- Що я чую? - здивувалася Ейнора. - Пiлот Менес стогне? Може, його, бiдолашного, жук ущипнув?
      - Так, - пiлот повернув до неї пiднятi скельця окулярiв. - Вам жаль мене?
      - Вас жалiти? - пересмикнула горда лялька. - Пiлот космiчного корабля, а стогне тому, що його вколов якийсь жучок!.. А може, - додала з насмiшкою, - може, ви саме зняли рукавицю, коли вони щипали?
      - Наша хоробра Ейнора, - солоденьким голосом сказала Легарiя, - i не писнула б, якби її вкусило хоч i сто жукiв, чи не так?
      - Так, - тихо вiдповiла Ейнора, пiдступила до схiдцiв, намацала карниз i голою рукою вдарила по сходинцi.
      Кiлька жукiв одразу вчепились їй у руку i так запрацювали клешнями, що обличчя в ляльки стало сине, на лобi виступили краплi поту, але вона навiть не ойкнула.
      - Спасибi за науку, - нагнув пiлот шолом.
      - Але, - загув хриплим як нiколи голосом Твiнас, - але ж вам страшенно болить! Ви можете захворiти!
      - Бiдолаха, - спiвчутливо зiтхнула референтка, - вона хворiє, тiльки на iншу хворобу, хворiє на манiю величностi!
      - Вона й справдi велична, - вона справжня героїня, ось як! - вiдрубав Китичка.
      Твiнас i Менес з обох сторiн схилилися над Ейнориною рукою, а Китичка похапцем iз своєї руки одiрвав клапоть бинта, щоб перев'язати покусанi мiсця. Пiлот помастив їх цiлющою маззю, коробочку якої витяг iз кишенi, причому цю коробочку держав обома крильцями Твiнас. Легарiя бiльше не могла витримати усього цього. Коли в неї була збита бородавка, пiлот мазi й понюхати не дав, а бинта навiть i не показали, хоч вона тодi була начальницею корабля! Навiть тому кривоногому корчевi Твiнасу вона нiби порожнє мiсце!.. А чому? Тому, що ця кривляка, ця принцеса Шарпачка заволодiла всiєю їхньою увагою, тiльки Ейнорi, нiби це прiрва яка, уся їхня доброта, спiвчуття, увага, джентльменство, а їй, Легарiї, вiдомiй активiстцi, нiчого не залишили, зовсiм нiчого!.. Чи не час узятися до нових способiв проти такої нахабної кривляки? I Легарiя з запалом вигукнула:
      - Шановнi! Ви, як я бачу, всi забули тверезо дивитися! Адже ситуацiя i далi небезпечна i навiть дуже ризикована! Корабель в облозi, вхiд у нього вiдрiзано, командир у полонi, його мундир загарбано. Хоча я лише референтка, але пропоную взятися до ефективнiших засобiв.
      - До яких ефек... фект... тивнiших? - здивувався Китичка.
      - Пропоную йти в розвiдку. Тут ми все одно нiчого не вистоїмо, а коли зробимо розвiдку, може, знайдемо який вихiд iз цiєї трагiчно-комiчної ситуацiї.
      - Можемо рушати, - кивнула головою все ще зблiдла Ейнора.
      - Всiм рушати немає необхiдностi, - сказала Легарiя, непомiтно вертаючи собi обов'язки начальницi. - А особливо тобi, бiдолахо Ейноро, бо ж ти слiпа. Ти, Китичко, теж кривоногий, тому залишишся з героїнею охороняти корабель, бо сама слiпа цю функцiю виконати нездатна. Отож вперед у розвiдкову мiсiю, колеги!
      Нiхто не встиг i рота роззявити, як Легарiя уже вчепилася Твiнасу однiєю лапою пiд крило, а другою мала намiр опертися на лiкоть пiлотовi, але його єдина рука була з другого боку, то жаба обняла його за талiю. Iдучи, вона грайливо вертiла кряжами i без упину торохтiла.
      - Ця планета визначається чудовими пейзажами, правда, любий Твiнасе? А чи не здається вам, дорогий Менесе, що цеп хвилястий ландшафт нагадує океанськi хвилi?.. Будемо сподiватися, джентльмени, що за цими океанськими хвилями, себто горбами, на нас чекають лише приємнi сюрпризи!.. Як ви гадаєте, колеги джентльмени, чи цi ландшафти вночi осяває те саме мiсячне сяйво, яке ми спостерiгали бiля нашого iсторичного вогнища?.. Себто, ха-ха, доiсторичного вогнища, правда, джентльмени?..
      Вона полоскотала Твiнасу пiд крилом, а пiлотовi - пiд пахвою; iз Твiнасового дзьоба вирвалось якесь булькання, а пiлот стримано посмiхнувся.
      - Ах, Твiнасе, милий товстун!.. А ви, Менесе, таємничий лицарю iз старих романiв середньовiччя!.. Веселiше, бадьорiше, товаришi джентльмени, коли мiж вами iде дама... Дама, якiй не треба нi тягти за собою сумки, нi чого iншого, а все, що вона має, - це ось сiра скромна накидка i велике гаряче серце!
      - А де ж подiлися холодна кров i тверезий розум? - поцiкавився Твiнас.
      - Ах ти, пiдступнику!.. Сперечальник ти колосальний! - I Легарiя так залоскотала Твiнасу пiд крилом, що вiн аж крякнув.
      Отак вони рушили у розвiдку, i Легарiя почувала себе наче на сьомому небi: ах, чому вона ранiше не вдалася до активних засобiв! I страх шкодувала, що горда Ейнора не могла бачити її чудової прогулянки з двома кавалерами. Але й вона сама не могла бачити, як Китичка, дивлячись їй услiд, ставав дедалi веселiшим i веселiшим, а його сивi брови аж пiдстрибували вiд стриманого смiху...
      ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ
      Довгенько походивши мiж горбами, троє розвiдникiв помiтили на одному пагорку немов iз золота вилиту вежу. Розвiдники, трохи повагавшись, вирiшили, проте, пiдiйти ближче й подивитися, що воно таке.
      Зблизька вони побачили будiвлю, - так, будiвлю, бо навколо неї снували такi самi жуки, якi були напали на їхнiй корабель. Оскiльки цi клiшнеголовi на них i оком не повели, мандрiвники наважились пiдiйти до самiсiньких стiн цiєї будiвлi. Лише Менес для обережностi знову обв'язав окуляри Ейнориною рукавичкою, яку вiн був поклав у кишеню.
      Робота жучкiв гiдна була поваги i навiть подиву: хто мiг би повiрити, що такi невеличкi кудланчики можуть мати такий широкий замах! Вони клешнями несли, тягли iз навколишнiх горбiв слюду, старанно шлiфували її об великий камiнь, тодi клали в стiну, так муруючи золотом сяючу вежу. У стiнах цiєї вежi зяяло безлiч нiрок - це свiдчило про те, що жуки самi собi будували загальне житло.
      - Ви тiльки погляньте! - промимрив прозiрливий Твiнас, показуючи крилом на верх однiєї стiни.
      Там, затиснутi мiж слюдою, лежали чотири гудзики iз пiджака Кадриля. "Оце-то штука!" - вигукнув би власник цих гудзикiв, а Китичка додав би: "Менi прийшло в голову, що вони захопили пiджака для того, щоб повиривати гудзики!" Пiджак без гудзикiв лежав кинутий на схилi пагорба; Твiнас пришкандибав до нього i всунув собi пiд крило, щоб, повернувшись, вiддати його начальниковi.
      Мандрiвники обiйшли кругом будiвлi: може, побачать ще щось цiкаве й нове? Та з усiх сторiн видно було тiльки незакiнченi стiни з безлiччю нiрок.
      - Дуже органiзованi створiння! - ще раз похвалила Легарiя. - Якщо у них є начальник i референт, то їм обом сама втiха командувати такою армiєю дисциплiнованих трудiвникiв!
      Якраз у цей час робота припинилася. Жуки злазили iз стiн униз i розходилися кожний до себе.
      Кудлатi будiвники прямували в свої нiрки на схилах горбiв, щоб вiдпочити пiсля старанної денної працi. Незабаром довкола блискучої вежi зовсiм стало порожньо... Але що це?.. Здивований Твiнас аж люльку вийняв: то один, то другий жук скрадався до вежi, хапав клешнями пошлiфоване зернятко слюди, скочував його по схилу, а звiдти тягли далi, без сумнiву, кожен у свою нiрку. Один жучок вчепився у Кадрилiв гудзик, вiдколупавши його вiд стiни, скинув униз, а потiм скотив по схилу, наче обруча. Тут не встояла на мiсцi i Легарiя: пiдiйшовши до стiни, вона вилiзла на камiнь i виколупала три останнi гудзики. Твiнас поклав їх у спiдню кишеню Кадрилевого пiджака.
      - Що ж це робиться? - остовпiв вiд подиву Твiнас. - Виходить, вони крадуть... самi у себе!
      - I будують вежу, яку нiколи не збудують, - додала Легарiя. - Кошмарна ситуацiя!!
      - Цiкаво, - сказав Твiнас, проводжаючи очима жука, який даленiв з гудзиком Кадриля, - цiкаво було б зробити обшук у якiй-небудь нiрцi.
      - Небезпечно... але давайте спробуємо, джентльмени, - проявила свою хоробрiсть Легарiя, бажаючи, мабуть, затьмарити Ейнорину смiливiсть.
      Вони вибрали найближчу зяючу нiрку, Твiнас знайшов скiпку i почав обережно колупати нею в нiрцi. Викотилась шлiфована слюдинка, за нею друга, третя, четверта... Набралася чимала купка.
      - Як ви гадаєте, джентльмени, може, варто було б узяти це на пам'ять?
      "Джентльмени" не встигли i рота роззявити, як Легарiя простелила свою сiру накидку i всипала в неї здобич. Зв'язавши кiнцi накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твiнас пробасив:
      - Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..
      Та було вже пiзно: до них прилетiв кудлатий килимок iз стулених жукiв. На тому килимку сидiв товстий, незграбний i старезний жук, видно, їхнiй володар. Частина жукiв вiдокремилась вiд килимка, кинулася до Легарiїного клунка, i за мить усi слюдинки були витягнутi iз нього й доставленi володаревi. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потiм жуки гуртом подалися до частково розiбраних стiн вежi, обмацали їх, обнюхали i вернулися назад, похитуючи клешнями. Усi розлючено пропiкали оченятами трiйку мандрiвникiв.
      - Можливо, я помиляюсь, - промимрив Твiнас, - але всю провину за незакiнчену будiвлю вони звертають на нас... пришельцiв iз космосу!
      - Ото знайшли козла вiдпущення! - розсердилася Легарiя i рiшуче схопила скiпку. - Ось я зараз перед усiма вигорну все з нiрки, i хай тверезо подивляться, хто справжнiй злодiй...
      - Нас оточують, - попередив Твiнас. - Раджу негайно забиратися звiдси.
      - Саме час, - пiдтримав Менес.
      Легарiя, не мовивши анi слова, кинула скiпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетiла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменiв чи теревенити про пейзажi та мiсячнi ночi. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашiптував їй, що переслiдувачi будуть хапати того, хто залишиться у хвостi, цебто пузаня Твiнаса з Кадрилевим пiджаком пiд крилом.
      Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.
      IЗ ПОПЕЛУ
      Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.
      - Кадрилю! - покликав Китичка. - Друже!
      Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.
      Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.
      - Ой! - вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.
      - Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? - запропонував Китичка. - У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!
      - Дякую, менi не треба, - вiдповiла Ейнора. - Сонце i повiтря теж лiкують.
      - Якщо так, - попросив Китичка, - то ти й менi все розв'яжи.
      Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:
      - Менi прийшла думка...
      - Кажи: менi прийшло в голову, - поправила Ейнора.
      - Вже говорив менi друг, - промовив песик, - що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."
      Вiн винувато опустив залiплений писок.
      - Хiба якби забув...
      - Можеш i повинен! - рiшуче сказала Ейнора. - Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль - iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!
      Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:
      - Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.
      Ейнора перестала розмотувати пов'язку.
      - Невже?
      - Знай, - Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, - що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!
      - Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, - весело усмiхнулася Ейнора.
      - О Ейноро! - остовпiв песик. - Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!
      - Навiщо менi та краса, - гiрко стиснула губи Ейнора, - якщо я через неї стiльки настраждалася.
      - Ти не кажи так, - з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. - Ти ще не знаєш справжнiх страждань.
      - Пробач менi, Китичко, - прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.
      - I ще знай, - додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!
      У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.
      - Ти так думаєш? - тихо спитала вона.
      - I думаю i знаю! - запевнив песик.
      Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.
      - Нi, нi, - голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.
      Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.
      - Яка довга й тоненька пов'язка, - здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.
      - Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, - промовила Ейнора.
      - Ти якось дивно говориш, - здивувався Китичка. - Менi нiколи отаке не... не прийшло б у голову.
      - А менi нiколи не виходить iз голови та квiтка, - зiзналася Ейнора. Бачу її, як живу, вона менi сниться... Може, вона подiбна до незабудки, тiльки набагато-набагато бiльша.
      - Бррр! - аж затряс головою песик. - I пригадувати я тих квiтiв не хочу! Жорстокi, хижi крокодили. Згадаєш тiльки про вазу - i то морозом тебе обсипає!
      - Усе-таки, Китичко, - мовила Ейнора, - чи тобi не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють iншi?.. - Ейнора поклала змотану пов'язку i почала розмотувати Китиччину лапу. - Пригадую, на травi у нашому дитячому садку зацвiтав молочай... Як довiрливо вiн пiдiймав свої жовтоволосi пухнастi голiвки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... I раптом набiгають дiти i одне перед одним квапливо рвуть тi довiрливi голiвки... Бачила я: iз зламаних стебел сочилася бiла густа рiдина, у дiтей од неї ставали коричневi пальцi... Але тодi я ще нiчого не розумiла... зрозумiла лише тодi, Китичко, коли ослiпла, коли, стала слухати серцем. Тодi я почула i плач зiрваних молочаїв, - вiд нього, того плачу, тремтiло повiтря, здригалися сонячнi променi, завмирала трава... I ще, коли я ослiпла, то почула, як помирала квiтка, поставлена у вазу на столi у дитячому садку... Дiти їли суп, сьорбали, торохтiли ложками, вередували, хихикали... А квiтка ридала...
      - Хлипала, так як я? - запитав Китичка.
      - Хлипала спочатку часто й голосно, потiм дедалi рiдше, тихiше... зовсiм зрiдка... зовсiм потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я нiколи в свiтi не забуду її останнього подиху, пiсля якого вона навiки замовкла... I тодi я зрозумiла, Китичко, ще одне: тяжко, навiть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.
      - Слухаєш серцем... - повторив песик.
      - Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нiкому завдавати болю... О Китичко, - сказала Ейнора, - якщо ми побували на планетi квiтiв i нiчого не зрозумiли, то вся ця мандрiвка... безглузда.
      - Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумiв, - зiтхнув песик, хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... нiяк не можу не думати...
      - Послухай, Китичко, я пригадала одну рiч. Коли я була ще в тiй склянiй шафi, вихователька садка щодня, бувало, посадить дiтей перед собою i читає їм казки. Менi особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його iм'я: Фенiкс.
      - Фенiкс, - повторив песик.
      - Цей птах був незвичайний тим, що, зiстарiвшись, спалював себе. А потiм iз того попелу знову вiдроджувався: гарний, дужий, молодий.
      - Чудний птах, - здивувався Китичка. - Хотiв би я побачити його на картинцi.
      - Послухай, Китичко, далi. Може, i та планета хотiла спалитись, як той Фенiкс, щоб знову вiдродитися iз своїх попелищ кращою, добрiшою i бiльш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було i всьоме, i з усiх найщасливiше, бо для вiдродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю вiдiрвав вiд себе... чи ти зрозумiв, Китичко?
      - Я... я хо... хотiв би так зрозумiти, Ейноро, - тихо вiдповiв Китичка, - ти навiть не знаєш, як я хотiв би саме так зрозумiти...
      - Але ж, Китичко, iнакше й не можна зрозумiти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелiлого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лiсi, щоб розпалити вогнище.
      - Як ти гарно говориш, Ейноро, - здивувався Китичка, - говориш так, що я аж тремтiти почав... може, тому, що ти дивишся серцем i бачиш суть.
      - Мiж iншим, - пригадала Ейнора, - я не закiнчила говорити про квiтку.
      - Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобi стеблину тiєї квiтки, - вимовив Китичка.
      - Я весь час думаю, - сказала Ейнора. - Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою нiжно погладив її стеблину i вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою i гордою тому, що не вiдчувала до себе нiякої нiжностi... Пiдняла Кадриля понад хмари, щоб тiльки вiн досягнув корабля... пiдiймала i пiдiймала, а сама ставала дедалi тоншою i тоншою... i коли нарештi Кадриль дiстався до нитки й учепився за неї, стеблинка квiтки стала тоненька, як i нитка... i перервалася...
      - Звiдки ти знаєш, що перервалася? - здивувався Китичка.
      - Менi розповiв пiлот, - призналася Ейнора. - У вiкно кабiни вiн усе бачив.
      - А Кадриль, - вимовив песик, - Кадриль нiчого не бачив i до цього часу нiчого не знає. Його хвилювало тiльки одне: як би схопитися за кiнець нитки, бо iнакше вiн загинув би, тому вiн i не побачив, що сталося з стеблинкою.
      - I я чiтко уявляю, - говорила далi Ейнора, - як тонiсiнька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвiт, величезна блакитна квiтка...
      - Блакитна, як твої очi, як яєчко однiєї пташки, не можу сказати якої, - устряв Китичка.
      - ...вiдiрвавшись, падає, мов камiнець, униз. Адже вона, та квiтка, Ейнора почала часто дихати, - вона теж згорiла, як Фенiкс, але не для себе, а для iншого.
      - Я роз... розповiм Кадрилю, - задихаючись вiд хвилювання, пiдвiвся песик. - Я пiшов би й зараз розповiв би, - вiн з жалем подивився на дверi, що були в облозi жукiв, - адже це так важливо, що важливiшого i бути не може!.. Неабияк розхвилюється мiй друг, коли почує цю вiсть, неабияк!
      - Коли я пригадую ту квiтку, - немов сама до себе мовила Ейнора, - я хочу бути кращою.
      - I я, Ейноро, i я хотiв би бути кращим... значно кращим. А мiй друг... мiй друг захоче бути в тисячу разiв кращим!
      Ейнора, усмiхаючись, поклала на пiсок змотану пов'язку i обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.
      - Скоро зовсiм загояться, - сказала вона.
      - Як шкода, - промовив песик, - що я не можу тобi сказати одне заповiтне слово! Бачиш, його можна довiрити лише один раз i лише одному Другу.
      - I менi шкода, Китичко, що не можу подiлитися з тобою однiєю своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?
      - А як же iнакше? - зробив великi очi песик. - Обов'язково доберемося.
      - Адже менi так потрiбна Тандадрика, - вголос роздумувала Ейнора, щоб мене любили. Але мене й люблять!
      - Та ще i як! - пiдтвердив Китичка.
      - Менi та планета була потрiбна, щоб я стала бачити. Але... - Ейнора почала терти лоба, - але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?
      - Якось химерно ти говориш, Ейноро, - покрутив головою песик, - хоч... хоч менi прийшло в голову, лише зараз прийшло, що i я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в свiтi не бачив... Нi, нi, це занадто важко зрозумiти, - невесело зiтхнув вiн.
      - Я так само ще не все розумiю, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, - сказала Ейнора i бiльше не вимовила нi слова.
      Китичка здивувався, що повiки у неї на очах дуже сумнi. До цього часу вiн думав, що сумними можуть бути тiльки очi, але щоб могли бути сумними повiки...
      - Знаєш, Ейноро, що ти менi зараз нагадуєш? - сказав вiн. - Одну мушлю, яку я бачив на картинцi, розчинену мушлю...
      Довкола них панували тиша i спокiй. Жуки на схiдцях не ворушились.
      Може, вони поснули.
      Тепле повiтря i м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова i вiн задрiмав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє нiколи не повiрили б, що могли б мiцно заснути на такiй негостиннiй планетi, в невiдомостi, оточенi дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрiвку щойно тепер обоє по-справжньому вiдпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний вiдпочинок дiє, наче найкращi лiки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровiла рука, а сни - прозорi й зворушливi обвивали їх, немов нiжне осiннє павутиння. I хтозна, скiльки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жукiв...
      КАДРИЛЬ ШУКАЄ ВИХОДУ
      Хоч би скiльки новий начальник стримував свiй запальний характер, хоч би скiльки говорив собi, що вiн не гарячка, Кадриль не мiг, склавши лапки, довго сидiти бiля зачинених дверей i не знати про те, що дiється там, надворi. Стеля ще випромiнювала слабеньке свiтло, i Кадриль почав дослiджувати все в салонi. Кабiна пiлота, звичайно, була щiльно замкнена. А шкода: у скло можна було б прекрасно бачити, що дiється навколо, знати, що роблять товаришi, а може, жестами лап i покерувати ними. Та на жаль... I Кадриль заходився крутити всi ручки, на якi тiльки натрапляв, натискувати на вимикачi, вiдчиняти дверцята в стiнах, але нiчого пiдходящого, що допомогло б боротися з жуками, вiн не знайшов. Кадриль видивився очима пiд крiслами, закотив килим на пiдлозi, встромив половину вуса в ящик для смiття, а козирок шапки - на поличку пiд стелею. Зрештою, стомившись вiд марних шукань, зайчик заснув, притуливши до дверей вухо, щоб, коли почується хоч який слабий звук, вiн скочив би вiдразу на ноги. Йому приснилося, що вiн з револьвером у лапi стоїть проти юрмища жукiв; ось вiн стрельнув у повiтря - i юрмище сипнуло врозтiч... Прокинувшись, Кадриль обмацав ручку револьвера: а може, й справдi прочинити дверi й бахнути в повiтря? Та коли револьвер насправдi заряджений хлопавками, що тодi? Шкода, що вiн не вмiє розiбрати револьвер, а то легко перевiрив би, чи пiлот не напустив йому туману в очi. Нiчого, як тiльки знайдеться привiд - натисне на курок, i все буде як на лапi. I Кадриль з новою енергiєю почав знову нишпорити по кораблю i шукати, де що покладене, передивлятися речi. На цей раз вiн довше подумав, коли вiдчинив дверцята, де знаходився пилосос. А якщо спробувати усмоктати пилососом жукiв iз схiдцiв, що тодi? Але скiльки ти їх збереш: адже пилосос невеличкий i вiдразу захлинеться, тодi посвистиш. I взагалi, чи пилосос працює? Кадриль увiткнув штепсель у розетку, натиснув на вмикач - пилосос засвистiв, загув, наче машинка, що меле каву! Принагiдне Кадриль вичистив у салонi килим, а чистивши, пригадав, що в тому домi, де вiн жив, пилососом, бувало, не лише збирали порох, але й бiлили стiни вапном. Отож пилосос може зчинити справжнiй вiтер, треба тiльки повернути в iнший бiк одну ручку... Може, цю?.. Цю?.. I справдi: iз шланга пилососа вiйнув такий дужий потiк повiтря, що кiнець килима став сторч.
      Недовго думаючи, начальник потягнув пилосос до дверей. Порахувавши рiвно до десяти, щоб зопалу не накоїти лиха, Кадриль увiмкнув потiк видувного повiтря, ледь-ледь прочинив дверi корабля i спрямував вiтер на жукiв, якi скупчилися на схiдцях: ось вам, ось, ось i ось!.. Цiлi рої жукiв знялися в повiтря, полетiли далеко, високо, кинулися в той ярочок, де спокiйнiсiнько спали собi Ейнора та Китичка.
      - Поспiшайте в корабель! - нагукав їх начальник. - Швидше, швидше, поки вiльна дорога!
      Удруге кликати не треба було; сон наче вiтром здуло, i Китичка з Ейнорою вже щодуху бiгли схiдцями в корабель.
      - Оце так придумав! - Китичка вiд захвату аж рота роззявив. - I як тобi таке прийшло в голову, друже... тобто начальнику?
      Задоволений Кадриль злегка посмiхнувся й запитав:
      - А де тi троє?
      - Пiшли на розвiдку в другий бiк, - показав лапкою песик. - I вже давненько пiшли.
      - Оце тобi так, - набурмосився начальник. - Не могли почекати, справжнi гарячки!
      Китичка насилу стримався, щоб не посмiхнутися, зате Ейнора не витерпiла:
      - Самi ще вчора гарячкували!
      - Що було - пропало, - посунув Кадриль козирок на макiвку. - Про мого унiформного пiджака нiчого не чути?
      - Може, вони знайдуть i принесуть, - утiшив Китичка.
      - Вiзьми оцей шланг вiд пилососа, - показав йому начальник, - i будь готовий здути жукiв, якщо вони знову сюди присунуть. А ти, Ейноро, поклади руку на цю кнопку, щоб увiмкнути струм. Чи зрозумiли?
      - Зрозумiли, - кивнув головою Китичка. - А ти... ви пiдете шукати iнших?
      - Треба шукати, - вiдповiв начальник. - Може, попали в пастку, мало що може трапитися.
      - Коли ви повернетесь, я розповiм вам про дуже важливу справу, пообiцяв Китичка.
      - Китичко, - промовила Ейнора, - чому ти своєму друговi кажеш ви?
      - Я... пробачте, але начальнику... начальник... - промимрив, засоромившись, песик, десь глибоко вiн мав надiю, що Кадриль вигукне: "Оце тобi, який я тобi "ви"! Ти мене називай на "ти", як i ранiше, бо дам тобi штовханця!"
      Та Кадриль не сказав нiчого: може, так був занепокоєний долею тiєї зниклої трiйки, що все iнше в цю мить здавалося справжнiми дрiбницями?
      - А мундир свiй, - зiтхнув Кадриль, - мабуть, уже побачу як своє друге вухо...
      Вiн натягнув на вухо шапку i, сплигнувши iз схiдцiв, пострибав вiд корабля.
      - Тiльки повернися... повернися швидше, - побажав песик, довго проводжаючи очима шапку друга, яка все даленiла й даленiла. - Яку важливу справу розповiм... щоб ти тiльки знав... щоб ти тiльки знав, Кадрилю...
      БУДОВА БЕЗ КIНЦЯ
      Уже три днi вiд свiтанку до темної ночi трудяться полоненi на великiй будовi. Тепер, коли їх запрягли до роботи, стiни росли як на дрiжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином i, радiючи, плескали один одного клешнями. Твiнас стягнув слюду iз навколишнiх горбiв, пiлот шлiфував її об камiнь; Легарiя складала в стiну, а жуки плювали густою рiдиною, щоб склеювати слюду. Всiх трьох робiтникiв пильно сторожили безлiч охоронцiв, якi були завжди готовi болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарiї, яка звикла завжди тiльки наказувати iншим, а самiй щоб i пальцем не поворухнути. Iз її рота тiльки й чулося "фi, фi, фi!", бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали i їй на лапи. Навiть коли всi троє йшли вночi вiдпочивати, їх оточувало стiльки жукiв, що була нiби жива огорожа. Все можна було б витерпiти, коли б свiтила яка надiя; адже однiєї чудової днини споруду буде закiнчено i настане кiнець каторжнiй роботi... Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися мiцними рiвними стiнами, акуратними рядами нiрок... Та де там! Коли пiсля тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги i важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються iз-за пагорбiв клiшнеголовi: один перед одним поспiшали захопити кусочки шлiфованої слюди, поки ще не засох клей.
      - I звiдки така зажерливiсть? - дивувалася Легарiя.
      - Гляньте, - одного разу показав крилом Твiнас.
      Iз кiлькох нiрок вихором вилiтав пил; час вiд часу показувались i заднi нiжки жукiв - брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умiстити туди бiльше слюди.
      - Хiба це не кошмар? - жахалася Легарiя. - Нам доведеться зiбрати i обшлiфувати слюду з усiєї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!
      - Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стiни в норах, - сказав Твiнас.
      - Ще б пак! - обурювалась Легарiя. - Ми за них з нiг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно? - повернулася вона до пiлота.
      - Нi, не все одно, - спокiйно вiдказав пiлот. - Я любуюся прекрасним пейзажем i ландшафтом.
      Вiд злостi жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожнiй рукав, що - хочеш не хочеш, - а пiлотовi довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручнiше їх сторожити. Тисячi оченят пильнували за кожним їхнiм рухом, тисячi вусикiв починали тремтiти вiд будь-якого пiдозрiлого запаху, тисячi нiжок були напоготовi гнатися i тисячi клешнiв - ущипнути. Найгiрше потерпали тому, що жуки були прудкiшi за них - якби не це, полоненi, незважаючи нi на що, вже шмигнули б до "Срiбної шишки". Вони обговорили не один план втечi, та жоден з них не пiдходив. Виявилося, що легше було вирватися з обiймiв велетенських квiтiв, нiж утекти вiд малюсiньких жукiв!
      I цього вечора, тiльки-но вони дiсталися до яру, як, мов неживi, попадали на Кадрилiв пiджак, вiн лежав наверх пiдкладкою, щоб жуки не спокусилися гарними нашивками й не вiдняли. Твiнас був такий стомлений, що навiть не подужав пiдняти до дзьоба свою люльку. Вiд тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавицi, у Легарiї лапи були облiпленi пiском: Пiлотовi Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собi окуляри.