IV

Уже давно прохолонули й зникли на дерев'яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом, порізану й поколупану ножем потвору – старий, з подертим зеленим сукном, кабінетний стіл.

Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки. Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки – «як комуніст-більшовик – несталий» і заскалене Гольцеве око.

Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і подумав: «Це, певно, Попельначенко зробив…» Але зараз же глянув скоса на свій портфель і вирішив: «Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі».

А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота «Просвіта», і 1917-й… Горобенка почало дратувати. «Несталий»?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього ніколи, до могили – ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? їм, для яких не було ні Солониці[1], ні Берестечка, ні навіть Крут[2]! Для яких уся історія – тільки вічна боротьба класів… Ах, які вони все ж таки доктринери!..

Горобенко провів долонею по чолу, і його очі зупинились на пенсне Троцького. Такий знайомий і, врешті, набридливий, як і всі портрети, що існують у світі, цей портрет видався тепер Горобенкові зовсім інакшим. Портрет прибрав нових рис, і ті риси говорили багато. Енергійна борідка, дві глибокі зморшки від носа до кутків губ і спокійний, твердий, вдалений погляд. Крізь пенсне майже не було видно очей, але погляд залишився. Люди з таким поглядом не крізь пенсне, а крізь сьогоднішній день бачать далеко. Вони не знають вагань, у них немає на шляху проклятих манівців, їм перспектива ясна як на долоні. Вони мають свою вічну формулу: «Буття визначає свідомість…» Це – їхня істина, це «новий завіт», з яким вони мають пройти світ, переорати всю землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів, що пустилися берега. «Капітал» Марксів… Що це? Тора, Євангелія, Аль-Коран чи важіль Архімеда?.. Які вони сильні, ці люди в пенсне із вдаленим поглядом і фанатизмом ісламу!

Горобенко сидів, скулившись у кріслі, але здавалось, що ні, він зовсім не сидить, він тільки трохи-трохи тримається у куточку, на самому кінці біля бильця. Каламар на столі стоїть твердіше, ніж він тримається в кріслі, ручка з пером край каламаря має більше опертя, ніж він. Все навколо до найменших дрібниць було надто рельєфне, тільки в самому собі причаїлась сплющена інтимність. Вона так глибоко зашилась у нутро, що чути шкіру, навіть, здається, окремі цятки на ній, волосся, і ось стирчить палець. Свій чи чужий?..

Горобенко знову нишком глянув на портрета, і тоді мов чиясь могутня рука погладила по голові і стало цілком ясно:

– Вони мають рацію… Ти що ж? Може, то просто теревені – «історія – боротьба класів»? Ні. Вони ще досить стримані. Вони просто навдивовижу м'які до нього. Безперечно – «несталий». Так, так. А чого? Ради кого й чого? Чи ради прадідів, що дали Кочубеїв, Ґалаґанів та Юзефовичів, чи ради вишиваних просвітян, чи просто вишневих садочків, зірок, квітоньок і всієї тої сухозлотиці, що зветься «національна окремішність»?

Ах, яке це безглуздя, що між ним і партією може стояти нація. Та нація, що вигадала тільки бандуру й плахту! Це справді нісенітниця. Це анекдот.

Двері рішуче одчинились, і кімната наповнилась тріскотнею дерев'яних сандалів. Парткомівський кур'єр мовчки розкрив папку, понишпорив у паперах і передав Горобенкові повідомлення.

– Просили тільки, щоб скоріше.

На підлозі знову щось зарипіло, тьопнуло і, мов калатало, застукотіло по коридору. Горобенко пильно глянув на сіру кур'єрову сорочку, що переступала поріг, і прочитав: «Одержавши це, негайно прийдіть до повітпарткому». Повідомлення було звичайне, навіть шаблонове, але чогось одразу стало турботно. Може, лячно? Ні, ні. Просто трохи неприємно, бо значить є якась справа до нього. Саме – до нього. З-поміж усього партійного колективу Горобенко має на який час стати цілком виразний, так би мовити – опуклий, він має продемонструвати себе перед розумними, але гострими очима секретаря Кричеєва і взагалі партійними верхами. Це значить знову почувати себе внутрішньо наструнченим, знати, що Кричеєві шкельця перед очима дивляться глибоко, дивляться спеціально, дивляться на нього. Взагалі самий факт парткомівського повідомлення свідчить про те, що є другий факт. Який? Добрий чи злий? Проте від парткому немає чого сподіватись приємних новин.

Горобенко пішов до парткому хутко. З такою порожньою похапливістю ходять тільки ті люди, що хочуть якнайскорше дізнатись про халепу й позбутись її.

Ось стоптані східці, залізні поруччя колишнього готелю, коридор, плакати, оргінстр, агітпроп, ще якісь двері, на лутці двоє з рушницями лузають насіння. І – двері до Кричеєва…

Кричеєв разом із Попельначенком схилились над дрібно писаним папером. Кричеєв не одразу підвів голову, а підвівши, кинув недбало: «Зачекайте хвилину» і знову заходився водити сухим пером понад рядками.

Горобенко стомленими кроками підійшов до столу. Потім обіперся об нього рукою, але зараз же одняв руку й одсунув на потилицю кашкета. Тепер тільки він відчув утому. Була задуха, чути було, як від швидкої ходи й сходів калатало під сорочкою серце, і очам ніде було спочити на безкінечних, однотонних діаграмах і постійних портретах, що трохи де-не-де затуляли сірі стіни. Через портрети й діаграми утома відчувалась більше. Взагалі він зморився. Мабуть, можна зморитись жити? Очевидно, можна? Тоді ж у чому тільки спочинок?.. Але…

Горобенко похопився, швидко одійшов від стола й сів на першого стільця. «Чому я одразу не сів? Ну, звісно: перед секретарем стояв – „начальство“. Це правду хтось сказав: „Щось є лакейського в психіці кожного українця!..“»

Попельначенко встав, а Кричеєв повернувся до Горобенка:

– Так ось у чому річ, товаришу. Група місцевої української інтелігенції просить дозволити їй видавати безпартійний журнал. Український, розуміється. Там і заява їхня лежить…

Горобенко присунув ближче до столу свого стільця.

– Ви, звичайно, розумієте, що ми в цьому негаразд компетентні. Отже – ваша думка як українця?

Попельначенко закурив цигарку й засунув у кишені жовтої шкуратянки свої худі, кістляві руки. Кричеєв одсунув набік папери, поправив на передліссі пенсне й одкинув голову на бильце фотеля.

– Так ось. Ми слухаємо вас.

Горобенко подивився на кричеєвські шкельця і для чогось узяв зі столу преса. Він тричі покрутнув його за держальце і знову поставив на старе місце. І тоді стало до смішного ясно: вони «слухають». Прекрасно. Але це занадто вже наївно. Занадто. Невже вони думають, що я не розумію, до чого це? Просто заманулось їм ще раз переконатися, оскільки правильне було оте анкетне «як комуніст-більшовик – несталий». Гаразд.

Кость Горобенко зморщив чоло, схрестив на грудях руки й спокійно сказав:

– На мій погляд, безперечно, ніякого дозволу не давати.

Кричеєв підвів трохи брови, ніби здивувався, й перепитав:

– Ви гадаєте, що не треба давати?

– Безумовно. Бо всякий такий журнал буде фактично…

Попельначенко саркастично скосив бліді губи й перебив:

– А я – так дав би їм дозвола. Хай друкують…

Попельначенко широкими, розмашистими кроками підійшов до Горобенка й по-панібратськи хляснув долонею по плечу:

– Чудак ти, їй-богу, Горобенко! Там же підписались усі ті, що в «Просвіті» були, пам'ятаєш: Ковганюк, Придорожний, агроном отой патлатий – як його – Педашенко, чи що? Ти ж мусиш піддержати! Якого ж чорта…

Горобенко зашарівся, знову крутнув преса, але, повернувшись до Кричеєва, твердо сказав:

– Якщо кому є охота піддержувати легальну петлюрівщину – що ж, прошу. Я ж особисто утримуюсь.

Попельначенко, лукаво прищуливши очі, поглядав на Горобенка й посміхався. Кричеєв кивнув головою на знак, що офіційне вже закінчилось, і знову схилився над паперами.

– Ми візьмемо на увагу вашу думку, товаришу Горобенко. Ви, очевидно, маєте рацію.

Кричеєв перегорнув сторінку і взяв у руки перо.

Ніби глухий відгук якоїсь похвали чи просто виправдання зачулось Горобенкові в останніх Кричеєвих словах, але він зараз же це обірвав у самому собі й різко повернувся до дверей.

– Всього!..

Попельначенко, спершись коліном на стільця, насмішкувато з-під лоба дивився йому вслід.

V

На стільці коло самого ліжка блимав каганець, але читати при ньому було не можна. Кость Горобенко незадоволено пустив долу газету й протер кулаком натомлені від напруження, почервонілі очі. В усій кімнаті сиротливо ясніла тільки невеличка смужка вогню – нужденне полум'ячко від каганця, а навколо немов побралась за безліч чорних рук і щільно згрудилась навкруги полум'я густа, волохата тиша. Десь тільки вгорі, на потемнілій закуреній стелі, повисла незграбна тінь від стільця і тьмяно поблискували двері.

Горобенко повернувся на ліжку до каганця й поправив під головою замусолену подушку. Каганець тихо горів. Іноді його вогник несподівано вихилявся набік, нервувався, починав тупцювати і знову заспокоювався. Горобенко дивився на нього, а маленький вогник розтоплював йому вироблену вже в партії прихованість і сторожкість, навіював несподівані думки, зазирав у саму душу і викликав на щирість.

За стіною раптом зарепетувала Параска Федотівна й розлягся хрипкий, п'яний голос її Митька.

– Чорт, дьявол, комуніст, анархіст, всьо равно! Закрутілі: ревком, продком, совет, а жисті – нєт! Понімаєш: била Росія во-о какая, во! А тяпєр, махонькая-махонькая. А я спрашиваю почему? Ти мнє говорі – почему?!

Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи, заплакала. Потім заторохкотів дзиґлик, певно, Митька хотів устати, і з тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни.

Але Горобенко звик уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну, доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти, як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти? Плювать би він хотів на них!..

Горобенко повернувся горілиць і поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з Придорожнім…

Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і, признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє – і знову муляло всередині.

– Сумління?.. Га?

Горобенко одкинув ковдру й спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх голосів, придивлявся до їхньої боротьби і… – аж здивувався.

Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати:

– Треба вбити… Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з'явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника – контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді – всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я – більшовик…

Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і пройшовся по кімнаті. На стіні з'явилась крива, величезна тінь, і перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало. Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт, углиблюється далі.

Так, так – треба кількох крапель крові на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать. Тільки – раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками – розстріляти… Важно – хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) – як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!

Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба. Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг спати.

VI

Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував.

Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.

За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.

– Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене…

Хазяйські руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.

Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв:

– Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас…

Він повертав голову до вулиці й голосно гукав:

– Ану, товариші, готовсь.

Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматично, мов до комори, заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах.

Тоді хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину:

– Власне, це піаніно… Воно, бачите, в нас не для розваг… Донька вчиться грати, прекрасний слух… Я сам працюю в статбюро… Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це…

Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова:

– Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити!

Він перший кидався до піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок, приймав із піаніно, як у себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих спокійних років.

Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.

– Ану, товаришу, підсобіть… з правого боку заходьте… Ну, разом! Ще раз… Тихше, тихше! Обережно…

Горобенко чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці, відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони.

Хазяйська постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям.

Коли піаніно вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице:

– Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, – можете звертатись до наросвіти або РКІ…

Потім він голосно казав до биндюжника:

– Рушай! Легше тільки там на каменях, – і йшов.

Він повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна, червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамаші…

Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан – і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини, де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста навантажені вози. Прекрасні дубові столи для письма, книги в дорогих палітурках, шафи, чорні жалобні піаніно – все це вивозилось із поважних кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий павук сотав брудну сітку глухої пустки.

Піаніно одразу перевозили за призначенням – до клубу, дитячих будинків, шкіл, навіть один концертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та секціях. Але з книгами було далеко гірше. Їх безсистемно кидали на підлогу одної з порожніх кімнат Нардому і тут, на запльованих дошках, безліч назв з різних полюсів знання, науки й мистецтва находили собі довгий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над ними росли вгору нові й нові.

І отак день при дні кімната все більше й більше скидалась на незариту братську могилу.

В чотирьох стінах з великими брудними плямами від вогкості потонула разом із книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам і людям запах, одноманітність і безтурботність повітових домів, де читали щодня коло самовару «Южный край», передплачували «Ниву» й шанували Пушкіна з Гоголем, засушені, як гербарій, думки статечних кабінетів, Мопассанові ласощі колишніх гімназисток – все це знесене повінню, коли горобиної ночі прорвало греблі й загати – все це прибилось сюди.

Здавалось, що в книжках усі зневірились. Ні з партійних, ні з обивателів ніхто не приходив сюди, ніхто не перегортав книжки. Їх вільно було б розкрасти мало не половину, тягати додому цілими купами, але охочих на це не було.

Навіть бібліотечні службовці, незважаючи на наказ, тільки один раз прийшли й про око захопили до книгозбірень кілька книжок.

Один тільки Кость Горобенко заходив до цієї кімнати і, як трунар, просиджував серед паперових трупів цілими годинами.

Ці книги, наче фамільний маєток колишнього пана, вабили Горобенка до себе. Коли він заходив сюди, він перше сторожко прислухався коло дверей, чи не йде хто назирці, потім помалу зачиняв двері, замикав на гачок і тоді вже зашивався в саму книжкову гущу. Він брав у руки окремі томи, грубезні збірники журналів і перегортав сторінки. Інколи він зупинявся на якомусь випадковому місці, що раптом з незнаних причин привернуло його увагу, й починав читати. Читав він довго, немов за інерцією, його очі перебігали сторінку за сторінкою, аж поки не густішав у кімнаті присмерк і не стомлювались очі. Тоді він одсував прочитане й роздивлявся ілюстрації журналів.

З-під старих, пожовклих, де-не-де заляпаних кавою сто рінок, таких знайомих із далекого дитинства – «Родины», «Вокруг св?та», «Нивы», випливали спогади. Вони асоціювали з безліччю днів, таких затишних і запашних. Ці журнали немов щоденник. Наївні, трохи дурнуваті, але такі прості, такі близькі, такі свої, як те все, що було, що вже ніколи, ніколи не вернеться. На такі ж самі малюнки дивився покійний батько, дивилась мати, що невідомо де тепер, як і чому живе ще й досі, дивився, нарешті, він сам. Дивився тоді, коли амплітуда життя вимірювалась гімназіяльним табелем, коли життя бігло певно, безтурботно й весело, як санки після пороші…

Горобенко допізна роздивлявся журнали, і серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячі спогади.

Одного вечора, покидаючи кімнату, він з острахом згадав, що все ж таки рано чи пізно, а книжок тут не стане. Прийде час, і їх розтягнуть по бібліотеках, рознесуть по школах, розкрадуть – хіба може що вціліти від цієї «загальної руїни», від того велетенського незримого плуга, що вперто оре останні облоги минулого!..

І стало боляче за книжки. Це ж вони – останнє «речове», що трісками перелетіло через піну, уступи й хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки вони…