Рудка багата на залізну руду, і ми витоплювали з неї добру крицю, яку привозили в Київ на продаж… З четвертого боку, від заходу сонця, Калиновий Кут відділявся від наших сільських угідь озером Рокитним, на березі якого і стояли хата та кузня мого батька… Гарно там було влітку, ох, як гарно! Всюди понад берегами, тобто навколо всього села, росли зарості калини. Ось чому Кут і назвали Калиновим. Навесні як зацвіте – мов у молоці село купається! А восени забагряніє листям та достиглими кетягами ягід – ніби дівчина пишається у вінку!.. Земля у нас така, що встроми в неї прута – виросте дерево, а в лісах, ріках, на болотах звіра, риби, птиці – не злічити!.. Та не тільки цим славен Калиновий Кут, а умільцями, що постачають залізо всій окрузі – від Києва до Василькова і від Мутижира до Витичева. Всюди там ножі, чересла, мечі – з нашої криці! І я з батьком та братами витоплював її та возив ковалям на продаж.

– Ну, а в неволю ж як потрапив?

– Розповім… Ішов мені вісімнадцятий рік, і я був найстарший у нашій сім’ї Сичів – так прозивався наш рід, бо ще були роди Вовків, Зайців, Орлів, Перепелів, Синиць. За мною йшли брати Василь та Іван, що були погодками, а сестриця Ганночка мала лише одинадцять літ. Нестарими ще були батько Пилип та мати Марія.

– Так, ніби про нашу сім’ю розповідаєш, – замислено промовив Дмитро.

– Жили ми дружно. Як тільки спиналися на ноги, бралися до роботи – допомагали батькам. Село наше монастирське, і ми повинні були сплачувати десятину Лисівському монастиреві: і десятий сніп, і десятого вола, і десяту дуплянку бджіл, і навіть десятий пуд криці. Життя було нелегке, і наша поміч була не зайва. В чотирнадцять літ я вже вмів усе: і орати, і сіяти, і молотити, і крицю варити, і косу та серпа в кузні викувати, і навіть читати та писати, бо кілька зим батько посилав мене у Лисівку прислуговувати ченцям, а ті, гадаючи зробити з мене послушника[37], навчали мене книжній премудрості.

Добриня ненароком зиркнув на Янку і побачив, якими розширеними з цікавості і подиву очима дивиться на нього юна бояришня. Де й поділося презирство, що ще зовсім недавно струмувало з них. Що ж її так вразило?

Однак ця думка не завадила його подальшій розповіді.

– За мною підростали брати, – вів він далі, – і з нас батькові була добра поміч. А мати сумувала: Ганночка ще мала, допомоги від неї майже ніякої, отож і почала мені казати: оженися, Добрине, та оженися! Приведи мені роботящу невісточку!.. Спочатку я сміявся, віджартовувався, але тихцем почав приглядатися до дівчат, аж поки наглядів одну – Милану. Була вона на рік чи на два молодша за мене і лицем красна – русява, зеленоока, як русалка, а норовом лагідна, мов домашня киця. Чи покохав я її, не знаю, але мені вечорами хотілося йти на її куток, дивитися на неї і слухати, як вона виспівує з дівчатами на колодках та насміхається з хлопців, які зачіпали її. Лише з мене не насміхалася, а ніби ненароком зиркала в мій бік і червоніла, коли ловила мій погляд. Так минуло півроку чи й рік, і я сказав їй, що хочу побратися з нею.

Він знову глянув на Янку. Вона, здається, й не дихала – вся напружилася, перетворилася на увагу, оченята горіли, але в них причаївся страх. Чому б то?

Уважно слухали й інші – боярин та бояриня, їхні сини та невістки. Тепер, як йому здалося, його розповідь зацікавила і їх. Ніхто не зводив з нього очей.

– Ми домовилися повінчатися. Вже й день був визначений, вже й у монастирській церкві домовлено було, та, на лихо, за два чи три дні до весілля я поїхав до Києва ще дещо купити. Накупив – і, радий, повертаюся додому. Шлях битий – з Києва до Білгорода, з Білгорода до Лисівки, а там через річку – і вдома. Лежу на возі, дивлюся на небо – думаю. Притомлені коні тюпають помалу, віз поскрипує, а думки пливуть і пливуть, як хмарки над головою… Та раптом почув я кінський тупіт. Підвівся, глянув – половці! Сотня, а може, й дві. То був, як я дізнався пізніше, навороп[38] хана Котяна, що рискав по наших селах у пошуках здобичі. Я ударив коней. Та хіба втечеш возом від верхівця? Наздогнали, коней, воза і все, що було на возі, забрали, а мене потягли в неволю… Так я став полонеником половецьким.

Важко було: худобу пас і коней доглядав, повсть валяв, кобилиць доїв та кумис робив, паливо заготовляв, а коли господарі дізналися, що руду вмію знаходити та крицю з неї варити, то й зовсім зле стало. Хан Котян наказав стерегти мене пильно, щоб не втік, – і кував я шаблі, наконечники стріл та списів, кличі[39], вісі для кибиток, стремена, броню для шоломів та панцирів…

Та неждано нахлинули на Половецьку землю орди Батиєві. Що там робилося! Спочатку татарове напали на диких половців, що кочували по Сіверському Дінцю, Осколу та Сосні, і пройшли карнами по всій половецькій землі.

– Карнами? – перепитав Дмитро.

– Щоб ніхто не втік, вони, мов гузирем, охоплювали яку-небудь місцевість зі всіх боків, стягували туго цю петлю і всіх, хто потрапляв у неї, нещадно вирубували. Особливу ненависть мали до половецької знаті – до ханів, беїв, баянів. Їх висікали впень – чоловіків, жінок, дітей. Всі степи були сполощені половецькою кров’ю. Трупів ніхто не ховав – нікому було. Так і лежали в траві, аж поки звірі та птахи не обгризали м’ясо, не розносили кості.

– Боже! Боже! – прошептала, сплеснувши руками, бояриня Анастасія. – Який жах! Це ж і нам таке буде!

– Помовч! Не накликай біду! – промовив Дмитро. – Розповідай далі, хлопче!

– Потім узялися за донських половців. Налетіли, мов буря, вирубали ханів з роду Кончака та простих кочовиків, які не здавалися, а інших погнали в полон, за ріку Волгу.

– Як же ти врятувався?

– Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[40], свого племінника… Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав… А от пощастило!

Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.

Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.

Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:

– Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз’ятрив рану нашу незагойну… Болючу, бо пече в саме серце!

Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?

– Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так…

– Ні, ні, ти не винен… Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого – Іллю…

– У вас був ще один син?

– Отож-бо що був… Та нема… Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша… Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, – ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, – послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями – та мов у воду впав… Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром… Чи загинув, чи в неволі – хто теє знає… Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився… Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців…

Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім’ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?

– Все могло бути, – сказав тихо. – Однак будемо сподіватися, що він живий – у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.

Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.

Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.

Німими благальними поглядами вони просили його – кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!

Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що – на чудо?

Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити, отоді боярин торкнувся його рукава.

– Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?

– Багатьох.

– Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?

– Могли.

– І ти бачив таких полонених?

– Я один з них.

– Ти не такий. Ти був полонеником у половців – і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?

– Ще й скількох!

Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.

– То, може, й Іллю ти там зустрічав?

– Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?

– Його не важко помітити і запам’ятати – у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам’ятає. Він найкращий, незвичайний…

Дмитро нахмурив чоло:

– Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина – найкраща…

Та бояриня відмахнулася від його слів.

– Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа… На такого, як малюють на іконах, – високочолого, ясноокого… Святого!

– Анастасіє! – знову не втримався Дмитро. – Ну що бо ти мовиш!

Бояриня ніби не почула чоловікового голосу – з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.

Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші – боярин, його сини, Янка, невістки. Їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!

І Добриня заперечно похитав головою:

– Ні, не зустрічав… На жаль, не зустрічав.

Дмитро вимушено усміхнувся, відкинувся на спинку стільця.

– Звичайно, звичайно… Світ широкий, орда многолюдна, а чоловік у ній – мов галузка в безмежному морі! Де вже там його зустріти! Якщо Ілля живий, то десь поневіряється. – І щоб перемінити розмову, запитав: – Завтра Менгу обступить Київ, захоче взяти його – як він це робить?

Добриня зрадів, бо це запитання відвертало увагу від болючих спогадів про Іллю.

– Я був під Переяславом, під Черніговом, під Путивлем. Усюди мунгали спочатку обступають місто, потім довго умовляють його мешканців піддатися їм без бою, а якщо ті відмовляються, знаходять найслабше або найзручніше для приступу місце, підвозять туди пороки і б’ють ними доти, доки проломлять ворота або вал. А тим часом засипають місто стрілами – простими або співучими, закидають з катапульт камінням та китатським[41] вогнем. А тоді вже, коли проломлять ворота або вал, пруть напролом, незважаючи на втрати.

– Отже, втрати у них неминучі?

– Безперечно. Хоча справжні мунгали зазнають їх небагато.

– Чому?

– Бачте, їх у Батия, як я пересвідчився, всього один з десяти. Решта – то збірні дружини підкорених народів і племен. Їх силоміць узяли до війська і змушують іти попереду.

– Але ж вони можуть не йти?

– Такого не буває, бо над усіма тяжіє закон Чінгісхана – якщо один з десятка кинувся вперед, за ним повинні йти у бій інші! А хто не пішов, тому тут же відрубують голову! Якщо десятника ворог візьме в полон, а підлеглі не визволять його, тоді всіх їх теж очікує смерть! Якщо ж під час бою хтось один із десятка без наказу відступить або кинеться тікати, всьому десяткові ламають хребет! Страх перед жорстокою розправою змушує їх слідкувати один за одним і безвідмовно виконувати накази старших. Той же страх змушує їх лізти у вогонь і в пекло – і перемагати! Та ще – прагнення здобичі, бо під час походу живуть вони виключно тим, що захоплюють у переможених.

– Отже, втрат вони зазнають… – підсумував Дмитро. – І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе… Скільки ж воїнів у нього?

– Хто те знає! Хіба що сам Батий… Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь – джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцять туменів, але частіше він посилає царевичів – своїх рідних та двоюрідних братів – і дає їм один або два, рідше три тумени.

– Скільки ж зараз війська у Менгу?

– Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.

Дмитро підвів очі на синів.

– Чуєте? Їх зовсім небагато… А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль – усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер – зовсім інше. У Батия в п’ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, – ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагав, а ми самі себе губимо.

– Невже і нас не обмине ця біда? – спитав Микола.

– Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв’язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!

Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.

– Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер… Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?

Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:

– Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?

– Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло – хай він думає. А ми будемо довечерювати.

Боярин знову взяв ложку – дістав шмат гусятини з кашею.

– А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.