XIII

Переповнена школа ще до початку зборів упріла й важко дихала. Чорна маса бородатого людського м'яса з трьох боків обложила стіл президії і своїм нечесаним, уболоченим громадищем пригнітала Горобенка. Від неї нікуди подітись оку. Хіба що глянути тільки на стелю, але й там у махорчаному диму й випарах б'ється в конвульсіях на почорнілій крейді її п'яний, сопучий дух.

Це сіре місиво селянського лахміття залило великий клас й погрозливо хлюпотить коло самісіньких ніг. Ось ударить дев'ятий вал його й розтрощить столи, лави, одним помахом розчавить нещасну перевиборчу трійку з ком'ячейкою і затопить повстанським чадом села, шляхи, ліси…

Ще тільки-но мав розпочатись з'їзд Рад, але по класу з кутка в куток гадючкою шмигав ворожий настрій і зловіще сичав там десь за спинами, де обличчя зливались у одну суцільну зморщену пляму.

Гарасименко стояв край столу урочистий і строгий. Він пильно вдивлявся в довгі, поплутані людські ряди, і на його чоло лягала тінь.

Він, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобенкові:

– Да-а, з багачами буде біда. Під'юджують уже.

Коло столу сиділи спокійний Дружинін і мовчазна, принишкла Славіна. Її нервували й сердили безцеремонні, питливі й помітно глузливі погляди дядьків. Багато широко одкритих очей вчепірились у неї, розглядаючи кожну цятку на ній, мов якесь чудисько.

Дружинін тягнув «козину лапку» й стомлено дивився в натовп. Гарасименко задріботів маленьким шкільним дзвіночком, але його дзвін жалібно в розпуці розбивався коло перших же рядів, а далі тонув у розгойданому галасі. На задніх дзвіночок не справив враження.

Гарасименко з відчаєм розмахував дзвоником над головою і щось кричав. Певно, від помахів його руки натовп поволі заспокоївся і замовк. Середні й крайні ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, і в класі раптом стало занадто тихо.

Було навіть трохи моторошно від тої сторожкої, густої тиші, і здавався таким маленьким і безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.

Горобенко настроївся вже був до людського гомону, і через те його голос тепер залунав непотрібно високо й пронизливо:

– Іменем перевиборчої трійки вважаю хведорівський волосний з'їзд Рад за відкритий…

Товариші селяни! Сьогодні ви зібрались тут як хазяїни своєї волості розв'язувати пекучі справи вашого життя. Наш з'їзд відбувається за надзвичайних обставин. Наша славетна Червона армія перекинула за Дніпро польську шляхту, і непереможна кіннота Будьонного вже мчить до варшавських палаців…

Славіна, як це водиться в таких випадках у місті, старанно заплескала в долоні. Натовп перевів на неї з Горобенка здивовані очі, і президія спантеличилась. Славіна почервоніла від ніяковості, але ще завзятіше заходилась плескати. Її підтримав Дружинін, а скраю загухкав у дебелі долоні Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сиділи ближче до столу, розгублено, нерішуче поплескали нечутно й собі, а потім знову голосно говорив Горобенко.

Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарублої селянської голови патетичними висловами, але це тільки початок. Це тільки фундамент, що має пробити до твердого ґрунту пісок, щоб потім на ньому виводити мур.

Перед Горобенком сотні уважних очей, що ловлять кожне його слово, кожний рух. Здається, справді, вони слухають не вухами, а очима. Кожне його слово коливає терези їх настрою. Від його промови залежить усе дальше. Адже це бородате тіло, що залило клас й стиснуло повітря, може не випустити їх відціля. Горобенко не може їх зловити очима – вони зливаються в риски, коми, розляпані контури, але він чує інтуїтивно ці ворожі погляди, що звідусіль пронизують його лице. Горобенко серцем розуміє, що ця маса – це той самий натовп, який пройшов усю людську історію з криком: «Розіпни його!»

У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все – подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.

Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.

Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.

– Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..

Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.

– Предлагаю проспівать «Інтернаціонала».

Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: «Устав-а-ай проклятим закліймо-оний…»

Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: «Воспрянет род людской», а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:

– А подозвольте, товариші, ваш вопрос?..

Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.

– Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно…

Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:

– Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно «Отче наш» проспівати… – Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: – Правильно говорю чи ні? Я скончив…

Позаду хвилею розляглось: «Правильно! „Отче наш“! Просимо!..»

Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.

Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:

– Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію…

Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: «Отче наш»!..

– …Чортячий «націонал» так можна, а молитву – ні!..

– …Скрипниченко, починай…

– Та з вікна їх, сучих синів!..

Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе:

– Отче наш, іже си на небесех, да…

Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.

Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:

– Дайте я им скажу… Они поймут…

Горобенко різко крикнув:

– Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.

По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.

– Товарищи радяне!.. – Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами – «Рада» й «громадяни».

– Не в том дело, радяне, што – «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь…

Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.

– Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?

І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:

– Парсонально! Парсонально!..

Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:

– Парсонально!

– Не треба списків!

– Тут не понімають, що воно за «парсонально».

– Без списків! Не треба…

Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками!

Ком'ячейка предлагає такий список…» і захлинулось.

Гарасименко похмурився і зблід.

– Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже…

Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.

– Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:

– Покотила! Покотила!… Сидоренка… Павлія… Покотила. Просимо!..

Вирвався чийсь дужий голос:

– Учителя Батюка Миколая Хведоровича!

І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:

– Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича проси-мо-о!

Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався.

Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сподіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!

Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук.

Балок вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:

– Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я…

Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:

– Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..

Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:

– Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце!

Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:

– Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..

По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.

Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.

Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне.

Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі.

Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів'яв. Серед нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці.

Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка:

– Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село.

Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів.

Попельначенко круто повернувся до зборів:

– З'їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте – хто з вас хоч чим-небудь банді…

Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло.

Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей.

– Стій! В бога мать!..

Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою.

– Не з місця! мать! мать!

Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував:

– Комуністи, за мною!

Надворі під самою вже школою гарячково тріпотіла стрілянина.

XIV

– Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання!

Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.

Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматично дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.

В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм'яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.

Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу.

Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.

– Так, може, вже почнім?

Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.

– Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати… – Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. – Да… так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за… – Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: – за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?..

Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.

Гусак єхидно процідив серед тиші:

– Да-а…

– Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?.. У нас зараз є важливі справи, – спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:

– Нет, как же? Так нельзя… Это касается нас всех, мы не можем…

Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.

Горобенко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:

– Ну, ну… прошу…

Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:

– Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?!

Гусак заскреготів стільцем:

– Это просто возмутительно!..

Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:

– Я прошу слова.

Борисенко сів і зневажливо задер голову:

– Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!

Гусак накивував Макаронові бровою:

– Интересно, право…

Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі: «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь…»

Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.

– Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати…

Гусак стрепенувся й поспішно перебив:

– Мне кажется – это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински… Ведь мы не понимаем…

Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:

– Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине…

Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.

– Та-а-ак… Це дуже добре, що ми договорились… Тепер усе ясно…

Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:

– Тут сидить справжня контрреволюція!

Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:

– Я вживу заходів розігнати цю лавочку… Досить!

Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:

– Виноват! Константин Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение…

Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:

– Нет, товарищ Горобенко… разрешите мне… вы совсем не поняли… я совершенно не хотел…

Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:

– Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами. Тут є робота тільки для чека…

Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гоголівського «Ревізора».

Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.

«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека…»

Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.

«Так, так… Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до „порядної людини“! Ах, сволочі! „Порядна людина“? – я покажу вам „порядну“! Так, так – сьогодні ж напишу до чека, іменно – до чека!»

Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді в ньому витруситься інтелігент».

«Тільки ти, Попинака, помилився – досить і одного разу було…

Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк – вони „свої“, українці! Вони – „за Україну“. І ці чортові педелі – вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції… Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв'язана на Україні з соціальною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання – це цілком реальне, життєве, а не фантазії?..

А втім – ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.

Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене – це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2х2 = 4 всі ті „кляті питання“. Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, – контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр… Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».

Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п'янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання: «Це ти, Костику? Невже це ти?..»

І Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому дурникові, відповів тому внутрішньому голосу: «Так, так, не дивуйся, друже мій, – це я. Власне, не я, а те, що було колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволі, і те, що не встигло вмерти, в кожнім разі, ось умре. А втім, що таке смерть? Я не філософ, але це й без філософії ясно, навіть не думаючи довго: смерть одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути вічного калейдоскопа життя!.. Ти розумієш що-небудь у цьому, друже мій? Це ж так просто і ясно. Зрозумій же, що Костика вже нема, як нема Наді, немає батька і його двох будинків, як нема того всього, що було тоді, але тепер є зате товариш Горобенко. Більшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя, чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. І я дякую революції, дякую партії, що вони навчили мене так сильно його любити».

XV

Дружинін грузько сів на стільця перед столом Кричеєва і стукнув по папці пресом.

– Та ніякі марксизми, товаришу Кричеєв, не можуть виправдати звичайнісінької людської глупоти! Що ви мені там розказуєте!..

Кричеєв злегка посміхнувся й покрутив пальцями олівця. Дружинін ображено одвернувся від Кричеєва й удався до Попельначенка:

– Це добре діло! Іду, понімаєш, сьогодні вранці повз театр наш, коли стоп, чую – нагорі, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко добрав способу одремонтувати театр? Глянь, а вони залізо зривають, сучі сини. «Що ви робите, братця?» – питаю. «Театр розбираємо». – «Як – театр?»