Розділ VI. Плямистий мустанг

Фелім не помилився: то був голос його господаря, Моріса Джеральда.

Вийшовши надвір, слуга побачив мустангера, що вже під’їжджав до хатини. Як і слід було сподіватися, господар сидів верхи на своєму гнідому, але той здавався майже чорним від поту. На грудях та боках коня біліла присохла піна.

Гнідий був не сам. На туго напнутому ласо, прив’язаному до сідла, за ним ішов товариш, а точніше – бранець. Щелепи того другого коня міцно стягував шкіряний зашморг, закріплений ременем, що обвивав його шию одразу ж за вухами. Це не давало коневі кусатися.

То була дика кобила цілком незвичайного вигляду, а власне, масті – такої рідкісної, якої не побачиш і серед величезних табунів у широкій прерії, де досить часто трапляються коні найдивовижнішої масті. На її темно-шоколадній, подекуди майже чорній шкірі були розкидані однакові розміром білі плями, та ще й так рівно, як ото темні плями на світлій шкурі ягуара. Ця незвичайна масть ішла в парі з бездоганною будовою: лошиця була широкогруда, крутобока, із стрункими ногами, а голова її могла правити за взірець кінської вроди. Як на мустанга, вона видавалася чималою, хоча й була менша за звичайного англійського коня, менша навіть за гнідого – також мустанга, – що допоміг полонити її.

Прекрасна полонянка належала до табуна, що вподобав собі пасовисько у верхів’ях Аламо, – саме там мустангер тричі ганявся за нею. Всупереч прислів’ю, яке твердить, що за третім разом неодмінно має пощастити, він упіймав своє щастя лише за четвертим разом. З допомогою чарівної мотузки із зашморгом на кінці Моріс полонив-таки цю тварину, що її з якихось тільки йому відомих причин так прагнув здобути.

Фелім ще ніколи не бачив, щоб його господар повертався з ловів такий радісний і збуджений, навіть як той приводив за собою на ласо п’ять чи шість мустангів – а таке траплялося нерідко. Та ще ніколи не випадало Фелімові побачити й таку красуню, як зловлена того дня плямиста кобила. Ця тварина могла збудити захват і не в такого знавця коней, як колишній помічник стайничого в замку Баллах.

– Гіп-гіп-ура! – вигукнув він, побачивши господареву здобич. – Хвала Пречистій Діві й святому Патрикові[18]! Паничу Морісе, ви таки запопали цю плямисту! Оце лошиця, бий мене грім! Справжня красуня! Не диво, що вам так кортіло зловити її. Боже правий, якби її вивести на ярмарок у нас в Баллінасло, можна було б заправити скільки завгодно, й ніхто б і торгуватися не став! Ну й красуня! Де ж ми її поставимо, паничу? В коралі разом з іншими?

– Ні, там її можуть захвицати. Припнемо її під повіткою. А гнідий перебуде цю ніч під деревами просто неба. Якщо в ньому є хоч трохи лицарства, він не буде проти. Скажи, Феліме, чи ти бачив коли таке прекрасне створіння? Я, звичайно, маю на думці кінську красу.

– Ні, паничу Морісе, зроду не бачив! А я ж таки мав справу з неабиякими кіньми в нас у Баллібалласі. Ну й красуня, просто взяв би її та з’їв! Хоч, правду сказати, вигляд у неї такий, що вона сама з’їсть кого хочеш. Ви ще не пробували її об’їжджати?

– Ні, Феліме, я не хочу з цим квапитися. Ось матиму час, то візьмуся до неї як слід. Шкода було б занапастити таке чудо природи. Почну приборкувати її уже в селищі.

– То ми їдемо до селища, паничу? Коли?

– Завтра. Вирушимо на світанку, щоб за день дістатися до форту.

– Хвалити Бога! Ну й радий же я! Не за себе, паничу Морісе, а за вас. Ви, мабуть, і не знаєте, що віскі в нас уже на денці? З того, як воно хлюпає в бутлі, його там заледве на раз лишилося. Ті шахраї у форті нечисті на руку. Мало того, що недоливають, так ще й розводять водою, отож нема в ньому справжньої міцності. Побий мене грім, галона[19] добрячого ірландського віскі нам вистачило б утричі надовше, ніж оцього американського пійла, як називають його самі янкі.

– Щодо віскі не турбуйся, Феліме. Гадаю, там ще вистачить і на сьогодні, і на те, щоб налити у флягу для завтрашньої подорожі. Не журися, старий баллібаллахцю! Ходім краще поставимо під повітку нашу плямисту красуню, а потім уже поговоримо на дозвіллі про новий запас того питва, що його, як я знаю, ти любиш більш за все на світі, окрім хіба себе самого.

– І вас, паничу Морісе! – докинув ірландець, кумедно підморгнувши.

Господар засміявся і скочив з коня.

Плямисту кобилу поставили під повітку, гнідого тимчасово припнули до дерева, і Фелім заходився чистити його за всіма правилами, заведеними у прерії.

Тим часом мустангер, зовсім знесилений цілоденними ловами, упав на свою постіль із кінської шкури. Ще ніколи, за жодним мустангом, йому не доводилось ганятися так довго й запекло, як за цією плямистою лошицею. Та на те була своя причина, про яку не знав ні Фелім, ні вірний гнідий – ніхто, крім самого мустангера.

Незважаючи на те, що він уже кілька днів майже не злазив із сідла, а три останні провів у невідступній гонитві за плямистою лошицею, незважаючи на страшенну втому, мустангер ніяк не міг заснути. Він раз у раз підхоплювався з ліжка й ходив туди-сюди по хатині, так ніби щось не давало йому спокою.

Ось уже кілька ночей він неспокійно совався в ліжку, перевертався з боку на бік, і вже не тільки слуга Фелім, а й собака Тара почали дивуватися, що це таке з їхнім господарем.

Фелім міг би приписати це палкому бажанню мустангера зловити плямисту лошицю, але він знав, що гарячкове збудження охопило господаря раніше, ще до того, як він довідався про існування цієї незвичайної тварини. Лошиця вперше трапила мустангерові на очі лише через кілька днів після його повернення з форту і, отже, не могла бути причиною, через яку так змінився його настрій. А те, що він врешті зловив її, здавалося, лише посилило його збудження, хоча мало б заспокоїти. Принаймні так вважав Фелім, а оскільки вони з господарем були, як то кажуть, молочні брати, він зрештою вирішив запитати в того навпростець, що його непокоїть.

Отож, коли мустангер знову почав крутитися в ліжку, він почув Фелімове запитання:

– Паничу Морісе, заклинаю вас Пречистою Дівою, скажіть, що з вами таке?

– Нічого, Феліме, нічого, друже. Чому ти думаєш, що зі мною щось негаразд?

– Боже правий! Та як же мені не думати! Ви ж і на хвильку очей не склепили, відколи ото приїхали востаннє із селища. Чи ви там щось таке побачили, що вам сон одібрало? Невже це через котрусь із тих мексиканських дівчат – «мучачас», чи як їх там звуть? Та ні ж бо, нізащо не повірю, щоб хтось із давнього роду Джеральдів міг спокуситися тим бісовим насінням.

– Дурниці, мій добрий друже! Зі мною все гаразд. Не знаю, що це ти собі вигадав.

– Та ні, паничу, нічого я собі не вигадав. А коли хтось тут щось і вигадує, то це ви. Як ото коли спите, хоч таке тепер і не часто буває.

– Коли сплю? Що ти хочеш сказати, Феліме?

– Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.

– Та невже? І що ж я таке кажу?

– Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім’я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».

– Ім’я? Яке ім’я?

– А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам’ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім’я, і його я можу вам нагадати. Це ім’я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, – ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…

– Е! – перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. – Мало яке ім’я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!

– Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину – нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.

– Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.

– От і я б хотів це знати, – з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд. – І звісно ж, – провадив він, – я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це було б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?

– Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?

– Ні, паничу, не здається. Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.

– Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?

– Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбитися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.

– Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?

– Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м’ясо і підігрію в горнятку.

– Гаразд, я почекаю.

– А може, щоб легше чекалося, вип’єте крапелиночку віскі?

– І то діло, налий.

– Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця – зовсім не той смак.

– З водою. Тільки принеси свіжої з річки.

Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей, коли Тара зненацька підхопився і з сердитим гарчанням кинувся надвір. Фелім з деякою осторогою пішов за ним.

Та за хвилину собака перестав гавкати, а тоді радісно заскавулів, як видно, впізнавши когось із давніх знайомих.

– Це старий Зеб Стамп, – обережно визирнувши за двері, сказав Фелім і вже сміливо переступив поріг, щоб заразом і привітати гостя, і виконати доручення господаря.

Чоловік, що так упевнено підійшов до хатини мустангера, відрізнявся від її мешканців не менш, ніж вони один від одного. То був високий, добрих шести футів на зріст чоловік у великих чоботях з дубленої алігаторової шкіри та в заправлених у широкі халяви штанях із грубого домотканого сукна, колись пофарбованого кизиловим відваром, а тепер геть брудного від часу; в сорочці з оленячої шкіри, надягненій на голе тіло, та в пошитій із солдатської ковдри куртці, що давно витерлась до основи і втратила свій первісний зелений колір. Ото було й усе його просте, щоб не сказати нужденне, вбрання, яке доповнював дуже пошарпаний сіро-рудий повстяний капелюх з обвислими крисами.

Спорядження гостя свідчило, що він мисливець, із тих, які віддавна промишляють у лісах Північної Америки. Під правою рукою в нього на черезплічних ременях висіли сумка з кулями та великий, вигнутий серпом ріг для пороху; куртку оперізував грубий пояс із шкіряними піхвами, з яких стриміло саморобне рогове руків’я довгого мисливського ножа.

Від більшості техаських мисливців цього чоловіка відрізняло те, що він не носив ні мокасинів з гетрами, ні довгої шкіряної сорочки з торочками по подолку. На його скромному одязі не було вишивки чи інших оздоб, на зброї та спорядженні – ніяких карбованих візерунків, – одне слово, нічого, що виказувало б бажання їх власника якось прикрасити себе. Усе мало вкрай простий, майже примітивний вигляд, так ніби самій вдачі мисливця було огидне всяке хизування. Навіть рушниця – його вірна зброя і головне знаряддя його промислу – скидалася скоріш на грубу довгу залізяку, припасовану до неполірованого, потемнілого від часу бруска дерева. Коли мисливець ставив її прикладом на землю, дуло сягало йому до плеча.

Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п’ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.

Ірландець Фелім уже згадував його ім’я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.

«Уроджений і питомий кентуккіець», – як казав він сам, коли його питали, звідки він родом, – Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.

З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.

– Добрий вечір! – коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.

– Добрий вечір, містере Стамп! – відповів господар, підводячись йому назустріч. – Заходьте, сідайте.

Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.

– Чорт би їх узяв, оці табуретки! – пробурчав він, видимо невдоволений такою позою. – Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді – хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.

– Спробуйте пересісти сюди, – мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку. – Тут вам буде зручніше.

Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.

– Ви, як завжди, пішки, містере Стамп?

– Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.

– Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?

– Я ще не з’їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.

– Але ж скрізь у Техасі так заведено.

– Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От вам кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.

– Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?

– Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.

– Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.

– Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика – він прив’язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.

– Оце нам пощастило! – вигукнув мустангер. – Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.

– А що то за мустанг? – з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.

– Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!

– Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!

– Он як?

– Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу – і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.

– Пойндекстер?

– Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.

Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга – і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!

– Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стамп? – сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.

Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.

Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:

– Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?

– Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, – дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер! Мабуть, аж танцюватиме з радості!

Розділ VII. Нічні прикрощі

Несподівано дізнавшись про те, що Моріс, ніби вгадавши його бажання, вже зловив плямистого мустанга, старий мисливець страшенно зрадів. Ще дужче піднесла його настрій добряча порція рідини з бутля, де, всупереч побоюванням Феліма, вистачило кожному й по ковтку «для апетиту» перед смаженим індиком, і ще по одному, щоб запити з’їдене, і ще по кілька – до люльки після вечері.

Тим часом за столом точилася жвава балачка. Як ведеться серед жителів прерії, багато говорили про індіанців, переповідали різні мисливські історії. Зеб Стамп знав їх безліч, отож і вів розмову здебільшого він, та так, що з уст враженого Феліма раз у раз злітали здивовані вигуки.