Через п’ять хвилин у жахливому розпачі повернувся Антон.

– Юрію Юрійовичу, ви уявляєте, за ігротекою немає ніякої зеленої машинки, що друкує гроші! – видихнув він.

– Ой, Антоне, пробач заради бога, я зовсім забув! Її ж забрали хлопці з першого загону! Біжи бігом до них! Вони сьогодні вожатим пиво у футбол програли, от і взяли покористуватися.

Правда була у тому, що ми дійсно сьогодні обіграли у футбол збірну табору, тому слова Юрія Юрійовича Антон аж ніяк не міг сприйняти за жарт. Ми посиділи ще десь з півгодини. Липень того року випав шалено жарким, але спека в сосновому лісі зовсім не відчувалася. А потім ми побачили, як три міліціонери з собакою, Антоном і двома хлопцями з першого загону стрімко біжать у наш бік.

– Нічого собі, – тільки і сказав Юрій Юрійович, передчуваючи недобре і ховаючи нарешті гребінець в задню кишеню білосніжних шортів.

Дивний натовп підбіг і, гавкаючи, видихнув:

– Де машинка, що гроші друкує?!

Виявилося, що хлопці з першого загону також не позбавлені почуття гумору. Антону, який ледь не плакав, прохаючи віддати йому зелену диво-машинку «…бо дуже батькові зателефонувати потрібно!», вони повідомили, що на програне вожатим пиво вже грошей надрукували, а машинку віддали міліціонерам – друкувати гроші на самогон. Вона їм дуже потрібна, бо їм також завтра з вожатими у футбол грати… От Антон і пішов із цим простим запитанням у школу молодих міліціонерів: «Скажіть, будь ласка, у вас немає тут машинки, на якій наші вожаті друкують зелені гроші?» – «Якої-такої машинки?» – зацікавилися менти, відклавши в бік свої справи. «Ну, такої машинки… Вона у нас за ігротекою зазвичай стоїть, на ній Юрій Юрійович зелені гроші друкує. Дайте мені, будь ласка, мені небагато, лише одного карбованця!» – «А хто такий Юрій Юрійович? – ласкаво поцікавилися менти. «Це наш вожатий!» – гордо відповів Антон. «А де він зараз?» – «Біля корпусу. Розчісується».

Сказати, що менти довго не могли повірити в нашу історію, – нічого не сказати. Директор піонерського табору Василь Васильович довго крутив пальцями біля скроні, доводячи, що це – всього-на-всього! – такий метод виховання підростаючого покоління. Але менти не хотіли вірити ні в які методи, а лише суворо і наполегливо питали: «Де машинка, що друкує фальшиві долари?». Цей цирк тривав приблизно годину, аж поки не приїхали полковник, їхній ментовський начальник, і генерал, батько Антона, і вони втрьох не пішли з нашим директором бухати до кабінету. Пристрасті потроху вщухли: злі менти і розчарований пес пішли нести свою нелегку варту далі, а Юрій Юрійович, наче нічого не трапилося, знову акуратно почав скубти своє негусте волосся гребінцем.

– Як ти думаєш, Вась-Вась сильно сваритиметься? – запитав він.

– Думаю, що ні. Зараз вони там із полковником і генералом нахлобучаться під зав’язку – і все минеться…

Так, зрештою, і сталося.

Після відбою всі вожаті збиралися у кімнаті старшої піонервожатої на другому поверсі головного корпусу. За офіційною версією – для складання плану виховательської роботи на наступний день, а насправді – побухати. Нервова праця протягом дня дуже виснажувала і схиляла до мінімум грамів двохсот-трьохсот щовечора. Серед нас, як я вже зазначав, лише один Юрій Юрійович не вживав алкоголю. Певне, через те, що він єдиний, хто отримував від спілкування з цими малолітніми бандитами не стрес, а справжнє професійне задоволення.

Всі вожаті крутили поміж собою романи, себто утворювали романтичні і не дуже пари, тобто парувалися, де тільки можна і особливо там, де не можна, на що директор Вась-Вась, на відміну від завідуючої столової, кастелянші та інших нудних і противних працівниць господарчого сектору табору, основним завданням яких на літо було якнайефективніше, тобто найбільше і найнепомітніше, обікрасти дітей і вожатих, не звертав уваги. Згодом Юрій Юрійович, якому набридли наші недолугі жарти з цього приводу, також завів собі пасію. Його вибір всіх спочатку вельми збентежив, зате потім викликав лише заздрість. Працівниці столової ніколи не входили до сфери наших сексуальних інтересів, більш того, беручи до уваги інтерес ментівський (слова «секс» і «менти» якось зовсім не корелюються, погодьтесь), це певною мірою порушувало конвенцію про ненапад. Але Юрій Юрійович якимось неймовірним чином зміг знайти спільну мову з усіма, більш того, якийсь мент в емоційному припадку щирості в знак вічної дружби подарував вожатому рожевий свисток, який у подальшому, до речі, став незамінним інструментом у спілкуванні з піонерами, особливо під час купання у річці; а його порції в їдальні стали найбільшими, і сніданки, обіди та вечері вишикувалися стрункими рядами на столі у найкращому вигляді своєї першої свіжості.

Проте відносини поміж молодими людьми лишалися суто платонічними. Про це знав тільки я і, чесно кажучи, коли Юрій Юрійович розповів мені про те, як чудово їм гуляється вночі по лісу та купається голяка в річці, яка розумна та душевна у нього співрозмовниця, дуже здивувався – про зухвальну розпусту працівниць їдальні складали легенди.

– Ти що, навіть не намагався? Та ти бачив її губи? А сідниці?!

Але Юрій Юрійович завжди залишався самим собою.

– Мені цього лише заради цього не потрібно. – Сказав він без тіні посмішки. – Я шукаю собі жінку на все життя. Я хочу, щоб вона мене кохала по-справжньому.

Я ледь не впав з лавочки:

– Про що ж ви говорите цілими ночами?

– Про різне. Про все. А в основному про кулінарію. Я дуже люблю готувати.

Зрештою, так вони і проходили до кінця літа, взявшись за руки, навіть жодного разу не поцілувавшись. Насправді, вона спала з усіма, хто її хотів. Добра душа, нікому не відмовляла. Але справа у тому, що Юрій Юрійович дійсно не бажав легковажних стосунків. Він шукав, на відміну від нас, справжнього почуття. Він шукав кохання.

Вечорами, коли його годувальниця їхала в місто до чоловіка на вихідні, Юрій Юрійович читав нам свої дивні оповідання. У всіх його оповіданнях головними героями виступали двоє друзів, які справляли на нас враження обкурених гомосеків, але Юрій Юрійович не втомлювався пояснювати нам, невігласам, що насправді Йіжолоп та Йєбучок – це два мандруючих філософи, які блукають світами на зразок Григорія Сковороди та шукають скрізь сенс буття. Шукають-шукають – і не знаходять, бо, як п’яно і нечемно, але дуже влучно пожартувала колись старша піонервожата, а зараз просто класна тітка Світлана Георгіївна, «немає сенсу – немає сексу!», чи то пак навпаки.

Насправді ці оповідання дійсно можна слухати, лише випивши пляшку горілки, не менше. Та всі ми не тільки любили Юрія Юрійовича, але й залежали від його педагогічного хисту, тож із погано прихованим відчуттям сонливості слухали все, що він нам читав проти ночі. Він довго вмощувався у кріслі, кілька разів діставав гребінця і неквапливо розчісувався, пив мінеральну воду і гладив себе долонею по шиї під правим вухом, чекав, доки всі націлуються і нап’ються, і аж потім нарочито піднесеним голосом із неперевершеною інтонацією Левітана починав декламувати сказання про своїх улюбленців. Важко сказати, чи слухав його хтось, крім мене, але це насправді й не так важливо.

Три зміни, тобто майже три місяці в піонерському таборі «Дзержинець» на березі річки у сосновому лісі практично без виїзду в місто відбилися на кожному з нас по-різному. Ґвалтуючи, притиснувши коліном до ліжка і заткнувши рушником пельку, чи не у першу ж ніч вожату першого загону, довгокосу білявку, я й не помітив, як невдовзі закохався в неї, а потім через рік мене, наче кара, спіткала ще більша прикрість – я одружився. Певне, лісове повітря таки рішуче впливає на роботу мозку. А ще я виніс із піонертабору для дітей міліціонерів стійку ненависть до всіх без різниці ментів. Що характерно, дітей моя ненависть не стосувалася, навпаки, розлучалися кожну зміну зі сльозами та шмаркалями, особливо юні лінгвісти-натуралісти четвертого особливого загону Юрія Юрійовича, які, дізнавшись багато нових та красивих слів, палко полюбили вожатого. Особливо Вася Голіков, якого той, можна сказати, врятував від колективного побиття камінням за відмову від добровільної смерті через отруєння. Що ж до самого Юрія Юрійовича, то він після такого непересічного педагогічного успіху вирішив цілковито присвятити своє майбутнє вихованню дітей, тож мав намір кожного літа їздити на практику в піонерські табори, а потім обов’язково піти працювати до школи вчителем історії. Це було його призвання, його доля, його мрія; наразі, ми всі так вважали. І він, звісно, також.

Наступного літа Юрій Юрійович завербувався в піонерський табір «Войковець», що під Кирилівкою на Азовському морі. Перспективи виглядали якнайкраще. Тут створили всі можливості для якісного відпочинку вожатих та розлогого керівного складу піонертабору: сонце, пляж, черешня, кавуни, абрикоси, пивна лавка напроти пляжу, катамарани, купа загорілих дівок – і за це все ще й платили гроші. Хіба що діти у цьому строї видавалися трохи зайвими. Проте, на них мало хто зважав: доглядали, аби лише не втопилися в морі, а так кожен займався своїми справами. Після напруженої виховної роботи в «Дзержинці» такий стан речей спочатку видавався Юрію Юрійовичу трохи, м’яко кажучи, дивним. Але так сталося, що довго дивуватися Юрію Юрійовичу не довелося – він жорстоко та безнадійно закохався.

Звісно, така подія не могла не відбитися на його зовнішньому вигляді та поведінці. Його рідке світле волосся під палючим сонцем стало ще світлішим, він засмаг, навіть трохи підтяг черевце, полюбив пити розливне пиво з круто солоними азовськими бичками і почав вести щоденник, безпідставно назвавши його «Хроніки винищувача». Безпідставно, бо винищували якраз його: кохання виявилося безплідним, тобто його, уславленого вожатого Юрія Юрійовича, не кохали.

Більш того, їм відверто нехтували.

Я добирався до табору довго, кілька діб автостопом, економлячи гроші, і застав свого товариша останніми днями червня на пляжі піонерського табору «Войковець» мовчазним, але, як завжди, сповненим новаторських педагогічних ідей. Юрій Юрійович стояв посеред пляжу у білосніжних шортах та незмінному солом’яному брилі зі своїм знаменитим рожевим свистком у руках і спілкувався з дітьми виключно за допомогою цього трофейного, ще з минулого літа, пристрою. Один короткий свисток – встати і вишикуватися у шеренгу; два коротких свистки – бігти в море; два коротких, один довгий – приготуватися бігти на берег; три коротких – геть з моря шикуватися в шеренгу; один довгий – всім лежати.

Розмовляв Юрій Юрійович з усіма, навіть зі мною, скупо і неохоче, вимовляв тільки необхідні слова, без яких не можна обійтися. Таких слів виявилося напрочуд небагато, тож я змушений був шукати собі іншого товариства. На щастя, у цьому ж піонертаборі працював мій одногрупник по університету Аркаша Блумштейн, який ще на першому курсі уславився тим, що одружився втретє, при тому спокійно співіснував із усіма трьома дружинами в одній квартирі, де вони всією своєю оригінальною родиною полюбляли вечорами пити вино і грати в преферанс. Дітей Аркадій ні з однією з дружин не склепав, тож розрізнити, хто є перша дружина, хто друга, а хто остання, та й чи остання вона взагалі, хто зараз у фаворі, а хто з дружин знаходиться в віртуальному сексуальному екзилі видавалося справою для стороннього спостерігача майже неможливою. На запитання, як йому вдається так мирно співіснувати зі всіма своїми дружинами, Аркадій відповідав філософськи: «Просто не варто перерозподіляти своїх жінок у часі. Бо може так статися, що жінки перерозподілять у часі тебе самого. Або й того гірше!» Від такої заплутаної відповіді нікому нічого не ставало зрозумілішим, крім того, що повторювати такі трюки з жінками без нагляду тренера не варто. Але виглядало і звучало Аркашине життя у наших враженнях напрочуд романтично. Коли дружини набридали, Аркаша заводив коханку або влаштовувався охоронцем у сусідній нічний магазин, де однак заводив коханку. Чим насправді він доводив усіх дівчат навколо себе до сказу, наразі мені незрозуміло й досі: ну високий, ну кучерявий, ну великий ніс, ну єврей, ну то й що?! Аркаша, хоча й навчався на російському відділенні філологічного факультету, з російською мовою та літературою мав вельми делікатні стосунки, бо не мала російська мова такого слова, яке б він міг написати без помилки. А оце от лермонтовське «Нет, я не Байгрон, я дг-ругой, еще неведомый изгнанник, как он, гонимый миром стг-ранник, но только с г-русскою душой…», у його виконанні, безумовно, залишається золотим хітом філфаку досьогодні.

Дівчину, в яку закохався Юрій Юрійович, звали Соня. І, на диво, якраз Аркаша під кінець першої зміни залишився чи не єдиним представником чоловічої статі у піонертаборі та околицях, що не переспав із нею. Яких нестерпних внутрішніх тортур та утисків це йому коштувало, можна лише здогадуватися, але Аркаша, звісно, не зробив цього лише з величезної поваги до свого закоханого товариша – Соня справді виглядала дуже звабливою істотою. Для Аркадія така поведінка – не спати з дівчатами та дружинами своїх друзів – була сталим моральним імперативом, прямо за Кантом. Тож усіх, хто зганьбив себе таким негідним вчинком, він відкрито не толерував, заявляючи, що всі крисятники рано чи пізно будуть покарані тим, що захворіють трипером. Це мало віддалену схожість зі страшним прокляттям, але ніхто чомусь не боявся.

У посаді фізкерівника, як і в будь-якій іншій, мені підло відмовили. Не зважаючи на попередні телефонні домовленості та усні й письмові рекомендації нашого вишу, директор табору сухо повідомила, що, беручи до уваги погану репутацію вожатих із нашого університету, які працювали тут у першу зміну, прийняти на роботу мене вона не може за жодних умов. Хоча насправді ніяка репутація тут ні до чого: ця стара облізла курва домовилася взяти на роботу когось зі своїх родичів, а мене просто відшила, як непотріб, навіть не відшкодувавши грошей на квитки.

Вожатих із нашого вишу працювало тут троє: Юрій Юрійович, Аркадій і та сама Соня на прізвисько Золота Ручка (вона ж Золота Сідничка, вона ж Золота… далі по тексту з усіма подробицями жіночої анатомії).

Само собою, на Юрія Юрійовича думка директора табору про поганих студентів не розповсюджувалася – його обожнювали всі жінки без виключення, особливо дівчата до п’яти і бабусі після шестидесяти, тобто віковий рівень, у якому жінки ще хоч якось можуть тверезо дивитися на життя. Але мені від їхньої любові до колеги легше не ставало – я лишився без роботи на літо, без грошей взагалі і без грошей на зворотній квиток конкретно. Повертатися назад я не мав за що. Тому, чекаючи з трьома карбованцями у кишені рваних шортів і невеличким наплічником зі скромним наповненням, поки скінчиться зміна, щоб разом із Юрієм Юрійовичем поїхати додому за його ж зарплатню, я п’ять діб жив на пляжі. Вдень засмагав, купався, ганяв із піонерами у футбол, а ввечері чекав, поки Юрій Юрійович або Аркаша притягнуть мені з їдальні хавки, та пив дешеве вино. Вночі я виходив на полювання на піонерів, які втікали купатися на море. Я їх ловив, брав когось у заручники і під страхом передачі до рук Юрія Юрійовича примушував приносити мені сигарети, косяки, шоколад та інші смачні дрібнички, якими забиті їхні шухляди. Після піонерів купатися йшли симпатичні і засмаглі піонервожаті, і з ними я пив вино, курив косяки та кохався у човнах, що стояли на березі. Кохатися в човнах мені дуже подобалося: дошки пахли сіллю відкритого моря і вітром, рибальською сіткою і пригодами, тож це було прекрасно. Потім приходив сумний Юрій Юрійович у солом’яному брилі й ми з ним запливали у суцільну темряву по місячній стежині далеко у море, і хоча б там печаль безнадійного кохання ненадовго покидала його. Спав я під навісами прямо на пляжі на матраці, поцупленому Аркашею зі складу. Матрац, як водиться, пах прілими трупами мишей та сяяв темно-жовтими плямами іржі (сподіваюсь). Кожного ранку, як тільки сходило сонце, я закопував його в пісок під забором. Тепер лякати дітей покаранням за нічне купання у морі не мало сенсу – на пляжі тепер жив я, а мене діти і так панічно боялися, тож, порадившись на педагогічній раді з керівним складом, директор табору вирішила мене звідти не виганяти. Таким чином на пляжі під відкритим небом я виявився значно кориснішим для виховного процесу, ніж у ролі фізрука або вожатого.

Юрій Юрійович цілими днями тинявся зі своїм загоном слідом за загоном Соні Золотої Сіднички, намагаючись по змозі більше часу проводити поруч і спостерігати предмет своєї пристрасті з якомога ближчої відстані. Соня, не гребуючи такою нагодою, всяко використовувала Юрія Юрійовича, залишаючи на нього своїх піонерів, чи то пак жовтенят (вона опікувалася найменшими). Сама ж, помахавши закоханому ідіоту ручкою, відправлялася по мужиках.

Звісно, від таких гірких справ опустить руки будь-хто. Добре, що Юрій Юрійович мав роботу, яку любив. Тай й це не завжди допомагало.

Інколи від повного розпачу Юрій Юрійович експериментував над особистим складом ввіреного йому загону дітей із різних кінців нашої незалежної Батьківщини. Потрібно зазначити, що призвати до порядку дітей столичної номенклатури, улюблених чад київських високопосадовців, якщо не брати до уваги розстріл через повішення, можна лише єдиним методом – необхідно поставити перед ними якесь непереборне психологічне завдання, незнайомий бар’єр, перед яким вони, як і їхні батьки, почуватимуться ніяково. Діти українських чиновників, як і діти українських міліціонерів, певне, з молоком матері всмоктують власну обраність, якщо не сказати, власну приналежність до вищої касти. То поводитись із ними потрібно відповідно: крок за кроком, крапля за краплею безпощадно повертати в ці розбещені створіння людяність.

Тож вночі, коли гамір у кімнатах ставав уже зовсім нестерпним і остаточно заважав мріяти про кохану, Юрій Юрійович використовував для приведення злісних порушників дисципліни до тями який-небудь буддійський коан, вивченням яких він нещодавно захопився. Зазвичай це відбувалося так: Юрій Юрійович заходив до кімнати, вмикав світло, чекав, поки хлопці або дівчата, в залежності від того, в чию кімнату він зайшов, поховаються під ліжка, і задавав, на перший погляд, дуже просте запитання. Наприклад, якого кольору ваза, що стоїть на столі. Той, хто правильно відповість, звісно, звільнявся не тільки від покарання за порушення режиму, а й від найнеприємнішого, що могло трапитись у житті піонера – чергування по столовій. Усі герої-коханці, одурманені удаваною легкою здобиччю відповіді, як таргани з-за плінтусів, миттю вилазили зі своїх схованок, роздивлялися вазу на столі, яка начебто мала беззаперечний класичний зелений колір, і сміливо казали: «Ця ваза, звісно ж, зелена!» – «А мені здається, що ця ваза жовта, – підступно відповідав Юрій Юрійович. – А для мого кота взагалі всі речі – сірі, бо коти не розрізняють кольорів. Отож для нього ця ваза – сіра. Так якого ж насправді кольору ваза стоїть на столі? Бо для мене вона жовтого кольору, для вас – зеленого, а для всіх котів і навіть собак вона сіра!» Піонери, які, збившись, як загнана вовками худоба, до купи навколо столу з підступною вазою, починали несміливо говорити, що так нечесно, що насправді ваза зелена, тому що їх більше, тобто верзли повну нісенітницю, але вже не так впевнено, як на початку, бо навіть вони розуміли, що з котами, собаками, а тим паче, Юрієм Юрійовичем у їхній ситуації сперечатися напрочуд шкідливо. «Юрію Юрійовичу, а якого ж кольору насправді ваза?» – такі запитання, як правило, ставила наприкінці диспуту юних геніїв якась із тихих розумних дівчат. «А чи хтось може взагалі сказати точно, якого вона кольору, окрім самої вази? – риторично вигукував вожатий, наче знущаючись над незміцнілими підлітковими мізками, і двічі свистів у рожевий свисток. З цією сенсово розлогою відповіддю, яка давала їм чималий простір для роздумів над непередбаченістю та загадковістю буття, малолітні герої-коханці, похнюпивши носа, миттю вилазили через вікна на вулицю, щоб всадивши за рогом корпусу під металевою драбиною по сигареті або косяку, мовчки піти цього разу спати до себе в ліжко. Тому що якщо ти не можеш довести вожатому, що ваза, яка стоїть на столі, конкретно зеленого кольору, то ти реально кончений лох і з тьолкою сьогодні трахатись не заслужив.

Звісно, до таких крайніх педагогічних експериментів Юрій Юрійович вдавався виключно через своє нещасне становище. Що мене більш за все дивувало – буддійська практика завжди спрацьовувала. Кожного разу, коли пихаті підлітки нестерпним гамором будили у Юрії Юрійовичу східно-філософського звіра, вони могутніми левами вилазили з-під ліжок у надії дати правильну відповідь і кожного разу, як побиті пси, розповзалися по своїх спальнях ні з чим. «Закоханого вожатого краще не будити, трахатися потрібно тихо!» – зрештою зробили правильний буддійський висновок піонери, і статеве життя у них більш-менш налагодилося. Але правильної відповіді про колір вази так ніхто з них і не дізнався.

Соня, об’єкт такого палкого кохання Юрія Юрійовича, як я вже казав, мала вельми симпатичну зовнішність і оригінальне почуття гумору, хоча й важко собі уявити, хіба що у кіно, набір цих достойних якостей в однієї особи жіночої статі одночасно. Та у двадцять два роки чого тільки з нами не трапляється. Звісно, Соня крутила романи з кимось із керівництва табору, з фізруком, з якимось перерослим піонером-мажором і періодично публічно знущалася зі щирих почуттів Юрія Юрійовича. Зарадити цьому процесу у такий стислий термін не уявлялося можливим, та й не варто лізти зі своїм сексуальним досвідом у чужий публічний дім. Мені лишалося мовчки чекати, поки закінчиться зміна і Юрій Юрійович збере себе та свої речі до купи, отримає зарплатню, купить нам квитки додому і спалить свій щоденник із такою дивною і такою непідходящою назвою.

Тиждень під азовським жарким сонцем і прохолодним місяцем на пляжі промайнув, як один день і одна ніч.

Тож про колір вази я наважився запитати лише в останній вечір, коли ватри піонерської «королівської» ночі вже згасли і останні піонерки розбіглися по пляжу втрачати цноту. Ми сиділи у кімнаті Юрія Юрійовича, бухали місцевий геть невдалий самогон і курили знову ж таки місцеві, але напрочуд прекрасні косяки. Точніше, бухали і курили я і Аркаша, а Юрій Юрійович акуратно розрізав ножицями свого «…винищувача», який насправді нікого, крім самого Юрія Юрійовича, так і не винищив.

– А що ж там-таки з тією зеленою, чи то пак жовтою вазою? – запитав я, очікуючи на якусь коротку і дотепну відповідь, як це зазвичай трапляється в дитячих загадках. – Хто мав рацію: ти, піонери чи коти з собаками?

– Як сказав перший український філософ-буддист Свирид Петрович Голохвастов, – відповів Юрій Юрійович і несподівано з розмаху різко увіткнув ножиці в подушку, – «…те, що звичайним людям здається зеленим, нам, вчоним, воно вже рябоє…» Ось так от, друже.

Ця відповідь аж ніяк не розвіяла туману в моїй голові, іншими словами, я так нічого і не зрозумів, але вирішив не піднімати поки що цю тему і, пустивши дим носом, лише покивав головою. Рябоє так рябоє. Хер з ним. Головне, що ніхто тієї ночі не втопився і квитки додому лежать в кишені.

Дорога додому запам’яталася нам містом Мелітополь, де кожен перехожий на питання, де знаходиться залізничний вокзал, строго вказував, як ми потім уже з’ясували, в інший бік. Зрештою, втомлені спекотним днем, через дві години ледь діставшись вокзалу, ми зрозуміли, що насправді це така місцева гра – вказувати приїжджим протилежний напрямок, «Мелітопольська забава» називається. Вигравала та група тубільців, чий приїжджий, заблукавши довгими вулицями, взагалі не потрапляв того дня на вокзал. Уже в потязі ми здогадалися, що така дивна поведінка мелітопольців напевне потойбічно якось пов’язана зі загадковою і містичною Кам’яною могилою, що знаходиться поруч із цим прекрасним містом.

Пікантності нашим пригодам у Мелітополі додавало і товариство Соні Золотої Сіднички, яку поперли з табору за «вульгаризм», як дивно і пихато висловилась директорка. Насправді, перш ніж працювати з дітьми, цій старій лисій курві було б не зайвим пройти курси розважальної лінгвістики у Юрія Юрійовича. Останній свій шедевр вона видала на закритті зміни, коли після офіційної частини заходу святково звернулася до вожатих: «А тепер запрошую всіх на брудершафт!» – маючи на увазі, очевидно, фуршет. Хоча по суті висловлювання, беручи до уваги місце дії і контингент, вона була не далекою від істини.

Четвертим у нашій блукаючій Мелітополем компанії був, звісно ж, Аркаша. Соня, таким чином, почувалася дуже незручно, бо чи не вперше за останній місяць, а може, й за все сексуальне життя опинилася у товаристві чоловіків, двоє з яких ще не могли з нею спати, принаймні поки не повернуться додому і Юрій Юрійович офіційно не відмовиться від своїх зазіхань на взаємне кохання, а третій, себто сам ЮрЮр, був шалено в неї закоханий, але спати через образу вже не бажав. «Ідентифікувати людину можна декількома способами, – вголос, поки ми пленталися вулицями із важкими валізами і наплічниками, розмірковував Аркадій, щоб хоч якось збити напругу та відволіктись від дійсно видатних цицьок Соні. – У мене є свій. Щоб дізнатися, яка людина поруч із тобою, потрібно просто дати їй нести важкий чемодан. Людина з важким чемоданом і та сама людина без важкого чемодана – це дві зовсім різних людини, повірте мені на слово. Особливо це стосується чоловіків. Без чемодана він – упевнений у собі, вільний, поблажливий. Чоловік із чемоданом – метушливий, нервовий, вразливий, злий, крикливий. Тому, якщо ви дійсно по-справжньому хочете перевірити мужчину – дайте йому можливість нести важкі валізи – і ви пізнаєте його сутність і його ціну. – Тут Аркадій виразно подивився на Юрія Юрійовича, чий чемодан за розміром сягав за межі його уяви про будь-які чемодани. – Але справжній чоловік поводитиметься однаково благородно як із важким чемоданом у руках, так і без нього, і це головне в благородних справжніх чоловіках. А от людина з наплічником – це зовсім окрема історія, – тут Аркадій, витираючи з чола піт, позирнув із надією на мене. – Це апріорі вільна людина: дружня, безпечна, легка, завжди готова допомогти. Але дайте їй важкий чемодан – і ви дізнаєтесь, хто вона є насправді! – Але я на Аркашини провокації уваги не звертав і його чемодан нести не брав. – З жінками складніше, – продовжував наш подорожній філософ, – і водночас простіше: вони приховують свою сутність значно майстерніше. Хіба може чоловік собі уявити, наприклад, що вчасно непоголені ноги часто-густо застерігають заміжніх жінок від необдуманих вчинків, тобто злягання на стороні? Скажіть мені, будь ласка, чи знаєте ви хоча б одного мужчину при повному розумі, якого б його непоголені ноги стримали б від виконання такої приємної місії? Ні, жінці не потрібно давати нести чемоданів, це лише ускладнить ситуацію, однак тягти їх доведеться вам. Насправді, щоб дізнатися справжню сутність жінки, дізнатися, якою вона стане через кілька років, навіть не потрібно, за класичним висловом, знайомитися з її мамою. Є значно доступніший спосіб все перевірити наперед. Достатньо просто попросити її перефарбувати волосся. Бо ніщо так не оголює істинну сутність жінки, як зміна кольору волосся, вони просто не встигають заховатися! Тому не фарбуватися протягом передшлюбних залицянь – це ще один із численних жіночих засобів приховувати свою сутність. – Тут Аркадій уже спостерігав за реакцією Соні, яка тягла свою величезну валізу самотужки. Ні я, ні він не запропонували їй своєї допомоги, а Юрія Юрійовича ми позбавили такої можливості погрозою розірвання всіляких дружніх стосунків.

Квитки ми взяли лише на нічний потяг. На вокзалі, коли ми з Аркашею вийшли випити пива, нас хотіли нагло взяти на «гоп-стоп» місцеві гопники, тому нам прийшлося натовкти їм пики; а Юрій Юрійович отруївся пиріжком із капустою, після чого кілька годин бігав до туалету, а в коротких перервах писав оповідання про своїх улюблених філософів-мандрівників «а ля Гриша Тефаль» – Йєбучка та Йіжолопа, яке назвав «Бог, жінка та смерть».

Коли приїхав потяг, то до нього, здається, збіглося половина міста, у тому числі й ті самі гопники, яким ми натовкли пики. Ящики, що стояли вздовж перону, їхніми зусиллями миттю перевантажились у вагони, і коли ми нарешті змогли віддати провідниці свої квитки і потрапити всередину, то побачили, що половина плацкарту забита черешнею, а половина – пасажирами.

Сезон ягід відходив; ми проспали майже до самого дому, і сни наші були наповнені запахом спілої черешні.

Після таких пригод у «Войковці» наступного семестру ми з Юрієм Юрійовичем дуже затоваришували і багато часу проводили разом, хоча ні тоді, ні зараз я ніяк не можу збагнути, що нас поєднувало. Ми настільки різні, нас цікавили настільки несхожі речі, що, здавалося б, марно навіть намагатися знайти хоча б одну спільну тему для бесіди більше, ніж на три хвилини. Проте брешу, мали ми одне захоплення, від якого обидва отримували величезне задоволення.

Річ у тому, що одна з моїх численних подруг (здається, її звали Лариса) мала досить дивне хобі. У весільні сезони її ледь не кожного тижня запрошували старшою дружкою. Чи то в неї було багато подруг, чи то хист у неї до цієї справи, це так і залишилося загадкою. Але чи не кожної суботи ми з Юрієм Юрійовичем мали можливість на халяву поїсти і випити. І повеселитись. Звісно, що нас на весілля ніхто не запрошував.

Технологія дуже проста. Зовнішній вигляд – нейтрально-святковий, обов’язково по дорозі в ресторан на клумбах зриваються квіти. До залу входимо впевнено, усміхаючись, потискаючи руки всім чоловікам, які зустрічаються, як добрим знайомим. Важливий момент: треба ввійти до зали, коли молоде подружжя сидить за столом, щоб якомога більше людей вас бачило. Букет дарується нареченій, бажано при цьому поцілувати її легенько в щоку, а нареченого потрібно привітати, щиро обійнявши, як давнього друга, і поплескати по плечу. Ні в якому разі у цілях конспірації не можна називати власне ім’я, навіть якщо і наречений, і наречена просто вистрибують із весільних вбрань від бажання познайомитись – саме у цей момент усі мають зрозуміти, що насправді ви – їхні давні друзі. Родичі з боку нареченого думатимуть, що вас запросили з боку нареченої – і навпаки. Не соромтесь випити посеред залу «по штрафній», це зближує. Навіть якщо вас потім битимуть, то за все загалом. Отож почувайте себе легко і спокійно і не забувайте, для чого прийшли: поки ніхто нічого не підозрює, сміливо сідайте за стіл і їжте-пийте в три горла, азартно вступайте в бесіди з сусідами на політичні теми, вигукуйте тости, тобто поводьтеся природно.