Розділ перший

Шхуна-бриг «Пілігрим»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» знаходилась під 43°57 південної широти і 165°19 західної довготи. Це судно водотоннажністю у чотириста тонн було споряджене до Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях.

«Пілігрим» належав заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Уелдону; керував судном протягом багатьох років капітан Гуль.

Джемс Уелдон щороку виряджав цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим» вважали одним із найкращих кораблів флотилії. Він мав чудовий хід. Бездоганне оснащення давало йому можливість разом із невеличкою командою доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі.

Капітан Гуль умів лавірувати, як кажуть моряки, серед плавучих крижин, що дрейфують улітку південніше Нової Зеландії і мису Доброї Надії, тобто на нижчих широтах, ніж у північних морях. Щоправда, це лише невеличкі айсберги, потріскані й розмиті теплою водою, і переважна їх частина швидко тане в Атлантичному чи Тихому океані.

На «Пілігримі» під керуванням капітана Гуля, чудового моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії, було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів вимагає присутності досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і для розбирання здобутих туш. Але містер Джемс Уелдон, як і інші судновласники, вважав вигідним вербувати у Сан-Франциско лише матросів для керування кораблем. У Новій Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало майстерних гарпунників і матросів, готових винайнятись на один сезон. Після закінчення кампанії вони отримували розрахунок і на березі очікували наступного року, коли їхні послуги знову могли б знадобитися китобійним суднам.

За такої системи судновласники економили чималі суми на забезпеченні суднової команди і збільшували власні прибутки від промислу.

Саме так вчинив і Джемс Уелдон, споряджаючи у плавання «Пілігрим».

Шхуна-бриг щойно закінчила китобійну кампанію на кордоні Південного полярного кола, проте в її трюмах залишалося ще чимало місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню. Вже на той час китовий промисел був нелегкою справою. Кити стали рідкістю: давалися взнаки результати їх нещадного винищення. Справжні кити почали вимирати, і мисливцям доводилося промишляти смугачами,[1] полювання на яких вельми небезпечне.

Те ж саме змушений був робити і капітан Гуль, але він розраховував пройти під час наступного плавання у вищі широти – якщо знадобиться, аж до земель Клари та Аделі, відкритих, як це твердо встановлено, французом Дюмоном Дюрвілем, як би не сперечався щодо цього американець Уїлкс.

«Пілігриму» не пощастило цього року. На початку січня, у самісінький розпал літа у Південній півкулі і, відповідно, задовго до закінчення промислового сезону, капітану Гулю довелося залишити місце полювання. Допоміжна команда, зборище досить сумнівних особистостей, поводилася нахабно – матроси-найманці ухилялися від роботи – і капітан Гуль змушений був розпустити її.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда, розташованого у глибині затоки Хауракі на східному березі північного острова Нової Зеландії. Тут капітан висадив китобоїв, найнятих на сезон.

Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена: шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими мізерними.

Найбільше був незадоволений капітан Гуль. Самолюбність славетного китобоя була глибоко вражена невдачею: вперше він повертався з такою скупою здобиччю; він проклинав ледарів і гультіпак, які зірвали промисел.

Даремно намагався він набрати в Окленді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних суднах. Довелося, таким чином, відмовитися від сподівання вщерть навантажити «Пілігрим». Капітан Гуль збирався вже піти з Окленда, коли до нього звернулися з проханням взяти на борт пасажирів. Відмовити він не міг.

Місіс Уелдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди з Джемсом Уелдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Уелдон змушений був їхати до Америки у термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді.

Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки, які здавалися безкінечно довгими бідолашній місіс Уелдон. Коли маленький Джек оклигав від хвороби, вона почала збиратися в дорогу. Саме у цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту.

У ті часи прямого шляху між Оклендом і Каліфорнією не було. Місіс Уелдон мала спочатку поїхати до Австралії, аби там пересісти на один із трансокеанських пароплавів компанії «Золотий вік», які пасажирськими рейсами з’єднували Мельбурн із Панамським перешийком через Папєете. Діставшись до Панами, вона мала б чекати на американський пароплав, що курсував між перешийком та Каліфорнією.

Такий маршрут віщував довгі затримки і пересадки, особливо неприємні для жінки, яка мандрує з дітьми. Тому, дізнавшись про прибуття «Пілігрима», місіс Уелдон звернулася до капітана Гуля з проханням доставити її до Сан-Франциско разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і Нан – старенькою негритянкою, яка бавила ще саму місіс Уелдон.

Здійснити мандрівку у три тисячі льє на вітрильному судні! Проте судно капітана Гуля завжди було бездоганно споряджене, а пора року була ще сприятлива по обидва боки екватора.

Капітан Гуль погодився і відразу надав у розпорядження пасажирки власну каюту. Він прагнув, аби під час плавання, яке мало тривати днів сорок – п’ятдесят, місіс Уелдон почувалася якомога комфортніше на борту китобійного судна.

Таким чином, для місіс Уелдон мандрівка на «Пілігримі» мала багато переваг. Щоправда, шхуна-бриг повинна була спочатку зайти для розвантаження до порту Вальпараїсо у Чілі, що був розташований трохи осторонь від прямого курсу. Проте від Вальпараїсо до самого Сан-Франциско судно вже прямуватиме вздовж американського узбережжя, гнане погожими береговими вітрами.

Місіс Уелдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжувала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Гуль чудовий моряк, якому Джемс Уелдон цілком довіряв, а «Пілігрим» – надійний корабель і на гарному рахунку серед американських китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скористатися. І місіс Уелдон зважилася здійснити плавання на борту судна невеликого тоннажу.

Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її.

Кузену було років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі – таким був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і померти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не лише члени родини, але й сторонні – такі простодушні добряки сприймаються як спільні родичі.

Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і несамостійну, особливо у тих випадках, коли йому доводилося вирішувати звичайні буденні, житейські питання. Не можна сказати, що він був тягарем для оточуючих, але він якимось чином примудрявся завдавати клопоту кожному та й сам почувався заклопотаним від власної незграбності. Хоча він був невибагливим, поступливим, не чутливим до спеки і холоду, міг не їсти і не пити цілими днями, якщо його забували погодувати і напоїти. Здавалося, кузен Бенедикт належить більше до рослинного, аніж тваринного царства. Він був як безплідне, безлисте дерево, не здатне ані прихистити, ані нагодувати мандрівника. Але в нього було щире серце. Він залюбки допомагав би людям, якби вмів це робити, як сказав би Прюдом, і всі його любили, незважаючи на слабкості, а може, саме за них і любили. Місіс Уелдон сприймала його як власного сина, старшого брата маленького Джека.

Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не наважився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть – природнича історія – цілком поглинала його.

Сказати «природнича історія» – означає сказати дуже багато. Адже ця наука включає у себе зоологію, ботаніку, мінералогію і геологію. Та кузен Бенедикт у жодному разі не був ані ботаніком, ані мінералогом, ані геологом.

Чи був він у такому разі зоологом у повному сенсі цього слова – кимсь на кшталт Кюв’є[2] Нового Світу, здатним аналітично розкласти чи синтетично відтворити будь-яку тварину?

А раптом він присвятив власне життя вивченню тих чотирьох типів – хребетних, м’якунів, членистих і променевих, – на які сучасна природнича наука ділить увесь тваринний світ?[3] А може, цей наївний, але сумлінний учений вивчав різноманітні ряди, підряди, родини, підродини, роди та види цих чотирьох типів? Ні! Або присвятив себе кузен Бенедикт вивченню хребетних: ссавців, птахів, плазунів і риб? Ні, в жодному разі ні!

Можливо, його цікавили молюски? Або ж головоногі та мухуватки? Теж ні!

Хіба це заради вивчення медуз, поліпів, голкошкірих, найпростіших та інших представників променевих він до глибокої ночі палив гас у лампі?

Слід відверто сказати, що не променеві цілковито поглинали увагу кузена Бенедикта.

А оскільки із усієї зоології залишається лише розділ членистих, то, певно, саме цей розділ і був предметом всепоглинаючої пристрасті кузена Бенедикта. Проте й тут варто дещо з'ясувати.

Членисті нараховують шість рядів: комахи, багатоніжки, павукоподібні, ракоподібні, вусоногі, кільчасті черви.

Кузен Бенедикт, відверто кажучи, не зумів би відрізнити дощовика від медичної п’явки, павука від псевдоскорпіона, морського жолудя від креветки, ківсяка від сколопендри.

Ким же був у такому разі кузен Бенедикт? Лише ентомологом, і ніким іншим!

На це можна заперечити, що ентомологія є частиною природничої історії, яка займається вивченням усіх членистих. Загалом, це так.

Але зазвичай у поняття «ентомологія» вкладається більш обмежений зміст. Цей термін застосовується лише для позначення науки про комах, тобто членистих безхребетних, у тілі яких розрізняють три частини – голова, груди і черевце – і які мають одну пару члеників і три пари ніг, через що їх і назвали шестиногими.

Тож кузен Бенедикт був ентомологом і присвятив усе своє життя вивченню комах. З цього напрошується висновок, що кузену Бенедикту нічого було робити? У цьому класі не менше десяти рядів:

Прямокрилі (представники: коники, цвіркуни тощо).

Сітчастокрилі (представники: мурашині леви, бабки).

Перетинчастокрилі (представники: бджоли, оси, мурахи).

Лускокрилі (представники: метелики).

Напівтвердокрилі, або клопи (представники: цикади, блохи).

Твердокрилі, або жуки (представники: хрущі, бронзівки).

Двокрилі (представники: комарі, москіти, мухи).

Віялокрилі (представники: стилопси, або віялокрилі).

Паразити (представники: кліщі).

Нижчі комахи (представники: лепізма, або лусківниця).

Проте серед одних лише твердокрилих нараховується не менше тридцяти тисяч різних видів, а серед двокрилих – шістдесят тисяч,[4] тому не можна не визнати, що роботи для однієї людини тут було більше ніж достатньо.

Життя кузена Бенедикта цілком було присвячене винятково ентомології. Цій науці він віддавав увесь свій час: не лише денний час, але й години сну, бо ж йому навіть уві сні постійно ввижалися комахи. Неможливо порахувати, скільки шпильок було наколото в обшлаги його рукавів, у відвороти і поли його піджака, у поля його капелюха. Коли кузен Бенедикт повертався додому із заміської прогулянки, метою якої завжди були наукові дослідження, його капелюх виглядав, немов вітрина з колекцією найрізноманітніших комах. Наколоті на шпильки, вони були приліплені до капелюха як із зовні, так і з середини.

Щоб домалювати портрет цього дивака, розкажемо, що він вирішив супроводжувати містера і місіс Уелдон до Нової Зеландії виключно заради того, аби задовольнити свою пристрасть до нових відкриттів в ентомології. У Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію кількома рідкісними екземплярами, і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілим нетерпінням рвався назад, до Сан-Франциско, бажаючи якомога швидше розсортувати цінні надбання у ящики у своєму робочому кабінеті.

Оскільки місіс Уелдон із сином поверталися додому на «Пілігримі», то цілком зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав разом із ними.

Місіс Уелдон менше за все могла розраховувати на допомогу кузена Бенедикта у випадку якоїсь небезпеки. На щастя, попереду на них чекала лише приємна мандрівка морем, спокійним у цю пору року, і на борту судна, що вів капітан, який заслуговує на цілковиту довіру.

Протягом трьох днів стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Уелдон встигла зробити всі приготування до від’їзду. Вона дуже поспішала, бо не хотіла затримувати відправлення судна. Розрахувавшись із туземною прислугою, вона 22 січня перебралася на «Пілігрим» разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і старою негритянкою Нан.

Кузен Бенедикт з усіма застереженнями вклав свою безцінну колекцію в особливу жерстяну коробку, яку носив на ремені через плече. У цій колекції, між іншим, зберігався зразок жука-стафіліна – м’ясоїдного твердокрилого, з очима, розташованими у верхній частині голівки, який досі вважався представником лише новокаледонської фауни. Кузену Бенедикту пропонували захопити з собою отруйного павука «катіпо», як його називають маорі,[5] укус якого смертельно небезпечний для людини. Але павук не належав до комах, його місце серед павукоподібних, і, відповідно, він абсолютно не цікавив кузена Бенедикта; наш ентомолог зневажливо відмовився від павука і вважав найціннішим екземпляром власної колекції новозеландського жука-стафіліна.

Звичайно ж, кузен Бенедикт застрахував свою колекцію, не пошкодувавши грошей на виплату страхового внеску. Ця колекція, на його погляд, була дорожчою за увесь вантаж ворвані і китового вуса, що знаходився у трюмі «Пілігрима».

Коли місіс Уелдон та її супутники піднялися на борт шхуни-брига і настала хвилина зніматися з якоря, капітан Гуль підійшов до своєї пасажирки і сказав:

– Само собою зрозуміло, місіс Уелдон, ви приймаєте на себе всю відповідальність за те, що обрали «Пілігрим» для плавання через океан.

– Які дивні слова, капітане Гуль?

– Я змушений нагадати вам про це, місіс Уелдон, бо не отримав жодних вказівок від вашого чоловіка. Це по-перше. А по-друге – шхуна-бриг в розумінні безпеки, звичайно, поступається пакетботам,[6] спеціально пристосованим для перевезення пасажирів.

– Як ви вважаєте, містере Гуль, якби мій чоловік був тут, чи наважився би здійснити це плавання на «Пілігримі» разом зі мною і своїм сином?

– О, так. Жодних сумнівів! – відповів капітан. – Я і сам, не замислюючись, узяв би на борт «Пілігрима» свою сім’ю. «Пілігрим» – чудове судно, незважаючи на те, що цього року невдало закінчило промисловий сезон. Я впевнений у ньому, наскільки може бути впевненим у власному судні моряк, який командує ним вже багато років. Я поставив вам це запитання, місіс Уелдон, лише для очищення совісті та ще для того, аби зайвий раз перепросити за те, що у мене немає можливості надати вам зручності, до яких ви звикли.

– Якщо вся справа зводиться лише до зручностей, капітане Гуль, це не зупинить мене. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які дошкуляють капітанам скаргами на тісняву кают і поганий стіл.

Поглянувши на свого маленького сина, якого вона тримала за руку, місіс Уелдон закінчила:

– Отже, рушаймо, капітане!

Капітан Гуль тієї ж миті наказав підняти якір. За короткий час «Пілігрим» поставив вітрила, вийшов з Оклендського порту і взяв курс до американського узбережжя.

Проте за три дні після відбуття зі сходу подув сильний вітер, і шхуна-бриг змушена була лягти на лівий галс, аби йти проти вітру. Саме тому 2 лютого капітан Гуль ще знаходився в широтах вищих, ніж він би того бажав, – і був у становищі моряка, який мав намір обігнути мис Горн, а не плисти найкоротшим шляхом до західного берега Нового Світу.

Розділ другий

Дік Сенд

Погода стояла гарна, і, якщо не брати до уваги відхилення від курсу і довгий шлях, плавання тривало у пристойних умовах.

Місіс Уелдон влаштували на борту «Пілігрима» якомога зручніше. На кормі не було ані юта, ані рубки, і, відповідно, не було й каюти для пасажирів. Місіс Уелдон оселили у крихітній каюті капітана Гуля. Це було найкраще приміщення на кораблі. Делікатну жінку ще й вмовляти довелося, аби зайняла його. У цій тісній комірчині з нею оселилися маленький Джек і старенька Нан. Там вони снідали і обідали разом із капітаном та кузеном Бенедиктом, якого влаштували у кліточці на носі судна.

Капітан Гуль перебрався до каюти, призначеної для його помічника. Позаяк екіпаж «Пілігрима» через економію не був укомплектований повністю, і капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» – п’ять вправних і досвідчених моряків, які дотримувалися однакових поглядів та однакових звичок, – жила мирно та дружно. Вони плавали разом уже четвертий промисловий сезон. Усі матроси були американцями з узбережжя Каліфорнії і здавна знали один одного.

Ці славні люди були дуже завбачливими у ставленні до місіс Уелдон як до дружини власника судна, якому вони були безмежно віддані. Варто сказати, що всі вони були дуже зацікавлені у доходах китобійного промислу і до цього часу отримували чималий прибуток від кожного плавання. Якщо вони й працювали, не шкодуючи сил, адже ця суднова команда була вельми невеликою, то будь-яка зайва робота збільшувала їхню частку у прибутках при підведенні балансу після закінчення сезону. Цього разу, щоправда, прибуток очікувався мінімальний, і тому вони не безпідставно проклинали «цих негідників із Нової Зеландії».

Лише одна людина на судні не була американцем за походженням. Негоро, який виконував на «Пілігримі» скромні обов’язки суднового кока, народився в Португалії. Хоча і він чудово розмовляв англійською. Після того як в Окленді втік попередній кок, Негоро запропонував свої послуги. Цей понурий на вигляд, небалакучий чолов’яга тримався осторонь товаришів, проте справу свою знав непогано. У капітана Гуля, який його винайняв, очевидно, було наметане око: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не заслужив ані найменшого докору.

І все ж таки капітан Гуль шкодував, що не встиг розпитати у нового кока про його минуле. Зовнішність португальця, точніше – його погляд і очі, що постійно бігали, не дуже подобалися капітану. У крихітному, тісному світі, яким було китобійне судно, кожна людина була на вагу золота, і перш ніж допустити незнайомця у цей світ, потрібно дізнатися все про його життя.

Негоро мав близько сорока років. Худорлявий, жилавий, чорнявий ще й смаглявий, він, незважаючи на невеличкий зріст, справляв враження дужої людини. А чи отримав він якусь освіту? Скидалося, що так, з огляду на зауваження, які він зрідка кидав. Негоро ніколи не згадував про своє минуле, родину.

Ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше. Ніхто не відав, чого він очікує в майбутньому. Відомо було лишень, що він мав намір списатися на берег у Вальпараїсо. Оточення вважало його диваком.

Негоро, очевидно, не був моряком. Більше того – товариші по шхуні помітили, що у морських справах він тямить менше, ніж будь-який кок, який бодай незначну частину свого життя провів у плаванні. Проте ані бічна, ані кільова качка на нього не діяли, морською хворобою, від якої потерпають новачки, він не страждав, а це вже чималі переваги для суднового кухаря.

Негоро зрідка виходив на палубу. Цілісінький день він проводив на своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Із настанням ночі, загасивши вогонь у плиті, Негоро йшов до своєї комірки, виділеної йому на носі. Там він відразу лягав спати. Як вже було сказано, екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів і одного юного новачка.

Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима, і виріс він у дитячому будинку.

Дік Сенд – так називали його – вірогідно, народився у штаті Нью-Йорк, а може, й у самому місті Нью-Йорку.

Ім’я Дік, зменшене від Ричарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його і доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, – про піщану косу Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, біля Нью-Йоркського порту.

Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вище середнього, проте був міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся і вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Його розумне обличчя пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, але й здатної проторувати шлях.

Часто цитують три слова незакінченого вірша Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Сміливим доля допомагає…»), проте цитують неправильно. Поет сказав: «Audentes fortuna juv at…» («Тим, хто насмілився, доля допомагає…»). Осміленим, а не просто сміливим майже завжди посміхається доля. Сміливий може часом діяти не думаючи. А осмілений спочатку думає, а потім діє. У цьому тонка відмінність. Дік Сенд був «audens» – осміленим.

У п’ятнадцять років він вже умів приймати рішення і доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».

І він досяг свого: він був вже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми. Спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками і двома лівими ногами: що би вони не робили – їм усе «з руки», з ким би вони не йшли – вони завжди ступають «у ногу».

Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримувалися на пожертви щирих та милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси у південні країни; до моря у нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку й слід вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака і охоче керували його заняттями. Юнга дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. Той, хто з малечку знає, що праця є законом життя, хто замолоду втямив, що хліб добувається лише у поті чола (заповідь Біблії, яка стала правилом для людства), тому судилося вершити великі справи, адже у потрібний день і час у нього знайдуться воля і сили для їх звершення.

Капітан Гуль, який керував торговим судном, на якому служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джемсу Уелдону. Той зацікавився долею Діка, влаштував його до школи в Сан-Франциско і допоміг закінчити її; виховували його у католицькій вірі, якої дотримувалися і в родині самого судновласника.

Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте і розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» – китобійний промисел – не менш важливий для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя – капітана Гуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.

Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Уелдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Уелдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він не вагаючись віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.

Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років – таким був Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка і розуміла, що цілком може розраховувати на його відданість. Вона залюбки довіряла йому свого маленького Джека. Хлопчик горнувся до Діка, розуміючи, що «старший братик» любить його.

Плавання у гарну погоду у відкритому морі, коли вітрила поставлені і не потребують маневрування, залишає матросам багато вільного часу. Дік весь вільний час віддавав маленькому Джеку. Молодий матрос розважав дитину, показував йому все, що могло бути захопливим для хлопчика у морській справі.

Місіс Уелдон без остраху дивилася на те, як Джек ліз по вантах на щоглу чи навіть на салінг брам-стеньги[7] і стрілою сковзав по оснащенню вниз на палубу. Дік Сенд завжди був поруч із малюком, готовий підтримати, підхопити його, якби рученята п’ятирічного Джека раптом ослабли. Вправи на відкритому повітрі були на користь дитині, яка щойно одужала після тяжкої хвороби; морський вітер і щоденна гімнастика швидко повернули здоровий рум’янець його зблідлим щічкам.

У таких умовах здійснювався перехід із Нової Зеландії до Америки. Не було б східних вітрів, екіпаж «Пілігрима» і його пасажири не мали б жодних причин для невдоволення.

Проте зухвалість східного вітру не подобалася капітану Гулю. Йому ніяк не вдавалося лягти на сприятливіший курс. До того ж він переймався, аби не потрапити у смугу штилів поблизу тропіка Козеріг, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла більше відкинути його на захід. Капітан непокоївся головним чином про місіс Уелдон, хоча й усвідомлював, що його провини у цій затримці немає. Якби неподалік від «Пілігрима» пройшов який-не-будь океанський пароплав, прямуючи до Америки, він негайно умовив би свою пасажирку пересісти на нього. Але, на жаль, «Пілігрим» знаходився під такою високою широтою, що важко було сподіватися зустріти пароплав курсом на Панаму. Та й зв’язок між Австралією і Новим Світом через Тихий океан на той час не був таким налагодженим, яким він став у подальшому.

Капітану Гулю залишалося лише чекати, поки погода не змилостивиться над ним. Здавалося, ніщо не мало порушити одноманітності цього морського переходу, як раптом 2 лютого, під широтою і довготою, вказаними на початку цієї повісті, відбулися несподівані події.

День видався сонячним та ясним. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд і Джек залізли на салінг фор-брам-стеньги; звідти їм видно було всю палубу корабля і океан далеко внизу. Кормову частину горизонту затулила грот-щогла, яка несла косий грот і топсель. Перед їхніми очима над хвилями здіймався гострий бушприт із трьома туго натягнутими кліверами, схожими на три крила нерівної величини. Під ногами у них надувалося полотнище фока, а над головою – фор-марсель і брамсель. Шхуна-бриг трималася якомога крутіше до вітру.

Дік Сенд пояснив Джеку, чому правильно навантажений і врівноважений у всіх своїх частинах «Пілігрим» не може перекинутися, хоча він і дає досить сильний крен на штирборт,[8] як раптом хлопчик перервав його вигуком:

– Що це?!

– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на весь зріст на реї.

– Так, так! Отам! – сказав Джек, вказуючи пальчиком на якусь крапочку, що виднілася у просвітку між клівером і стакселем.

Поглянувши у той бік, куди вказував Джек, Дік Сенд крикнув на весь голос:

– З правого борту, попереду, під вітром, уламок судна!

Розділ третій

Судно, що потрапило в катастрофу

Окрик Діка Сенда переполошив увесь екіпаж. Вільні від вахти матроси кинулися на палубу. Капітан Гуль вийшов зі своєї каюти. Місіс Уелдон, Нан і навіть незворушний кузен Бенедикт, обіпершись об поручні штирборту, прискіпливо розглядали уламок судна, що виднівся на морі.

Лише Негоро залишився у комірчині, яка слугувала на судні камбузом. З усієї команди лише його одного не зацікавила несподівана зустріч.

Помічений хлопчиком предмет погойдувався на хвилях близько трьох миль від «Пілігрима».

– Що б це могло бути? – поцікавився один із матросів.

– Як на мене, пліт! – відповів інший.

– Може, там люди?… Нещасні потерпають… – сказала місіс Уелдон.

– Підійдемо ближче – дізнаємось, – відповів капітан Гуль. – Проте мені здається, що це не пліт, швидше за все, перекинутий на бік корпус корабля…

– Ні!.. По-моєму, це гігантська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт.

– Я так не вважаю, – сказав юнак.

– А що ж це, на твою думку, Діку? – поцікавилася місіс Уелдон.

– Я вважаю так само, як і капітан Гуль, що це нахилений на бік корпус судна, місіс Уелдон. Мені здається, що я розрізняю, як блищить на сонці його обшитий міддю кіль.

– Так… так… тепер і я бачу, – підтвердив капітан. І, повернувшись до стернового, він скомандував: – Спускайся під вітер, Болтоне, тримай просто на це судно!

– Так, капітане! – відповів стерновий.

– Я дотримуюсь власної думки, – заявив кузен Бенедикт. – Беззаперечно, перед нами морська тварина.

– У такому разі це мідний кит, – сказав капітан Гуль. – Дивіться, як він виблискує на сонці.

– Якщо це й кит, кузене Бенедикте, то принаймні мертвий, – додала місіс Уелдон. – Чітко видно, що він лежить нерухомо.

– Що з того, кузино Уелдон? – наполягав на своєму вчений. – Хіба ж мало випадків було, коли кораблі зустрічали сплячих на воді китів!

– Справді так, – сказав капітан Гуль. – І все ж перед нами не сплячий кит, а судно.

– Побачимо, – відповів упертюх.

Хоча кузену Бенедикту не було жодного діла до китів, і він проміняв би всіх ссавців арктичних і антарктичних морів на одну рідкісну комаху.

– Притримуй, Болтоне, притримуй! – крикнув капітан Гуль. – Не потрібно підходити до судна ближче, ніж на кабельтов.[9] Ми вже точно нічим не можемо нашкодити цьому уламку, та мене зовсім не втішить, якщо він підімне боки «Пілігримові». Приводь у бейдевінд![10]

Легким рухом керма «Пілігрим» повернули трохи ліворуч. Шхуна-бриг знаходилася на відстані однієї милі від загиблого корабля. Матроси з пожадливою цікавістю вдивлялися у перекинуте на бік судно. Можливо, в його трюмах є цінний вантаж, який вдасться перевантажити на «Пілігрим»? Відомо, що за порятунок вантажу з тонучого корабля видається премія у розмірі третини його вартості. Якщо вміст трюму не ушкоджений водою, екіпаж «Пілігрима» міг би отримати «гарний улов» – за один день відшкодувати невдачу цілого сезону.

За чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від плаваючого предмета. Тепер не було жодних сумнівів: це справді був корпус перекинутого на бік корабля. Палуба його стояла майже прямовисно. Щогли були знесені. Від усього оснащення залишилися лише повислі шматки троса та розірвані такелажні ланцюги. На вилиці правого борту виднілася величезна пробоїна. Кріплення і обшивка були вм’яті всередину пробоїни.

– Цей корабель зіткнувся з якимось іншим судном! – вигукнув Дік Сенд.

– Так, поза сумнівами, – підтвердив капітан Гуль. – Але мене вражає, що він відразу не затонув. Це просто диво.

– Сподіватимемося, що корабель, який налетів на це судно, зняв із нього всю команду, – зауважила місіс Уелдон.

– Так, сподіватимемося, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Але цілком можливо, що екіпажу після зіткнення довелося рятуватися на власних шлюпках. На жаль, морська практика знає випадки, коли винуватці аварії, не переймаючись долею потерпілої команди, спокійно продовжували свій шлях.

– Це не можливо! Адже це жахлива жорстокість!

– На жаль, так буває, місіс Уелдон. Прикладів скільки завгодно.

Судячи з того, що на цьому кораблі не залишилося жодної шлюпки, можна припустити, що команда полишила його. Сподіватимемося, що нещасних підібрало зустрічне судно. Адже звідси майже неможливо дістатися до суходолу на шлюпках – надто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

– Чи вдасться коли-небудь розгадати таємницю цієї катастрофи? – сказала місіс Уелдон. – Як ви гадаєте, капітане Гуль, залишився на судні хто-небудь із команди?

– Це малоймовірно, місіс Уелдон, – відповів капітан Гуль. – Нас би вже давно помітили і подали б який-не-будь сигнал. Хоча, ми зараз перевіримо це… Тримай трохи крутіше до вітру, Болтоне, приводь у крутий бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» був лише за три кабельтові від корабля, що потрапив у катастрофу. Тепер вже не було жодних сумнівів, що команда полишила його. Раптом Дік Сенд жестом попросив усіх замовкнути.

– Слухайте! Слухайте! – вигукнув він. Усі насторожились.

– Здається, собака гавкає…

Із корпуса корабля справді вчувався собачий гавкіт. Там, без сумнівів, був живий пес. Мабуть, він не міг вийти, бо люки були зачинені. У будь-якому випадку, його не було видно.

– Якщо навіть там залишився один лише пес, – врятуємо його, капітане, – сказала місіс Уелдон.

– Так, так, – вигукнув маленький Джек. – Треба врятувати песика! Я сам годуватиму його. Він нас полюбить… Мамусю, я зараз побіжу принесу йому шматочок цукру!

– Стій на місці, синку, – посміхаючись, сказала місіс Уелдон. – Бідна тваринка, певно, вмирає з голоду і, ймовірно, надала би перевагу супу.

– То віддай їй мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися без супу!

Між тим гавкіт щохвилини дужчав. Між двома кораблями було тепер менше трьохсот футів відстані. Раптом над бортом з’явилася голова велетенського пса. Вчепившись передніми лапами за фальшборт, тварина розпачливо гавкала.

– Говіку! – гукнув капітан до боцмана. – Лягайте у дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку.

– Тримайся, песику! Тримайся! – кричав Джек, і собака, здавалося, відповідав йому глухим гавканням.

Вітрила «Пілігрима» швидко були обрасоплені[11] так, що він лишався майже нерухомим у півкабельтові від потерпілого судна.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилі. Капітан Гуль, Дік Сенд і двоє матросів зістрибнули в неї.

Собака чіплявся за фальшборт, зриваючись із нього, падав на палубу і гавкав, не стихаючи; але здавалося, що він гавкав не на шлюпку, що швидко наближалася. Можливо, він кликав пасажирів чи матросів, зачинених як у в’язниці, на потерпілому судні? «Невже там є живі люди?» – розмірковувала місіс Уелдон.

Шлюпка була вже близько до мети – ще кілька помахів веслами, і вона підійде до перекинутого корпусу судна.

Пес знову загавкав. Але тепер він вже не кликав своїм гавканням рятувальників. Навпаки, в його гавканні і гарчанні вчувалася скажена лють. Усіх здивували такі дивні зміни.

– Що з собакою? – запитав капітан Гуль, коли шлюпка обгинала корму судна, аби пристати до борту, що загруз у воді.

Ані капітан Гуль, ані навіть ті, хто залишився на «Пілігримі», не помітили, що собака почала погрозливо гарчати саме тієї хвилини, коли Негоро, вийшовши із камбуза, з’явився на баку.

Невже собака знав суднового кока? Припущення абсолютно неправдоподібне. Як би там не було, але мимохіть поглянувши на скажено гавкаючого пса і нічим не виказавши подиву, Негоро лише спохмурнів на мить, повернувся і пішов назад на камбуз.

Шлюпка обігнула корму судна. Напис на кормі сповіщав: «Вальдек». Найменування порту, до якого приписане це судно, не було зазначене. Але за формою корпуса та деякими особливостями конструкції, що відразу кидаються в очі моряку, капітан Гуль встановив, що корабель американський.

Та й власне назва підтверджувала цю здогадку. Корпус – ось все, що вціліло від великого брига водотоннажністю у п’ятсот тонн.

На носі «Вальдека» зяяла широка пробоїна – слід смертельного зіткнення. Завдяки тому що судно дало крен, пробоїна піднялася над водою на п’ять-шість футів, і «Вальдек» не затонув.

На палубі не було ані душі. Собака, полишивши борт, дістався похиленою палубою до відкритого центрального люка і, просунувши в нього голову, розпачливо загавкав.

– Певно, цей пес – не єдина вціліла істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.

– Я й сам так гадаю, – сказав капітан Гуль. Шлюпка пливла тепер вздовж напівзатонулого борту. Перша ж велика хвиля неминуче мала б пустити «Вальдек» на дно.

На палубі брига все було начисто зметене. Стирчали лише основи грот-щогли і фок-щогли, переламані у двох футах від пяртнерса.[12] Мабуть, щогли рухнули при зіткненні і впали за борт, захоплюючи за собою вітрила й оснащення. Проте, скільки бачило око, не можна було виявити жодних уламків. Із цього можна було зробити лише один висновок: катастрофа на «Вальдеку» сталася вже багато днів тому.

– Якщо люди і вціліли після зіткнення, – сказав капітан Гуль, – то, певно, вони загинули від спраги та голоду: адже камбуз залито водою. Тож на борту судна залишилися одні трупи.

– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Собака не гавкала б так. Тут є живі. І він покликав собаку. Розумна тварина відразу ж зісковзнула в море і, ледве перебираючи кволими лапами, попливла до шлюпки. Коли собаку затягли до човна, вона жадібно накинулася не на сухар, який простягнув їй Дік Сенд, а на відерце з прісною водою.

– Бідолашна тварина помирає від спраги! – вигукнув Дік Сенд.

У пошуках зручного місця для причалу шлюпка відійшла на кілька футів від палуби тонучого корабля. Собака, очевидно, вирішив, що її рятівники не хочуть піднятися на борт. Схопивши Діка Сенда за поділ куртки, він голосно й жалісливо загавкав.

Всі рухи собаки, його гавкіт були зрозумілішими за будь-які слова.

Шлюпка підійшла до крамболу лівого борту. Матроси надійно закріпили її, а капітан Гуль із Діком Сендом піднялися на палубу, прихопивши з собою собаку. Не без зусиль, по-плазунськи, дісталися вони отвору центрального люка, який зяяв між двома уламками щогли, і спустилися до трюму.

У наполовину затопленому трюмі не було жодного товару. Баластом бригові слугував пісок; наразі він пересипався на бакборт[13] і своєю вагою утримував судно на боці. Сподівання на цінний вантаж не виправдалися. Тут нічого було рятувати.

– Тут нікого немає, – сказав капітан Гуль.

– Нікого, – підтвердив юнак, пройшовши у передню частину трюму.

Але пес на палубі продовжував заливатися гавкотом, ніби наполегливо вимагав уваги людей.

– Тут нічого робити, – сказав капітан Гуль. – Йдемо назад.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них, потім поповз до юту,[14] ніби кликав їх туди. І люди пішли за ним.

П’ятеро людей – ймовірно, п’ять трупів – лежали у кубрику.[15] При яскравому денному світлі, яке проникало в отвір між двома балками, капітан Гуль розгледів, що це були негри.

Діку Сенду, який переходив від одного до іншого, здалося, ніби нещасні ще дихають.

– На борт «Пілігрима»! Усіх на борт! – наказав капітан Гуль. Матросів, які залишилися у шлюпці, покликали на допомогу. Вони допомогли винести потерпілих із кубрика.

Це була нелегка справа, але за кілька хвилин усіх п’ятьох спустили у шлюпку. Ніхто з них не приходив до тями. Проте капітан Гуль сподівався, що кілька крапель ліків і ковток-інший води повернуть цих людей до життя.

«Пілігрим» дрейфував лише у півкабельтові, й шлюпка швидко підплила до нього.

За допомогою підйомного горденя,[16] спущеного з грот-щогли, потерпілих по черзі підняли на палубу «Пілігрима». Про пса також не забули.

– Ото нещасні! – вигукнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпластаних нерухомих тіл.

– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі. Ми їх врятуємо!

– Що з ними сталося? – запитав кузен Бенедикт.

– Дайте їм отямитися, і вони розкажуть нам свою історію, – відповів капітан Гуль. – Та спочатку їх потрібно напоїти водою і дати їм трохи рому. І, повернувшись до камбузу, він голосно гукнув:

– Негоро!

Почувши це ім’я, пес увесь витягнувся, ніби робив стійку, глухо загарчав, а шерсть у нього стала дибки. Кок не з’явився і не відповів.

– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Гуль.

Собака люто загарчав. Негоро вийшов із камбуза. Не встиг він зробити й кроку, як пес стрибнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відкинув його ударом кочерги, якою він озброївся, виходячи з камбуза. Двоє матросів схопили собаку і утримували його силою.

– Ви знаєте цього пса? – запитав капітан Гуль у кока.

– Я? – здивовано вигукнув Негоро. – І в очі його ніколи не бачив!

– Дивно! – прошепотів Дік Сенд.

Розділ четвертий

Врятовані із «Вальдека»

Работоргівля все ще широко розповсюджена у всій Екваторіальній Африці. Незважаючи на те що уздовж берегів континенту курсують англійські і французькі військові кораблі, судна работоргівців так само вивозять із Анголи й Мозамбіка негрів-невільників. Попит на «чорний товар» все ще великий у багатьох країнах, і, слід зазначити, – навіть цивілізованого світу. Капітану Гулю це було відомо.

Хоча та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», лежала осторонь від звичних шляхів невільницьких суден, капітан Гуль подумав, що врятовані негри, ймовірно, належать до партії рабів, яких «Вальдек» віз для продажу до якоїсь колонії у Тихому океані.

На «Пілігримі» з турботою опікувалися врятованими неграми. Місіс Уелдон за допомогою Нан і Діка Сенда поїла їх із ложки холодною водою, якої вони, ймовірно, були, позбавлені кілька днів.

Нарешті вода, якої їм бракувало так довго, і кілька ковтків бульйону повернули бідолашних негрів до життя. Один із них – на вигляд старий років шістдесяти – розмовляв англійською; невдовзі він вже був спроможний відповідати на запитання.

– Що сталося з «Вальдеком»? – насамперед запитав капітан Гуль.

– Він зіткнувся з іншим судном?

– Днів десять тому, темної ночі, коли всі спали, на нас налетів якийсь корабель, – відповів старий негр.

– Що сталося з командою «Вальдека»? – Не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, пане.

– Ви гадаєте, що екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, яке зіткнулося з «Вальдеком»?

– Слід сподіватися, що саме так і було, пане.

– І це судно після зіткнення не зупинилося, аби забрати потерпілих?

– Ні.

– Можливо, воно затонуло?

– О ні, – похитавши головою, відповів старий негр, – ми бачили, як воно віддалялося.

Те ж саме підтвердили й решта врятованих із «Вальдека». Як би це не виглядало неймовірно, проте справді часто трапляється, що капітан корабля, з вини якого сталося жахливе зіткнення, поспіхом залишає місце пригоди, аніскілечки не переймаючись долею нещасних, яких він прирік на загибель, і навіть не намагаючись допомогти їм!

Суворого осуду заслуговує візник, який необачно наїхав на вулиці на перехожого і при цьому намагається втекти, мовляв, нехай інші переймаються долею жертви його необережності. Але на вулиці потерпілому від нещасного випадку швидко нададуть першу допомогу. А що казати про людей, які кидають напризволяще потопаючих у відкритому морі? Такі люди – ганьба для всього роду людського!

Капітан Гуль міг би розповісти багато історій про таку нелюдську жорстокість. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не здавалися подібні випадки, на жаль, вони трапляються не так вже й рідко. Він продовжив розпитувати:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Це означає, що ви не раби?

– Ні, пане, – жваво відповів негр, виструнчившись на весь зріст. – Ми мешканці Пенсільванії, громадяни вільної Америки.

– Друзі мої, – сказав капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського брига, ніхто не зазіхатиме на вашу свободу. Справді, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсільванія. Найстарішого з них продали у рабство, коли він був шестирічною дитиною.

З Африки його доправили до Сполучених Штатів. Тут він отримав свободу після скасування рабства. Молодші його супутники народилися вільними громадянами, і ніхто з білих не має права назвати їх своєю власністю. Вони навіть не знали того жаргону, на якому спілкувалися негри перед війною,[17] жаргону, де не існувало напруження і завжди вживалися лише безособові дієслова. Ці негри, як вільні громадяни, залишили Америку і вільними громадянами повернулися назад. Старий негр розповів капітану Гулю, що його супутники самі найнялися на плантацію одного англійця неподалік від Мельбурна, у Південній Австралії. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, коли закінчився контракт, вирішили повернутися на батьківщину.

Заплатили за проїзд на «Вальдеку» як звичайні пасажири і 5 січня відпливли з Мельбурна. За сімнадцять діб, пізно вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось кораблем. Негри спали. Їх розбудив страшенний поштовх. За кілька секунд вони вибігли на палубу.

Щогли вже попадали за борт, і «Вальдек» лежав на боці; але він не пішов на дно, бо у трюм потрапило відносно небагато води.

Капітан і команда «Вальдека» зникли: мабуть, одних скинуло в море, інші вчепилися за оснащення корабля, який збивши «Вальдек», поспішав утекти геть. П’ятеро негрів залишилися на ушкодженому судні, приблизно за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Старшого з негрів звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Цим Том завдячував не лише власному віку, але й своїй енергії та великому досвіду, зібраному за довге трудове життя. Решта негрів були молодими у віці від двадцяти п’яти до тридцяти років. Звали їх: Бат, Остін, Актеон і Геркулес. Бат був сином старого Тома.

Усі четверо були високорослими й широкоплечими молодиками – на невільницьких ринках Центральної Африки за них добре б заплатили. Тепер вони були виснажені, змучені, але все одно в очі відразу кидалася могутня стать цих справжніх представників міцної чорної раси, також відчувалося, що дається взнаки певне виховання, отримане ними в одній із чисельних шкіл Північної Америки.

Отож, після катастрофи Том та його товариші залишилися наодинці з бідою. Вони не могли ані ліквідувати ушкодження на «Вальдеку», ані полишити його, бо ж обидві шлюпки розбилися при зіткненні. Врятувати їх могла лише зустріч з яким-небудь кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою для вітру і течії. Цим і пояснюється, що «Пілігрим» зустрів розтрощене судно на значній відстані від його курсу, набагато південніше звичного шляху для кораблів, які курсували з Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які минули з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, знайденими у буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, що зберігалися на палубі, розбилися під час зіткнення, а камбуз, у якому можна було дістати спиртні напої, було залито водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страшенно змучені спрагою, втратили свідомість; «Пілігрим» саме вчасно встиг на допомогу.

Том коротко розповів про все це капітану Гулю. Не було жодних причин сумніватися у правдивості розповіді старого негра. Самі факти підтверджували це, та й супутники Тома також.

Інша жива істота, врятована з розтрощеного корабля, ймовірно, повторила б те саме, якби вміла розмовляти. Мова йде про пса, який страшенно розлютився, коли побачив Негоро. Було щось дивне у цій антипатії тварини до суднового кока.

Дінго – так кликали пса – був із породи великих сторожових псів, які водяться у Новій Голландії.[18] Проте капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому капітан знайшов напівмертвого від голоду пса на західному березі Африки поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася чудова тварина, і він узяв її до себе на корабель. Одначе Дінго не прив’язався до нового власника. Можна було подумати, що він сумує за попереднім господарем, з яким його силоміць розлучили і якого неможливо було розшукати у цій пустельній місцевості.

Дві букви – «С» і «В», вигравіювані на ошийнику, – все, що пов’язувало собаку з її минулим, яке залишилося для нового власника загадкою.

Дінго був великим, сильним псом, більшим за піренейських собак, і міг вважатися чудовим зразком новоголландської породи собак. Коли він ставав на задні лапи й закидав голову, то був зростом з дорослу людину.

М’язисті, дужі, незвично рухливі родичі Дінго, не вагаючись, нападають на ягуара чи пантеру і не бояться самотужки боротися з ведмедем.

Шерсть у Дінго була густа, темно-руда, з білуватими підпалинами на морді, хвіст довгий, пухнастий і пружний, як у лева. Такий пес, якщо його розгнівати, міг стати небезпечним ворогом, і не дивно, що Негоро не був у захваті від прийому, який виказав йому цей дужий пес.

Дінго не виглядав надто люб’язним, проте й хижим його назвати не можна було. Швидше, він виглядав сумним. Старий Том ще на «Вальдеку» помітив, що Дінго ніби недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм зла, але весь час тримався від них на відстані. Може, під час його мандрівок узбережжям туземці погано з ним поводилися? Так чи інакше, але він не підходив до Тома та його товаришів, хоча це були славні, добрі люди. За ті десять днів, які вони провели разом на борту корабля, що зазнав катастрофи, Дінго все ще тримався осторонь товаришів по нещастю. Як і чим він харчувався у ці дні, залишилося невідомим, але так само, як і ці люди, він жорстоко страждав від спраги.

При першому ж хвилюванні на морі судно мало б затонути і, звичайно ж, забрало би з собою у безодню океану лише трупи. Але несподівана зустріч із «Пілігримом», який затримався в дорозі через штилі й несприятливі вітри, та його капітаном врятувала їм життя.

Треба було лише завершити справу, повернувши на батьківщину врятованих із «Вальдека» негрів, які на додаток до нещастя ще й залишилися без усіх своїх заощаджень, зібраних за три роки роботи. Це й передбачалося зробити.

«Пілігрим», розвантажившись у Вальпараїсо, мав піднятися вздовж американського узбережжя до берегів Каліфорнії. І місіс Уелдон щиросердно пообіцяла Тому та його супутникам, що там вони знайдуть прихисток у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх усім необхідним для повернення до Пенсільванії. Нещасні могли тепер бути впевненими у майбутньому, і їм залишалося лише дякувати місіс Уелдон та капітанові Гулю. Справді, бідолашні негри були їм дуже зобов’язані і сподівалися коли-небудь віддячити за турботу.

Розділ п'ятий

«С» і «В»

«Пілігрим» пішов далі, намагаючись, наскільки це можливо, тримати курс на схід. Незмінні штилі трохи непокоїли капітана Гуля. У тому, що перехід з Нової Зеландії до Вальпараїсо триватиме зайвий тиждень чи два, не було нічого тривожного. Проте ця непередбачувана затримка могла cтомити пасажирів. Але місіс Уелдон не нарікала і терпляче витримувала всі незручності плавання.

Надвечір цього ж дня, 2 лютого, корпус «Вальдека» зник із горизонту. Капітан Гуль найперше зробив усе, аби зручно влаштувати Тома та його супутників. Тісний кубрик «Пілігрима» не міг вмістити зайвих п’ятеро людей, і капітан вирішив виділити їм місце на баку.[19] До того ж ці загартовані люди звикли працювати в важких умовах і були невибагливими. У погожу днину – а дні були спекотними й сухими – вони цілком могли там залишатися упродовж всього плавання.

Життя на судні, одноманітність якого лише ненадовго було порушено зустріччю з «Вальдеком», знову увійшло у звичну колію.

Том, Остін, Бат, Актеон і Геркулес раді були будь-якій роботі. Але коли вітер дме постійно в одному напрямку і вітрила вже поставлені, на судні робити нічого. Проте, коли потрібно було лягти на другий галс,[20] старий негр та його товариші взялися до роботи разом з екіпажем. І слід сказати, що коли гігант Геркулес брався тягти снасті, решта матросів могли стояти склавши руки. Цей могутній чолов’яга, зростом у шість футів з лишком, міг замінити собою лебідку.

Маленький Джек із захоплення спостерігав, як працює велетень. Він ніскілечки не боявся Геркулеса, коли той високо підкидав його у повітря, ніби ляльку. Джек верещав від задоволення.

– Ще вище, Геркулесе! – кричав він.

– Прошу, містере Джеку, – відповідав Геркулес.

– А тобі не важко?

– Та ви ж, мов пір’їнка!

– Тоді підніми мене високо-високо! Якомога вище!

І коли Геркулес підставив свою широку долоню і запропонував Джеку стати на неї обома ніжками, а потім витягнув руку і ходив так із хлопчиком по палубі, ніби цирковий атлет, Джек дивився на всіх згори вниз і, уявляючи себе велетнем, від душі веселився. Він напинався, аби стати важчим, але Геркулес навіть не помічав його зусиль.

Відтак маленький Джек мав уже двох друзів: Діка Сенда і Геркулеса.

Невдовзі у нього з’явився і третій друг – Дінго.

Як вже згадувалося, Дінго був не схильним до спілкування. Можливо, ця здатність з’явилася в нього на «Вальдеку», де люди йому були не до вподоби.

Але на «Пілігримі» настрій собаки швидко змінився. Джек, певно, зумів завоювати серце Дінго. Пес із задоволенням бавився з хлопчиком, а тому ці ігри були в радість. Невдовзі стало очевидно, що Дінго був із тих собак, які дуже люблять дітей. Щоправда, Джек ніколи не мучив його. Але перетворювати пса у жвавого скакуна, хіба ж це не чудово? Можна сміливо сказати, що будь-яка дитина обере таку «конячку» натомість найгарнішого дерев’яного коника, навіть якщо у того до ніг прикручені коліщатка. Джек часто з насолодою стрибав верхи на Дінго, який залюбки виконував цю забаганку свого маленького друга; худеньке хлопченя було для нього не важче, ніж жокей для скакового коня.

А яких втрат зазнавав щодня запас цукру на камбузі!

Дінго швидко став улюбленцем всього екіпажу. Лише Негоро намагався не зустрічатися з Дінго, який з першої ж миті, не зрозуміло чому, зненавидів кока.

Проте захоплення собакою не зменшило любові Джека до давнього друга – Діка Сенда. Як і раніше юнак проводив зі своїм маленьким приятелем увесь вільний від вахти час. Місіс Уелдон, ясна річ, була дуже задоволена цією дружбою.

Якось – це було 6 лютого – вона заговорила з капітаном Гулем про Діка Сенда. Капітан палко нахвалював молодого матроса.

– Можу ручитися вам, – казав він місіс Уелдон, – що хлопчик стане чудовим мореплавцем. Точно кажу, у нього вроджений інстинкт моряка. Мене вражає, з якою швидкістю він засвоює знання у нашій справі, хоча не має теоретичної підготовки, а як багато він дізнався за такий короткий час!

– До цього варто додати, – сказала місіс Уелдон, – що він чесний і добрий юнак, не по роках серйозний і дуже старанний. За всі роки, що ми знаємо його, жодного разу не дав ані найменшого приводу для невдоволення ним.

– Що й казати! – підхопив капітан Гуль. – Гарний хлопчина цей Дік! Недарма всі його так люблять.

– Коли ми повернемося до Сан-Франциско, – продовжувала місіс Уелдон, – чоловік віддасть його до морського училища, аби він міг отримати диплом капітана.

– І дуже добре зробить містер Уелдон, – зауважив капітан Гуль. – Я певен, що Дік Сенд колись стане гордістю американського флоту.

– У бідолашного хлопчика було важке сирітське дитинство. Він пройшов тяжку школу, – сказала місіс Уелдон.

Її уроки не минули даремно. Дік зрозумів, що лише наполеглива праця допоможе йому вибитися в люди, і зараз він на правильному шляху. Так, він буде людиною честі.

– Ну ж бо, погляньте на нього, місіс Уелдон, – продовжував капітан Гуль. – Він саме на вахті біля стерна і не зводить очей із фока. Він сама зосередженість і увага, тому судно йде просто за курсом. У хлопчика вже зараз виправка старого стернового. Гарний початок для моряка! Знаєте, місіс Уелдон, ремеслом моряка треба займатися змалку.

Хто не почав служби юнгою, той ніколи не буде справжнім моряком, принаймні на торговому флоті. У дитинстві добре засвоюєш уроки, і поступово твої дії стають не лише свідомими, але й інстинктивними, і зрештою моряк звикає приймати рішення так само швидко, як і маневрувати вітрилами.

– Проте, капітане, є чимало чудових моряків і на військовому флоті, – зауважила місіс Уелдон.

– Ясна річ. Але наскільки мені відомо, майже всі найкращі моряки змалку службу починали. Достатньо згадати Нельсона,[21] та й багатьох інших, які починали юнгами.

Цієї миті з каюти вийшов кузен Бенедикт. Як і зазвичай, весь у власних думках, він розсіяно блукав палубою, зазираючи у всі шпарини, нишпорив під клітками з курами, проводячи пальцями по швах в обшивці борту, – там, де вар облупився.

– Як почуваєтесь, кузене Бенедикте? – поцікавилася місіс Уелдон.

– Дякую вам, кузино, добре. Як завжди… Проте я вмираю від нетерпіння швидше повернутися на землю.

– Що ви там шукаєте під лавкою, містере Бенедикте? – запитав капітан Гуль.

– Комах, шановний, комах! – сердито відповів кузен Бенедикт. – Що, по-вашому, я можу шукати, якщо не комах?

– Комах? На жаль, вам доведеться потерпіти: у відкритому морі вам навряд чи вдасться поповнити свою колекцію.

– Чому ж це так, шановний? Хіба не можна собі уявити, що на кораблі опиниться кілька екземплярів…

– Ні, кузене Бенедикте, ви нічого тут не знайдете, – перервала його місіс Уелдон. – Сердьтесь не сердьтесь на капітана Гуля, але його корабель – взірець чистоти, тож ваші пошуки даремні.

Капітан Гуль розсміявся.

– Місіс Уелдон перебільшує, – мовив він. – Проте, мені здається, ви й справді даремно витрачаєте час на пошуки комах, особливо, якщо йдеться про пошуки в каютах.

– Знаю, знаю! – з прикрістю стинувши плечима, вигукнув кузен Бенедикт.

– Я вже обнишпорив усі каюти згори до низу…

– Але в трюмі, – продовжував капітан Гуль, – ви таки знайдете кілька тарганів, якщо вони вас, звичайно ж, цікавлять!

– Безумовно, цікавлять! Як можуть не цікавити мене ці нічні прямокрилі комахи, які накликали на себе прокляття Вергілія і Горація! – почав виголошувати кузен Бенедикт, гордо випроставшись на весь зріст. – Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі «Periplaneta orientalis» і американського альбіноса, таргани, що мешкають…

– У бруді… – сказав капітан Гуль.

– Що владарюють на борту! – гордо поправив його кузен Бенедикт.

– Царство тарганів!

– О, відразу видно, що ви не ентомолог, шановний!

– У жодному разі!

– Послухайте, кузене Бенедикте, – посміхнулася місіс Уелдон, – сподіваюся, ви не вимагатимете, аби з любові до науки ми покірно віддали б себе на поживу тарганам?

– Я нічого не вимагаю, кузино! – відповів палкий ентомолог. – Єдине, чого я прагну, – це прикрасити свою колекцію яким-небудь рідкісним екземпляром.

– Ви невдоволені своїми новозеландськими знахідками?

– Навпаки, дуже задоволений, кузино. Мені пощастило спіймати там екземпляр жука-стафіліна, якого до мене знаходили лише у Новій Каледонії, тобто на кілька сот миль далі.

У цю хвилину Дінго, який весь час бавився з Джеком, підбіг до кузена Бенедикта.

– Йди геть, забирайся! – загаласував той, відштовхуючи собаку.