«Їж котлету!» – у сонний мозок, наче цвях, уп'явся старий тріскучий голос. Герман перевернувся на інший бік і сховав голову під подушку. «Не буду!» – відповів чистий дитячий голосок за стіною. «Їж котлету, кому я кажу! – Забивання цвяха продовжувалось чіткими енергійними фразами. – Негайно!» – Але Герман уже знову провалився в сон. Закінчення діалогу прослизнуло десь поруч і стерлося з пам'яті.

Колись він мешкав біля кладовища, і недільними ранками його будив оркестр, який грав Шопена. Грав фальшиво, зате далеко і тихо, тому прокидатися було легко.

У новій квартирі Герман ніяк не міг звикнути до галасу центру міста. Особливо влітку, коли люди зовсім не хотіли спати по ночах: йшли вулицею, п'яно співали пісні, гуркотіли по асфальту жерстяними банками з-під пива, били скляні пляшки об стовпи. Жінки голосно реготали або кричали, переважно матом, чоловіки кричали виключно матом.

Будинок стояв поруч із дорогою. Коли Герман розмовляв по телефону, здавалося, що він стоїть на перехресті – шум шин навіть легких машин наче жив у слухавці.

Остаточно Герман прокинувся від завивання тролейбуса. Перші дні цей звук його лякав, йому здавалося, що падає авіабомба. Як у старих кінохроніках про війну.

Він сонно роздивлявся стелю і звично прислухався до сусідів.

Першим був ідентифікований сусід згори, Літрофанич. Як завжди, той недільними ранками ремонтував табуретки. Інколи сусід працював на кухні, а влітку виходив на лавку біля під'їзду і обкладався молотком, пасатижами та цвяхами. Герман ніяк не міг второпати, скільки у сусіда табуреток. Навіть за найскромнішими підрахунками їх мало бути не менш ніж півсотні, хоча б по одній на тиждень, але це було дуже сумнівно.

Митрофанович та його війна

Митрофанович, як завжди, старався. Табуреток у нього було лише дві, а не півсотні, як думав Герман. Одну з них Митрофанович використовував за призначенням, іншу тим часом ремонтував. На сьогоднішній його жаль, життя він присвятив зовсім іншому напрямку людської діяльності. Відколи прийшов з армії й до самої пенсії Митрофанович працював «мухобоєм» на прохідній машинобудівного заводу. Тобто він займався не виробництвом, а його охороною. Якби йому зараз доручили охороняти табуретки, він не мав би жодних проблем, але ж зараз він мусив їх ремонтувати. Тому що довести своїй бабі, хто є хто в цьому світі, – найважливіша і, можливо, остання справа його життя.

Увесь їхній родинний конфлікт сорок п’ять років крутився навколо питання: «мужик Митрофанович чи не мужик?» Баба Олена, яку Митрофанович узяв із свого села, вважала, що мужик удома повинен усе робити своїми руками, «…інакше – для чого він тоді здався?» Він же, використовуючи службове становище, майже всі побутові клопоти вирішував через «шило», тобто спирт, або прохідну заводу, де його називали Літрофаничем. За сорок п’ять років подружнього життя, за сорок п’ять років чергувань Митрофанович жодного разу нічого не зробив власноруч. Але тепер, коли його відправили на пенсію, він водночас втратив майже всі життєві надбання і переваги, залишившися сам на сам із дружиною. Раніше він сміливо міг сказати: «Тобі яка різниця, де та хто? Роботу зроблено!» – і гордо йти з газетою до дивана. Тепер же зловредна баба із задоволенням брала реванш. Дійшло до того, що він, пригнічений ідіотською ситуацією, майже повністю втратив інтерес та бажання до статевих стосунків. І причина тут не у віці, Митрофанович чудово себе почував, а в цих клятих табуретках, які ніяк не давались його незвиклим до такої праці рукам.

Митрофанович вкотре примостився біля табуретки, і, не кваплячись, кілька разів сильно вдарив молотком. Табуретка знову підступно скосилася вбік.

У цій трагікомедії його по-справжньому хвилювали дві речі. Перша: він розумів, що ніколи не зможе самотужки відремонтувати табуретки. Друга: світова статистика вказувала на те, що він помре раніше, ніж баба Олена. «Бабці, якщо їх не вбивати, завжди живуть довше за дідів», – подумав Митрофанович і якось недобре глянув на дружину, яка клопоталася поруч. Перший факт його хіба що гнітив, а з другим він змиритися не міг у силу несприйняття загальносвітової дисгармонії.

Герман та його бажання до рудої мами

Стеля була звичайною, недбало вибіленою.

Герман любив недільні ранки, навіть останнього року, коли вони стали такими гамірливими. За стіною ліворуч почувся рев дитини. Саме рев, а не плач. Герман би й сумнівався, що дитина на таке здатна, але він часто бачив, як із сусідньої квартири виносили коляску. Мама була досить симпатичною дівчиною років двадцяти, батькові, здавалося, на вигляд не більше сімнадцяти. Дрібненького хлопчину було ледь видно за коляскою, коли він тяг її на третій поверх. Але хто саме живе у квартирі ліворуч і скільки там людей, Герман достеменно так і не з'ясував. Усі його спроби порахувати цих сусідів закінчувалися провалом, виходило навіть гірше, ніж із табуретками Літрофанича. Окрім батьків, старших Кальченків, їхньої доньки, її юного чоловіка, онука (чи онучки?) він часто бачив ще одну жінку з дитиною. Певне, це була старша донька Кальченків, бо обидві дівчини схоже симпатичні і руді, хоча справжній колір волосся сучасних жінок пам'ятають тільки їхні батьки та вчителька початкових класів. Мешкає тут старша донька Кальченків постійно чи ні, Герман ніяк не міг розібрати, але її син під наглядом бабусі часто копирсався у дворовій пісочниці помаранчевою лопаткою.

Одного разу він спостерігав, як та лопатка опустилася на голову місцевому коту, іншого разу – злетіла високо вгору під крик малого: «Ура! Мама приїхала!» Лопатка впала за паркан дитсадка, та цього ніхто не зауважив – мама, лишивши валізи посеред дороги, кинулася до сина і радісно підняла його догори.

За добротним фірмовим одягом та манерою поводитися Герман одразу визначив старшу із доньок Кальченків як ілюзіоністку за фахом. До цирку чи естради в лексиці Германа це слово не мало жодного відношення.

Усі тутешні чоловіки стверджували, що саме в цьому місті живуть найкрасивіші жінки у світі. Проте Герман філософічно ставився до цієї аксіоми. Він не бачив іще жодного міста, де б чоловіки стверджували протилежне. «В нашому місті найкрасивіші жінки» автоматично означає «ми володіємо найкрасивішими жінками, отже, ми – найкрутіші чоловіки!»

Але симпатичних дівчат та жінок тут справді було багато, і справді чимало з них виїжджали за кордон. Але лише одиниці досягали вершин професійної майстерності, тобто ставали висококваліфікованими ілюзіоністками. Це тонка, складна і дуже відповідальна робота. Одна помилка – і може розбитися людська доля, а можливо, і не одна. Суть професії полягає у тому, що ілюзіоністка має не одного-двох-трьох постійних коханців-клієнтів водночас, а мінімум шість-сім. Точна їх кількість вираховується за кількістю мобільних телефонів у ілюзіоністки. Мобільний телефон – перший з аксесуарів, який дарується клієнтом, ознака підвищеної інтимності стосунків. «На цей телефон тобі телефонуватиму лише я, домовилися, люба?» Чому б і ні, бовдуре? Кожен із коханців каже їй приблизно таке: «Крихітко моя, я знаю, що у твоїй країні на тебе чекають хвора мама і багато молодших братиків та сестричок, які хочуть їсти. Я розумію, що тільки безпросвітні злидні спонукали тебе зайнятись тим, чим ти займаєшся тут. Я також знаю, що ти ніколи не кинеш цього доти, поки напевно не знатимеш, що твоя велика родина не жебракуватиме. Скажи мені, скільки ти заробляєш за ніч? Я буду давати тобі гроші, але за умови, що ти кохатимеш мене і спатимеш тільки зі мною. Ти згодна?» Звісно, вона була згодна. Чому б і ні, бовдуре? І він дарував їй мобільний телефон, на який дзвонив тільки він. Усе, що їй потрібно тепер, – створити для цього чоловіка ілюзію кохання. І чим дужче закохується, тим більше зиску вона з нього має. Тому – ілюзія, тільки ілюзія того, що вона його кохає, що він – один-єдиний для неї в усьому світі. Чоловікам завжди не вистачає кохання і тепла, вони так до цього незвичні, а наші дівчата – такі прекрасні актриси. Але західні чоловіки не тільки благородні, але й дуже зайняті. Тому незабаром з'являється вільний час, який можна використати ще для однієї ілюзії, потім ще і ще, таким чином, через півроку вони стають професійними ілюзіоністками, здатними без проблем і зайвих вагань створити ілюзію щастя і кохання як для одного чоловіка, так і для кількох водночас. Більше мобільних телефонів – більше ілюзій – більше грошей та подарунків. Отже, одвічні аматорські жіночі забави наші дівчата першими поставили на професійні рейки. Рейки розгалужувалися так само часто, як дівчата розводили ноги.

Старша із сестер Кальченків, хоча він і бачив її лише кілька разів, дуже подобалась Герману. Інколи перед сном він мріяв про неї.

Герман та пані Польська

Герман натяг ковдру на голову і заплющив очі. У квартирі не було холодно, але вставати зовсім не хотілося. На столі лежали книжки, мобільний телефон, пульти від музичного центру й телевізора і чекали рухів господаря.

У двері подзвонили. Надягати халат і йти відчиняти не було ніякого сенсу, він ні на кого не чекав. Скоріш за все, це наглядачі «Водоканалу» чи «Обленерго», які розносили рахунки, або чергові жебраки-шахраї. Хай там як, нічого втішного він для них не мав, а рахунки йому завжди передавав сусід по поверху, старий партизан Андрійович, квартира напроти по діагоналі. Старому було далеко за сімдесят. У будинку взагалі мешкали люди переважно похилого віку.

Герман познайомився з Андрійовичем, коли той ремонтував замок; на вхідних дверях висіла червона табличка «Тут мешкає ветеран Великої Вітчизняної війни». Із замком Андрійович шурхався майже цілий день, але двері все одно відчинялись і зачинялись погано, процедура була досить гамірною, зі скрипами й грюками. Його дружину Герман ніколи не бачив, тільки чув її голос із глибини квартири. Зате часто бачив пса, з яким сусід не розлучався, – просто Іван Бунін на схилі життя. Це був не якийсь там дрібний мопс, такса або дворняга, а справжній бультер'єр. Цього факту Герман ніяк не міг второпати – образ собаки-вбивці не хотів в'язатись у його свідомості з образом тихого дідуся-партизана. Щось було не те: чи то буль – неадекватний, чи то старий – не такий уже й тихий, як здається.

Дзвонити нарешті перестали. Герман почув, що незвані татари тепер турбують Андрійовича – гавкіт пса, гуркотіння замка й дверей, діалог, не розібрати, що до чого, але голоси впевнені й вимогливі, отже, точно носії рахунків.

Герман постарався згадати, що йому наснилося. Але пригадувалися лише фрагменти: чиясь тонка рука, обличчя дівчини (не Мері); будинок, навколо нього – рів із водою, красивий вигнутий китайський місток… відчуття, що повертаєшся додому… Поки все. Більш нічого. Легка туга у серці, відчуття покинутої давно, сотні років тому, домівки. Безнадійність пошуків дороги – це, мабуть, усе, що він міг залучити зі сну до свого активу. Десь посеред дня він обов'язково згадає, що цей будинок сниться йому вже вкотре.

Герман перевернувся на лівий бік. Треба сходити до туалету, випити склянку води, потім можна трохи почитати. Ні, ще треба викурити сигарету. І сьогодні можна обійтися без гантелей.

Знову хтось ішов сходами. Для неділі сьогодні в під'їзді було напрочуд неспокійно і гамірно. На перший погляд цей будинок здається дуже затишним, але якщо недільним ранком лежати мовчки і прислухатись…

У першу ніч після переїзду Герман довго не міг заснути. Нарешті, десь о п'ятій, його таки охопив сон. Та виспатись не вдалося – славен[1] України, який увірвався в кімнату навіть крізь двоє металевих дверей, здався Герману чомусь дуже схожим на славен Радянського Союзу, який він ненавидів саме за звичку лунати по радіо о 6.00. Хто із сусідів умикає радіо на повну гучність з ночі, і кого йому ненавидіти, Герман так і не зрозумів.

Він згадав своє здивування, навіть розпач, коли наступного дня біля квартири його перестріла чемна бабуся, в якій він упізнав викладачку з кафедри психології своєї альма-матер. За його підрахунками, бабці зараз мало би бути років зі сто, але він справедливо вважав, що в наш час люди стільки не живуть, тим більше викладачі. Але для пані Польської часу, здавалося, не існувало. В університеті про її принциповість ходили легенди. Вона була останнім залізобетонним муром радянської школи психології. Студент, який промовляв прізвища «Фройд» або «Юнг», міг спокійно готуватися на відрахування або брати «академку», такі люди іспити у пані Польської здавали виключно на «два». Пані Польська, дякуючи Богу та деканату, у Германа не викладала, але одного разу йому довелось побувати на її лекції. З кафедри ледь чулося монотонне буботіння, аудиторія сиділа нишком, і від нудьги Герман намалював у зошиті пані Польську в будьонівці, із шаблею в руці, поруч із могилою, на якій замість квітів ростуть ереговані фалоси, та підписав: «Перша Кінна армія на могилі Зіґмунда Фройда». Малюнок пішов по рядах і зрештою потрапив до викладачки. Лекцію було зірвано.

– Молодий чоловіче, хвилиночку! – без сумніву, це була саме вона і вже міцно вхопила Германа за лікоть сухою рукою. Подітися було нікуди – в одній руці він тримав ключі від квартири, в іншій – рюкзак. – Ви наш новий сусід?

Він скосив око – бабця мала рішучий вигляд. «Господи, скільки ж таки їй років?» – подумав Герман, але думати довго над простими питаннями молодим людям пані Польська ніколи не дозволяла.

– Я питаю, чи ви – наш новий сусід?

Тікати було безглуздо, це вам не лекція. Ще коли він їздив у міському транспорті, то помітив, що люди похилого віку – найнебезпечніші. По-перше, у них найтвердіші лікті, по-друге, найжорсткіше взуття, по-третє, саме вони поводяться найбрутальніше.

– Так, я ваш новий сусід, – відповів він стисло і по суті, як і належить навченому студенту.

– Я хотіла спитати, вам радіо не заважає? Я погано чую будильник, тому звечора вмикаю радіо на повну гучність. Вам не заважає?

– Ні, даруйте, все в порядку, я сплю, як хом'як.

– Хом'як потерпить. – Стара явно недочувала. Та це було й не дивно. – Головне, щоб вам не заважало. У нашому домі дуже тонкі стіни, тож майже все чутно… Зачекайте, – вона потягнулася висохлим зморщеним тільцем догори, – ви не в нашому університеті навчались? Я вас пригадую! Який факультет, фізичне виховання?

Останні слова були сказані з очевидним докором і блідою зневагою.

– Ні, художня творчість. Шість років тому закінчив.

– Я пам'ятаю вас. Але екзамен не приймала. Ви не дуже сумлінно навчались, так?..

«Бісова бабця! – Герман поклав книжку на подушку. – Ну й пам'ять! Я ж лише одного разу був у неї на лекції!»

Герман, його мрії та Мері

Герман посміхнувся і нарешті підвівся з ліжка. Санвузол спільний. Він подивився у люстро і зостався задоволений побаченим. Для тридцяти одного року – непогано. Живота немає, жиру – також, так, трохи на бочках, «блакитне сальце», але з його роботою це не дивно. Майже весь час сидіти і дивитись у монітор… Зачіска влаштовує, але через тиждень потрібно обов'язково відвідати перукарню. Голитись у неділю – від лукавого. Сеча була якась жовтувата – цей факт непокоїв його вже кілька днів («Сподіваюсь, це не СНІД!»), але що робити і до якого лікаря звертатись, він іще не вирішив. Собаки смердячі, все одно нічого не лікують, тільки гроші деруть.

У кухні в раковині чекали сьогоднішнього миття тарілки. Герман виставив пику у вікно: кінець березня, а снігу… Термометр показував -10° за Цельсієм. Весну наче вкрав Кабінет міністрів.

Колись він звідси поїде. Коли і куди, достеменно Герман не знав, але те, що поїде, – точно.

Однак час минав, справи закручували, і так виходило, що більші гроші, більші події для нього відбувалися саме тут. Герман вирішив, що це – доля, і спробував дочекатися дня, коли ані події, ані гроші не цікавитимуть його. «Тоді ти будеш зовсім мертвим! – казала Мері. – І що ти робитимеш потім? Ти ж індивідуаліст, хіба зможеш працювати на когось?» – «У мене буде купа грошей, я куплю собі острів, як Марлон Брандо, і житиму на ньому з трьома прекрасними юними креолками, читаючи книжки і слухаючи Ваґнера! Може, там, під зоряним південним небом, під плескіт хвиль, під саму старість я розроблю найгеніальніший рекламний макет усіх часів та народів!» – «А де буду в цей час я?» – стиснувши красиві губи, запитує Мері. «Ти? Ти будеш моїм агентом на всьому узбережжі. Раз на місяць припливатимеш до мене за роботами. Ми кохатимемось до самого ранку, потім моя яхта відвозитиме тебе до берега, на якому чекатимуть твій чоловік і двоє діточок. Він невтішний, але добре розуміє, що тільки так може втримати тебе коло себе…» – «А мій чоловік не міг би жити на острові?» – питає з іронією Мері. «Ні, задля чого мені твій чоловік?» – «Ти чудово розумієш, що я маю на увазі! Я питаю ПРО НАС!» – «Мені не можна одружуватись, сонечко. Мені можна мати, навіть потрібно мати купу дітей, завжди будь ласка, але одружуватись категорично не можна. Психіатр забороняє!» – «Облиш, мерзотнику! То ти не візьмеш мене на острів?» – «Ні. Немає сенсу» – «Немає сенсу – немає сексу!» – розлючена Мері грюкає дверима, і звук удару прокочується всім під'їздом, наче землетрус.

Герман подумав, що в одному Мері мала рацію: він навряд чи міг жити у будь-якій системі, крім тієї, яку створює сам. Це – їхній одвічний диспут навколо аеропорту, точніше, не аеропорту, а метафори аеропорту як сталої системи. Мері стверджувала, що такий аеропорт необхідний кожній людині, що це – чітка система взаємовідносин, регламентований порядок, розклад рухів та рейсів, розумно й тонко організована система, на якій тримається весь світ, у якій кожна людина почувається безпечно і може приносити користь собі та суспільству. Це – як родина, яка необхідна, щоб не вмерти від самотності, кожній людині. Саме так і потрібно вибудовувати своє життя, за цією схемою. Герман же вважав, що в аеропорту найважливіше – злітно-посадочна смуга – і літак з достатньою кількістю палива на борту.

Герман закурив і включив радіо. У новинах передавали, що перші, хто постраждав від війни, – це туристичні фірми. Крім іракців, звісно. В Азії вже третій день гуркотіла війна. Кляті янкі. Згори знову почулося гупання молотка. Герман клацнув пультом музичного центру, але тут і Ґоран Бреґович був безсилий. Здавалося, що сьогодні Літрофанич відкрив цілий цех з ремонту меблів. Шум і ярість!

Сусіди та їхні звичні недільні справи

Митрофанович із люттю вдарив молотком по табуретці. Він ніяк не міг второпати, чому вони весь час ламаються?! Він їх клеїв найміцнішими клеями, збивав найбільшими цвяхами, скручував шурупами, але не більше як через тиждень вони знову розхитувались, скрипіли, і дружина, єхидно так посміхаючися, знову доводила свою перевагу – вона житиме довше. Іноді йому хотілося викинути табуретки прямо з балкона, з четвертого поверху, а іноді просто розтрощити на голові дружини, одним ударом завершити цей марафон, цю малоцікаву гру, яку не він придумав, але на яку завзято погодився, вважаючи, що немає в цьому світі нічого простішого, ніж довести до ладу пару табуреток. Він поклав молоток на стіл і прислухався до музики знизу: «Господи, ну хто цю циганщину слухає?! Як нормальна людина взагалі може таке слухати?» Він ще трохи по сперечався подумки із сусідом знизу, хоча, якщо не брати до уваги музичні смаки, в цілому Митрофанович ставився до нього прихильно: чемний, здоровкається, і взагалі, якась чоловіча солідарність відчувалась у його погляді, хоча у свою війну Митрофанович нікого не втаємничував. Усім знайомим казав, що це в нього від неробства на пенсії таке хобі – возитися з табуретками. Ремонтує по дві-три на тиждень і здає на базар за невеликі гроші, так, на «Біломор». І дружина рада, і він при справі. Не в телевізор же днями очі вилупляти!

Похитавши головою, Митрофанович затиснув молотка в руці і з усієї сили ще раз увалив по кришці табуретки, яка вмить, замість того щоб стати на місце, тріснула навпіл. Митрофанович поглядом повільно обстежив тріщину, наче хотів пересвідчитися, що та не намальована, обережно провів по ній пальцем, акуратно здув тирсу і, остаточно переконавшись, що це таки сталося, з лев'ячим ревінням – «Ет, матір твою… прости, Господи!» – підскочив від розпачу та злості чи не до стелі, з серцем кинув молотка на підлогу й пішов на подвір'я – курити.

Пані Польська слухала радіо. Перший Національний передавав про нові ініціативи президента. «Нам потрібна не реформа заради реформи. Нам потрібно, щоб діюча влада стала ефективною», – казав пані Польській президент. «Наволоч. Типова наволоч, – пані Польська не любила президента. – То ти сам щойно визнав, що діюча влада неефективна. Ти сам це про себе сказав! То якого біса ти там сидиш? Тобі треба застрелитись!» – пані Польська не визнавала компромісів. Але, на жаль, президент не чув порад пані Польської, його виступ передавали в запису.

Музика, яка тільки-но увірвалася із квартири напроти, їй не заважала – вона її просто не чула. Виходячи на двір, Митрофанович затримався біля дверей пані Польської і прислухався: з ким вона цього разу розмовляє? З-за дверей напроти, де жив новий молодий сусід, продовжувала верещати духовими циганщина. Грюкнув замок од дверей Андрійовича, і почулось хрюкання Баксика.

– А до вас міліція не заходила, доброго дня, Митрофановичу, сьогодні? – запитав, висунувши голову у пройму, сусід.

Герман та його етикетка з-під майонезу

Крізь Бреґовича з коридору пробивалося лише гучне баксикове «гав-хрю-хрю-гав» і грюкіт дверей. Герман роздивлявся оформлення постера із нового компакт-диска. Він подумав, що річ, скоріш за все, в розмірах, саме в розмірах пакета. На CD, як не вмощуйся, як не дизайнуй, які постери не вкладай, такого ефекту, як на конверті вінілової платівки, не досягнеш. Він згадав, із яким трепетом уперше доторкнувся до фірмової платівки Deep Purple, як бухкала кров у скронях, наче він тримав у руках усю мудрість світу. «Обережно! Не впусти! – крикнув Віталя Скрипін, щасливий володар біблії меломанів та дяді в Нігерії, – там же ж Блекмор, Ґіллан, Лорд, такий концерт, у-ух!» Зараз, чесно кажучи, Герман не пам'ятав, якого саме року то був концерт, але пам'ятав, як вдалося добути п'ять рублів, щоб заплатити Сашкові за перезапис, і що наступного ж тижня його ледь не вигнали зі школи за те, що продавав бобіни з Deep Purple, власноруч на «Маяку-205» за дві безсонні ночі переписані, старшокласникам. Хіба можна уявити, щоб він тримав компакт-диск із таким трепетом? Герман поставив поруч «конверти» компакта і платівки Genesis. Дизайн останнього явно був кращим. «Звісно, справа в розмірах. Це не новина. Але як вмістити ідею, яка продаватиме товар, на зовсім маленьку етикетку для майонезу?» Це питання не давало йому спокійно жити весь останній тиждень. Найгірше, що відповіді на нього не знав не тільки Герман, а й рекламне агентство-замовник, яке підв'язалося під багатого клієнта просто так, на фарт, але у пошуках ефективного рішення зайшло у глухий кут. Тож, перекинувши роботу на Германа, колеги розраховували не лише на бездоганне технічне виконання, але й на креативне рішення. Гонорар передбачався відповідний. Але ефективне рішення Германові у голову не приходило, час спливав, і він починав потроху панікувати.

Неділя та її звичайні клопоти

– Ні, а хто міліцію викликав і що трапилось? – Митрофанович, який весь свій трудовий вік провів у ПОХРі, міліцію не любив. Швидше, зрозуміло, як конкурентів, бо прямих причин до нелюбові не існувало, але так уже склалося, що поява міліціонера майже ніколи не несла нічого доброго.

– Ніхто не викликав, самі приходили. Ось сюди. – Григорій Андрійович, старий партизан, показав на двері Германа. – Дзвонили, дзвонили, але ніхто не відчинив. Чи спав, чи той…

– Що? – Митрофанович зацікавився.

– …чи навмисне не відчинив. Та він ніколи не відчиняє нікому, крім дівок. Бачите, скільки папірців уже? – Він простяг руку із комунальними рахунками. – Треба віддати, поки не забув… Питали, хто такий, чи давно мешкає, кого водить… ну, таке…

– І що ти сказав?

– А що я скажу? Що бачив, те й сказав. Ось, про папірці. Третій місяць не плачено, куди це годиться, відключать гарячу воду всьому будинку через нього!

– А ким він працює?

– Не знаю. Іванівна, хазяйка квартири, казала, наче художником якимсь. На комп'ютері. До роботи виходить пізно, приходить о першій, а то й о другій ночі. Як правило, не сам, зауважте. Різні й симпатичні…

– А ти, Андрійовичу, як їхні обличчя зі спини бачиш у вічко?

– А я їх ранком бачу, коли вони виходять. Для чого ж із спини… – Андрійович наче образився.

Бультер'єр Бакс знов чи завив, чи захрюкав. Герман взагалі дивувався цьому псу, який як для своєї породи видавав занадто багато звуків. Звично булі – такі собі похмурі, мовчазні собаки, а цей просто артист розмовного жанру! Нетрадиційний такий буль.

Покуривши, Герман продовжив спостереження за стелею, паралельно обмірковуючи, що треба купити в супермаркеті. Курча чи телятину на сніданок, десяток яєць та, мабуть, макарони на вечерю, олії потрібно купити, може, ще креветок із пивом? Але пиво й креветки потребували компанії, а по неділях Герман принципово був сам, сам із собою, така собі ізольована релаксація. Він спохмурнів і ще раз спробував пригадати сон, але марно.

Крамниця була неподалік, хвилин десять пішки. «У цьому місті все знаходиться на відстані п'яти гривень на таксі!» – жартувала Мері. Хоча чому жартувала, це правда. Він вийшов на вулицю і нарешті відчув, що в цьому світі, крім звуків, є кольори. Відчув тому, що навколо все здавалося сірим і брудним, люди, які натовпом ішли з базару, були невиразними, майже непомітними, машини, що проїжджали, також здавалися брудними і одноманітними, обшарпані будинки пригнічували. Герман знав це своє відчуття невиразності вулиці. Воно означало, що він нарешті прокинувся, все нормально, життя триває, він його бачить таким, яким воно є. Значно гірше було, коли він не звертав уваги ні на кольори, ні на людей, ні на машини. Тоді його погляд був спрямований кудись у порожнечу чи у самого себе, і день обіцяв бути важким аж до вечора: робота валилася з рук, нічого не виходило, світу навколо взагалі не існувало – тільки роздратування, і краще взагалі в такі дні до нього не підходити. Увечері його потроху відпускало, він швиденько виконував якісь незначні замовлення і телефонував Коту. Треба було трохи випити, але якщо і це не допомагало, а таке траплялося раз на два-три місяці, то Герман на тиждень залягав удома, де дивився дурні програми по ТБ і читав книжки. Це була найстрашніша хвороба – синдром поміжсезонної депресії.

Герман ішов, нікуди не поспішаючи, насолоджуючись саме цим – що ось він іде вулицею і нікуди не поспішає. У нього було вдосталь часу, щоб роздивитись усе, що він хотів роздивитись протягом тижня. Це і дерева, і небо, і пташки – він наче мала дитина радів тому, що вони є, і він їх нарешті бачить, усвідомлюючи, фіксуючи у свідомості, що дерево – це дерево, і вітер коливає гілочки, що це – пташечка, точніше, горобчик, ось він пострибав, щось поклював… Назустріч і поруч ішли люди, їм він також радів. Герман відчував, що він з ними одного виду, однієї національності, однієї раси, тобто багато в чому вони з ним тотожні. Він зайшов до крамниці, яка була переповнена меланхоліками, сангвініками, флегматиками та холериками. Крамниця була переповнена також інтро– та екстравертами, всі вони ходили на двох ногах, розмовляли двома мовами, слухали двома вухами, дивились на світ, а в конкретному випадку – на прилавки – двома очима. Для тих, хто ходив на чотирьох, на дверях висіла табличка: «Шановні собаки! Чекайте, будь ласка, на власних господарів біля крамниці!» Виключно через наявність таблички Герман і вибрав цю крамницю для своїх недільних візитів. Її асортимент нічим не відрізнявся від інших, вона навіть була трохи далі, але такої таблички на інших точно не було. Кожної неділі, відкриваючи важкі скляні двері, Герман читав оголошення для собак і намагався уявити, що ті відчувають, коли, чекаючи на господарів, читають цю дискримінаційну листівку.

От і цього дня три вірних пси – німецька вівчарка, сенбернар і боксер – терпляче сиділи біля входу, чекаючи, і проводили очима кожного, хто виходив з магазину. Вийшла пара, потім два підлітки, потім дамочка з білим пуделем на повідку. Собаки здивовано перезирнулись. «Непорядок! Хтось із цих двох точно не вміє читати – або дамочка, або пудель», – подумали вони.

Поки Герман ходив по залу, вибираючи м'ясо, народ потроху розійшовся. Він заплатив гроші, зупинившись між філе з курчати та філе з телятини на першому, і поклав їжу до рюкзака.

– У вас монеток нема? – запитала продавщиця, риючись у касі. – Здачі не буде, мабуть, у мене.

Симпатична крихітка. Герман придивився уважніше. Остання продавщиця була в нього на другому курсі університету, тобто дуже давно. «Може, допоможе чимось з етикеткою для майонезу?» – подумав він і сам собі посміхнувся.

– Як у вас із майонезом справи?

– Дуже добре. Вибирайте! – Вона підняла руку, показуючи на вітрину, і Герман з'ясував, що з грудьми там також усе в порядку. Він пробігся очима по майонезних етикетках, яскраво представлених на верхніх полицях. Нічого нового й особливого.

– Та ні, дякую, такі в мене всі є.

– Ви що, колекціонер? Майонез колекціонуєте?

Так, вона чудова. На жаль, за прилавком не видно ніг, але повинні бути, бо висока. Років двадцять п'ять. Чорнява. Макіяж помірний, що для продавщиць рідкість. Руки доглянуті, обручка, манікюр без остаточних явищ, задирок немає. Герман хотів було запросити її роздивитись колекцію етикеток, але вчасно згадав, як років зо два тому випадково переспав з керівницею місцевого осередку соціал-демократичної партїї (о), і як йому було ніяково, як він нудився і до, і після, і під час, взагалі, задоволення посереднє від того, що нічого сказати, а промовчати просто не дають.

– Дайте якусь шоколадку на здачу або цукерок.

– Газету візьмете?

– Візьму, дякую. Свіжа?

– Вчорашня. До побачення. – І звабливо так посміхнулася.

Герман кинув у рюкзак газету і вийшов із крамниці. З собак біля дверей вже нікого не лишилось. Він озирнувся навкруг: вийшло сонечко, на вулиці значно потеплішало, і йому стало весело-весело.