1
Белла нерішуче присідає на стілець. Беллі не по собі. Одна жінка в білому халаті, очевидно, лікарка, смачно їсть персик, принесений кимсь як хабар за аналіз сечі. Інша жінка в білому халаті, очевидно, медсестра, утупилася в обліковий журнал. Медсестрі персика ніхто не приніс, хоча саме їй і є за що.
Лікарка і медсестра сидять одна навпроти одної за столом. Белла – на стільці поруч.
– Добрий день, – каже Белла, але на неї ніхто не дивиться.
Навіщо я сюди прийшла, думає Белла, вони мені однаково не допоможуть, тільки гроші здеруть. І мені не шкода грошей, я заплачу, але вони не допоможуть. Поглянь на них: ці дві жінки не люблять людей. А ті, що не люблять, не можуть допомогти в принципі, навіть якби раптом з якогось дива захотіли.
Крізь велике брудне вікно лікарського кабінету смалить сонце.
– Яка спека! – каже лікарка до своєї медсестри. Крапля персикового соку стікає їй у декольте. – Хочу на море.
Белла тихо відкашлює, і лікарка, нервово сіпнувши головою, нарешті погоджується прийняти чужу присутність.
– Рік народження, – каже.
Белла розуміє, що звертаються до неї, але не розуміє, для чого.
– Ваш рік народження!
Белла радісно сплескує в долоні.
– А! От що! Сімдесят восьмий.
– Повний, будь ласка!
– Тисяча дев’ятсот.
Лікарка незадоволено дивиться на Беллу.
Нарешті побачила мене, думає Белла. Є лікарі, які за зовнішнім виглядом пацієнта можуть встановити діагноз.
Що її болить, думає лікарка, акуратно витираючи серветкою сліди персика з рук і обличчя. Напевно, чоловік покинув і все почало боліти. Головний біль незрозумілого походження. Так.
Медсестра простягає лікарці через стіл обліковий журнал. Каже при цьому:
– Вчора по радіо чула, що температура води в Чорному морі 27 градусів.
– Ох! – театрально стогне лікарка. – 27 градусів! Окріп! Хочу в купальнику, і на море, і на місяць!
– То поїдьте, – несміливо вклинюється Белла.
– Поїдьте! Тут поїдеш! Як черга під кабінетом з ранку до вечора!
– А у вас немає відпустки?
Лікарка скоса позирає на Беллу. Запор, думає вона. Напевно, не може висратися. Я таких, як ця, бачу наскрізь. Боже, і чим я думала, коли ставала терапевтом?!
– Так, – лікарка діловито береться за роботу, – як звати?
– Белла.
– Белла? Ви угорка?
– Ні-ні, – Белла ніяковіє. – Але я два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Лікарка перекидається з медсестрою кривими усмішками. Усе зрозуміло. Діагноз – психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
– І як там, в Угорщині? – приязно щебече медсестра.
– Я була давно, чесно кажучи, уже погано пам’ятаю. Але купила собі там таку гарну бірюзову куртку.
Белла замріяно зітхає.
– Ту куртку, – продовжує вона, – зажувало в пральній машині, і довелося викинути все разом.
Двері кабінету прочиняються і в одвірку з’являється чиясь лисенька, але дуже вусата голова.
– Можна? – питає голова.
– Нє, ну які люди пішли! – зривається лікарка. – Зачекайте в коридорі! Не бачите, в мене женщіна!
Двері поспіхом зачиняються.
Лікарка рішуче береться за Беллу.
– Белла, сімдесят восьмого року народження. Тисяча дев’ятсот. Чого ви прийшли? ЩО ВАС БОЛИТЬ?
Белла мовчить. Вагається.
– Розумієте, мене… мене так щоб боліти, то нічого не болить. Просто… не знаю, чи ви зможете допомогти… чи це взагалі справа лікарів, не знаю…
– Женщіна! Або говоріть, або нікого не затримуйте! Люди під дверима чекають!
– Так-так, я вже кажу.
– Ну?
– Мені сниться мужчина.
– Ваш?
– Ні.
– Знайомий.
– Ні.
– Як часто сниться?
– Кожної ночі.
– Як довго?
– Не знаю. Рік. Два.
– Діагноз: психушка, перший поверх, друге відділення, шоста палата.
Лікарка мовчки дивиться у вікно. Крізь вікно видно трамвайне депо і цвинтар старих трамваїв.
– Може, і не треба було так… – бубонить собі під ніс.
– Григоровна, не звинувачуйте себе! Усі ми люди! – Аллочка тільки й чекала моменту, щоб висловитися. – І в людей нерви не залізні. Ну, зірвалися, всяке буває…
– Та я не то щоби… Просто… Знаєш, я її звідкись знаю… Десь вже її бачила…
– Григоровна, зробити чай? Щоб розслабилися! Я зроблю! Вам який? Чорний чи зелений?
Григорівна – мініатюрна астенічна блондинка років сорока п’яти. Нагадує сарану, засушену поміж сторінками товстої книжки.
– Може, й добре, що ви не поїдете цього року на море, – запопадливо торохкоче Аллочка, заварюючи обіцяний чай.
– Чого це добре?
– Я чула, цього року на Южному березі пошесть за пошестю. Спочатку медузи, яких розвелося на прибережжі стільки, що неможливо було купатись. Розумієте, так, ніби бовтаєшся у медузах, а не у воді. Страх як багато. А потім – сарана. Фу. Літала всюди, і на пляжах тоже. Цілі хмари сарани. Кілька разів даже нападала на отдихающих.
– Ну, Алла, ти же медсестра…
– Ну і що, що медсестра? – обурюється Аллочка.
– Сарана не нападає на людей. А медузи – та сама вода. Дев’яносто дев’ять відсотків вода.
– Григоровна, – Аллочка ставить на стіл перед лікаркою її горнятко чаю, без цукру і без лимона, – я кажу тільки те, що чула по телевізору. А медуз, щоб ви знали, я в житті ніколи не бачила.
– Я згадала її! – вигукує Григорівна за п’ятнадцять хвилин до закінчення зміни.
Столітня бабця, що сидить перед нею, каже:
– Га? Що кажете? Я ветеран войни, мені полагається безплатно.
– І хто вона? – без особливої охоти запитує медсестра Аллочка, виводячи столітню бабцю в коридор.
– Ця Белла… Вона з будинку навпроти. Точно. Я згадала.
– Сусідка ваша, виходить.
– Я поставила правильний діагноз, – Григорівна полегшено зітхає, – вона дійсно божевільна.
– Як її божевілля проявляється?
– Лікарю іноді вистачає одного погляду, щоб усе про пацієнта зрозуміти.
Медсестра Аллочка оголошує решті черги за дверима відбій. На сьогодні прийом закінчено.
– Вона не небезпечна? – питає, зачинивши двері зсередини на ключ.
– Хто, Белла? Ні. Вона кошатниця. Годує всіх котів у районі. І котів, і псів, словом, не здивуюся, якщо і щурів годує. Розвела біля дому цілий зоопарк. Її всі не люблять.
Григорівна причісується перед дзеркалом, потім перевзувається зі шльопанців у туфлі на високих підборах, знімає білий халат – і під ним тонка синтетична сукенка салатового кольору, яку б носила сарана, випадково перетворившись на людину.
– Ха, Белла, – говорить Григорівна, – яке дурне ім’я. Дуже їй личить. Коли б я не встала, як би рано не було – вона вже біля під’їзду, розкидає по пластмасових мисочках помиї. Звірини збирається навколо сила-силенна. Страшно пройти, чесне слово. Деякі пси по пояс. Я живу на першому поверсі, мені все видно. Люди з нею сваряться, але де там?! Не допомагає. Вона тільки дивиться на тебе, ніби з хреста знята, кліпає і мовчить. Викликали санепідемстанцію, і гицелів, і в ЖЕК заяви писали – всьо дурно.
– Дивишся на таких, – обурливо зауважує медсестра Аллочка, – думаєш, боже, які добрі, тваринок годують, а як копнути глибше, то чого годують? Бо мужика давно не мали. У баби дах їде лише по причині одсутствія мужика.
Григорівна здивовано витріщається на свою медсестру. Ніколи б не подумала, думає вона, що Алла здатна сказати щось настільки… гм… вульгарне. Уголос каже:
– Котики, песики – тільки зовнішній прояв витісненого сексуального бажання.
– Я так і хотіла сказати.
Медсестра Аллочка густо червоніє.
Пізно, думає Григорівна.
2
Григорівні сниться війна. Вона заледве розплющує очі. Їй здається, що вся вона – руки, ноги – усе її тіло вимащене в чужу кров. У вухах ще продовжує дзвеніти від розірваних десь зовсім поруч снарядів.
– Та що це таке! – вигукує в ранкову сутінь Григорівна. – Я ж ніколи і війни толком не бачила. І фільмів про війну ніколи не любила. Звідки це?
Боса чимчикує у ванну, щоб хляпнутися холодною водою. Поволі приходить до тями.
– Знову встала зарано.
Підходить до вікна.
Біля будинку навпроти Белла годує котів і псів. Помиї акуратно розкидані по різнокольорових пластмасових мисочках. Кожен має свою мисочку і не лізе в чужу.
Який у неї порядок, мимоволі думає Григорівна. Слухаються її.
Чайник кипить. Григорівна запарює собі велике горня кави. Кавовий запах приємно лоскоче ніздрі, і Григорівні дуже хочеться закурити.
Добре, що вдома немає сигарет, а то б не втрималася.
Стає з горням кави біля вікна.
Там усе без змін – Белла продовжує копошитися зі своєю звіриною.
Котики-песики, думає Григорівна, а насправді сексу хочеться.
– А хочеться, – виговорює вголос.
Белла ніколи не гладить котів і псів, яких годує. Деякі особливо вдячні тварини лізуть до Белли ластитися, лижуть туфлі, але Беллі їхня вдячність не потрібна.
Я просто їх годую, думає Белла, сидячи у скверику біля під’їзду, а годувати – означає підтримувати життя і нічого більше. Я підтримую в них життя, а вони вже нехай з цим життям роблять, що хочуть.
Я годую їх, думає Белла, щоб виправдати своє неробство, щоб хоч щось робити.
Пів на восьму ранку.
Григорівна поспішає в поліклініку на роботу. Та ж сама салатова сукенка, підперезана тонким ремінцем зі шкірзамінника. Ноги, худі й криві, на підборах виглядають ще худішими й кривішими. Величезна лискуча сумка через плече. Очі підведені чорним. Губи міцно зімкнуті, здається, ніби їх немає взагалі.
Григорівна проходить повз Беллу швидко, із високо піднятою головою.
Я не маю чого мучитися докорами сумління, думає Григорівна, я сказала їй правду. Божевільним деколи корисно для профілактики сказати, що вони божевільні. Вони не вірять, звичайно, але зерно сумніву вже посіяне.
– Вибачте, – Белла торкає Григорівну за плече. Григорівна різко, ніби її вдарило струмом, зупиняється.
– Вибачте, – повторює Белла, – ви терапевт з районної поліклініки, правда?
– Я? – Григорівна недовірливо вказує на себе пальцем. – А! Я. Терапевт.
– Ви, можливо, уже не пам’ятаєте мене, – бурмоче Белла, – я до вас вчора приходила…
– Справді, не пам’ятаю, знаєте, стільки пацієнтів за день, усіх неможливо запам’ятати…
– Так-так, це нічого… Я просто хотіла вибачитися…
– Вибачитися? За що?
– Я вас, – каже Белла, – поставила в таку ситуацію, в якій ви були змушені повестися погано. Але ви не винні.
Винна я. Не треба було приходити. Лікарі не можуть мені допомогти. Вибачте. Напевно, я просто хотіла з кимсь про це поговорити.
Григорівна якось втискається сама в себе, зменшується, відкриває свою велику лискучу сумку, зазирає в неї, а потім, ніби впевнившись, що сховатися там не вдасться, перекидає сумку через плече.
– Я згадала, – Григорівна говорить ледь чутно. – Вам сниться незнайомий мужчина.
– Вибачте, – повторює Белла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Вона відходить назад у свій скверик, де якраз закінчує вранішню трапезу бездомний зоопарк.
Григорівна ще трохи дивиться Беллі вслід.
Яка нагла, думає Григорівна, лікарі не можуть допомогти… Та лікарі все про тебе знають!
Григорівна скрикує, витирає гарячий піт з чола.
Вискакує з ліжка.
Одягає зіпраний банний халат і вибігає з квартири надвір.
Надворі свіжо. Тихо. Белла розкидає псам і котам по мисочках їжу. Григорівна вмощується на лавці поруч і мовчить. Белла теж мовчить, хоча відразу помічає гостю. Найбільший із псів, рудий, з білим кінчиком на хвості, незадоволено гарчить у бік Григорівни.
– Тш… – Белла гладить пса по спині, і той заспокоюється.
– А мені сниться війна, – ні з того ні з сього каже Григорівна. – Постійно сниться війна. Не знаю, звідки і чому. Дурниця якась.
Белла сідає поруч. Така навдивовижу спокійна, думає Григорівна, від неї віє спокоєм.
– Повно крові, повно трупів, бомби, танки, – каже Григорівна. – І звідки? Я ніколи взагалі не думала про війну, не була, не бачила, не чула. Ніхто з моїх родичів і знайомих не вмирав на війні. За все життя ні одного фільму про війну не дивилася. Ну, може, лишень «Дом, в катором ти живьош». Так, тільки цей один фільм. Але самої війни там нема. Усі вмирають поза кадром.
Григорівна безпомічно схлипує.
– Може, вам треба просто відпочити, – видає Белла. Але насправді вона не знає, що сказати, бо не розуміється на снах.
– Я вже боюся лягати спати… А ви?
– Я ні. Не боюся. Я чекаю свого сну.
Белла раптом змінюється на лиці, стає замріяною.
Фу, думає Григорівна.
– А що він з вами робить уві сні… ну, ваш мужчина?
– Він мене вчить плавати.
– Що?
– Мої сни завжди однакові. Я по пояс у воді, і він у воді, і вчить мене плавати.
– Ви не вмієте плавати?
– Не вмію.
– Уві сні не вмієте?
– Взагалі не вмію.
Вона таки божевільна, думає Григорівна.
– Він торкається до вас? – чомусь запитує.
– Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.
– Дивно.
– Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.
Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.
– Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.
– Зміниться?
– Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?
Белла густо шаріється.
– Він гарний, – каже вона. – Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.
– І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?
– Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.
– Дивно.
Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.
– Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.
– Чого це мій мозок не зміг би?..
Белла стискає долоні в кулак.
Ого, думає Григорівна.
Вони деякий час сидять мовчки.
– А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ, БЕЛЛА?
Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.
– Чесно кажучи, – продовжує Григорівна, – можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи – я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?
Белла мало не плаче.
Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?
– Я хочу більшого, – говорить Белла.
– Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!
– Чого це несправжній?! – Белла тре почервонілі очі. – Він просто соромиться. Він нерішучий.
– Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він – це ви.
– Не може такого бути, – і Белла починає тихенько схлипувати, – він зовсім інший.
Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.
– Ви готові? – раптом чує його голос десь позаду.
– Так, – відповідає.
– Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?
– Якщо можна – собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.
Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.
Знову я сказала дурницю, думає Белла.
– Йдемо на глибшу воду, – каже він.
– Я боюся.
– Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.
Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок – по шию.
– Я боюся. Я не піду далі.
– Ви не втопитеся. Я поруч.
– Я не боюся втопитися.
– А чого ви боїтеся?
Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.
– Ну ж бо!
Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.
– Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, – у паніці шепоче Белла.
– Що?
– Нічого.
– Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.
– Я топлюся, – Белла набирає повне горло води.
– Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.
Беллу обпікають його долоні на талії.
– Залиште! Не торкайтеся до мене! – кричить Белла.
– Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.
– Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.
Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.
– Куди ви?
– Я вже поплавала.
– Боягузка.
– Що ви сказали?
Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.
– Собачкою тяжко, – каже вона.
– Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.
– Я не вмію.
Він зітхає. Я вже обридла йому, думає Белла. Він втомився від мене.
– Я вам співчуваю, – каже Белла.
– Чому?
– Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.
– Хто вам сказав?
– Я бачу.
– Це моя робота. Вона мені подобається.
Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».
– Ви дуже гарний, – раптом каже Белла.
– Дякую.
– Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.
– Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.
– Я не боюся води.
– А чого ви боїтеся?
«Вас».
Григорівна не знаходить собі місця.
– Сьогодні так багато людей, – каже вона до Аллочки.
– Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.
– Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.
Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.
«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».
Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».
– Можна?
– Григорівна? Можна, звичайно!
Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.
– Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.
Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває – холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.
– Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.
– Я по ділу, – бурмоче Григорівна. – Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.
– Цукерку? – Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».
– У вас завжди найлуччі, – каже Григорівна.
– Для вас – всьо найлучче!
– Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?
– З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, – Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. – Григорівна, я весь вніманіє.
Григорівна відкашлюється.
– Така справа, – каже вона. – Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.
Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.
– Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, – голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, – я вам давно казав: вам треба мужчину.
– Ви мене не поняли, – скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, – я не про себе говорю!
– Не встидайтеся мене, я ваш друг, – каже Артьом Миколайович.
– Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.
– А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.
– Беллі не харашо.
– Кому?
– Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.
– Странне ім’я. Вона угорка?
– Ні, але два рази там була.
– Де?
– В Угорщині.
Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.
Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.
– Григорівна, – нарешті озивається Артьом Миколайович, – все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.
– Шизофренія?
– Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.
– Як це?
– Вона почне бачити його наживо – от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.
– Ні-ні, – заперечує Григорівна, – Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…
– Що «але»?
– Але вона хоче більшого.
Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.
– Я от думаю, – шепоче вона, – може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.
– Григорівна, – так само шепоче Артьом Миколайович, – ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.
– А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…
Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.
– Люба, – Артьом Миколайович цілує згин її шиї, – мене не треба шукати. Я тут.
– Артьом…
– Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?
Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.
– Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!
Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.
– Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.
– Нема за що.
Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:
– І передавайте Аліні від мене вітання.
– Обов’язково передам.
Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.