- От i не вгадали, - вiдрiзав їй песик, - це зовсiм не зернятко кави, а найсправжнiсiнька квасолина!
      - Все одно квасолина, а не нiздря, - не здавалася гостя. - А у твого сусiда...
      - I не сусiда, а приятеля! - знову перебив її песик.
      - ...А у приятеля одне вухо, пiвтора вуса i ще зашпилене розiрване на грудях хутро.
      - I зовсiм не розiрване хутро, а... а... - замалим згарячу не видав таємницi песик, але встиг вчасно прикусити язика, - а... нiчого!
      - По правдi кажучи, - обiзвався зайчик, - я перший побачив, що ви обоє з тiєї купи.
      - Ви маєте на увазi мою лiву ступню, правда? - запитав пiнгвiн.
      Лише тепер приятелi побачили, що замiсть лiвої ноги у пiнгвiна пришита дитяча тапка.
      - Нi, - вiдповiв зайчик, - я мав на увазi лише кубик.
      - Ну, ви дуже спостережливий, - похвалив пiнгвiн, ще бiльше вдавлюючи у снiг кубик.
      - А ту велику лiтеру, що на кубику, - сказав песик, показуючи на кубик, - я знаю, вона буває пiд намальованими конем, коровою, коробочкою або...
      Тут зайчик швиденько вiдвернувся, щось витяг i знову повернувся:
      - Ось!.. Ось коробочка з сiрниками! - i потряс нею.
      - Потрiбна рiч, - похвалив пiнгвiн, - без неї i вогнища не було б.
      - А ви не маєте ще такої шапки i такого шарфика? - пiдповзла ближче до шарфика жаба i наступила на його кiнець.
      - Тiльки грiйтеся, тiльки будьте з нами, - чемно поступився мiсцем песик. - Просимо, просимо, адже я маю своє хутро.
      - Хоч i маєш хутро, але ти справжнiй джентльмен, - похвалила жаба, зручно вмощуючись у шапцi, i так закуталася шарфиком, що зовнi лишилася тiльки щока з бородавкою.
      - А ви йдiть на моє мiсце, - запропонував зайчик пiнгвiновi i, вистрибнувши iз шапки, пiдкинув у вогнище хмизу.
      - Дякую, менi добре i на кубику, - вiдповiв товстун. - Ми, пiнгвiни, любимо холод, ми iз країни айсбергiв.
      - А ми, жаби, не любимо, хоча кров у нас i холодна, - сказала жаба, роздягаючись на всю шапку i кутаючись у шарфик.
      - Чи вiдразу ви нас знайшли? - поцiкавився песик.
      - Слiд привiв i люлька, - вiдповiв пiнгвiн.
      - Люлька? - аж роти роззявили вiд подиву обидва приятелi.
      - Вона сама. - Пiнгвiн вайлувато нагнувся i витяг iз тапки трiснуту дерев'яну люльку. - Тiльки я трохи посмокчу мундштук - i голова працює як заведена... Колись i мене заводили, та ключик поламався, i через те став я такий товстий та незграбний.
      - Кi-кi-кi... - не витримав песик, але вiдразу вмовк i, засоромившись, пiдбадьорив товстуна: - Зовсiм ви не такий уже й товстий i не такий незграбний, а трохи товстуватий i вайлуватий. Але навiщо ви носите такий важкий кубик?
      - Я чекав на таке запитання, - вiдповiв пiнгвiн. Вiн встав, витяг кубик iз снiгу й повернув його на другий бiк. Усi побачили, що на квадратику намальований наче бiлуватий, наче сiруватий, наче срiблястий фарба дуже була стерта - гострокутний трикутник, помережаний тонiсiнькими жилочками, а може, й не жилочками.
      - Вiдгадайте, що воно таке? - запитав.
      Iграшки почали вгадувати.
      - Плавник риби?
      - Листок верби?
      - Iз дзьоба птаха?
      - Рiжок серветки?
      - Шшш!.. - зайчик знову наставив вухо i схопився за сокиру.
      ПЛАЧ
      Усi четверо прислухалися: з лiсу долинав ледь чутний плач. Вщух - i знову.
      - Оце тобi! - остовпiв зайчик. - Плаче!
      - Тим краще, - зрадiла жаба. - Тверезо подумавши, скажемо: того, хто плаче, боятись нiчого!
      - Гадаю, - посмоктав люльку пiнгвiн, - що плакса iз тiєї самої купи.
      - I як це менi не дiйшло! - вдався в жаль песик.
      - То чого чекаємо? Вперед! - скочив з мiсця зайчик.
      - I я, - заметушився песик.
      - Шкода, - опустив додолу очi пiнгвiн, - що я не тiльки товстуватий i вайлуватий, а я ще трохи й кривий. - Вiн знову поклав кубик i плюхнувся на нього так, що iз срiбно-сiрого трикутника зостався лише гострий кiнець.
      - А я, - вмостилася ще глибше в шапку жаба, - я порадила б не втрачати тверезого розуму: ми самi в скрутi, i коли така небезпечна ситуацiя...
      Та зайчик з песиком уже поспiшали в тому напрямку, звiдки долинав плач, їм довелося борсатися у глибоких заметах, а раз песик провалився по самi вуха в яму, i зайчиковi пощастило витягти його, пригнувши гiлку ялiвцю, за яку песик учепився. Коли вони рушили далi, плач був стих, i не можна було зрозумiти, куди їм iти.
      Зайчик i песик трохи пройшли вперед i стали роздивлятися.
      - Он там, - прошепотiв песик, - там, бiля корча.
      Трохи вiддалiк стирчав величезний корч, а на його коренi сидiла тоненька iстота, затуливши лице долонями. Обидва товаришi пiдiбралися ближче i виразно побачили ляльку в самiй нiчнiй сорочцi, пiдперезанiй шнурком вiд черевика, з одною рукавичкою до самого лiктя i з голою, без жодної волосинки, головою. Снiг довкола неї був весь у дiрочках вiд її слiз.
      - Добрий вечiр! - щонайбадьорiше привiтався зайчик.
      - Ми удвох просимо пробачення, що не постукали до вас, бо ж тут немає дверей, - тихо, щоб її не злякати, додав песик.
      Лялька пiдвела голову й повернула до друзiв зблiдле личко з опущеними повiками.
      - Хто ви? Чого вам треба? - запитала без нiякого страху.
      - Ми iграшки, зайчик i песик, iз тiєї самої... - затнувся песик, не знаходячи потрiбного слова, - iз тiєї самої... не... не... нехорошої машини.
      - Ми недалечко розпалили вогнище, ось сiрники, - стукнувши лапкою по коробцi, сказав зайчик.
      - I ще ми нарядили ялинку, - вторив йому песик.
      - ...дочекалися гостей...
      - ...i тут ми подумали: може, i ви не вiдмовитеся погрiтися бiля вогнища в таку нiч...
      - ...Новорiчну нiч! Вперед!
      Лялька ладна була вже зiстрибнути з корча, але схаменулася, затрясла головою i байдужим голосом подякувала:
      - Дякую. Ви обидва дуже люб'язнi. Але все це марно.
      - Чому? - в один голос запитали друзi.
      Лялька нiчого не вiдповiла. Зневажливо повернулась до них спиною, притулилась лобом до корча й застигла, неначе воскова статуетка.
      - Знай, - спробував налякати її песик, - якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! - Вiн розвiв переднi лапки скiльки мiг.
      - ...i вiн тебе ось на такi шматочки, - зайчик зовсiм стулив лапки.
      - Уууу! - завили обидва страшними голосами. - Ось пiдкрадається!
      - Ви не лякайте мене i не показуйте, - холодно вiдрiзала лялька. - Я не хочу бачити, я не можу бачити.
      - Чому ти не можеш? - здивувався песик.
      Лялька повернула личко з опущеними повiками i тремтячими вiями:
      - Тому, що я слiпа.
      - Оце... так... - насилу вимовив зайчик.
      - Нiчого, нiчого менi не треба, - сказала лялька i знову вiдвернулася. - Нi свята, нi вогнища, нi ялинки. Коли б пiдкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.
      Приятелi вiдiйшли вбiк, щоб порадитися.
      - Оце-то нещастя! - захитав головою зайчик. - Я бiльше нiколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо i пiвтора вуса.
      - А я - що квасолина замiсть нiздрi, а замiсть хвоста... не скажу що.
      - Ну вже! Хвiст як хвiст, - знову невинно збрехав зайчик.
      - Але що робити? Хiба можна її тут покинути?
      - Нi в якому разi!.. Тiльки ж вона опирається, немов коза.
      - Шкода, - зiтхнув песик, - що тут немає пiнгвiна. Вiн би посмоктав люлечку i вiдразу щось розумне придумав.
      - А я, - трошки образившись, сказав зайчик, - я сам без нiякої люльки знайшов цiлком пристойний вихiд: берiмо її за руки й ноги i - вперед!
      - Але, - засумнiвався песик, - чи це не буде нахабством?
      - А покинути її одну в лiсi - не нахабство?
      - Твоя правда!
      Приятелi потихеньку повернулися до корча, потерли лапки i як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!
      - Ой! - заверещала лялька. - Як ви смiєте!.. Вiдпустiть!.. Не хочу! Залиште мене одну!
      Та її нiхто не слухав.
      ШОСТИЙ
      Нести було важко: ноги грузнуть у снiгу, а тут ще ледве тримаєш i ноша пручається. Часом ляльцi вдавалося вирватися, тодi вона падала в снiг i починала зариватися в глибину, наче крiт. Потрiбне було неабияке терпiння, щоб приятелi змогли знову схопити її i закинути за спину.
      - Важко несете, - промовив незнайомий голос.
      Песик i зайчик здивовано повернулись: недалечко стояв, наче iз землi вирiс, хтось у комбiнезонi, шоломi i здоровенних темних окулярах.
      - До... добрий вечiр, - першим схаменувся песик.
      - Щира правда, добрий вечiр, - трошки глузливо привiтався незнайомий i, бiльше нiчого не кажучи, схопив ляльку за поперек. Нести стало легше, i досить швидко вся четвiрка добралася до вогнища.
      - От i причимчикували, - бадьоро сказав зайчик.
      - З гостею i гостем, - додав песик.
      - Все ясно, - сказав анiтрошки не здивований пiнгвiн, копаючи трiскою снiг навколо вгрузлого кубика.
      - Гостю, - розпорядився зайчик, - посадимо в шапку.
      - Ох, - забiдкалася жаба, - я ще не зiгрiлася, а вона вся в снiгу i холодна як крижина!
      - Тому вона й повинна зiгрiтися, - суворо мовив зайчик. - Геть iз моєї шапки.
      - Фе, зовсiм не по-джентльменськи, - з вiдразою сказала жаба й поплигала до своєї сумки, сподiваючись, що хоч шарфика у неї не вiдберуть. Та зайчик, нi слова не мовлячи, вiдмотав бiльше як половину й укрив ляльку. Песик докинув у вогнище оберемок хмизу, i полум'я затрiщало й вистрiлило iскорками. Потiм песик приволiк до вогнища кiлька товстих палиць, щоб було на чому сiсти. Усi повмощувались, як кому зручнiше. Останнiм сiв незнайомий i крiзь непрозорi скельця окулярiв загадково вдивлявся в палахкотливе вогнище. Щойно зараз усi помiтили, що один рукав його комбiнезона порожнiй, тiльки-но незнайомий поворухнеться, як рукав так i метляється, наче маятник у зiпсованому годиннику.
      - Цiкаво, - занепокоїлась жаба, - чи ще багато сюди присуне з тiєї купи?
      - Бiльше нiкого, - вiдповiв пiнгвiн, посмоктуючи свою люлечку.
      - Звiдки ти знаєш? - не повiрила йому жаба.
      - Пiлот, - тiльки й вимовив пiнгвiн, вказуючи на незнайомого.
      - Хто пiлот? - не зрозумiла жаба.
      - Пiлот лiтака, як i капiтан корабля, покидає мiсце аварiї останнiм, лише пiсля того, коли всiх iнших буде врятовано, - пояснив товстун.
      - А звiдки ви знаєте, що вiн пiлот? - здивовано запитав песик.
      - Шолом, - тiльки i сказав пiнгвiн.
      - I як це менi в голову не прийшло! - знову вдався в жаль песик.
      ЗНАЙОМСТВО
      Вже добрих пiвгодини сидiли iграшки навколо вогнища, встигли зiгрiтися, дехто навiть подрiмав, а розмова якось не в'язалась, i тому зайчиковi було нiяково - адже вiн господар вогнища!
      - Оце тобi! - пiдскочив вiн, наче вжалений. - Мовчимо, нiби води в рота понабирали. Нас цiлий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сiрникiв, - вiн стукнув себе по грудях, - теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!
      - Що тут при такiй страшнiй ситуацiї i придумаєш, - вiдмахнулася жаба.
      - А менi прийшло в голову, - сказав песик, - що нам треба познайомитися.
      - Ну от! - знову пiдстрибнув зайчик. - Правда! Ми обов'язково повиннi познайомитися. Хай кожен з нас вiзьме й розповiсть про себе.
      - Але щоб було все по порядку, - обiзвалася жаба. - Я в своєму життi проводила не однi збори i добре знаю, що все робиться за порядком денним.
      - Який тобi порядок денний, коли зараз нiч! - здивувався песик.
      - Хай буде порядок нiчний, - посмiхнувся зайчик.
      - Кi-кi-кi... - засмiявся песик.
      - Фе, яка ти несерйозна фiрма, - скоса глипнула на нього жаба. - Отож повторюю ще раз: розповiдати треба по черзi, за годинниковою стрiлкою. Почнемо з того, хто запропонував розповiдати, вiд зайця.
      - Вiд мене? - збентежився зайчик. - Оце тобi, вiд мене, ну якщо вiд мене, то вiд мене. Значить, я Кадриль...
      - Кi-кi-кi... - знову не втримався песик.
      - Чого насмiхаєшся? - спалахнув зайчик.
      - Хiба ти не знаєш, що кадриль - це назва танцю? - запитала жаба. Танцю, що хтозна-коли вийшов iз моди.
      - Нi... я не знав, - зiзнався зайчик. - Мене не питали, коли вибирали менi iм'я. А тепер - маєш. Танець.
      - Менi прийшло в голову, - пiдвiвся песик, - якщо iм'я танець, то можна iм'я змiнити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...
      - Або Полька, - спробувала посмiятись i жаба.
      - А менi подобається i Кадриль, - образившись, заперечив зайчик. - Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старi речi знову ввiходять у моду, то буде модне i моє iм'я... Тiльки я хотiв би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробцi-одиночцi, один раз мене везли на триколiсному велосипедi, двiчi я катався на справжнiй каруселi, а раз навiть їхав на справжньому поїздi, i хтозна-скiльки разiв я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гостi бульдога Гога...
      - Буль... будь... бульдог Гог? - запнувся вiд хвилювання песик. - Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом i ще тупiшою мордою?
      - Тупий вiн був з усiх бокiв, - пiдтвердив зайчик. - Притягся у гостi i як схопить мене за вухо i ну волочити по кiмнатi... ось вiдiрвав вухо i вискуб вуса, тiльки одного вуса я й спас...
      - Зовсiм не одного, а цiлих пiвтора! - поправив песик.
      - Та ще хутерце менi розiрвав... ось! - Засмучений зайчик жалiбно провiв лапкою по лiвiй сторонi грудей.
      - Зате у нас є таємна ки... - замалим не проговорився знову песик, та так вчасно i мiцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а нiздря. А щоб викрутитись, вiн голосно закiкiкав: - Кi... кi...
      - Фе! - знову з вiдразою вигукнула жаба.
      - Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потiм у купу, зiтхнув зайчик.
      - Який збiг, який неймовiрний збiг! - не мiг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фiолетовi ящички для квiтiв?
      - Так, фiолетовi, - пiдтвердив зайчик Кадриль.
      - Ви... ви... виходить, - песик аж захлинувся, - ми обидва з того самого...
      - Що це тут робиться? - перервала їх обох жаба. - Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзi, по одному, за годинниковою стрiлкою. А вийшов справжнiй хаос!
      - То... пробачте, - знiяковiв песик.
      - Прошу, але щоб цього бiльше не було, - попередила жаба. - Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повиннi були сказати?
      - Може, i все... - з сумнiвом сказав зайчик.
      - Чому "може"? - здивувалася жаба. - Що б це було, якби стрiлка годинника то йшла, то не йшла? Кажiть прямо: все чи не все?
      - Все, - промимрив зайчик i так подивився на песика, що з його очей можна було зрозумiти: "Ти бач, як хазяйнує бiля мого вогнища!" - Правда, пригадав, - понад усе я любив уночi пускати стрiлу...
      - Таку з наконечником? - запитав песик.
      - Так, з гумовим наконечником. Ляп! - i приклеїлася в цiль. Я так надресирував лапу, що мiг би змагатися зi справжнiм ковбоєм... Уже все, все, - вiн поглянув на жабу.
      - Слово надається пiнгвiновi, - об'явила жаба.
      - Твiнас, - пiнгвiн розплющив одне очко, потiм друге, - моє iм'я Твiнас. Я вже згадував ранiше, що я товстий, вайлуватий i не дуже спритний...
      - Кi-кi-кi... - не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхi-кхi-кхi...
      - Тому, - розповiдав далi Твiнас, - щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навiть прозвали сищиком Твiнасом - i то не лише тому, що я любив дивитися по телевiзору фiльми про злочинцiв, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслiдуючи вiдомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я i розтовстiв.
      - Та ви ж казали, - пригадав песик, - що розтовстiли тому, що поламався заводний ключик.
      Перед тим як вiдповiсти, великий сищик посмоктав люльку.
      - Щира правда, - сказав вiн, - переслiдуючи карного злочинця, я втратив ступню i поламав ключика, вiрнiше, поламав iнший негiдник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрiбен сищик без ступнi? Все.
      Тепер надiйшла черга говорити песиковi. Вiн розхвилювався, хляпнув вухами, облизав нiздрю, вiрнiше квасолинку, i вiдкашлявся.
      - Слово пiлотовi, - об'явила жаба.
      - А... я? - остовпiв вiд подиву песик. - А го... годинникова стрiлка?
      - Хоч я тебе й попереджала, - сказала жаба-розпорядниця, - але ти безупинно заважаєш iншим i зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пiлота.
      Винуватець сумно опустив мордочку.
      - Оце тобi! - ляснув хворостиною по штабелю зайчик. - Будеш тут заправляти бiля мого вогнища та ще наказувати моєму друговi! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори i кiкiкай, щоб аж щоки рвалися!
      - Як же це? - поглянула на всi боки жаба. - Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пiлоте, говорiть!
      Пiлот мовчки похитав шоломом.
      - Твiнасе, - звернулася жаба до пiнгвiна, - пiдтримай мiй порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.
      Вiдповiдi вона не дочекалася: пiнгвiн Твiнас дрiмав чи вдавав, що дрiмає; очицi сховав за повiками, люльку - пiд крило, тапку - пiд живiт.
      - Говори, - звелiв песиковi Кадриль. - Вперед, друже!
      - Ну гаразд, - здалась i жалiбно потягла носом жаба. - Я хотiла навчити порядку й дисциплiнi, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми умiли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрiбен мiй досвiд органiзатора, можете поводитись як вам заманеться.
      - Чому? - по-дружньому вiдiзвався песик. - Нам ще дуже пригодиться твiй досвiд... Та чи тобi не приходило в голову таке: адже ця нiч новорiчна, то чому б нам не посмiятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без нiяких порядкiв денних i стрiлок?
      - Хай вона ще заїкнеться про стрiлку! - знову схопився за хворостинку зайчик.
      - Чого це ви зчепилися, як два пiвнi-забiяки? - мирно прогудiв басок Твiнаса.
      - Правду кажучи, - промовила жаба, - через ту стрiлку... - вона боязко глипнула на хворостину в лапi зайчика, - менi i з голови випало, що сьогоднi Новий рiк. Тому прошу у всiх пробачення, а зараз...
      - ...зараз, - вихопився керувати зайчик Кадриль, - буде говорити песик!
      - Китичка моє iм'я, - сором'язливо почав песик. - Про бульдога Гога я вже сказав. Але вiн менi тiльки нiздрю зiрвав, а хвоста вiдiрвав бешкетник хлопчик Рiмас. I стало менi так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слiвце, - вiн змовницьки пiдморгнув Кадрилю, - i сусiдська дiвчинка Рута замiсть нiздрi прилiпила менi квасолинку, а замiсть хвоста пришила китичку вiд скатертини, тому i прилипло до мене це дивне iм'я Китичка... Кi-кi. Може, i все?
      - Нi, не все! - встав з мiсця Кадриль. - Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться бiда, то вiн не вагаючись вiддасть i квасолинку, i китичку, i все, а йому навiть слова надати не хотiли!
      - Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, - пробурчала жаба. - А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльцi?
      - Звичайно, можеш! - по-приятельськи вигукнув Китичка.
      - Дякую. Зараз буде говорити лялька.
      Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася - говорити чи мовчати далi. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячi вiї i поволi встала. Вiдблиск вогню окрасив її вицвiлу нiчну сорочечку в рожево-оранжевий колiр.
      - Не думайте, - сумно заговорила вона, - нi, не думайте, що я iз тiєї самої купи! Я... я сама сюди прибiгла, просто з мiста. Нiхто мене не викинув, нiхто не вивiз, нiхто з машини не висипав... нi! - трясла i трясла головою лялька.
      Вона вмовкла, здивованi iграшки теж усi мовчали, i навiть сухi гiлочки у вогнищi перестали потрiскувати.
      - Пробачте, - перебив сумну мовчанку Китичка, - але ми ще не довiдалися... - Раптом вiн пригадав сувору розпорядницю i прикусив язика.
      - Перебивай скiльки хочеш, - аж занадто лагiдно пiдбадьорила його жаба. - Всi перебивайте, неодмiнно!
      - Що це, вона знову з викрутасами! - вигукнув розпачливо Кадриль.
      - Якщо в новорiчну нiч усе дозволено, - покосилася на зайчика жаба, то чому не можна i з викрутасами?
      Вiдповiдь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.
      - Я хотiв тiльки вам нагадати, - закiнчив свою рiч до ляльки Китичка, - що ми ще не взнали навiть вашого iменi.
      - Ейнора, - сказала лялька.
      - Рiдкiсне iм'я, справдi рiдкiсне, але гучне, - похвалив Китичка. Навiть дуже гучне й дуже красиве.
      - I правда, кращого iменi ще й чути не доводилося, - пробасив Твiнас.
      - Справдi? - прояснiла лялька. - Але... я все одно не з тiєї самої купи! Я iз скляної шафи iз свiтлицi дитячого садочка. Моє мiсце було на середнiй полицi, i жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дiвчатка, бувало, зберуться бiля скляних дверей, очей вiдiрвати од мене не можуть i просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишнi шовковi коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються i знову розплющуються очi кольору незабудок!" А вихователька їм: "Iдiть звiдси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкiшна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчiр'яним куклачем. Подивiться - i досить". Бувало, деякi дiвчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна - немов принцеса на склянiй горi. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цiнують i охороняють, але чим далi, тим бiльше почала набридати менi глуха скляна стiнка... I така взяла мене заздрiсть до звичайних ляльок - яких носять, якими граються, навiть яких i кинуть, i насваряться... I зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафi дверi...
      - Чшшш! - застережливо зашикав зайчик Кадриль i чуйно нашорошив вухо.
      Всi стали прислухатися: недалеко раз i вдруге зарипiв снiг. А потiм i зовсiм виразно затупотiли погрозливi кроки.
      - Ховайтесь! - звелiв Кадриль. - Швидко!
      Жаба схопила сумку й намiрилась шаснути пiд нижню гiлку ялинки, але дорогу їй перепинив пiлот.
      - Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, - вiн показав їй на сокиру.
      Пiнгвiн Твiнас юркнув у снiг, Китичка простяг Ейнорi вухо, щоб вона вхопилася за нього, i потяг її за корч, Кадриль хапав лапками снiг i засипав вогнище, тодi, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялiвцю, а пiлот наче крiзь землю провалився.
      За мить вiд затишного вогнища лишилися тiльки накиданий снiг, купка хмизу, сокира i кубик з нерозгаданою сiро-срiбною трикутною загадкою.
      ПОВЕРНЕННЯ
      Кроки рипiли зовсiм близько, i ось вийшов уже знайомий нам водiй: злякано озираючись, вiн чогось шукав у снiгу.
      - Ось! - зрадiв вiн, побачивши щось темне бiля ялинки. Це була хутряна шапка. Водiй пiдняв її i вже хотiв надiти собi на голову, як раптом вiд подиву у нього аж очi полiзли: у шапцi лежала довга шовкова рукавичка.
      - Звiдки вона тут взялася? - промимрив водiй, витрушуючи рукавичку iз шапки. - Що за чудасiя!.. Але, - вiн став терти лоба, намагаючись щось пригадати, - але ж шапку я загубив не тут, а значно далi, доганяючи курiпку... А ось i сокира! - зрадiв вiн. - А це ще що? Кубик!.. А ось? А там?
      З-пiд снiгу курився димок, поряд лежав накладений хмиз.
      - Хтось розводив багаття, - тихо мовив сам до себе водiй, - хтось принiс мою шапку. Той хтось носив жiночу рукавичку i, коли я пiдходив, вiн сховався... чи вiн, бува, не пiд ялинкою?
      Вiн схопився за ту саму гiлку i нагнувся подивитися, чи внизу нiкого немає, аж знову вилiз знайомий уже птах з величезними палаючими очима.
      - Хо-хо-хо! - страхiтливо зареготав просто в обличчя водiєвi.
      - Рятуйте! - не своїм голосом зарепетував водiй, помахав сокирою i чимдуж чкурнув у напрямку своєї машини.
      Незадовго долинув гуркiт мотора i гул вiд'їжджаючої машини. Потiм запала тиша, а iз-за корча та заметiв снiгу одне за одним почали зближатися до багаття все ще переляканi iграшки...
      ТАЄМНИЦЯ ЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗГАДАНА
      Вогнище було знову швиденько розкладене, гiллячок сухих назбирано, а iграшки всi зручно повсiдалися навколо трiскотливого вогню.
      - Здорово налякав, - зiзнався Китичка.
      - Не зберегли шапку, - з жалем сказала жаба, тягнучи вiд Ейнори кiнець шарфика, - i сокиру втратили. Неабиякi матерiальнi збитки.
      - Ось Ейнорина рукавичка, - пронизливими очицями обдивився кругом Твiнас.
      - Вiзьми, Ейноро, - пiдскочивши, подав їй Кадриль.
      - А ви чули якийсь дивний смiх? - запитав Китичка. - Мене аж морозом обсипало!
      - Може, то сам водiй реготав? - пробував вiдгадати пiлот. Порозгублював свої речi... перед Новим роком i ошалiв.
      - Напевно, вiн, - iграшки навiть полегшено зiтхнули.
      - Реготав не водiй, - пробасив пiнгвiн.
      - Звiдки ти знаєш? - здивувався Кадриль.
      - Кроки, - посмоктавши люльку, тiльки й сказав товстий сищик.
      - Якi кроки? - нiчого не зрозумiв Китичка.
      - Пiсля того, як хтось зареготав, водiй кинувся бiгти до машини. Отож, без сумнiву, його хтось дуже злякав, - пояснив пiнгвiн Твiнас.
      - I як менi не прийшло в голову! - з прикрiстю сказав песик.
      - А отой хтось, - схвильовано оглядiлась жаба, - чи не пiдстерiгає нас, де-небудь недалеко засiвши? Видно, агресивна iстота, якщо навiть самого водiя налякала.
      - Я одного разу бачив страховисько iз сьома пащами, - пригадав Китичка, -. але лише на картинцi.
      - Зараз це не картинка, а справжня небезпечна ситуацiя, - сказала жаба. - Треба дивитися тверезо...
      - Добре, що нагадали, - перервав її пiлот. - Ховаючись пiд ялинкою, я натрапив на дещо цiкаве. Давайте всi обдивимося.
      ЗНАХIДКА ПIД ЯЛИНКОЮ
      Пiлот пiдiйшов до нижньої гiлки ялинки, - до тiєї самої, що трохи довше видавалася за iнших, - i рукою в рукавичцi вiдхилив її вбiк. Усi, за винятком Ейнори, аж ахнули вiд несподiванки.
      Пiд гiлкою стояв iграшковий, а може, й неiграшковий космiчний корабель!
      - Оце так штука! - вихопилось у Кадриля.
      - Iз нашої машини, iз тiєї самої купи, - в один голос загелготали iграшки.
      - Нi, - буркнув грубим голосом Твiнас.
      - I менi, i менi вже прийшло в голову, чому нi! - вигукнув Китичка. Адже у нього немає нiг, щоб прибiгти i тут заховатися!
      - Не те, - посмiхнувся Твiнас, посмоктуючи люльку. - Корабель майже новий, а таких нiхто не викидає. Крiм того, вiн дуже акуратно стоїть: гострим кiнцем угору, немов готовий летiти. Тепер подивiться ще уважнiше: гiлка, пiд якою вiн стоїть, в одному мiсцi здерта, кiлька гiлочок зламанi. З цього видно, що корабель, сiдаючи на землю, їх був зачепив.
      - То вiн, - витрiщив очi Китичка, - прилетiв iз космосу?
      - Найiмовiрнiше, - вiдповiв сищик.
      - Мiй обов'язок, - промовив пiлот, - зайти всередину i роздивитися.
      - А якщо, - запитала жаба, - всерединi ви знайдете страхiття?
      - Оте, що реготало? - додав Китичка.
      - Мiй обов'язок зайти i подивитися, - холодно повторив пiлот.
      Вiн дав потримати вiдхилену гiлку Кадрилю, а сам пiдiйшов аж до самого корабля i почав змiтати снiг, який, виявилось, прикривав схiдцi до дверей корабля. З одного боку схiдцiв був поручень, i, тримаючись за нього, пiлот почав пiдiйматися вгору. А всi, затаївши дух, стежили за ним i чекали чогось несподiваного й страшного.
      - Може, треба сiрникiв, щоб присвiтити? - пошепки запропонував Кадриль.
      Пiлот мовчки захитав шоломом. I ось уже його рука в рукавицi досягає дверцят, ось натиснув... дверцята прочинилися, затемнiв вхiд... дверцята знову зачинилися... залишилась тiльки невiдомiсть... тiльки тиша, що її порушувало посмоктування люльки.
      - Тепер я здогадуюся, хто реготав, - тихо промовив Твiнас.
      - Хто? Хто? - запитали всi.
      - Той, хто хотiв вiдстрашити водiя од ялинки, щоб вiн не знайшов пiд нею космiчного корабля.
      - Але хто ж вiн - "той"? - запитав Китичка, пiдозрiло пiднявши нiздрю-квасолинку на тi таємничi дверцята.
      - Цього вiдгадати не можу, - зiзнався товстий сищик, i в цю мить дверцята почали повiльно вiдчинятися.
      - Скажiть, що там робиться? - не витримала Ейнора, ледь клiпаючи вiями. - Чому нiхто нiчого не пояснить?
      - Прошу не хвилюватися, - став у дверцятах пiлот. - Корабель зовсiм порожнiй. У салонi для пасажирiв стоїть четверо крiсел. У кабiнi пiлота я знайшов схему корабля та iнструкцiю.
      - Схема? Iнструкцiя? - iз поваги Китичка аж рота роззявив. - А що воно таке?
      - Це креслення i вказiвки, як керувати кораблем, - пояснив пiлот. - Я пiлот турбореактивного лiтака, то хтозна, чи зможу я до кiнця зрозумiти цю модель, але спробую. Доведеться вам почекати. - Вiн знову зник за дверцятами.
      - Давайте повернемося до вогнища, - запропонував Твiнас, розповiдатимемо далi, щоб швидше минав час.
      - А якщо, - неспокiйно оглянувся навкруги Китичка, - якщо вiзьмуть i повернуться господарi космiчного корабля?
      - Велике дiло! То й що! - вiдважно виставив уперед своє розiрване хутерце господар вогнища. - Нiхто до їхнього корабля ще й не торкався. А якщо будуть чiплятися, то я як дам кочергою!
      Усi весело засмiялися i знову обступили вогнище.
      ЗНОВУ РОЗПОВIДI ПРО САМИХ СЕБЕ
      Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь пiдскочив так високо, як нiколи, i всi знову зiбралися розповiдати про себе i послухати iнших, одначе думки всiх були за таємничими дверцятами, де самотнiй пiлот обстежує всерединi корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" - кожне питало себе.
      - Говори, Ейноро, - першим отямився Кадриль. - Вперед!
      - Знай, твоя iсторiя така незвичайна, - промовив Китичка, - що нiкому i в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!
      - Далi моя iсторiя була ще незвичайнiша, - пообiцяла лялька. - Та... на чому я зупинилася?
      - Там, - пригадав Твiнас, - де забула замкнути шафу.
      - Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...
      - Ось як? - здивувалася жаба. - Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти ранiше казала, що дверi забула замкнути вихователька.