– Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан[54]. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!
– Слухаюсь, княже, так і зроблю…
– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?
– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.
– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж вистоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.
– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…
– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…
– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…
– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…
– Після посту зашлю сватів.
– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!
– Гаразд, княже.
Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:
– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?
Князь переглянувся з Домажиром.
– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?
– Може, мені вийти?
– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…
До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.
– Коли б знав, княже, що ти такий хворий…
– Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?
– Анна… Янка…
– Гарна дівчина. Уже на виданні…
– Ще молода, княже.
– Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи – чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?
– Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.
– А чому з дочкою прийшов?
– Той смерд врятував її від смерті – затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.
– А може, він у чомусь провинився?
– Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.
Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.
– Мені про нього нічого не відомо. – І глянув на Домажира. – А тобі?
– І я нічого не знаю.
– Але ж, княже!.. – вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. – Як же так? Зникає людина – і нікому нічого не відомо! Треба шукати!
Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.
– Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.
Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!
– Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?
Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум’яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.
Однак він швидко взяв себе в руки.
– Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв’язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв’язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше – самої Янки…
– Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, – сказав князь.
Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.
– Як це – не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви – заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!
Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її краще, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.
– Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все – навіть про твоє весілля. До того ж Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком…
– А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! – Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника – піднесе його синові, та де там синові – по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.
Примітки
1
Пороки – стінобитні пристрої.
2
Тьма – монгольський військовий корпус на 10 000 воїнів. Темник – начальник тьми.
3
Переяслав-Руський – тепер Переяслав-Хмельницький.
5
Менгу – так називали хана Мунке наші літописи.
6
Тумен – те що й тьма, тобто 10 000 воїнів.
7
Нойони – монгольські феодали.
9
Баатур – визначний воїн, витязь.
10
Тіун – управитель князівського або боярського маєтку.
12
Соїл – булава, довбешка.
13
Арати – кочовики-простолюдини.
14
Терджуман – перекладач, товмач.
17
Кіш – стан, місце розташування орди чи загону кочовиків.
18
Канга – дерев’яна колодка на шию.
21
Баскак – представник хана, що збирав податки.
22
Йєка-монголи – великі монголи.
23
Шокпар – бойова булава з залізними гостряками.
24
О аруах! – О дух предків!
25
Лядські ворота були розташовані у Хрещатому яру. Ляд, лядина – дрібний ліс, кущі, болото.
26
Джихангір – потомок Чінгісхана, принц крові.
27
Копирів кінець був розташований між теперішньою Львівською площею і вулицею Обсерваторною. З Києвом він сполучався Іудейськими ворітьми (на Львівській площі).
28
Желя, жля – волосяний аркан половців, яким в’язали полонеників. Див. у «Слові»: карна і жля. Карна – гузир невода, кут, а переносно – бойовий стрій половців при нападі, оточення.
29
Перестріл – відстань, на яку летить стріла.
30
Михайло Всеволодович Чернігівський – син Всеволода Чермного, онук Святослава Київського, героя «Слова о полку Ігоревім».
31
Гридень – князівський дружинник.
33
Поруб – темниця, яма, тюрма.
35
Цей вислів означав каяття і прохання про помилування.
36
Руссю в ті часи називалася Київська земля. Всі інші князівства часто називалися українами – Переяславська, Сіверська, Галицька, Волинська, навіть Заліська. Пізніше це слово стало власною назвою – Україна. Поняття «Росія» з’явилося в XVII ст.
37
Послушник – монастирський прислужник, що готується стати ченцем.
38
Навороп – роз’їзд, передовий загін, розвідка.
39
Клич (тюрк.) – довгий захалявний ніж.
40
Мати Бели IV була половчанкою.
41
Китати (монг.) – китайці, китатським – китайським.
42
Мстиславів город був розташований у районі Володимирської гірки.
43
Бабин торжок – торговий майдан на Горі, у Верхньому Києві, пізніше – центральний майдан перед Десятинною церквою.
44
Князь Рюрик, сучасник «Слова», помер 1215 року.
45
Тепер – село Дзвонкове.
47
Калка – тепер р. Кальчик у Донецькій області.
48
Коворот – ворота при виїзді з села, нинішній шлагбаум.
49
Це ім’я наводить у своїх записках Плано Карпіні.
52
Обезьких – Кавказьких, абхазьких.
53
Низовські землі – Володимиро-Суздальські землі.
54
Поршани – ті, що жили по р. Росі.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.