Із суворим виразом обличчя, міцно стиснутими кулаками і питанням «Як дівоче прізвище нареченої?» її батько до вас підійде не раніше, ніж за півгодини. Та і за цей короткий відрізок часу ми з Юрієм Юрійовичем примудрялися налаштувати проти себе майже всю чоловічу половину весілля. Моя дівчина досить симпатична і безпосередня. Відомо, що на весіллі на будь-яку жіночу безпосередність чоловіки реагують, як пси на тічку в суки. У такому стані вони напрочуд агресивні й нанівець позбавлені почуття гумору. За Ларисою на кожному весіллі ходило не менше трьох кавалерів, не рахуючи старшого дружку, як правило, якогось здоровенного тупого лобуря. Претензії та бійка можуть виникнути з будь-якого дрібного приводу. Наприклад, одного разу, тільки-но сівши за стіл, я дунув у тарілку – там сиділа муха. Мені поставили у провину неповагу до весілля, мовляв, що ж ти, собако, в тарілку плюєш? Зрозуміло, що пояснювати щось людям у такому збудженому стані – річ безперспективна. Тому, після всіх правильно виконаних дій, нашим останнім та найголовнішім із Юрієм Юрійовичем завданням було швидко і непомітно зникнути. Нас жодного разу так і не побили, хоча, чесно кажучи, було за що. На «другий день» Ларису, як правило, довго розпитували, що за два таких нахабних хлопця приходили вчора? Вона розгублено розводила руками і казала, що сама вперше нас бачила.

Отак ми й жили. Не скажу, що розкішно, зате весело.

У дитинстві я думав, що всі корисні речі, наприклад, риб’ячий жир, обов’язково повинні бути несмачними, а всі важливі та необхідні пристрої там, прибори – обов’язково незручні в користуванні, інакше вони нічого не варті. Тобто щось смачне, приміром шоколад, не може аж ніяк бути корисним. Таке моє розуміння природи корисності й важливості явищ і речей витікало з практичних спостережень: по-перше, мій батько завжди казав, що нічого в житті не дістається легко, а по-друге – так воно й було насправді. Тим більше що по радіо і телевізору тільки й розказували, що про битви: то за урожай, то з буржуазним націоналізмом, то з світовим імперіалізмом. Тобто така була загальнодержавна філософія – максимально ускладнювати людям життя на кожному клаптику їхнього існування. Певне, хтось у високому керівництві вважав, що тільки так із нас можуть вирости справжні будівники комунізму. Щоб вони сказали зараз, не дай бог, були б вони живі?

Приблизно ж таке ставлення побутувало у нашому товаристві й до шлюбу. Тобто сімейне життя заздалегідь розглядалося як кабала, але кабала необхідна й корисна, приблизно як риб’ячий жир: противно, але ж всі їдять, то, значить, і корисно. Зрозуміло, що всі ці походеньки по свадьбах та затримки до другої години ночі на дивані у дівчини, з якою зустрічаєшся, ніколи не минають дарма, за все рано чи пізно доводиться платити. А стикаючись з явищем і тілом достатньо часто, щоб звикнути, згодом приходиш до хибного висновку, що не так воно все й страшно, або, як кажуть деякі грузини, оригінально розуміючи українську мову та витлумачуючи прислів’я: «Не такий страшний чорт, як його малютка».

Моя малютка виявилася не промах і швидко накинула на мене зашморг. Тож, як я вже казав, після року таких от побачень мені пощастило одружитись на колишній вожатій першого загону і самому наче потрапити у піонерський табір. Юрій Юрійович єдиний, хто схвально поставився до мого несподіваного для стороннього ока вчинку. Всі інші товариші насміхалися і тупо підстьобували. «Сім’я, – сказав Юрій Юрійович, – це найголовніше, що є у людини. Все інше – маячня!» Він і справді так вважав уже тоді. І всі зусилля прикладав до того, щоб знайти собі наречену, але, як на зло, його переслідували суцільні невдачі. Парадоксально – його обожнювали чи не всі жінки навколо, але ніхто з них із різних причин та через низку прикрих обставин так і не зайняв місце у житті поруч із Юрієм Юрійовичем. Я довго розмірковував, у чому полягає причина такої парадоксальної несправедливості, та згодом прийшов до висновку, що не в змозі відповісти на це запитання.

Третім нашим досвідом виховання підростаючого покоління та вдосконалення педагогічної майстерності став піонерський табір «Сокіл», що знаходився біля міста Балашиха неподалік від Москви. В 1991 році там непогано платили за роботу з дітьми працівників комунальних служб поки що столиці СРСР, але, забігаючи наперед, скажу, ми не дарма там їли свої макарони по-флотські, бо діти наших провінційних ментів і столичної київської номенклатури у порівнянні з дітьми московської ліміти – ангели з крильцями.

Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах – вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.

Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.

Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих – Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине) у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»

Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.

– Хлопчику, що ти робиш? – запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.

– В літачка граюся! – весело відповів хлопчик і помчав повз нас на другий поверх до «злітної смуги».

Поки я за ним бігав, мені почулося, що у кімнатах щось відбувається. Спіймавши і закинувши Льову Купермана, як шолудиву вівцю, собі на плече, я нарешті потрапив в корпус і зрозумів, що занадто затримався з вожатими, настійливо запрошуючи їх на вечірню прогулянку. Варфоломєєва як у воду дивилася: все, що лишили своїм чадам турботливі батьки – яблука, груші, сливи – повільно стікало по тільки-но пофарбованих стінах хлопчачої спальні. Діти бігали, стрибали на ліжках і з тумбочок, кричали, кидалися подушками, овочами і фруктами, словом, вони створили справжнє пекло, потрапивши в яке, починаєш цінувати суворе виховання та прості провінційні звички. Насправді мені й не спадало на думку, що діти на таке здатні. Вони реально не звертали жодної уваги на вожатого, нічого не хотіли слухати, могли плюнути в спину, кинути щось в голову, тобто, м’яко кажучи, стосунки з четвертим загоном у мене одразу не склалися.

На відміну від Юрія Юрійовича і своєї дружини, я не отримував ніякого задоволення від виховання дітей, а до піонерських таборів їздив виключно через те, що за непогано проведений час тут ще й платили гроші. Тож шукати спільну мову з дітьми або експериментувати з педагогічним процесом – робота не для мене; я міг запропонувати лише сталі прийоми, які давали результат колись. Колись, але не тут і не тепер. Ці діти виявилися зовсім іншими, вони мали зовсім інше виховання; мені здалося, що я взагалі потрапив у іншу країну, настільки незвичним виявилося навколишнє середовище, яке відбивалося на дитячій поведінці, як у дзеркалі. Багато з того, що у нас вважалося неприйнятним, принаймні публічно засуджувалося, тут розглядалося як невеличке баловство. Алкоголь, дрібні крадіжки – на це дивилися крізь пальці, як на справи буденні, таку собі людську слабкість, притаманну кожному. Все це не робило людей, які мене оточували, я маю на увазі, перш за все, місцевих працівників табору, гіршими або кращими, але те, що вони інші – це я одразу зрозумів для себе однозначно. Директор табору Надія Варфоломєєва, до речі, виявилася непоганим керівником, тобто я хочу сказати, що всім бажаючим вона давала можливість за рахунок комунального господарства Москви заробити додатково. Мені, наприклад, запропонувала очолити кружок автолюбителів, що, крім додаткових коштів, дало мені можливість усамітнюватися в темній кімнаті у будь-який час начебто для навчання піонерів водійським навичкам, хоча насправді з однією з цицькастих вожатих я освоював там зовсім інші навички. У нас би краще вдавилися, ніж дали студентам можливість підзаробити. Єдине, на що офіційно натисла Варфоломєєва, так це на те, щоб ми більше, цитую її висловлювання, «займалися з дітьми патріотизмом», але як досвідчений керівник і педагог, вона добре розуміла, що ігри у піонерів-героїв – не для такого контингенту дітей і вожатих.

Отак і почалася моя третя зміна у піонерському таборі «Сокіл» у Підмосков’ї.

Льова Куперман, зображуючи військового літака-винищувача, стрибав із другого поверху на купу піску животом, ризикуючи покалічитись і, очевидно, бажаючи заробити для мене як особи, відповідальної за його здоров’я та життя, на статтю кримінального кодексу. Після кожного приземлення у нього носом йшла кров, але це Льову не зупиняло.

Руслан Гаглоєв, як справжній горець, за найменшу образу бив своїх сусідів металевим совком по голові, бажано – до крові. Вигляд крові лякав усіх, включаючи вожатих, але не Гаглоєва.

Таня Оніщенко весь час носилася, як скажена, на худеньких тремтячих ніжках по табору, аж доки не падала, розбиваючи в кров то коліна, то голову, а падала вона кожного дня. Коли її лаяли, Таня намагалася втекти до лісу, де, якщо втеча вдавалася, сідала на пень і зализувала рани язиком, мов дикий звір.

І таких розбишак скакало по корпусу тридцять; і всі вони кричали і посилали матом вас подалі прямим текстом, на що їхні батьки, до речі, завітавши у вихідні дні у гості, не звертали уваги, вважаючи, певно, дитячу ненормативну лексику необхідним елементом комунікації. Я наче потрапив до малолітніх вампірів, які дражнили мене і заманювали до себе в полон, хоча насправді мені було не до жартів. Кожного ранку я просинався з відчайдушною думкою про те, що сьогодні утнуть маленькі злочинці й як я про це увечері на п’ятихвилинці доповідатиму директору табору.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.