1

– Як тебе звати?

– Капітоліна.

– ???

– …але можна просто Ліна.

– Ну чого ж. Капітоліна так Капітоліна, – він сміється. – Скільки тобі років?

– Двадцять три. Буде. Через три з половиною місяці.

– Ти приїхала до Києва недавно?

– Два дні тому.

– Чому до Києва?

– Як вам об’яснити… Я дуже люблю «Київський» торт. А свіжим він тільки у Києві буває. Ну дуже люблю «Київський» торт! Жити без нього не можу.

– Де мешкаєш?

– У подружки.

– Розумієш, ми не зможемо забезпечити тебе житлом. Ми не державна компанія.

– Я розумію.

– Ми не вимагаємо стажу роботи, вищої освіти, тому…

– Я закінчила курси ажурного плетіння! У мене є міжнародний сертифікат! І ще я вмію вишивати бісером…

– …тому зарплата не дуже велика.

– Я розумію. Мені багато не треба, – регоче, а потім злякано прикриває рот долонею. – Вибачте, я деколи так сміюся, невпопад. Вибачте.

– Будеш працювати в рибному відділі.

– Як гарно! Я люблю рибу.

– Багато любові не знадобиться. Я б сказав – навпаки.

– А що конкретно треба буде робити?

– Виловлювати з акваріума живу рибу і…

– І..?

– І відрізати їй голову.

Капітоліна голосно регоче, а потім злякано прикриває рот долонею:

– Вибачте, вибачте мені.

Чимчикує вулицею і їй здається, що зустрічні перехожі захоплено на неї витріщаються. Бо є чого. Капітоліна як ніколи прекрасна. Приїхала два дні тому у столицю і відразу її підкорила. Є робота, а значить – гроші, а значить – «Київський» торт. Багато «Київських» тортів.

Усе не так страшно, як мені розказували, думає Капітоліна. Чудове місто, чудові люди і чудова погода. Плюс три градуси – ідеальна зима. Снігом можна пожертвувати заради того, щоб не носити шапку.

Капітоліна заходить у метро. Їй потрібно на станцію… Капітоліна не дуже пам’ятає її назву. Блін. Як же та станція називається? У її назві є «б» і «р». Брр. Як же вона називається?

Я вмію читати, думає Капітоліна, а це головне. У метро все написано. Метро збудоване так, щоб кожен ідіот міг у ньому зорієнтуватися.

Ретельно вивчає схему метрополітену на віконці каси. «Республіканський стадіон»? Ні. «Дружби народів»? Ні. Може, «Печерська»? «Контрактова площа»? «Петрівка»? Всюди є «б» і «р». Брр.

«Львівська брама»? «Львівська брама»! Точно.

Капітоліна довго вагається перед тим, як зійти на ескалатор. Страшно, знаєте. Ескалатор нагадує Капітоліні сипучі піски, яких вона ніколи не бачила. Землю, яка раптом йде з-під ніг. Скейт, на який Капітоліна стала лише раз і тієї ж миті боляче гепнулась, а може, навіть раніше.

Капітоліна підходить до старшої жінки в уніформі.

– Вибачте, – радісно щебече вона, – ви не могли б на секунду зупинити ці сходи, щоб я на них забігла?

Жінка в уніформі нічого не відповідає. Просто з подивом дивиться на Капітоліну.

Натовп людей тягне Капітоліну до ескалатора.

– Обережніше! – кричить Капітоліна. – Ви мене затопчете!

– Двігайся, дєвушка! Стала як брєвно на проході!

– Я двігаюсь!

– І двігайся!

– І двігаюсь!

Заплющивши очі, ступає на ескалатор, і її несе вниз.

Яка людина все-таки боягузлива, думає Капітоліна усміхаючись. Немає нічого страшного, треба просто стати. Заплющити очі – і стати. Це як з прививкою Манту.

Укол зовсім не болючий, і коли нарешті наважуєшся дати медсестрі руку, то робишся таким щасливим, таким щасливим, ніби вчинив героїчний подвиг і вознісся на небо.

Капітоліну заносять у вагон поїзда. Вона не опирається.

Ці люди краще за мене знають, що куди, думає Капітоліна, вони тутешні. Вони вже у всьому розібрались.

«Кловська», «Палац спорту», «Золоті ворота».

Назви як у якійсь казковій країні, тішиться Капітоліна. Я потрапила у казкову країну. Я – принцеса Золотоволоска. Але ні, у мене русяве волосся. Краще – Білосніжка. Хоча Білосніжка теж звучить неприродно. Снігу нема і навряд чи вже буде. Який сніг, коли в Арктиці від жари тануть льодовики?! Дюймовочка. Крихітна Дюймовочка в казковій країні Золотих Воріт. Хоча Дюймовочка, здається, не була принцесою.

Капітоліна контролює ситуацію. Наступною після «Золотих воріт» має бути її станція «Львівська брама». Теж хороша назва. Цікаво, хто їх усіх придумав. Напевно, якийсь казкар, не інакше.

Поїзд сповільнює ходу, от-от зупиниться. Капітоліна протискається до дверей, щоб вискочити першою, але зупинка ніяк не настає. Чоловічий голос нарешті оголошує: «Станція „Лук’янівська”. Громадяни пасажири, не залишайте своїх речей…» Як «Лук’янівська»?

Капітоліна розгублено хапається за відсторонені погляди людей, що стоять поруч.

– Як «Лук’янівська»? – тараторить Капітоліна. – Чому він не зупинився на «Львівській брамі»? Мені треба на «Львівську браму»!

Пасажири перезираються між собою і знизують плечима.

– Він забув? – Капітоліна мало не плаче. – Водій поїзда забув? Чи подумав, що на «Львівській брамі» ніхто не виходить? Я виходжу! Мені треба на «Львівську браму»!

– Дєвушка, ти с луни свалілась?

– А якщо з луни, то що? Звалюватись з луни ніхто нікому не забороняв.

– Жаль. Надо би.

Капітоліна виходить на «Лук’янівській» і сідає на дерев’яну лавку посеред платформи.

Нічого страшного, думає вона. Зараз я зберуся з думками, заспокоюся і вирішу ситуацію. Одну станцію метро можна і пішки пройти.

Незнайомий чоловік у темно-синьому, схожому на шкільну хлопчачу форму костюмі підходить до Капітоліни і ввічливо вітається. У нього в руках незрозуміле червоне кружальце на паличці і рація.

– Капітоліна? – питає чоловік.

– Я.

– От і добре. Я боявся, що не впізнаю Вас, але не впізнати таку неземну красу неможливо.

Капітоліна розквітає від гордощів. Витирає рукавом почервонілі очі.

– Ви – кучер?

– Завжди до Ваших послуг, – і чоловік елегантно присідає в реверансі.

– Уявляєте, поїзд не зупинився на «Львівській брамі»! – скаржиться Капітоліна, підводячись з лавки.

– Таке іноді трапляється, але не переймайтеся. Ходімо за мною. Я Вас швидко довезу, куди треба.

– Ви на кареті?

Кучер подає Капітоліні руку.

– Ну звичайно, Ваша Високосте.

– Капітоліна, Київ – це місто возможностей, – подружка Капітоліни, Натаха, старша на п’ять років. Вона вже перевдягнулась у нічну сорочку і збирається лягати спати.

– Я тебе не дуже розумію, Натаха.

– Що тут непонятного? У Києві ти можеш стати будь-ким, ким тільки захочеш, або навпаки, стати ніким.

– Натаха, я не хочу стати ніким.

– Ти і не станеш. Главне не розпускати соплі і мати опрідільонну ціль. От дивися. Я офіціантка у нічному клубі, да? Но в мене є ціль. Я хочу стати адміністратором цього нічного клубу. Та шо там адміністратором?! Главним адміністратором! Поняла? У мене є опрідільонна ціль.

Капітоліна ворушить бровами. Так вона демонструє активну роботу думки.

– Від завтра я буду працювати в супермаркеті. У рибному відділі, – бубонить Капітоліна.

– Це непогано для начала. Багато хто пройшов через супермаркети. Але ти ж усвідомлюєш, що все життя не можеш там працювати? На рибі.

– Звичайно, не можу, – Капітоліна по-дитячому надуває губки. – Але в супермаркеті багато відділів. Можна раз у рік їх міняти для разнообразія.

– Ну ти дурна, прям як курка, Капітоліна!

– Не називай мене куркою, Натаха!

– Харашо, ти просто дурна. Сконцентруйся. Вибери собі яку-то ціль.

Натаха залізає в ліжко.

– Натаха, а як це зробити? В смислі, як вибрати ціль? Яку ціль?

– Я не можу вибрати її за тебе. Це твоє лічне дєло. Твоя жизнь.

Капітоліна вимикає світло і теж залізає в ліжко. Крутиться. Голова кипить від можливих життєвих планів.

– Натаха, ти спиш?

– Угу.

– Допоможи мені, умаляю! Придумай мені що-не-будь.

– Ну, стань директором супермаркету, наприклад.

Капітоліна вибухає реготом.

– Натаха, ти шо?! Куди мені?! Та я, чесслово, табличку множення знаю лише до семи.

– Велике діло. Виучи.

– Придумай щось інше, Натаха. Пожалуста.

Натаха незадоволено повертається до Капітоліни.

– Підемо легшим путьом. Подумай, Капітоліна, що ти любиш робити?

Капітоліна не довго розмірковує над відповіддю:

– Я люблю дивитися на себе в дзеркало і їсти «Київський» торт.

– Ну ти прям курка куркою!

Натаха відсувається до стіни і накривається ковдрою з головою. Капітоліна залишається сама в жорстокому світі невизначеності. Зажурено зітхає.

– Директором супермаркету я не стану, – міркує вголос Капітоліна, – але я можу стати ДРУЖИНОЮ директора супермаркету.

Капітоліна прочитала не так багато книжок, але ті, що прочитала, як одна, були про безсмертне неземне кохання. Капітоліна може вважатися спеціалістом із неземного кохання. Капітоліна сама – втілення кохання. Крихітне худеньке тіло, світле кучеряве волосся, задертий догори носик і великі зеленющі очі, не зіпсуті митарствами голодного розуму.

Фартушок і акуратний білий чепчик дуже личать Капітоліні. Вона стоїть поруч з гігантським акваріумом, у якому плавають такі ж гігантські чорні риби, і дивиться на своє відображення на акваріумному склі. Капітоліна собі подобається. Рибам теж. Риби зажурено туляться ротами до акваріумних стін, ніби просячи у Капітоліни дозволу на один поцілунок.

Коля, напарник Капітоліни у рибному відділі, вправно розрубує щойно привезену тушу лосося на рівні шматки. Коля – мовчазний дебелий хлопець із завжди опущеним поглядом. Фартушок і білий чепчик йому страшенно не пасують. У такому наряді Коля схожий на трансвестита.

– Ти постійно мовчиш, Коля, – каже Капітоліна.

Коля справді мовчить.

– Тобі неприємно говорити зі мною? Чи просто не маєш що сказати?

Коля складає шматки розрубаного лосося на вітрину, устелену подрібненою кригою. Відкриває здоровенне відро з морською капустою і фасує капусту по двісті грамів у пластикові коробки.

– Та мені й не треба, щоб ти зі мною говорив! – злиться Капітоліна. – Великий пан!

До акваріума підходить делікатна літня жіночка і довго розглядає його вміст.

– Виловіть мені, будь ласка, он оту жирненьку щуку в крапинку, – каже Капітоліні.

Риби в акваріумі полошаться.

– Яку? – допитується Капітоліна, беручи в руки сачок. – Ту, що так сумно дивиться, чи ту, яка заховалася за двома коропами?

– Ту, що заховалася за коропами.

Капітоліна пхає сачок в акваріум і невміло з ним вовтузиться. Піймана щука брикається. Забризкує водою Капітолінин фартушок.

– І почистіть її, будь ласка, – каже делікатна жіночка.

Капітоліна голими руками виймає щуку із сачка. Кладе на залізний стіл поруч з акваріумом. Щука конвульсивно вигинається, гамселить по столу хвостом, широко розкриває рота, і Капітоліна боїться, що зараз із цього рота вилетить громоподібний риб’ячий крик.

– Бідна, – шепоче Капітоліна і гладить щуку по спині. Щука трохи заспокоюється.

– Ви мені вибачте, – звертається Капітоліна до делікатної жіночки, – я сьогодні перший день на роботі. Це моя перша риба. Трохи шкода її, знаєте.

Делікатна жіночка співчутливо киває головою.

– У дитинстві, – лепече Капітоліна, – я читала «Енциклопедію благородних дівиць». У цій енциклопедії було все, що потрібно знати жінці. Як варити раків, наприклад. Знаєте? Треба їх кидати зразу в окріп. Так раки вмруть миттєво. Якщо кидати раків у теплу воду, то смерть їхня буде повільною і страшною. А це не гуманно, розумієте мене? Жінка повинна бути гуманною.

Делікатна жіночка нетерпляче потирає руки.

– Але про щук в енциклопедії нічого не писали, – каже Капітоліна. – Як її вбити так, щоб гуманно? Може, якийсь укол з отрутою миттєвої дії? І чого риби взагалі живі?! Нехай би плавали в річках уже мертві!

– Дєвушка, можете швидше? – делікатно нагадує про себе делікатна жіночка.

Капітоліна бере величезного ножа і прикладає його сталеве лезо щуці до голови.

– Зараз-зараз, – каже Капітоліна. – Зараз-зараз.

Щука завмирає. Її сиве водянисте око винувато дивиться на Капітоліну. Так, немов перепрошує за те, що своїм існуванням провокує Капітоліну до злочину.

– Не бійтеся, тисніть, Ваша Високосте, – нашіптує щука. – Мені не буде боляче. Я не відчуваю болю.

Капітоліна крізь сльози тисне на ніж і жабра щуки роздуваються як крила.

Капітоліна плаче і тисне на ніж усе дужче.

– Дєвушка, ну що ви тут мексиканський серіал устроїли? – делікатна жіночка, як то зазвичай буває, виявляється зовсім не делікатною.

Коля, який увесь час никав поруч, відбирає в Капітоліни ніж і зі знанням справи, одним точним ударом відрубує щуці голову.

Капітоліна довго дивиться на Колю заплаканими зеленющими очима, а потім випалює:

– Вбивця! – і, закривши лице руками, біжить у туалет митися.

Він, як і напередодні, сидить за столом, копирсається в документах.

Капітоліна тихенько заходить у кабінет.

– Можна, Альберт Романович?

Він жестом запрошує сісти на стілець біля столу.

Капітоліна сідає. Знервована.

Як я зараз виглядаю? – думає вона. Напевно, жахливо. Треба було нафарбувати губи. І тоналкою заїди замастити. Заїди – це моє прокляття. Скоро взагалі рот не зможу відкривати.

– Капітоліна, – він зводить на неї свій гострий суворий погляд. – Ти здогадуєшся, навіщо я тебе викликав?

– Здогадуюся, – киває Капітоліна, а в самої мурашки по шкірі.

Усміхається однією з тих чарівних посмішок, яких можна навчитися лишень перед дзеркалом.

– Добре, якщо здогадуєшся.

Він зітхає, немов має щодо сказаного великі сумніви.

– Сподіваюся, такого більше не повториться. Адже не повториться?

– Чого?

– Комедії з рибою.

– Ну яка ж це комедія?! – зривається Капітоліна. – Я так плакала!

Альберт Романович мовчки дивиться на Капітоліну.

Яка ж вона дурна, думає він.

– Це так жорстоко – відрізати рибам голови, – каже Капітоліна. – Дуже жорстоко.

– А свиням не жорстоко?

– Свиням спочатку пробивають серце і спускають кров.

– І це не жорстоко?

Капітоліна опускає голову.

– Жорстоко, – бурмоче ледь чутно.

– А корів убивати не жорстоко?

– Корів особливо жорстоко… – Капітоліна схлипує.

– А коней, а індиків, а качок, а кроликів, – кричить Альберт Романович, – але що ми тільки про тварин! Давай про людей поговоримо. Ти знаєш, скільки в Києві бездомних? Вони не мають де спати і що їсти. Зиму переживе кожен другий. Їх тобі не шкода?

– Шкода. Мені всіх шкода! Не треба більше продовжувати.

Альберт Романович підводиться з-за столу і відвертається до вікна.

– Сподіваюся, ти все зрозуміла, Капітоліна, і більше ми до цього питання не повернемося.

– Я все зрозуміла.

Альберт Романович має щодо цього великі сумніви.

– Що ти зрозуміла, Капітоліна?

– Що цей світ дуже несправедливий і в ньому багато смерті. Але…

– Але?

– Але і багато любові.

Яка ж вона все-таки дурна, думає Альберт Романович. Що мені з нею робити?

– Що мені з тобою робити, Капітоліна?

– Не звільняйте мене. Я буду відрубувати рибам голови.

– Будеш? – Альберту Романовичу раптом стає смішно.

– Буду, Альберт Романович.

Капітоліна рішуче стискає крихітні долоні в кулачки.

– Риби мене зрозуміють.

Капітоліна наминає «Київський» торт.

– Як я його люблю! Який він смачний!

– А скільки має калорій! – Натаха теж їсть торт, але без особливого ентузіазму. – Як тобі на роботі? – питає в Капітоліни.

– Нормально. Уже десятьох риб убила. З кожним разом усе легше.

– Чесно говоря, від тебе штиняє рибою, Капітоліна. Ти б хоч якимись духами бризкалась.

– Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.

Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.

– І де ти дінешся?

– Ну, – загадково усміхається Капітоліна, – у мене є ідея.

Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.

– Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!

– Хто?

– Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться – прямо мурашки по шкірі.

– Він шото має до тебе?

– Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?

Натаха пиляє нігті.

– Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.

– Капітоліна влюбилась… – констатує Натаха.

– От ти пиляєш нігті, Натаха, – раптом задумано каже Капітоліна, – а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?

– Я ніколи не бачила живих курей, – відповідає Натаха.

Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:

– От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.

2

Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.

Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.

Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.

Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.

Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.

Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.

Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.

Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.

Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій вітрині, трохи заспокоюється. Вона, може, не така елегантна, але дуж-ж-же вродлива. У любовних романах про неї могли б написати: «Навіть у білому чепчику і фартушку прислуги Капітоліна з першого погляду привертала до себе увагу; її хотілося вдихнути як свіже повітря».

Капітоліна всміхається сама собі. «Її хотілося вдихнути як свіже повітря».

– Доброго ранку, Альберт Романович, – урочисто виголошує Капітоліна, трохи заголосно як для такої буденної фрази.

– Капітоліна, – він елегантно киває головою у відповідь і, проходячи повз, тихенько докидає:

– Тобі пасує форма. Особливо чепчик.

Капітоліна шаріється. Капітоліна готова стати повітрям, яке він вдихне.

– Пасує, – погоджується вона, – але я би краще обійшлася без чепчика. Я люблю ходити з розпущеним волоссям.

Покійна Капітолінина бабця завжди казала, що найкраще волосся – розпущене. Чим довше, тим краще, щоб було розпущене. Нехай люди дивляться на нього, а особливо чоловіки. І що б чоловіки не казали, саме довге розпущене жіноче волосся приваблює їх найбільше. Можливо, вони навіть не підозрюють про це. Адже чоловіки рідко коли дають собі відлік у тому, що керує їхніми вчинками. Вони наївно думають: честь, гідність і гордість. Але ж ні. Жінка. Тобто її волосся.

Волосся має бути живе.

– Що це значить – живе? – трохи глузливо запитує Натаха.

Вони з Капітоліною стоять у ванній напроти дзеркала і досліджують волосяний покрив власних голів. Волосся у Натахи коротко стрижене, висвітлене, з елементами нерівномірно облізлої рудизни.

– Я сама добре не розумію, – каже Капітоліна, – бабця завжди пояснювала цей пункт розпливчасто, образно шолі. Живе волосся, повторювала вона, це волосся, яке ворушиться.

– Само?

Капітоліна знизує плечима.

– Так бабця казала. Волосся має ворушитися.

– Шото твоя бабця тут напутала, – Натаха підходить до дзеркала впритул, і її волосся їй здається швидше мертвим, аніж живим.

– Щоб волосся ворушилося, – жвавіше продовжує Капітоліна, – його треба раз у тиждень мастити яєчним жовтком або кислим молоком і промивати відваром з кропиви. Але найкраще робити примочки на волосся з ранкової сечі трирічної дитини.

Натаха з недовірою дивиться на Капітоліну, потім знову на своє волосся, потім знову на Капітоліну.

– Де я тобі візьму трирічну дитину?! – і, ніби отямившись, додає: – А у твоєї суперумної бабці яке було волосся, Капітоліна?

Капітоліна якраз цього запитання боялася найбільше.

– Бабця не мала волосся. Бабця була зовсім лиса.

– От ти, Коля, скажи мені чесно, тобі подобається моє волосся?

Коля сидить на табуретці біля службового виходу і їсть принесений з дому бутерброд. Капітоліні не видно, з чим бутерброд, можливо, тільки з маслом. Капітоліна теж голодна, але бутерброд з маслом ніколи не їла б.

– Коля, з чим твій бутерброд?

Коля мовчить.

– Коля, скажи мені чесно, я тобі не подобаюся вся, да? Ані моє волосся, ані я взагалі. Не подобаюся, да?

Коля мовчить.

– Але за що? Що я тобі зробила?

Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.

– Мене всі люблять, – плаче вголос, – бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.

Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.

– Це мені? – від здивування Капітоліна перестає ревіти. – А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.

Усе одно бере бутерброд і надкушує.

– А ти добрий, Коля, – каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. – Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.

Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.

– Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?

Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.

– Натаха, тут попахує криміналом! – збуджено каже Капітоліна. – Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.

– Я нічого не чула, – сонно відповідає Натаха. – Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.

– І таких людей, як ти, – більшість, – ображається Капітоліна. – Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.

– Ти куди? – Натаха висуває голову з-під ковдри.

– Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.

– Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!

Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.

– Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють – ти будеш винна.

– А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох? – Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається. – Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?

Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.

– Мороз, – шепоче Натаха. – Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, – тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

– Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

– Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, – скаже він, і погляд його потеплішає, – щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

– Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

– Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

– Гупало дуже сильно, – пробує аналітично мислити Капітоліна. – Це означає, що падало звисока.

– Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

– Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

– Ходімо, – ниє вона.

– Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

– А я тобі казала! – сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед. – Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

– Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.

– Що це, Капітоліна?

– Це батон, – тихо каже Капітоліна. – Білий, черствий батон.

Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, – тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз – що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна – і в цьому її… як це слово?.. шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім – уміти рахувати.

Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.

Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».

Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.

«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»

Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.

«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».

Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.

– Капітоліна, що ти тут робиш?

– Я… Я до вас. Маю розмову.

– Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…

– Недовго.

Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.

– Що ти хотіла?

Альберт Романович повертається до свого столу.

– Я…

– Ну?

– Я прийшла вам подякувати, – бурмоче Капітоліна. – Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.

– Вітаю.

Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.

– Це все? – Альберт Романович нервово соває великий перстень на правій руці туди-сюди.

– Хіба цього мало?

– Капітоліна, у мене за півгодини важлива зустріч. Мені треба йти. Якщо в тебе більше нема…

– Є!

Альберт Романович залишає в спокої свій перстень і пильно роздивляється Капітоліну.

Цікаво, чи ворушиться зараз у мене волосся, думає Капітоліна. О, лиш би ворушилось!

– Взагалі-то, – випалює Капітоліна, – я прийшла вам поскаржитись.

– На що?

– Не на що, а на кого. На свого напарника.

– На якого напарника?

– На Колю. Я не можу з ним працювати. Він постійно мовчить. За місяць роботи він жодного слова мені не сказав, уявляєте?! Так можна в дурку загриміти! Ні тобі «добрий день», ні «будь здоров». Скажіть йому щось. Скажіть, щоб він зі мною говорив!

Альберт Романович регоче. Бере свій дипломат і рушає до виходу.

– Ти місяць з ним пропрацювала і нічого не зрозуміла, Капітоліна?

– Що не зрозуміла?

– Твій напарник не може говорити. Він німий.

Капітоліна розгублено стоїть посеред кабінету.

– До побачення, Капітоліна, – підганяє її Альберт Романович. – У мене справді обмаль часу.

– До побачення.

Проходячи повз свого боса, Капітоліна знову вловлює його запах.

Фу.

Покійна Капітолінина бабця була зовсім лиса.

Зараз не має значення, як її звали, хоча живим часто кортить називати мерців на імена. Капітоліна без вагань сказала б, що її бабцю звали Маргарита. Хоча вірити Капітоліні не варто.

І ось, покійна Капітолінина бабця – Маргарита. Молодою вона мала дивовижно розкішне волосся. За таке волосся більшість жінок продали б свою душу. І можливо, Маргарита народила собі немовля лишень для того, щоб кожного ранку мати дитячу сечу і робити з неї на волосся примочки.

Волосся не те, щоб блищало. Воно сяяло.

Маргарита ніколи не зав’язувала волосся у вузол чи хвіст, ніколи не носила головні убори, навіть у найлютіші зими. Вона казала, що волосся її гріє краще за будь-яку хустку. Ймовірно, вона мала на увазі щось зовсім своє, коли говорила «гріє».

Чоловік Маргарити прийшов за нею, коли Маргариті виповнилося чотирнадцять років. Йому приснилась Маргарита та її волосся. Приснилось усе до найдрібнішої деталі: Маргаритине село, будинок, батьки, пічка в будинку, колір скатертини, якою був накритий у вітальні стіл.

Прокинувшись, він заявив усім родичам, що сьогодні одружиться. Зібрав сватів і поїхав шукати свій сон. Село виявилося реальним. І будинок Маргарити. Її батьки, і пічка, і скатертина.

Він зайшов до чужої хати і відразу, з порога, крикнув:

– Я беру вашу доньку за дружину!

Маргарита якраз була в сусідній кімнаті. Вона почула його голос і все зрозуміла. Вона не опиралась, а прийняла долю, як належне. Пізніше Маргарита повторювала Капітоліні, що жінку треба приходити і брати. Жінка піде за того, хто наважиться не спитати в неї дозволу.

– Але ж їй тільки чотирнадцять років! – заголосила Маргаритина мама. – Куди їй одружуватись?!

Маргарита вийшла з кімнати до гостей, і її волосся засяяло яскравіше, аніж десять свічок, аніж усі свічки світу.

– Усе добре, мамо, – сказала Маргарита. – Я згідна.

Вони прожили разом сорок сім років, аж поки чоловік не помер від раку легенів. Маргарита ніколи ні з ким не обговорювала своє подружжя, а знайомі і сусіди розповідали Маргаритину історію як казку дітям перед сном.

На двадцятому році шлюбу Маргарита сказала своєму чоловікові:

– Адже ти мене більше не любиш, правда?

Чоловік сховав у землю погляд і деякий час понуро мовчав. Потім нарешті озвався:

– А куди я піду? Я не маю куди піти.

– Не треба нікуди йти. Будемо жити, як жили.

Решту часу вони жили, як жили. Ніхто нічого не запідозрив, ні про що не здогадався. Тільки волосся Маргарити раптом відпало само собою і більше не виросло.

– Натаха, мені терміново треба придумати іншу ціль в жізні, – зітхає Капітоліна.

– Твій Альберт послав тебе куди подалі?

– Мені не подобається його запах.

– Ну і що?

– У жінці найважливіше волосся, а в чоловікові – його запах.

– Странна ти, Капітоліна, – каже Натаха, – при чому тут запах? Так і скажи, що обламалася з Альбертом. Шукай собі тепер Хуана-Карлоса.

– Ні. Я не буду нікого шукати. Мені не потрібні чоловіки. Я так вирішила. Буду горда і самотня.

– Запхай собі свою гордість в сраку, – каже Натаха і йде на кухню підігрівати квасолевий суп.

Кричить звідти:

– І що ти тепер будеш робити?

– Буду допомагати людям.

– Господи, ну курка куркою! Де ти така взялася? В тебе, Капітоліна, напевно, від рождєнія якоїсь звивини в мозку нема.

– Жінка не повинна мати багато звивин у мозку. Вона створена для любові. Якщо любові нема, то значить жінка має присвятити себе милосердю. Ось тобі два призначення жінки: любов і милосердя.

3

Капітоліна стоїть у довгому переході з метро «Хрещатик» на «Майдан Незалежності». У руках табличка: «Гадаю по руці».

Навпроти Капітоліни підстаркувата оперна співачка раз у десять хвилин заводить дивовижні арії неземним голосом. Оперній співачці чомусь не дають грошей, і Капітоліну це дивує. Можливо, пасажири метро бояться до неї підступити. Оперна співачка схожа на мексиканського кажана-кровопивцю з одного мультика, назви якого Капітоліна не пригадує. Той кажан постійно співав на гітарі, носив сомбреро і мав широкий строкатий плащ.

Світло в переході тьмяне, але Капітоліні здається, що кілька разів вона помічала занадто довгі, як для людини, передні зуби оперної співачки. Сумнівів бути не може. Капітоліна усміхається сама до себе. Їй приємно знати, що мультики – це теж правда.

Поруч із Капітоліною стоїть дідок, який продає лупи. В одній руці він тримає відразу п’ять штук. І в іншій теж.

Ану попробуй так зробити, думає Капітоліна, не інакше, як фокусник. П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій – це мистецтво.

Люди з’являються в переході хвилями. Буває так, що кілька хвилин перехід майже порожній, а потім раптом натовп пасажирів рине згори (бо перехід, знаєте, дуже похилий), як намуштроване військо, як ворожа армія, нога в ногу, і їхні сумки і рюкзаки бряжчать, наче зброя. Саме тоді оперна співачка починає співати. Вона має щодо цього натовпу великі матеріальні сподівання, але люди проходять повз, і доводиться чекати наступної хвилі.

– Дєвушка, ви хіромантка? – до Капітоліни підходить гарно вдягнений молодик.

– Дуже відома, – без зайвої скромності відповідає Капітоліна.

– Скільки коштує?

– Ніскільки. Я гадаю задурно.

Молодик від несподіванки відступає геть, але за мить знову повертається.

– А який вам толк стояти тут задурно?

– Ну, – каже Капітоліна, – раз стою, значить є толк.

– Раді інтєрєса?

– Інтєрєс – це не єдине, чим можна пояснити вчинки людей. Я стою тут, щоб допомогти таким, як ви. Можливо, моє гадання покаже вам правильний шлях, – обличчя Капітоліни випромінює смиренне благородство.

– Тагда впєрьод, – молодик простягає Капітоліні праву руку.

– Спершу дайте ліву, ліва рука – це те, з чим ви народились.

– А права?

– Це те, як ви живете і що може вас убити.

Права рука у молодика тремтить.

– Не бійтеся, – підбадьорює його Капітоліна, – руки – не аналізи. З їх допомогою я не поставлю вам смертельний діагноз.

– Бачите, – починає Капітоліна, – це три головні лінії руки – лінія серця, лінія голови і лінія життя. На вашій руці домінує лінія серця. Вона найбільша, найяскравіша, найчервоніша. Це означає, що ви керуєтесь, як правило, емоціями, а не розумом. Не переживайте, так роблять більшість людей. Я не скажу, що це погано. Просто в житті треба у всьому знати рівновагу.

Треба вчитися володіти своїми емоціями, не дозволяти їм володіти вами. Бо емоції не завжди бувають добрі. Гнів, ревнощі, ненависть, образа – такі емоції треба гнати від себе геть, інакше рано чи пізно ви через них зробите щось таке, про що будете гірко шкодувати решту свого життя.

– Лінія долі, – продовжує Капітоліна, – починається біля зап’ястя і перетинає долоню по вертикалі. На лівій руці у вас є ця лінія, на правій – ні. Це означає, що ви досі не можете себе знайти. Метаєтесь від одного до іншого. Але часу не так багато. Вам треба сконцентруватись. Відкинути все зайве. Зрозуміти, що ви живете для чогось, а не просто так. Навіть рослини мають свій сенс, ви ж поки що живете без цього сенсу.

– А у вас є лінія долі? – хитро всміхається молодик.

– Звичайно, є, – Капітоліна про всяке тримає обидві свої руки долонями вниз. – В мене є ціль у житті, можете не сумніватись… Але продовжимо. Бачите ці короткі перпендикулярні лінії у підніжжі мізинця. Це лінії стосунків. У вас їх багато. Усі однаково короткі.

Молодик вигукує, не дослухавши:

– Не об’ясняйте – я розумію, що це значить. У мене багато жінок. Я люблю жінок, жінки люблять мене – не бачу тут нічого страшного.

– Справді не бачите? – Капітоліна раптом стає серйозною і непривітною.

– О, я вас умаляю!

– Не треба мене умаляти, я і так невисокого зросту! – Капітоліна відчуває, як на чолі проступає гарячий піт. – Ви бігаєте за жінками аж ніяк не з любові. Любов’ю тут і не пахне. Ви не знаєте, що це таке – любов, і кидаєте жінок до того, як вони починають вас розуміти. Ви просто маленький самовдоволений індик, з куцою лінією розуму і без лінії долі, який корчить з себе велике цабе. Вами керує не любов, а лінь, нудьга і байдужість!

На мить Капітоліні здається, що маленьке велике цабе зараз її вдарить. Капітоліна відсувається назад, однак молодик на диво спокійно їй каже:

– А ви ще довго тут будете стояти, дарагая? Може, півасіка пойдьом вип’єм? Я приглашаю.

– Чому ти мені раніше не розказав, Коля? – Капітоліна виловлює зі свого акваріума двох жаб.

Незрозуміло, як жаби туди потрапили. Жаби в супермаркеті не продаються і ніколи не продавалися.

– Але тепер усе піде по-іншому, Коля. Я все знаю. Я знаю, що ти німий.

Коля, як завжди, ніяк не реагує на Капітоліну. Віддирає двох приморожених восьминогів один від одного.

– Тільки мене страшенно цікавить одна вещь, Коля, – Капітоліна зіскакує з табурета і з сачком у руках підбігає до напарника. – Не бійся, я нікому не розповім, якщо це таємниця, просто дуже кортить дізнатися.

Капітоліна стає навшпиньки, щоб дотягнутися до його вуха. Шепоче:

– Ти тільки німий, чи і глухий теж?

Коля нервово відштовхує Капітоліну від себе геть.

– Ну скажи мені, – канючить Капітоліна. – Будь ласка! Кліпни одним оком, якщо тільки німий, а двома – якщо і німий, і глухий одночасно!

Коля дивиться на Капітоліну, мнучи в руках двох приморожених один до одного восьминогів. Жодного руху повіками.

Може він і сліпий теж, думає Капітоліна.

– Дєвушка, виловіть мені, пожалуста, рибку із акваріума, – делікатна жіночка приходить до Капітоліни за рибою регулярно. Очевидно, їй подобається спостерігати за тим, як Капітоліна відрубує рибам голови.

Капітоліна вагається.

В акваріумі плавають дві невідомо звідки взяті жаби і один старий дзеркальний короп. Короп ледь живий. Часто перевертається черевом догори, але Капітоліна встигла з ним подружитися.

– Вибачте, що я вам таке кажу, – каже Капітоліна делікатній жіночці, – я, чесно, і не маю права таке казати… але… ви впевнені, що хочете цю рибу?

Делікатна жіночка тупувато витріщається.

– Риба не свіжа, да?

– Ні-ні, риба свіжайша! – схоплюється Капітоліна. – Дивіться, як рєзвенько плаває догори пузом! Тут інше… Просто… а ви не пробували… ЇСТИ ОВОЧІ?

Делікатна жіночка втрачає свою делікатність.

– Дєвушка, ви яка-то ненормальна! Яке ваше діло, чи їм я овочі?

– Прошу! Ви неправильно мене зрозуміли! Тільки не нервуйтеся! Не думайте, що мені жалко того коропа! Якщо хочете, відрубаю йому голову й оком не змигну! Ха! Рука і не дрогне! Я ось що тільки хотіла сказати. Їсти овочі дуже корисно. У них стільки поживних речовин, ого-го! А квасоля – королева столу. Квасоля, буряк і морква замінять будь-яку рибу. Подумайте самі, невідомо, звідки привезли цього коропа. Невідомо, в яких він плавав водах. Можливо, у дуже брудних. Ви думаєте, що їсте рибу, а насправді їсте фекалії і радіонукліди, – на останніх словах Капітоліна трохи запинається. Вони, як і жаби, невідомо звідки з’явились у Капітоліниному словниковому запасі.

– І що саме главне, – ефектно закінчує Капітоліна, – овочам зовсім не больно!

Делікатна жіночка озирається в пошуках якого-не-будь начальства. Її терпець урвався. Зараз вона влаштує Капітоліні квасолю, буряк і моркву.

Коля мовчки виловлює нещасного коропа, акуратно відрубує його голову, випотрошує тельбухи і в целофановій торбинці подає дзеркальний трупик делікатній жіночці. При цьому, Капітоліна ладна поклястися на Біблії, Коля ввічливо посміхається, так, як повинен посміхатися кожен продавець, маючи справу з клієнтом.

Капітоліна, роззявивши рота, заворожено за ним слідкує.

Делікатна жіночка теж.

Бере простягнену їй торбину і поблажливо посміхається у відповідь.

– Ладно, – зітхає вона, звертаючись до Капітоліни, – так і бить. Прощаю тобі, глупишка, в послідній раз. Іду в овочевий відділ.

– Коля, – каже тим часом Капітоліна, – а ти зовсім не ідіот, нє, ти зовсім не ідіот. Ти все розумієш, правда?

Коля відвертається, щоб приховати усмішку, яка цього разу не адресована примхливим клієнтам.

– Поділись зі мною бутербродом, Коля, я голодна як пес.

І, у проміжку між очікуванням і споживанням «Докторської» ковбаски, Капітоліна вголос розмірковує:

– Ти, Коля, німий, але не глухий. А тепер уяви собі на одну секунду, тільки спробуй собі таке уявити. А що, коли риби такі ж, як і ти. Нічого не можуть сказати, але все чують! Бідні! Тільки подумай, Коля, як їм, напевно, больно! Як їм страшно!

Натаха повернулася з роботи зарано. Натаха п’яна.

– Я сьогодні розгадала одну важливу ділєму, Капітоліна! – кричить Натаха з порога.

Ноги її ледве тримають. Натаха по-дурному гигикає:

– Ми з тобою, Капітоліна, дві курки. У нас вобщє мозга нема!

Капітоліна даремно намагається всадити Натаху в крісло.

– Рождьонний ползать лєтать не сможет! – горланить Натаха. – Ми з тобою дві курки. І ми курки, і твоя бабка тоже!

– Не обіжай мою бабку, Натаха.

– А я і не обіжаю. Я їй, можна сказати, комплімент дєлаю.

Натаха гримає кулаком по столу. Горнятко з недопитою вранішньою кавою падає на підлогу і розбивається.

– Що з тобою, Натаха? – злякано питає Капітоліна. – Що сталося?

– Нічого не сталося, абсолютно нічо! В тому-то і біда! І нічого ставатися не собирається!

– Заспокойся, Натаха. Лягай спати. Ти п’яна.

– Я п’яна, але спати не лягу! Я тобі маю всю правду сказати. Щоб ти, Капітоліна, не мучалась більше.

– А я не мучаюсь, – Капітоліна ображено надуває губки.

– Подивіться на неї! Капітолінка не мучається! Канєшно, не мучається, бо для того, щоб мучатися, треба мати мозг!

– Нащо ти так кажеш, Натаха?

Капітоліна лягає в ліжко і ховається під ковдрою.

– Я тебе не чую!

– Нє, ти мене чуєш, Капітоліна! – Натаха ні з того ні з сього починає плакати. – Ми з тобою два сапога пара. Офіціантка і продавщиця рибного отдєлєнія! Муж і жена! Странно, що ми ще сексом не занімаємося.

– Натаха, – Капітоліна повертається в кухню, – заспокойся. Усе буде добре.

– Канєшно, добре. Секс – це всігда добре.

Натаха тихо рюмсає в Капітоліни на плечі.

– Мене ніколи не назначать главним адміністратором, Капітоліна, понімаєш? Ніколи!

– Чого ти так вирішила? Назначать, канєшно! Не сьогодні, так завтра. Ти ж сама казала, що главне мати опрєдєльонну ціль.

– Я тобі збрехала!

– Навіщо?

– Щоб круче виглядати. Ніяка ціль не поможе, якщо ти народилася дурою.

– Я не дура, Натаха, – Капітоліна каже це ніжно і лагідно.

– Дура, Капітоліна, дура, – так само ніжно і лагідно заперечує п’яна Натаха. – Ти на «Львівській брамі» хотіла вийти, помниш? Всі знають, що «Львівська брама» неробоча. Всі. Такої станції метро взагалі нема. Тільки назва. Її вирили, а потім зарили опять. А ти, Капітоліна, нічого не поняла. Нічого не поняла, бо не маєш чим.

Капітоліна мовчить. Ворушить бровами.

– Я всьо поняла, – невпевнено захищається.

– Ага, поняла. Так поняла, що тебе наряд міліції додому привів. Я розписку мусила писати, що отвічаю за тебе. Якби не я, то сиділа би ти у дурдомі в білому балахоні.

– Той… міліціонер, він сам запропонував відвести мене додому…

Капітоліна дрижить як у лихоманці. Капітоліні хочеться розридатися разом з Натахою, але якийсь далекий внутрішній голос шепоче їй: «Вашій Високості не годиться зараз плакати. Ваша Високість має бути вищою за біди і негаразди».

– Я й сексом ще не занімалась, – чомусь каже Капітоліна, ковтаючи сльози.

– В тебе всьо впереді, Капітоліна. Щоб заніматись сексом, мозок не потрібен.

4

Якщо я і дурна, то в цьому теж є свій шарм, думає Капітоліна.

Вона стоїть у черзі за мандаринами в кіоск біля будинку Натахи. Мандарини лежать на вітрині у трьох різних ящиках, трьох різних видів. Капітоліна не може між ними вибрати. Одні – дрібненькі і жовті, інші жовті, але крупні, ще інші – крупні, оранжеві, з кісточками. Ці останні найдешевші, хоча виглядають найкраще.

– Дайте, будь ласка, півтора кілограма мандарин, тих, що з кісточками, – каже Капітоліна.

Вони коштують шістнадцять гривень за кілограм.

Продавщиця миттю набирає в торбину мандарини, важить їх на електронній вазі і простягає їх Капітоліні:

– Двадцять вісім гривень сорок копійок.

Капітоліна обмінює торбину з мандаринами на гроші. В її голові проходять складні підрахункові операції.

Півтора кілограма мандарин, думає вона, – це шістнадцять гривень і ще пів по шістнадцять. Пів по шістнадцять – це вісім гривень. Шістнадцять гривень і вісім – це… (чоло Капітоліни морщиться)… це чотири до двадцяти і ще чотири після. Двадцять чотири!

– Перепрошую, – каже Капітоліна, – скільки ви сказали?

Продавщиця повторює свою ціну. Двадцять вісім гривень сорок копійок.

Капітоліна не впевнена у своїх підрахунках, але все ж наважується опротестувати ціну:

– Півтора кілограма по шістнадцять гривень – це двадцять чотири.

Продавщиця нервово сіпається.

– Там було більше, ніж півтора кілограма, – мало не кричить вона.

– А! – Капітоліна вибачливо посувається вбік, звільняючи місце біля віконечка іншим покупцям.

Тримає торбину з мандаринами, і їй здається, що мандарини такі страшенно оранжеві, що аж горять.

Вона мене обдурила, думає Капітоліна, але, напевно, так треба. Я дурна, а дурних гріх не обдурити.

Відходить від кіоску в бік дому. Зупиняється. Мандарини зараз вибухнуть. Голова теж.

Навіть якщо я дурна, то чому мене мають обдурювати, думає Капітоліна, чому? До дурних, навпаки, треба ставитись поблажливо, бо їм і так погано. Вони вже без того покарані.

– Вибачте, – Капітоліна повертається до кіоску, – ви не могли б переважити мандарини?

І чому я не замовила кілограм мандарин, думає Капітоліна, з кілограмом не було б жодних проблем.

– Дєвушка, – продавщиця не на жарт знервована, але намагається говорити якомога ввічливіше, – там був кілограм і шістсот тридцять грам. Вам пощітать на калькуляторі?!

– Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.

Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.

– Бачите?! – кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. – Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім – я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!

Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.

Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.

– Три бананчика, пожалуста, – замовляє наступний покупець.

– Ні, почекайте! – Капітоліна втретє просувається до віконця. – Почекайте!

– Дєвушка, да успокойтесь ви! – бурчать у черзі.

– Ні-ні, почекайте!

Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.

– Нате, – збуджено тараторить Капітоліна, – візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!

Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

У черзі западає мертва тиша.

– Мені не потрібні ваші гроші, – нарешті каже продавщиця. – Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

– Альберт Романович? – Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. – Можна?

Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

– У мене до вас одна справа.

Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

– Що ти хочеш? – він прикидається, що сприймає її серйозно.

– Я хочу звільнитися.

Альберт Романович збитий з пантелику.

– Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

– Ні, Коля тут ні при чому, – запевняє Капітоліна, – я просто хочу звільнитися.

Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

– Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

– Сумніваюся.

– Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

– Не треба на касу! – злякано вигукує Капітоліна. – Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

– Чому, Капітоліна?

– Я… я не знаю таблички множення!

Альберт Романович заходиться сміхом.

– І тому ти хочеш звільнитися?

– Так.

Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

– Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

– Я не хочу бути хитрою.

– Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

Капітоліна нічого не розуміє.

– Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

– Я знаю достатньо.

– Нічого ви не знаєте!

Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

– Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

– Неправда! – сахається Капітоліна.

– От бачиш, – Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, – ти хитруєш.

– Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.

– Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.

Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!

– Через два тижні можеш іти куди хочеш, – говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.

– Дякую.

Капітоліна простує до виходу.

– Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?

Капітоліна ні секунди не вагається з відповіддю. Є речі, які вона просто знає.

– Ніяк. Жінка не повинна заробляти гроші.

Кінець січня. Усюди пахне весною, навіть у переході з «Хрещатика» на «Майдан Незалежності». Сьогодні неділя. Людей зовсім мало.

Не треба думати, що буде далі, думає Капітоліна, тримаючи в руках табличку «Гадаю по руці».

Оперна співачка і дідок з лупами теж на своїх місцях.

Головне бути впевненим, що ти робиш усе правильно.

Капітоліні страшно. Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін.

Невже я зовсім не потрібна ТУТ?

– Зачєм ти тут стоїш? – раптом звертається до Капітоліни дідок з лупами.

У його голосі чується щось вороже.

– Правільно! – докидає оперна співачка. – Жени її, Алєксєй, в шию!

Капітоліна оторопіло дивиться на своїх сусідів.

– Чим я вам заважаю?

– Ти отвлікаєш нам клієнтів!

Дідок з лупами і оперна співачка підступають до Капітоліни.

– Пішла звідси вон! – кричать обоє. – Тоже мені, святоша!

П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.

– Я вам ніяк не заважаю, – скиглить Капітоліна, – дайте мені спокій!

– Сказали тобі – пошла вон! Хіромантка нашлась!

Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.

– Не бий її в живот, бий по почкам, – радить оперна співачка дідкові з лупами.

– Да вона крутиться! Не можу попасти!

Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.

Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.

Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл – оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.

Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.

– Коля? Що ти тут робиш?

Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.

– Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.

– Я не зобов’язана перед тобою звітувати, – хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, – ти мені не батько і не чоловік!

– Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.

– Тільки через мій труп!

– Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.

– Як ти смієш! – обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.

– А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.

5

Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.

– І що ти зараз скажеш, Капітоліна?

– Нічого. Подивлюся, хто там живе.

– Я не можу! Мені стидно!

– Не сци, Натаха.

Вони виходять на коридор дев’ятого поверху.

– Ось ця квартира, – Капітоліна тикає пальцем у старенькі дерев’яні двері і тисне на дзвінок.

– Боже, і чого я тебе слухаю! – молиться Натаха сама до себе. – Вічно куда-то з тобою встрягаю!

Двері відчиняються. На порозі – старенька бабця в поношеному вицвілому халаті.

– Що вам треба? – здивовано каже бабця. – Ви хто?

– Ми… ваші сусіди знизу, – Капітоліна ніяково потискає плечима. – Вибачте, що турбуємо вас.

Бабця опирається на палицю.

– Да пожалуста, – каже вона. – Що ви хочете?

– Скажіть, будь ласка, – Капітоліна запинається, – нащо ви… викидаєте черстві батони через балкон?

Бабця хвилину мовчить.

Зараз почне кричати, думає Капітоліна, однак бабця, судячи з усього, вже давно не може кричати.

– А що, упало комусь на голову, да?

Бабці соромно.

– Ізвінітє раді бога, – лепече вона, – я викидаю хліб посеред ночі спеціально, щоб нікого не поранити. А тут, видно, оплошала. Ізвінітє!

– Ні-ні, ви нікого не поранили, не переживайте так. Нам просто цікаво, навіщо ви це робите?

Бабця усміхається беззубою посмішкою.

– Да викидаю, щоб твар якась з’їла. Понімаєте, ноги вже не носять. Тяжко спускатися вниз. От я і придумала викидати через балкон. Як є якийсь черствий батон – так і викидаю. Воно ж, бєдніньке, голодне там всюди бігає, чекає, щоб хтось покормив. Я й подкормлюю. Мені много не треба, а діти постоянно приносять. Тільки ви дітям не кажіть, а то ругатися будуть.

1

Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.

Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла – на стільці поруч.

– Добрий день, – каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.

Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.

Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.

– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.

Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.

– Рік народження, – каже.

Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.

– Ваш рік народження!

Белла радісно сплескує в долоні.

– А! От що! Сімдесят восьмий.

– Повний, будь ласка!

– Тисяча дев’ятсот.

Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.

Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.

Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.

Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:

– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.

– Ох! – театрально стогне лікарка. – 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!

– То поїдьте, – несміливо вклинюється Белла.

– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!

– А у вас немає відпустки?

Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!

– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?

– Белла.

– Белла? Ви угорка?

– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.

– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.

Белла замріяно зітхає.

– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.

Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.

– Можна? – питає голова.

– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!

Двері поспіхом зачиняються.

Лікарка рішуче береться за Беллу.

– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?

Белла мовчить. Вагається.

– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…

– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!

– Так-так, я вже кажу.

– Ну?

– Мені сниться мужчина.

– Ваш?

– Ні.

– Знайомий.

– Ні.

– Як часто сниться?

– Кожної ночі.

– Як довго?

– Не знаю. Рік. Два.

– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.

Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.

– Може, і не треба було так… – бубонить собі під ніс.

– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! – Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. – І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…

– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…

– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?

Григорівна – мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.

– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, – запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.

– Чого це добре?

– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім – сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.

– Ну, Алла, ти же медсестра…

– Ну і що, що медсестра? – обурюється Аллочка.

– Сарана не нападає на людей. А медузи – та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.

– Григоровна, – Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, – я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.

– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.

Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:

– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.

– І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.

– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.

– Сусідка ваша, виходить.

– Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.

– Як її божевілля проявляється?

– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.

Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.

– Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.

– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.

Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.

– Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.

– Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.

Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:

– Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.

– Я так і хотіла сказати.

Медсестра Аллочка густо червоніє.

Пізно, думає Григорівна.

2

Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.

– Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?

Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.

– Знову встала зарано.

Підходить до вікна.

Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.

Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.

Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.

Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.

Стає з горням кави біля вікна.

Там усе без змін – Белла продовжує копошитися зі своєю звіриною.

Котики-песики, думає Григорівна, а насправді сексу хочеться.

– А хочеться, – виговорює вголос.

Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна.

Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати – означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть.

Я годую їх, думає Белла, щоб виправдати своє неробство, щоб хоч щось робити.

Пів на восьму ранку.

Григорівна поспішає в поліклініку на роботу. Та ж сама салатова сукенка, підперезана тонким ремінцем зі шкірзамінника. Ноги, худі й криві, на підборах виглядають ще худішими й кривішими. Величезна лискуча сумка через плече. Очі підведені чорним. Губи міцно зімкнуті, здається, ніби їх немає взагалі.

Григорівна проходить повз Беллу швидко, із високо піднятою головою.

Я не маю чого мучитися докорами сумління, думає Григорівна, я сказала їй правду. Божевільним деколи корисно для профілактики сказати, що вони божевільні. Вони не вірять, звичайно, але зерно сумніву вже посіяне.

– Вибачте, – Белла торкає Григорівну за плече. Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.

– Вибачте, – повторює Белла, – ви терапевт з районної поліклініки, правда?

– Я? – Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. – А! Я. Терапевт.

– Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, – бурмоче Белла, – я до вас вчора приходила…

– Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…

– Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…

– Вибачитися? За що?

– Я вас, – каже Белла, – поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.

Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.

Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.

– Я згадала, – Григорівна говорить ледь чутно. – Вам сниться незнайомий мужчина.

– Вибачте, – повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.

Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.

Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!

Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.

Вискакує з ліжка.

Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.

Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.

– Тш… – Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.

– А мені сниться війна, – ні з того ні з сього каже Григорівна. – Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.

Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.

– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, – каже Григорівна. – І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.

Григорівна безпомічно схлипує.

– Може, вам треба просто відпочити, – видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.

– Я вже боюся лягати спати… А ви?

– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.

Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.

Фу, думає Григорівна.

– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?

– Він мене вчить плавати.

– Що?

– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.

– Ви не вмієте плавати?

– Не вмію.

– Уві сні не вмієте?

– Взагалі не вмію.

Вона таки божевільна, думає Григорівна.

– Він торкається до вас? – чомусь запитує.

– Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.

– Дивно.

– Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.

Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.

– Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.

– Зміниться?

– Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?

Белла густо шаріється.

– Він гарний, – каже вона. – Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.

– І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?

– Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.

– Дивно.

Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.

– Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.

– Чого це мій мозок не зміг би?..

Белла стискає долоні в кулак.

Ого, думає Григорівна.

Вони деякий час сидять мовчки.

– А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ, БЕЛЛА?

Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.

– Чесно кажучи, – продовжує Григорівна, – можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи – я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?

Белла мало не плаче.

Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?

– Я хочу більшого, – говорить Белла.

– Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!

– Чого це несправжній?! – Белла тре почервонілі очі. – Він просто соромиться. Він нерішучий.

– Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він – це ви.

– Не може такого бути, – і Белла починає тихенько схлипувати, – він зовсім інший.

Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.

– Ви готові? – раптом чує його голос десь позаду.

– Так, – відповідає.

– Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?

– Якщо можна – собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.

Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.

Знову я сказала дурницю, думає Белла.

– Йдемо на глибшу воду, – каже він.

– Я боюся.

– Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.

Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок – по шию.

– Я боюся. Я не піду далі.

– Ви не втопитеся. Я поруч.

– Я не боюся втопитися.

– А чого ви боїтеся?

Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.

– Ну ж бо!

Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.

– Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, – у паніці шепоче Белла.

– Що?

– Нічого.

– Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.

– Я топлюся, – Белла набирає повне горло води.

– Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.

Беллу обпікають його долоні на талії.

– Залиште! Не торкайтеся до мене! – кричить Белла.

– Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.

– Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.

Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.

– Куди ви?

– Я вже поплавала.

– Боягузка.

– Що ви сказали?

Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.

– Собачкою тяжко, – каже вона.

– Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.

– Я не вмію.

Він зітхає. Я вже обридла йому, думає Белла. Він втомився від мене.

– Я вам співчуваю, – каже Белла.

– Чому?

– Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.

– Хто вам сказав?

– Я бачу.

– Це моя робота. Вона мені подобається.

Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».

– Ви дуже гарний, – раптом каже Белла.

– Дякую.

– Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.

– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.

– Я не боюся води.

– А чого ви боїтеся?

«Вас».

Григорівна не знаходить собі місця.

– Сьогодні так багато людей, – каже вона до Аллочки.

– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.

– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.

Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.

«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».

Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».

– Можна?

– Григорівна? Можна, звичайно!

Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.

– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.

Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває – холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.

– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.

– Я по ділу, – бурмоче Григорівна. – Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.

– Цукерку? – Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».

– У вас завжди найлуччі, – каже Григорівна.

– Для вас – всьо найлучче!

– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?

– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, – Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. – Григорівна, я весь вніманіє.

Григорівна відкашлюється.

– Така справа, – каже вона. – Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.

Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.

– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, – голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, – я вам давно казав: вам треба мужчину.

– Ви мене не поняли, – скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, – я не про себе говорю!

– Не встидайтеся мене, я ваш друг, – каже Артьом Миколайович.

– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.

– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.

– Беллі не харашо.

– Кому?

– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.

– Странне ім’я. Вона угорка?

– Ні, але два рази там була.

– Де?

– В Угорщині.

Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.

Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.

– Григорівна, – нарешті озивається Артьом Миколайович, – все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.

– Шизофренія?

– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.

– Як це?

– Вона почне бачити його наживо – от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.

– Ні-ні, – заперечує Григорівна, – Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…

– Що «але»?

– Але вона хоче більшого.

Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.

– Я от думаю, – шепоче вона, – може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.

– Григорівна, – так само шепоче Артьом Миколайович, – ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.

– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…

Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.

– Люба, – Артьом Миколайович цілує згин її шиї, – мене не треба шукати. Я тут.

– Артьом…

– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?

Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.

– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!

Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.

– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.

– Нема за що.

Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:

– І передавайте Аліні від мене вітання.

– Обов’язково передам.

Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.

– Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала? – питає Григорівна в Белли.

Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.

– Не знаю, – відповідає Белла, – сумніваюся, що вони мені допоможуть.

– Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.

– Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба – бути нещасною?

– Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.

– Як?

– Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.

Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.

– Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда? – Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.

– Мені цього не треба, – бурмоче та. – Мені вистачає сну.

– Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.

– Його ніде тут нема.

Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу – светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.

Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують). Усе буде таких коричнево-зелено-салатових відтінків, якраз як Григорівна найбільше любить.

Як би жінці не було погано, думає Григорівна, у неї завжди залишаються її магазини.

Приміряти Григорівна буде значно більше, ніж у результаті купить. Вона робить так завжди. Міряє все, що подобається. Навіть те, що їй не по кишені.

Пообідня пора. До закриття магазинів ще багато часу.

Григорівна йде повільно, без поспіху. Вона знає, що передчуття – це найкраще. Можливо, вона плюне на все і купить у «Аптеці матері і дитини» біля Пасажу якийсь непристойно дорогущий крем у блідо-рожевому тюбику. І потім, з цим дорогущим кремом на обличчі їй буде легше висиджувати години терапевтичного чергування в поліклініці. Коли їй ставатиме тоскно, як то часто буває, вона згадуватиме про крем.

Такі речі, думає Григорівна, полегшують загалом занудне життя жінки.

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.