Пролог

Техаський олень, що заліг на ночівлю серед прерії[1], раптом прокидається, розбуджений тупотінням кінських копит.

Він не залишає свого лігва, навіть не одразу зводиться на ноги. В цих місцях, де він почуває себе господарем, живуть і дикі коні, що мають звичай пастися ночами. Він тільки підводить голову й, виставивши роги над високою травою, дослухається, чи не почує знову того звуку.

Аж ось кінське тупотіння долинає знов, але цього разу в ньому чути й щось нове. Це – дзвін металу, лункі удари підків об каміння.

Зачувши цей звук, такий промовистий для його вуха, олень миттю змінює поведінку. Підхопившись зі свого лігва, він мчить прерією навскач, а тоді спиняється, щоб подивитись назад, на того, хто порушив його сон.

В ясному світлі місяця, що лине з південного неба, він упізнає свого найбезжальнішого ворога – людину. Вона наближається верхи на коні.

Гнаний інстинктивним страхом, олень уже ладен тікати далі, та щось у цьому вершнику – якийсь неприродний вигляд – змушує його прикипіти до місця.

Торкаючись тремтливими стегнами вершків високої трави та обернувшись назад, він невідривно дивиться на непроханого гостя, і в його великих карих очах відбиваються водночас страх і подив.

Чому ж олень так довго не зводить очей з коня та вершника? Кінь як кінь, чудова тварина, – засідланий, загнузданий, з усіма належними прикрасами на збруї. Усе в нього на місці, нічого йому не бракує, ніщо не може викликати подиву чи тривоги. Ну, а вершник, людина? Е, стривайте! От із ним таки щось негаразд, щось у ньому незвичайне й моторошне – чогось йому бракує!

О небо! В нього ж немає голови!

Навіть нерозумна тварина здатна це помітити, отож, подивившись ще якусь хвилю зляканими очима, не в змозі збагнути, що то за химерна потвора глузує з його оленячої уяви, охоплений жахом олень знов кидається навтіки й спиняється лише тоді, коли, перепливши річку Леону, залишає те страхіття аж ген за бистрою її течією.

А тим часом вершник без голови, анітрохи не зважаючи на сполоханого оленя – навіть не помітивши ні його самого, ні його панічної втечі, – їде собі далі.

Він теж простує до річки. Та, на відміну від оленя, начебто нікуди не квапиться, а посувається вперед тихою, повільною ступою, безгучно, мов на якійсь урочистій церемонії.

Скидається на те, що він увесь поринув у задуму, – бо зовсім попустив поводи й не перешкоджає коневі раз у раз скубати траву по дорозі. Та й ні словом, ні порухом не поганяє його вперед, коли той, наполоханий дзявканням койота[2], спиняється, задирає голову й злякано хропе.

Як видно, ним цілком заволоділо якесь глибоке почуття, і жодна звичайна подія не може привернути його увагу. А що то за почуття – цього він не виказує ні словом, ні звуком. Переляканий олень, власний кінь, луговий вовк та ще опівнічний місяць – оце й усі свідки його мовчазної задуми.

Плечі вершника загорнуті в серапе[3], поли якого під подувами вітру відхиляються і відкривають частину його тулуба; на ногах у нього високі гетри з ягуарової шкури; маючи такий надійний захист від нічної роси й тропічних злив, він їде вперед, мовчазний, як зорі, що сяють над його головою, байдужий до всього, як цикади, що сюрчать у траві, як нічний вітрець, що ворушить поли його серапе.

Нарешті щось начебто пробуджує вершника від задуми, і його кінь наддає ходи. Струшує головою, радісно ірже і, витягши шию та роздувши ніздрі, мчить клусом, а потім учвал. Та причина цього лише одна: кінь зачув, що близько річка.

Він не спиняється, аж поки не заходить у воду так глибоко, що бистра течія хлюпає йому в боки й сягає до колін вершникові. Тварина жадібно п’є, а напившись, перепливає на той бік річки й жваво піднімається схилом берега.

Нагорі кінь зупиняється, так ніби вершник дає йому час обтруситися. Лунко бряжчать стремена і збруя: здається, то гуркоче грім у хмарі нічних випарів, білих, як бризки водоспаду.

Та ось із цієї світної хмари виринає постать вершника без голови. Він знову простує вперед. Кінь, тепер уже начебто керований острогами й поводами, більш нікуди не збочує, а біжить прудко і впевнено, ніби ця дорога йому давно знайома.

Попереду аж ген до обрію розкинувся відкритий простір прерії. На тлі ясно-синього неба видніє темна постать, схожа на потворного кентавра; поступово віддаляючись, вона зрештою зникає з очей у примарному місячному присмерку.

Розділ І. Вигоріла прерія

Проміння полудневого сонця лине з ясного блакитного неба на неозору рівнину Техасу десь за сотню миль від старовинного іспанського міста Сан-Антоніо-де-Бехар. Аж ось серед цього золотого сяйва виникає низка предметів, що ніяк не пасують до навколишнього краєвиду, бо виказують присутність людей там, де немає і знаку людських осель.

Предмети, про які йдеться, неважко розпізнати. Навіть з великої відстані видно, що це вози-фургони – усі із сніжно-білим полотняним верхом, напнутим на заокруглені ребра підпор.

Тих фургонів десять – видимо замало як на торговий караван чи урядовий обоз. Найімовірніше, вони належать якомусь переселенцеві, що приплив до цього берега й верстає тепер шлях до одного з нових поселень на річці Леоні.

Фургони повзуть прерією дуже повільно, так що здаля їхнього руху майже непомітно. Між фургонами темніють силуети запряжної худоби, а що обоз таки посувається вперед, видно хіба з того, як то кидається навтіки сполохана зі свого пообіднього лігва антилопа, то з криком шугає вгору з трави цибатий кроншнеп. І жодне з них не може збагнути, що то за дивовижні чудиська вдерлися до їхніх привільних володінь.

Ніде більше по всій прерії не помітиш ані поруху – не пролетить птах, не пробіжить звір. О цій порі дня все живе під тропічним небом завмирає або ж ховається в затінок. Лише людина, спонукувана пожадливістю чи марнославством, нехтує закони природи й кидає виклик пекучому сонцю.

Певно, і власник тієї валки фургонів із таких, бо, незважаючи на виснажливу полудневу спеку, уперто простує далі.

Те, що він переселенець – та ще й неабиякий, – засвідчує багато прикмет. І ті десять великих фургонів піттсбурзького виробництва, що їх насилу тягнуть по восьмеро мулів; і розмаїтий вантаж, який вони везуть: сила-силенна всякого харчу, дорогі – й не просто дорогі, а розкішні – меблі, живий товар у вигляді темношкірих жінок та дітлахів; і чималий гурт піших чорних, і кольорових невільників, які бредуть поряд з фургонами або, збивши до крові босі ноги, ледве шкандибають позаду; і легка, запряжена пещеними кентуккійськими мулами дорожня карета на чолі обозу, з чорним кучером, що впріває від спеки у своїй лівреї. Усе говорить про те, що це не якийсь бідний житель північних штатів шукає собі нового притулку, а заможний південець їде вступати у володіння вже придбаною садибою.

І це справді так. Обоз належить плантаторові, який дістався кораблем до Матагорди, що на березі Мексиканської затоки, і тепер перетинає прерію, прямуючи до своєї нової оселі.

У групі вершників, що, як і годиться, їдуть на чолі обозу, – сам плантатор, Вудлі Пойндекстер, високий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, з жовтавим хворобливим обличчям, суворий і гордовитий на вигляд. Одяг на ньому простий, але видимо дорогий: вільний альпаковий сюртук, чорний шовковий жилет і нанкові штани. З-під жилета видно сорочку з найтоншого полотна, комірець якої пов’язано чорною стрічкою. На ногах, засунутих у стремена, – черевики з м’якої, добре вичиненої шкіри; на голові – крислатий солом’яний капелюх, що затіняє обличчя.

Поряд з ним два вершники, один праворуч, другий ліворуч: юнак, якому не більше двадцяти років, і чоловік, років на шість-сім старший за нього. Перший – син плантатора; щирим веселим обличчям він дуже різниться й від суворого батька, й від похмурого, навіть лиховісного з виду третього вершника, що доводиться йому двоюрідним братом.

Юнак одягнений у бавовняну блузу небесно-блакитного кольору й штани з тієї самої тканини – вбрання, що якнайкраще пасує до південного клімату й разом з білою панамою дуже личить йому.

Його двоюрідний брат – відставний офіцер з волонтерів – у військовій формі з синього сукна та синьому сукняному кашкеті.

Трохи осторонь їде ще один вершник, про якого, зважаючи на його білу шкіру, – щоправда, не таку вже й білу, – теж годиться щось сказати. Грубі риси обличчя, дешевий одяг, червонястий плетений канчук у правій руці, яким так вправно орудує цей чолов’яга, – усе виказує в ньому наглядача над пішим супроводом каравану, наглядача і погонича водночас.

У кареті, або ж так званій каріолі, яка являє собою щось середнє між фургоном і колясою, сидять дві дівчини. Одна з них із сніжно-білою шкірою, це дочка – єдина дочка – Вудлі Пойндекстера, друга, з чорним як ніч обличчям, – її служниця.

Караван переселенців прибув сюди з берегів Міссісіпі, із штату Луїзіана. Сам плантатор родом не з цього штату, тобто він не креол[4]; проте обличчя його сина, а ще дужче – тендітне личко, яке час від часу визирає з-за завісок карети, виразно свідчать про те, що вони належать нащадкам однієї з тих молодих француженок, які понад сто років тому перепливли Атлантичний океан, везучи з собою в скриньках папери, що засвідчували їхню доброчесність.

Вудлі Пойндекстер, власник великих цукрових плантацій, один з найвизначніших і найбундючніших аристократів Півдня, уславився своєю марнотратною гостинністю, яка зрештою і змусила його продати свій маєток на Міссісіпі й разом з родиною та мізерними рештками «нігерів»[5] перебратися в дикі прерії південно-західного Техасу.

Сонце вже майже сягнуло зеніту, і подорожні ступають по власних тінях. Зморені лютою спекою, білі вершники мовчки сидять у сідлах. Навіть піший чорний супровід, менш чутливий до сонця, облишив свої безугавні балачки й, поділившись на купки, тихо плентає за фургонами. Лише вряди-годи урочисту, мов на похороні, тишу порушує різкий, як постріл, виляск батога або гучне басовите «вйо!», що злітає з товстих губ того чи того чорношкірого візника.

Поволі, неначе навпомацки, посувається обоз. Та дороги, власне, й немає. Її позначають лише сліди возів, що проїхали тут раніш, – ледь помітні колії, залишені колесами серед гінкої трави.

Та навіть і таке повільне просування дається запряжній худобі дуже нелегко. На думку плантатора, до кінцевої мети їхньої подорожі залишається не більш як двадцять миль. Він сподівається дістатися туди ще завидна, – тим-то обоз і не стає перепочити о цій спекотній полудневій порі.

Раптом наглядач дає візникам знак зупинитися. Він саме проїхав ярдів на сто вперед і тепер рвучко осадив коня, так ніби побачив попереду якусь перешкоду.

І ось уже він швидко скаче назад до обозу. Весь його вигляд промовляє: щось негаразд. Що ж там таке?.. Останнім часом багато говорять про індіанців – нібито вони знов почали з’являтися в цих краях.

Невже там і справді ті червоношкірі розбійники? Та ні, навряд – у поведінці наглядача не помітно справжньої тривоги.

– Що сталося, містере Сенсом? – запитує плантатор, коли той під’їжджає.

– Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.

– Була? Але ж тепер її немає? – швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету. – Де горить? Я не бачу ніякого диму.

– Ні, сер… ні… – затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу. – Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.

– Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати – чорною чи зеленою?

– Що за дурниці, Джоше Сенсом, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!

– Але ж послухайте, капітане Колхаун, – заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому. – Як ми знайдемо дорогу?

– Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?

– Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.

– То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.

– Атож, – простодушно відказав наглядач, який хоч і був «східняком», проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні. – Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.

– Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! – пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.

І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з’їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне – усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені – ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння. Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії – все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.

І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.

Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.

– Що ж нам робити? – це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.

– Діяти, дядечку Вудлі! Їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією – там побачимо.

– Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?

– Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.

– Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.

– Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи… Ану, нігери, рушай! За мною!

З цими словами відставний офіцер, кинувши самовдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.

Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.

Тепер мули йдуть швидше. Їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.

Так караван проходить милю чи більше, посуваючись нібито навпростець від того місця, звідки рушив. Потім фургони спиняються. Їх спинив той-таки самозваний провідник. Він стримує поводами свого коня і має вже далеко не такий самовпевнений вигляд, як перше. Здається, він сумнівається, чи туди вони їдуть.

Тим часом краєвид – якщо можна назвати це згарище краєвидом – помітно змінився, хоча й не на краще. Все довкола, аж до обрію, таке саме чорне. Але місцевість уже не схожа на рівнину – вона стала хвиляста. Невеликі довгасті узвишшя змінюються видолинками. І не те щоб тут зовсім не було дерев – але й назвати деревами ті цурпалки, що стримлять то там, то там, аж ніяк не випадає. Вони були деревами до пожежі – різними видами акації, що росли поодинці й купками, – але вогонь пожер їхнє пірчасте листя, і тепер від них лишилися тільки обвуглені стовбури та чорне гілля.

– Ти збився з дороги, небоже? – питає плантатор, квапливо під’їжджаючи до відставного офіцера.

– Ні, дядечку, поки що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.

І знову вперед – з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя, – а там знову зупинка.

– Ти таки збився, Касе? – знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.

– Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так, – не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити. – Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! – каже він, побачивши, що до них під’їжджає карета, й приховуючи розгубленість. – Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.

Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.

Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду – адже до форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.

Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився, – хоча й не признавався в цьому, – знов підбадьорився і ще бундючніше, ніж раніш, дав наказ рушати далі.

Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою – тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!

Розділ II. Слід ласо

Сумніву не було: фургони Вудлі Пойндекстера їхали слідами власних коліс.

– Таки наші сліди!.. – зрозумівши це остаточно, пробурмотів Колхаун, грубо вилаявся і спинив коня.

– Наші сліди? Про що це ти, Кассію? Ти ж не хочеш сказати, що ми їдемо…

– Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня – з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.

Тепер на обличчі Колхауна відбивається не тільки розгубленість – на ньому видно й люту досаду, й сором. Адже це через нього обоз лишився без справжнього провідника. Той чоловік, якого вони найняли в Матагорді, вів їх аж до останньої стоянки, а там, посварившись із зарозумілим відставним капітаном, зажадав розрахунку й повернув назад.

Саме це – та ще недоречна самовпевненість, з якою він узявся вести караван, – і є причиною того, що небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під’їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.

Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги – це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.

І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне – так вважає сам плантатор. Їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч – або й довше, – хто ж його знає, скільки це може тривати?

Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.

Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні – бо втратили напрям.

Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.

Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.

Ген у небі з’явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?

Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!

Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість – у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника.

– Він їде сюди, правда ж? – спитав плантатор, не вірячи власним очам.

– Так, батьку, просто до нас, – відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.

Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під’їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під’їхав до плантатора і його супутників.

– Мексиканець! – прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.

– Тим краще, – так само пошепки відказав Пойндекстер. – Тоді він напевне має знати дорогу.

– Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір’я, – пробурмотів Колхаун. – Ось я зараз побачу… Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano?[6]

– Ні, ні, – з усмішкою заперечив незнайомець. – Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?

Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.

– Ми американці, сер, – сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: – Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.

– Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей, – мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників. – І ще, як я бачу, – додав він, – ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?

– Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.

– Ну який там клопіт! Їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.

– Як це люб’язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?

– Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.

З цими словами незнайомець від’їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.

Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.

Породистий гнідий кінь, – хоч би й під арабського шейха, – широкогрудий, із стрункими, як стебла тростини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник – молодий, щонайбільш років двадцяти п’яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро[7] – коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові – глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками, – на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів[8], —тож уявіть собі такого красеня – і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.

А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях, – справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.

Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету – як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина.

– Ні, клянуся честю! – промовив він, обертаючись до власника фургонів. – Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п’ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!

Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.

Його від’їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.

– Боюся, сліди мого коня вам мало допоможуть. Після пожежі тут побували мустанги[9]. Вони залишили тисячі своїх слідів. Щоправда, мій кінь підкований, але ви навряд чи зможете вирізнити відбитки його копит, тим більше, що на цьому згарищі всі кінські сліди майже однакові.

– Що ж нам робити? – розпачливо спитав плантатор.

– На жаль, містере Пойндекстер, я не можу затриматись, щоб вивести вас до річки. Я везу спішну депешу до форту. Якщо ви таки загубите мій слід, тримайтесь так, щоб сонце було у вас праворуч, а ваші тіні падали ліворуч під кутом близько п’ятнадцяти градусів до напрямку руху. І так навпростець миль із п’ять. А тоді побачите попереду верхівку високого дерева – кипариса. Ви впізнаєте його, бо вона відсвічуватиме червоним. Їдьте просто до того дерева. Воно стоїть на березі річки, а поруч там і брід.

Молодий вершник знову напнув поводи, наготувавшись поскакати геть, та щось спинило його. То були блискучі темні очі, які дивилися на нього з-за завісок карети. Він тільки тепер помітив їх.

Власниця тих очей ховалася в тіні, але й там було досить видно, щоб побачити її прекрасне личко. Навіть більше – вершник помітив, що її очі звернені на нього і в них світиться жвава цікавість, аж мало не приязнь.

Він мимоволі відповів сповненим захвату поглядом, який йому навряд чи вдалося приховати. А тоді, щоб не здатися зухвалим, рвучко одвернувся і знову заговорив до плантатора, що саме закінчив дякувати йому за допомогу.

– Я не заслуговую на подяку, – відказав незнайомець, – бо залишаю вас і ви можете знову збитися з дороги. Але, як я вже казав, часу в мене обмаль. – І він подивився на годинник, так ніби не хотів рушати далі сам-один.

– Ви дуже люб’язні, сер, – сказав Пойндекстер. – Але гадаю, що, керуючись вашими порадами, ми таки вийдемо до річки. Сонце вкаже нам…

– Ні, я оце подивився на небо й боюся, що нічого вам сонце не вкаже. На півночі збираються хмари. Десь за годину вони можуть закрити сонце – так чи так, а це станеться раніше, ніж ви побачите той кипарис. Отже, нічого не вийде… Стривайте! – мовив він, трохи подумавши. – Я знайшов раду. Ви поїдете слідом від мого ласо!

Кажучи це, він зняв з луки сідла згорнуту кільцями мотузку й кинув її вільний кінець на землю, а другий прив’язав до кільця на сідлі. Потім, піднявши капелюха – головним чином до карети, – вдарив коня острогами й знову помчав вигорілою прерією.

Його ласо, спадаючи з крижів коня, простяглось ярдів на десять позаду й залишило на згарищі звивисту смугу, так наче там проповзла змія.

– Дуже дивний хлопчина! – зауважив плантатор, дивлячись услід вершникові, що зник у хмарі чорної куряви. – Мабуть, треба було спитати, як його звуть.

– А я б сказав, дуже зухвалий хлопчина, – похмуро мовив Колхаун, повз чию увагу не пройшов ні погляд, кинутий незнайомцем на карету, ні той, якому він був відповіддю. – Що ж до його імені, то не думаю, що це багато важить. Він міг би назватися й вигаданим ім’ям. У Техасі повно таких жевжиків, що, потрапивши сюди, прибирають нове ім’я – чи то задля милозвучності, чи то з якихось інших міркувань.

– Слухай, кузене Касе, – озвався молодий Пойндекстер. – Ти несправедливий до нього. Як на мене, він чоловік благородний і освічений, гідний найкращого ймення.

– Благородний? Оцей виряджений павич! Де там у біса! Я ще ніколи не бачив, щоб благородні люди напинали на себе мексиканське ганчір’я. Це роблять тільки пройдисвіти. Б’юсь об заклад, що і цей з таких.

Поки тривала ця невелика суперечка, прекрасна пасажирка в кареті, нахилившись до віконця, з неприхованою цікавістю проводжала очима вершника, який швидко віддалявся.

Певно, саме цим і пояснювався той уїдливий тон, яким заговорив до неї Колхаун.

– Що з тобою, Лу? – спитав він, під’їхавши зовсім близько й стишивши голос, щоб його не почули інші. – Здається, тобі не терпиться? Може, ти хотіла б поїхати разом з тим хизуном? То ще не пізно – я дам тобі свого коня.

Дівчина відкинулась на сидінні карети, явно невдоволена й цими словами, і тоном, яким їх було промовлено. Але її невдоволення не вилилось у сердиту гримасу чи гнівну тираду – Луїза приховала його, і єдиною її відповіддю Колхаунові був дзвінкий сміх, куди образливіший для нього.

– Он як! Отож я й подумав, що все це не просто так, бо бачив, як ти видивлялась у віконце. Так наче хотіла призначити побачення цьому розцяцькованому кур’єрові. Певно, тебе привабило його барвисте вбрання? Кажуть, птаха впізнають по пір’ю. Але в цього птаха пір’я чуже. І, може, я ще колись видеру його разом із добрячим клаптем шкіри.

– Як тобі не сором, Кассію! Ти говориш непристойності!

– Це тобі має бути соромно, Лу, бо ти поводишся непристойно. Дозволяєш собі зацікавитись звичайнісіньким волоцюгою, вирядженим, наче блазень! Та він же всього-на-всього листоноша, якого найняли офіцери форту!

– Листоноша, кажеш? Ну, то я дуже хотіла б отримувати любовні листи з рук такого листоноші.

– Коли так, то скачи за ним і скажи йому про це. Мій кінь до твоїх послуг.

– Ха-ха-ха! Оце насмішив! Та навіть якби я задля жарту надумала наздогнати цього незвичайного кур’єра, то де там це зробити на твоїй ледачій шкапі. Він так мчить на своєму гнідому, що зникне з очей, поки ти встигнеш поміняти для мене сідло. Ні, я його не наздожену, хоч би й як хотіла. А могла б і захотіти!

– Стережись, щоб тебе не почув батько.

– Стережись, щоб він не почув тебе, – відказала дівчина вже поважним тоном. – Ти мій двоюрідний брат, і для тата – бездоганний взірець, але не для мене, аж ніяк. Я ніколи не давала тобі приводу думати інакше, хіба не правда?

Відповіддю на це дошкульне запитання була похмура мовчанка, за якою вгадувалося роздратування.

– Атож, ти мій кузен, – провадила Луїза суворим тоном, зовсім не схожим на той, яким вона говорила досі, – але не більше. Не більше, капітане Кассію Колхаун! Не треба давати мені ніяких порад. Є тільки одна людина, від якої я повинна приймати поради й вислуховувати докори. Отож, паничу Касе, прошу тебе – не читай мені моралі, як оце щойно. Мої думки – і мої вчинки теж – вони тільки мої, і так буде доти, доки я зустріну людину, перед якою схочу відповідати за них. Але то будеш не ти!

Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися – капітан мав зрозуміти, що розмові край.

Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.

Розділ III. Дороговказ серед пустки

Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, – бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

– Який дбайливий юнак! – зауважив Пойндекстер. – Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

– Напевне зустрінемось, – озвався його син. – І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

«Прекрасно! – може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. – Яка все ж таки чудова річ – оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації – то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?»

Такі заклики – що від них лишається тільки гірко заплакати – лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя – чи нещастя, – всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар – як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, – адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, – це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, – але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі.

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло – щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

– Так наче це вже вечірні сутінки, – зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, – а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

– Ото була б чорна постіль! – жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою. – Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

– І мені теж, – озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид. – Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною[10], і…

– Го-го! – вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер. – Панночка побачила б мене серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

– Не радив би вам усім надто тішитися, – втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під’їхав до них, – бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

– Що ти хочеш цим сказати, Касе? – запитав плантатор.

– А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п’ять миль – та, мабуть, і всі шість, – а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

– Але навіщо б йому нас обдурювати?

– А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

– То наведи нам хоч одну з них! – зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети. – Ми готові тебе вислухати.

– Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт, – насмішкувато відповів Колхаун. – А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

– Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

– Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці, – чемно, але владно зажадав він. – Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

– Та ні, дядечку, – відповів колишній капітан уже не так затято, як перше. – Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

– Як це розуміти?

– Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш, – та навіть і більші, – грабують, убивають…

– Який жах! – вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

– Індіанці? – спитав Пойндекстер.

– Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір’ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе, – за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

– О Боже, племіннику! Це ж таки серйозне звинувачення.

Невже ти хочеш сказати, що цей кур’єр, – якщо він справді кур’єр, – заманює нас у пастку?

– Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

– Можливо, але малоймовірно, – з притиском озвався з карети глузливий голос.

– Ні! – вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову. – Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус – його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий зі звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

– Ось послухайте, що тут написано, – сказав юнак, під’їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: – «Кипарис уже видно».

– Де? – спитав Пойндекстер.

– Тут намальовано руку, – відповів Генрі, – і вказівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

– Нічого там немає, – заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: – Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

– Ти помиляєшся, кузене Кассію, – озвався той самий голос, який так часто суперечив йому. – Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево – високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

– Таки правда, – мовив він, – його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе… Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

– Дай-но мені глянути, Генрі, – попрохала Луїза брата, притишивши голос. – Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна – адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

– Моріс Джеральд! – прошепотіла юна креолка, прочитавши ім’я на картці. – Моріс Джеральд! – схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях. – Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов’язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

Розділ IV. Чорний норд

Поринувши в свої думи, дівчина якусь хвилю сиділа мовчазна й зажурена, стиснувши скроні тендітними білими руками. Здавалось, уся душа її силкується чи то осмислити минуле, чи сягнути внутрішнім зором у майбутнє.

Та її задума – хоч би чим вона була викликана – тривала недовго. Луїзу повернули до дійсності занепокоєні вигуки, що долинули крізь віконце карети.

Вона впізнала братів голос, в якому вчувалася тривога:

– Поглянь, батьку! Невже ти їх не бачиш?

– Де, Генрі? Де?

– Онде, позад фургонів. Ну, тепер бачиш?

– Так, бачу, але не можу збагнути, що це таке. Вони скидаються на… на… – Пойндекстер не знаходив порівняння. – Ні, навіть не можу сказати, на що.

– На водяні смерчі? – спробував підказати відставний капітан; помітивши незвичайне видиво, він зволив знову приєднатися до супутників. – Але ж такого не може бути – ми надто далеко від моря. Я ніколи не чув, щоб хтось бачив їх у прерії.

– Хоч би що це було, але вони не стоять на місці, – сказав Генрі. – Дивіться! Вони то зближуються, то віддаляються. Якби не це, вони схожі були б на величезні колони з чорного мармуру.

– Або на велетнів, або на упирів! – жартівливо докинув Колхаун. – Вони мов чудиська з іншого світу, яким заманулось прогулятися цією зловісною прерією.

Колишній офіцер тільки зусиллям волі примушував себе жартувати. Насправді йому, як і іншим, було не до сміху.

Та й не дивно. Над північним краєм прерії раптом виникло щось із десяток чорних стовпів. Жоден з подорожніх ніколи ще не бачив нічого подібного. Ті стовпи не мали певної форми й раз у раз змінювали свої обриси, розмір і місце: то якусь хвилю стояли нерухомо, то ковзали над згарищем, наче велетні на ковзанах, та ще й вихилялись і вклонялися один до одного, немов у якомусь химерному танці. Не треба було й напружувати уяву, щоб добачити в них стародавніх титанів, які відродилися тут, у техаській прерії, і оце витанцьовували після добрячої пиятики з самим Бахусом[11].

Спостерігаючи це небачене й нікому з подорожніх не відоме явище, яке здавалося їм надприродним, кожен проймався дедалі більшою тривогою. Душі їхні заполонило передчуття близької небезпеки. Всі з жахом зрозуміли, що насувається якесь грізне стихійне лихо.

Ще тільки-но забачивши на обрії ті дивовижні стовпи, весь обоз зупинився. У негрів – і в тих, що йшли пішки, і у візників – із грудей вихопився переляканий крик. Тварини враз стали, як укопані; коні, тремтячи зі страху, сполохано заіржали, мули голосно заревли.

Та це були не єдині звуки серед прерії. Від загадкових чорних стовпів теж долинав глухий, із присвистом, гук, що нагадував шум водоспаду. Час від часу його розтинали громохкі вибухи, схожі на рушничні залпи чи на далекі удари грому.

Той гук дедалі дужчав, ставав виразнішим. Небезпека – хоч би яка вона була – неухильно наближалася!

На обличчях подорожніх застиг жах. Не становив винятку і Колхаун: він уже й не пробував жартувати. Всі очі прикипіли до низького, затягнутого хмарами неба та до величезних чорних стовпів, що насувалися на обоз, неначе намислили розтрощити його.

В цю моторошну мить подорожні раптом почули крик з протилежного боку, і, хоч у ньому теж звучала неприхована тривога, всім трохи полегшало на душі.

Обернувшись туди, вони побачили вершника, що скакав учвал просто до них.

Кінь був чорний, як сажа; так само чорний був і вершник, навіть на обличчі. Та його однаково впізнали: це був той самий незнайомець, слід ласо якого вів їх через прерію.

Жінки бистріші на розум, ніж чоловіки, і дівчина в кареті перша впізнала вершника.

– Вперед! – гукнув він, тільки-но опинився на відстані, з якої подорожні могли його почути. – Вперед, мерщій уперед!

– Що це діється? – спитав плантатор, охоплений панічною тривогою. – Нам щось загрожує?

– Так. Я не сподівався цього, коли залишив вас. Тільки діставшись до річки, побачив, що насувається небезпека.

– Яка?

– Норд.

– Ви маєте на увазі бурю?

– Так.

– Ніколи не чув, щоб норд був небезпечний, – обізвався Колхаун, – хіба що кораблям у морі. Я знаю, він несе холод, але…

– І багато чого гіршого, ніж холод, сер, – перебив його вершник. – Ви пересвідчитеся на собі, якщо не поквапитесь уникнути його… Містере Пойндекстере, – знову обернувся він до плантатора, і голос його звучав нетерпляче й наполегливо, – повірте мені, що вам і всім вашим супутникам загрожує велика небезпека. Норд не завжди такий страшний, але цей… Погляньте отуди. Ви бачите ті чорні стовпи?

– Ми вже дивились на них і ніяк не могли зрозуміти, що це таке.

– Не в них річ, вони тільки провісники бурі. Подивіться далі. Бачите оту чорну хмару, що розходиться по небу? Ото її і слід боятися. Я не хочу наганяти на вас зайвого страху, але мушу застерегти: ця хмара несе смерть! Вона шириться і суне просто сюди. Єдиний порятунок від неї – це швидкість. Якщо ви не поквапитесь, буде надто пізно. За десять хвилин вона накриє вас, і тоді… Не баріться, сер, благаю вас! Накажіть своїм візникам поганяти чимдуж! Так велить вам саме небо!

Після таких невідступних закликів плантаторові й на думку не спало щось заперечувати. Він звелів обозові негайно рушати і гнати щодуху.

Тварин, як і людей, заполонив такий жах, що візникам навіть не довелося пускати в діло батоги.

Карета й група вершників, як і раніше, їхали попереду. Незнайомець відстав від них і тримався за фургонами, так ніби охороняв караван від загрози, що насувалася ззаду. Час від часу він спиняв коня, озирався, і щоразу його погляд виказував дедалі більшу тривогу.

Помітивши це, плантатор під’їхав до нього й запитав:

– Небезпека ще не минула?

– На жаль, не можу сказати нічого втішного, – відповів той. – Я сподівався, що вітер змінить напрям.

– Вітер, сер? Та його ж немає. Ані війне.

– Тут немає. А отам – справжній буревій, і він мчить просто на нас… О небо, він щомить наздоганяє нас! Навряд чи ми встигнемо переїхати згарище.

– Що ж робити? – вигукнув плантатор, ще дужче наляканий цією звісткою.

– Ваші мули не можуть рухатися швидше?

– Ні, на більше вони просто нездатні.

– Тоді боюся, що ми таки не встигнемо!

Дійшовши такого лиховісного висновку, незнайомець знову спинився й став дивитися на чорні смерчі, ніби визначаючи, з якою швидкістю вони наближаються.

Різкі зморшки, що лягли коло його уст, виказували не просто досаду, а щось більше.

– Ні, не встигнемо! – вигукнув він, рвучко обернувшись. – Вони посуваються швидше за нас, куди швидше. У нас немає ніякої надії втекти від них.

– О Боже, сер! Невже загроза така страшна? Хіба не можна нічого зробити, щоб уникнути її?

Незнайомець відповів не одразу. Він якусь хвилю мовчав і, здавалося, щось обмірковував; погляд його вже не звертався до неба, а перебігав по фургонах.

– Невже немає жодного способу врятуватися? – спитав плантатор з нетерпінням людини, якій загрожує небезпека.

– Є! – радісно відказав вершник, так ніби в нього нарешті сяйнула щаслива думка. – Є один спосіб. Я просто не подумав про нього раніше. Ми не зможемо втекти від буревію, але уникнути небезпеки зможемо. Хутчій, містере Пойндекстер! Звеліть своїм людям закутати голови мулам – і коням теж, – а то їх засліпить, і вони показяться. Ковдри, плащі – все згодиться. А тоді нехай люди поховаються у фургонах і щільно позапинають їх з усіх боків. Про карету я подбаю сам.

Давши ці настанови, що їх Пойндекстер разом із наглядачем негайно взялися виконувати, молодий вершник поскакав уперед.

– Ласкава пані, – спиняючи свого коня біля карети, мовив він з усією можливою за таких обставин ґречністю, – вам треба щільно запнути всі завіски на вікнах. Нехай ваш кучер перейде в карету. І ви також, панове, – звернувся він до Генрі й Колхауна. – І ви, сер, – до Пойндекстера, який саме під’їхав до них. – Місця всім вистачить. Ховайтеся, дуже вас прошу! Не гайте часу. За дві-три хвилини буря домчить сюди.

– А ви, сер? – спитав плантатор, видимо стурбований за людину, яка доклала стільки зусиль, щоб урятувати їх від невідомої, але грізної небезпеки. – Самі ви як?

– Зараз не час говорити про мене. Я знаю, чого слід чекати. Такі бурі для мене не первина. В карету, мерщій, благаю вас! Лишилися лічені секунди. Чуєте, як завиває? Мерщій, поки нас не накрила хмара куряви!

Плантатор та його син разом зіскочили з коней і зайшли в карету. Колхаун і далі вперто сидів у сідлі.

Чого б то він мав ховатися від якоїсь уявної небезпеки, що нібито зовсім не лякає цього незнайомця в мексиканському вбранні?

Тим часом молодий вершник озирнувся і, побачивши наглядача, який не встиг сховатися, звелів йому негайно залізти в найближчий фургон. Той квапливо виконав його наказ. Тепер незнайомець уперше за весь цей час дістав змогу подбати й про себе.

Відв’язавши від сідла своє серапе, він швидко розгорнув його і накинув на голову коневі, а тоді, відтягши поли назад, зав’язав їх на його шиї, як ото зав’язують мішок. Потім так само швидко і вправно розмотав свій шарф з китайського шовку, обвинув його навколо капелюха й заклав один край за стрічку, а другий спустив над крисами, так що вийшла шовкова запона.

Перш ніж зовсім закрити обличчя, вершник знов обернувся до карети й з подивом побачив, що Колхаун і досі сидить у сідлі. Хоч він уже й почував підсвідому неприязнь до цього чоловіка, проте людяність взяла гору.

– Сер, я ще раз дуже прошу вас сісти в карету. Якщо ви цього не зробите, вам доведеться гірко пошкодувати. Не мине й десяти хвилин, як ви, можливо, загинете!

Переконаність, з якою було вимовлено ці слова, справила враження. Стикаючись з ворогом віч-на-віч у бою, Кассій Колхаун не був боягузом. Та цього разу він мав справу не з людиною, не із звичайним смертним, – ворог, що наступав на обоз, був загадковий і незбагненний. Він уже провіщав своє наближення лунким, наче грім, гуркотом і чорними тінями, які немовби змагалися з мороком ночі. Хто б не відчув страху перед лицем такої навальної руйнівної сили!

І відставний офіцер не наважився знехтувати ці грізні застереження – і земні, й небесні. З удаваною нехіттю, – щоб ніхто не зміг назвати його боягузом, – він зліз із коня й сховався в кареті за щільно запнутими завісками.

Те, що сталося далі, годі змалювати словами. Жоден з подорожніх не спостерігав цього видовища, бо ніхто не наважувався й визирнути назовні. Та навіть коли б такий сміливець і знайшовся, він однаково б нічого не побачив. Хвилин через п’ять після того, як мулам позакутували голови, обоз оповила непроглядна темрява.

Ми можемо описати лише початок тієї страшної бурі, що його встигли побачити подорожні. Один зі смерчів, що насувався на обоз, зіткнувся з фургонами й розсипався на густий чорний пил – так наче з неба раптом линув пороховий дощ. Та головне було ще попереду.

На якийсь час трохи проясніло, і на подорожніх війнуло жаром, наче з величезної печі. А потім із свистом налетів поривчастий крижаний вітер і сповнив прерію таким завиванням, немовби то озвалися разом усі Еолові сурми[12], сповіщаючи появу самого Короля Бур.

Минула ще мить – і норд уже бурхав між фургонами. Обоз, що застряг на субтропічній рівнині, раптом огорнуло таким холодом, який буває хіба тільки серед айсбергів у Північному океані.

Нічого вже не було видно, нічого не чути – лише завивання буревію та його глухий рев, коли він ударяв у боки фургонів. Мули, інстинктивно повернувшись крижами до вітру, стояли непорушні й принишклі. Голосів людей, що напружено перемовлялись у фургонах і кареті, було майже не чути за шумом бурі.

Всі отвори були щільно затулені, бо невдовзі виявилося, що досить вистромити голову з-під полотнища фургона – і можна задихнутися. Повітря було вщерть сповнене попелу, збитого вітром зі згарища й перемеленого на дрібнісінький ядучий пил.

Понад годину кружляли в повітрі чорні хмари пилу, і весь той час подорожні просиділи у своєму добровільному ув’язненні. Нарешті за віконцем карети почувся голос, що ніс їм звільнення.

– Можна виходити! – сказав незнайомець, відкинувши свій шовковий шарф на криси капелюха. – Буря не вщухла, вона триватиме до кінця вашої подорожі, а може, й ще днів зо три. Але вам більш нема чого боятися. Весь попіл змело геть. Змело й понесло вперед, і ви навряд чи наздоженете його по цей бік Ріо-Гранде.

– Сер! – мовив плантатор, квапливо сходячи з приступки карети. – Ми вам завдячуємо… завдячуємо…

– Життям, батьку! – підказав йому Генрі. – Сподіваюся, сер, ви зробите нам ласку й назвете своє ім’я?

– Моріс Джеральд, – відповів незнайомець. – Хоч у форті я більш відомий як Моріс-мустангер[13].

– Мустангер! – зневажливо пробурмотів Колхаун, але так, щоб почути його могла тільки Луїза.

«Якийсь мустангер!» – подумав аристократ Пойндекстер, і його палка вдячність враз охолола.

– Тепер вам не потрібен провідник – ви знайдете дорогу без мене й без мого ласо, – сказав ловець диких коней. – Кипарис онде, їдьте просто на нього. Коли перейдете річку, побачите прапор над фортом. Ви ще встигнете доїхати завидна. А я не можу більше баритись і мушу попрощатися з вами.

Сам сатана верхи на пекельному коні не був би такий схожий на себе, як був схожий на нього Моріс-мустангер, коли вдруге залишав плантатора з його обозом.

Та ні чорна від попелу постать, ні невисоке становище не могли зашкодити йому в очах тієї, що в думках своїх уже віддала йому перевагу над усіма, – в очах Луїзи Пойндекстер.

Почувши його ім’я, хоча вже й відоме їй, вона ніжно притисла до грудей візитку і в млосній задумі прошепотіла:

– Морісе-мустангер, хоч ти зараз і чорний як ніч, хоч ти й не бозна-хто, – ти полонив серце креолки. Боже мій, Боже! Він надто схожий на Люцифера[14] – я не можу гордувати ним!

Розділ V. Оселя ловця диких коней

Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.

Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними – і копайський бальзам, і креозотовий чагарник, і дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.

Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря, – адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих ґрунтах, – проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.

Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в’язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі, – і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.

Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб – жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.

Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії – команчі[15], – та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.

Мабуть, саме тому справжні діти природи, дикі тварини, обрали ці місця собі за домівку. В жодній іншій частині Техасу ви не побачите стільки оленів і полохливих антилоп. На кожному кроці трапляються тут кролі – і звичайні, і велетні-«мули», трохи рідше тхори, опосуми, дикі свині.

Оживляють краєвид і прегарні барвисті птахи. З шурхотом злітає зі стежки лісова перепілка; ширяє в повітрі королівський гриф; край горіхового гаю вигріває на сонці свій розкішний комір величезний дикий індик; серед пірчастого листя акації мигтить химерний, схожий на ножиці хвіст чудернацького птаха-кравця, якого тутешні мисливці називають «райським птахом».

Дивовижної краси метелики, широко розгорнувши крильця, пурхають у повітрі, а коли сідають перепочити на якусь яскраву квітку, то здаються її пелюстками. Величезні оксамитові джмелі дзижчать серед усипаних цвітом чагарників, змагаючись із не набагато більшими за них колібрі.

Та не всі жителі цього прекрасного краю мирні й безневинні. Більш ніде в Північній Америці немає таких великих гримучих змій – вони ховаються в густій траві, так само як і ще небезпечніші мокасинові змії. Тут може вжалити і отруйний тарантул, і скорпіон, а отруйна стонога лише проповзе по шкірі людини – і вже спричинить гарячку, яка може призвести до смерті.

Серед дерев та чагарів по берегах річок можна побачити плямистого оцелота, пуму[16], а також їхнього більшого й дужчого родича – ягуара; саме в цих місцях проходить північна межа його поширення.

По узліссях самотньо й тихо скрадається худий техаський вовк, а інший представник цього роду, боягуз койот, віддає перевагу відкритій прерії і шукає здобичі тільки гуртом із своїми братами.

В тій-таки прерії, поряд із кровожерними хижаками, живе і найкраща, найблагородніша з усіх тварин, найрозумніший і найвірніший чотириногий друг людини – кінь. Незалежний від людських примх, не знаючи ні вуздечки, ні сідла, ні в’юків, він живе собі там вільним і диким життям, як велить його неприборкана вдача.

Та навіть і в цих заповідних місцях він не завжди має спокій. І тут його переслідує, полонить і приборкує людина, і людина ця – Моріс-мустангер.

На березі Аламо – чи не найпрозорішої з річечок, що впадають у Ріо-де-Нуесес, – стояла оселя, скромна, як і більшість осель у Техасі, й, певна річ, така ж мальовнича.

То була хатина, споруджена з розколотих уподовж стовбурів юки, вбитих сторч у землю, з покрівлею із цупкого гостроконечного листя цієї ж таки гігантської деревоподібної лілії.

Щілини між стояками, на відміну від інших будівель у Західному Техасі, були не замазані глиною, а завішані зсередини кінськими шкурами, що трималися не на цвяхах, а на колючках мексиканського столітника.

Високі крутосхили, що підносилися над долиною річки, були вкриті деревами й кущами, які правили за матеріал для хатини: тією ж таки юкою, агавами та іншими невибагливими рослинами. Зате внизу, на родючих ґрунтах долини, буяв справжній ліс, що тягся на кілька миль обабіч річки. Там росли переважно шовковиці, дуби, горіхи. Ця зелена смуга не виходила за межі долини, і верхівки дерев ледь сягали горішнього краю урвищ.

Ліс не скрізь був суцільний. Подекуди з боку річки його потісняли невеликі зелені луки з навдивовижу соковитою травою, яку мексиканці називають грама.

На краю одного з таких природних газонів, що дугою заходив у ліс, і стояла згадана проста оселя. Галявину півколом обступали дерева, і їхні стовбури скидалися на колони, що підтримують склепіння якогось лісового амфітеатру.

Та оселя стояла в затінку під деревами, і складалося враження, що таке затишне місце обрано свідомо, аби приховати її від чужого ока. Хатину можна було побачити лише з боку річки, та й то тільки опинившись просто навпроти неї. А малий розмір і бляклий колір стін та покрівлі робили її ще непомітнішою.

Хатина була зовсім невеличка – не більша за намет – і не мала вікон чи інших отворів, окрім дверей та ще хіба димаря крихітної глиняної грубки, притуленої до однієї зі стін. Двері – легка дерев’яна рама, обтягнута кінською шкурою, – трималися на завісах з тієї ж таки шкури.

Позад хатини був піддашок, підпертий шістьма стовпами й покритий листям юки. Його оточувала огорожа з поперечних жердин, прив’язаних до стовбурів навколишніх дерев.

Така сама огорожа тяглася навколо прилеглої ділянки лісу, завбільшки з акр[17], що починалася за хатиною і впиралась у крутосхил. Земля там була порита й поколупана безліччю відбитків кінських копит, а подекуди і втоптана до твердого, і це свідчило, що та ділянка править за кораль – загороду для диких коней, мустангів.

І справді, в загороді стояло з десяток чи більше коней. Їхні дикі очі й збуджена поведінка промовисто свідчили, що зловлено їх зовсім недавно і вони тяжко страждають у неволі.

Усередині хатина мала вигляд досить чепурний і затишний. Кінські шкури, що висіли на стінах шерстю досередини, непогано прикрашали оселю. Цей своєрідний килим з великих клаптів гладенької, лискучої шерсті різних мастей – чорної, гнідої, білої, рудої, рябої – тішив око і свідчив про неабиякий смак господаря.

Умебльована хатина була вкрай просто. Саморобне складане ліжко з дерев’яних козел, обтягнутих кінською шкурою, дві табуретки, зроблені за тим самим зразком, та ще грубий стіл, збитий з юкових обаполків, – ото й усі меблі. В дальшому кутку притулилося щось ніби ще одна постіль – з тих-таки незмінних кінських шкур.

Що було зовсім несподіваним у цій примітивній оселі – то це полиця з книжками, пера, чорнильниця, поштовий папір з конвертами і газета на столі.

Були там ще й інші речі, що нагадували про цивілізацію і навіть більше – про вибагливість господаря: велика шкіряна дорожня скриня, дорога двоствольна рушниця, карбований срібний келих, мисливський ріг і свисток.

На підлозі стояв сякий-такий кухонний посуд, здебільшого бляшаний, а поряд у кутку – великий обплетений лозою бутель, в якому тримали, мабуть, щось міцніше за воду з Аламо.

Решта речей більше пасувала до цієї хатини: мексиканське сідло с високою лукою, вуздечка з наголовачем із плетеного кінського волосу, такі самі поводи, купа ремінців із сириці.

Отака була оселя мустангера – зовні і всередині, – таку вона мала обстановку. Не бачили ми ще тільки її мешканців, яких було двоє.

На одній з табуреток посеред хатини сидів чоловік, але це не міг бути сам мустангер. Він аж ніяк не скидався на господаря. Навпаки, з усієї його зовнішності, особливо з виразу звичної покори на обличчі, можна було напевне впізнати слугу. І хоч яка непоказна була оселя, де він оце сидів, ніхто все ж таки не помилився б і не сказав, що то її господар.

А тим часом він не був ні вбого вдягнений, ні голодний з вигляду, та й взагалі не справляв враження людини, яка терпить у чомусь нужду. То був дебелий чолов’яга, з буйною рудою чуприною та червоним обличчям, у грубому – наполовину плисовому, наполовину вельветиновому – вбранні. З плису були короткі, до коліна, штани й гетри, з вельветину – колись темно-зеленого, а тепер зовсім вицвілого, брудно-рудого кольору – схожа на мисливську куртка з великими кишенями на грудях і по боках. На голові в чоловіка, довершуючи його вбрання, стримів фетровий капелюх з широкими спущеними крисами. Ми ще не згадали про цупку полотняну сорочку, червону бавовняну хустку, недбало пов’язану на шиї, та грубі ірландські черевики.

Та не треба було ні ірландських черевиків, ні плисових штанів з гетрами, щоб визначити, звідки він родом. Губи, ніс, очі, вигляд і манери виразно показували, що він ірландець. А коли б у кого й виник щодо цього сумнів, то він умить розвіявся б, тільки-но той товстун озвався бодай словом, – а він час від часу справді озивався, – бо таку вимову можна надбати лише в ірландському графстві Голуей.

Крім нього, в хатині начебто нікого не було, отож здавалося, що він говорить сам до себе. Та насправді це було не так. На постілці з кінської шкури перед теплою грубкою, мало не встромивши носа в попіл, лежав чотириногий товариш того чоловіка і, судячи з вигляду, його співвітчизник – великий ірландський хорт. Скидалося на те, що собака розуміє мову свого земляка. В усякому разі, той говорив до нього так, ніби пес тямить кожне його слово.

– Що, Таро, золото моє? – приязно спитав чоловік у плисових штанях. – Хотів би зараз бути вдома, у Баллібалласі? Побігати б по кам’яних плитах у дворі старого замку, еге ж? Та й підгодуватися б тобі не завадило, щоб не світив отак ребрами, – усі до одного полічити можна! Е, мій голубе, я б і сам туди хоч зараз! Та хто ж зна, коли наш панич надумає вертати додому й візьме нас із собою. Ну-ну, не журися, Таро! Ось скоро він поїде до селища, то обіцяв і нас узяти. Хоч якась буде втіха, еге ж? А то я вже, грім мене побий, місяців зо три не був у форті. Може, здибаю там котрогось давнього знайомого серед ірландських солдатів, яких туди прислали. Ото б ми з ним хильнули на радощах! Еге ж, Таро?

Почувши своє ім’я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.

– Та я б і зараз ковтнув крапелинку, – мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку. – Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?

Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.

– Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?

Собака знову чмихнув – чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.

– Знову «так»? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.

З цими словами чоловік підвівся з табуретки й пішов у куток, де стояв бутель. Хоч він і запевняв, що наміри його цілком безневинні, проте вигляд мав злодійкуватий, так ніби не дуже вірив у власну чесність чи боявся не встояти перед спокусою.

Він трохи почекав, прислухаючись і озираючись на відчинені двері, тоді взяв бутель, вийняв затичку й підніс його до носа.

Деякий час він так і стояв, уткнувши носа в бутель, і тільки раз у раз тихенько чмихав, майже так само, як перед тим собака, чиє чмихання він витлумачував як схвальні відповіді на свої запитання. А сам тепер чмихав від утіхи, зваблений пахощами духовитого міцного напою.

Та цієї втіхи йому вистачило ненадовго. Мало-помалу денце бутля піднімалося дедалі вище, а шийка відповідно опускалася до витягнутих їй назустріч губів.

– Побий мене грім! – вигукнув чоловік, ще раз скоса позирнувши на двері. – Моя грішна плоть безсила проти духу цього чудового віскі! Хіба ж можна не покуштувати його? Ет, що буде, те й буде! Я тільки крапелиночку, на кінчик язика… Нехай і обпечусь, дарма… Ага, осьде воно!..

Він замовк, і шийка бутля діткнулася його спраглих губ. Та діло не обмежилось «крапелиночкою на кінчик язика» – булькання рідини промовисто свідчило про те, що ірландець дозволив собі добре промочити й горлянку, та, мабуть, і не тільки горлянку.

Нарешті, кілька разів прицмокнувши і голосно гмукнувши від захвату, ірландець квапливо заткнув бутель, поставив його на місце, а сам шаснув назад і знову сів на табуретку.

– Ач, який ти злодюжка, Таро! – звернувся він до собаки. – Це ж ти довів мене до гріха! А проте дарма, панич нічого й не помітить. Та й однаково він скоро поїде до форту, от і зробить новий запас.

Якусь хвилю грішник сидів мовчки – чи то думаючи про свою провину, чи то просто втішаючись тим, як розбирає його випите віскі. Та довго мовчати він не міг і незабаром озвався знову.

– Хотів би я знати, – пробурмотів він, – чого це панича Моріса так тягне до селища? Каже, що знов поїде туди, тільки-но зловить отого плямистого мустанга. Та й нав’яз-бо йому той плямистий! Мабуть-таки, то не простий собі кінь, коли панич уже тричі ганявся за ним, але так і не зміг запопасти. А був же на своєму гнідому, та де там! Тепер, каже, не заспокоїться, аж поки не зловить того коника. Ото ще дурниця! Та нехай би він уже скоріше доп’яв свого, бо доведеться ще нам скніти тут до самого судного дня… Ч-ш-ш! Що там таке? – вигукнув ірландець, побачивши, що Тара підхопився зі своєї постілки і з гарчанням метнувся до дверей.

– Феліме! – почувся голос знадвору. – Феліме!

– Панич приїхав, – пробурмотів Фелім, підводячись із табуретки й рушаючи до дверей слідом за собакою.

Розділ VI. Плямистий мустанг

Фелім не помилився: то був голос його господаря, Моріса Джеральда.

Вийшовши надвір, слуга побачив мустангера, що вже під’їжджав до хатини. Як і слід було сподіватися, господар сидів верхи на своєму гнідому, але той здавався майже чорним від поту. На грудях та боках коня біліла присохла піна.

Гнідий був не сам. На туго напнутому ласо, прив’язаному до сідла, за ним ішов товариш, а точніше – бранець. Щелепи того другого коня міцно стягував шкіряний зашморг, закріплений ременем, що обвивав його шию одразу ж за вухами. Це не давало коневі кусатися.

То була дика кобила цілком незвичайного вигляду, а власне, масті – такої рідкісної, якої не побачиш і серед величезних табунів у широкій прерії, де досить часто трапляються коні найдивовижнішої масті. На її темно-шоколадній, подекуди майже чорній шкірі були розкидані однакові розміром білі плями, та ще й так рівно, як ото темні плями на світлій шкурі ягуара. Ця незвичайна масть ішла в парі з бездоганною будовою: лошиця була широкогруда, крутобока, із стрункими ногами, а голова її могла правити за взірець кінської вроди. Як на мустанга, вона видавалася чималою, хоча й була менша за звичайного англійського коня, менша навіть за гнідого – також мустанга, – що допоміг полонити її.

Прекрасна полонянка належала до табуна, що вподобав собі пасовисько у верхів’ях Аламо, – саме там мустангер тричі ганявся за нею. Всупереч прислів’ю, яке твердить, що за третім разом неодмінно має пощастити, він упіймав своє щастя лише за четвертим разом. З допомогою чарівної мотузки із зашморгом на кінці Моріс полонив-таки цю тварину, що її з якихось тільки йому відомих причин так прагнув здобути.

Фелім ще ніколи не бачив, щоб його господар повертався з ловів такий радісний і збуджений, навіть як той приводив за собою на ласо п’ять чи шість мустангів – а таке траплялося нерідко. Та ще ніколи не випадало Фелімові побачити й таку красуню, як зловлена того дня плямиста кобила. Ця тварина могла збудити захват і не в такого знавця коней, як колишній помічник стайничого в замку Баллах.

– Гіп-гіп-ура! – вигукнув він, побачивши господареву здобич. – Хвала Пречистій Діві й святому Патрикові[18]! Паничу Морісе, ви таки запопали цю плямисту! Оце лошиця, бий мене грім! Справжня красуня! Не диво, що вам так кортіло зловити її. Боже правий, якби її вивести на ярмарок у нас в Баллінасло, можна було б заправити скільки завгодно, й ніхто б і торгуватися не став! Ну й красуня! Де ж ми її поставимо, паничу? В коралі разом з іншими?

– Ні, там її можуть захвицати. Припнемо її під повіткою. А гнідий перебуде цю ніч під деревами просто неба. Якщо в ньому є хоч трохи лицарства, він не буде проти. Скажи, Феліме, чи ти бачив коли таке прекрасне створіння? Я, звичайно, маю на думці кінську красу.

– Ні, паничу Морісе, зроду не бачив! А я ж таки мав справу з неабиякими кіньми в нас у Баллібалласі. Ну й красуня, просто взяв би її та з’їв! Хоч, правду сказати, вигляд у неї такий, що вона сама з’їсть кого хочеш. Ви ще не пробували її об’їжджати?

– Ні, Феліме, я не хочу з цим квапитися. Ось матиму час, то візьмуся до неї як слід. Шкода було б занапастити таке чудо природи. Почну приборкувати її уже в селищі.

– То ми їдемо до селища, паничу? Коли?

– Завтра. Вирушимо на світанку, щоб за день дістатися до форту.

– Хвалити Бога! Ну й радий же я! Не за себе, паничу Морісе, а за вас. Ви, мабуть, і не знаєте, що віскі в нас уже на денці? З того, як воно хлюпає в бутлі, його там заледве на раз лишилося. Ті шахраї у форті нечисті на руку. Мало того, що недоливають, так ще й розводять водою, отож нема в ньому справжньої міцності. Побий мене грім, галона[19] добрячого ірландського віскі нам вистачило б утричі надовше, ніж оцього американського пійла, як називають його самі янкі.

– Щодо віскі не турбуйся, Феліме. Гадаю, там ще вистачить і на сьогодні, і на те, щоб налити у флягу для завтрашньої подорожі. Не журися, старий баллібаллахцю! Ходім краще поставимо під повітку нашу плямисту красуню, а потім уже поговоримо на дозвіллі про новий запас того питва, що його, як я знаю, ти любиш більш за все на світі, окрім хіба себе самого.

– І вас, паничу Морісе! – докинув ірландець, кумедно підморгнувши.

Господар засміявся і скочив з коня.

Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.

Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий – ніхто, крім самого мустангера.

Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.

Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.

Фелім міг би приписати це палкому бажанню мустангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він врешті зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.

Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Фелімове запитання:

– Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?

– Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?

– Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат – «мучачас», чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.

– Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.

– Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.

– Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?

– Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.

– Та невже? І що ж я таке кажу?

– Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім’я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».

– Ім’я? Яке ім’я?

– А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам’ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім’я, і його я можу вам нагадати. Це ім’я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, – ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…

– Е! – перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. – Мало яке ім’я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!

– Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину – нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.

– Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.

– От і я б хотів це знати, – з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд. – І звісно ж, – провадив він, – я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це було б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?

– Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?

– Ні, паничу, не здається. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.

– Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?

– Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбитися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.

– Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?

– Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м’ясо і підігрію в горнятку.

– Гаразд, я почекаю.

– А може, щоб легше чекалося, вип’єте крапелиночку віскі?

– І то діло, налий.

– Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця – зовсім не той смак.

– З водою. Тільки принеси свіжої з річки.

Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей, коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.

Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.

– Це старий Зеб Стамп, – обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив поріг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.

Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мустангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.

Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічних ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків’я довгого мисливського ножа.

Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні – ніяких карбованих візерунків, – одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця – його вірна зброя і головне знаряддя його промислу – скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.

Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п’ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.

Ірландець Фелім уже згадував його ім’я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.

«Уроджений і питомий кентуккіець», – як казав він сам, коли його питали, звідки він родом, – Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.

З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.

– Добрий вечір! – коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.

– Добрий вечір, містере Стамп! – відповів господар, підводячись йому назустріч. – Заходьте, сідайте.

Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.

– Чорт би їх узяв, оці табуретки! – пробурчав він, видимо невдоволений такою позою. – Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді – хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.

– Спробуйте пересісти сюди, – мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку. – Тут вам буде зручніше.

Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.

– Ви, як завжди, пішки, містере Стамп?

– Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.

– Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?

– Я ще не з’їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.

– Але ж скрізь у Техасі так заведено.

– Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От вам кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.

– Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?

– Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.

– Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.

– Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика – він прив’язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.

– Оце нам пощастило! – вигукнув мустангер. – Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.

– А що то за мустанг? – з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.

– Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!

– Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!

– Он як?

– Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу – і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.

– Пойндекстер?

– Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.

Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга – і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!

– Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стамп? – сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.

Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.

Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:

– Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?

– Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, – дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!

Розділ VII. Нічні прикрощі

Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з’їдене, і ще по кілька – до люльки після вечері.

Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.

Проте ще задовго до півночі балачка згасла. Може, почасти й через те, що спорожнів заповітний бутель, та була ще одна, імовірніша причина, яка змусила співрозмовників подумати про відпочинок. Уранці мустангер збирався вирушити до селища на Леоні, і всі мали встати рано, щоб приготуватися до подорожі. Дикі коні були ще майже не приборкані, і їх належало зв’язати одне з одним, щоб не розбіглися в дорозі, та й чимало інших справ залишалося на ранок.

Мисливець пустив пастися на довгій мотузці свою «стару худобину» – так він називав миршаву конячину, на яку сідав верхи досить рідко, – і повернувся з ветхою поруділою ковдрою, що звичайно правила йому за постіль.

– Лягайте на моєму ліжку, – запропонував гостинний господар, – а я постелю собі кінську шкуру на підлозі.

– Ні, – відказав гість. – Ці ваші полички не для Зеба Стампа. Я люблю спати просто на землі. На ній і сон здоровший, і нема куди падати.

– Коли так, то влаштовуйтесь на підлозі. Отут затишне місце. Зараз я постелю вам шкуру.

– Не треба ніякої шкури, друже, марна ваша праця. Старий Зеб Стамп не спатиме на підлозі. Його постіль – зелена трава прерії.

– Як? Невже ви збираєтесь ночувати просто неба? – здивовано спитав мустангер, побачивши, що гість перекинув через плече свою стару ковдру й рушив до дверей.

– А тільки так.

– Але ж ніч дуже холодна, майже як під норд!

– Ну й біс із нею! Краще вже трохи змерзнути, ніж до ранку задихатися в чотирьох стінах.

– Та ні, ви, певне, жартуєте, містере Стамп?

– Мій молодий друже! – з притиском промовив мисливець, не відповідаючи прямо на запитання. – Ось уже шість років, як Зеб Стамп не вкладався спати під покрівлею. Колись я мав таку собі домівку в дуплі величезного платана, ще на Міссісіпі, коли була жива моя стара, – задля неї я і влаштував те житло. А коли вона померла, я перебрався спочатку до Луїзіани, а потім уже сюди. І відтоді в мене над головою тільки синє небо Техасу – і вдень, і вночі.

– Ну, коли ви хочете спати надворі…

– Таки хочу, – коротко відказав мисливець і, переступивши поріг, подався до лужка, що був між хатиною і річкою.

Він узяв із собою не лише свою стару ковдру – на руці в нього висіла скручена кільцями мотузка з кінського волосу, ярдів шість чи сім завдовжки, так зване кабрієсто, що ним звичайно припинають коней на пасовищі. Але цього разу мотузка призначалась на інше.

Пильно оглянувши траву на кілька ярдів навколо себе, – світив місяць, і видно було досить добре, – Зеб Стамп ретельно розіклав на траві мотузку, обвівши нею оглянуту місцину так, щоб усередині можна було лягти. А тоді вступив у те коло, закутався в ковдру і спокійно простягся на траві. За якусь хвилину він начебто вже й спав.

Він таки справді спав – про це свідчив його рівний і гучний віддих. Маючи добре здоров’я і чисте сумління, Зеб Стамп завжди засинав одразу ж, тільки-но лягав.

Та спочивати йому довелось не довго. Весь час перед тим за кожним його рухом стежила пара цікавих очей – то були очі Феліма О’Нійла.

– Правий Боже! – пробурмотів ірландець сам до себе. – З якого це доброго дива старий обгородився мотузкою?..

Якийсь час цікавість змагалася в ньому з чемністю, але зрештою взяла гору перша, і тільки-но мисливець захропів, як Фелім підкрався до нього, труснув за плече й виклав своє запитання.

– Хай тобі чорт, клятий ірландський осел! – вигукнув Зеб Стамп, не приховуючи досади. – Я був подумав, що це вже ранок… Навіщо я обводжу себе мотузкою? Та навіщо ж, як не на те, щоб не залізла якась погань!

– Яка погань, містере Стамп? Змії, чи що?

– Та звісно ж, що змії, хай тобі абищо! Іди-но вже спати.

Незважаючи на те, що йому так гостро вичитали, Фелім повернувся до хатини видимо задоволений. «Як не рахувати індіанців, – не раз казав він, – то найгірше в Техасі – це всяке отруйне гаддя. Відколи тут живу, я ще жодної ночі не спав як годиться: з думки не йдуть ці кляті плазуни, а тільки-но заснеш – і вві сні їх побачиш. Ото шкода, що святий Патрик не навідав Техасу перед тим, як спочити в бозі[20]».

Живучи в лісі, на відлюдді, Фелім майже ні з ким не спілкувався, отож і не знав про таку властивість кабрієсто. Він вирішив одразу ж застосувати нове знання на ділі. Тихенько, щоб не збудити господаря, який уже спав, він зайшов до хатини, зняв з кілка волосяну мотузку, а тоді вислизнув надвір і, поступово розмотуючи мотузку, виклав її навколо стін оселі.

Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:

– Ну, Феліме О’Нійл, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!

Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патрика, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.

Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком – і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.

Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.

Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.

– Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! – процідив він крізь зуби. – Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку – була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря – хоч той теж ірландець, але людина гідна… Певне, я вже так і не засну до ранку.

Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.

Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.

Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.

– Змія! – пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії. – Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка… А-а, впізнав! Це ж «курочка». Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!

В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.

Але ця змія не була отруйна. Навпаки – зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву «курочка». А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.

Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.

Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо «курочка», наразившись на кабріесто, миттю повернула назад і поповзла геть.

Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити – чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з’явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну «курочку» його неприязнь не поширювалась – про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:

– Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів’я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга… Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.

– Ну, містере Фелім, начувайся! – вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна. – Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні – то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!

Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.

Повернувшись до своєї трав’яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:

– Плазун звідти через мотузку ніяк не вибереться – це ясно. Так само ясно й те, що, шукаючи виходу, він повзатиме по всій хатині. І якщо десь за півгодини не залізе на того ірландського бевзя, то старий Зеб Стамп сам бевзь… Еге! Що це там? Здається, вже…

Якби мисливець і хотів сказати ще щось, то однаково не почув би й сам себе, бо в цю мить зчинився такий ґвалт, що, напевне, переполохав усе живе по берегах Аламо й на кілька миль в окрузі.

Почалося з людського крику – чи, краще сказати, зойку, – такого, що міг вихопитися тільки з ірландської горлянки. І справді, той моторошний звук видав не хто інший, як Фелім О’Нійл. Та вже наступної миті голос його потонув у хорі собачого гавкоту й кінського форкання та іржання, і цей лемент тривав кілька хвилин безперестанку.

– Що сталося? – запитав мустангер, підхопившись з ліжка й навпомацки пробираючись до свого нажаханого слуги. – Який біс у тебе вселився, Феліме? Чи ти побачив привида?

– Ой паничу! Куди гірше, Бог мені свідок! На мене напала змія! Геть усього покусала! О святий Патрику, я нещасний пропащий грішник! Тепер я напевне помру!

– Покусала, кажеш? Де? – спитав Моріс, квапливо засвічуючи світло, і разом зі старим мисливцем, що вже прибіг до хатини, почав оглядати тіло слуги. – Не бачу ніяких укусів, – провадив він, повертаючи Феліма на всі боки й пильно досліджуючи кожну п’ядь його шкіри.

– Жодної подряпинки, – коротко докинув Стамп.

– Не покусала? Ну, хвалити Бога! Але ж вона повзала по мені, от наче й зараз відчуваю, холодна, мов милостиня.

– А чи була тут взагалі змія? – спитав Моріс, не дуже вірячи Фелімовим словам. – Мабуть, це тобі просто наснилося, Феліме.

– Ой ні, не наснилося, паничу! Справжнісінька змія! Хай мене грім поб’є, коли брешу!

– Схоже на те, що змія таки була, – сухо зауважив мисливець. – Ану подивимось, може, й знайдемо її. Та все ж дивно. Навколо хатини лежить волосяна мотузка, то як же змія перелізла через неї?.. Ага, онде вона! – Зеб Стамп показав у куток, де, згорнувшись кільцями, лежала змія. – Е, та це ж усього-на-всього «курочка»! – вигукнув він. – Від неї шкоди не більш, як від голуба. Не могла вона тебе покусати, містере Феліме, але ми її однак скараємо.

З цими словами старий мисливець схопив плазуна, підняв високо над головою і так пожбурив на підлогу, що мало не вибив з нього дух.

– Ну от, містере Феліме! – мовив він, довершуючи справу підбором свого важкого чобота. – Тепер лягай собі й спи спокійно до самого ранку. Чого-чого, а змій уже можеш не боятися.

Штовхаючи ногою поперед себе мертвого плазуна, Зеб Стамп вийшов з хатини. А тоді, весело посміюючись сам до себе, знову простягся на моріжку на весь свій велетенський зріст – уже втретє за ту ніч.

Розділ VIII. Слід отруйної стоноги

Коли із змією було покінчено, скрізь довкола відновився мир і спокій. Скавуління собаки затихло разом з криками Феліма. Мустанги знову тихо стояли під тінястими деревами.

У хатині теж запала тиша; чути було тільки, як час від часу неспокійно перевертається на своїй постілці Фелім, що втратив віру в захист властивості кабрієсто.

Та й надворі тишу порушував лише один звук, хоча й зовсім не схожий на вовтузіння в хатині. Він був чимось середнім між крокодилячим риком і кумканням жаби-вола; та оскільки цей звук виходив з ніздрів Зеба Стампа, то міг бути тільки хропінням заснулого мисливця. А його неабияка гучність свідчила, що той спить здоровим, міцним сном.

Так воно й було. Мисливець заснув майже в ту саму мить, як востаннє ліг усередині свого мотузяного кола. Помстившись ірландцеві за урваний сон, він ураз заспокоївся і тепер знову спокійнісінько хропів.

Майже годину тривав цей перегук таких різних звуків, і до нього вряди-годи долучався крик великої вухатої сови чи жалісне квиління койота.

Аж ось знову, так само зненацька, гримнув уже знайомий хор, що його заспівувачем знову був той-таки горлатий ірландець.

– Ой лишенько! – заволав він так, що одразу збудив не тільки свого господаря в хатині, але й гостя надворі. – Пресвята Богородице! Пречиста Діво! Порятуй мене, порятуй!

– Від чого тебе рятувати? – спитав мустангер, знову схоплюючись з ліжка й похапцем засвічуючи світло. – Що з тобою таке, бісів ти сину?

– Ще одна змія, ваша милосте! Ой, та ще й куди лихіша за ту, яку вбив містер Стамп, от щоб я пропав! Вона покусала мені груди. Де вона проповзла, там так усе горить, немов наш коваль у Баллібалласі припік розжареним залізом!

– Хай тобі сто чортів, поганий ти тхір! – загорлав Зеб Стамп, ставши на порозі зі своєю ковдрою на плечах і заповнивши собою весь дверний отвір. – Це вже другий раз ти збудив мене, клятий ірландський дурню!.. Ви вже мені пробачте, містере Джеральд, я знаю, дурні є скрізь, і в Америці їх не менше, ніж в Ірландії, але такого дурноверхого йолопа, як оцей ваш Фелім, мені ще зроду не траплялося бачити. Як на мене, то ми сьогодні так і не заснемо, коли не втопимо його в річці!

– Ой, містере Стамп, любий, не кажіть такого! Клянуся вам обом, що тут ще одна змія. Я певен, вона й досі в хатині. Ось лише хвилину тому вона повзала по мені.

– Мабуть, це тобі наснилося, – напівзапитально мовив мисливець, уже спокійнішим тоном. – Кажу ж тобі, ніяка техаська змія не переповзе через волосяну мотузку. А ота, певне, була вже в хатині, коли ти надумав обгородитись. Навряд, щоб їх залізло сюди аж дві. Ось ми зараз подивимось…

– Ой лишенько! Та ви погляньте! – закричав ірландець, задираючи сорочку на грудях. – Осьде її слід, якраз на ребрах! Я ж вам кажу, що тут була ще одна змія! О пресвята Богородице, що ж зі мною буде? Пече, як вогнем!

– Змія? – вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку. – Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!

– Ще гірше за змію? – в розпачі заволав Фелім. – Гірше, кажете, містере Стамп? Ви гадаєте, це небезпечно?

– Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…

– Ой містере Стамп, краще й не кажіть!

– Що це? – спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем. – Що воно таке, скажіть? – повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак. – Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?

– Дуже небезпечне, містере Моріс, – відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.

– Але що це таке? – нетерпляче спитав мустангер.

– Слід отруйної стоноги.

– Отруйної стоноги? Вона вкусила його?

– Та наче ні. Але цього й не потрібно. Їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.

– Сили небесні! Невже це правда?

– Так, містере Моріс. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.

Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.

Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши, – хоча й сам не дуже в те вірив, – що ніякої небезпеки немає.

А ще за хвилину по тому в дверях з’явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва – й слуга, й господар – відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса орегано.

– Не журися, містере Феліме! – заспокійливо сказав Зеб Стамп. – Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку, – швидше, ніж згорить кинута в огонь пір’їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу… Містере Морісе, пошукайте, чим його перев’язати, а я тим часом наготую припарку.

Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м’якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, «припарку» до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.

«Припарка» подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги, – ця гидка істота, на відміну від змій, не боїться волосяної мотузки, – мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.

З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від’їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив’язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.

– Та годі вам, друже! – вигукнув Зеб Стамп, з подивом спостерігаючи за мустангером. – Зовсім ні до чого аж так її чепурити. Вудлі Пойндекстер не з тих, хто відмовляється від свого слова. Ви й так отримаєте ті дві сотні, не будь я Зеб Стамп. І хай мене чорти візьмуть, коли вона не варта цих грошей!

Моріс нічого не відповів на слова старого мисливця, проте ледь помітна усмішка в кутиках його уст давала взнаки, що кентуккієць зовсім не так зрозумів причину його ретельності.

Не минуло й години, як мустангер вирушив у дорогу верхи на своєму гнідому, ведучи за собою на ласо плямисту лошицю. Позаду, під наглядом Феліма, легким клусом біг табунець призначених на продаж мустангів. Зеб Стамп, молотячи п’ятами по боках свою «стару худобину», насилу встигав за ними. А позад усіх, обережно ступаючи по колючій траві, тюпав Тара.

Хатину залишили напризволяще, щільно причинивши обтягнуті кінською шкурою двері, щоб туди не забрели непрохані чотириногі гості. І тепер навколишню тишу час від часу порушувало тільки пугукання вухатої сови, або пронизливий крик пуми, або жалісне дзявкання голодного койота.

Розділ IX. Прикордонний форт

Над фортом Індж на високій щоглі майорить американський прапор, кидаючи колихливу тінь на незвичайну, цікаву для допитливого ока картину.

Це картина справжнього прикордонного життя, – вірогідно змалювати яке зміг би хіба що Верне-молодший[21], – життя напіввійськового й напівцивільного, напівдикого й напівцивілізованого, де можна побачити людей, що різняться між собою і кольором шкіри, і одягом, і родом занять і належать відповідно чи то до різних полюсів цього строкатого світу, чи то до численних проміжних верств.

Та й місце дії – сам форт як такий – має не менш дивовижний вигляд. Отой прапор майорить не над бастіонами й зубчастими мурами, отіняє не каземати й таємні ходи, не рови, вали й бруствери – там немає нічого притаманного справжній фортеці. Є лише грубий частокіл із стовбурів алгаробії, всередині якого споруджено навіс-стайню на двісті коней. Поза частоколом стоїть з десяток будівель найпримітивнішої архітектури – здебільшого просто плетені з гілля та обмазані глиною хатини-хакале.

В найбільшій будівлі міститься казарма, за нею – лазарет та інтендантські склади; з одного боку гауптвахта, з другого – на кращому місці – їдальня та офіцерські помешкання; усе те вкрай просте на вигляд – стіни поштукатурено й вибілено вапном, якого так багато по берегах Леони, – усе дуже чисте й охайне, як і належить бути місцю, де розквартироване військо великої цивілізованої нації. Такий-от він, форт Індж.

Трохи далі в око впадає ще одна група будівель, майже така сама на вигляд, як щойно змальована під назвою форт. І хоч прапор їх не отіняє, вони також перебувають під його захистом, бо саме йому завдячують своїм виникненням і існуванням. Це зародок одного з тих селищ, які звичайно з’являються поблизу американських військових постів, щоб у не дуже далекому майбутньому стати містечками, а може, й великими містами.

А тим часом його населення складається з маркітанта[22], в чиїй крамничці можна купити всякий дріб’язок, що не входить до військового пайка; з господаря заїзду та бару при ньому, що приваблює нероб гранчастими пляшками на полицях; двох картярів-професіоналів, які, конкуруючи між собою, з допомогою фараона і монте[23] видобувають із кишень місцевого воїнства переважну частину його платні, кільканадцяти темнооких сеньйорит досить сумнівної репутації і такого ж числа мисливців, погоничів, мустангерів та людей без певних прикмет – такі крутяться коло військових поселень чи не в кожній країні.

Будинки, в яких мешкав ця різномаста людність, розташовано не без ладу. Як видно, всі вони належать одному підприємцеві. Вони стоять навколо «площі», де, замість ліхтарних стовпів чи статуй, над витоптаною травою стримить стовбур усохлого кипариса та ще кущ акації.

Річка Леона – тут вона ще майже струмок – тече позад форту й селища. Попереду розкинулась яскраво-зелена рівнина, облямована вдалині темнішою смугою лісу, де могутні дуби, горіхи й в’язи борються за існування з колючими кактусами та безліччю витких і повзучих рослин-паразитів, майже невідомих ботанікам. На південь і на схід уздовж берега річки розкидано будинки – це садиби плантаторів. Деякі з них, дуже прості на вигляд, споруджено недавно, кілька інших, претензійнішої архітектури, видимо давнішого походження. Один з них привертає особливу увагу – великий будинок з пласким дахом і зубчастим парапетом; його білі стіни вирізняються на зеленому тлі парку, що обступив його півкільцем. Це – гасієнда[24] Каса-дель-Корво.

Звернувши погляд на північ, ви побачите чудернацьку самотню гору – величезний скелястий конус, що на кількасот футів підноситься над рівниною; а за ним у туманній далині видно хвилясті обриси Гвадалупських гір, що вивершують те високе й майже не досліджене плоскогір’я, Льяно-Естакадо.

Погляньте вгору – і ви побачите небо, напівсапфірове, напівбірюзове. Удень – ясне-ясне, без жодної хмаринки, тільки з золотим кружалом сонця; уночі – всіяне зорями, немовби викуваними із ясної сталі, з чітко окресленим місячним диском, що виблискує щирим сріблом.

Погляньте вниз о тій порі, коли вже зникли зорі й місяць і насичений пахощами квітів вітрець з Мексиканської затоки налітає на прапор над фортом і розгортає його перед вранішнім світлом; тож погляньте – і ви побачите оту картину, що її мав би намалювати Верне, таку яскраву й виразну, таку багату різноманітними постатями, вбранням, барвами, що її годі описати пером.

На цій живій картині ви розпізнаєте людей у військовій формі Сполучених Штатів: у голубій – піхотинців, у темнішій, майже синій – драгунів і в ледь зеленкуватій – кінних стрільців. Не всі вони у повній формі – лише черговий офіцер, начальник варти й самі вартові, їхні товариші, вільні від служби, тиняються коло казарми і в загорожі, де стайня, у червоних фланелевих сорочках, м’яких капелюхах і нечищених чоботах.

Їх можна побачити і в товаристві людей, одягнених аж ніяк не по-військовому: кремезних мисливців у сорочках з оленячої шкіри й таких самих гетрах, скотарів і мустангерів, убраних під мексиканців, та й самих мексиканців у широких білих штанях, із серапе на плечах, у чоботях з величезними острогами та хвацько зсунутих набакир глянсуватих сомбреро. Деякі розмовляють з індіанцями, що прийшли сюди торгувати чи вести мирні переговори, – їхні намети видно трохи оддалік, а червоні, зелені, сині ковдри, накинуті на плечі, надають їхнім постатям мальовничості і майже класичної краси, якої не можуть зіпсувати навіть страхітливо розмальована шкіра й липке від бруду чорне волосся, подовжене пасмами з кінських хвостів.

Уявіть собі цей строкатий натовп у різноманітному вбранні, що говорить про походження, рід занять і становище його власників; докиньте то там, то там чорношкірого сина Африки – офіцерського слугу чи посильного з котроїсь сусідньої плантації; уявіть, як ці люди стоять окремими купками й про щось балакають або ж походжають по вільній місцині, де спинилося кілька фургонів; уявіть ще дві невеликі гармати на лафетах і поруч зарядні ящики; один чи два намети, де живуть офіцери, що задля оригінальності воліють спати під полотняною покрівлею; зіставлені в піраміду гвинтівки солдатів варти… Уявіть собі все це – і перед вашим внутрішнім зором постане правдива картина військового форту на кордоні Техасу, на самому краю цивілізованого світу.

Десь за тиждень після того як плантатор з Луїзіани приїхав у свій новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.

Усі вони були молоді – найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.

Вони саме були вільні від служби й знічев’я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім’ю.

– Буде щось ніби новосілля, – сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону. – Спершу обід, потім танці – неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.

– Аристократів? – засміявся лейтенант драгунів. – Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.

– Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою красунею.

– О-он як? – протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому. – Виходить, ця міс Пойндекстер має бути з біса гарна.

– Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.

– То вона кокетка? – з осудом запитав стрілець.

– Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відкоша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.

– Дівчина якраз для мене, – жартівливо мовив молодий драгун. – Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумен, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!

– Ось що, Генкоку, – відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі, – я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.

– Отакої, Слоумен! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.

– Але не таких прекрасних.

– Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.

– Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.

– А коли ж це було?

– Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: «Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна».

– Півтора року – чимало часу, – розважливо сказав Кросмен, – а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?

– Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.

– Ну, капітане Слоумен! – вигукнув драгунський лейтенант. – Слово честі, ви так розпалили мою цікавість, що я вже майже закоханий у ту Луїзу Пойндекстер.

– Та перше ніж ви закохаєтесь остаточно, – серйозно мовив капітан, – дозвольте мені застерегти вас. У красуні є сторож, такий собі лихий дух.

– Певне, брат? Так звичайно говорять про брата.

– Брата вона має, але це не він. Її брат – добрий, благородний юнак, єдиний із знайомих мені Пойндекстерів, кого не точить власна гордість.

– Тоді аристократичний батько? Ну, навряд чи він буде проти того, щоб поріднитися з Генкоками.

– А от я цього не певен. Адже Генкоки – янкі з півночі, а він – гордий південець! Та я мав на думці не старого Пойндекстера.

– Хто ж тоді той лихий дух? Чи, може, він справді не людина, а дух?

– Та ні, людина, принаймні на вигляд. Це її кузен, досить неприємний тип. Звуть його Кассій Колхаун.

– Я начебто десь чув це ім’я.

– Я теж, – докинув стрілець.

– Його чув майже кожен, хто був так чи так причетний до мексиканської війни, тобто брав участь у поході Скотта[25]. Про Кассія Колхауна тоді чимало говорили й здебільшого не дуже схвально. Він був капітаном у полку волонтерів штату Міссісіпі – він звідти родом, – але його частіше бачили за картярським столом, аніж у полкових казармах. Там сталося два чи три випадки, після яких він здобув лиху славу задираки. Але то було ще перед мексиканською війною. Серед новоорлеанських шибайголів його добре знали і вважали небезпечним.

– То й що? – трохи зачіпливо спитав молодий драгун. – Кого цікавить, чи він небезпечний, той містер Кассій Колхаун, чи ні? В усякому разі, мені до нього байдужісінько. Ви ж самі казали, що він їй тільки кузен, хіба не так?

– Мабуть, не тільки. Я маю підстави гадати, що він залицяється до неї.

– І вона приймає його залицяння?

– Цього я сказати не можу. Я лише знаю, чи, певніше, здогадуюсь, що він у великій шані в її батька. І мені казали чому, – щоправда, це тільки чутки, але цілком вірогідні. Звичайна історія: залежність через позичені гроші. Пойндекстер уже далеко не той багатій, що був колись, а то б ми ніколи не побачили його в цій глушині.

– Коли його дочка справді така принадна, як ви кажете, то, мабуть, тут незабаром з’явиться і капітан Кассій Колхаун?

– Незабаром? То ви нічого не знаєте? Він уже тут, приїхав разом з Пойндекстерами й оселився в їхньому домі. Дехто каже, що й він уклав свої гроші в цю плантацію. Не далі як сьогодні вранці я бачив його в барі: він дудлив віскі й хизувався, як і раніш.

– Такий смаглявий чоловік років тридцяти, в синьому сюртуку напіввійськового крою і з револьвером Кольта при боці?

– Атож, і з мисливським ножем у внутрішній кишені. Оце ж він і є.

– Вигляд у нього досить зухвалий, – зауважив молодий стрілець, – і якщо він справді задирака, то зовнішність це тільки підтверджує.

– До біса його зовнішність! – із серцем вигукнув драгун. – Ми ж бо офіцери війська дядька Сема[26], і нам не личить боятися чийогось там вигляду, та й самого того задираки. Нехай лиш спробує зачепити мене, то я покажу йому, що вмію спускати курок так само швидко, як і він.

У цю мить сурма покликала їх до ранкового шикування – цієї церемонії в невеличкому прикордонному форті дотримувались так само неухильно, як і в армійському корпусі, – і троє офіцерів розійшлися готувати свої роти до огляду, що його провадив майор, комендант форту.

Розділ X. Каса-дель-Корво

Маєток, або ж гасієнда, Каса-дель-Корво простягся вподовж лісистої долини Леони більш як на три милі і вдвічі далі сягав на південь у прерію.

Сам будинок, що його звичайно, хоча й неправильно, також називали гасієндою, стояв на віддалі гарматного пострілу від форту Індж, і звідти було трохи видно білі стіни – решту будинку заступали високі дерева, що росли по берегах річки.

Місце для гасієнди було обрано не зовсім звичайне, що, безперечно, випливало з міркувань оборони: будинок закладали в ті часи, коли поселенцям ще загрожували набіги індіанців; а втім, ця небезпека не минула й тепер.

Річка виписує тут закрут у формі підкови – таку собі дугу на три чверті кола, а гасієнду споруджено на прямій, що з’єднує її кінці, а краще сказати – на прилеглій до неї площі всередині дуги. Звідти й назва: «Каса-дель-Корво», або ж «Будинок на закруті».

Чільна стіна будинку дивиться на прерію, що розляглась аж ген до обрію, утворивши перед будинком такий розкішний луг, що проти нього будь-який королівський парк видасться тісною загородою.

Архітектурний стиль Каса-дель-Корво, так само як і інших великих поміщицьких будинків у Мексиці, найкраще б назвати мавритансько-мексиканським: це одноповерхові будівлі з пласким дахом – асотеєю, – обнесеним з усіх боків парапетом; на вимощеному плитами внутрішньому подвір’ї, що зветься патіо, – фонтан і кам’яні сходи на дах; у чільній стіні – масивні дерев’яні ворота головного входу, а обабіч них – по два чи три віконця з міцними залізними ґратами. Оце, в загальних рисах, опис мексиканської гасієнди, і Каса-дель-Корво мало чим різнилася від цього зразка, поширеного майже на всьому величезному терені Іспанської Америки[27].

Такий-от будинок із садибою прикрашав новопридбані володіння плантатора з Луїзіани.

Поки що будинок не зазнав ніяких змін ні зовні, ні всередині – коли не брати до уваги його мешканців. У дворі та внутрішніх приміщеннях, де колись можна було побачити лише людей, вигляд яких незаперечно свідчив про їхнє іспанське походження, тепер впадали в око обличчя наполовину англосаксонського, наполовину франко-американського типу, а замість багатої, співучої мови Андалусії чулася різка горлова напівтевтонська говірка, що її лише вряди-годи перебивала м’якіша французька мова креолів.

Більш помітні переміни сталися поза стінами будинку, де стояли купкою, мов невеличке сільце, криті листям юки хатини-хакале, що колись були оселями пеонів[28] та іншого під’яремного люду. Там, де серед прерії, брязкаючи острогами, гордо виступав високий худий вакеро[29] у крислатому чорному капелюсі й картатому серапе, тепер походжає владний наглядач у синій вовняній куртці, раз по раз ляскаючи канчуком; а там, де червоношкірі нащадки ацтеків[30], ледь прикривши тіло овечою шкурою, сумно бродили коло своїх хакале, тепер від рана до темна сокотять веселою новоорлеанською говіркою, співають і танцюють сини та дочки Африки, неначе спростовуючи твердження, що рабство – це лихо.

Чи на краще така переміна в маєтку Каса-дель-Корво?

Був час, коли англійці відповіли б на це одностайним «ні!» – так що ні в кого б не виникло ані найменшого сумніву в їхній щирості.

О людська несталість і лицемірство! Наше так довго плекане співчуття до рабів виявилося чистісінькою облудою. Пішовши на поводу в олігархії[31], – не в родової аристократії нашої країни (вона занадто горда, щоб вдатися до таких ницих підступів), а в олігархії вискочнів-інтриганів, які пролізли до керма влади в усіх галузях життя, – отож, пішовши на поводу в цих запеклих змовників проти прав народу, Англія зрадила свої так гучно проголошені засади й знехтувала довіру, яку відкрито виявили до неї всі нації.

Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флоринді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.

Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флоринді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.

А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.

Прийшовши до кімнати, Флоринда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.

– Ой, панночко Луї! – казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині. – Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.

Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне – мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого капітанового кольору – такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.

– Ах, – провадила далі Флоринда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало капітановим полиском на її чорній руці, – якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!

– Про що це ти, дівчино? – спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій. – Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?

– Та ну, хіба ж панночка не розуміє?

– Кажу ж тобі, не розумію.

– Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.

– Але хто, хто?

– Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту – ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.

Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флоринда з її, Луїзиними, розкішними косами.

– То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?

– Е ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд… Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.

– Ти навчилася говорити лестощі, Флориндо.

– Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!

Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. Її краса впадала в очі всім – і знайомим, і незнайомим, – а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все її обличчя. Риси його були бездоганно класичні – саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксителя[32]; але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.

Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність – адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.

На захоплену похвалу Флоринди вона лише засміялася – безтурботно, але без найменшого відтінку недовіри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу – не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль, – і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.

Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флоринда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки – якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.

– Ах! – провадила вона, ніби сама до себе. – Якби Флоринді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!

– Зітхала? – перепитала господиня, вражена її останніми словами. – Що ти хочеш цим сказати?

– Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флоринда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.

– Флориндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?

– Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флоринда – ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. Їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить вам усе як є. Ви не розгнівались?

– Та звісно, що ні. Чого б я мала гніватись на тебе, дівчино? Я не гніваюсь, та й не казала тобі, що гніваюсь. Але ти помиляєшся. Те, що ти нібито бачила або чула, то тільки твоя фантазія. Щоб я зітхала – де ж пак! Маю зараз інший клопіт: сьогодні в нас буде мало не сотня гостей, та ще й здебільшого незнайомі. Будуть і молоді плантатори, й офіцери, яких ти заманила б у тенета, коли б мала мої коси. Ха-ха-ха! А от я не бажаю зваблювати їх, ані одного! Отож роби з моїми косами що хочеш, тільки не плети з них тенет.

– Ой, панночко Луї, ви це правду кажете? – спитала негритянка з неприхованою цікавістю. – Кажете, жоден з тих джентльменів вам не до вподоби? А там є два чи три дуже-дуже гарні. Один плантатор, двоє – офіцери, усі молоді. Ви ж знаєте, про кого я кажу. Всі вони так коло вас упадали! Ви певні, панночко, що не зітхаєте за котримсь із них?

– Знову ти про ті зітхання! – засміялася Луїза. – Годі, Флориндо, ми гайнуємо час. Не забувай, що я маю заздалегідь бути у вітальні, зустрічати всіх отих гостей. А мені потрібно хоч півгодини, щоб перепочити й набратись доброго настрою перед таким великим прийомом.

– Не турбуйтеся, панночко Луї, не турбуйтеся. Я одягну вас швидко, ви ще матимете хтозна-скільки часу. Та й що там вас одягати! Боже мій, на вас хоч що надягни, ви однаково прегарна. Нехай і в балахоні, в яких ото збирають бавовну, – і то будете красуня.

– Ти стала така підлесниця, Флориндо! Я починаю думати, що тобі від мене чогось треба. Може, хочеш, щоб я помирила тебе з Плутоном?

– Ні, панночко. Плутон мені більше не приятель. Він показав себе таким боягузом, як ото нас спостигла буря в чорній прерії! Ой, панночко Луї, і що б ми робили, коли б не трапився нам отой молодий білий джентльмен на гнідому коні!

– Коли б не він, люба моя Флориндо, то ні тебе, ні мене тут, напевне, зараз не було б.

– Ой панночко, а який же він гожий із себе, правда? Ви ж бачили його прегарне обличчя. І його густе волосся – воно достоту такого ж кольору, як ваші коси, тільки трохи кучерявиться, як от у мене. Куди там до нього тому молодому плантаторові чи офіцерам з форту! Наші негри кажуть, ніби він така ж сама потолоч, як і вони, просто злидень з білою шкірою. Ну й що з того? Зате він такий красень, що я й сама б за ним зітхала. Еге ж, справжнісінький красень!

До цієї хвилини молода креолка мала незворушний вигляд. Але тепер їй забракло сили. Чи то випадково, чи то зумисне, Флоринда торкнула в душі господині найчутливішу струну.

Та Луїза аж ніяк не хотіла звіряти свою таємницю, нехай би й рабині, і вона зітхнула з полегкістю, почувши надворі гучні голоси, – то була слушна нагода закінчити туалет, а разом з ним и дражливу розмову, в яку вона воліла б не заглиблюватись.

Розділ XI. Несподіваний гість

– Гей ти, нігере! Де твій хазяїн?

– Мас'[33] Пойндекстер, сер? Старий чи молодий?

– На біса мені молодий? Я кажу про містера Пойндекстера. Де він?

– Еге, сер, вони обоє вдома, чи то пак обоє не вдома, і старий хазяїн, і молодий – мас' Генрі. Вони отам біля річки, де роблять нову огорожу. Еге, сер, вони обоє там.

– Біля річки? Це далеко звідси?

– Еге, сер. Нігер гадає, десь миль зо три-чотири, як не більше.

– Три-чотири милі? Та ти, нігере, як я бачу, геть дурний. Плантація містера Пойндекстера не може сягати так далеко, а він, здається мені, не з тих, хто ставить огорожі на чужій землі. Слухай-но! А коли він має повернутися, хоч це ти знаєш?

– Вони обоє скоро мають бути, і молодий хазяїн, і старий, і мас' Колхаун теж. Еге, тут сьогодні великий день – нюхніть лиш, як пахтить з кухні. Ого-го! Буде все, що ви хочете, – і смаженина, і варенина, і печеня, й пироги, й курчата. Незгірш як ото колись на Міссісіпі. Еге, дай Боже здоров'я старому мас' Пойндекстеру! З ним не пропадеш. А вас, пане, не кликали? Ви не знайомі з нашим хазяїном?

– Хай тобі чорт, нігере, хіба ти мене не пам’ятаєш? А я оце придивився до твоєї чорної мармизи і впізнав тебе.

– Милий Боже! Та невже це мас’ Стамп, що возив нам на стару плантацію оленину та індиків? Еге ж, таки він!.. Та звісно ж, мас’ Стамп, цей нігер добре вас пам’ятає, так наче бачив тільки ’завчора. – Милий Боже! Та днями, та мене тут не було. Я ж тепер кучер, вожу в кареті нашу молоду хазяйку, нашу кралю міс Лу. Бог свідок, мас’, вона таки прегарна панночка. Кажуть, до неї навіть Флоринді далеко братися… Ну, та дарма, мас’ Стамп, ви пождіть трохи, поки вернеться старий хазяїн. Він уже от-от має бути.

– Ну що ж, коли так, то почекаю, – сказав мисливець, неквапливо злазячи з сідла. – І ось що, хлопче, – провадив він, віддавши поводи негрові. – Підкинь лиш моїй кобилі з півдесятка кукурудзяних качанів. Я більш як двадцять миль гнав худобину щодуху, блискавкою мчав, аби тільки прислужитись твоєму хазяїнові.

– О, містере Зебулон Стамп, це ви? – почувся дзвінкий голосок, і на веранді з’явилася Луїза Пойндекстер. – Я так і подумала, – сказала вона, підходячи до поруччя, – хоча й не сподівалася побачити вас так скоро. Ви ж казали, ніби маєте їхати кудись далеко. Ну, та я рада, що ви знову тут, і тато з Генрі будуть раді… Плутоне, збігай-но до Кло-куховарки, спитай, чим вона може нагодувати містера Стампа. Ви ж іще не обідали, я певна. І одяг на вас запорошений, тож ви просто з дороги? Гей, Флориндо! Ану мерщій до буфету, принеси чогось випити. Сьогодні так жарко, містера Стампа, напевне, мучить спрага… Що вам більше до смаку – портвейн, херес, кларет? А, згадала, ви завжди найдужче любили мононгахільське віскі. Здається, в нас і воно є. Пошукай, Флориндо. А ви, містере Стамп, заходьте на веранду, сідайте. Ви питали про тата? Він має повернутися з хвилини на хвилину. А я тим часом спробую розважити вас.

Якби молода господиня замовкла й раніше, вона однаково не дістала б скорої відповіді. Навіть і тепер минуло кілька секунд, перш ніж Зеб Стамп спромігся заговорити. Він стояв, утупивши в неї очі, й ніби занімів од захвату.

– Богом присягаюся, міс Луїзо! – нарешті здобувся він на слово. – Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!

Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум’янілими від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі – без сумніву.

– Побий мене грім! – знову вигукнув мисливець. – Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.

– Ай-ай-ай! Містере Стамп, містере Стамп, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своєї прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити… Поквапся там, Флориндо!.. Ви, здається, сказали, що найкраще вам смакує віскі?

– Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене анітрохи не змінив.

– Мас’ Стамп, ви розводите віскі водою? – спитала Флоринда, виходячи із склянкою, до половини наповненою «Мононгахілою».

– Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.

– Любий містере Стамп! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи цукру?

– Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмаку, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п’ю. Ану, покуштуємо!

Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флоринді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.

– Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав, – про отого плямистого мустанга.

– Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб забула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?

– Красеня – це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати – красуню.

– Що ви маєте на увазі?

– Цей мустанг – вона. Лошиця.

– А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?

– І чув, і бачив її, і руками торкався.

– Он як?

–Її вже зловлено.

– Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?

– Ви питаєте, хто зловив лошицю?

– Атож. Хто він?

– Ну звісно, що мустангер.

– Мустангер?

– Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.

– Як його звуть?

– Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім’я знаю – Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.

Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.

Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флоринди.

– Ой, панночко Лу! – вигукнула вона. – Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?

– Атож, Богом присягаюся! – підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання. – Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо, – ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися – вона буде ваша, старий Зеб Стамп ручиться за це.

– Ой, містере Стамп, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А тепер пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флориндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стамп, – провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос. – Якщо той… молодий джентльмен з’явиться, коли в нас будуть гості, – а він же з ними, певно, не знайомий, – то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стамп?

– Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.

– Та ви ж добре знаєте, кого я маю на думці! Отого молодого джентльмена… ну, того, що, як ви сказали, має привести коней.

– А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п’ят – і родом, і вихованням, і поводженням, – дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.

Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.

– Та мушу сказати вам щиро, – вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів, – цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер», – то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів, – може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.

– Ой, містере Стамп! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.

– Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.

– Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стамп… може, колись, – ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина, – мені знадобиться ваша дружня допомога.

– Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стамп. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.

– Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?

– Атож.

– Ви мали на увазі…

– Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.

Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.

– Гаразд, – мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення. – Не турбуйтеся, містере Стамп. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде, – якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?

– Та певне ж, коли ви мене просите.

– Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.

– Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу – почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.

У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею – Плутон, ще з більшою і важчою тацею.

– Любий ви наш велетню! – з удаваним докором відказала вона. – Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флоринда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta luego![34]

Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:

– Це моя доля, я відчуваю… я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути… Не маю сили, не можу, не хочу!

Розділ XII. Приборкання дикої лошиці

Чи не найприємніша частина мексиканського будинку – та, де за підлогу править дах, а за стелю небо, – так звана асотея. За гарної погоди – а в цьому сонячному краю вона завжди гарна – асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та «Сестер-близнят», коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони піднімаються на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.

О цій порі мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.

Цей приємний звичай – бавити надвечірні години на асотеї – залюбки наслідують і всі ті, кому випало оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.

От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину, – стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго[35] щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.

Товариство, що з’їхалося привітати Вудлі Пойндекстера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антоніо – давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-західного Техасу, – і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому «прийомі».

Плантатор не пошкодував ні зусиль, ні грошей, щоб надати цьому святу належної пишноти. Блискучі мундири та еполети офіцерів з форту, військовий оркестр того ж таки походження, добірні вина з льохів Каса-дель-Корво, куплені разом з маєтком, – одне слово, таке свято, як новосілля в Пойндекстерів, навряд чи й пам’ятав хто на берегах Леони.

Не менше вразила всіх і господиня дому, прекрасна дочка плантатора, донедавна найперша красуня Луїзіани, чия слава випередила її приїзд до Техасу, – вона походжала між зачарованих її красою гостей з усмішкою королеви й ласкавістю богині.

До неї, мов до яскравої зірки, були звернені десятки очей. Для багатьох дивитися на неї було справжнім щастям, але, мабуть, не менше знайшлося б і таких, кого точили зовсім інші почуття, – адже далеко не всіх тішить така краса.

А чи була щаслива вона сама?

Це запитання може видатися дивним, майже безглуздим. Оточена друзями, залицяльниками – з-поміж них принаймні один уже мало не молився на неї, а з десяток інших ще тільки чекала така доля, – молодими плантаторами, адвокатами, майбутніми державними діячами, дехто з яких уже здобув собі ім’я на цій дорозі, синами Марса – при зброї і такими, що зовсім недавно були при зброї, – чи ж могла вона не пишатися, не почувати себе безмірно щасливою? Отож таке запитання могла поставити хіба що людина стороння, незнайома із вдачею креолок, а надто із вдачею жінки, про яку йдеться.

Та був серед цього блискучого товариства один чоловік, аж ніяк не сторонній, хто чи не найпильніше стежив за кожним порухом молодої господині й намагався розгадати його значення. Тим чоловіком був Кассій Колхаун.

Куди б вона не пішла, він рушав за нею, але не слідком, не тінню, а віддалік, крадькома переходячи з місця на місце, чи то нагору, чи то вниз, а тоді ставав десь осторонь з удавано неуважливим виглядом, але весь час не спускав з ока двоюрідну сестру, – неначе перевдягнений поліційний агент, що вистежує злочинця.

Хоч як це дивно, він начебто зовсім не зважав на те, що Луїза казала у відповідь на компліменти, якими засипали її залицяльники, домагаючись бодай її усмішки, навіть на такі промовисті й поважні, з якими впадав коло неї молодий драгун Генкок. Усе те він слухав цілком незворушно, як ото слухаєш розмову, що не стосується ні тебе самого, ні твоїх знайомих. І тільки коли всі піднялися на асотею і Касій Колхаун побачив, як Луїза підійшла до парапету й пильно задивилася вдалину, стало очевидно, що він справді стежить за нею, і це не пройшло повз увагу декого з гостей. Ті, що стояли ближче до нього, ще не раз помічали такі його погляди, бо не раз повторювалось і те, що спричиняло їх.

Щокілька хвилин молода господиня Каса-дель-Корво підступала до парапету і немовби шукала очима щось на обрії. Чому вона так робила, ніхто не знав. Та ніхто про те й не замислювався, окрім Кассія Колхауна. Що ж до нього, то він таки мав свої здогади, і ті здогади краяли йому серце. А коли ген на краю прерії у світлі призахідного сонця з’явилися якісь рухливі цятки і ті, хто дивився туди з асотеї, невдовзі розпізнали в них табун коней у супроводі кількох вершників, відставний капітан уже міг сказати майже напевне, хто веде ту кавалькаду.

І ще одна людина напружено вдивлялася в ту далеку з’яву, хоча й з іншої причини. Задовго до того, як табун серед прерії привернув увагу гостей Вудлі Пойндекстера, дочка плантатора вже помітила його – тільки-но на обрії з’явилася хмарка куряви, така легенька й невиразна, що вгледіти її могли лише ті очі, які саме її шукали.

Від тієї миті молода креолка, й далі жваво розмовляючи з гістьми, нишком стежила, як та хмарка куряви все наближається, і вже здогадувалась, що то за курява, але думала, що знає про це сама вона.

– Дикі коні! – промовив майор, комендант форту Індж, поглянувши в кишенькову зорову трубку. – Хтось жене їх сюди, – додав він, ще раз піднісши до ока трубку. – А-а, тепер бачу – це Моріс-мустангер, він час від часу поповнює нашу стайню. Схоже на те, що він простує сюди, до вашої садиби, містере Пойндекстер.

– Коли це той молодик, якого ви назвали, то цілком можливо, – відказав власник Каса-дель-Корво. – Я домовився з ним, щоб він зловив для мене десятків зо три коней, то оце, мабуть, перша партія… Атож, здається, це таки він, – додав старий Пойндекстер, подивившись у зорову трубку.

– Я певен, що це він, – озвався син плантатора. – Отой вершник – Моріс Джеральд, я впізнав його.

Те саме могла б сказати й плантаторова дочка, але не озвалась і словом. Навпаки, вдавала, ніби все те анітрохи її не цікавить. Вона вже помітила недобрий погляд, що весь час невідривно стежив за нею.

Тим часом табун наблизився до садиби. Моріс Джеральд рівно сидів у сідлі, ведучи за собою на кінці ласо плямисту лошицю.

– Яка чудова! – воднораз вигукнуло кілька голосів, коли полонену лошицю, що аж тремтіла, збуджена незвичайною обстановкою, підвели до будинку.

– Вона цілком варта того, щоб спуститися вниз і поглянути на неї ближче, – сказала майорова дружина, дама запальної вдачі. – Хто хоче зійти вниз? Як ви, міс Пойндекстер?

– Та певне.

Відповідь молодої господині потонула в хорі інших голосів:

– Ходімо вниз!.. Усі ходімо вниз!..

На чолі з майоровою дружиною дами збігли вниз кам’яними сходами.

Чоловіки спустилися слідом за ними, і за хвилину ловець коней, який усе ще сидів у сідлі, та його полонянка опинилися в центрі загальної уваги.

Генрі Пойндекстер, що поспішив униз найперший, уже встиг щиро й приязно привітатися з мустангером. Луїза лише злегенька вклонилась у відповідь на його уклін. Якби вона виявила більшу увагу до торговця кіньми, – навіть зважаючи на те, що він уже мав честь познайомитися з нею, – це неабияк шокувало б добірне товариство.

Із усіх жінок лише майорова дружина привіталася з мустангером приязно, але й у її тоні вчувалася поблажлива зверхність. Зате його винагородив швидкий промовистий погляд, коли він зустрівся очима з молодою креолкою.

Та й не тільки її очі дивилися на мустангера прихильно. Він і справді був дуже гожий із себе, дарма що геть запорошений. Двадцять миль дороги наче зовсім не стомили його. Свіжий вітер прерії розрум’янив його обличчя, ледь бронзова від засмаги мідна шия у відкритому комірі сорочки ніби ще додавала його вроді мужності, і навіть дорожня курява в густій кучерявій чуприні не могла згасити природного блиску його волосся. Уся його зграбна постать виказувала неабияку силу та витривалість. Не одна пара жіночих очей крадькома позирала на нього, сподіваючись упіймати погляд молодого мустангера. Гарненька інтендантова небога захоплено до нього всміхалася. Дехто казав, ніби й дружина інтендантова накидає на нього оком, та, мабуть, то був просто наклеп, що йшов від лікаревої дружини, найпершої пліткарки в селищі.

– Як я бачу, – сказав Вудлі Пойндекстер, оглянувши з усіх боків дику лошицю, – це і є той мустанг, про якого казав старий Зеб Стамп?

– Той самісінький, – відповів на це сам старий мисливець, пробираючись до Моріса Джеральда, щоб допомогти йому. – Атож, містере Пойндекстер, це та самісінька тварина, та ще й лошичка…

– Еге ж, – підтакнув плантатор.

– Поки я доїхав туди, цей хлопчина уже встиг її зловити. Отож я наспів саме вчас, бо вона могла б піти повз ваші руки, а це ж засмутило б міс Луїзу.

– Ваша правда, містере Стамп! Ви такий дбайливий щодо мене. Не знаю навіть, чим я зможу вам віддячити, – сказала Луїза.

– Віддячити? Як я розумію, це означає зробити щось добре й мені. Це буде, міс, зовсім неважко. Та й не зробив я для вас анічогісінько аж такого – проїхався трохи прерією, ото й тільки. А побачити отаку красуню, як ви, верхи на цій лошичці, в капелюсі з перами та спідниці з довгим хвостом, – самого вже цього досить, щоб старий Зеб Стамп побіг вистрибом аж до Скелястих гір і назад.

– Ой містере Стамп, чи відучу я вас колись правити лестощі? Ви лиш озирніться довкола! Скільки тут таких, що заслуговують на ваші компліменти куди більше, ніж я!

– Та вже ж! – мовив Зеб, кинувши неуважний погляд на дам. – Хіба я що кажу – гожих жіночок тут до біса, таки справді до біса, а проте, як ото казали в нас у Луїзіані, другої такої Луїзи Пойндекстер годі шукати.

У відповідь на цю галантну мову пролунав дружний сміх, у якому можна було вчути хіба що зо два-три жіночі голоси.

– Я винен вам за цього мустанга двісті доларів, – мовив плантатор до Моріса, показуючи на плямисту лошицю. – Здається, саме таку ціну назвав вам містер Стамп?

– Я до цього торгу непричетний, – відказав мустангер, значливо, але люб’язно всміхаючись. – Отож не можу взяти від вас гроші. Ця лошиця не продається.

– Он як! – сказав плантатор, відступаючи назад з гордовито-розчарованим виглядом.

Його друзі плантатори, так само як і офіцери з форту, не могли приховати подиву, почувши, що Моріс Джеральд відмовився від такої щедрої пропозиції. Дві сотні доларів за невиїждженого мустанга, тимчасом як звичайна ціна становила від десяти до двадцяти доларів! Та чи він при своєму розумі, цей мустангер?

Але той не дав їм часу розмірковувати на цю тему.

– Містере Пойндекстер, – повів він далі тим самим люб’язним тоном, – ви дали мені таку добру ціну за інших коней – і до того ж заплатили наперед, – що я хотів би зробити подарунок, як кажуть у нас в Ірландії, на щастя. За цим нашим звичаєм, коли купівля відбувається в домі покупця, подарунок роблять не йому самому, а котрійсь із жінок у його родині. То чи не дозволите мені перенести цей ірландський звичай і сюди, в Техас?

– Авжеж!.. А чом би й ні! – озвалося враз кілька голосів, два чи три з них з виразним ірландським акцентом.

– Ну звісно, містере Джеральд, – відповів плантатор, поступаючись своїм консерватизмом на користь загальної думки. – Робіть як вам завгодно.

– Дякую, панове, дякую! – сказав мустангер, кинувши поблажливий погляд на людей, що вважали себе мало не його господарями. – Так от, нехай ця лошиця буде моїм подарунком на щастя, і, якщо міс Пойндекстер згодиться прийняти його, я почуватиму себе щедро винагородженим за ті три дні, що я згаяв на лови. Навіть якби ця плямиста красуня була найбездушнішою кокеткою, то й тоді навряд чи важче було б її полонити.

– Я приймаю ваш подарунок, сер, приймаю з вдячністю, – уперше за весь час озвалася молода креолка, невимушено виступаючи наперед. – Але мені здається… – провадила вона, показуючи на плямисту лошицю й водночас запитливо дивлячись в очі мустангерові, – мені здається, що ваша полонянка ще не приборкана. Вона аж тремтить зі страху перед невідомим майбутнім. І ще, чого доброго, не послухається поводів, якщо вуздечка буде їй не до душі. То що ж мені тоді, бідолашній, робити?

– А таки правда, Морісе! – сказав майор, не зрозумівши потаємного змісту Луїзиних слів і звертаючись до того, хто тільки й міг їх розгадати. – Міс Пойндекстер має рацію. Мустанг ще зовсім не виїжджений, це видно кожному. Ну ж бо, мій друже, навчіть його дечого!.. Пані й панове! – провадив майор, обернувшись до товариства. – Це видовище варте вашої уваги, особливо тих із вас, хто ще ніколи його не бачив… Ану, Морісе, сідайте верхи й покажіть нам своє мистецтво. Як видно, ця лошиця – твердий горішок.

– Ваша правда, майоре, горішок твердий! – відказав мустангер, швидко скинувши оком, тільки не на чотириногу полонянку, а на молоду креолку, і та, щоб не зрадити себе, тремтячи відступила за спини інших.

– Дарма, друже, – підбадьорював мустангера майор. – Хоч очі в неї палають просто-таки диявольським вогнем, ставлю десять проти одного, що ви зіб’єте їй норову. Ну ж бо!

Відмовитись мустангер ніяк не міг – це означало б назавжди втратити свою репутацію доброго їздця. То був виклик його вправності, його вершницькому вмінню; адже здобути визнання в преріях Техасу – річ дуже нелегка.

Він заявив про свою згоду тим, що легко зіскочив з сідла, передав поводи коня Зебові Стампу, а сам рушив до дикої лошиці. Ніяких приготувань не було, тільки попрохали публіку звільнити місце. Це прохання було виконано вмить: усі жінки й переважна більшість чоловіків повернулись на асотею.

Моріс Джеральд підійшов до лошиці з самим лише ремінцем із шкіри-сириці, накинув його зашморгом на морду тварини, потім перепустив за вухами, наче вуздечку, і з самим лише тим поводом у руці скочив їй на спину.

Уперше дика лошиця відчула на собі людину, вперше їй було завдано такої кривди.

Пронизливе злісне іржання промовисто виказало і її почуття, і рішучий намір опиратися. В ньому виразно вчувалось обурення цією спробою поневолити її.

Керована своїм конячим інстинктом, тварина стала дибки і стояла так якусь хвилю. Вершник, сподіваючись підступу, обхопив руками її шию і, щосили стискаючи їй горлянку, неначе прикипів до неї всім тілом. Коли б він цього не зробив, лошиця могла б перекинутись на спину й роздушити його під собою.

Потім вона вдалася до іншого підступу, звичайного для мустангів: почала хвицати задом, – і то було ще одне серйозне випробування для вершника, бо втриматись на коні при цьому дуже важко. З чистого зухвальства мустангер відмовився від сідла та стремен, які стали б йому тепер у великій пригоді, але тоді він не міг би похвалитися тим, що приборкав несідланого мустанга, – а тільки це вважають у преріях геройством.

Та врешті він обійшовся й без сідла. Коли лошиця почала хвицати, мустангер спритно повернувся в неї на спині, вхопився руками за її боки і, впершись носаками їй у лопатки, не дав себе скинути.

Ще двічі або тричі пробувала тварина скинути вершника, але щоразу його вправність переважала; і тоді, неначе зрозумівши, що всі її спроби марні, розлючена лошиця перестала хвицати, зірвалася з місця й помчала таким шаленим чвалом, ніби хотіла забігти на край світу.

Та десь ця гонитва мала скінчитися, тільки, певна річ, не на очах у глядачів, що нікуди не йшли і чекали повернення мустангера. Дехто гадав – і казав уголос, – що він уже загинув чи принаймні тяжко покалічений, і один з присутніх дуже бажав, щоб так і було. А в іншої людини на саму думку про це болісно стискалося серце, так ніби від щасливого повернення мустангера залежало її власне життя. Чому Луїза Пойндекстер, дочка гордовитого луїзіанського плантатора, красуня не лише за провінційною міркою, якій досить було сказати одне слово, щоб стати дружиною котрогось із найродовитіших і найбагатших людей у країні, – чому вона дала місце в своєму серці чи бодай у думках бідному ловцеві коней з Техасу? То була загадка, незбагненна й для неї самої, попри весь її розум.

Можливо, Луїза ще й не зайшла так далеко, щоб закохатися в нього. Сама вона про це не замислювалась, бо якби замислилась і все розважила, то, може, й відступила б зі страху перед певними наслідками, що неодмінно спали б їй на думку.

Молода креолка знала тільки те, що в неї виник якийсь дивний інтерес до цього незвичайного молодика, який із самого початку збудив у ній романтичні поривання і дуже різнився від тих пересічних безликих чоловіків, що з ними вона знайомилась у так званому «світі».

Знала вона й те, що цей інтерес, викликаний словом, поглядом, жестом, почутим чи поміченим тоді серед чорної, випаленої прерії, не тільки не пригасає в її душі, а навпаки, дедалі зростає.

Луїза відчула це й тоді, коли Моріс-мустангер знову з'явився верхи на дикій лошиці – ба ні, вже не дикій, не зловорожій до нього, а впокореній, з похиленою головою і слухняним виглядом, з якого всім було видно, що вона визнала свого господаря.

І, не давши нічого взнаки й навіть сама того не усвідомлюючи, молода креолка пройнялася таким самим відчуттям.

– Міс Пойндекстер, – звернувся до неї мустангер, зіскочивши на землю й анітрохи не зважаючи на гучні оплески, якими його зустріли, – чи не зволили б ви підійти до лошиці, накинути їй на шию ласо й відвести її до стайні? Якщо ви це зробите, вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі – вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено.

Манірна цнотливиця обурилася б на цю пропозицію, кокетка відхилила б її, а боязка дівчина злякано сахнулася б. Та не така була Луїза Пойндекстер, у чиїх жилах текла кров заповзятливої французької іммігрантки. Ані миті не вагаючись, без тіні манірності чи страху, вона виступила зі свого аристократичного оточення і зробила як їй сказано: взяла волосяну мотузку, вправним рухом накинула на шию приборканій лошиці й повела полонянку до стайні Каса-дель-Корво.

А тим часом у неї бриніли у вухах і відлунювали в серці сповнені якогось таємничого, віщого змісту мустангерові слова: «Вона вважатиме вас за свою господиню і завжди коритиметься вашій волі – вам досить буде тільки показати їй оце ласо, яким її полонено».

Розділ XIII. Сніданок у прерії

Перші рожеві промені вранішнього сонця торкнулись прапора над фортом Індж, і їх відсвіт упав на плац перед офіцерськими квартирами, де вже снували якісь темні постаті.

У тому тьмяному світлі стало видно невеликий фургон, запряжений парою зграбних мексиканських мулів. Тварини сердито били копитами, махали хвостами й щулили вуха, немовби хотіли сказати, що їм уже набридло стояти в запрязі й не терпиться вирушати, а водночас і застерігали тих, хто стовбичив там без діла, щоб не наверталися їм під копита.

Власне кажучи, без діла там ніхто не стояв, окрім хіба височенного чоловіка в куртці, пошитій із ковдри, та в повстяному капелюсі з обвислими крисами. В тому чоловікові навіть у сутіні неважко було впізнати Зеба Стампа, старого мисливця. Та й він не стояв, а сидів на своїй «старій худобині», яка зовсім не поривалася в дорогу так, як мексиканські мули чи її господар.

Решта постатей навколо була весь час у русі – люди метушилися, квапливо снували сюди й туди, від фургона до дверей будинку й знов назад до фургона. Було їх із десятеро, по-різному вдягнених, з різним кольором шкіри, та здебільшого солдати – хоча й різних родів військ, проте всі в однаковій робочій одежі. Двоє з них скидалися на кухарів, а ще двоє чи троє – на офіцерських денщиків із тимчасово звільнених від гарнізонної служби солдатів.

На більш законних підставах належав до цієї верстви чепуристий негр, що ходив по плацу з дуже поважним виглядом, бо прислужував самому майорові, комендантові форту. А очолював увесь той різномастий гурт і керував його діями сержант з трьома нашивками на рукаві, якому доручено було навантажити фургон усілякими наїдками та напоями, – одне слово, всім потрібним для сніданку на лоні природи.

Сніданок улаштовували з розмахом – про це свідчили кількість і розмаїття припасів, що їх накладали у фургон: там були пакунки й кошики різних форм і розмірів; довгастий ящик, з якого стирчали шийки дванадцяти пляшок, обгорнуті срібним папером, а яскраво розфарбовані бляшанки та пласкі коробки з сардинами обіцяли чимало ласощів, яких не знайдеш у Техасі.

Та хоч який багатий і вишуканий був увесь той добір припасів, знайшовся серед людей на плаці один, хто не вважав, що всього там досить. Тим невдоволеним гурманом виявився Зеб Стамп.

– Слухайте, сержанте, – довірчо мовив він до поважного наглядача. – Я оце дивлюсь і не бачу, щоб у фургон поклали хоч трохи чогось кукурудзяного. Як на мене, то в прерії ще не перевелися люди, яким воно смакує краще, ніж оті французькі витребеньки – шампанеї чи як їх там.

– Кукурудза смакує краще за шампанське? Це ж кому – коням, чи що?

– Під три чорти коней! Я кажу не про кукурудзяне зерно, а про мононгахільське віскі.

– А-а, тепер зрозумів. Ваша правда, містере Стамп, без віскі ніяк не обійтися… Гей, Помпею, здається, десь там стояв наготований бутель?

– Еге ж, сержанте! – озвався чорношкірий майорів слуга, що саме вийшов з дверей будинку з великим бутлем у руках. – Осьде він, той віскі! – додав він, ставлячи бутель у фургон.

Тепер, на думку старого мисливця, все було повантажено, і він почав нетерпеливитись.

– Ну що, сержанте, чи все готове? – запитав він, неспокійно соваючись у сідлі.

– Та не зовсім, містере Стамп. Кухар каже, треба ще досмажити курчат.

– Хай вони западуться, ті курчата, разом із кухарем! Де їм братися до дикого індика прерії! А як же я його вполюю, коли сонце викотиться миль на десять над землею? Майор загадав мені хоч би там що добути добрячого індика. Нехай би сам спробував добути його після сходу сонця, та ще як оця тарадайка гуркотітиме за спиною. Ви, сержанте, не вважайте диких птахів такими дурнями, як ваші солдати з форту. З усіх хитрих тварин у цій прерії індик чи не найхитріший, і, щоб уполювати його, треба встати з сонцем чи й раніше.

– Атож, містере Стамп. Я знаю, майор хоче почастувати гостей індичатиною, він сам мені казав і сподівається, що ви таки вполюєте дорогою індика.

– Певно, що він сподівається! А то ще, гляди, захоче, щоб я добув йому язик і карк бізона, дарма що тих бізонів на півдні Техасу вже років двадцять і духу нема. І хоч би що там писали в своїх книжках оті європейці, а надто французи, – нема тут більше бізонів, та й годі. Є ведмеді, олені, дикі кози, є багато диких індиків, але щоб добути якусь дичину на обід, треба дуже рано поснідати. Як я не матиму доволі часу, то не обіцяю вести ваш обоз та ще й полювати дорогою. Отож, сержанте, коли хочете, щоб ваші високі гості поласували сьогодні індичатиною, нумо вже їхати.

Переконаний міркуваннями старого мисливця, сержант зробив усе можливе, щоб скоріше рушити в дорогу разом зі своїми білими й чорними підлеглими. І невдовзі обоз із провізією, очолюваний Зебом Стампом, уже посувався широкою рівниною, що розкинулась між Леоною і Ріо-де-Нуесес.

Не минуло й двадцяти хвилин після від’їзду фургона та його обслуги, як на тому ж таки плаці почало збиратися зовсім інше на вигляд товариство.

З’явилися дами верхи на конях, але їх супроводили не груми, як це заведено в Англії, а люди їхнього ж таки кола – друзі чи знайомі, батьки, брати, чоловіки, наречені. Незабаром усі або майже всі, хто був на новосіллі в Пойндекстерів, зібралися на плаці.

Був там і сам плантатор, і його син Генрі, племінник Кассій Колхаун і дочка Луїза – дівчина приїхала верхи на плямистій лошиці, що так вразила всіх на святі в Каса-дель-Корво.

Ця прогулянка із сніданком була замислена як віддяка за гостинність: майор та офіцери форту виступали в ролі господарів і запросили плантатора та його друзів. На гостей чекала і розвага, може, й не така вже вишукана, проте цілком відповідна до часу та місця. Їм вирішили показати дивовижне й рідкісне видовище – лови диких коней.

Таку виставу можна було влаштувати тільки ген у прерії, де водилися мустанги, – миль за двадцять на південь від форту. Тим-то й належало вирушити якомога раніш і послати поперед себе фургон з провізією до сніданку.

На той час, як перші сонячні блищики затанцювали на прозорій воді Леони, товариство вже наготувалося вирушити з плацу в супроводі загону драгунів, якому було наказано їхати позаду. Так само, як і попередня група, вони мали провідника – але не старого мисливця у вицвілій сукняній куртці та безформному повстяному капелюсі, верхи на вбогій шкапі, а гарно вбраного й спорядженого вершника на чудовому коні, з усіх поглядів гідного бути за провідника такому добірному товариству.

– Можна рушати, Морісе! – гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися. – Ми готові їхати за вами… Пані й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Моріс-мустангер.

– Не перехвалюйте мене, майоре, – відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству. – Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.

«Він такий скромний!» – мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.

– Ну, то вперед! – скомандував майор.

Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.

Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.

На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.

У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння – з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.

У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний капітан сказав правду.

Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершниць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.

Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою.

О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.

Розділ XIV. Манада

Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.

Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:

– Mustenos!

Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:

– Cavallada?[36]

– Ні, – відказав мексиканець. – Manada.

– Про що це вони там белькочуть? – спитав Колхаун.

– «Мустеньйос» – це по-мексиканському мустанги, – пояснив майор, – а «манада» – табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді…

– Коли «тоді»? – нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.

– Коли на них нападають осли, – з невинним виглядом відповів майор.

Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.

Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина, щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.

– О-он як? – повагом мовив він, не звертаючись ні до кого зокрема. – А я й не знав, що осли в цих краях такі небезпечні.

Кажучи це, Колхаун не дивився на Луїзу Пойндекстер, але якби подивився, то помітив би її схвальний погляд. Хоч молода креолка й не мала до нього теплих почуттів, проте вміла цінувати дотепність і не могла не віддати належне його відповіді. То, може, капітанові справи були ще не зовсім безнадійні?

Про це подумали і молодий драгун Генкок, і лейтенант кінних стрільців. Обидва помітили той схвальний погляд і дійшли висновку, що Кассій Колхаун таки здобув – або напевне здобуде – сердечну прихильність своєї двоюрідної сестри.

Таке відкриття прикро вразило обох офіцерів, особливо драгуна. Та думати про це не було часу – манада наближалася.

– На коней! – подумали й вигукнули майже всі водночас.

І враз між конячими щелепами, що ревно жували жовте зерно, опинилися залізні вудила, через шиї тварин, ще мокрі після швидкого двадцятимильного гону в задусі тропічного ранку, було перекинуто поводи, і не встиг би ніхто полічити до ста, як усе товариство – і чоловіки й жінки – сиділо в сідлах, готове пустити в роботу хлисти й остроги.

Якраз тоді дикі кобилиці з’явилися на узвишші, де перед тим стояв дозорець. А він – і сам мустангер – був уже в сідлі і, ввігнавшись усередину табуна, намагався накинути ласо на котрусь із них. Кобилиці мчали шаленим чвалом, сполохано іржали й хропли, так наче їх переслідувало якесь страхіття. Косуючи очима назад, вони не бачили поперед себе ні фургона, ні вершників, що скупчились коло нього, і неухильно мчали просто на них.

– За ними хтось женеться, – сказав Моріс Джеральд, помітивши, які наполохані мустанги. – Що там таке, Креспіно? – гукнув він до мексиканця, якому мало бути видно, хто переслідує табун.

На хвилю запала тиша – всі чекали відповідь. На деяких обличчях можна було помітити розгубленість і навіть тривогу. Адже за мустангами могли гнатися й індіанці!

– Un asino cimmaron! – почулася відповідь мексиканця, яка майже нікому ні про що не говорила. – Un macho![37] – додав він.

– Он воно що… Так я й подумав, – тихо промовив мустангер. – Треба спинити цього негідника, а то він зіпсує нам лови. Поки він їх переслідує, вони так і гнатимуть аж на край світу. – І знову гукнув до мексиканця: – А він далеко?

– Зовсім близько, доне Морісіо. Мчить просто на мене.

– Спробуй накинути на нього ласо. А не зможеш – стріляй. Треба будь-що покласти край цій гонитві.

Ніхто ще не розумів, який переслідувач женеться за табуном, бо тільки мустангер знав, що означають слова «un asino cimmaron» і «un macho».

– Поясніть нам, у чому річ, Морісе, – зажадав майор.

– Погляньте отуди, – відповів молодий ірландець, показуючи на узвишшя.

Цих слів було досить, щоб усі очі звернулися на гребінь узвишшя, де, мов птах на крилах, мчала тварина, яку вважають взірцем дурості й повільності.

Але «asino cimmaron» дуже різнився від свого затурканого, отупілого свійського родича. То був великий самець, майже такий самий завбільшки, як мустанги, що за ними він гнався, і хоч біг він не швидше за найпрудкішого з них, проте й не відставав і зі справжньою ослячою впертістю все гнався і гнався.

Ця жива картина на зеленій траві прерії розгорталася так швидко, як буває хіба що в театрі чи на іподромі. Ті, хто спостерігав її, заледве встигли обмінятися й десятком слів, а дикі кобилиці вже опинились майже перед ними. І раптом, наче вперше помітивши групу вершників, вони забули про свого страшного переслідувача й метнулися вбік.

– Пані й панове! – гукнув мустангер, побачивши, що дехто з вершників насилу стримує своїх коней. – Залишайтеся всі на місці, коли можете! Я знаю, де звичайно буває цей табун. Він подався саме туди. Ми знайдемо його там і матимем кращу нагоду до ловів. А якщо почати переслідування зараз, мустанги розбіжаться по отих чагарях, і ми їх більше не побачимо… Гей, сеньйоре Креспіно! Ану вліпи кулю в цю тварюку. Він же не надто далеко для пострілу, правда?

Мексиканець відчепив від сідла свою куцу рушницю, квапливо приклав її до плеча і вистрілив.

Осел обурено заревів, але було видно, що постріл не завдав йому ніякої шкоди. Креспіно схибив.

– Я повинен спинити його! – вигукнув Моріс Джеральд. – А то він гнатиме мустангів до самого вечора!

Сказавши це, він ударив коня острогами, і гнідий, мов випущена з лука стріла, помчав за ослом, який, незважаючи ні на що, й далі гнав учвал.

Мустангер пустив свого гнідого навперейми, і той сягнистим скоком виніс його на відстань, з якої вже можна було кинути ласо. Довга мотузка блискавкою злетіла в повітря, і всі побачили, як зашморг майнув над довгими вухами осла.

Кинувши ласо, мустангер спинився й зробив півоберт: гнідий крутнувся, неначе навколо осі, і, звично скорившись волі господаря, весь напружився, чекаючи посмику.

Всі затамували віддих. Осел з розгону напнув мотузку, а тоді став диба, важко перекинувся на спину й завмер, так ніби йому влучила в серце куля.

Проте він був ще живий, тільки закляклий з переляку й придушений зашморгом, що туго затягся на його шиї. Та мексиканець не дав ослові очуняти: підійшов і гострим мачете[38] перерізав йому горлянку.

Ця пригода затримала початок ловів. Усі чекали, що робитиме далі їхній провідник, Моріс-мустангер. А той зліз з коня й пішов по своє ласо. Він зняв зашморг із шиї вбитого осла й почав згортати мотузку кільцями, коли раптом щось змусило його заквапитись, і він, уже на бігу згортаючи ласо, кинувся назад і скочив у сідло.

Лише кілька вершників помітили мустангерів поспіх – решта була заклопотана своїми наполоханими кіньми. Та ті, що помітили, спостерігали його дії з подивом. Адже він сам радив не квапитися з ловами. Вони не бачили підстав до такої несподіваної переміни, от хіба тільки те, що Луїза Пойндекстер, верхи на своїй плямистій лошиці, раптом відокремилась від них і погналася вчвал за табуном диких кобилиць, так ніби хотіла випередити всіх у ловах.

Та мустангер був певен, що причина не в тому. Дівчина навряд чи могла вчинити таку нечемність зумисне. А от чи не винна тут плямиста лошиця? Мустангер упізнав у щойно зниклому табуні той самий, з якого він її виловив. Отже, не лишалося сумніву: побачивши своїх товаришок, плямиста разом з вершницею гайнула слідом, щоб знову приєднатися до них.

Отак розважив мустангер, і такого самого висновку незабаром дійшли всі.

У рицарському пориві навздогін за Луїзою Пойндекстер кинулися мало не всі чоловіки, що там були. Попереду мчали Колхаун, Генкок і Кросмен, за ними – з десяток молодих плантаторів, адвокатів, урядовців, і кожен сподівався, що саме йому пощастить завернути втікачку.

Та майже ніхто з них не почував справжньої тривоги. Всі знали: Луїза Пойндекстер чудово їздить верхи, перед нею широка рівнина, гладенька, як доріжка іподрому, і нехай собі її мустанг жене, поки стане духу, скинути її з сідла він не скине, – отож навряд чи загрожує дівчині якась серйозна небезпека.

Лише один з вершників не поділяв цієї впевненості, і він же таки перший виказав занепокоєння. То був сам мустангер.

Він пустився навздогін за дівчиною останній, бо спочатку затримався, згортаючи ласо, а потім мусив знову сідати в сідло, і через те, коли його кінь зірвався з місця, між ним і рештою вершників було вже кроків із сто.

Колхаун приблизно на стільки ж вихопився поперед інших, з усією відчайдушністю своєї вдачі поганяючи коня, який і так мчав щодуху. Драгун і лейтенант кінних стрільців трохи відстали, а за ними вже скакали гуртом усі інші.

Моріс Джеральд дуже скоро перегнав той гурт, потім одного по одному випередив двох офіцерів і, нарешті, неухильно пориваючись усе вперед та вперед, показав копита свого коня й Кассію Колхаунові.

Коли гнідий закрив від його очей цятку плямистого мустанга, відставний капітан аж засичав з люті й крізь зуби пустив навздогін йому прокльон.

Сонце, що вже сягнуло зеніту, освітлювало незвичайну картину. Серед широкої прерії стрімголов летів табун диких кобилиць; ярдів за чотириста позаду мчала така сама кобилиця з вершницею на спині; за нею, приблизно на тій самій відстані, гнався мальовничо вбраний вершник на гнідому коні з видимим наміром будь-що перехопити її; ще далі позаду розтягся низкою цілий гурт вершників, військових і цивільних, а ген за ними скакав чвалом загін драгунів, що тільки-но від'їхав від групи чоловіків і жінок – усі вони були також верхи на конях, але стояли чи, краще сказати, тупцяли на місці, збуджено жестикулюючи.

За двадцять хвилин ця картина змінилася. Дійові особи на розкішному зеленому килимі прерії залишилися ті самі, але розташування їх стало іншим, або, в кожному разі, відстань між ними збільшилась. Манада віддалилася від плямистого мустанга, мустанг – від гнідого, а гнідий… Та його суперників уже й не видно було, і їх міг побачити хіба гострозорий орел, що ширяв у сапфіровій високості.

Дикі кобилиці, мустанг зі своєю вершницею і вершник на гнідому коні лишилися самі серед неозорої прерії.

Розділ XV. Втікачку перехоплено

Упродовж іще однієї милі гонитва тривала без видимих змін. Дикі кобилиці й далі не збавляли ходу, але вже не іржали зі страху. Плямиста лошиця час від часу озивалася до них, та колишні товаришки ніби й не чули її іржання. Вершниця сиділа в сідлі, не виказуючи ані найменшої тривоги.

Тим часом гнідий кінь був неспокійний, хоча й не такою мірою, як його господар: той уже починав упадати в розпач.

– Ну ж бо, коню! – сердито поганяв він гнідого. – Що з тобою сьогодні? Згадай-но, ти ж уже раз наздогнав цю лошицю, хоч то було й не так легко. Але ж сьогодні вона з вершницею. Поглянь туди, ти, дурню! Ця вершниця мені дорожча над усе в світі, дорожча й за тебе, й за мене самого… А плямиста начебто стала ще прудкіша. Може, того, що її виїжджено, чи, може, коні взагалі краще ходять під сідлом… Що буде, як я згублю її з очей? Ото вже справді не смішки. Дівчина може втрапити в неабияку халепу. Та що там у халепу! В небезпеку, у велику небезпеку. Якщо я згублю її з очей, її напевне спіткає біда!..

Отак бурмочучи сам до себе, Моріс Джеральд скакав далі. Тепер він ні на мить не спускав з ока ледь помітну постать вершниці, яка все ще віддалялася від нього, й раз по раз тривожним поглядом прикидав відстань між нею і собою.

Раптом, уперше за час гонитви, йому спало на думку, що він міг би гукнути до дівчини. Та якби вона й почула голос, то навряд чи розрізнила б слова й зрозуміла пересторогу. Отож він не став гукати – почасти через це, а почасти тому, що все-таки сподівався ще наздогнати Луїзу, а головним чином тому, що знав: зупинити мустанга можна тільки ділом, слова тут нічого не зарадять.

Досі він тішив себе надією, що от-от наблизиться на таку відстань, щоб накинути на лошицю ласо й знову підкорити її собі. Та дедалі ця надія почала згасати.

Тепер вони мчали серед чагарів, що рясно вкривали прерію, а подекуди переходили в суцільні зарості. Це додало мустангерові тривоги. Плямиста лошиця могла забитися в хащі або зникнути з очей за чагарями.

Диких кобилиць тепер було видно лише час від часу, дедалі рідше. Скоро вони мали зовсім щезнути. Скидалося на те, що їхня давня товаришка вже не зможе наздогнати табун.

Але хіба від того щось зміниться? Якщо дівчина загубиться серед прерії або в чагарниках, то однаково, чи вона буде сама, чи між диких коней, – і те, й те дуже небезпечне.

Та раптом мустангер згадав про куди страшнішу небезпеку, таку страшну, що він спохмурнів ще дужче й сам незчувся, як розпачливо вигукнув:

– О небо! Що, як сюди забредуть жеребці? Вони люблять товктися серед цих чагарів. Лише тиждень тому я їх тут бачив. А тепер же… атож, тепер саме та пора, коли вони шаліють!

Моріс знову щосили вдарив гнідого острогами, і кінь, що й так гнав шаленим чвалом, ледь повернув голову й докірливо позирнув на нього.

І саме в цю напружену хвилину дикий табун зник з очей гнідого та його господаря і, мабуть, так само й з очей плямистої лошиці та її вершниці. В тому не було нічого загадкового: просто кобилиці забігли ще далі в чагарі, і густа хаща поглинула їх.

Зникнення табуна подіяло на плямисту лошицю, мов якісь чари. Неначе за наказом, вона раптом побігла повільніше і за хвилю стала, як укопана.

Тим часом Моріс, і далі женучи чвалом, вилетів на широку зелену галявину й побачив утікачку, що стояла нерухомо, наче статуя. А вершниця спокійно сиділа в сідлі, тримаючи в руках поводи, і ніби чекала на нього.

– Міс Пойндекстер! – засапано промовив мустангер, під’їхавши до неї. – Який я радий, що ви таки скорили цю дику істоту. А то я вже почав боятися…

– Боятися, сер? Чого?

– Та за вас же, – відповів він трохи розгублено.

– О, дякую, містере Джеральд. Але хіба мені загрожувала якась небезпека? Ви справді так гадаєте?

– Якась небезпека! – проказав за нею ірландець, чимдалі дужче дивуючись. – Верхи на ошалілому мустангу, серед дикої прерії?

– То й що? Вона ж не могла мене скинути. Я добре вмію триматися в сідлі, сер.

– Я знаю, міс, але все ваше вміння дуже мало б вам зарадило, якби ви заблукали в цих заростях, де й корінний техасець навряд чи знайде дорогу. А до того вже йшлося.

– Подумаєш, заблукала б! Оце і б та небезпека, якої ви боялися?

– Не тільки. Ви могли зустріти…

– Індіанців? – жваво перебила його дівчина. – А що, як і зустріла б? Команчі ж тепер у мирі з нами. І вони напевне не скривдили б жінки, ці хоробрі воїни. Так казав нам майор, коли ми їхали сюди. Повірте мені, сер, я була б тільки рада зустріти цих благородних дикунів, побачити їх вільними серед їхньої рідної прерії, верхи на конях, а не такими, як бачила досі по наших селищах, – затурканими й вічно п’яними від «вогненної води».

– Я схиляюсь перед вашою сміливістю, міс, але якби мав честь бути одним з ваших друзів, то дозволив би собі застерегти вас. Ті «благородні дикуни», як ви їх називаєте, не завжди тверезі й у прерії і не такі вже шанобливі до жінок, як вам казали. І коли б ви зустріли їх…

– Коли б я зустріла їх і вони виявили якісь лихі наміри, я б просто гайнула повз них і повернулася до своїх друзів. І нехай би хто спробував наздогнати мене на моїй прудконогій лошичці. Он навіть вам це насилу вдалося, хіба не правда?

Очі молодого ірландця, й перед тим уже здивовані, розширилися ще дужче, і тепер у його погляді злилися подив і недовіра.

– Але… – вимовив він нарешті, – ви ж не хочете сказати, що не втратили влади над лошицею… що вона вас не понесла? Чи я маю розуміти це…

– Ні, ні, ні! – квапливо відказала дівчина, ледь помітно зніяковівши. – Вона таки понесла… цебто спочатку… Але потім… уже потім я побачила, що можу легко спинити її. Та, власне, так я й зробила, ви ж бачили?

– А могли б спинити й раніше?

Це запитання підказала мустангерові дивна думка, що раптом сяйнула в нього, і він нетерпляче очікував відповіді.

– Та мабуть… мабуть, могла. Певно, що змогла б, якби трохи дужче напнула поводи. Але розумієте, сер, я люблю проїхатись добрим чвалом, особливо у прерії, де можна не боятися наскочити, на порося, курку чи дітлаха.

Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті, – навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою, – йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.

– Сказати правду, – з чарівною щирістю вела далі дівчина, – я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральд, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.

– Вам хотілося побути на самоті? – спитав мустангер, видимо розчарований. – Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.

– Ви дуже люб’язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?

– Ні, не тільки… Власне, про індіанців я й не думав.

– Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.

Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.

Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді – тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.

Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.

– Дикі жеребці! – вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги. – Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.

– Це та небезпека, про яку ви казали?

– Атож.

– А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.

– Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.

– Що ж нам робити? – спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під’їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.

– Якщо вони нападуть на нас, – відказав той, – ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу…

– Або? – спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування. – Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.

– Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль, – провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого, – вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.

– Нам треба рушати зараз же?

– Ні, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники… Атож, так воно і є – між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!

– Слухайте, містере Джеральд, то чом би нам зараз же не податися геть від них?

– Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік – єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?

– Цілком певна, – не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.

Розділ XVI. Втеча від диких жеребців

Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.

– Гадаю, тепер можна ризикнути, – мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав. – Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу… Ага! Вони повернули сюди… підходять до краю галявини… Ну, пора!

Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий ґвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, звуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.

Мустангер розумів: там точилося жахливе побоїсько між дикими жеребцями. Їх ще не було видно, але вони щомить наближалися, продираючись крізь чагарі й далі шаліючи в бійці.

Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить – і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.

То була навала найдосконаліших у природі істот – бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою, – адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея, – ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав’я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.

Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне – воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати його жертвою.

Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.

– Сюди! – гукнув Моріс, давши коневі остроги й забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду. – О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам’ятайте: йдеться про ваше життя!

Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.

Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об’єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.

Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.

Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.

Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще на початку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий – також мустанг – перескаче будь-якого суперника. Не те – плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування, – як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.

– Що б це мало означати? – пробурмотів мустангер сам до себе. – А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.

– Вони не доганяють нас? – запитала Луїза, помітивши його тривогу.

– Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…

– Через що, сер?

– Зараз побачите. Ми вже під’їжджаємо до того місця.

Уявіть собі цю розмову двох вершників, які мчать поряд прерією, покриваючи щохвилини майже милю.

Як і казав мустангер, вони невдовзі побачили перешкоду – серед прерії зяяв крутий яр, не менш як п’ятнадцять футів завширшки і такий самий завглибшки, що тягся в обидва боки скільки око сягало.

Повернути праворуч або ліворуч було не можна: це дало б мустангам змогу пуститися навскоси й надолужити відстань. Яр треба було перетнути, бо інакше табун напевне наздогнав би їх. А перетнути його вони могли лише в один спосіб – стрибком щонайменше на п’ятнадцять футів.

Моріс знав, що його кінь зможе зробити такий стрибок – йому це була не первина. А плямиста лошиця?

– Як гадаєте, вона зможе перескочити? – занепокоєно спитав він, коли вони, вже трохи повільніше, під’їхали до краю того провалля.

– Я певна, що зможе, – почув він тверду відповідь.

– А ви – чи втримаєтесь ви в сідлі?

Креолка зневажливо засміялася.

– І це питає ірландець! Я певна, сер, якби ви сказали таке котрійсь із ваших співвітчизниць, вона б не на жарт образилася. Навіть я, уродженка болотистої Луїзіани, вважаю ваше запитання не дуже чемним. Чи втримаюсь я в сідлі! Та я втримаюсь, хоч куди б вона мене понесла!

– Але, міс Пойндекстер, – нерішуче мовив мустангер, – а що, як вона все-таки не зможе? Коли ви маєте хоч найменший сумнів, то чи не краще залишити її? Я певен, що мій кінь легко перенесе на той бік нас обох. Покинувши лошицю тут, ми напевне врятуємося від переслідування. Адже дикі жеребці…

– Покинути мою Люну! Щоб її забили на смерть чи роздерли на шматки! Ні, ні, містере Джеральд. Моя плямиста надто дорога мені. Ми з нею разом перескочимо це провалля, як зможемо. А як ні, то разом скрутимо собі в’язи… Вперед, моя люба! Бачиш, це той, хто наздогнав тебе, полонив і приборкав. Доведи йому, що твій дух ще не зламано, що ти здатна скинути з себе і дружні, і ворожі пута. Стрибни так, як ми з тобою не раз стрибали останнім часом. Ну, летімо!

І, не чекаючи, поки мустангер подасть приклад, відважна креолка стрімголов помчала до краю провалля і перелетіла його так, як, очевидно, робила «не раз останнім часом».

В ту хвилю, коли мустангер стежив за її стрибком, його заполоняли три думки, чи, точніше, троє почуттів. По-перше, він нетямився з подиву; по-друге – відчував невимовний захват; а от третє почуття визначити не так просто. Воно виникло в ньому тієї миті, коли він почув слова: «Моя плямиста надто дорога мені».

«Чому?» – думав він – і коли вдарив гнідого острогами, і тоді, коли летів на ньому понад зяючим проваллям.

Та хоч як щасливо втікачі подолали перешкоду, це ще не давало їм певності в порятунку. Диких жеребців те провалля зупинити не могло. Моріс знав про це й озирався назад з такою самою тривогою, як і раніш. А може, навіть з більшою. Хоч яка була коротка затримка перед проваллям, а проте дала переслідувачам відчутну перевагу. Від самого початку гонитви мустанги ще не були так близько, як тепер. Моріс не мав сумніву, що, досягши краю провалля, вони навіть не сповільнять чвалу й перескочать яр, не зупинившись, одним махом.

«А тоді? Що буде тоді?» – подумки запитав себе мустангер і аж зблід, не знаходячи відповіді.

Перескочивши через провалля, він не забарився ні на мить і скакав далі рівним чвалом, а його супутниця, як і перед тим, їхала близько позад нього. Та тепер мустангер, здавалося, не поривався вперед так, як досі. Він ніби вагався, не міг дійти певного рішення.

Проскакавши так ще трохи, мустангер натяг поводи і круто повернув коня, так наче раптом вирішив податися назад.

– Міс Пойндекстер! – мовив він до дівчини, яка саме порівнялася з ним. – Далі ви поїдете без мене.

– Чому, сер? – спитала Луїза, сильно потягши на себе поводи і миттю спинивши свою лошицю.

– Якщо ми поїдемо разом, вони наздоженуть нас. Треба якось зупинити цих знавіснілих тварюк. І зробити це можна тільки тут, іншої нагоди не трапиться… Бога ради, ні про що не питайте! Ще десять секунд – і буде запізно. Бачите, онде блищить вода? То ставок. Скачіть просто туди. Там буде дві високі огорожі, перед ставком вони сходяться. Ви побачите прохід, а збоку лежать жердини. Якщо я на той час не над’їду, скачіть у ту загороду, злазьте з коня й перекрийте жердинами прохід.

– А ви, сер? Ви ж ризикуєте життям!

– За мене не бійтеся. Сам я майже нічим не ризикую. Якби не ваша лошиця… Ну ж бо, благаю вас, скачіть! Не спускайте з очей ставка, він буде вам за маяк. І не забудьте перекрити прохід. Ну ж бо, вперед!

Секунду чи дві дівчина ще вагалася, наче їй не вистачило рішучості залишити того, хто стільки зробив задля її порятунку, а зараз, можливо, сам наражався на смертельну небезпеку.

На щастя, вона була не з тих полохливих дівчат, які в скрутну хвилину втрачають глузд і тягнуть на дно свого рятівника. Вона вірила своєму супутникові, була певна, що він знає, як краще вчинити, – отож знову пустила свою лошицю чвалом і чимдуж помчала вперед до ставка.

Тієї ж миті Моріс ударив острогами гнідого й помчав назад, туди, де вони щойно перескочили через яр. Відіславши свою супутницю, він видобув із кобури на сідлі найдосконалішу зброю, якою будь-коли послуговувались у прерії – чи то для нападу, чи для захисту – проти індіанців, бізонів або ведмедів. То був шестизарядний револьвер системи полковника Кольта, і не якийсь там дешевий «удосконалений зразок» фірми Діна, Адамса чи котрогось із безлічі подібних до них фальшувальників, а справжній виріб «краю мускатних горіхів»[39] з маркою «Гартфорд» на казеннику.

– Вони стрибатимуть там, де вужче, як і ми, – пробурмотів мустангер, стежачи за дикими жеребцями, що були ще по той бік провалля. – Якби мені пощастило покласти хоч одного, то, може, це спинило б інших чи принаймні затримало на деякий час, щоб плямиста втекла на безпечну віддаль. їх веде отой великий, рудий. Він і стрибатиме перший. Мій револьвер б'є напевне на сто метрів. Можна стріляти!

Водночас з останніми словами пролунав постріл. Найбільший із жеребців, рудої масті, полетів сторч головою, покотився по траві і впав якраз на тому місці, звідки мали стрибати інші. Кілька мустангів, що скакали одразу позад нього, вмить спинилися, а за ними й весь табун.

Моріс не став дивитися, що мустанги робитимуть далі. Скориставшись із замішання в табуні, який утратив ватажка, він вирішив зберегти решту набоїв і повернув назад, за плямистою лошицею, яка вже проскакала більшу частину дороги до ставка.

Чи то мустангів налякала загибель їхнього ватажка, чи просто їм став на заваді його труп, що лежав саме там, звідки тільки й можна було перескочити яр, – але далі вони не погнались, і Моріс, сам-один серед прерії, спокійно скакав навздогін за своєю супутницею.

Він знайшов Луїзу в загороді, на березі ставка. Вона слухняно виконала всі його настанови, крім однієї: прохід був відкритий, а жердини так і лежали на землі. Дівчина ще сиділа в сідлі, і тепер, побачивши мустангера живого й здорового, лише тремтіла, розгублена, сповнена вдячності, яку годі було передати словами. Небезпека минула.

Розділ XVII. Пастка на мустангів

Усі страхіття лишилися позаду, і молода креолка з цікавістю роздивлялася навколо.

Вона побачила невелике озеро – по-техаському «ставок», – на берегах якого лишилося безліч слідів кінських копит: певно, тут був улюблений водопій диких коней. Висока огорожа з жердин охоплювала озеро та прилеглу до нього ділянку і двома широкими крилами заходила далеко в прерію, утворюючи щось ніби лійку, у вужчому кінці якої був прохід; коли його перекривали жердинами, загорода запиралась, і коні не могли ні зайти, ні вийти.

– Що це таке? – спитала дівчина, показуючи на огорожу.

– Пастка на мустангів, – відповів Моріс.

– Пастка на мустангів?

– Загорода, щоб ловити диких коней. Вони заходять між ці крила, що, як ви бачите, простягнуті далеко в прерію. Тварин приваблює вода, або їх заганяє сюди гурт мустангерів. А коли вони опиняться в цьому коралі, спіймати їх уже не важко. Тут їх беруть на ласо завиграшки.

– Бідолашні тварини! Це ваша загорода? Ви ж мустангер, так ви нам казали?

– Атож, я мустангер, але не ловлю коней в такий спосіб. Я волію робити все самотужки й рідко спілкуюся з іншими мустангерами. Тим-то мені ця загорода не підходить – тут потрібно щонайменше два десятки загоничів. А моя зброя, коли можна так сказати, це моє ласо.

– І ви орудуєте ним вельми вправно! Я чула про це, та й сама сьогодні бачила.

– Ваші слова дуже втішні для мене, але ви помиляєтесь. У преріях є люди, мов народжені для ласо, – це мексиканці. І те, що ви так люб’язно назвали вправністю, видалося б їм просто незграбністю.

– А може, містере Джеральд, ви зі скромності переоцінюєте своїх суперників? Мені казали про вас зовсім інше.

– Хто?

– Ваш друг, містер Зебулон Стамп.

– Ха-ха! Старий Зеб – кепський знавець, коли йдеться про ласо.

– Мені теж хотілося б навчитись кидати ласо, – промовила молода креолка. – Кажуть, ніби це не личить жінці. А чому, коли в цьому немає нічого поганого, а людині подобається?

– Не личить жінці? Та не менше, ніж стрільба з лука чи катання на ковзанах! Я сам знаю одну дівчину, яка чудово кидає ласо.

– Вона американка?

– Ні, мексиканка, живе на Ріо-Гранде, але часом приїздить сюди, на Леону: в неї тут родичі.

– Молода?

– Так, приблизно вашого віку, міс Пойндекстер.

– А яка на зріст?

– Трохи нижча за вас.

– Але, напевне, куди гарніша? Я чула, що мексиканки набагато переважають нас, американок, вродою.

– Як на мене, то креолки до цього поділу не входять, – галантно зауважив мустангер.

– Цікаво, чи я змогла б навчитися кидати ласо? – знов повернула на своє молода креолка, ніби й не почула його компліменту. – Чи мені вже пізно починати? Кажуть, мексиканців навчають цього змалку, тим-то вони такі мастаки в цьому ділі.

– Зовсім не пізно, – запевнив її Моріс. – Рік чи два практики – і ви кидатимете ласо цілком вправно. Я й сам усього три роки як почав, а… – Мустангер замовк, щоб не вийшло, ніби він вихваляється.

– А тепер ви кидаєте його, як ніхто в Техасі, – докінчила за нього дівчина.

– Ні-ні! – зі сміхом заперечив він. – То все вигадки Зеба Стампа. Він оцінює мою вправність, порівнюючи її зі своєю.

«Що це – скромність? – думала молода креолка. – Чи він просто насміхається з мене? Якби це було справді так, я б просто збожеволіла!»

– Певно, ви хотіли б повернутися до свого товариства? – спитав Моріс, помітивши її неуважливий погляд. – Ваш батько, мабуть, уже турбується, що вас так довго немає. І ваш брат, і кузен…

– Так, справді, – квапливо мовила Луїза чи то з жалем, чи то з досадою в голосі. – Я зовсім забула. Дякую вам, сер, що нагадали про мій обов’язок. Вертаймося.

Знову сівши в сідло, вона поволі, якось знехотя, взяла поводи й торкнула коня острогами, так неначе їй шкода було покидати ту «пастку на мустангів».

Коли вони знов виїхали на відкриту рівнину, Моріс подався зі своєю супутницею до місця їхнього сніданку в прерії найкоротшою дорогою, навпростець.

Дорога йшла дуже примітною місцевістю, у Техасі такі називають «бур’яновими преріями» – ще від часів перших поселенців, що не завдавали собі клопоту шукати милозвучних назв.

Уродженка Луїзіани побачила навколо себе величезний розкішний квітник, що простелився, здавалось, аж до небокраю, – квітник, насаджений і виплеканий самою природою.

Це прекрасне видовище здатне зворушити й пом’якшити навіть найзашкарублішу душу. Я знаю одного неписьменного звіролова, звичайно сліпого до краси, який, проходячи такою-от «бур’яновою прерією», щоразу спиняється серед квітів, які буяють ген довкола на рівні його грудей, з хвилину милується їхніми ніжними віночками, а тоді мовчки простує далі, з теплішим почуттям до людей і твердішою вірою у всемогутність небес.

– Ох, яка краса! – в захваті вигукнула молода креолка, мимохіть спиняючи коня.

– Вам подобається цей дикий краєвид, міс Пойндекстер?

– Подобається? Мало сказати, сер! Я бачу тут усе найяскравіше і найпрекрасніше, що є в природі: зелену траву, дерева, барвисті квіти, – все, що ми вирощуємо великою працею, а зробити таким досконалим ніколи не можемо. Тут нічого не бракує – цей дикий сад бездоганний з будь-якого погляду.

– Тут немає будинків.

– Як на мене, вони тільки зіпсували б картину. Я люблю краєвид без будинків – щоб ні цегляні стіни, ні черепичні дахи, ні димарі не вдиралися в зелень дерев. Під тими деревами я хотіла б жити, під тими деревами хотіла б… – з її уст мало не злетіло слово «кохати», та вона вчасно похопилась і сказала зовсім інше: —…вмерти.

Молодий ірландець вчинив жорстоко, не признавшись дівчині, що її слова – то немовби відлуння його власних думок і почуттів, через які він і жив тепер у дикій прерії. Якби не ті почуття, що переросли майже в пристрасть, він навряд чи коли став би Морісом-мустангером.

Романтичні почуття не можна задовольнити бутафорією. Не підживлені реальністю життя, вони дуже скоро захиріють. Моріс посоромився б признатись самому собі, що коней він ловить задля розваги, аби тільки жити в прерії. Власне, колись він, може, й думав так, але останнім часом цілком перейнявся гордістю ловця-професіонала.

Його відповідь була стримана й прозаїчна.

– Боюся, міс, що вам скоро набридло б таке суворе життя – без покрівлі над головою, без товариства, без…

– А вам, сер? Вам же воно не набридає? Якщо мені сказали правду – а це сказав ваш друг містер Стамп, – то ви живете таким життям уже декілька років. Це так?

– Цілком так. Просто я не маю іншої професії.

– Якби ж то і я могла сказати про себе те саме! Я так заздрю вам і певна, що була б щаслива, довіку живучи серед цієї прекрасної природи.

– На відлюдді? Без друзів? Навіть без покрівлі над головою?

– Я такого не казала. Але я й досі не знаю, як живете ви. Ви ж маєте будинок?

– Ну, він не заслуговує на таку гучну назву, – засміявся мустангер. – Хатина – ось слово, яке більше пасує до мого хакале.

– Де вона стоїть? Десь там, де ми сьогодні були?

– Не дуже далеко звідси. Щось із милю. Бачите оті верхівки дерев на заході? Вони затіняють мою хатину від сонця й захищають від бурі.

– Як би я хотіла поглянути на неї! Ви кажете, зовсім проста хатина?

– Зовсім проста.

– І стоїть на відлюдді?

– На десять миль навколо – жодного житла.

– Серед дерев? Мальовнича?

– Ну, це як на чиє око.

– Мені хотілося б побачити її і скласти свою думку. Ви кажете, всього миля звідси?

– Миля туди, миля назад, отож дві.

– Пусте. Це не забере й двадцяти хвилин.

– Чи ми не зловживемо терпінням ваших родичів?

– Чи, може, вашою гостинністю? Пробачте, містере Джеральд, – провадила дівчина, і на обличчя її раптом набігла тінь. – Я про це не подумала. Мабуть, ви живете не сам? Хтось іще ділить з вами ваше… хакале, як ви його назвали?

– Так, справді. Відколи я тут, зі мною живе одна людина…

Тінь на дівочому обличчі видимо потемніла.

Перш ніж мустангер встиг доказати, в уяві його супутниці виник образ людини, що могла ділити з ним оселю: дівчини її літ, можливо, трохи повнішої, із смаглявою шкірою, ледь косуватими очима-мигдалинами, з блискучими, мов перлини, зубами, легким рум’янцем на щоках та густими, наче хвіст гнідого, косами; на шиї – намисто, на зап’ястках і кісточках ніг – браслети; коротка, вигадливо вишита спідничка, на тендітних ніжках – мокасини та хутряні гетри з торочками й шнурівкою. Ось який образ подруги мустангера нараз постав перед внутрішнім зором Луїзи Пойндекстер.

– Може, тій людині, що живе з вами, не сподобається поява гості, та ще й незнайомої?

– Навпаки, він завжди радий гостям, і знайомим, і незнайомим. Мій молочний брат – дуже товариська людина, але в нас на Аламо йому, бідоласі, не часто трапляється когось бачити.

– Ваш молочний брат?

– Атож. Його звуть Фелім О’Нійл – він, як і я, родом із Смарагдового острова[40], з графства Голуей, тільки його ірландська вимова ще помітніша.

– Ірландська вимова… Хотіла б я почути, як говорить уродженець графства Голуей. Кажуть, там вона найвиразніша. Це правда, містере Джеральд?

– Мені судити не випадає, бо я й сам з Голуею. Та якби ви погодилися на півгодини скористатися Фелімовою гостинністю, то мали б добру нагоду скласти власну думку.

– З великою охотою. Це ж буде щось таке нове, незвичайне. А тато й усі інші почекають. Там і без мене жінок вистачає, а як хтось і занудьгує, то нехай пошукає наших слідів. От і будуть їм лови, яких вони хотіли. Отже, сер, я приймаю ваше запрошення.

– Боюся тільки, що не буде чим вас почастувати. Фелім кілька днів залишався сам, а мисливець він ніякий, отож у коморі в нього, мабуть, не густо. Добре, що ви встигли поснідати перед усіма тими перегонами.

Та не Фелімова комора спонукала Луїзу Пойндекстер звернути з дороги й не його ірландська вимова; і не таке вже велике було в неї бажання побачити мустангерове хакале. Нею владно керувало інше почуття, якому вона не мала сили опиратись, і дівчина скорялася йому, так наче вірила, що то її доля.

Вона побувала у відлюдній хатині на березі Аламо й з видимою цікавістю оглянула і зовні, і всередині це незвичайне житло; з приємним подивом побачила в хатині книжки, письмове приладдя та інші речі, що свідчили про тонкий смак господаря; залюбки слухала Фелімові балачки; не відмовилась і від частування, покуштувавши потроху всього, що їй пропонували, окрім, хіба, особливо невідступної «крапелиночки з оцього-от свіжісінького бутля», – і нарешті поїхала, видимо весела й задоволена.

Та її піднесений настрій тривав недовго – лише доти, доки його живили нові, цікаві враження. Знов їдучи квітчастою прерією, дівчина замислилась, і раптом у неї майнула одна думка, від якої аж похололо серце.

Може, вона згадала про свого батька, брата та друзів, яких змусила так довго непокоїтись за її долю? Чи злякалася, що її поведінка може здатись легковажною?

Ні, аж ніяк. Темна тінь набігла на Луїзине чоло посеред квітучої прерії від зовсім іншої, куди боліснішої думки. Цілий той день – і тоді, коли їхали з форту, і наздогнавши її серед прерії, і рятуючи від небезпеки під час втечі, і коли вони стояли на березі озера, а потім разом верталися через прерію, і в своїй скромній оселі, – одне слово, скрізь і весь час, – її супутник був дуже чемний до неї, поводився, як справжній джентльмен, і не більше!

Розділ XVIII. Ревнощі ходять назирці

Із більш як сорока вершників, що вирушили на допомогу Луїзі, лише кілька чоловік заглибились далеко в прерію. Втративши з очей табун диких кобилиць, плямисту лошицю й мустангера, вони почали губитися один від одного і невдовзі розтеклися по широкій рівнині – поодинці, по двоє, а то й купками по троє-четверо. Більшість їх, не маючи ніяких мисливських навичок, дуже скоро збилися зі сліду мустангів і подалися за іншим слідом, можливо, того ж таки табуна, але давнішим.

Загін драгунів на чолі з молодим офіцером, недавнім випускником військової школи у Вест-Пойнті, також збився на хибний слід, а за ним потяглись і всі, хто їхав позаду.

Місцевість, де йшли пошуки, була нерівна, то там, то там помережана пасмугами чагарів. За тими чагарями та узвишшями розрізнені купки шукачів скоро перестали бачити одна одну, і хвилин через двадцять після того, як вони вирушили, дикий птах, ширяючи у високості, міг би вгледіти з півсотні вершників, що виїхали в дорогу гуртом, а тепер чимдуж мчали в різні боки.

Лише один з них не збився зі сліду. Він весь час їхав самотою на дужому рудому коні, хоча й не вельми гарному, зате прудкому й витривалому. Синій сюртук напіввійськового крою і синій же кашкет виказували в тому вершникові відставного кавалерійського капітана Кассія Колхауна. І то був справді він, єдиний, хто не згубив сліду і чимдуж мчав уперед, підганяючи свого рудого хлистом та острогами. Та й самого його підганяла думка, гостріша за остроги, змушувала напружувати всі сили, щоб досягти мети.

Витягши вперед шию, мов голодний гончак, він летів тим слідом, сподіваючись, що наслідки гонитви винагородять його за все.

Які то мають бути наслідки, Колхаун і сам до ладу не знав, але з того, як він час від часу поглядав на сідельні кобури, з яких стриміли руків’я двох револьверів, неважко було зрозуміти: в душі його визрівав якийсь лихий замір.

Можливо, Колхаун також давно втратив би слід, коли б не одна щаслива для нього обставина: сліди обох коней були йому знайомі. Один з них, більший, він пам’ятав з болісною виразністю. Він бачив відбитки цих копит на чорній землі вигорілої прерії. Якесь підсвідоме чуття підказало тоді Колхаунові запам’ятати слід мустангера, і тепер він одразу його впізнав.

Їдучи знайомими слідами, відставний капітан дістався чагарів і невдовзі виїхав на галявину, де так несподівано зупинилась була плямиста лошиця. Досі він читав сліди впевнено, але тепер збився. Відбитки підків так само чітко вирізнялися серед слідів, залишених копитами диких кобилиць, але підковані коні вже не скакали чвалом – вони, мабуть, спинилися тут і стояли поряд.

Куди ж далі? Серед слідів дикого табуна вже не було видно відбитків підків, не бачив він їх і ніде поблизу. Земля навколо була тверда, всіяна дрібним камінням. На ній могли залишити сліди тільки коні, що скачуть гінким чвалом, а не біжать підтюпцем. А саме так, підтюпцем, рушили звідти плямиста кобила та мустангерів гнідий, і так вони пройшли з сотню ярдів, перш ніж знову помчали вчвал до озера.

Колхаун не знав, що й думати. Він кружляв і кружляв по галявині, рушав слідом диких кобилиць, тоді знову вертався назад і ніяк не міг визначити, куди подалися далі підковані коні. Його вже брав розпач, коли раптом він побачив самотнього вершника, що наближався, їдучи тим самим слідом.

Відставний капітан одразу впізнав вершника. Той величезний чоловік у грубому вбранні, з довгою бородою, що сягала ґудзиків на його вицвілій куртці, верхи на неймовірно вбогій шкапі, гіршої за яку не знайшлося б на сто миль довкола, був його давній знайомий. Кассій Колхаун знав Зебулона Стампа, так само як і той його, ще тоді, коли обидва вони не ступали на землю Техасу.

– То що, містере Колхаун, не знайшли панночки? – спитав мисливець з незвичайною для нього поважністю. – Ні, не знайшли, – провадив він, ніби прочитавши відповідь на розгубленому обличчі відставного капітана. – Побий мене грім, коли я знаю, де вона в біса поділася! І от же що дивно: як та клята кобила могла понести таку вправну вершницю?.. Ну, та нічого страшного скоїтись не може. Мустангер напевне зловить ту худобину на свою мотузку, і вона більш не дурітиме. А чого це ви тут зупинилися?

– Я не можу збагнути, куди вони звідси поїхали. Сліди показують, що вони тут стояли, а от далі відбитків підків я не бачу.

– Еге ж, ваша правда, містере Кассію. Отут вони стояли, та ще й дуже близенько одне до одного. Тож за дикими кобилами вони далі не поскакали. Певно, що ні. А куди ж тоді?

Зеб Стамп запитально подивився на землю, наче сподівався відповіді від неї, а не від Кассія Колхауна.

– Я ніде не бачу їхніх слідів.

– Не бачите? Зате я бачу. Погляньте-но сюди. Бачите, там, де трава прибита?

– Ні.

– Ет, хай вам абищо! Та їх же видно, як ніс на обличчі. Онде великі підкови, а трохи збоку – малі. Отуди вони й поїхали, а за кобилицями скакали тільки досюди. То що, подамося за ними?

– Аякже!

Без дальших розмов Зеб рушив новим слідом, невидимим для його супутника, але для нього таким помітним, як він оце щойно дуже образно сказав.

Незабаром той слід побачив і Кассій Колхаун – коли вони досягли місця, де втікачі знов пустили своїх коней чвалом, рятуючись від табуна диких жеребців, і де підкови залишили глибокі відбитки в зеленому дернику.

Та дуже скоро слід знову зник – точніше, він зник би для не такого зіркого ока, – але Зеб Стамп розрізнив його серед сотень інших кінських слідів, що потолочили землю.

– Еге! – вигукнув старий мисливець, видимо здивований тими новими слідами. – Що ж це тут таке діялось? Дуже цікаво!

– Це ж усе копита диких кобилиць, – сказав Колхаун. – Виходить, вони пробігли по колу й знову повернулися сюди?

– Коли й повернулися, то вже після того, як тут проїхали вершники. Схоже на те, що вони помінялися місцями.

– Що ви хочете цим сказати, містере Стамп?

– А те, що вже не вершники гналися за кобилицями, а кобилиці за вершниками.

– Звідки ви знаєте?

– Хіба ж ви не бачите, що відбитки підків геть затоптані кобилицями?.. Кобилицями?.. Е ні! Побий мене грім, це не кобилячі сліди, вони на добрий дюйм більші. Тут проскакали жеребці. Та ще й цілий табун. Милий Боже, невже вони…

– Що?

– Погналися за плямистою. Коли так, то міс Луїза була у великій небезпеці. Їдьмо далі!

Не чекаючи відповіді співрозмовника, старий мисливець пустив свою шкапу підтюпцем, і Колхаун подався слідом за ним, домагаючись, щоб він пояснив свої незрозумілі слова. Та Зеб не став нічого пояснювати, тільки махнув рукою, ніби хотів сказати: відчепись, мовляв, не заважай.

Якийсь час він пильно придивлявся до сліду, намагаючись розрізнити відбитки підків, – а це було не так легко, бо подекуди їх зовсім затоптали копита дикого табуна. Лише час від часу мисливець добачав їх, усе так само їдучи підтюпцем на своїй конячині. І тільки тоді, коли він опинився за сто ярдів від провалля, з його обличчя збіг заклопотаний вираз, і він зволив дати пояснення, якого від нього знов зажадали.

– Он воно що, – мовив Колхаун, почувши те пояснення. – А звідки ви знаєте, що їм пощастило втекти?

– Погляньте отуди.

– Мертвий мустанг? І начебто недавно вбитий… Про що ж це говорить?

– Про те, що мустангер убив його.

І ви гадаєте, це так налякало решту, що вони не погналися далі?

– Далі вони не погналися, та не тільки з переляку. Ось що їм завадило… – Зеб кивнув на труп жеребця. – Милий Боже, ото був стрибок! – І він показав на провалля, над яким вони тепер стояли.

– Невже ви гадаєте, що вони перескочили на той бік? – спитав Колхаун. – Це неможливо.

– А таки перескочили, це ж ясно як Божий день. Хіба ви не бачите їхніх слідів і тут, і з того боку? І міс Пойндекстер перша. Побий мене грім, оце-то дівчина!.. Вони запевне перескочили обоє ще до того, як застрелили жеребця, бо інакше не змогли б. Тільки тут можна перемахнути цей яр. Чорт його бери, ну й розумник же той мустангер, поклав його просто на дорозі в табуна, саме там, де вони мали стрибати!

– То ви гадаєте, що він і моя кузина разом перескочили це провалля?

– Не те щоб разом, – пояснив Зеб, не підозрюючи, що ховається за цим запитанням. – Я ж уже казав, плямиста перескочила перша. Бачите її сліди на тому боці?

– Бачу.

– Ну, то хіба не видно, що по них ідуть сліди мустангерового коня?

– А-а, справді.

– Жеребці туди не стрибали, жоден з цілого табуна. Тепер я бачу, як усе воно було. Той хлопчина спинився там і вліпив кулю в цього поганця. А то було однаково що замкнути за собою двері. Мустанги побачили, що йому капець, і повернули геть. Отуди, понад яром, онде їхні сліди.

– А вони не могли обминути яр і гнатися далі?

– Щоб так дістатися на той бік, їм довелося б пробігти десять миль – п’ять до кінця яру і п’ять назад. Ні, містере Колхаун, такого бути не могло. Отож вам нема чого тривожитись за міс Луїзу: хто-хто, а вони за нею більше не гналися. А вона та мустангер, перескочивши яр, подалися собі далі, тихо й мирно, мов два голубочки. Всі страхіття минулися, і тепер вони обоє, мабуть, уже простують назад до фургона, де на них чекає вся компанія.

– Їдьмо! – нетерпляче вигукнув Колхаун, так наче й досі вважав, що Луїзі загрожує небезпека. – Їдьмо, містере Стамп! Мерщій вертаймося туди!

– Зробіть ласку, не підганяйте мене, – відказав Зеб, неквапливо злазячи з сідла й витягаючи з піхов свій мисливський ніж. – Вам доведеться хвилин з десяток почекати.

– Почекати? Чого? – невдоволено запитав Колхаун.

– Поки я злуплю шкуру з цього жеребчика. Шкура добряча, в селищі за неї дадуть усі п’ять доларів. А п’ять доларів у прерії не щодня отак валяються.

– Під три чорти ту шкуру! – злісно вигукнув роздратований Колхаун. – Покиньте її, і їдьмо!

– Е ні, такої дурниці я не зроблю, – спокійнісінько озвався мисливець, розрізаючи гострим ножем шкуру на череві вбитого мустанга. – Ви собі можете їхати, містере Колхаун, а Зеб Стамп і з місця не зрушить, поки не завдасть цю шкуру на спину своїй старій худобині. От що вже ні, то ні.

– Ну, Зебе, як же я можу їхати сам? Ви ж добре знаєте, що я не знайду дороги!

– Та воно, мабуть, так. Я й не казав, що знайдете.

– Слухайте, ви, впертий старигане! Мені зараз дорога кожна мить. А ви зніматимете цю шкуру не менш як півгодини.

– Хвилин двадцять, не більше.

– Ну, нехай двадцять. Для мене ці двадцять хвилин важать куди більше, ніж п’ять доларів. Ви казали, скільки вона коштує? То покиньте її, і я заплачу вам ці гроші.

– Он як! Щедро, нічого не скажеш, з біса щедро. Та я на таке пристати не можу. То була б чистісінька підлота, гідна хіба що якогось ницого мексиканця, – взяти гроші отак ні за що, а ми ж із вами знайомі і нам по дорозі. Та як подивитися з другого боку, то я просто не можу покинути шкуру, що коштує п’ять доларів, гнити отут серед прерії, не кажучи вже про те, що поки мені трапиться знов сюди завернути, її геть знівечать грифи та койоти.

– Це просто казна-що! Що ж мені робити?

– Ви так дуже поспішаєте? Жаль, та нічого не вдієш… Аж ні, стривайте! Вам ні до чого дожидати мене. Ви й самі любісінько знайдете дорогу до фургона. Бачите оте дерево на обрії, високу тополю?

– Бачу.

– Добре. А не пригадуєте, чи бачили її раніше? Та чудна тополя скидається більш на церковну дзвіницю, аніж на дерево.

– А-а, так-так, – мовив Колхаун. – Тепер, коли ви сказали, я пригадав. Ми проскакали повз неї, коли гналися за дикими кобилицями.

– Достеменно так. А коли пригадали, то що вам завадить проскакати повз неї ще раз і знов піти слідом диких кобилиць, тільки назад? Він і виведе на те саме місце, звідки ви вирушили, і де, певно ж, вас уже дожидає ваша двоюрідна сестричка, міс Пойндекстер, і вся весела компанія, розпиваючи оті свої французькі шампанеї. Дай Боже, щоб вони тільки їх і пили й не чіпали віскі, бо мені таки захочеться ковтнути того трунку, коли повернуся…

Та Колхаун давно вже не слухав цього велемовного монологу. Тільки-но впізнавши дерево, він ударив острогами свого рудого коня і погнав шаленим чвалом, тимчасом як старий Зеб лишився чаклувати над любою йому шкурою.

– Побий мене грім! – вигукнув мисливець, звівши очі й помітивши, що співрозмовник безцеремонно зник. – Не треба великого розуму, щоб здогадатися, з якого дива такий поспіх! Може, я й не вельми кмітливий, та, мабуть, не помилюся, коли скажу, що це справжнісінькі ревнощі, і вони ходять назирці!

Зеб Стамп не помилився. Не що інше, як ревнощі, змусили Кассія Колхауна так квапливо рушити назад – чорні ревнощі, які вперше спалахнули в ньому серед вигорілої прерії і розпалювались щодень дужче, – підживлювані й тим, що він бачив на власні очі, й тим, що йому тільки ввижалося, – аж поки взяли гору над усіма іншими почуттями й цілком заполонили його душу.

Уся та історія з плямистою лошицею – і те, що мустангер подарував її Луїзі й виїздив для неї, і те, що Луїза прийняла такий щедрий дарунок, навіть не намагаючись приховати своєї радості, – разом з іншими спостереженнями так вплинула на збуджену уяву Кассія Колхауна, що він став вважати Моріса-мустангера найнебезпечнішим своїм суперником.

Здавалося б, нижче суспільне становище ловця диких коней мало втримати відставного капітана від такого певного висновку чи нехай навіть підозри. Мабуть, так воно й було б, якби він менше знав вдачу Луїзи Пойндекстер. Але, спілкуючись із нею багато років, він розумів, що нема чого покладати якісь надії на її аристократичне походження і виховання: надто незалежними й сміливими до відчайдушності завжди були її погляди та поведінка. Більшість жінок із станових міркувань не зважилися б не лише на нерівний шлюб, а й на необачний вчинок, але Кассій Колхаун, малюючи в своїй розпаленій уяві поведінку двоюрідної сестри, знав, що для неї таких міркувань не існує.

Роздратований подіями того дня, якого йому так не щастило, він поспішав назад, туди, де влаштували сніданок. Схоже на дзвіницю дерево напровадило його на слід диких кобилиць, і тепер він не боявся заблукати. Треба було тільки триматись уже знайомої дороги. Колхаун скакав швидким клусом – куди швидшим, ніж хотілося б його стомленому коневі, – і гіркі думи, що вже з годину були його єдиними супутниками, особливо гіркі серед тихої безлюдної прерії, – дедалі дужче поривали його вперед.

Не стало йому легше й тоді, коли він побачив попереду ще двох вершників, які могли б скласти йому товариство, бо їхали туди ж, куди й він. І хоч Колхаун бачив тільки їхні спини, та й то з чималої віддалі, проте легко впізнав обох. Це були саме ті двоє, що посіяли в його душі гіркоту.

Вони теж поверталися слідом диких кобилиць, що на нього виїхали з бічної стежки за хвилю перед тим, як Колхаун їх побачив. Вони їхали поряд – так близько одне до одного, що мало не торкалися сідлами, – і, певно, цілком захоплені розмовою, не помітили самотнього вершника. Обоє начебто не дуже поспішали повернутися до товариства, бо їхали мало не ступою, і вершниця раз по раз трохи відставала.

Те, як близько вони їхали, як сиділи в сідлах, не зважаючи ні на що довкола, і, нарешті, як притримували коней, – все те і ще кілька дрібніших деталей, що не пройшли повз увагу Колхауна, збудило – чи, точніше, посилило – в ньому таку підозру, що він мало не задихнувся з люті.

Спершу йому, палкому південцеві, захотілося чимдуж поскакати до них і брутально урвати ту довірчу розмову. Скоряючись цьому пориванню, відставний капітан знов ударив острогами свого змореного коня, і той знехотя пішов чвалом.

Та за кілька секунд Колхаун раптом сповільнив скок, – певно, змінивши рішення. Ті двоє не почули тупотіння його коня й навіть гадки не мали, що хтось їде за ними, хоч він був уже за якихось двісті ярдів. Колхаун добре чув сріблястий голосок двоюрідної сестри, що була явно говіркішою. Яка ж то мала бути цікава розмова, коли вони навіть не помітили його наближення!

От якби він міг підслухати, про що вони говорять! Здавалось, у відкритій прерії це зробити неможливо. Та, може, все-таки спробувати? Ці двоє вочевидь так захопилися розмовою, що можна було сподіватися щось почути. Та й трава прерії була м’яка, мов оксамит, і коні ступали по ній майже безгучно.

Колхауна брала така нетерплячка, що він не міг змусити себе їхати повільно й пустив свого рудого однохіддю – звичним для коней південно-західних штатів швидким алюром. Піднімаючи копита не більш як на дюйм над землею, майже ковзаючи ними по траві, кінь тихо посувався вперед – тихо, але досить швидко, і за якийсь десяток секунд уже наздогнав плямисту лошицю та гнідого коня мустангера.

Тоді Колхаун притримав коня і змусив іти так само повільно, як ті, а сам нахилився вперед і став жадібно прислухатися. Видно було, що він замислив щось страшне і ось-ось чи то вибухне брутальною лайкою, чи то вхопиться за ніж або револьвер.

Його дальшу поведінку мало визначити те, що він почує.

Та з волі випадку – а може, й провидіння – він не почув ні слова. Хоч двоє вершників не помічали нічого навколо, проте коні їхні не були такі неуважливі. Ступою рудий кінь ішов важко – давалася взнаки й утома, – і чуткі вуха плямистої та гнідого враз уловили звук його копит, і обоє, наче за командою, сіпнули головами догори й голосно заіржали.

Колхауна побачили.

– О, кузен Кас! – вигукнула Луїза не так здивовано, як невдоволено. – Ти тут? А де батько й Генрі, де всі інші?

– Чому ти питаєш про це мене, Лу? Я знаю не більше за тебе.

– Он як? Хіба ти не поїхав нам назустріч? І вони теж… Ой, твій рудий весь у піні! Так наче ти скакав на ньому не менше, ніж ми.

– Авжеж. Я подався за тобою з самого початку, хотів допомогти тобі.

– Справді? То, виходить, ти їхав за нами? Дякую, кузене! Я саме дякувала й містерові Джеральду, що теж помчав за мною і великодушно вирятував нас із Люною з дуже скрутного становища, я б сказала навіть – із страшної небезпеки. Ти знаєш, що за нами погнався табун диких жеребців і ми тікали від них, просто-таки рятуючи своє життя?

– Так, знаю.

– Ти бачив, як вони гналися за нами?

– Ні. Я дізнався про це зі слідів.

– Зі слідів? Ти так добре розрізняєш сліди?

– Мені пояснив їх Зеб Стамп.

– О, він теж був з тобою? І ви їхали тими слідами аж до… Куди ви доїхали?

– До яру серед прерії. Зеб сказав, що ти перескочила його. Це правда?

– Перескочила Люна.

– А ти була в сідлі?

– Та де ж би я ще могла бути? Ти таке питаєш, кузене Касе! Де б, ти думав, я була? Вчепилася їй за хвіст, чи що? – Луїза засміялась, та раптом сміх її урвався, і вона спитала зовсім іншим тоном: – А ти? Ти теж перескочив на той бік? І поїхав за нами далі?

– Ні, Лу. Від яру я одразу рушив сюди, сподіваючись, що ти вже повернулася. Отак і натрапив на тебе.

Ця відповідь начебто задовольнила Луїзу.

– Ага. Ну, я рада, що ти наздогнав нас. Ми їхали повільно. Люна так стомилася, бідолашна! Просто не знаю, як вона добудеться додому.

Відколи до них приєднався Колхаун, мустангер не озвався ані словом. Хоч би яке приємне було для нього товариство молодої креолки, він спокійно полишив її на кузена і тепер мовчки їхав попереду, ніби знову ставши тим, ким мав бути того дня, – тільки провідником.

А проте відставний капітан весь час недовірливо стежив за ним, і, коли помічав – чи тільки уявляв собі, – що Луїза прихильно поглянула в той бік, в очах його спалахувала диявольська злість.

Коли б ті троє вершників їхали довше, їхня подорож могла б закінчитися трагічно. Та, на щастя, з'явилися інші учасники сніданку в прерії. Луїзу оточили звідусіль, і хор захоплених вигуків та привітань заглушив усякі інші думки.

Розділ XIX. Віскі з водою

У селищі, яке виникло під прапором форту Індж, цьому зародку майбутнього міста, найвизначнішою будівлею був заїзд, або ж «готель». А загалом, це прикмета, спільна для всіх техаських міст, як нових, так і заснованих сорок років тому, – давніших там і немає, окрім кількох —старих міст іспано-мексиканського походження, де головними будівлями були фортеці та монастирі, що їх тепер теж подекуди перетворено на заїзди.

Хоч «готель» форту Індж був найбільшим будинком у селищі, проте ні справді великими розмірами, ні виглядом своїм він не вирізнявся, та й навряд чи претендував на якийсь архітектурний стиль. То була дерев'яна споруда у формі літери «Т», збита з обтесаних колод. У поздовжній її частині містилися кімнати для приїжджих та їдальня, а поперечна являла собою одне велике приміщення бару, або ж, як його ще називають в Америці, салуну, – де відвідувачі пили, курили й залюбки плювали на підлогу.

Біля дверей, на стовбурі дуба із спиляною верхівкою красувалася вивіска, де з обох боків кожен міг побачити зображення славнозвісного героя тих країв, генерала Захарі Тейлора[41], а під ним – єдино можливу назву: «Напоготові».

До цього слід додати, що хоч зовні будинок той не дуже вабив око, зате всередині, особливо як зайти через бар, вас і справді були напоготові зустріти чи то склянкою «м’ятного», чи «шеррі-коблеру», чи джину з сиропом, чи будь-якого іншого мішаного напою, відомого на захід від Міссісіпі, – звісно, за умови, що ви так само напоготові заплатити за все те готівкою.

Якщо ви коли-небудь подорожували південними чи південно-західними штатами Америки, вам не треба змальовувати той бар, бо ніщо не зітре у вашій пам’яті спогаду про такий самий бар готелю, в якому ви, собі на лихо, зупинялися. Ви уявите також довгий прилавок, що тягнеться через усе приміщення попід поздовжньою стіною, де на полицях вишикувались рядами пляшки та карафки з напоями не тільки всіх кольорів веселки, а й усіх їх можливих відтінків; і дженджуристого молодика, що снує між полицями й прилавком, так званого бармена, – тільки не назвіть його буфетником, бо можете дістати пляшкою по зубах, – цей молодий джентльмен у блакитній бавовняній блузі, чи в білій полотняній куртці, чи, може, в батистовій сорочці з мереживними рюшами далеко не першої свіжості, змішуючи для вас «шеррі-коблер», дивиться вам просто у вічі й розмовляє з вами про останні політичні події, а тим часом вино, лід і вода, переливаючись із склянки в склянку, аж наче променяться й відсвічують над його напомадженою головою райдужним сяйвом.

Ви, що подорожували південними штатами, певно ж, не забули його? То мої слова нагадають вам і його самого, і все, що його оточує: бар з полицями й різнобарвними пляшками, де він почуває себе повновладним господарем, довгий прилавок, посипану білим піском підлогу з недокурками сигар і темними плямами тютюнової жуйки, дух м’яти, полинової настоянки й лимонної шкурки, серед якого в’ються рої мух та кусючих москітів. Усе те не могло не закарбуватись у вашій пам’яті.

Хоч готель «Напоготові» – його ще часом називали й таверною – мало чим різнився від інших подібних закладів Техасу, проте мав і деякі особливі прикмети. Його власником був не заповзятливий янкі, а німець, чиї співвітчизники не тільки в Америці, а й по всьому світі славляться як найкращі ресторатори. Він сам порядкував у своєму барі, і, коли ви заходили туди, вам змішував напої не дженджуристий молодик з напахченою чуприною і в сорочці з рюшами, а статечний германець, що мав такий тверезий вигляд, наче ніколи не куштував – хоч і чимала була спокуса нижчої, оптової ціни – тих чудових трунків, якими пригощав своїх клієнтів. Прізвище власника, ще з батьківщини, було Обердоффер, але місцевий люд перехрестив його на «старого Доффера».

Бар при готелі «Напоготові» мав ще одну особливу прикмету, хоч, може, й не варто називати її особливою, бо вона властива й іншим барам у тих краях. Як уже згадувалося, бар містився в поперечній частині будинку готелю, спорудженого у формі літери «Т». Прилавок там тягся вподовж прилеглої до готелю стіни, а з обох кінців були двері, що виходили на головну площу майбутнього міста. Завдяки такому розташуванню дверей повітря в приміщенні ніколи не застоювалось, а це багато важить у місцевості, де термометр половину року показує більш як тридцять градусів у затінку.

Техаські готелі, та, можна сказати, й усі готелі в Сполучених Штатах, водночас правлять і за біржу, й за клуб. Справді-бо, дешевшого й зручнішого приміщення годі й шукати, і, мабуть, саме через те клубів в Америці зовсім обмаль.

Навіть у великих містах Атлантичного узбережжя немає ніякої потреби в так званих клубах. Помірні ціни в готелях, чудова кухня, вишукана обстановка – усе це обмежує розвиток клубів, які в Америці, мабуть, завжди будуть зайвими й чужорідними.

Та все ж таки це зауваження стосується передусім південних і південно-західних міст, де готельні бари та салуни стали улюбленими місцями відпочинку й зустрічей. Там і товариство збирається більш різномасте, ніж деінде. Гордий плантатор не гребує, та й не смів погребувати, пити в одному приміщенні з «білою потолоччю», бідняками, часто не менш гордими за нього.

Так само й у барі готелю «Напоготові» часто можна було побачити вкупі представників усіх верств і професій, які тільки траплялися в навколишніх селищах. Не бувало там лише селян, бо селян як таких в Америці, а тим паче в Техасі, просто немає.

Мабуть, відколи старий Доффер почепив перед готелем свою вивіску, його бар ще не бачив такого великого гурту людей, а сам він, стоячи за прилавком, не обслужив стількох клієнтів, як того вечора, коли учасники сніданку в прерії повернулися до форту Індж.

Майже всі, хто їздив у прерію, за винятком лише дам, відчули потребу на півгодинки заглянути до «Напоготові» й перехилити склянку на сон грядущий, і, коли голландський годинник, що здавався трохи недоречним серед барвистих пляшок, показав одинадцяту, до бару один за одним посунули відвідувачі: офіцери з форту, плантатори з навколишніх маєтків, маркітанти, інтендантські підрядчики, картярі-професіонали й люди без певного діла. Зайшовши, кожен простував до прилавка, замовляв улюблений напій, а тоді приєднувався до котрогось із гуртків, що вже зібрались довкола.

Один гурток привертав особливу увагу. Там було з десятеро чоловіків, половина – у військових мундиpax. Серед них і три вже знайомих нам офіцери: піхотний капітан Слоумен та два лейтенанти – драгун Генкок і кінний стрілець Кросмен. З ними був ще один військовий, найстарший літами і найвищий чином – він носив майорські відзнаки і, як найстарший у форті офіцер, командував тамтешнім гарнізоном.

Вони розмовляли жваво й невимушено, так наче всі були молодшими офіцерами одного чину. Розмова точилася навколо подій минулого дня.

– Скажіть, майоре, ви, певно, знаєте, – спитав Генкок, – де все-таки була та панночка?

– Звідки мені знати? – відказав майор. – Спитайте її кузена, містера Кассія Колхауна.

– Ми його вже питали, але нічого певного не почули. Схоже на те, що він знає не більше за нас. Він зустрів їх уже тоді, як вони їхали назад, недалеко від нашого привалу. Їх не було дуже довго, і, судячи з того, як спітніли їхні коні, вони добре попоганяли. За цей час можна було з’їздити на Ріо-Гранде або й далі.

– А ви помітили, який повернувся Колхаун? – спитав піхотний капітан. – Аж чорний з обличчя, ніби щось гризло йому душу.

– Атож, він був таки похмурий, – погодився майор. – Та невже ви гадаєте, капітане Слоумен, що причина того…

– Ревнощі, авжеж, і не що інше.

– Що? До Моріса-мустангера? Та ні, не може бути! В усякому разі, це дуже й дуже сумнівно.

– Чому, майоре?

– Любий мій Слоумен, міс Пойндекстер – аристократка, а Моріс Джеральд…

– А може, й він високого роду, хто його знає.

– Ха! – зневажливо вигукнув Кросмен. – Торговець кіньми! Майор правду каже, це неможливо, неймовірно.

– Ой панове! – мовив піхотний капітан, значливо хитаючи головою. – Ви не знаєте міс Пойндекстер так, як знаю її я. Вона дуже свавільна дівчина, і то ще м’яко кажучи. Певно, ви й самі це помітили.

– Е-е, Слоумен, – жартівливо підкусив його майор, – ви, я бачу, хочете полихословити. Мабуть, самі зітхаєте за міс Пойндекстер, дарма що прикидаєтесь байдужим до жінок. Так от, я б зрозумів, якби ви приревнували її до нашого красеня Генкока чи, скажімо, до Кросмена, коли б серце його було вільне. Але до мустангера… ні, ні…

– Цей мустангер – ірландець, майоре, і я думаю, що він…

– Хоч би хто він був, – перебив майор, побіжно глянувши на двері, – ось він прийшов і може сам відповісти. Хлопець він щирий, і ви дізнаєтеся від нього про все, що вас так цікавить.

– Ой, навряд… – пробурмотів Слоумен, тимчасом як Генкок і ще двоє чи троє офіцерів, послухавшись майорової поради, обернулися до мустангера.

Мовчки пройшовши по притрушеній піском підлозі, мустангер став на вільному місці біля прилавка.

– Склянку віскі з водою, будь ласка, – скромно звернувся він до господаря.

– Віскі з водою… – повторив той, не дуже кваплячись прислужитися новому клієнтові. – Так, віскі з водою… Це коштувати дванадцять цент.

– Я не питав вас, скільки це коштує, – відказав мустангер, – а попросив дати мені склянку віскі з водою. Є у вас віскі?

– Так-так, – догідливо мовив німець, наляканий різкою одповіддю. – Є віскі, багато віскі з водою. Ось він.

Поки йому готували нехитрий напій, Моріс невимушено, але скромно відповів на привітання офіцерів. З більшістю він був знайомий, бо мав у форті ділові стосунки.

Вони вже, як радив майор, намірилися звернутись до нього із запитаннями, та їм завадила поява нового відвідувача.

То був Кассій Колхаун. Розпитувати мустангера про те, що їх цікавило, при ньому не випадало.

Із звичайним своїм зухвалим виглядом Колхаун підійшов до гурту офіцерів та цивільних і недбало кивнув головою, як ото вітаються люди, що разом перебули день і не бачилися лише якусь годину. Видно було, що відставний капітан коли й не п’яний, то добре напідпитку. Його очі збуджено блищали, обличчя було неприродно бліде, кашкет з’їхав набакир, і з-під нього на чоло вибилися скуйовджені пасма волосся. Усе те свідчило, що він випив більше, ніж дозволяв здоровий глузд.

– Ну що, панове, – голосно мовив він до гурту, в якому був майор, і ступив до прилавка, – вип’ємо так, щоб аж стіни задвигтіли? А то старий Доффер-Пфеффер скаже, що даремно переводить світло! Частую всіх! Що ви на це?

– Згода!.. Згода!.. – озвалося кілька голосів.

– А ви, майоре?

– З приємністю, капітане Колхаун.

Як було заведено, ті, що мали пити разом, ставали в ряд перед прилавком, і кожен вигукував назву напою, який був йому до смаку. Різних напоїв замовили майже стільки ж, скільки чоловік стояло в гурті.

– А мені темного! – вигукнув Колхаун і одразу ж додав: – З гіркою настоянкою.

– Бренді з гіркою для вас, містер Кольхаун? – перепитав господар, улесливо нахилившись через прилавок до відставного капітана, якого вважали співвласником великого маєтку.

– Та вже ж, пришелепуватий німчиську! Я й сказав – темного, хіба ні?

– Так-так, майн гер[42], усе є так! Бренді з гіркою… бренді з гіркою… – повторював німець, кваплячись поставити карафку перед нечемним клієнтом.

Коли чимала майорова компанія долучилася до тих, що вже стояли із склянками біля довгого прилавка, там не лишилось ані щілинки вільної.

Чи то випадково, чи зумисне, Колхаун став з самого краю, праворуч від запрошеної ним компанії, і таким чином опинився поряд з Морісом Джеральдом, що стояв собі сам-один, спокійно пив віскі з водою і курив сигару.

Обидва дивилися в різні боки й начебто не помічали один одного.

1

Прерія – північноамериканська рівнина з мішаною рослинністю, переважно трав'янистою. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Койот – луговий вовк.

3

Серапе – широкий мексиканський плащ-покривало.

4

Креоли – нащадки іспано-португальських завойовників і французьких поселенців у Латинській Америці.

5

Нігер – зневажливе прізвисько американських негрів.

6

Добрий день, кабальєро! Ви мексиканець? (ісп.)

7

Ранчеро – скотар.

8

Конкістадори – іспанські завойовники нових земель в Америці (XVI ст.).

9

Мустанг – дикий кінь.

10

Плутон і Прозерпіна – в античній міфології бог і богиня підземного світу.

11

Бахус, або Вакх, – в античній міфології одне з імен бога виноградарства Діоніса.

12

Еол – у давньогрецькій міфології бог вітру.

13

Мустангер – ловець диких коней.

14

Люцифер – за біблійною легендою, архангел, який повстав проти Бога й був скинутий у пекло.

15

Команчі – індіанське плем’я.

16

Оцелот, пума – хижі тварини з родини котів.

17

Акр – міра площі (0,4 га).

18

Святий Патрик вважається покровителем Ірландії.

19

Галон – міра місткості (4,54 л).

20

За легендою, святий Патрик знищив в Ірландії всіх отруйних змій.

21

Верне-молодший – Орас Верне, французький художник XIX ст., автор парадних історичних картин.

22

Маркітант – дрібний торговець їстівними припасами й предметами солдатського вжитку.

23

Фараон, монте – азартні картярські ігри.

24

Гасієнда – садиба й будинок поміщика в Мексиці, Техасі й Південній Америці.

25

Йдеться про американо-мексиканську війну 1846–1848 pp., внаслідок якої Техас і Каліфорнію було остаточно відірвано від Мексики й приєднано до США.

26

«Дядько Сем» – образний вислів, що означає Сполучені Штати Америки.

27

Так за тих часів називали нинішню Латинську Америку.

28

Пеони – наймані польові робітники, цілковито залежні від поміщика-іспанця.

29

Вакеро – пастух (ісп.).

30

Ацтеки – індіанці, що в давнину населяли Мексику.

31

Олігархія (гр. – влада небагатьох) – політичне й економічне панування невеликої купки експлуататорів.

32

Фідій, Пракситель – давньогрецькі скульптори.

33

Мас’ – просторічне від англійського «мастер» – хазяїн, пан.

34

До побачення! (ісп.)

35

Ідальго – іспанський дворянин.

36

Табун диких жеребців (ісп).

37

Дикий осел! Самець! (ісп.)

38

Мачете – великий важкий ніж.

39

«Краєм мускатних горіхів» називають в Америці штат Коннектикут, де в місті Гартфорді є збройовий завод.

40

Поетична назва Ірландії.

41

Захарі Тейлор – американський генерал, що брав участь у війні з Мексикою 1846-1848 pp., згодом президент США.

42

Мій пане (нім.).