Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Народження Адама (на украинском языке)

ModernLib.Net / Ячейкин Юрий / Народження Адама (на украинском языке) - Чтение (стр. 2)
Автор: Ячейкин Юрий
Жанр:

 

 


      5. ПАРАДОКСИ КАПIТАНА НЕБРЕХИ
      Капiтан Небреха не зволiкав анi хвилини. Це була людина дiла. Тiльки-но я одержав атестат космiчноу зрiлостi i штурманськi права, як ми стартували.
      Слiд вiдзначити, що досвiдчений зореплавець приготувався до навкологалактичних мандрiв з ретельнiстю, якiй можна тiльки позаздрити. Вiн врахував геть усе.
      Мiжзоряний вовк власноручно розiбрав старезнi ходики i щедро змастив кожен гвинтик густим шаром першосортного вершкового масла.
      - Ми ж не роботи, - сказав вiн, складаючи ходики, - щоб пiд час аварiу живитися машинним мастилом. Хай навiть найвищого гатунку.
      Та ще замiсть гирi припасував до ходикiв важкенький глек з висококалорiйною пастою.
      А якi гамаки вiн зрихтував! Сiв i за одну нiч майстерно сплiв з мiцних скрутнiв сухоу хлорели прекраснi пружнi сiтки.
      - На випадок чого, - пояснив Небреха, - ух можна буде розтовкти у ступi. Вийде прегарна юшка. Як не с, а це краще, нiж наминати чоботи або, скажiмо, жувати скафандри...
      Авжеж, це був тямущий практик!
      Плавання проходило спокiйно, хоч дещо одноманiтно. Адже капiтан, щоб не згаяти анi секунди, не зупинявся на жоднiй стрiчнiй планетi. Невiдомi свiти залишалися за бортом, ховаючи пiд атмосферною оболонкою своу принадливi тасмницi.
      Можливо, я б зовсiм очманiв з нудьги, якби Небреха з притаманною йому чуйнiстю час вiд часу не жахав мене своуми страхiтливими гiпотезами.
      Як зараз, пам'ятаю типову бесiду.
      Безжурна зоряна нiч. Ми з капiтаном сидимо на дубовiй колодi, хтозна-коли устаткованiй у коробцi, i замрiяно дивимося в iлюмiнатор на велетенськi спiралi галактик. Ех, дiвчата, якби справдi можна було зривати з неба зiрки, я б усiм вам подарував сяючi коштовнi намистини!
      А Небреха теж думас про щось свос, неквапливо посмоктус незмiнну чорну, як груба, люльку, не забуваючи акуратно перехиляти стандартну чарку "антиречовини".
      Аж раптом вiн пiдсувасться ближче до мене i пiдозрiло ласкаво говорить:
      - Любий Азимуте, що б ти подумав про старого капiтана Небреху, якби вiн висунув отакi гiпотези: "Земля - це супутник Сiрiуса" або "Не людожери з'ули капiтана Джеймса Кука, а славетний капiтан Кук пожер людожерiв"? Га?
      У вiдповiдь я тiльки красномовно знизав плечима i принагiдне згадав про гамiвну сорочку, яку глибоко заховав у рюкзаку пiд бiлизною.
      - А тим часом, - несхибно йшов обраним курсом Небреха, - у природi iснус безлiч загадкових явищ, якi, щоб збагнути ух, слiд поставити з нiг на голову. Вiзьмемо, наприклад, нашу рiдну планету. Скiльки на нiй знайдено дивоглядiв, що не пiддаються нiякому науковому тлумаченню! Ось тобi коротенький перелiк. Джунглi Коста-Рiки одвiку всiянi тисячами гладеньких кам'яних куль, розмiром вiд футбольного м'яча до гiгантiв з попереком до двох метрiв i вагою до кiлькох десяткiв тонн. Хто i коли грався цими кам'яними м'ячиками? Знову ж таки у рiзних мiсцевостях Землi знайдено тасмничi тектити, тобто неорганiчнi сполуки, що утворюються лише за умов неможливоу у природi планети температури. Чи не наслiдок це роботи атомних двигунiв? А слiд запам'ятати, що вiк тектитiв становить вiд пiвмiльйона до шести мiльйонiв рокiв! Згадасмо ще Баальбекську терасу [Баальбекська тераса у Лiванi складена ще у сиву давнину з кам'яних плит вагою понад тисячу тонн кожна; як це було зроблено, науцi досi невiдомо] з тисячотонних плит, прадавнiй календар на двiстi дев'яносто днiв, вирiзьблений на "воротах Сонця" в Тiуанако [старовиннi рууни в Пiвденнiй Америцi, що мають вiк щонайменше 15 тисяч рокiв; на "воротах Сонця" вирiзьблено календар на 290 днiв; деякi вченi вважають цей календар венерiанським], фрески Сахари з зображенням космонавтiв у похiдному спорядженнi i таке iнше. Як усе це можна пояснити?
      - Що я можу сказати, - обачливо повiв я, прекрасно розумiючи, що капiтан пiдступно готус менi якусь наукову пастку. - З давнiх-давен точаться впертi суперечки на цю тему, але вченi досi нiяк, не погодять своух думок. Однi вважають, що це незаперечнi слiди перебування на Землi чужинцiв, а iншi не менш переконливо спростовують гiпотези про мiжзоряних блукальцiв...
      - Молодця! - пожвавiшав Небреха. - Що то значить - закiнчити школу космонавтiв! Та хiба тобi не спадало на думку, що обидвi цi полярнi точки зору хибнi?
      - Як? - мимоволi вихопилося у мене. - Невже можливий ще третiй погляд?
      - А чому б нi? Особисто я цiлком певен, що усi цi незрозумiлi знахiдки не бiльш як докази iснування на Землi високорозвинених цивiлiзацiй, якi згодом скотилися до жалюгiдного iнтелектуального рiвня пiтекантропiв.
      Якби капiтан зненацька луснув мене по потилицi своум важкеньким протезом, вiн би не досяг такого приголомшливого ефекту. А поки я по-дурному лупав очима, намагаючись опанувати нову для мене iдею, Небреха недбало докинув:
      - Атож, вони здичавiли, якщо барилися i вчасно не покинули приречену планету, яку гойдало на хвилях протилежноу течiу.
      Не криюсь, я не годен був щось втямити. Однак мовчки чекав подальших пояснень, бо за час мандрiв устиг переконатися, що коли каштан Небреха стартував з гiпотезою на борту, зупинити його так само неможливо, як стрiлки заведених ходикiв.
      Капiтан ще ближче присунувся до мене i почав викладати своу припущення.
      - Ще у древнiх учених, - загув вiн менi на вухо, - бринiв невиразний здогад, буцiм суходiл з усiх бокiв оточус велетенська рiка, на тасмничому узбережжi якоу дiють недослiдженi закони матерiального iснування. Оцi береги вони населяли тiнями своух предкiв. Та бiда в тому, що стародавнi вченi мислили не в космiчних, а в обмежених географiчних масштабах та ще забобонно впадали в мiстику. А тим часом Земля справдi пливе i погойдусться на величних хвилях безмежноу, як i сам Всесвiт, рiки. I назва уу - рiка Часу!
      Почувши таке, я про всяк випадок пересiв на рюкзак i непомiтно для Небрехи розстебнув ремiнцi.
      Ху! Так можна i посивiти!
      - Це факт, правда, мною ще не доведений, - виспiвував свосу капiтан, що течiу рiки Часу кидають планети Сонячноу системи, як безпомiчнi трiски. Хiба рух планет не нагадус рух трiсок у водяному вирi? Як i в звичайному ручау, течiу рiки Часу то прискорюються, то уповiльнюються, то стоять нерухомо, як у ставку, або повертають назадгузь, мов перед греблею. Вiдповiдно й iсторичний розвиток то прискорюсться, то уповiльнюсться, то завмирас, а то й задкус. В iсторiу безлiч таких приладiв! То що було б, якби зараз Сонячну систему кинуло на хвилi тривалоу протилежноу течiу часу? Вiдповiдь одна. Прогрес почав би поступово занепадати. Великi винаходи безслiдно загубилися б в архiвах (таке вже бувало). Людство поволi втрачало б своу знання. Замiсть реактивних лiтакiв почали б незграбно шугати першi пропелернi "етажерки". Впорядкованi автостради знову перетворилися б на непролазне баговиння. В Англiу королiвська влада знову начепила б лицарськi обладунки часiв короля Артура. Повернулися б часи, коли у незайманих степах пiвденноу Русi нишпорили б з арканом i луком за плечима косоокi мисливцi за двоногим товаром. I тебе, Азимуте, поволокли б на мотузку, сплетеному з конячого хвоста, аж у Царград, щоб за безцiнь збути у неволю першому-лiпшому рабовласниковi
      Оцi науковi припущення капiтана Небрехи почали мене дратувати. Тут i так дошкуляс невагомiсть, то вiн ще свосю балаканиною виводить мене з рiвноваги.
      - А вам, думасте, минулося б? - мстиво запитав я, перехоплюючи iнiцiативу. - Вас, капiтане, з вашим унiкальним протезом демонстрували б за помiрну платню перед невибагливою публiкою в базарних балаганах.
      - Азимуте, з тебе вийшов би неабиякий iсторик! - охоче встряв у обговорення свосу сумноу долi каштан Небреха. - Але твоу припущення позбавленi здорового . глузду. Мене з моуми скромними знаннями визнали б за чаклуна i, безумовно, посадили б на палю або живцем засмажили у мiдному казанi. Лише наступнi поколiння достойно вшанували б мою свiтлу пам'ять. Та не в тiм рiч. Подумай лишень, що залишилося б за таких умов вiд нашоу цивiлiзацiу? Нiчого! А коли Сонячна система знову виринула б на нормальну течiю i майбутнi археологи знайшли б, скажiмо, сучасний керамiчний глек з зображенням космонавта у скафандрi, що подумали б ученi? Ясно, почали б запекло дискутувати, прилiтали чи не прилiтали на Землю чужинцi.
      - Але, капiтане, - зупинив я Небреху, - хiба вимiри часу - це не сталi одиницi?
      - Ет, знайшов сталi одиницi! - з цiлковитою зневагою до часу вiдказав вiн. - У тебе. Азимуте, якась примiтивна уява. Вона придатна лише на те, щоб вчасно накрутити будильник, аби не запiзнитися на вахту. Та ще у вiдпустцi призначити побачення пiд вуличним годинником. I я побоююся, що на оцi побачення ти тiкав навiть з лекцiй. Бо вас у школi не могли не познайомити з тiсю аксiомою, що на зорельотах, а також поблизу масивних зiрок плин часу набагато уповiльнюсться. Секунди розтягуються на свiтловi години, а то й на тижнi. У першому випадку, хоч як це парадоксально, плин часу гальмусться швидкiстю ракет, а в другому його хапас за поли надпотужна сила тяжiння. Та й на самiй Землi ми масмо певнi невiдповiдностi. Ось на екваторi день i нiч дiлять добу рiвно навпiл, а на полюсах вони вже дiлять не добу, а цiлий рiк.
      Капiтан на хвильку замовк, щоб ретельно прочистити голосовi комунiкацiу "антиречовиною". Вiдтак вправно вийшов на фiнiшну пряму:
      - Але повернiмося до початку розмови. Якщо врахувати, що бiографiя людства налiчус якихось двадцять тисяч рокiв, а тектити були утворенi шiсть мiльйонiв рокiв тому, то скажи менi, хто працював на атомних двигунах? Космiчнi заблуди? Хибна думка! Якби це справдi було так, ми знайшли б два чи три тектити, не бiльше, Адже тiльки навiжений гасатиме по планетi на важкому зорельотi i марно витрачатиме ядерне пальне. Набагато зручнiше дослiджувати невiдому планету на всюдиходах або вертольотах. Нi, Азимуте, на атомних двигунах працювали нашi нещаснi попередники. А потiм, коли невблаганний час почав поглинати ухнi науковi та технiчнi досягнення, вони й шугонули на пошуки бiльш придатноу для суспiльного поступу планети. Звичайно, якщо не барилися анi хвилини...
      Всесвiт дивився на нас вогненними очима галактик. У чорнiй безоднi вирували невидимi страхiтливi течiу. У спалахах мертвоу матерiу народжувалися новi свiти. Безмежний простiр пронизували вiдчайдушнi зойки радiогалактик, що, певно, потерпали на мiлинах часу.
      - Капiтане, - стиха мовив я, - а може, час i с ота казкова жива вода, тiльки ми ще не вмiсмо уу конденсувати?
      Небреха зачудовано глянув на мене i побатькiвськи порадив:
      - Лiзь краще, Азимуте, в гамак, бо ми розпатякасмося аж до спалаху понадновоу зiрки. До того ж я давно вийшов з вiку, коли менi на нiч розповiдали казки...
      Я сумлiнно виконав суворий капiтанiв наказ. Дисциплiна с дисциплiна!
      Так, що не кажiть, а капiтан Небреха i нудьга були поняття абсолютно несумiснi.
      6. ПОВЕРНЕННЯ З ЗIРОК
      Довго чи коротко ми мандрували, не скажу. Та й як менi було визначити точний термiн навiгацiу, коли капiтан Небреха безнадiйно заплутав весь хронометраж своуми видовженими, як свiтловi роки, розмовами?
      За час мандрiв я мав цiлковиту змогу переконатися, що у порiвняннi з парадоксальними знаннями Небрехи класична шкiльна наука не витримус нiякоу критики. У космосi вона виявилася такою ж непридатною, як колеса вiд воза на Чумацькому Шляху.
      Вiзьмемо злощаснi ходики. Ще у середнiй школi менi прищепили про них уявлення, як про випробуваний iсторiсю лiчильник часу. Але пiд благодiйним впливом капiтана Небрехи я почав дивитися на них, як на кумедне вмiстилище аварiйних калорiй. Мабуть, ходики були на борту коробки просто даниною давнiй традицiу. З цього погляду було б набагато доцiльнiше, якби ми замiсть безупинно цокаючого анахронiзму повiсили над пультом управлiння звичайну автомобiльну канiстру з олiсю або недоторканним запасом пального.
      Та скiльки б ходики не нацокали, а наша навкологалактична одiссея мала ось-ось завершитися.
      Це стало цiлком очевидним (навiть неозбросним оком) фактом, коли на металевi груди коробки, мов фiнiшна стрiчка, лягла велетенська орбiта Плутона.
      Звiдси, якщо не гальмувати мало не свiтлову швидкiсть ракети, до Землi по прямiй залишалося чотири години льоту.
      Пора було чепуритися перед врочистою зустрiччю. Не з'являтися ж на очi майбутнiх поколiнь здичавiлими робiнзонами!
      Я присiв навпочiпки перед дванадцятилiтровим чайником i, вдивляючись у його блискучi боки, почав старанно виголювати щоки. Адже не було сумнiвiв, що з борту коробки ми одразу потрапимо на борт трибуни. Як колись казали, з корабля та на бал.
      А мiй знаменитий супутник безтурботно розлiгся на колодi й не думас дженджуритися. I ще тiльник одягнув, до того недбало залатаний, що серед моря горизонтальних хвиль раптом виринали материки з вертикальними смугами. Хоч би не полiнувався та вийняв iз скринi парадний мундир.
      Нi! Лежить, перекинувши протез на праву ногу i заклавши руки за голову, скептично спостерiгас моу перукарськi хитрощi i тiльки в'удливо гмукав.
      - Капiтане, - не стримався я, дивуючись його байдужостi до iсторичних подiй, - нiж ото на колодi винiжуватися, сiли б та заздалегiдь склали вiтальну промову. Де ви бачили мiтинги без вiтальних промов!?
      - Азимуте, - примирливо озвався капiтан Небреха, - троглодити ще не призвичаулися до духовного поживку. На мiй погляд, ух слiд пригощати не вiтальними перебiльшеннями, а принаймнi окiстом печерного ведмедя.
      Вiд цих слiв мене аж струснуло. Аж руки безсило впали.
      - Знову ви за старе, - скривився, як вiд зубного болю. - Адже теорiя вiдносностi говорить...
      - Мiй юний друже, - зупинив мене зореплавець, - ти подорожусш не з теорiсю вiдносностi, а з мiжзоряним вовком, який на галактичних путiвцях проковтнув не одну торбу космiчного пилу. От i слухай, що тобi говорить старий капiтан...
      Сталося найжахливiше - я необережно вiдкрив шлюзи капiтанового красномовства. Ось зараз вiн витягне свою люльку, втрамбус у неу добрячу пучку тютюну i почне верзти нечуванi речi.
      Так i е!
      Небреха верхи сiв на колодi, полiз обома руками у кишенi по люльку та гаман.
      - Авжеж, добрячий шмат ведмежатини одразу налагодив би мiж нами товариськi стосунки, - мовив вiн, запалюючи люльку. - Ти тiльки уяви, Азимуте, колоритну картину первiсного побуту. Стоуть гора висока, а пiд горою рiчка. На майданi бiля входу до печерних квартир височить намет з усiяноу гостряками шкури тиранозавра. Ця споруда тимчасова, бо намет напинають на циклопiчнi ребра iклоносця лише вдень, а вночi ховаються в печерах. Так от. Бiля намету весело трiщить багаття. Старий троглодiд, у якого навiть волохата спина вже посивiла, сидить на вiдполiрованому прадавнiми удцями черепi мамонта i спритно майструс кам'яну сокиру вагою у пiвцентнера. А поряд з ним хазяйнус троглобаба, теж старенька. Вона вкидас у кам'яний казан, повний джерельноу води, розпечену до червоного брукiвку, щоб у такий спосiб зварити юшку з вiтамiнiзованих корiнцiв. Неподалiк, на галявинi, троглодiти грають у скраклi, а за битки ум правлять пудовi суглоби хижих ящерiв...
      Капiтан по-змовницькому пiдморгнув менi i завершив свою дику троглофантазiю незграбним жартом:
      - I от, коли ти, Азимуте, з'явишся виголений, як поле пiсля жнив, серед кудлатих волохачiв, тебе не вiзьмуть навiть у троглоприйми. Знавш, iз санiтарних мiркувань, бо всi вважатимуть, що ти безнадiйно уражений якоюсь невилiковною проказою.
      Тим часом ми чорною блискавкою перетнули орбiту Марса. До Землi лишалися лiченi хвилини льоту.
      Слiд було готуватися до приземлення.
      Нарештi капiтан Небреха знявся з колоди, насунув на свою загорiлу, як бронза, голову кашкета i зарипiв на протезi до пульта управлiння.
      Хоч як мене дратував його затрапезний вигляд, але спостерiгати, як вiн фiлiгранне керус коробкою, було справжньою насолодою. Бачили б ви, як вiн з натхненним чолом фортеп'янного вiртуоза вмостився серед численних важелiв!
      Одразу носовi дюзи заграли пронизливу увертюру до божественноу симфонiу гальмування. Пiд акомпанемент запаморочливого вищання коробку понесло, як музейний драндулет на химерних вибоях периферiйного битого шляху. Вiд несподiваних поштовхiв ракету трусило так, що навiть я змушений був вицокувати зубами якусь тривожну партiю.
      А капiтановi хоч би що! Сидить собi i чутливо прислухасться до принадних звукiв, торкаючись час вiд часу наужачених важелiв.
      Ось пiд врочисте бухкання правобортного квартету ми мало не зачепили цирк Платона, коли проскакували пiд самiсiньким Мiсяцем. Ось звуковi хвилi пiднялися до переможних спалахiв, коли зореплавець впритул розстрiляв небезпечний рiй небесних ядер, якi астрономи чомусь охрестили метеоритами.
      Скажу одверто, вiд нелюдськоу майстерностi капiтана у мене волосся ставало сторч i кров холола у жилах.
      I от, коли ми на першiй космiчнiй швидкостi вдерлись у зону штучних супутникiв, я виразно вiдчув, що в капiтановiй партитурi явно бракус мужнього голосу людини.
      - Грiм i блискавка! - чимдуж заволав я. - Капiтане, що ви робите? Ви порушили правила навколоземного руху! Хiба ви забули, що в зонi штучних супутникiв рух приватного космотранспорту суворо заборонено? Ех, тепер заберуть права та ще оштрафують!
      I уявiть, капiтан Небреха поставився до моух критичних зауважень цiлком об'сктивно.
      Навiть бiльше того - у свою космiчну симфонiю вiн ввiв дует, взявши на себе партiю другого солiста.
      Вiн притишив двигуни, щоб нашi голоси домiнували над модерним хаосом звукiв, i заспiвав свосу:
      - Азимуте, красно дякую за дружню пересторогу. Скажи менi тiльки, куди подiлася твоя заборонена зона?
      Я припав до окуляра телескопа.
      - Даремнi намагання, штурмане. З однаковим успiхом ти мiг би шукати супутники у мiкроскоп. Ну, хто в доiсторичнi часи закинув би ух на орбiту?
      I справдi. У навколоземному просторi, де ще так недавно юрмилися, мов на ярмарку, мiрiади супутникiв з радiопередавачами, телевiзiйними ретрансляторами i фотоапаратами, тепер зяяла бездонна незаймана порожнеча.
      Вiд хитромудрих штучних створiнь не лишилося й голки. Нiби ух нiхто i нiколи не вiшав на небi.
      Видно, я таки даремно голився. Це тiльки ускладнить iсторичнi переговори представникiв майбутнiх iнтелектуалiв з колишнiми троглодитами.
      Однак вийшло не зовсiм так.
      Я вже складав у головi вишуканi дифiрамби на адресу видатного зореплавця, коли раптом з лiвого борту Землi у веселчастому сяйвi сонячних протуберанцiв виринув на траверз Великого Воза циклопiчний дисколiт оригiнального вигляду.
      Формою i кольором вiн надто нагадував гiгантський сирник. Якби вiн справдi був устiвний, ним можна було б нагодувати усiх мешканцiв Сонячноу системи.
      Вiд такого, незвичайного дивовиська я мало не остовпiв.
      Що воно означас? I куди ми потрапили? Якщо в минуле, то звiдки узявся цей орбiтальний млинець? А якщо у майбутнс, то куди подiлися штучнi супутники? А може, нащадки замiсть засмiчувати навколоземний простiр численними супутниками випекли на заводах один космiчний млинець та й поклали на нього усю радiо-, теле- i фотообслугу планети? А що?
      Атож! Тепер настала моя черга кепкувати. Нема чого збивати мене з пантелику!
      - Капiтане, - хитро докинув я, - ви лишень гляньте, куди сягнули олiмпiйськi рекорди! Бачите, якийсь троглодит чи троглодитка закинули диск аж на орбiту...
      Але досвiдченого зореплавця нелегко збочити з обраного ним курсу.
      Небреха на мить одiрвався вiд важелiв i спокiйно зазначив:
      - А чи не здасться тобi, Азимуте, що на дискольотi ось цiсу хвилини черговий навiгатор записус у бортовий журнал: "Вже елементарне вiзуальне спостереження показало, що на Третiй iснус високотехнiчна, хоч i малокультурна цивiлiзацiя. Так, розумнi iстоти нерозумно перетворили навколопланетний простiр на космiчний смiтник, бо викидають туди консервнi бляшанки". Причому консервною бляшанкою вiн вважас саме нашу коробку.
      Нi! З капiтаном Небрехою несила сперечатися. Отакоу! Невже ми i вони гостi в одну хату?
      Та я не встиг обмiркувати нову для мене проблему як слiд: заревли двигуни, вiщуючи фiнальнi акорди космiчноу iмпровiзацiу капiтана Небрехи.
      На посадку мiжзоряний вовк пiшов з заплющеними очима. Оцим граничним трюком вiн, певно, намагався вкрай уразити мене. I таки вразив. На серцi зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космiчного пилу.
      Я теж заплющив очi, але з iнших мiркувань...
      Аж раптом - ТОРОХ-ТОРОРОХ!
      Перед очi попливла зоряна туманнiсть.
      Запала цiлковита тиша.
      Ура! Ми на Землi!
      7. СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ
      Ситуацiя, скажу я вам, нагадувала стародавнiй анекдот (або майбутнiй, як на погляд капiтана Небрехи). Словом, анекдот такого змiсту.
      Один пасажир сiв у Брянську на поузд "Москва - Киув". Знайшов свос купе, заходить. А там ще один чоловiк сидить. Новоприбулий зрадiв попутниковi i починас знайомитися :
      - Куди удете, якщо не секрет?
      - У Киув, добродiю.
      - От здорово! - аж пiдскочив новоприбулий. - Технiка тепер на висотi! Подумати тiльки, от ви сидите напроти мене i удете у Киув, а я сиджу напроти вас i уду в Москву.
      Отак само безглуздо виходило й у нас.
      Хоч ми подорожували в однiй ракетi, але в капiтана станцiсю призначення було далеке минуле, а кiнцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнс. Це треба вмiти - тримати курс у протилежнi боки i дивитися на сузiр'я в один iлюмiнатор.
      Та нiчого. Факти така вперта рiч, що ламають опiр найвпертiшого опонента.
      Очевидно, капiтан Небреха був такоу ж думки, бо ми синхронно прикипiли носами до скла iлюмiнатора.
      Перед нами вiдкрилась дивоглядна картина.
      Хоча ще тiльки-но почало свiтати, але предмети було видко досить виразно.
      Наша коробка стала на грунт унiкального заповiдника.
      Уявiть собi досить простору, затишну галявину i тиху замрiяну рiчку, яка спокiйно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боцi уу серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький пагорб, всiяний трикутними скелями.
      На узлiссi купами стоять химернi дерева iз конусоподiбними стовбурами, з гострих вершин яких вiялом стирчать тирхатi чуприни. Деякi рослини нагадували природнi гаманцi, бо з ухнiх розчахнутих стовбурин, мов банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатиканi товстi дерева з такою волохатою верхiвкою, що мимоволi здавалося, нiби на них поодягали вивернутi кожухи. Тут i там серед буйних заростей папоротi виструнчилися розкiшнi пальми.
      Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий синюватий туманець...
      Так, це був чарiвний живий музей флори!
      - Капiтане, - сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу дискусiу, - чи ви не помилилися?
      - Авжеж, помилився, - незадоволено пробурчав вiн. - Тiльки слiпий мiг би ще сперечатися...
      Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але я почував себе на сьомому небi.
      - Таки схибив у розрахунках! - бiдкався самокритичний капiтан. Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!
      Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова хвороба прогресус!
      - Тисяча тиранозаврiв! - гримiв мiжзоряний вовк. - Це не що iнше, як крейдяний пралiс!
      - Капiтане, - намагався я вгамувати його, - нiякий це не пралiс, а чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.
      - Стiй! - суворо наказав менi капiтан Небреха. - Якщо ти вийдеш, майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.
      Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.
      Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.
      I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!
      Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням плюхнула у тиховiд.
      Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати свос неосяжне черево осокою та очеретом.
      Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.
      ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв - приголомшливi булави, з яких навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.
      - Такою булавою можна порiшити слона, - холоднокровне зазначив капiтан Небреха.
      На щастя, вайлуватi велетнi мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано рохкаючи, мов свинi на випасi, вони повиповзали на галявину i почали ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.
      Мабуть, саме в цей час у заповiднику чудернацькоу флори i, як бачимо, фауни починався перший снiданок.
      Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:
      - Мiй юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хiба що в музеях.
      Та я не складав полемiчноу зброу.
      - Ви, капiтане, - вiдчайдушне боронив я свою гiпотезу, - втратили вiру у свiтлий людський розум. Оцi тварюки - штучнi подоби колишнiх ящерiв. Знасте, такi свосрiднi роботи. Можливо, ух злiпили спецiально на замовлення Мiнiстерства освiти як наочнi учбовi посiбники. Вдень сюди водять першокласникiв на практичнi заняття з iсторiу походження життя на Землi. Хiба ви не припускасте такого тлумачення?
      - Я припускаю, - задумливо вiдповiв капiтан Небреха, - що ми самi масмо повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ. Оточи коробку випарами гiдрату спирту.
      А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:
      - Пахощi спирту - найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини, штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.
      Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От, скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки, можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.
      Атож!
      Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з ботанiчноу гущавини вистрибнув хвацький монстр завбiльшки з п'ятиповерхову будiвлю.
      Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з кровожерними i великими, наче миски для вареникiв, баньками та рясно всiяною iклами i зубами пащекою, з якоу невпинно котилася пожадлива слина. Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконiвську шию, що поволi переходила у циклопiчне черево, надiйно вкрите плетивом кам'яних м'язiв i твердою, мов наждак, лускатою шкiрою.
      Потвора жваво стрибала на двох заднiх колодах (лапами ух не назвеш!), з яких стирчали страшнi пазури, що бiльше скидалися на залiзнi гаки сучасних пiдйомних кранiв.
      Щоправда, переднi кiнцiвки цього страхiтливого монстра не являли нiякоу небезпеки. Вони були маленькi i кволi, як у пуголовкiв. На знак свосу цiлковитоу нiкчемностi вони безсило звисали перед могутнiми грудьми.
      Але хвiст! Якби хто бачив хвiст! Одним ударом довжелезного хвоста хижак легко зробив би з нашоу коробки гармошку.
      Оцей допотопний красунчик споганив усю ранкову iдилiю.
      Тiльки-но його уздрiли закутi в панцири мирнi папороуди, як вони наче збожеволiли. Панцерники кинулися хто куди, сповнюючи повiтря жалiбним зойком.
      Та ось вони спритно позакопувались у землю i перетворилися на довготривалi опорнi точки. Iз западин випиналися на поверхню лише масивнi, як валуни, роговi щити, що були явно не по зубах будь-якому вороговi. До того ж бiля кожного щита ще лежала напохватi страхiтлива булава.
      Але пятиповерхове чудовисько не звертало на велетенських черепах жодноу уваги. Воно з диким гиканням метнулося до тиховоду, де й досi ласував комишем гороподiбний завр.
      Що там сталося, важко й описати. Насамперед тому, що картину двобою ховав туман, який значно погустiшав. Але зважаючи на несамовите ревище, вiдчайдушне виття, брязкiт щелеп i пазурiв, оглушливий хрускiт кiсток, чудовиська тюжили один одного не на життя, а на смерть.
      Нарештi переможне ревище лускатого страховища та передсмертний хрип гороподiбного гурмана злилися в заключний трагiчний дует.
      З туману виринули заюшена хава хижака з величезним куснем паруючого м'яса в зубах...
      - А що. Азимуте, - порушив гнiтючу мовчанку капiтан Небреха, - далебi, штучнi копiу колишнiх потвор жеруть одна одну? Не хотiв би я опинитися на мiсцi твоух бiдолах-першокласникiв, аби не потрапити на десерт оцьому "машинозавровi"...
      Чим я мiг заперечити? Та й навiщо заперечувати очевиднi факти? Я й сам розумiв, що ми були б чудовиську на один зуб. I скафандри не врятували б. Потвора злускала б ух, мов горiшки.
      Та на цьому сюрпризи ще не скiнчилися.
      8. 4ПI-ЕР-КВАДРАТ
      Що я мав робити?
      Ясно, пiдняти руки вгору на знак беззастережноу капiтуляцiу i щиро визнати:
      - Капiтане, ви - генiй!
      Але, на щастя, не встиг цього зробити. Бо саме тiсу митi вдарив грiм з чистого неба. Грiм дужчав, ширився i вже обiймав небо вiд краю до краю.
      Тасмничий грiм страшенно наполохав велетенських черепах. Вони повидиралися iз земляних схованок i панiчно ринули у надра первiсноу хащi.
      Лускатий убивця теж не лишився байдужим до громових ритмiв. З незадоволеним риканням, яке тепер видавалося жалюгiдним скавучанням, вiн схопив свою жертву iкластою пащекою i насилу поволiк уу у пралiс протилежного берега.
      За хвилину на галявинi було порожньо, як у мить нашого акробатичного приземлення. Тiльки трава, я помiтив, стала сторч, мов волосся на головi людини, коли вона цiпенiс з ляку.
      Хоч це було ненормальне i тому тривожне видовисько, хвилюватися не було й найменшоу причини. Навпаки, були всi пiдстави радiти i пишатися власною далекогляднiстю. Адже це був гуркiт авiацiйного мотора!

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4