Дід, баба і вовк-колядник

Жив собі дід та баба. Жили вони не в селі, а хатка їхня стояла в дрімучому лісі. От прийшло свято Різдво. Дід і баба приготовилися і ждуть колядників. Ждали вони, ждали, – ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Але чують: хтось стука. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Але чують:

– Дозвольте колядувати!

Дід і баба в один голос:

– Колядуйте!

Раптом товстий голос каже:

Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам, вона в нас одна. Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться, і кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм!

Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку. Взяв вовк ягничку на плечі та й поніс у ліс. З’їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підходить до вікна, гукає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

А вовк стукає, грюкає, добивається:

– Дозвольте, бо й вас з’їм!

Дід і каже:

– Колядуй.

Вовк знову колядує:

Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Взяв та й віддав теличку.

Вовк забрав теличку і поніс в ліс. Їв, їв, недоїв вовк телички. Вернувся знову до діда. І знову питає:

– Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

– Нема чого давати!

Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.

Вовк колядує:

Дід каже:

– Не дам.

Вовк кричить:

– Давай, бо й тебе з’їм, хату поламаю!

Попрощався дід з бабою, заплакав, а баба зав’язалась великою хусткою. Узяв вовк бабу на спину і поніс.

Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.

Баба сидить на пеньку і шепче:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Вовк пита:

– Що ти кажеш?

– Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з’їв.

І знов баба каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вгору!

Доїв вовк теличку, не наївся, хотів бабу їсти; як гляне, а баба високо на пеньку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.

Баба сидить на пеньку і каже:

– Рошти, рошти, пеньку, вниз!

Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла; колодка також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку і з’їла, а сама увійшла в хату. В хаті все зроблено із сиру та масла.

Баба вколупала з плити сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, і сидить. Коли це приходять господарі – дикі кози. Ввійшли й питають:

– Хто був в нашій хаті? Хто поламав грубу?

Їм ніхто не відповідає.

Подоїлися кози, позаліплювали грубу, полягали спати. На другий день пішли пастись, а цапа залишили сторожувати. Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася сиру і знову сховалася.

Прийшли вечором кози, забили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.

Баба сидить під коритом і шепче:

– Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла вколупати сиру і масла, а цап бабу хап за рукав і держить.

Прийшли кози і хотіли бабу забити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служить.

Вона все робила, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім привикли кози до баби і перестали стерегти.

Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.

Добре було козам з бабою жить. Але скучно було бабі за дідом. Як тільки пішли кози пастись, баба наколупала сиру та масла в платок і пішла до діда.

Приходить до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі і їсть. Баба взяла грудку масла та й вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу в цебрик. Ще було трохи в горщику; вилив у миску і їсть. Баба знову взяла і кинула кусок масла в кашу. Дід почав їсти, бо більше нема. Розкуштував дід, що каша добра, то з’їв ще й ту з цебрика. Баба тоді й каже:

– Дідусю, зніми мене!

Дід зрадів, зняв бабу з горища. І живуть вони дружно, добро наживають.

Дід, баба та курочка ряба

Був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять.

Стоїть дуб.

– Двері, двері, чого ви рипите?

– Поспускай гілля, так скажу.

Дуб і поспускав гілля.

– Як же, – кажуть, – нам не рипіти: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав.

Іде баран води пити:

– Дубе, дубе, чого ти гілля поспускав?

– Збий собі роги, так скажу.

Він взяв і позбивав.

– Як же мені не поспускати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив.

Прийшов баран до річки.

– Баране, баране, чого ти роги позбивав?

– А стань крив’яною, так скажу.

Річка і стала крив’яною.

– Як же мені не позбивати; був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала.

Приходе до річки попова дівка тарілок банити.

– Річко, річко, чого ти крив’яною стала?

– А побий отту посуду, так скажу.

Дівка і побила.

– Як же, – каже, – мені крив’яною не стати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила.

Прийшла дівка додому, а попадя саме діжу учинила.

– Чого ти, – пита, – посуду побила?

– А порозкидайте цю розчину по хаті, так скажу.

Порозкидала попадя розчину, дівка і каже:

– Як же мені не побити: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, попадя розчину по хаті порозкидала.

Приходе піп:

– Що це ти наробила?

– А одріж косу, так скажу.

Піп узяв та й одрізав.

– Як же мені не порозкидати: був собі дід та баба, а у їх – курочка ряба; та знесла яєчко, не простеє, золотеє. Дід бив – не розбив, баба била – не розбила. Положили в черепочку, поставили у куточку. Мишка бігла, хвостиком зачепила і розбила. Дід плаче, баба плаче, курочка кудкудаче, солом’яні двері риплять, дуб гілля поспускав, баран роги збив, річка крив’яною стала, дівка посуду побила, матушка розчину порозкидала, піп косу одрізав.

Дужчий від лева

Здибав лев медведя та й каже: «Брате, будем ся бороти?» Каже медвідь: «Ой ні, братчику, ні, бо я, – каже, – слабий». – «Е, що, – каже лев, – я, – каже, – нікого ся не бою». – «Но, – каже медвідь, – не мож знати… Є дужчий від тебе». – «Хто би? – питає лев. – Хто?» – «А чоловік». – «Який чоловік?» (А він чоловіка ще не видів). Каже медвідь: «Ходи, я тобі покажу».

Пішли они, позасідали у корчі та й вартують. Але іде дорогов парубок. Питається лев потихонько: «Може, це чоловік?» – «Ой, ні, – каже медвідь, – цей ще іде на чоловіка». Чекають они, чекають, але іде старий дід. Питається лев знов: «Може, це, – каже, – чоловік?» – «Ой, ні, – каже медвідь, – цей з чоловіка сходить».

Але іде за часок дорогов жовнір з гвиром і з шаблев. Каже медвідь: «О, це саме добрий». – «Це чоловік?» – питається лев. «Це». Лев небагато думав та й таки скочив до жовніра. Але жовнір зняв борзо з плечей гвир та й стрілив. Лев спудився та й у корчі. Через час перебігає йому дорогу знов. Але жовнір стрілив знов, що лев мусів сховатися. Гадає лев: чекай, зайду я тебе ззаду! Заходить він жовніра ззаду, а той як довидиться та й як парне льва шаблев та й відтяв йому усі пазурі. Лев імився за пазурі і пришкульгукав до медведя та й каже: «Ой, – каже, – добре ти мені казав. Я прибіг нему раз, а він мені плюнув межи очі, що аж свічки стали у очах. Я прибіг другий раз, а він мені знов плюнув межи очі. Я прибіг д нему третій раз, а він мене як лизнув язиком, то ади…» Та й показує лаби. А медвідь каже: «Но, видиш, ти казав, що поза тобов дужчого нема!»

Жаба і віл

Молода жаба, побачивши на луках вола, забажала з ним зрівняться. Дулась, дулась, а далі пита: «Ану, гляньте, сестриці, чи здорово побільшала я?» Стара жаба глянула і каже: «Годі тобі дарма надиматься. Чого дурієш? Бо все равно тобі з ним не порівняться. Трудно мужичкові графом зробиться, а іще трудніш бідному з багатим судиться. Так само і тобі ніколи не буть такою завбільшки, як віл».

Молода жаба старої не послухалась, одно дулась, поки з натуги тріснула і ноги виправила. Стара жаба тоді й каже молодим:

«Оце вам, дітки, наука, щоб не ходили до вітру без дрюка. Ніколи не силкуйтесь перемогти сильнішого себе або зробиться тим, чого нам досягнуть не можна».

Жінка і курочка

Жила раз стара баба та мала курочку. Тоту курочку так бавила і пестила, як би яке котятко. За то несла їй курочка щодень по однім яйці.

Но стара не вдоволялася одним, та й захотілося їй, щоб то курочка хоть по двоє або аж по троє яєчок на день несла. Но що ту робити? От коротка рада: «Чим ми кому ліпше, так і він нам».

І стала курочку ще ліпше доглядати і пхати в ню, як в діравий мішок. Коли же курка спаслася та стовстіла, то і цілком нестися перестала.

Єсли замного жадаєм, то і то тратим, що маєм.

Журавель сватає чаплю

Жили собі на болоті журавель і чапля. Скучно було журавлю самому жити, а не стало му пари, щоби ся оженив з свойов партійов, з журавлихов, і пішов до чаплі посватати її, щоби з нев оженитися. А вона його зганьбила, як прийшов: «В тебе одіж коротка, ноги дуже довгі, кормити мене не будеш мав чим, іди геть, ти з довгов шийов!»

І журавель пішов зо встидом до свого дому. По тім сватанню розгадалася чапля: «Скучно мені буде самій жити. Ось піду я та посватаюся з журавлем». І приходить і перепрошує журавля: «Озьми мене за жінку». А він їй відповідає: «Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Було йти тогди, як я тебе сватав, а тепер: за двері!»

І пішла чапля з плачем і зо встидом до свого дому. А потім розгадав собі журавель: «Шкода, що-м не взяв чаплю за жону. Піду ще раз».

І приходить до неї і перепрошує її: «Чапле, піди за мене заміж». А чапля йому відповіла: «Геть з мої хати! Було мене тогди брати, як я приходила до твої хати!»

І так вони до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть поженитися.

За добро – злом

Правдивая пословиця, що за добро злом платять.

То ж раз узяв мужик мішок і пошов у гай по гриби. Бере гриби і почув крик собак і вистрели ружей. Став і дивиться. Коли ж біжить вовк – прямо на його. Він держав мішок у обох руках, то вовк прямо у мішок і ускочив. Він з ляку підняв мішок і держить. Коли ж дивиться – пробігли собаки, а за їми ідуть охотники і питають: «Чи не бачив ти, дядьку, вовка?» – «Ні, не бачив». А вовка держить у мішку. Потом пройшли охотники. Він тоді витрусив із мішка вовка, а вовк тоді каже: «Хоча ти мене і спас, а я тебе із’їм». І почали спорити между собою.

Коли ж біжить лисичка і каже: «Що ви тут за спор ведете? Давайте, я вас розсужу. Ну, дядьку, як у вас діло було?» Дядько і каже: «Я його спас од смерти, заховав у мішок, а то були б його охотники убили б, а він тепер каже: «Я тебе із’їм!» Лисиця каже: «Я не пойму віри, щоб таке одоробло убралось у мішок». А потом лисиця питає вовка: «А ти, куме, як скажеш: чи був ти у мішку?» Вовк каже: «Був». А лисиця каже: «Ану ж, лізь у мішок, я побачу». А вовк, не ймучи віри, і поліз, а лисиця каже: «Е, куме, ще хвіст видно!» То вовк ізогнувсь і убравсь у мішок. А лисиця тоді каже: «Ану ж, дядьку, зав’яжи!» Дядько і зав’язав, А лисиця тоді і каже: «Отепер я вас розсудила; що хоч, те і роби з вовком!» Тоді дядько узяв добрий дручок і убив вовка.

Тепер лисиця і каже: «Дядьку, яку ж ти мені плату за те, що я тебе од смерти спасла?» Дядько і каже: «Я не знаю, яку ти плату возьмеш». То лисиця і каже: «Зроби мені на колесах стугу і накидай туди купу курей, і вивези на поле, а я там тебе буду ждать». Дядько на те согласився, і так розойшлись.

Приходить дядько додому, зробив на колесах стугу і вкинув туди три собаки: Сірка, Білка і Жука, і виніс в поле, і вернувся додому.

Приходить лисиця, зачепила стугу і повезла. Коли ж, йдучи дорогою, заворчали собаки в стузі, а лисиця каже: «А, прокляті кури, пособачились!» А потом остановилась і каже: «Доставала, не куштувала, а тепер покуштую». Потом до стуги. Одчиняє стугу, коли ж вискочили собаки і погнались за лисицею. Вона утекла у нору, а собаки остались коло нори.

Тоді лисиця у норі розсудила і каже сама собі: «Оце тая пословиця, що за добро злом платять!» А лисиця удивилась сама собі, як вона могла утекти од собак, і потом стала питать своїх членов. Питає очей: «Як, мої очиці, дивились?» Очі кажуть: «Ми держали прямую лінію, щоб утекти у нору». – «А ви, мої ноженята, як скажете?» А ноги кажуть: «Ми несли так, щоб нігде не споткнуться, ні на грудку, ні на межу». – «А ти, хвостище-помелище, як скажеш?» – «А я так: то по тому боку ляп, то по тому боку ляп, аби Сірку в зуби!» – «Е, стой же ти, проклятий хвостище-помелище, я тебе оддам Сірку, Білку». І показала із нори хвіст і каже: «Сірко, Білко, на хвіст!»

Собаки ухватили хвіст, витягли лисицю із нори і розірвали.

ЗАЄЦЬ І ЗБАНОК

Одного разу сапали сапальники в полі і поставили збанок без води. Біжить заєць і побачив той збанок; а в збанку дуже шуміло від вітру, бо був порожній. Взяв заєць на голову збанок і біжить попри кладку та й каже: «Я тебе утоплю!»

Та й зачав набирати води. А збанок зачав його тягнути у воду. А заєць зачав кричати: «Пане Збаницький, пане Збаницький, залиш. Я так жартую, я вас не хочу втопити!»

А збанок як ся набрав води та й поплив з зайцем.

Така доля зайцева!..

Зайчик, лисичка й петушок

Як були собі зайчик та лисичка. Прийшов до зайчика петушок, та побраталися. От зайчик і каже петушку: «Як би лисичку, – каже, – приманить до себе?» От зайчик узяв та й вирив ямку на бурті, а потім того пішов у лисиччину хатку та й каже: «Лисичко! Сестричка тебе кличе». Вона пішла та й сіла на бурті, а заєць її за плечі ухватив та й перевернув. От тоді зайчик та петушок нахваляються: як би її взять додому. Вони її вхватили вдвох і потягли та пустили в хату і заперли.

От зайчик пішов за їжею, а півник забувся зачинить хати. Лисичка вибігла та й пішла. Прийшов зайчик: «Де лисичка?» Каже петушок: «Я не знаю, де вона». От зайчик розсердився на петушка і прогнав його. Петушок просить зайчика: «Я не буду так робить». А зайчик каже: «Ні, не треба тебе мені».

Петушок пішов до лисички в хату, а лисичка сидить на камені. А петушок узяв кочергу та й став на дверях. А лисичка зробилась кішкою – та з хати, та нагору. Петушок за нею, а лисичка вверх… Піймав її та й приніс до зайчика. Уп’ять прийняв його зайчик із лисичкою.

От тоді зайчик каже до петушка: «Давай різать її!» Стали її різать, – вона й вирвалась. Тоді вп’ять каже зайчик до петушка:

«Іди ти, – каже, – сядь під хлівцем, а я буду її манить; то вона як сяде на призьбі, то ти тоді її й піймаєш». От вона сіла на призьбі, а півник до неї – вона й утекла.

От на другий раз петушок і каже зайцеві: «Сідай, – каже, – ти під хлівцем, а я буду її виговорювать». От півник і прикликав її до призьби. Як зайчик її насів!.. Ухватив. Понесли додому та й зарізали. Обідрали, переділилися удвох: зайцеві голова і половина, а петушкові – зад і половина. Ізжарили і поїли: той – голову і половину, той – зад і половину. Стали жить та поживать, та добро наживать.

Змія, вовк і лис

В їдній скалі сиділа змія. Але йшов лис і надійшов над її скалу і дуже ся зляк, що за така велика звір дивиться на него, вздрів її. Але вона собі сиділа і зобачила теж того лиса і хтіла лиса затягти до тої діри. Але надійшов на той час вовк. Та й прийшов той лис до вовка і повідав вовкові: «Знаєш, – каже, – що? Не йдім ми туда, бо то сильна звір, а ми малі люди, то нас поїсть». Каже вовк до лиса: «Знаєш ти що? Йди, ти менший, і так помежи тоті скалки закрадешся і заглядай, що вона буде робити».

Лис узяв і послухав вовка і пішов до тої змії. Приходить там, заглядає так одалеки, а змія йому повідає: «Я тебе з’їм». А він каже: «Як ти така голодна, маєш мене їсти, я ти принесу кури, та може би-с мені подарувала тото, що я би жив». Змія послухала того лиса і: «Най, – каже, – так буде, але п’ять курок щорання маєш мені нести, бо вжальї би-с не приніс єдин раз, то таки тя з’їм».

Ходить той лис, тягає тоті кури до змії. Але йде він по кури ще їдного разу і здибується з тим вовком знов. Питається вовк: «Де ж ти йдеш?» – «Йду по кури». – «Та нащо?» – «Та змії, бо я таку згоду з нев мав, що ми подарувала життя; якби-м ї не носив кури по п’ять на день, то би не жив-єм». А вовк до лиса каже: «Дурний ти, послухай же мене, я тобі пораджу; волиш сам з’їсти курку, ніж їй принести. Ти йди до неї, вернися і кажи так: «Я не можу вже дістати більше курей». А вона як тобі буде казати, що мусиш, бо я тя з’їм, то ти їй скажеш: «То я ті подам до суду, як там присудять, то я ся прийму». І вовк каже: «Я буду відтак судьов».

Пішов лис до тої змії, зачав їй казати: «Що ж, – каже, – я не можу вам настарчити тих курей». А вона каже: «Ну, то як так, то я тебе мушу з’їсти; я мала так в згоді». А лис каже до неї: «Я ся здаю на суд. Як суд присудить, так буде».

Приходить до суду, і той сендзьо судить їм, каже так: «Яка справа впадає?» – «Він мав мені кури нести, – каже змія, – бо я мала його з’їсти, а він себе викупив, що буде мене кормити курми». Нарешті, з першого параграфу сендзьо судить – смерть за смерть. Вона каже: «Я ся не підоймаю того, я ся здаю на вищого сендзя».

Надибали тигриса, так само обібрали на сендзю. І судить знов там сендзьо їм. Так само каже – хліб за хліб, смерть за смерть. Нарешті, взяв вовк і так собі пішов оддалеки і найшов таку плиту і підоймає ту плиту враз з лисом, жеби вона стояла як дах. І сказав вовк тому лисові: «Іди до села і принеси зо штири курки. Вона тут зайде і буде брати тоті кури їсти і плиту нарушить і на неї упаде та плита, заб’є її».

Нім лис пішов по кури – то вдень було – і нема де дістати. Але же господині давали там курям їсти в шопі, а він зайшов до шопи та го там заперли, зачинають справу робити з лисом. Тим часом вовк ся сів на бік і чекає. Жде, жде, жде – нема таки лиса. Що ж буде? Дивиться – йде вже через гору такий здертий, такий збитий, а таки єднак єдну курку несе, в ксьондза дістав. Приходить він до того вовка, а вовк питається: «Чо ти ся так бавив, же я на тебе так чекаю? Тобі ся й тото належить, що вона тобі хтіла зробити, та змій». – «Та я, – каже, – таки був би-м і мав в селі, як йим йшов по кури; тільком зайшов ті кури брати, як мня в стодолі заперли і зачали в мені кусть ломати, то мені прикріше там було, як тобі ту сидіти. «Подивися, – каже, – колего, тепер на мене, як я виглядаю, же ми боки здерті, збиті, а єднак мусівєм в ксьондза взяти». А вовк каже: «Постав же курку під тую плиту і вступімся на бік; вона прийде до тої курки». А лис до вовка каже: «Я ще зайду під ту плиту, аби вона ще виділа, як я буду їсти».

Вовк відійшов набік, а лис пішов курку їсти і натягає ту курку там. Змія вилазить з діри і мислить си, же їй ся належить курка. Лис подивився, що вона ся дивить на него, що він курку їсть там та й ще гірше стала на него злосна. Каже: «Тобі є, а мені нема? Я тя тепер безправни можу з’їсти». Але тим часом лис взяв та й пішов за вовком. Відійшли набік, скрилися там, а змій заходить все ближче, все ближче і приходить аж до тої будки. Голодна змія зайшла до будки, щокольвак за курку хапнула, а плита на неї і прикрила. Летить вовк і лис. Приходять там, половина змії під плитов, перед, а половина на дворі, але ще єднак дихає. Вовк каже: «Берім та й виїдаймо відци, ци вона має там в середині ті кури, бо як неправда, то ти провиниш, то єднак будеш мати смерть за смерть». Але лис собі так думає: «Богу дякувати, що вона вже тут лежить… Що ж, – каже, – коби ще виїсти тото черево, то вона вже таки не встане, тогди не буду ся бояти».

Розжерли тую змію, знайшли штири курки. «Но, – каже вовк до лиса, – щастя маєш, колего, але, може, би ти мені носив за сю справу, що я тобі зробив, кури?» А лис каже до него: «Та бо ти не можеш йти? Ти сильніший, як я». А він йому каже, вовк: «Дурний ти, як я піду, то по коні, по вівці, по велику штуку, я з таким ся не заходжу. А ти єсть мала особа, то тебе прошу, щоби ти мені за тото хоць єдну курку щорання приніс». – «Ну, та єдну, – каже, – можу принести».

Як прийшов лис по курку на село, трафив знову на тоту господу, де го перше частували. І так само як го заперли в стайні, то го живцем з шкіри скидали. Вовк ділає си свою роботу без лиса.

Їжак та заєць

Був собі їжак.

Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.

Вийшов та й каже сам до себе:

– А піду лишень у поле – подивлюся, як там моя морква та буряки.

Та й пішов.

Іде собі та пісеньку мугикає.

Коли виходить із-за куща заєць. Тоді саме він у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.

– О, – каже їжак, – хто прудкий, то вже й на ниві!

– А ти, – заєць йому, – все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!

Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну одмову, що й батька його й діда лихим словом пом’янули.

От він зайцеві й каже:

– Ти, – каже, – мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!

Заєць як зарегоче:

– Ти? Наввипередки? Зі мною?!

А їжак спокійно:

– А так, із тобою.

– Ну, добре, – засміявся заєць. – Давай бігти.

– Ні, – каже їжак, – ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.

А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти – краще бігтиму».

Та й пішли кожен до своєї хати.

Приходить їжак додому та й каже до жінки:

– Знаєш, жінко, який мені клопіт?

– Який, чоловіче?

– Мушу з зайцем бігати наввипередки.

Та й розказує все, як було.

– То це ти берешся перегнати зайця? – аж зойкнула їжачиха.

– Мовчи, жінко, – каже їжак, – якось буде. Збирайся лиш та ходи зі мною.

Ідуть вони, а їжак і вчить жінку:

– Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!» А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»

– Добре! – каже їжачиха.

Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:

– Ну, я вже готовий!

– То біжімо!

От став заєць в одну борозну, їжак у другу:

– Раз, два, три!

Побігли.

Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й спинився.

Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха:

– Я вже тут!

– Ей, – каже заєць, – а то що таке? Ану біжімо ще раз!

Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукає:

– Ого-го! А я вже давно тут чекаю!

– Ти дивися! Ану біжім ще раз!

Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!). Побіг ще раз – а там їжак:

– А я вже тут!

Знов кинувся заєць бігти.

Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви – підвестись не може, так набігався-натомився, сердешний.

– Ніколи не треба сміятися з слабішого, – сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.

Казка про дідового півника і бабину курочку

Десь за річкою, за лугом, за низеньким перелазом жили собі старенькі дідусь з бабусею. Нікого на білому світі вони не мали – ні дітей, ні внуків, ні правнуків. Навіть корівки чи кізочки у них не було. У дідуся був півник, у бабусі – курочка.

Курочка кожного дня несла яєчко. Бабуся продасть яєчко – й виручить гроші на сіль, на мило, на гас. А в діда грошей немає: який йому з півня хосен. Надоїло бабі позичати з свого добра дідові й каже вона:

– У тебе є півник. Най знесе і тобі яєчко.

Та не хотів півник знести яєчка. Розсердився дід і прогнав його.

Стрибнув півень на перелаз, закукурікав і помандрував у світ. Іде дорогами-шляхами, селами-містами, шукає пристанища. Перейшов він через широкий луг, перелетів річку й опинився в густому темному лісі. Зустрічає він ведмедя. Ведмідь і питає півника:

– Куди ти йдеш?

Відповідає йому півник:

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя найматися.

– Піду і я! Буде нас двоє, легше до царя потрапимо, легше на службу станемо! – мовить ведмідь.

– Ставай за мною! – каже впевнено півень.

Ідуть двоє. Попереду півень, за ним ведмідь. Пройшли один ліс, пройшли другий, пройшли і третій. В четвертому лісі, біля самих полонин, зустрічають вовка.

– Куди, півнику, з моїм вуйком путь тримаєш?

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися! – відповідає півень.

– Візьміть і мене з собою. На полонині нічим поживитися, вівчарі пильно вартують овець! – каже вовк.

– Що ж, коли просишся, ходи! Ставай третім!

Ідуть втрьох: півник, ведмідь і вовк. Перейшли полонину, подалися одною яругою, другою, третьою. В четвертій ярузі зустрічають лисичку.

– Куди ти, півнику, з вуйком ведмедем і братиком вовком ідеш? – питає лисиця.

– Прогнав мене дід, іду я до світлого царя на службу найматися.

– Візьміть і мене! В селі люди замки на всі курники повішали, гусей, качат позамикали. Доведеться з голоду помирати! – скаржиться лисиця.

– Ставай четвертою! – мовить півник. – Будеш у нашій компанії!

Ідуть вже четверо: півник, ведмідь, вовк і лисичка. Перейшли звори, перейшли ріки, поля і ниви. Коли бачили садиби, обминали їх, щоб не потрапити людям на очі. Нарешті добралися до царських палат.

Вилетів півень на золоті ворота, закукурікав:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Почув цар й каже своєму слузі:

– Іди, запитай, що хоче півень.

Півник каже:

– Прогнав мене дід з дому, прийшов я царю служити.

Наказав цар, щоб півня впустили між курей.

Коли підійшли до курника, каже півень царському слузі:

– Впусти в курник і мою сестричку лисичку!

– Най іде!

Залізла лисичка в курник і всіх курей передушила.

На другий день рано-вранці вилетів півник на царські ворота й кричить:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Прокинувся цар і наказав замкнути півня в стайню до коней.

Просить півень царського слугу:

– Впусти до стайні й мого братика вовка!

Впустив слуга разом із півнем до стайні й вовка, а сам пішов. А вовк загриз усіх коней.

Рано-вранці півень знову на царських воротах виспівує:

– Кукуріку, я тут, світлий царю!

Розізлився цар, що півень йому заважає спати, наказує слузі:

– Замкни того півня, та так, щоб більше не будив мене вранці!

Думав слуга, думав, куди б закрити півника, й вирішив замкнути його разом із волами.

Повів слуга півника до стайні, в якій були воли. Просить півень слугу:

– Впусти спершу до стайні мого вуйка ведмедя, а потім я й сам зайду.

Слуга погодився, і зайшли ведмідь з півником у хлів. Півник скочив на перекладинку, що висіла під самою стелею, а ведмідь приступив до роботи. До ранку не залишилося жодного живого вола. Ще й кості голодний ведмідь обгриз, шкуру пошматував, роги і ратиці по хліву розкидав.

Рано-вранці, тільки зазоріло, вилетів півень на ворота під самим царським вікном і заспівав: