Сусіди та їхні тривоги

Біля під'їзду зібрались майже всі, візуально ідентифіковані Германом як сусіди: пані Польська з ображеним виразом обличчя, Митрофанович з новим «Клеєм для професіоналів» і півлітрою самогонки в кишені, старші Кальченки з невиправданими старшою донькою надіями, старий партизан Григорій Андрійович із бультер'єром Баксом, який недовірливо роздивлявся пані Польську. Звісно, що двома основними темами їхньої бесіди знову були вбивство п'яти людей на вулиці Першотравневій та агресія Сполучених Штатів в Іраку.

У цей час із крамниці напроти йшла бабця Євдокія, на яку чекав удома онук, батько якого, її син, учора ввечері так і не повернувся додому. Результатів цієї події було кілька. По-перше, його малий син так і не дізнався, скільки важить мамонт, а тому так і не покуштував котлет. По-друге, бабця Євдокія зранку ще раз зателефонувала сину на роботу, а потім по черзі в усі міські лікарні, міліцію, морги. Та ніхто нічого цінного їй не повідомив. Хіба що у черговій частині сказали, що в розшук подавати ще зарано. Мовляв, часто таке трапляється, коли дружина у відрядженні і чоловіки зникають на деякий час, а потім заявляються додому з розстебнутою матнею, напівпорожньою пляшкою в руці та помадою на сорочці. Так що хвилюватися зарано, почекайте до вечора. Але бабця Євдокія все ж хвилювалась: її син не прийшов додому ночувати, чого раніше не траплялось ніколи, у місті пачками вбивали людей, невістки третій день не було вдома, начебто у відрядженні, а онук не хотів їсти котлети, і ріс, судячи з усього, махровим циніком. Тобто його виховання негайно вимагало материнського тепла та міцної батьківської руки.

Усе це було недобре зараз і не обіцяло нічого позитивного в майбутньому. Бабця Євдокія сказала сусідам: «Добрий день!» і пішла далі. Їй ніколи було стояти біля під'їзду. Вона мала щось зробити. Спочатку, наприклад, придумати, як сказати онуку про те, чому батька досі немає вдома, і не заплакати. А потім вирішити, кому потрібно зателефонувати ще.

Піднімаючись сходами, бабця Євдокія подумала, що таку прохолодну погоду о цій порі року вона пам'ятає тільки аж у вісімдесят п'ятому. Треба буде тепліше одягнути онука на прогулянку.

Слідчий Романов та його паскудний настрій

На вулиці справді було холодно, слизько й мерзотно, дув пронизливий вітер. Дивлячись у вікно, можна було б сміливо стверджувати, що зараз лютий, але календар із рекламою фірми «Комп'ютери для офісу та дому», що висів на стіні над головою старшого слідчого Романова, підтверджував червоними лініями позицію «березень». Слідчий Романов був один з трьох оперів, що прибули з Києва розслідувати справу про одне з найкривавіших убивств за останні роки. Він дивився у вікно і думав про те, яка ж лиха година занесла його у цю провінційну діру, та ще й по такій гнилій справі. Торгівля людьми – р-раз, убивство міліціонера – два, три – вбивство не при виконанні прямих службових обов'язків, а при розпитті кави з жертвами, які підозрюються в дуже негарних речах. Рахувати далі? І чи доповідати заступникові міністра про те, що місцеві лобурі повністю завалили початковий, найважливіший етап розслідування, а обстеження і опис місця злочину взагалі виконані дилетантськи? Як відмазувати честь мундира? Можна, звісно, сказати, що капітан – це наш Шарапов, а хто ж тоді його дружина? Шарапова, звісно… У цю нісенітницю ніхто не повірить, ніхто, навіть газети. Тобто по вуха в багнюці. Романов перевів очі на календар – до строку, визначеного міністром, лишалося п'ять діб. Він підняв слухавку внутрішнього телефону.

Герман та його товариші по нарах

Герман пригадав дурне запитання Тимура про запахи. Він би міг назвати запахи, які йому подобаються. Наприклад, він добре пам'ятав запах вантажівки «Колхіда». Він не був упевнений, що всі вантажівки пахнуть саме так: сіном, нагрітим на сонці металом, соляркою, важкою працею. Цей запах – запах проведених літніх канікул у бабусі в селі. Запах пізнання, свободи та безвідповідальності. Або запах мокрого піску, у який він у дитинстві закопав свого пластмасового солдатика-Чапаєва з метою викопати того через тридцять або шістдесят років і впевнитись, що пластмаса не піддається розпаду за такий короткий термін. Якби він тоді знав, що Петька – Пустота, він би закопав і його, тому що закопати порожнечу було б цікаво, а викопати її через кілька років – ще цікавіше… Чи піддається порожнеча розпаду за тридцять років? Запах дитячих мрій та надій. Але назвати запах, який би він ненавидів, Герман одразу не міг. У голову лізли банальні каналізацїї та екскременти, але він навряд чи міг сказати, що відчуває до них огиду. Вони природні, а ненавидів він, як правило, явища неприродні, тому до таких речей ставився спокійно. Інша річ, запах дезодоранту, змішаний із запахом поту, від яких його одразу починало нудити.

– Уяви, – поруч знову невпинно тріщав Тимур, – мене з кельмою в руці на шостому чи сьомому поверсі новобудови. Травень місяць. Вечір. Сонце йде до заходу. У повітрі – оптимізм усього світу. Пташки. Через десять-п'ятнадцять хвилин почнеться наша зміна, і я знову будуватиму, кластиму цеглу одна на одну, тобто створюватиму щось корисне і нове. Серце буквально співає! І тут… у повітрі розходиться та-акий сморід! Це неможливо передати, це потрібно нюхати! Це м'ясокомбінат робить якісь викиди, спалює кістки тварин, і світ миттєво стає гидотним, і ти розумієш, що див не буває, а все твоє щастя інколи напряму залежить від якоїсь фабрики з переробки корів на ковбасу.

Люди в камері займали вільний час переважно грою в карти. Герман лежав на нарах і по голосах стежив за грою: «Флеш рояль», «Стріт», «Підіймаю!» Всього тут перебувало чоловік чотирнадцять, хоча камера розрахована була на вісьмох. Це, звісно, міліцейське начальство ніяк не турбувало, тому що такі дрібниці їх взагалі турбувати не могли. Ув'язнені тримались невеличкими групами, ніхто особливо не спілкувався і не нав'язувався, і з цим йому просто пощастило. Страшно було навіть уявити, що він, у такому стані, опинився б серед непростої бандитської публіки, де вуха могли б відірвати за дві хвилини. Та й не тільки вуха… Герман зважив, що взяли його вчора, у понеділок, десь близько одинадцятої, потім везли, потім били, потім, певне, була ніч… А потім пройшов ще деякий час, простіше спитати.

Сашко дістав із кишені старого годинника.

– Мама передала, – пояснив він, – мій менти забрали, можна попрощатись. Десята ранку, думаю, вам, маестро, скоро на допит. Тут у них такий графік. Рекомендую – зізнавайся. Немає сенсу, підписуй, просто ж покалічать – і все. Чи ти на них до суду вирішив подати?

Герман подумав, що в словах Сашка є сенс і здоровий глузд, але він не уявляв, як може власноруч підписати документ, де б зізнавався у вбивстві, неважливо скількох, людей. Від самої думки про це в нього по спині пробігли мурахи.

Слідчий Романов та його цікава пропозиція

– Це дуже просто, – пояснював йому слідчий Романов, – ти береш ручку і пишеш, як убивав, за яких обставин, які мотиви. Я тобі все розповім, ти не хвилюйся. Але проблема в тому, що я особисто вважаю, що ти це й без мене добре знаєш.

Герман перевів погляд з календаря «Комп'ютери для офісу та дому», який він власноруч зробив у грудні, на слідчого. Від того, що навіть у міліції є його робота, Герману стало приємно, хоча особисто йому цей макет ніколи не подобався.

– Ви чудово знаєте, що я ні в чому не винний, – відповідав Герман, – завтра вранці тут буде мій адвокат. Ви можете мене бити, але це – безглуздо, я…

– Розумієш, громадянине Германе, – ми б'ємо тих, хто справді невинний. Ми і про тебе таке думали.

Але от обставини… – Романов смачно затягнувся сигаретою. Потім повільно, ніздрями випустив три кільця диму. Герман уперше за день відчув, як він хоче курити, – …обставини серйозно змінились. Точніше, ми виявили деякі факти. Тож моя пропозиція така: ти пишеш чистосердечие зізнання, суд дає тобі п'ятнаху, ми забезпечимо пом'якшувальні обставини, не хвилюйся, довічного ув'язнення ти не отримаєш. Керівництво та преса заспокоюються, а ми спокійно, без тиску та вереску, продовжуємо слідство. Якщо ти винний – відсидиш своє і вийдеш, якщо ні – то вийдеш максимум через рік. Ну як? – І пригостив Германа сигаретою.

Герман закурив. Хвилі перед очима продовжували свій нескінченний рух, накочуючись на стіл слідчого. Він подивився на стелю, на стіну, на календар і згадав той злощасний понеділок, коли світ йому здавався особливо сірим і ненависним. Він пізно прокинувся, валявся в ліжку, читав Муракамі, потім гучно ввімкнув музику, Los Lobos. Зробив зарядку. Потім пішов у ванну прийняти душ. Los Lobos просто розривав квартиру роколатинським драйвом. Крізь шум води він ледь почув дзвінок у двері. Звісно, він і не збирався відчиняти. Дзвонити перестали. Він витерся рушником із зображенням єгипетського бога Тота, накинув халат і вийшов у коридор. У двері знов подзвонили. Тихенько, щоб не було чутно, він підійшов і глянув у вічко. Дивно, але замість дядька з «Обленерго» Герман побачив привабливу дівчину, в якій упізнав рудоволосу сусідку, старшу Кальченкову доньку. Трохи повагавшись, він відчинив двері.

– Я перепрошую, – сказала рудоволоса, – я прийшла у гості до сестри та батьків, – ні з ким дитину залишити… Вона зараз спить.

Вона зробила паузу і спитала, чи можна зайти.

– Так, звісно, – відповів Герман. Вона була симпатична. Зранку цього іноді досить, щоб запросити дівчину додому. Він згадав, що інколи мріяв про неї перед сном.

– …у вас музика дуже гучна. Але добра музика, – вона посміхнулась, – я люблю Los Lobos. А можна зробити трохи тихіше і роздивиться, що у вас ще є? Мене Тетяною звати.

– Герман, – буркнув Герман із кімнати і зробив музику тихіше, – дуже приємно. Чай будете?

– Буду. І не тільки чай.

Врешті-решт все закінчилось тоді небанальним сексом.

Тому, коли слідчий з особливо важливих справ Романов спитав, де він був у понеділок, у день убивства, між 13-ю і 14-ю, Герман відповів, що вдома. Звісно, підтвердити це ніхто не міг. Окрім Тетяни, але її коханець… Її коханець не був каратистом чи боксером, але його прізвище було відоме в місті майже всім, і говорили його навіть між собою лише пошепки. Це був відомий бандит, тому назвати менту ім'я Тетяни було рівнозначно самогубству. Звісно, вона просила залишити все, що відбулося, поміж ними, у таємниці. Навіть за буденних обставин так було краще. Не кажучи вже про обставини нинішні. Тому зовсім передчасно надавати цьому неприємному дядькові зайві козирі для шантажу. Тим більше, подумав Герман, що сусіди теж повинні були чути музику або бачити, коли він виходив на роботу. Але слідчий його розчарував, зауваживши, що ніхто із сусідів його не чув і не бачив, як і коли він вийшов з дому. Тобто алібі в нього немає.

– Та все значно гірше, громадянине Германе, значно. – Романов запустив ніздрями ще два кільця диму прямо йому в обличчя.

– Розумієте, шановний… Ви Тетяну Соколову знаєте? Дівоче прізвище Кальченко, старша донька ваших сусідів? Повинні знати. – Гостре обличчя слідчого розтягнулось у посмішці. Посмішка видалась Герману неприродною, фальшивою, і він уже готовий був її зненавидіти, але посмішка була ще й по-справжньому ментівська, така собі всезнаюча підла хвалькувата посмішка, тому Герман настерігся ненавидіти її зараз. Він відклав ненависть на потім.

– Ви не нервуйте, – продовжив Романов, – не нервуйте. Так уже вийшло, нічого не поробиш. Треба якось викручуватись. Давайте разом і спробуємо згадати. Ви бачили коли-небудь жовтий «фольксваґен-жук»? Наприклад, у понеділок, у день убивства?

Першого разу з незнайомою жінкою гарний секс рідко коли вдається. Але того разу стався виняток. Може, вплинули регулярні Германові тренування, може, її професіоналізм, а може, просто так склалося, і їм пощастило, зірки зійшлись у ту обідню минулопонеділкову пору, врешті-решт, усе вийшло добре, усе вийшло природно, небагато слів, багато емоцій і насолоди. Герман завжди із задоволенням згадував такі хвилини, у них, йому здавалося, було багато справжнього. Потім він іще раз прийняв душ, Тетяна пішла. Не поспішаючи, він також одягнувся, подивився у вічко, чи немає пані Польської, вийшов, зачинив двері і пішов незвично тихими сходами на вулицю. Прямо перед під'їздом стояв жовтий «фольксваґен-жук». Таких машин у їхньому місті він досі не бачив, тому глянув на номери. Номери були українські, які точно, він не звернув уваги. Усе це, за винятком візиту Тетяни та сцен небанального сексу, Герман і розказав слідчому Романову. Він просто не надав значення тому, що «фольксваген» стояв біля під'їзду, от і все. До чого взагалі тут він, як це кореспондується з ним, із Германом?

– А не треба так нервувати, це зайве, – голос слідчого Романова був спокійним. Герман уважно стежив за його рухами, шукав у словах підтексти, але, здавалось, Романов був упевнений у тому, що казав. Навіть надмірно впевнений. – Значить, ситуація в тебе така, – продовжив Романов. – Алібі немає: був ти дома чи не був, одному Богові відомо. І…

– А мотив, який же в мене був мотив? – Герман криво посміхнувся і перевів очі зі слідчого на календар «Комп'ютерів». У подальшому потрібно все ж не погоджуватись з макетами, які пропонують клієнти, дивитись соромно!

– …і бували ви в тій квартирі неодноразово: спробували придивитись, розрахувати все. Пояснюю і показую. – Слідчий дістав із ящика столу візитку Германа, на якій простим олівцем було написано: «Понеділок, о 13.15, офіс». – Ви були неуважними – це лежало прямо на столі перед убитою, Вікторією М. Ви випадково залишили цей речовий доказ. Такі ось деталі й відрізняють професіоналів від дилетантів… У вас була зустріч призначена, зустріч начебто по роботі. До речі, у вашому службовому журналі півроку тому зафіксовано замовлення від їхньої контори… Тому вони і відкрили вам двері. Це у вас цікава ідея була… Вони двері відкривали тільки людям перевіреним і знайомим…

– Міліціонеру, наприклад…

– Досить базікати! Твій подільник, придурок, Журавльов Вадим, – Герман сіпнувся, як від удару током, – в усьому зізнався. Ось його свідчення. Читай!

Герман обережно взяв чотири папірці. Віддруковано машинкою, з помилками. Глянув відразу в кінець. Там стояла дата, вчорашнє число, від руки, нерозбірливо, майже дитячим почерком: «З моїх слів записано вірно», – і підпис. Вадим Журавльов. Увесь текст Герман одразу осмислити не зміг, навіть загальної суті. Пробігся очима взагалі. Потім спробував читати уважно, з самого початку, не поспішаючи. З написаного виходило, що він, Герман С, і Вадим Журавльов, його давній приятель, за попередньою згодою, детально розробивши план, убили п'ятьох людей на вулиці Першотравневій з метою помститись за дружину Журавльова, Соню, яка була відправлена до Греції працювати покоївкою і не повернулася додому начебто тому, що загинула там у автокатастрофі. Але Журавльов не вірив цій інформації, бо Соня, перед тим як зникнути, два рази телефонувала йому і жалілась, що її примушують працювати повією, а їй уже набридло. Тому він вирішив помститися тим, хто займався працевлаштуванням дружини, і вбити їх. Але сам він не впорався б, тому за 20 000 американських умовних одиниць найняв Германа С, свого давнього друга. Так і було написано: «…американських умовних одиниць…» Були і пом'якшувальні обставини – вбити хотіли не п'ятьох, а трьох, але так уже вийшло…

У Германа волосся на голові піднялося дибки. Тепер усе стало на місця. І чому він тут, і чому його зараз поки що не б'ють… Але, мабуть, краще б били. Вадима він востаннє бачив… стоп-стоп-стоп… Він приходив нещодавно, хиткий, у пом'ятому светрі, неголений, щось розпитував, сидів, розказував, про дружину також, але Герман неуважно якось слухав, про щось своє думав, подивлявся в монітор… Журавльова Герман знав давно, з самого дитинства. Вони жили в одному будинку, але Вадим завжди був схильним до речей напівкримінальних, у результаті за крадіжку мопеда в п'ятнадцять років потрапив на підліткову зону. Потім, теж за крадіжку і начебто якусь бійку, отримав і другий строк… Але коли Вадим був на волі, вони час від часу бачились, він запросто приходив до нього в контору. Хлопець він був не злий і чимось Герману цікавий. І от – відмінний фінал! Герман обхопив голову руками. Слідчий Романов посміхався і пускав кільця диму.

– Офіційне обвинувачення тобі буде пред'явлено післязавтра зранку, коли скінчиться час попереднього затримання. Тоді хоч адвоката, хоч чорта лисого. Поздоровляю! – І слідчий Романов на секунду подумки перекинувся додому, у Київ, де значно тепліше, світліше і прибутковіше. Він, безумовно, був задоволений тим, як швидко просувалася справа, але щось його непокоїло, тому з офіційними обвинуваченнями, заявами для преси та іншими нецікавими формальностями він вирішив не поспішати. Він відправив підозрюваного, закурив чергову сигарету і знову взяв у руки газету, де на першій сторінці була вміщена стаття про вбивство. Зазначив, що, за винятком кількох деталей, кореспонденти досить точно описали обставини, які супроводжували вбивство. Найдужче йому не сподобалося риторичне вже на цей час запитання, чому так швидко відпустили останню людину, яка бачила жертв живими, а саме іспанця Сезара Ґерреру?

– А що це за собака такий страшний? – спитала Тетяна і торкнулася рукою чорної статуетки на книжковій полиці.

– Це Анубіс, єгипетський бог мертвих.

– Абуніс? Навіщо мертвим боги?

– Анубіс. Він бог царства мертвих. Він охороняє їх, – уточнює Герман. Його тіло ще дихає теплим ліжком та її поцілунками.

– Та від кого ж їх треба охороняти? Вони ж мертві!

– Від злих духів. Людині ніде немає спокою. Ні в цьому світі, ні на тому, тому потрібні боги, які б її скрізь охороняли. Так вважали давні єгиптяни.

– А ти як вважаєш? – Вона почухала Анубіса за довгим собачим вухом.

– Я вважаю так, – Герман посміхнувся, відкинув її руде волосся і ніжно почухав за вухом.

Сусіди та їхня цікава роль

– Так, шановні громадяни, зараз ви – поняті і будете присутніми при обшуку у квартирі вашого сусіда, Германа С, який разом зі своїм товаришем застрелив минулого понеділка п'ятьох людей на вулиці Першотравневій.

Сусіди Германа тихо стояли в коридорі. Здавалося, слова міліціонера заткнули їхні завжди балакучі роти, немов кляпи.

– Проходьте, будь ласка, – оперуповноважений у турецькій шкіряній куртці з комірцем типу «баран» показав рукою в бік кімнати. – У вашій присутності ми зняли з дверей печатку, тобто у квартирі з того самого моменту нікого не було…

Пані Польська, яка просто не могла пропустити такий важливий захід, і Митрофанович, що потрапив у цю халепу досить випадково, – як не дивно, більше нікого із сусідів не виявилось удома, хоча зазвичай все було навпаки, – сіли біля вікна на стільці, які з кухні їм приніс міліціонер.

– Почнемо? Квартира невелика, тому довго ми вас не затримаємо, – міліціонер вмостився у великому кріслі, бо стільців у Германовій квартирі виявилось тільки два, взяв зі столу книжку, глянув на назву, щось сказав із цього приводу, дістав з портфеля папір і ручку. Двоє молодих міліціонерів почали обшук.

І пані Польська, і Митрофанович уперше були присутні при такій процедурі і поводилися тихо. Поспішати їм було нікуди, бо президент сьогодні ані по радіо, ані по телевізору, на превеликий жаль пані Польської, не виступав, а Митрофановичу при самій лише думці, що новий клей, який він придбав позавчора і яким він дві години тому міцно склеїв табуретку, може виявитися негодящим, ставало погано. Тому вони були уважними, сиділи мовчки, враженнями не обмінювались, крутили головами, придивлялись до міліціонерів, які ліниво порпались у речах, і оперуповноваженого, який щось невпинно строчив у кріслі. «У цілому, – подумав Митрофанович, – не можна сказати, що так, як у кіно, але не можна і стверджувати, що в кіно брешуть. Врешті-решт, певне ж, кожен проводить обшук по-своєму, зважаючи на те, що шукає…»

– О, дивіться-но! Гроші! – один із міліціонерів раптом радісно показав оперуповноваженому поліетиленовий мішок. – Рахуйте!

Оперуповноважений наче й не зрадів зовсім, тільки знизав плечима, узяв мішок і почав рахувати. І пані Польська, і Митрофанович не могли відвести очей від його рук і зеленуватої купки, яка лягала на стіл. За все своє некоротке життя вони ніколи не бачили стільки іноземних грошей разом.

– Так, усього – двадцять тисяч доларів, копійка в копійку, – сказав оперуповноважений у комірці типу «баран». – Будь ласка, перерахуйте, – звернувся він до понятих.

– Ні-ні, дякуємо, ми вам довіряємо, – сказав невпевнено Митрофанович, але сказав якось так ніяково, і оперуповноважений уважно на нього подивився.

– Щось не так? Зачекайте хвилиночку, зараз ознайомитесь із протоколом і підпишете, ми вас довго не затримаємо. Ваші дані ми потім запишемо.

Пані Польська трохи голосніше за загальний фон бесіди і трохи стурбованіше, ніж загальний фон бесіди, сказала:

– Молодий чоловіче, ви повідомили, що наш сусід когось убив. Це достеменно?

– Звісно, достеменно. Є всі докази: відбитки пальців, пістолет, свідки, речові докази, оце – останній, двадцять тисяч доларів, які він отримав від замовника і водночас співучасника.

– Але суду ще ж не було? – пані Польська трохи нахилилась до слідчого. – І тут повинен був бути хом'ячок, я за нього зовсім забула. Не може бути, щоб він здох, небагато часу минуло. Та і я б почула, ніс у мене кращий, ніж зір… Де хом'ячок?

Міліціонери знизали плечима.

– То ви не бачили хом'ячка? – пані Польську, здавалося, це питання турбувало найбільше. – Ні?!

Вона встала зі стільця і почала заглядати під диван, вийшла на кухню, зазирнула у ванну. Хом'ячка ніде не було. Міліціонери здивовано перезирались, але зупиняти активну бабцю не наважились.

– Так, – нарешті сказав оперуповноважений, – протоколи майже готові, залишилось прочитати і підписати. Ось… – Він простягнув папірці Митрофановичу. – Якщо хочете щось додати або у вас є якісь зауваження щодо наших дій, можете дописати знизу. Дату не забудьте поставити.

Митрофанович обережно взяв протоколи, витяг із кишені піджака, який надів на цей випадок, окуляри і поважно начепив на носа. Пані Польська вже завершила пошуки хом'ячка, всілася поруч і теж, не кваплячись, почала читати.

– А що потрібно написати? – спитала вона.

Слідчий доброзичливо усміхнувся.

– Пишіть, що бачили. Все, як було. Потім напишіть «підтверджую». Якщо зауважень немає, то так і напишіть, якщо є, то напишіть, що є – і докладно, які саме. Потім тут, – він показав жовтим прокуреним пальцем, – отут і отут поставте підписи і дату. До суду ми вас навряд чи викликатимемо…

Герман та його товариші по нарах

Після допиту Герман довго лежав на нарах із заплющеними очима. Він навіть нічого не відповів на запитання Сашка. Просто зайшов і одразу ліг. Перший шок майже минув, але він ніяк не міг собі уявити, що всі наступні роки свого життя проведе у в'язниці. Точніше, не у в'язниці, а «на зоні». Він згадав «Колимські оповідання» Шаламова і розповіді Вадика Журавльова про його життя там – і здригнувся. Він іще десь читав, що для довічно ув'язнених існують спеціальні «зони» з таким суворим режимом, що мало хто живе там більше п'яти років. Він, зрештою, не доктор Лектор, для науки чи криміналістики жодного інтересу не становить, він, за версією цього київського мента, – всього-на-всього найманий убивця, який за двадцять штук баксів погодився допомогти вбити трьох людей. А вбив п'ятьох. Який абсурд! Нонсенс! Катастрофа. Суцільна катастрофа. І зовсім уже неможливо повірити, що саме з ним сталася така дика несправедливість. «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» – у голові чомусь закрутилась рекламна херня з телевізора. Але чи сталася вже? Хіба нічого не можна змінити? Тільки алібі. Алібі! Але чому Романов питав про Тетяну та жовтий «фольксваген»? Навряд чи він щось знає. Але те, що знає, чим вона займається, це точно. І якщо сказати, що вони були разом, то коханець-бандит тут ні до чого, коли йдеться про таке… Але чи не буде так навіть гірше? Думай, Германе, думай! Що ти про неї знаєш? Що в неї класні цицьки і вона чудово трахається? Що їй подобається дивна для ілюзіоністки музика, що вона працювала в Греції, що чимало заробляла, потім, імовірно, з нею там сталося щось не дуже гарне? Що в неї є син, коханець, сестра, племінник, батьки, які жили з тобою через стінку? Це майже нічого не дає. Більш того, це тільки погіршує справу. Тому що ментам буде легко, їм буде дуже легко примусити Тетяну сказати, що нічого між ними не було. Ні, не так, вона сама скаже, що він бреше, просто скаже, що він збожеволів. Якщо вже не сказала. А потім швиденько поїде до своєї Греції. (Господи, Греція, яка чудова країна!) А він опиниться у такій багнюці, у такому болоті, з якого вже не вилізти. Так, певне, і є. Це пастка. Герману схотілося трохи повити, щоб хоч якось виплеснути емоції. Повити, як вовк, якого підстрелили при паруванні.

1

гімн.