала лисиця, – воно спасає його од твоїх зубів.

Вовкове щастя

Так ішов вовк із лисом, і каже лис до вовка: «Ти, куме, будеш нинька мати якесь щастя, бо на тебе сонце пригріло!» Та й потому лис пішов собі у єден бік, а вовк у другий. Але вовк собі тоті слова добре запам’ятав.

Та й вовк іде-іде – надибав кусень солонини. Але гадає си так: «Я буду ще мати щастя, то нащо мені тої солонини? Я собі що ліпшого ще знайду!» Та й лишив солонину та й пішов.

Іде далі – пасеться кобила з лошатьом. Прийшов вовк ід ній та й каже: «Я твоє лоша з’їм!» Але кобила каже до нього так: «Як моє копито прочитаєш, що там написано, то тогди тобі дам лоша!» Та й наставила йому копито, аби читав, та й ударила го по зубах, ажень упав. Тогди забрався вовк та й пішов далі – питати щастя.

Іде-іде, а там пасеться свиня з пацятами. Він каже: «Я твоє паця з’їм!» А свиня каже: «Та як будеш їсти, коли оно дуже брудне? Я, – каже, – піду та й го вмию, та й ще хріну до того принесу, то го тогди з’їш!». Вовк сів та й чекає, але свиня ся не вертала – не міг ся дочекати. Та й пішов.

Іде. Пасуться барани. Він прийшов ід ним та й каже: «Я єднего з вас із’їм!» Але барани кажуть так: «Добре, вже єдного з’їш! Але ще перше ходи з нами, бо ми маємо єдного небіжчика ховати, то нам будеш за дяка співати!»

Вовкові то ся подобало, і пішов з баранами у село. І тогди сів си на горбочку та й як завив, то люди повибігали з псами, як зачали вовка бити, аж забили на смерть. Таке то було вовкове щастя!

Вовк, собака та кіт

Був собі мужик, мав собі собаку. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як застарився, то хазяїн і прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там миші, що попало, та й їв.

Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:

– Здоров був, собако!

Поздоровкались. Вовк і питає:

– Куди ти, собако, йдеш?

– Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.

Вовк питає:

– Може ти, собако, їсти хочеш?

– Хочу, – каже.

Вовк говорить:

– Ходім, я тебе нагодую.

Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:

– Піди, – каже, – подивися, що то пасеться?

Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:

– Вівці.

– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.

Ідуть вони, побачив вовк гуси.

– А піди, – каже вовк, – подивись, собако, що то там пасеться?

Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:

– Гуси.

– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, – далі!

Ідуть вони далі. Побачив вовк – коняка пасеться.

– А піди, – каже, – собако, подивись, що то пасеться.

Собака прибігає й каже:

– Коняка.

– Ну, то буде наша, – каже вовк.

Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

– А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

Подивись собака:

– Тріпочеться, – каже.

– А тепер дивись, – каже вовк, – чи посоловіли в мене очі?

– Посоловіли, – каже собака.

Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий – гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він – на степу ловить миші.

– Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?

– А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

Собака каже:

– Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

– Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь і каже:

– Вівці.

– Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

Ідуть. Собака побачив гуси.

– Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь, каже:

– Гуси.

– Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

– Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?

Пішов кіт, подивився й каже:

– Коняка.

– Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.

Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

– А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

– Ні, – каже кіт.

Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

– А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

Подивився кіт та й каже:

– Трошки почав тріпотатися.

– Тріпнем бісову коняку! – каже собака.

І знов почав собака гребти землю і питає кота:

– А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

– А кіт каже:

– Ні.

– Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.

– Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.

Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

– Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

Вовк та вовчиця

Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

– Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.

– Чому? – дивиться на неї вовк.

– Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

– Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…

– Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.

– Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.

– Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:

– Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?

– Добре, – каже вовчиця, – подивимось!

Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.

Побачили її орачі і почали гукати:

– Вовк, вовк!.. Бий вовка!

Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла – і нічого, а я в кущах сидів – і мене побачили!..»

Догнала його вовчиця, запитує:

– Ну, що, чия правда?

Віддихався вовк та й каже:

– Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.

Вовк та заєць

Як раз вовк з зайцем покумалися. Приятелями були. Але якось так трапилося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить.

Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:

– Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.

А заєць каже:

– Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу – на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.

Вовк каже:

– Добре, веди.

Прийшли вони на толоку, видять – пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.

– Ото добре! – каже заєць. – Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб»[1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.

– Добре, – каже вовк.

Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.

Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!

А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.

А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:

– Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?

Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.

Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.

Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний – не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.

Вовк та кравець

Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:

– Хто ти?

– Кравець.

– Ну, поший мені кожух, а то з’їм.

А кравець каже:

– Лягай, я зміряю.

Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!

Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»

А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.

Вовча присяга

Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». – «Добре, – каже вовк, – я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем». – «Добре», – каже лисиця. – «А де ж я буду присягати?» – пита вовк. – «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».

Пішли. Йдуть, йдуть, аж стоїть мужикова кобила в лісі, прип’ята на довгім аркані, пасеться. Лисиця притягла трохи того аркана, зробила петлю, викопала ямку, на ту ямку поклала ту петлю з вірьовки і каже вовкові: «Ану, куме, кладіть сюди лапу та й кажіть за мною форму:

і держіть же, кумчику, так ногу і кажіть цю форму тричі».

А сама пішла за кущ та як наляка кобилу; а та кобила як рвоне, вовкові ногу зашморгнула. Вовк завив, а кобила як побіжить, одірвала вірьовку з вовком та біжить, а вовк за нею тягнеться та кричить. А лисиця біжить та плаче ззаду і каже: «Вовчику, кумчику, голубчику, одривайтесь і одгризайтеся».

А кобила ще швидше біжить і притягла вовка до мужика в двір. А туди збіглись люди і зробили над тим вовком самосуд.

А лисиці цього й треба було.

Воли і цап

Був чоловік, мав пару волів і дуже ними тяжко робив. Аж одного разу ввечір прийшли вони додому, дуже ся тяжко напрацювали і зачали говорити один до другого, що тяжке орання мали, дуже ся змучили. А цап то почув і каже: «Які ви дурні на цисе. Я, бувши вами, зараз би-м ся зробив слабий, і ґазда не піде одним биком орати».

Ґазда стояв під стайнев і то всьо слухав, що вони говорили, тому вже знав наперед, що вони гадають робити. На другий день рано приходить до стайні, а бик один лежить уже, як звикле, сумує, бо він слабий. Ґазда не дає йому їсти, бо каже, що слабий їсти не хоче. Тому здоровому дав їсти, погодував його і пішов з ним орати разом із цапом. А як відходив рано з дому, то казав жінці, щоби їсти волові не дала, ані води. І так бик лежав цілий день голоден і без води за ту кару, що ся зробив слабим.

Той знов, що пішов з цапом орати, був дуже злий на цапа, бо йому зле було з ним орати, а сей був злий на цапа, же стояв голоден і цілий день нічо не їв. То ввечір, як ся посходили, то би були цапа забили з тої злості, що він їх так зле нарадив, бо вни хоть були помучені, ліпше було обом робити.

Ворона і гадина

Одного разу поклала собі ворона на дереві гніздо і нанесла яєць. А у тім дереві, у споді у корінню, мала і гадина гніздо. Але ворона висиділа молоді і ходила шукати молодим поживлен-ня. Далеко літала і збирала, що могла, аби погодувати діти. Приходить она одного дня до гнізда, дивиться – бракує одного вороняти. Що би се було? Но дуже їй жаль було за дитинов, але що мала робити? Другого дня забракло знов одного вороняти. І так за тиждень не стало і одної дитини. Дуже лементувала ворона, що якийсь злодій так виїв її діти, що она не виділа, але не могла на то ніц порадити. Но мусіла она наново нестися і сидіти.

Висиділа она знов молоді, пішла їм шукати поживи. Приходить – знов бракує… І так раз по раз пропадало по вороняті, що лишилося лиш одно. Але як мало пропасти посліднє, то ворона зловила злодія. Сіла она собі на друге дерево і дивиться, хто буде іти до гнізда, та й побачила, що та гадина, що мала гніздо у корінню, вилізла на дерево і з’їла її дитину.

Думала ворона і гадала, а трудно було того злодія вигнати. Але видів то лис і зараз їй порадив: «Тут, – каже, – зараз прийде князівська дочка купатися до ріки, і як буде з себе одежу здоймати, то буде мати на шиї злотний ланцюжок. Ти коби-с тот ланцюжок озьмила у дзьоб і занесла до тої нори гадячої, то буде добре».

І так ворона зробила. Але слуги уздріли, що ворона ухопила ланцюжок, і надзирці, надзирці та й дивляться. А ворона спустилася до гадячої нори і там упустила ланцюжок, а сама відлетіла на друге дерево і дивиться з вершка, що то з того буде. Слуги надійшли до того дерева до коріння і дивляться у нору, а там ланцюжок блищить си. Але що трудно було його дістати, то мусіли копати і добули при тій нагоді і гадину та й її убили.

Так-то ворона позбулася свого тяжкого ворога і уже собі дальше мешкала у своїм гнізді спокійно.

Ворона й рак

(Народна приповістка)

Якось-то виліз на землю рак із своєї печери, а ворона поблизу стрибала, побачила та й ухопила його.

Вхопила, держить у дзьобові міцно та й думає, як би то за нього краще взятися, щоб із’їсти.

Бачить рак, що непереливки, та й пустився на хитрощі. Каже вороні:

– Ой, вороно, вороно! Знав я твого батька – що ж то за хороший птах був! Розумний який, Боже!

– Угу, – каже ворона, а сама так цупко держить рака, не розтуляє дзьоба ні трішки.

– Ой, вороно, вороно! – промовляє знову рак. – Знав я й твою матір, і що ж то за моторна та мила птаха була – куди іншим воронам до неї!

– Угу! – знову обережно проказує ворона.

– Ой, вороно, вороно! – таки одно править рак, – знав я й братів твоїх та сестер; що ж то за гарні та вдатні були! Сказано – хорошого роду!

– Угу! – все однаково відмовляє ворона.

– Але ж, – каже рак, – ти всіх їх переважила: такої прехорошої, такої розумної, такої премилої птахи і в світі нема! Правда ж?

Від тих слів ворона так стішилася, що забула за все та й гукнула:

– Еге!

Мовивши теє, ворона і розщепила рота; рак тоді – плюсь у воду! Тільки його й бачила ворона!

Отак-то піддурив рак ворону, а чим: облесливим словом! Велику силу має воно…

Ворона та лисиця

Бо то була собі стара лисиця і не могла нічого де злапати. І лягла собі на болоті і лежить. Але прилетіла ворона, сіла на голові і дзьобає її очі. І тая лисиця перекинулася і злапала ворону. І ворона проситься в неї: «Ти стара, і я стара – не псуй собі зубів, а пусти мене». І каже до лисиці: «Лети зо мною до мене до двора, там в дворі роблять масло, і ти будеш масло їсти, то не будуть тебе зуби боліти». І прилетіла ворона з лисицею під браму і каже лисиці: «А ликай масло!». Але вилетів пес і біжить за лисицею. І вона прибігла до своєї ями і влізла і питає своїх ніжок: «А що ви, ніжки, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми тоє гадали, щоби-сьмо втікли і щоби нас масло не помастило». І тая каже: «Ну, то куплю вам черевички за тоє! А ви що, вушка, гадали, як-їсьте до ями втікали?» – «Ми слухали, чи далеко масло за нами поспішає». – «Ну, то куплю завушнички вам! А ти, що, хвосте, гадав, як-їсь до ямки втікав?» – «А я то за пень, то за колоду, аби масло лисицю помастило». А вона тогди з ями: «На, масло, хвіст, коли він такий!» Пес злапав за хвіст і лисицю з’їв.

Голе телятко і вовк

Голе телятко пішло в Київ Богу молиться. Іде, а йому назустріч біжить вовк. «Здрастуй, голе телятко!» – «Здрастуй, сірий, кудлатий вовче!» —

«Куди ти, голе телятко, йдеш?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так возьми і мене з собою». – «Іди», – каже голе телятко.

І пішли умісті. Ідуть, ідуть, а назустріч їм біжить кривий вовк. «Здрастуй!» – каже кривий вовк. «Здоров!» – «Куди ви йдете?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене». – «Іди».

Ідуть, ідуть, а їм назустріч сліпий вовк. «Здрастуйте!» – «Здоров!» – «Куди вас Бог несе?» – «В Київ Богу молиться». – «А тут буде небо валиться, так прийміть і мене до себе в компанію». – «Іди».

Ідуть, ідуть, а на дорозі стоїть хата, а в тій хаті живуть заєць, лисиця і медвідь. Тоді кудлатий вовк і каже: «Давайте, братці, поміряємось на пальці, хто буде верхній і спідній, тим іти вигонити зайця, лисицю і медведя із хати». Прийшлось іти кривому та сліпому вовку вигонити.

Прийшли вони до хати, підрили стіну, влізли в хату і давай вигонити зайця. Лисиці і медведя на ту пору не було дома.

Заєць як ухватив сліпого вовка, а він як закричить: «Що воно мене як щипцями тягне?! Пусти, пусти мене!..» Заєць і пустив його, а сам як підскоче, як ухватить кривого за губу, а кривий як закричить та й сів додолу. А тут і медвідь шасть у хату. Як ухватить кривого, а потім і сліпого – так і попереривав їх на шматки і повикидав із хати.

А голе телятко та кудлатий пішли собі в Київ…

Горобець

Серед птахів є він найгірший злодій. Він потрафить знайти найменшу дірку, залізти через неї до комори чи куди інде, наїстися і шкоду зробити.

Так велося, що через горобця усіх пташок злодіями стали називати. Злетілися усі птахи на раду і вирішили, що треба злодія покарати. Зловили горобця, закували і кинули у тюрму.

Але і тут йому хитрість допомогла. Недовго відбував кару – потрафив якось вкрастися на волю. Але ноги не було кому розв’язати. Тепер дехто дивиться і питає:

– Чого горобець скаче, а не ходить, як усі птахи?

Тому, що ниньки має лапки зв’язані, що в тюрмі зв’язали.

Є ще така приповідка: скаче, як горобець.

Гуска і риба

Плаває гуска по воді і голосно говорить сама з собою: «Я вправді удивительная птиця! І ходжу по землі, і плаваю по воді, і літаю по воздуху; немає другої такої птиці, як ми, гуси».

Услихала сії слова риба і говорить гусці: «Яка ти, гуско, глупая птиця! Та ци можеш ти плавати, як я, бігати, як олень, і літати, як орел? Ліпше знати хоть что одно, но добре, чем все і плохо».

Два вовки

Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду, – каже, – ляжу на шляху, може, хто заб’є».

Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» – «Здоров». – «А чого це ви тут лежите?» – «Та нездужаю вже і їсти добути; а ти ж хто такий будеш?» – «Та я такого-то роду, може, чували?» – «Знаю, – каже, – славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» – «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».

Побіг та прямо на отару, а собаки як почують та за ним, а він прямо на того старого лупе. Добіг, перескочив через його, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» – «Та таке-то й таке, нездужаю вже і пропасти». – «От я вас нагодую». – «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» – «Та я такого-то заводу». – «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники», – «Ні, дядьку, я не такий».

Аж ось їде чоловік кобилою, і лоша біжить. «Ідіть же, – каже, – дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскоче на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте, – каже, – дядьку».

Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. Пішов той чоловік, плачучи. «Оце вам, – каже, – дядьку, днів на стільки хвате».

Два вовки й лис

Два вовки спорили за тоє, у кого з них острійші зуби. Спор продовжувався, і – як то звичайно буває в таких случаях – оба горячилися, нічого не доказуючи і не хотячи уступити один одному. В той час проходив мимо них знайомий їм лис. Вовки вдалися до нього з просьбою, аби він був посередником межи ними й рішив правосудне їх спор.

– Друзі мої, – сказав їм лис, – мені здається, тут не слов потреба, лиш діл. Якби ви хотіли трошки погризтися, то легко було би рішити, на чиїй стороні перевага.

Вовки не могли одкинути такої мудрої ради. Межи ними почалася славна бійка; зуби обох противників задзвонили, як мечі; де впивався ними один, там у другого летів клок шерсті або текла чорна кров струями. Наконець оба утомились і впали закривавлені на землю.

– Прекрасно! – сказав лис. – Тепер видно, що ви не уступаєте один другому в остроті зубів і в іскустві уживати їх. Одпочиньте собі трошки, а я тим часом приведу сюди старого приятеля, пастуха од овець, щоби він вас вилікував.

Два осли

Ішли два осли з вантажем: на одному була сіль, а на другому – губка. Перший осел ледве ноги волочив, а другий ішов легко й весело. Довелось їм переходить через річку. От той осел, що на ньому була сіль, зупинився в воді і почав купатись; він то лягав, то вставав. Так він робив до тих пір, поки розтала-вся сіль. Тоді осел вийшов з води веселий і побіг швидко.

Другий осел, дивлячись на першого, і собі почав купатись у воді. Та що довше він купався, то важчою ставала його клажа. Губка набралась води і стала важка, так що другий осел ледве ноги волік.

Два цапи

Два упертії цапики подибались раз на вузькій кладці, поставленій через глубокий потік. Обом перейти через кладку не було можна; треба було котрому з них вернутися назад і почекати на березі потока. Но они не хотіли. Один з них сказав: «Уступись мені з дороги!» Другий відповів: «Овва, який мені великий пан! Уступися сам!» – «Ні, братику, я старший від тебе, і мені уступити тобі, молодшому? Ніколи в світі!..»

Тут оба, не думаючи довго, зачали битися головами, зчепилися рогами, оперлись о кладку ногами і дуцкались. Но кладка була мокра, оба поховзнулися і полетіли просто в воду!..

Дві білки і лисиця

Дві білки знайшли горіх і повадилися між собою.

– Він мій, – сказала перша білка, – бо я його перша увиділа.

– Ні, він мій, – кричала друга. – Я його підняла.

Услухала сей спір лисиця.

– Не вадьтеся, – сказала вона, – я помирю вас!

Стала між білками, розкусила горіх і сказала:

– Сія половина належить тому, хто увидів горіх, сія же – тому, хто його підняв; а зерно – мені: за те, що я вас помирила.

По сих словах передала білкам порожні скорлупи, зерно ж положила собі в рот і втекла.

Де ліпше жити

Сільська муха летіла в город, а городська муха летіла в село. На дорозі вони зустрітились і завели між собою розмову: «Куда ти, сестро, летиш?» – «В город», – одмовила сільська муха. «А з якої причини ти мандруєш з села?» – «Та набридло жить в селі, там люди невчтиві». – «А їжі там багато?» – «Та їсти там є що; як залетиш на кухню, то хоч розпережись; тіко їжа проста, не дуже смачна. Тіко й одведеш душу, як до сметани доберешся». – «А хіба там сметану не накривають?» – «Та вони хоч і накривають, тіко так нещільно, що можна підлізти і наїстись, бо вони прикривають ганчірочкою. А бува іноді упадеш невзначай в сметану, так баба зачепе ложкою мене і вмісті з сметаною шльопне на долівку так, що, бувало, мої подруги наїдяться сметани, і я опростаюсь і останусь жива». – «О, сестро, в селі, значить, краще жить, а в городі – не доведи, Господи, там без привички з голоду загинеш. Там все під замком. Коли пани сядуть чай пить, так ото нищечком підкрадешся до варення, почнеш смоктать і невзначай увалишся в те варення, так паня витягне мене з варення, обсмокче і викине за вікно. А як очутишся надворі, так уже нескоро втискаєшся в хату. Вікна запинають дротяною сіткою або канвою. Тоді тіко й вскочиш у хату, як хто іде в двері, ото за ним і собі влетиш. А коли нас назбирається в хаті штук на сорок, на п’ятдесят, так вони гонять нас з хати або становлять тенети, якісь липучі листи або ядовитий порошок розсипають. Яка не вспіє вискочить з хати, так очманіє і загине. І інші ставляють скляні верші. Туда влетиш, а відтіля уже не вискочиш». – «А я, бач, думала, що в городі жить веселіш, бо там люди багаті, смачну їжу вживають». – «Ні, сестро, гарно там жить, де нас нема. Вертайся краще в село, коли тобі іще не докучило жить».

Полетіли обидві мухи на село.

Джміль і бджола

Навесні сонечко пригріло, але ще ні заморозь добро не пустила, ні сніги не стаяли, от лише що ледве лоза та іва попукала. Схопився джміль – та до бджоли, крутиться та гуде: «Ву-у-у-у! Женімся».

Бджілка слабенька, звичайно як з весни, вимовляє ся: «Най но, – каже, – в осені, як ся доробимо!»

Настала осінь. Джміль живився де попало через літо, а про зиму і не гадав. Прийшлося в осені, сидить у норі, бо нема де поживитися, щоб хоч до Покрови добідити.

Бджола назбирала в лісі досить меду і на зиму та й веселенька собі прилітає на витрішки до джмеля і каже: «Ну-у-у-у! Поберімся!»

А джміль голоден, ледве відозвався: «Вмираю!»

Та не довго і дихав.

Диня і дуб

Росла єдна диня горі дубом. Звідала дуба: «Кілько тобі років буде?» – «Сто років я маю!» – каже дуб. «О, – каже диня, – як ти слабо ростеш! Я тебе перейду, перерощу тя сього літа. Ци видиш ти, якоє на мені великеє листя, який красний, великий цвіт маю? А кілько жолуди треба єдному вепреві, аби ситий. А з мене буде єдна диня, та й буде вепер ситий».

І переросла диня дуба.

Завіяв вітер студений од сівера. Каже дуб, звідує диню: «А як ся ти маєш, царице-кегине дине?» А диня каже: «Я лише обсталася диня». Бо мороз її ізморозив, та вже упала.