VII

Уже сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся, швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку, як у двері постукали.

– Увійдіть. Хто там?

Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова.

– Іздєся до вас прийшли, – вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти до кімнати сивій голові. – Пожалуйте, вони вдома січас…

Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей.

– Можна? Спасибі, спасибі… Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з проханням… Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі…

Кость не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто нужденній, мало не жебрачій, постаті – його годі було впізнати.

Кость присунув йому дзиґлика й хватькома глянув у лице.

– Прошу сідати.

– Спасибі, спасибі… – Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи під себе старе пальто. – Захворів, знаєте: зуби й печінка… Ви мені вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу…

Горобенко підозріло нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця, що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж наволоч, як і той.

– Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло, але…

Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах, цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки Костиком. Підлабузнюється тепер чогось… І Горобенко нашорошився ще більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне в літі пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив:

– Я вас слухаю, прошу.

– А ви все ще й досі – по-українському… Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка… «Б'ють пороги» чи як воно?., хе-хе… – Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:

– Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба?

Горобенко запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі. Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим гімназистиком.

Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку, розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарці, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні – допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:

– Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу… Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось… Все воно ще, здається, так недавно було… і тьотя ваша, батько…

Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос:

– Я не маю часу вас довго слухати, кажіть про діло.

Старий зовсім розгубився й з одчаю раптом просто, без манівців і натяків перейшов до самої суті.

Горобенко, схилившись головою до столу, нетерпляче дивився з-під краю долоні на перев'язану щоку. А старий уже жестикулював руками і верз таку знайому вже й остогидлу мороку про піаніно.

Ага, в нього реквізувала наросвіта піаніно? Прекрасно. Так і треба. Він, розуміється, хоче, щоб піаніно повернули назад. Його Оля в консерваторію хотіла колись поступити. Звісно, звісно… Він просить, щоб Кость, власне, оцей солодкий на його вустах – «Костянтин Петрович», поклопотався за нього в наросвіті… Він же комуніст і дарма що далекий, а все ж таки й родич йому. Так, так. Він благає пожаліти його: це ж піаніно – остання втіха. Дещо з речей забрали в них, дещо довелось попродати, щоб якось жити далі, а піаніно – Олечка ж так чудово грає… Голос старого тремтів і зворушливо хрипів; коли б не присмерк, що майже зовсім заволік усю кімнату, то, певно, на його очах можна було б побачити сльози.

На мить щось схоже на жалість заворушилось Горобенкові в грудях, але зараз же це згасло й перейшло на ще більше обурення. Він устав, поклав долоню на стіл і категорично промовив:

– Ви надаремно все це мені кажете. Піаніно одібрано у вас правильно. Інакше й не могло бути. Я так само зробив би на місці наросвіти.

Старий тріпонувся на стільці й похапцем, оскільки це дозволяли йому кволі, скарлючені ноги, встав і собі.

– Костянтине Петровичу! Я вас прошу! Будьте ласкаві!.. Простіть…

Від цього останнього «простіть» Кость зашарівся. «Простіть»? За що? За те, що сволочі наживались раніш. По Нижніх Новгородах, Казанях та Харковах вештались з ярмарку на ярмарок, щоб зайвого карбованця вилупити! Може, «простіть» – за гордовиту тітку, що воло одростила на вихрестових баришах? Або за приниженого плазуна батька, що нишком мріяв, мабуть, зрівнятись із сестрою в достатках? За це – «простіть»?

Горобенко засунув у кишені штанів руки й широко розставив босі ноги.

– Невже, громадянине Полтавський, – він умисно уникнув імені та по батькові і «громадянине» сказав поволі, з притиском, – невже ви справді гадаєте, що я буду боронити буржуазію, хоч би навіть і родичів мого батька?

– Ну, яка там «буржуазія»! Ви ж самі бачите, як нам тепер приходиться… – Старий похопився й знову пустив у голосі сльозу: – Костянтине Петровичу, ви вже допоможіть нам…

– Кажу вам рішуче, що цього ніколи не може бути. Розумієте? Я – комуніст! Невже ви цього не знали?..

Старий подався наперед і простер до Горобенка руки.

– Я розумію, звичайно… Ви переконані… За ідею свою, так би мовити… Але…

Старий запнувся, сьорбнув носом повітря й прудко поліз до кишені, намацуючи по шву пальта своїми тремтячими пальцями туди дорогу. Горобенко здригнув і від несподіванки аж ступив назад. «Хоче дати гроші?! Хабара?..»

Він майже крикнув:

– Слухайте, вийдіть, будь ласка, з моєї квартири. І взагалі раз і назавжди прошу вас припинити ці візити. Для розмов є установа…

Старий видобув із кишені брудну, засякану носову хусточку й витер нею заплакані очі. Потім мовчки, лунко стукаючи своїми шкарбунами по підлозі, він вийшов, зігнутий, із кімнати.

Перше ніж він доплентався до порога, в коридорі за дверима щось рипнуло й зашурхотіло. То поспішала до себе Параска Федотівна, що пожадливо, затаївши дихання, підслуховувала коло дверей їхню розмову.

VIII

Секретар наросвіти занадто ввічливо схилився до завідувачевого крісла й поклав на стіл протоколи. Він зробив це так тихенько й обережно, ніби боявся, що протоколи можуть розсипатись, як той цяцьковий, картковий будинок.

– Прошу, Іване Йосиповичу… Це все засідання педради. Ви, пробачте, – вони ще російською мовою, але, знаєте…

Голос у секретаря набрав тону інтимності і сходив до нашіптування: «Цей наш педтехнікум – взагалі того… Його доведеться підтягнути. Старий елемент усе залишився, специ…» – Секретар на виправдання педтехнікуму розвів долонями і скорчив гримасу.

Іван Радченко неохайно почав листати протоколи, не помічаючи секретаревого старання. Він хутко бігав по рядках своїми прищуленими короткозорими очима, і за кожною сторінкою з його великого рота вилітали гомінкі зауваження.

– …Буза!… Яке може бути «матеріальне становище педагогів» на засіданні педради?!. І знов ось наливають… А це що?.. Що за є-р-р-р-унда?!

Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.

Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столу і, не обертаючись до секретаря, запитав:

– Да… чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?

Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.

– Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі не унормовано ще. Немає певної установки. Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, казав, що Ханова треба убрати… Він узагалі зовсім не на місці, а до того ж…

Радченко грубо перебив:

– Я питаю – якою мовою викладають? – і здивовано глянув на секретаря сірими, водявими очима.

Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів:

– Дехто з педагогів – українською, а інші ще й досі – російською.

Радченко схопив телефонну рурку й кинув секретареві:

– Напишіть наказа: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду – по-російському… Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15… Орінстр? Слушай, Семьонов, у тебя, кажется, єсть…

Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо в Радченка:

– Може, краще написати, щоб усі по-українському? їх узагалі треба нажать…

Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов із кабінету.

Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось – брови, очі, рот, підборіддя й навіть волосся з вухами ввесь час рухались, і через це здавалось, що перед Радченком – не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина, або в іншому разі – це говорить сам із собою небезпечний божевільний.

Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченкове обличчя: «Що за один цей Радченко?»

Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чу ток уже знав дещо про нього.

Його прислано сюди з губернії, де він мав, здається, якісь зв’язки, приятелів і друзів. Радченко – з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі національні упередження. Він має свою притаманну рису – скрізь і завжди зчиняти галас. Ще що? Його звичка без церемоній нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видає його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині – того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.

Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий – Вістей Уездного Парткома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словом, до президії йшли записки – додержуватись регламенту. Радченко ще тільки тиждень в організації, але він став уже «свій» зо всіма його хибами, негативами й позитивами.

А проте це все, власне кажучи, не так важливо. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі й зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно й смішно, але це – так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм» – усе піде по-іншому. Радченкове пере бування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.

Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було… – Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: —…коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім…»

Радченко з виляском поклав на апарат рурку й присунувся до столу.

– Да… так ось, товаришу Горобенко… візьміться читати на учительських курсах укрмову.

Горобенко потер чоло і стомлено сказав:

– Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.

– Що значить «дилетантом»? – Радченко підвів здивовано густі брови. – Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.

Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столу й не дав йому казати.

– Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.

Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.

Він хотів уже кудись бігти, але задерчав телефон і в кімнаті затріщало Радченкове «Ал-льо!». Рурка тріскотіла, але нічого не казала. Радченко гидко вилаявся і кинув рурку на стіл. Потім схопив портфель та кепку й метнувся до загальної канцелярії. Коло дверей він круто обернувся й наспіх кинув Горобенкові:

– Да! Нам ще треба договоритись із вами про політ-освіту на околицях… Чорт знає що таке – нічого не робиться!.. – І, лаючись до себе далі, Радченко вискочив за двері. Горобенко вийшов на вулицю. Опівденне сонце розлило на вулиці задуху й лінощі, але Горобенко йшов задоволений, що навколо, з кінцем, стало тихо й не рипить в усі Радченків голос. А втім, зморена думка ще не могла одчепитись від Радченка й волочилась за ним. Ось стоїть цей Радченко на куцих ногах і вилупив баньки, готовий вилаятись… Кого це нагадує Радченко?.. Ага, дитяча казка про пригоди крокодила й хороброго гімназиста Ваню:

Справді, Радченко своїм довгим ротом, лупатими сірими очима з гостренькими чоловічками й непропорційним тулубом скидається на крокодила. Певно, його в школі так і дрочили. Власне – в семінарії. Радченко ж попович. Та він навіть і не Радченко, а, як дізналась відкілясь Славіна, – Вознесенський. Радченко – це тільки псевдонім. І то недарма. Це від «Рада». Розуміється – робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

На розі вулиці Горобенко зупинився і глянув на годинника. Було вже на п’яту. Він звернув ліворуч у бокову вулицю й пішов гнилим дощаним пішоходом.

Перед ним несподівано виринув повітпродкомісар Дробот.

– Здоров, сучий син!

Дробот навзмах ляснув своєю лопатою-долонею об суху Горобенкову руку, і з його одкритого рота пахнуло само гоном.

Горобенко в першу мить не збагнув причини Дроботової фамільярності і навіть зупинився. Дроботова долоня ляскала його по плечу, і Дробот ні з того ні з сього за питав:

– Чапаєш?

Горобенко посміхнувся.

– Валяй зі мною до Чернишова!

Дробот узяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед.

Його п’яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.

У Чернишова вже гуло. Коли вони з’явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріумфально витягнув з-під столу за шийки дві напіввипиті пляшки.

– Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!

Несторенко швиргонув чоботом набік зім’яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.

– Да, це дійствительно: походка в Дробота – чисто Кричеєв іде.

– Ну, а як Кричеєв, то що? – Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дружиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п’яний; Дружинін – п’яний? Але Дружинін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Несторенка:

– Що, мені Кричеєв – настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити, і пішли б вони всі…

– В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити! – захихотів Миша Чернишов, але Дружинін перебив його:

– Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П’єш – говори, що п’ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє – шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти…

Миша Чернишов радісно вставив:

– Інакше ти – гад ползучий!

– Соловья баснями не кормят, – загудів густим басом Дробот і налив собі півшклянки. – Я, брат, сьогодні перші триста пудів розвьорстки з Михайлівської волості вижав.

Дробот перехилив шклянку й не моргнувши випив.

Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа:

– Із пальца хлєба не висосеш – викачай єго із кулака!

Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.

Несторенко підсунувся до Чернишова й повернувся до перерваної розмови:

– Дак, я все ж не понімаю: як це Маркс може наскочити на Землю? Такого ж, скольки Земля существует, зроду не було.

Миша Чернишов умисне виправив:

– Не «Маркс», а «Марс», Несторенко, – планета така. Розумієш?

– Ну да, я понімаю, що планета, тольки для чого ж їй на Землю летіти?

Горобенко сам до себе засміявся. Але зараз же похопився й посерйознішав: «Це страшенне міщанство – сміятись із неписьменності людини».

Несторенка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова:

– І що ж це – впаде і може зничтожить усе?

Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіамські близнята, жінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Галлея так і не стукнулась, кінець кінцем, із Землею, як це припускалося. Власне, комета Галлея і розчарувала його. Через це Чернишов не вірив тепер у Марса, одначе перед Нестеренком він розводив найсумніші перспективи.

– Да, брат, Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом – бац! І нікакіх іспанцев!

Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав:

– О! І ні чорта тоді не залишиться…

Несторенко перепитав:

– Не залишиться?

Чернишов ображено відповів:

– А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так!

Несторенко схилив на руку голову і журно замислився.

Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав:

– А чому це я Попинаки не бачу?

Миша Чернишов завовтузився на канапі.

– Чорт же його знає, цього Попинаку… Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомівськими в той же час крутиться…

– Єрунда, – авторитетно заявив Дробот. – Попинаку треба було притягнути.

Несторенко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє:

– Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Радченком – їхали комхозівською бричкою.

Миша Чернишов раптом стрепенувся:

– От Радченка, товариші, треба було…

– Не люблю його – хлюст, – безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом.

Чернишов завзято виступив проти:

– Абсурд! Нічого подібного… Це дока-парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве… – У Чернишова знову прокинувся його нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта:

– Хлопець як хлопець, ну, тільки нещасливу руку на баб має. Подумати тільки – трьох баб перевів…

Несторенка це заінтригувало, він підсунув до Чернишова стільця і, витягнувши з коміра наперед невелику з чорним чубом і маленькими зеленими очима голову, запитав:

– То єсть як трьох баб?

Чернишов радісно пояснив:

– Структура в нього особлива. Поки ще вагітна його жінка – нічого, а як тільки нащот пологів починається, так і точка… У Харкові навесні третя жінка в лікарні померла. Щипцями дитину мертву витягнули.

Несторенко знову задзвенів острогами і, вражений, промовив:

– Он воно як!..

Дробот їв, смакуючи, хліб з медом. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилось удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волості. Він зненацька подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку…»

Миша Чернишов пригадав Дроботову характеристику Радченкові і жваво закінчив:

– Ні! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на «мові» іноді балакає. – Чернишов, усміхаючись, подивився на Горобенка, і за ним, немов з команди, всі повернули туди свої голови.

Горобенко зніяковів і не знайшов одразу що б відповісти.

Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимності, важко підійшов до Горобенка.

– Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?

Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів:

– Ні.

Проте, піймавши скісний, суворий Нестеренків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота:

– Я не розумію тільки, що це за запитання?

Дробот засунув глибоко в кишені руки й широко розкарячив ноги. На його масних устах грала лукава усмішка.

– Признайся – було ж це?

Горобенко незручно задер до Дробота голову:

– Що за дурниці? Чому це раптом…

Дробот розсердився:

– А тому, що ти сучий син!..

Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.

– Що це значить, товаришу?

Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до них.

– Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, – він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.

Миша Чернишов обернувся до Горобенка:

– Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж!

З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружинін. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.

– Що там розбирати – був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще: чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишався шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, – побільше будуть сірі…

Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.

Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.

IX

Лекція на вчительських курсах мала початись о десятій, а зараз була тільки дев'ята. Це, власне, по-урядовому – дев'ята, а насправді, за сонячним рухом, – на шосту.

Щомісяця перекручували стрілки на годиннику, й годинник поволі втрачав свою силу колишнього адміністраційного глагола. Люди одходили в далечінь віків і орієнтувались на сонце. На його чудовий, веселий схід і сумний, але не менше прекрасний захід.

Пожовклі й на лиці, й на душах своїх, висохлі, як старий архівний папір, колишні урядовці, теперішні радслужбовці установ, уперше побачили сонце у всій його величній красі.

Їм бракувало хліба, пшона, олії, зуживалось останнє дрантя одягу, гомінкий, порожній, як виточене барило, шлунок глушив їм думку, вони поволі втрачали все аж до останньої надії на якусь зміну, але сонця їм не бракувало. Сонця було повно скрізь. Здавалось, нова влада збільшила якимось способом день, стягнувши до мінімуму ніч.

І Кость Горобенко радів із цього. Він умисно йшов сонячною перією й по-дитячому виставляв під сонце непокриту голову. Сонце голубило чоло, волосся, ніжно пестило тендітними пальцями незримої руки шию за розстебнутим коміром, і під його промінням танули і сумніви, і муки, і печаль.

Тоді думка й тіло зливались в одне гармонійне ціле, і знайомі остогидлі доми повітового міста, і люди, і ввесь неосяжний невідомий світ видавались кращими. І не було в Горобенка на душі ні злості, ні заздрощів, ні підозри, у грудях несвідомо й непомітно виростало і заповнювало всі кутки його одне прекрасне сонячне слово – любов.

Він його ніколи б тепер не вимовив, але він відчував його. Він відчував його вічну красу й невмирущість, і це давало йому радість. Є вічні, прекрасні речі, перед якими, кінець кінцем, схилялися на довгому шляху історії незліченні на роди і схилятимуться аж доти, доки люди є людьми і земля землею.

Є масові злидні, зубожіння, руїна, насувається ось голод… Є свої власні, заховані болі, неприємності, невдачі…

Це є сьогодні, зараз. Але минуть роки, віки, тисячоліття – і їх не буде… Це зрозуміло – вкриються новими будівлями руїни, людство не раз переживатиме ще і злидні, і голод, і між ними загубляться такі маленькі й мізерні проти земної кулі, проти всього світу особисті болі і образи… Настане час – і не буде України, не буде, може, націй узагалі, але сонце й любов будуть.

Це сонце! Це ранкове, вічно молоде, завжди бадьоре сонце!.. Чому, коли воно сяє так, як зараз, коли воно пестить одімкнену душу й розхристані груди, – так раптом, так несподівано пригадується… Надя!

Ось його промінню чогось заманулось зупинитись на опуклому м'язі, що на шиї. Воно його гріє найбільше. Мовби стискує навіть.

Пригадав: цей м'яз колись любила Надя. Її рука, ця люба рука, що вже ніколи не підведеться з домовини, не раз, гладячи його шию, зупинялась отут, на цьому м'язі. І тоді великі чорні очі, пройняті, як і у всіх полудневих людей, прозорою тінню лагідної жури, зупинялись на його профілі. І тихо, мовчазно дивились пильно-пильно. Наче хотіли щось розгадати і, не розгадавши, пішли в могилу… Надя вмерла.

І Горобенко знову подумав, що це дуже добре. Навіть не тому, що вона була б чужою, безпартійною. Ні. Це на другому місці.

Ось що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'яне вино, а сипке борошно, грузьке тісто, і – хтозна – може, й полова… Тепер же Надя залишиться назавжди такою, як була тоді, в ті далекі, неповоротні дні. Надя вмерла, але вона житиме як хороша згадка про першу дівчину, як чиста пам'ять про першу жінку, що він її пізнав.

Ця пам'ять житиме. Вона мусить жити, бо це – єдине в нього, що лишилось від минулого.

І це не обітниця його чоловічої незайманості, це не сантиментальне «до гробовой доски» – це звичайне людяне й цілком реальне, але це все ж таки щось більше за них. Бо, певно, не можна забути першої пізнаної жінки, що перед тобою була дівчина, а Надя ж, Надя…

Горобенко лячно подумав: «Ну, що робив би я з нею тут, тепер, де ніби скасовано кохання і де ліжко заступає найкращі відносини статей…»

І так само, як на сонце відкілясь налізла незграбна біляста хмаринка, перед Горобенком раптом устала вчорашня, позавчорашня, тоготижнева реальна дійсність і реальні, такі, як вони є, люди.

Він запитав самого себе: «До чого воно йде?»

Сонце розтопило хмаринку, й вона легким, розвіяним димком подалась у безкінечні небесні мандри, а на Костевій шиї знову заграло з подвійною силою тепле проміння.

Тоді без міркування з'явилась, здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої офіційні товариші, – кращі, ніж ти думав.

Партія – це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіанство, що із звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона творить нове, цілком відмінне плем'я. Більшовицьку расу…

Хто й коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він розв'язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір'я, що потай кублились над його, Костевою, головою.

І хіба Дружинін один? Ні. Він – символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть.

І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п'яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він…

Це теж незрозуміло. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарні Повзера, складав візитні картки його батькові. Навіть було раз… це, здається, в шостім класі гімназії – сам Кость здуру замовив у Повзера й собі візитні картки.

Горобенкові до болю стало неприємно від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам'яті ті наївні гімназіальні візитні картки, що випікали тепер на живому.

Теоретично – Чернишов мусив би принаймні в пам'яті заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і несвідомий, але визискувач.

Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»?

Перед Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного колективу…

Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці молоді вчительки, обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що протягом довгих літ – хто вперто, а хто неврастенічно – боролись у класі з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.

Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму, будинок колишньої його гімназії.

За якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед початком лекції сходяться в учительській. Це переважно – старі гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських панночок – учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був гімназистів, «сколько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» – Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні пам'ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській.